Клавка

Розділ 14

Зранку Клавка вийшла зі свого дому на Чкалова 45-в і зупинилася на місточку, перекинутому від під’їзду через ровик, викопаний перед напівпідвальним поверхом, щоб його мешканцям до квартир потрапляло сяке-таке світло.

Вона повісила сумочку на бильце чавунного парканчика і стала поправляти на голові валики «Вікторі Ролз». Довелося, звичайно, встати раніше і попрацювати зі щипцями, зате настрій тепер був значно кращим. Ефектна зачіска має відводити увагу тих, хто на неї сьогодні дивитиметься, від її скромного вовняного костюмчика — ще маминого, — двічі перешитого на більш-менш модний манер, оверлоченого на рукавах і з непомітною для стороннього ока, проте відчутною для Клавки заштопаною дірочкою під пахвою.

Вона поправила зачіску, взяла в руки сумочку, але все ще вагалася: куди йти? Відразу на Пленум чи ще забігти до Єлизавети Петрівни? З учорашніми новинами вона самостійно впоратися не могла.

До Прохорової! — вирішила Клавка і помчала у підворіття, що вело на Чапаєва. Але на вулиці вона різко загальмувала. Їй здалося, що за нею стежать.

Вона озирнулася навкруги — нікого. «Тепер, — сказала вона собі, — стежитимуть чи не стежитимуть, а тобі ввижатиметься завжди!»

Перед Клавкою в уяві постало обличчя Олександра Сергійовича. «Клавочко, ну навіщо ви… тобто ти… побігла відразу все розповідати Єлизаветі Петрівні? Це ж наша таємниця!» — почула вона солодкий голос.

Вона розвернулася і попрямувала в протилежний від РОЛІТу бік: по Чапаєва до вулиці Франка, а тоді — вгору, на Ворошилова, 3.

В машбюро вона прийшла знову першою. Тут її знайшов Іван Леонтійович[60] з сьогоднішнім списком доповідачів — на весь день.

Клавка сіла за машинку.

«Хто там у нас сьогодні?» — запитала вона себе.

Перший — Козланюк. Це в нас Львівська організація, пройдеться по своїх — Карманському, Рудницькому[61], Петльованому, мабуть, не обмине Яновського і Сенченка. Рильського не посміє. А похвалити? Похвалить, наприклад, Гончара.

Другий? Другий — Гойда[62]. Це із Закарпатської організації, йому годиться покритикувати Потушняка[63] за «ідолопоклонство перед заходом».

Третій — Гольдфайн — виступатиме від єврейських російськомовних письменників. Цей товариш без комплексів: треба покритикувати — покритикує за милу душу! Вчора обіцявся розказати на трибуні, як Рильський під час війни видавав Чупринку і Олеся у Москві.

Четвертий — Здоренко — від молодих. О, цьому товаришеві нічого не вартує потоптатися по авторитетах, причому в брутальній формі!

П’ятий — Козаченко — також триматиме лінію молодих. Цікаво, як він виправдовуватиметься з приводу того, що спершу хвалив роман Яновського, а от тепер чомусь різко змінив думку?

Шостий — Сєвєров[64] — виступатиме від російськомовних письменників. Цей «топтатися» не буде, хіба що обійдеться кількома формальними фразами.

Далі сьомий — хто? Тичина. Як — Тичина? Знову? Вчора Клавка чула у фойє, як йому дорікали за те, що він «забув» покритикувати колег, але той відповідав з дитячою наївністю: «Та я ж не читав їхніх творів!»

Так. Далі Гавриленко — восьмий. «Харків на дроті». Тут усе ясно: йому треба знівелювати виступ Забіли.

Голованівський[65] — дев’ятий. Буде помірним.

Десятий. Копиленко[66]. Очевидно, висловить офіційну позицію Спілки. Йому «крутити» не можна: він також «ваплітянин».

Малишко — одинадцятий. Від цього «самурая» можна чекати все що завгодно.

Далі — Первомайський, взірець комуніста: триматиме лінію партії.

Яновський — тринадцятий… Нещасливе число.

Стебун. Тут усе ясно. Йому роман Яновського відразу не сподобався.

І п’ятнадцятий… Баратинський. «Баратинський? — затнулася Клавка. — Ну-ну!»

Згадавши підслухану позавчора розмову молодих авторів, вона зрозуміла: він активно взявся за те, щоб пропхати себе в літературне середовище. І він не пропустить цієї можливості, навіть ціною паплюження тих людей, яким навіть у підметки не годиться.

Але і цей факт не збив її з пантелику.

Тепер у Клавки починається нове життя.

І на все, що зараз відбувається у Спілці, вона дивитиметься відсторонено, а не так, як дотепер. Скоро вона — подобається їй це чи ні — стоятиме по інший бік барикади…

…Клавка перевірила свої валики на голові — чи все в порядку? Валики були на місці…

…Навряд чи вона тепер працюватиме секретаркою. З її освітою, досвідом, а головне — становищем у суспільстві — їй пасуватиме робота редактора товстого журналу. Або видавництва.

Правду кажучи, майбутня роль дружини номенклатурного посадовця не на жарт тривожила її. Надто швидко все сталося, надто все швидко, — шкодувала вона. Якби ще трохи часу, аби вона звиклася з думкою про кардинальну зміну життя!

Учора ввечері вдома вона приміряла колечко: воно було якраз. От усе ВІН про неї знає — навіть розмір колечка! Цілу мережу жандармської охранки організував!..

Прийшли друкарки й стенографістки. Трохи зарано. З якого дива? Як виявилося, сьогодні в однієї з машиністок — тієї, що звалася Любою Овдіївною, — день народження, вона принесла домашній медівник. Жінки заради такої оказії й поприходили раніше, а Клавка побігла у буфет по тарілки і виделки. Запивали узваром зі «свіжої» сушки, який зварила іменинниця.

Початок засідання не забарився. Нюра зареєструвала письменників і приєдналася до святкування. На все про все було 15 хвилин, поки не повернеться з засідання перша стенографістка з першою порцією тексту. Жінки вчасно закінчили святковий сніданок, прибрали рештки і підготувалися до роботи.

А ось і вона — перша порція стенограми, а ось і друга, третя. Доповідачі змагалися одне перед одним у красномовстві — хто поетичніше принизить Яновського і хто вишуканіше вколе Рильського, проте виходило досить кострубато.

Про Сенченка казали таке: «Письменник з художника перетворився на ремісника, розставив фігурки і почав на них дихати, не відчуваючи положеного їм в житті радянського руху, фігурки лишилися фальшивими і жорстокими, відплативши авторові роману за це». Сенченко «вместо правдивого реалистического изображения советских людей выпустил слащавую неискреннюю книгу, с искривленным и вредным изображением советского юношества». «Це карикатура на нашу молодь!»

Про Яновського — таке: «Книга вийшла як фотокартка, вона двовимірна — ця книга» (?!). «У мене є певне враження від роману, що це не художній твір обдарованого прозаїка Яновського, а відписка Яновського». «Для мене абсолютно ясно, що роман „Жива вода“ — твір з цілою цистерною яду — яду найгіршого, націоналістичного яду». «Персонажі у нього патологічні. Як товариш, письменник, який був на Нюрнберзькому процесі, який бачив і чув обвинувачення й зізнання і обвинувачуваних, і свідків, чув про ті страждання, про ті звірства, які творились на Україні, чув, яку ролю відіграли на війні фашистські зграї, буржуазно-націоналістичні бандити, як міг цей письменник ні словом у романі не оговоритись про буржуазних націоналістів, не показати цих ворогів українського радянського народу?»

А ось об’єднано Сенченка і Яновського: «Зі сторінок цих романів ніхто не виголошує націоналістичних тирад, ніхто не закликає до расової дискримінації. Не дуже вибагливий читач може тільки дивуватися, чому він не знайшов у цих романах того, чого він чекав від письменників, яких наша критика так щедро нагороджувала почесними епітетами. Але вибагливий читач одразу поставить собі інше запитання: чому наклепи на радянських людей у цих творах такі схожі на ті, які ми вже не раз чули від наклепників іншого гатунку? Чому Яновський і Сенченко змальовують радянських людей обмеженими і тупими напівтваринами, а в деяких проявах своєї нерозвиненої психіки — далеко нижчими від тварин? Адже це так явно нагадує нам численні вихватки наших ворогів, які називали нас „російськими ведмедями“ і людьми, які ще не доросли до висот справжнього індивідуалізму, перебувають і досі на рівні тварин, які тільки і спроможні жити колективним життям».

Про Рильського вже стільки говорили, чи можна ще щось додати нового? Виявляється, можна. Про його передмову до свого першого тому «Вибраних творів» сказано: «Така передмова могла з’явитися лише при повній безвідповідальності за те, що робиш, при почутті безконтрольності і непідлеглості критиці». Рильський «не позбувся чистого мистецтва», «його тягне назад», «хвости минулого тягнуться досі за товаришем Рильським, і ці хвости треба рубати!».

Молоді автори ображені Малишком. Цікаво, хто на нього не ображався? Навіть Клавка. І як у нього в’яжеться в одне ціле — «скажений монгол» і «рідна мати моя…»? Як кажуть у ролітівських кулуарах, «Толстойписатель и Толстой человек — это же две большие разницы».

А ось і стара платівка: «Хто створив найкращі твори після війни? Письменники — воїни Червоної Армії, ті, що ділили з народом тягар боротьби, гіркоту невдач і радість перемоги — Гончар, Корнійчук, Собко[67], Руденко, Іван Ле, Левада[68] й інші товариші. Хто написав ідейно шкідливі, далекі від нашого життя худосочні й малоталановиті твори? Ті, хто стеріг баштани за Алма-Атою або сидів у „Золотому Літфонді“ в Уфі, — Сенченко, Панч, Яновський, Смілянський, Кундзіч та інші».

Ну, і наостанок. Варто записати у свій «внутрішній» нотатник три фрази: «Нам іще заважають непереборений приятелізм, відсутність справжньої партійної принциповості і сміливості, авторитаризм і схиляння перед авторитетами. Пора з цим кінчати». «І пригадайте, де зараз всі ці музагетівці, хвильовісти-ваплітяни, хутористи, неокласики, символісти, декаденти та інші сатаністи? Вони зметені і розтрощені хвилею самого життя». «Капіталізм наступає на соціалізм, і нам треба бути у всеозброєнні».

Клавка дивувалася сама собі, своєму спокою і своєму цинізму. Здавалося, її гріло колечко в коробочці. Воно ніби розв’язало їй руки, ні, не руки, язика… Теж погане слово… Воно розв’язало мішок, у якому роками зберігалися її іронія, сарказм і нетерпимість до знущання з мови, особливо коли це роблять письменники.

До машбюро забігла захекана Єлизавета Петрівна.

— Клавко, ти не забула? Зараз виступатиме Баратинський!

Клавка підскочила, як ошпарена: за своїми мовними іграми вона ледь не забула про цей «історичний момент»!

Коли вони з Єлизаветою Петрівною вмостилися на своїх місцях у залі, Борис уже стояв на трибуні.

— …Я — молодий кадр, виступаю тут уперше, хвилююсь, зрозумійте мене, — невпевнено почав він, однак за мить оговтався і продовжив патетично: — Міцна і згуртована, як ніколи, — так схарактеризував стан сучасної української радянської літератури Олександр Євдокимович Корнійчук. Дух творчого неспокою і піднесення властивий сучасній літературі. Та чи не найвизначнішим показником цих досягнень є серйозний поворот нашої літератури до сучасної тематики, до розв’язання корінних актуальних питань нашої радянської дійсності. Товариші, сучасна українська радянська література видається мені велетнем, який з важкою ношею, але неухильно піднімається на високу гору, а з усіх боків велетня шарпають за поли пігмеї…

— Харашо пойот, — прокоментувала Єлизавета Петрівна.

— Товариші, — продовжив Баратинський. — Я зовсім не збирався виступати тут, я хотів тільки слухати. Але попередні виступи примусили мене вийти на цю трибуну.

Клавка напружилася. Ні, їй було не все одно, що скаже Борис Андрійович. Але вона була готова прийняти удар розчарування. Вчорашній випадок з Глухеньким загартував її.

— Ось тут щойно прозвучала критика на адресу Андрія Самійловича Малишка… Мовляв, він зневажає молодих, а сам пише стилістично кострубато. Я з цим категорично не згоден. Зрозумійте, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи в словнику, а як до живої матерії, живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що прописане в словнику…

Клавка і Єлизавета Петрівна перезирнулися.

— Малишко — великий експериментатор. Письменники такими і мають бути. Хто, як не вони, повинен експериментувати з мовою? І навіть коли якась словесна новинка не приживеться в мові, вона залишиться цінною тим, що стала інструментом у руках майстра…

— Взагалі-то це плагіат, — прошепотіла Прохорова.

— Ви йому дозволили вас цитувати, забули?

— Та я не проти, тільки…

— Тихо-тихо, дайте послухати! — легенько штурхонула її Клавка.

— А може, не заважати Малишкові? Нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, що несе з собою і шматочки криги, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…

— Ну й пам’ять! — оцінила Прохорова.

— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього начебто все неправильно і разом з тим воно також геніальне.

Президії явно не сподобався комплімент у бік Рильського. «Ми так не домовлялися», — було написано на їхніх обличчях. Баратинський не помічав цього.

— Взагалі я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить стилістичної неохайності. У нього кожен вірш — як кришталевий келих… Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» з його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпридами, Едіпами, Мойрами… Але якщо так, то чому ви не закидаєте Малишкові «Прометея»! Та й Рильський нинішній і сам кпинить над Рильським колишнім: «Й сама поезія, богиня срібнолука, як „по-класичному“ сказав би я колись». Це з нової збірки «Мандрівка в молодість».

— Хоч би не додумався сказати про частушковий ритм «Думи про Леніна!» — пожартувала Прохорова.

Але в цю мить з президії долинуло:

— Ви сюди вийшли дифірамби співати, обкурювати нас фіміамом чи, керуючись настановами партії, критикувати?

Баратинський розгубився.

Із залу почулося:

— Кто это такой? Впервые вижу!

— И кто его додумался выпустить на трибуну?

— Товаришу Баратинський, ви вже наближаєтесь до вичерпання свого регламенту!.. — прозвучало з президії.

— Та заберіть його з трибуни! — знову долинуло з місця.

— Не чіпайте його, нехай хвалить! — озвався Малишко. — Це він спокутує переді мною вину за те, що вчора навісив мені «маршальські погони»!

«І це він встиг!» — відзначила Клавка.

Перші ряди вибухнули реготом…

У залі почалося сум’яття.

Іван Ле подзвенів олівцем по карафці з водою і махнув Баратинському: іди вже звідси — від гріха подалі!

У президії піднявся з місця Корнійчук.

— Товариші, наше засідання завершено. Ми сьогодні закінчуємо раніше, бо на дев’яту годину всі йдемо до товариша Кагановича. Тому прошу відпочити трохи, а потім зібратися біля виходу о пів на дев’яту. Завтрашнє засідання пропоную почати не об одинадцятій, а о дванадцятій.

— Я не йду, — по секрету прошепотіла на вухо Клавці Єлизавета Петрівна. — На мене вдома чекає спецпайок, — по-змовницьки додала вона. — Запрошую!

Клавка кивнула й подумала: «Скоро я вас частуватиму спецпайками!»

Вона забігла до машбюро, склала примірник сьогоднішньої денної стенограми в червону папочку і віддала її Іванові Ле: сьогодні його зобов’язано занести її до ЦК.

Єлизавета Петрівна вже чекала її на вулиці, і вони, взявшись попід руки, як дві сестрички, рушили вечірнім вересневим Києвом. Золоте мокре листя виблискувало від вуличних ліхтарів, що зрідка траплялися на вулиці Ворошилова. Пахло осіннім дурманом. Валики зачіски «Вікторі Ролз» на голові у Клавки розпалися, і вона просто розпустила волосся. Вона наче звільнилася від своїх обов’язків і зобов’язань й почувала себе вільною. Передчуття того, що цим станом їй доведеться насолоджуватись недовго, вона відсунула кудись дуже-дуже далеко — на периферію мозку. Це буде колись. А зараз — легко й вільно. Ще б зняти старі черевики і пройтися босою, але краще не треба — можна простудитися.

Дві жінки дійшли до перехрестя з вулицею Франка і стали спускатися дерев’яними сходами вниз, крокуючи, як на параді — нога в ногу. Цей ритм ходи спонукав їх завести пісню. І вони заспівали в два голоси:

Так сталося, що цього українського романсу їх навчила, щоправда, в різний час, одна й та сама людина — Емма Германівна Бруслевська. Вона була любителькою салонної музики, і на її роялі й досі лежали старі ноти Василя Прісовського[70] — шумки, вальси і таке інше. Клавка, щосуботи прибираючи в кімнаті Емми Германівни, витираючи пилюку з фортеп’яно, з ніжністю брала їх до рук і давала собі слово відновити уроки музики з сусідкою.

Коли романс закінчився, Клавка наважилася почати розмову, до якої ретельно готувалася цілий день.

— Єлизавето Петрівно, я вам скажу одну річ, однак прошу вас не реагувати на те, що ви зараз почуєте. Не вигукуйте і не махайте руками. І не кидайтеся мені на шию. Не питайте нічого, потім розкажу, але так треба. Обіцяєте?

— Канешно, моя люба! Хіба ви не знаєте: Прохорова — кремінь!

— Єлизавето Петрівно! Я виходжу заміж!

Прохорова від несподіванки таки посковзнулася на мокрому листку, що прилипнув до бруківки.

Клавка в останню мить уберегла її від падіння.

— Тільки нікому поки що, дорогенька! — благала Клавка.

— Ти Прохорову знаєш! Могила!

Клавка в загальних штрихах розповіла про своє побачення з Баклановим у ресторані «Динамо».

Єлизавета Петрівна уважно слухала.

— Ти диви, — сказала вона, коли Клавка нарешті виговорилася. — То сиділа пеньком у своєму підвалі, а тут — вуаля! Принц на білому коні!

— Швидше Аїд…

— Хто-хто?

— Та це, Єлизавето Петрівно, у мене вже хворобливі фантазії… Пам’ятаєте ту розмову в Ірпені щодо того, хто є Великий інквізитор української літератури?

— Ти думаєш, це він?

— Я не знаю. Не хотілось би… А що, коли… — вона затнулася.

Прохорова замислилась.

— Слухай, а давай розпитаємо у Нельки. Вона з ним, здається, колись ходила в один літературний гурток…

— В літературний гурток?

Та завагалася:

— Ой, давай не будемо зараз про це. Може, я щось наплутала…

— Тільки, Єлизавето Петрівно, — знову попередила Клавка, — ми ж домовились…

— Я — могила! — підтвердила та і, глянувши на годинник, пришвидшила ходу: — Сіробабка вже, мабуть, під дверима чекає!

Дійшовши до РОЛІТу, вони обігнули його з боку вулиці Леніна, зайшли у двір і попрямували до свого під’їзду. Перед тим, як зайти, одночасно, мов по команді, підняли голови й подивилися на вікна Глухеньких. Світло горіло.

— Вдома! — зауважила вголос Прохорова.

Піднявшись сходами і відчинивши двері, вони намагались якомога тихше пробратися до кімнати Єлизавети Петрівни. Це їм начебто вдалося. Хазяйка взялася розкладати на столі щедрий армійський пайок.

«Згадка про вчорашній незабутній вечір? — подумала Клавка. — Не лише в мене він виявився прибутковим».

Невдовзі нагодились і Сіробаби. Старим друзям хотілося попліткувати про сьогоднішній день Пленуму.

— Тільки цсс! За стіною великі «глухенькі» вуха! — попередила Єлизавета Петрівна.

Сіробаби захихотіли.

— Ти з ним бачилася після того? — спитала Неля подругу.

— Ні, — відповіла та тихо, обережно виймаючи чарочки для горілки з серванту, щоб сусід не почув. Проте вийняти їх беззвучно не вдалося, вони зрадливо дзенькнули.

Всі пирхнули сміхом, уявляючи, як Глухенький нервує за стіною.

— Ну, як там Максим Тадейович? — спитала Неля, виймаючи з банки солоний огірок. Понюхала його і з ніжністю промовила: — Квашений!

— Хто квашений — Максим Тадейович? — пожартувала Єлизавета.

— Тю на тебе! Я про огірок!

І вони засміялися, закриваючи руками роти.

— Насправді Максим Тадейович був сьогодні і вчора далеко не квашений, можна сказати, якраз наоборіт. Дуже навіть свіженький, правда ж, Клавочко?

Клавка кивнула і додала:

— … чим дуже злив опонентів. Козаченко у своєму виступі так і сказав: «Ми, звичайно, молодші, але і ми знаємо, що таке прийом іронії, і дуже добре відчули його у виступі Максима Тадейовича!»

— Та ти шо? Так і сказав?

Тут у розмову втрутився Павло Минович:

— А Гавриленко з Харкова, знаєш, що ляпнув? — і він скривив смішну гримасу: — «Як веде себе тут Рильський? Як жених на свадьбі. Він розгулює, посміхається. Не годиться це, не в’яжеться от така поведінка такого жениха не на своєму весіллі! Вам, Максиме Тадейовичу, треба над цим подумати!»

— Та ти шо! — знов округлила очі Неля Мусіївна.

— Він, бідний, думав, що він Максима Тадейовича цими словами принизив! А насправді зробив йому великий комплімент! — сказала Клавка.

Неля нарізала пиріг з капустою.

— Теж із квашеною, — прокоментувала вона. — А як поводив себе Яновський?

Єлизавета Петрівна замислилася:

— Ти знаєш, таке враження, наче він досі не розуміє — що ж діється? Він же все начебто передбачив: і написав твір на сучасну тему, зібравши величезний матеріал, отримав «добро» від усіх, від кого тільки можна, і чемно виправив усі 280 зауважень, які йому накинули… І все ніби йшло добре… Навіть по радіо текст прозвучав, а тут… Він був такий збентежений… Сказав, що дуже боляче переживає з приводу того, що сталося. І по ньому було видно, що це так. А в кінці завершив — у такій стилістично бездоганній формі, притаманній лише йому: «Я високо ставлю честь радянського письменника, якого ніхто мене не позбавляв, я запевняю партію і говорю вам, товариші, що жодного слова критики, яке я чув тут, я не зневажу, коли візьмуся переглядати й перевіряти мій роман».

— А що він казав з приводу своєї розмови з… — Неля показала на стінку, за якою жили Глухенькі.

— Спростував… — Прохорова скривилася. — Хоча Глухенький, — його прізвище вона проворушила губами, — щось там дзявкав з місця, але звучало це зовсім жалюгідно.

Вона зітхнула і продовжила пошепки:

— Ви навіть не уявляєте, що я пережила вчора. Я думала, що провалюся крізь землю, коли він ляпнув про РОЛІТ і про націоналістичні розмови, які ніби тут ведуться… Всі ж зрозуміли, що мова йде насамперед про мене…

— І про нас! — майже з гордістю сказав Сіробаба.

— Новий анекдот: Неля Мусіївна Гершко з Євбазу — українська націоналістка! — розсміялася його дружина.

— І член ВКП(б) з 1932 року, росіянка, пролетарка Єлизавета Петрівна Прохорова…

— Ну, я — донька ворогів народу, мені можна! — пожартувала Клавка.

Неля Мусіївна замислилася:

— Я не розумію, що з ним сталося? — вона знову показала пальцем на стіну, за якою жили Глухенькі. — Він мені завжди здавався порядним дядьком.

— Нелько, благаю, давай про нього не будемо! Бог йому суддя. Ми з Клавкою минулого тижня — ще до приїзду Баратинського — вирішили поклопотатися перед Спілкою, щоб Глухеньким відписали ту маленьку кімнатку… Доброта мене колись погубить! — З цими словами Прохорова розлила по чарочках «Столичну».

— Зате цей ваш новенький сусід — «красавец-мужчіна» — герой! — пожартувала Неля.

Клавка посміхнулася. Їй було приємно таке чути про Бориса Андрійовича.

— Ти чого либишся? — суворо сказала до неї Єлизавета Петрівна, мовляв: зась до нього, у тебе тепер зовсім інші життєві плани. — Ти краще давай, пий!

Клавка округлила очі і мало не поперхнулася.

— Ну що, вип’ємо? — підняла чарочку Неля.

— За що? — спитала Ліза.

— За що, за що… За любов!

Всі благополучно випили і потяглись по закуски.

— До речі, — неначе випадково згадала Прохорова. — Нелько, тобі прізвище Бакланов нічого не говорить?

— Бакланов? Сашко? Той, що в ЦК? Я його як облупленого знаю… Вірніше, знала. З ним же мій Пашка був в одному літературному гуртку селянських письменників, правда ж, Павле Миновичу?

— Правда, — з повним ротом відповів Сіробаба. — Бач, як вибився! А колись ми разом хлистали водочку!

«Цілком можливо, що ця традиція скоро відновиться!» — зауважила подумки Клавка.

— Дивний він був якийсь… — сказала Неля. — Він же починав як поет… А потім хтось його розкритикував, то він взяв і пішов з гуртка.

«Поет?» — Клавка задумалася.

— Мене теж критикували, а мені — як з гуся вода, — додав Сіробаба. — От і результат: я й досі в літературі.

— Краще б ти був у ЦК! — пожартувала Неля.

— Сто лєт ти мені тоді була б потрібна! — віджартувався чоловік. — Я б собі принцесу знайшов!

— Яку-таку принцесу?

— Комуністичну! Наприклад, женився б на Ванді!

Прохорова дала йому щигля в лоб:

— Ванду — «нє трожь!» — розсердилася Прохорова.

— Ой! Боляче! — заскиглив він. — Я ж не всерйоз!

— До речі, — перехопила розмову Неля. — Бакланов дуже непростий чоловік. І недурний. Доповідь Литвина на минулорічних загальних зборах письменників пам’ятаєш?

— Це яких? — замислилася Прохорова. — Я вже заплуталася — всі ці безкінечні наради, партзбори, засідання…

— Ну, там, де критикували «Нарис історії української літератури».

— Ти не так скажи, — перебив її Сіробаба. — Там, де пройшлися по мені.

Прохорова наморщила лоба.

— Це там, — плеснула по плечі подругу Нелька, — де наш мілашка Давид Наумович Гофштейн[71] сказав історичну фразу «Какая у нас замечательная демократия!».

Вибух сміху потряс квартиру Прохорової-Глухеньких. Ніхто на цей раз навіть не ховався.

Згадана фраза довго ходила по кулуарах РОЛІТу і Спілки як анекдот. А було все так: Давидові Наумовичу була дана вказівка покритикувати теорію «права на помилку». Він і «покритикував», словами: «Я вчера выслушал выступления наших руководящих товарищей. Говорили также все товарищи, которые ошибались, требующие права на ошибку. Я слышал выступление нашего председателя, нашего ответственного секретаря, и чувство радости охватило меня! Я подумал: какая у нас чудесная демократия!»

— Тепер згадала! — витираючи сльози на очах, сказала Єлизавета Петрівна. — Да, пам’ятаю, доповідь Литвина була те, що треба. Я дуже збагатилася.

— Іронізуєш?

— Аж ніяк. Я ж «старая марксістка». Люблю розумні марксистські тексти. Рідко коли почуєш їх. Тепер усе більше мітинги…

— Якщо ти її пам’ятаєш, то згадай, що Литвин говорив про Грушевського: не просто «он дурак», а дав розлогу його характеристику з марксистсько-ленінських позицій. По-моєму, вперше в історії.

— Ага, так, я ще тоді здивована була, коли він назвав його великим політичним діячем і визнав, що той зібрав такий величезний фактичний матеріал, якого не зібрав жоден історик. То до чого тут Бакланов?

— Я думаю, що це його пасаж — про Грушевського. Він іще свого часу — молодим пацаном — ходив до мого діда в букіністичну книгарню на Поділ по українофільську літературу. Він Грушевського вивчив уздовж і впоперек.

— То що, він теж буржуазний націоналіст? — пожартувала Прохорова.

Неля Мусіївна прийняла жарт за чисту монету:

— Ні, але про буржуазний націоналізм він знає набагато більше, ніж ті, кому тут, у Спілці, причепили цього ярлика. Він комуніст і свого ворога хоче знати, як то кажуть, «в ліцо».

— То, може, він і є «головним читачем української радянської літератури»?

— Я теж про це думала, — сказала Неля. — Теоретично міг би… Але практично… Хто його зна’. Я його запам’ятала принциповим, аж надто принциповим комуністом, але підлот за ним не помічала… Хоча з того часу багато води витекло… Він дуже зламався після особистої драми.

— А що сталося? — спитала Єлизавета Петрівна, скосивши погляд на Клавку. Та дивилася в тарілку, вдаючи байдужість, проте ловила кожне слово Нелі Гершко.

— Була в нього любовна історія. Як звали ту дамочку, Пашко, не пам’ятаєш? — звернулася вона до чоловіка.

— Ще чого! Стільки років пройшло! Мені воно нада?

— Зараз згадаю… — Неля напружила пам’ять. — Вона ще була старша за нього років на сім… От вилетіло з голови! Згадаю — скажу. Менше з тим. Ефектна була жінка.

— А що сталося?

— Банальна історія. Вона вийшла заміж за іншого…

Неля замовкла. Видно, додати їй було нічого.

— А де вона тепер? — не витримала Клавка.

— А ніде. Розстріляли їх з чоловіком в 37-му.

Усі замислилися про своє.

За дверима в коридорі почувся якийсь шум. Потім щось грюкнуло. Після того почулася груба чоловіча лайка.

— Це наш герой повернувся! — констатувала Прохорова. — Не може потрапити ключем у замок до своєї кімнати, — розсміялася вона. — Мабуть, добряче напідпитку!

І на підтвердження її слів у коридорі почувся жахливий грюкіт.

— Що це? — скрикнула Неля.

— Це мідний таз Глухеньких. Він висить на гвіздочку в коридорі. В нашій ролітівській кухні він би не помістився.

— Бідненький! — пожаліла Баратинського Неля Мусіївна. — Клавко, запросіть його до нас!

Клавка замахала руками, мовляв: «Ні, я не піду!»

Але Бориса Андрійовича не треба було кликати. Він сам ввалився в кімнату до Єлизавети Петрівни.

Так, він був п’яний, як чіп. Біла сорочка розідрана, око підбите, на грудях від глибокої подряпини запеклася кров. Але при цьому «до ужаса обаятельний», як кажуть на Євбазі.

— Добрий вечір! — привітався він жалібно. — Випити не знайдеться?

— Випити не дамо, а от закусити — ласкаво просимо! — сказала Неля Мусіївна.

Сіробаби посунулись на тахті, даючи йому місце.

Той продовжував стояти, похитуючись.

— Що сталося, Борисе Андрійовичу? — спитала Прохорова.

— Що сталося? Що сталося? — перекривив він її. — Скажіть, чому світ такий несправедливий?

«О, моїми словами говорить!» — посміхнулася Клавка, згадуючи свій позавчорашній песимістичний стан.

— О! — розсміялися всі за столом.

— Які високі філософські матерії! — прокоментувала Сіробаба.

— А ти що хотів би від нього, від цього світу? — поцікавилася Прохорова.

— Я хочу тільки миру на землі! — сказав він тоном Мальчиша-Кибальчиша.

Йому зааплодували. Але він іронії не вловив.

— Я не розумію вас усіх… — він затнувся. — …Інтелігентів ролітівських… Закінчилася війна! Там була кров, смерть. Відірвані ноги, покалічені душі. От там було горе! Приїхав сюди, а тут — понімаєш лі — благодать! Пайки! Спецмагазин на Хрещатику! Квартири в РОЛІТі! Прислуга! Красота! Живіть собі «припєваючи»! Так ні — які ті собаки гризуться!.. Хіба я за це воював? Єлизавето Петрівно, ну скажіть, невже ми за це воювали?

Він був схожий на ображену дитину. Його вигляд — наївний і такий нещасний, як у мокрого цуценяти, — зачепив Клавчине серце. Вона відчула, що знову стає тією дурною Клавкою: довірливою, переживальною, співчутливою і терплячою в очікуванні кохання.

— Присядь, Борисе, — сказала Прохорова. — Закуси. Подивися: ось пиріг з капустою, огірочок квашений.

Той слухняно сів за стіл.

— А ти, кажуть, сьогодні молодцем тримався! — підбадьорила його Неля Мусіївна.

Баратинський якраз хрумав квашений огірок. Почувши комплімент, скривися:

— Я ж хотів як краще! Я хотів їх помирити. А вони мене…

— Що вони тебе? Ну, попросили зійти з трибуни! Подумаєш? — заспокоював його Сіробаба. — Мене якось мало не за волосся стягували зі сцени! І що? І нічого! Живий! — розсміявся він.

— Та я не про це.

— А про що?

— …А вони мені: «пусти свиню за стіл, так вона на стіл вилізе…» А що я їм зробив?

— Це хто тобі казав?

— Та ці… — махнув він рукою. — Не хочу навіть згадувати… Я, мовляв, їм усі карти переплутав.

— Невже це тебе так молоді письменники розмалювали? — пожартувала Прохорова.

— Та ні… Це я в рюмочній… На вокзалі…

— Та ти не переживай! — поплескав його по плечу Павло Минович. — Зате спатимеш спокійно… Років через двадцять… — і він знову засміявся своєму жарту.

Несподівано за стіною почулись якісь дивні звуки.

— Догралися! — з досадою промовила Єлизавета Петрівна пошепки.

Усі завмерли, прислухаючись.

Від Глухеньких долинала сімейна перепалка.

— Геть пішла! Геть, я сказав! — загорланив Іван Порфирович. — Та я, якщо хочеш знати, заради тебе це зробив і заради Максюші!

У стінку — ту, що розділяла Прохорову і Глухеньких, — полетів стілець і, судячи з усього, розвалився.

— Ванічка, Ванічка! — благала Олечка.

— Не «ванічкай», я сказав!

Тут Олечка надривно закричала.

— Уб’ю гадіну! — почувся голос Глухенького.

Борис Андрійович, миттю протверезівши, підскочив з тахти і кинувся в сусідню кімнату.

— Обережно! — кинула навздогін йому Єлизавета Петрівна. — Він контужений! Псих! Він і вбити може!

За Борисом підскочили з місць усі інші. Коридором пробігла Мотя з Максимчиком на руках і сховалася в кухні. У коридорі крізь розчинені двері було видно, як Іван Порфирович лупцює і тягає за волосся Олечку, а Борис намагається його відірвати від неї.

Так вони якийсь час вовтузилися, і нарешті Баратинському вдалося скрутити руки Глухенькому, але той усе пручався і горлав:

— Уб’ю стерву!

Коли приступ сказу у Івана Порфировича минув, він обм’як і провис на руках Бориса Андрійовича. Баратинський посадив його на стілець, а той так і сидів, безсило опустивши голову і руки.

Всі повернулися до кімнати Прохорової. З ними тепер були Олечка, Мотя і Максюша. Олечка шморгала і схлипувала. Максюша голосно сопів забитим носом, Мотя гладила його по голові, а той відмахувався.

Як на зло, у всіх відібрало мову. Ніхто не знаходив слів, щоб утішити Глухеньку.

Прохорова мовчки намастила варення на скибку хліба і дала його Максимкові. Той заперечно похитав головою. Мотя відламала маленький шматочок і запхала хлопчикові в рота. Він їв спершу знехотя, а потім, відчувши смак солодкого, почав жувати активніше.

Борис вийшов. Спершу почувся шум води з ванни, потім — стук дверей до його кімнати. Через деякий час він повернувся у новій сорочці — тверезий і серйозний. В руках у нього були дві картоплини, трофейний перочинний ножик і сірникова коробка.

Він сів біля Моті, взяв у неї Максимчика, посадив собі на коліна і став ножиком різьбити картоплину.

Хлопчик спідлоба спостерігав.

Погляди всіх інших теж були прикуті до рук Баратинського. У нинішній драматичній ситуації це скидалося на магічне дійство і мало гіпнотичний вплив.

На їхніх очах картоплина перетворилася на дівчинку у платтячку, щоправда, без рук і ніг. Баратинський ввіткнув сірники куди слід, і тепер усе було на місці.

Він простягнув хлопчикові іграшку і почав декламувати віршика:

Борис замовк, даючи Максимкові змогу закінчити строфу. Той мовчав. Борис до нього:

— Як — зозулі?

— Ку-ку, — знехотя відмовив той.

— Молодець, давай тепер разом!

Клавка впіймала себе на тому, що милується Борисом, причому не приховуючи свої почуття. Вона могла собі це дозволити: адже це останні дні її свободи! Той у відповідь час від часу позирав на Клавку і всміхався їй на всі свої тридцять два зуби.

Борис узяв хлопчика за мізинчик:

— Я зайчика зустріла,

Сидів він… — де?

— На голбку, — похмуро, ледь чутно промимрив той.

Борис продовжував:

— Була б його спіймала…Чому дівчинка не спіймала зайчика?

— Зозуля ізлякала! — голосніше сказав Максимко.

І тут уся кімната в один голос продекламувала:

— Ку-ку!

Всі сміялися, крім Максимчика.

Борис звернув на це увагу:

— Чому ти не смієшся?

— Мені не подобається.

— Що? Віршик? Він же такий милий!

— Це дівчачий вілшик! — різко відповів він.

— Ну нічого, зараз щось придумаємо! — привітно пообіцяв Борис і підморгнув Клавці.

Клавка розпливлася у щасливій посмішці і відразу заробила потиличника від Прохорової.

— Ще одна картоплина знайдеться? — звернувся Борис Андрійович до Олечки.

Вона кивнула і знаком відправила Мотю на кухню.

Тим часом Баратинський знов узяв у руки перочинний ножик і почав активно ним орудувати, вирізаючи щось із картоплини.

Хлопчик зацікавлено стежив за його рухами.

— А це со буде? — запитав він.

— Щось ду-у-уже хлопчаче, — серйозно відповів Баратинський.

Максим не відривав очей від картоплини. Дорослі теж зосередилися на Борисових вправних рухах.

Нарешті з картоплини вистромився літачок з пропелером попереду.

— Це «Лавочкін» чи «Месселшміт»? — ожив малий Глухенький.

— О, так ти у нас спеціаліст іще той! — похвалив його Баратинський. — От бачиш попереду пропелер?

— Ну… — прогундосив хлопчик.

Борис Андрійович хотів був іще щось сказати, але тут картопляний пропелер відпав.

— Ой ні! — жалібно вигукнув Максим.

— Ой ні! — Баратинський театрально схопився за голову.

— Ой ні, ми ясно кажемо! — пожартувала Неля, продекламувавши початок відомого вірша Павла Тичини.

— З заводом школу зв’яжемо… — продовжила Прохорова.

— У всі знання узуємось, // Врізаємось, шлюзуємось, // Політехнізуємось! — хором промовили дві подруги, дивлячись одна на одну і відбиваючи такт вказівними пальцями. Тоді розсміялися.

Тим часом вірш продовжив Баратинський:

Подруги перезирнулися: вони не чекали такого знання поезії Тичини від Баратинського. Тим часом той продовжував майстер-клас із вирізування з картоплі літачка, обточуючи його ніс, автоматично перетворюючи одну модель на іншу. При цьому не забував декламувати:

— Ого! — прокоментував цю сцену Сіробаба.

Баратинський віддав готового літачка Максимкові, піднявся з місця і став за стільцем, на якому сиділа Клавка, поклавши їй на плечі руки. Клавка відчула приплив збудження — чи то від цього дотику, чи то від магічного ритму, винайденого поетом, який у своїх публічних виступах видавався «ні рибою, ні м’ясом»:

Це вже був хор. Поезія Тичини, як ніяка інша, годилася для згуртування однодумців: магічний ритм переламував під себе внутрішні біологічні ритми людей, що зібралися тут, і тоді вони, немов на одній гойдалці, відчули одне й те саме: злет — падіння, злет — падіння! Навіть у Олечки висохли сльози і вона ворушила губами. Сусіди, друзі забули в цей момент про Пленум, про неприємності, про особисті проблеми. Це була та, як в’їдливо казали про неї «доброзичливці», «хвальоная» ролітівська спільнота, де навіть домогосподарки почували себе у літературних темах, як риби у воді:

Цей вірш, як ніякий інший, втілював те, що так цінувалося в ролітівських кулуарах — віртуозну, майже хуліганську гру зі словом, винайдений автором «фірмовий» ритм і структуру строфи, естетику свого часу — саме того часу, в якому вони живуть, і того передвоєнного часу, за яким трохи ностальгують, — з усіма його «за» і «проти». То був час, коли вони були молодими і щасливими, коли носилися зі своїми амбітними планами на майбутнє.

Вірш закінчився, усі ще були в ейфорії, і в цю мить Баратинський упав перед Клавкою на коліна:

— Виходьте за мене заміж, Клавдіє Дмитрівно!

Всі завмерли від несподіванки. Вони ще гойдалися на хвилях тичинівської поезії, і це зізнання було сприйнято як апофеоз їхнього внутрішнього піднесення. Щодо Клавки, то ця пропозиція прозвучала саме тоді, коли вона перебувала на найвищій точці амплітуди своїх душевних переживань. Її охопило щастя. Безмежне щастя.

— У мене за душею ні шеляга, — артистично, але досить щиро говорив Баратинський. — Але в душі я хороший хлопець, повір…

Клавка вірила, вірила! І всі за столом вірили. Здається, навіть цинічка Прохорова.

— …Я буду тобі хорошим чоловіком і батьком наших дітей!

Неля Мусіївна від захвату заплескала в долоні. Всі підхопили її ініціативу й зааплодували…

Аж раптом у цей момент із сусідньої кімнати долинув розпачливий крик. Це був голос Моті.

— Дядьку Іване! Дядьку Іване! — репетувала вона.

Друзі вискочили в коридор і в розчахнутих настіж дверях до помешкання Глухеньких побачили жахливу сцену: долі — у позі ембріона — лежав Іван Порфирович, поряд — перекинутий стілець, на якому його залишили сидіти на самоті сусіди, а Мотя стояла біля дядька на колінах і трясла неживе тіло…