Клавка

Розділ 2

Клавка вийшла з під’їзду, зробила великий ковток прозорого повітря вулиці Тимофіївської[5] і помчала по Чкалова вниз, до Євбазу.[6]

Зазвичай по суботах після відвідин Єлизавети Петрівни вона йшла туди з «чарівним конвертиком», де був її скромний, проте стабільний заробіток, і купувала три пиріжки з горохом — один собі, один дядь-Гаврилу і один — Еммі Германівні, яка віддано дожидалася її на табуреточці в кухні, втупивши незрячий погляд у вікно.

Євбаз кипів, як густий борщ у каструлі. Прогулянка по ньому заміняла Клавці денний кіносеанс. Окрім необхідних у щоденному побуті речей, тут продавали багато «буржуазного непотребу». Ох, як вона любила ці витребеньки, які ніколи не згодяться в господарстві справжнього будівника соціалізму! Вона починала огляд базарних рядів з кінця і човгала своїми зношеними черевиками аж до їх початку. Не вона сунула вздовж нерівних, хаотично вилаштуваних рядів — це вони перед нею рухалися безкінечним різнобарвним конвеєром. Час від часу вона поглядом його зупиняла: коли в очі впадало щось симпатичне чи незрозуміле, що гачком зачіпало її увагу, вона зупинялась і могла довго стояти й розглядати річ, крутити її в руках, спілкуватися з нею і мріяти, що, коли в неї будуть гроші, вона обов’язково витрачатиме їх на такий непотріб. Ось, скажімо, настільна лампа у вигляді папуги-какаду. Кому вона зараз може здатися? Тут хоч би наїстися. Невже хтось спокуситься нею? Клавка перевернула лампу і побачила, що річ трофейна, з Німеччини, і дуже непрактична: ця прекрасна потвора займає піввалізи, це ж скільки маленьких фарфорових фігурок пастушків і пастушок можна було б замість неї привезти! А мереживних серветок чи фіранок, виплетених дбайливими руками бездоганних німецьких господинь? Іще більше!

«Конвеєр» рухався далі: біноклі, калейдоскопи, морські мушлі, грамофон, кришталеві вази та попільнички, нікельований самовар, мідні та срібні підсвічники, карафка з червоного скла, сифон для газованої води, статуетки з бронзи й мармуру, вазочки і шкатулки з оніксу, ляльки-японки в кімоно, важке чорнильне приладдя, синя скляна пляшечка з пульверизатором для одеколону, альбом для фотографій у шкіряній обкладинці, копилки-скарбнички, мідні ручки від дверей та вікон, старі листівки. Словом, мотлох, або, як кажуть на Євбазі, хлам. Була б її воля — загребла б усе, не торгуючись, усі ці речі! І сиділа б вечорами, обмацувала їх руками, пожирала очима, нюхала їх, спала б із ними.

Але після минулорічного голоду і холоду рука не піднімалася купувати щось неїстівне і «невдягальне». Аж згадувати моторошно… Клавка працювала секретаркою у Спілці ще з 1944 року, коли СПРУ переїхала з Харкова в Київ, спершу на посаді машиністки з окладом 350 карбованців, а згодом — на посаді секретаря з окладом 400 карбованців. Таку саму зарплату, наприклад, отримував бухгалтер (не головний, у того був оклад аж 900 крб.). Жити можна. Та й із Максимом Тадейовичем завжди було затишно. Але в листопаді 1946-го прийшло нове керівництво, і її делікатно попросили звільнитися за власним бажанням, щоправда, з виплатою компенсації за 24 дні невикористаної профвідпустки. Ясно, що кожен керівник хоче мати біля себе «свою людину», Клавка не ображалася. Але, як на зло, саме зима 1946–1947 років виявилася страшенно голодною і холодною. Виживали, як могли: дядь-Гаврило попервах підстрілював з рогатки голубів і горобців, Емма Германівна своїми музикальними пальчиками общипувала їх, а Клавка варила з них бульйон. Але скоро таких умільців, як дядь-Гаврило, побільшало: основну конкуренцію становила шпана з Євбазу, тож скоро в окрузі Афанасіївського яру зникли всі птахи.

Клавка в розпачі піддалася на умовляння Емми Германівни сходити до батюшки Євлампія в стару церквушку на Володимирській гірці. Піп був відомий тим, що під час німецької окупації тричі на день посилав прокляття на адресу сатани Сталіна і всього більшовицького кодла, а після визволення Києва став проклинати сатану Гітлера та його виплодків. Взагалі Емма Германівна була ревною католичкою, проте, коли треба було щось попросити у Бога, йшла до цього Євлампія, який славився також своїми екзорцистськими сеансами й особливими відносинами з потойбічним світом. Клавка як переконана атеїстка навіть чути про це не хотіла, але в критичний момент, можливо, у стані якогось запаморочення від голоду й холоду, таки склала компанію сліпій сусідці. Вони з грудкою воску — це все, що вони мали і могли пожертвувати на церкву, — прийшли до батюшки Євлампія, той хвилин десять перешіптувався з Еммою Германівною, після чого вона імпульсивно схопила за руку Клавку і сказала, що їм треба обов’язково потрапити в київські печери і помолитися святому Антонію, який повертає загублені речі, тож поверне і втрачену роботу. Зимову дорогу пішки до Печерської Лаври сліпа жінка витримала мужньо. В самі печери вони не потрапили, але Емма ревно молилася при вході до них. Біля колодязя з «цілющою водою» її впізнало кілька ченців. Це були досить міцні хлопці в темних рясах — як виявилося, вона колись вчила їх хоровому співу. Так Емма з Клавкою опинилися на монастирському обіді з гарячим капусняком і сухарями з чорного хліба, під час якого з’ясувалося, що в церковній традиції святих Антоніїв кілька, і той, що повертає загублене, — це зовсім інший, не з Печерської Лаври. Клавка тільки посміялася, проте Емму Германівну, здавалося, це зовсім не збентежило. Трохи перепочивши, вони вирушили в довгу путь назад. Повернувши від Володимирської на Велику Підвальну чи то пак на Ворошилова,[7] вони зустріли під будинком Спілки письменників обожнюваного Клавкою Малишка, якому вона не раз надурняк передруковувала вірші. Андрій Самійлович кинувся до неї, як до рідної, і повідомив, що її розшукує Олександр Євдокимович,[8] оскільки Спілці терміново потрібна секретарка, і не просто секретарка, а саме вона.

Клавка не вірила своїм вухам. Її атеїстична натура, що всіляко пручалася церковному мракобіссю, ніяк не могла змиритись із тим, що молитва католички мадам Бруслевської до «не того» святого Антонія за посередництва православного попа подіяла, та ще й так швидко…

Виявляється, секретарка, яка прийшла була на Клавчине місце, оскандалилася своїми граматичними помилками й задерикуватим характером, тож її, Клавку, і попросили повернутися. Насправді, ініціатива повернути на секретарське місце саме її належала Андрієві Самійловичу, який практично вів спілчанські справи з листопада по січень, оскільки Олександр Євдокимович увесь час був то на лікуванні, то у відрядженнях. Але й він не заперечував проти Клавчиної кандидатури.

Вона вийшла на роботу у Спілку в лютому, і це було неймовірне щастя: на Ворошилова, 3 були печі, а до печей були дрова! Там вона могла погрітися! До того ж, часом їй перепадала навіть склянка чаю з сахарином від начальства.

В один із перших робочих днів вона познайомилася з Єлизаветою Петрівною, що якраз повернулася з фронту і прийшла до Спілки владнати житлові справи. Клавка пам’ятає, як та стояла посеред приймальні, ніби королева з якоїсь соціалістичної казки (що їх, до речі, сама й писала): в формі, погонах, з орденом і медалями на грудях… А головне — в лискучих армійських чоботях. Клавка зиркнула на них і уявила, як же має бути тепло ногам цієї ефектної жінки, — й автоматично її пальці в старих черевиках скоцюрбилися від холоду. Клавка підвела очі вгору від чобіт і здригнулася, наштовхнувшись на прискіпливий погляд письменниці, тоді з переляку різко опустила голову, втупилась у клавіатуру машинки й енергійно забарабанила по клавішах. Додрукувавши сторінку, вона вже була намірилась вийняти її, однак Єлизавета Петрівна виявилася спритнішою: професійним рухом крутнула коліщатко для подачі паперу, витягла аркуш і уважно пробігла очима текст. Потім глянула на оригінал — то були каракулі на листочку зі шкільного зошита в клітинку — і розсміялась: «О, я бачу, у Спілці друкарки грамотніші за письменників! Дожилися!»

— Лізко, — шепнув їй на вухо Андрій Самійлович, який тут опинився так само несподівано, як і тоді — на зимовій вулиці з «благою вістю» для Клавки. — Цс-с! — і, підморгнувши своїм «монгольським» оком, легким порухом голови показав кудись убік.

Єлизавета Петрівна озирнулась: Микола Савелійович Середяк, автор тексту, стояв до неї спиною, але по його вухах було видно, що він усе почув: вони горіли, як першотравневі транспаранти. Клавка, що стала свідком цієї сцени, посміхнулась, її усміх підхопили Андрій Самійлович і Єлизавета Петрівна. Так вони й здружилися.

…Клавка впіймала себе на тому, що вже хвилин зо п’ять стоїть на одному місці, втупившись у стару будку чистильниці взуття на розі Євбазу та бульвару Шевченка. Стара гречанка (справжнє її ім’я ніхто не знав, її так і кликали — «Гречанка») чистила черевики й чоботи перехожим, торгувала ваксою, щітками, підківками на чоботи і шнурками для черевиків. Чистильниця, здається, вже давно терпляче очікувала, коли нарешті Клавка пробудиться зі сну і простягне свій потертий черевик на чищення. Загалом Клавка користалася цими послугами нечасто, тільки коли треба було перед якоюсь подією надати більш-менш пристойного вигляду її розношеному взуттю: Гречанка вміла будь-які старі-престарі шкари загримувати під майже нові, і в такому стані вони могли протриматись до двох днів.

Зараз у Клавки потреби в оновленні взуття не було, здається, ніяких урочистих подій не передбачалося, однак після довгого зорового контакту з чистильницею вона як інтелігентна дівчина відчула себе зобов’язаною привести в порядок черевики й поставила ногу на дерев’яну колодку. Гречанка була знаменита не лише як «взуттєва чаклунка», а й як «центральне бюро довідок»: вона знала все на світі, а особливо те, що діялося на Євбазі й навколо нього, а її улюбленими сюжетами були всілякі «страшилки».

Саме від неї Клавка почула «чорну» історію про те, як під час окупації, дуже голодної зими 1942–1943-го, один чоловік, що переніс складну операцію, став підозріло швидко одужувати, а його рана заростала мало не на очах. Лікар (а він був німець) поцікавився, де той харчується. Чоловік сказав — на Євбазі, у тітки, яка готує дуже смачні котлетки. «Ану принесіть мені таку котлетку!» Коли німець здав виріб на аналіз, то виявилося, що він з людського м’яса.

«Ну як ви можете такі дурниці розповідати! — обурилася Клавка, почувши цю байку з уст Гречанки. — Жодна лабораторія в світі не розпізнає таке, тим більше під час війни та розрухи!» Клавка як свідома комсомолка ненавиділа не лише церковне, а й побутове мракобісся.

Гречанка ніскільки не збентежилася. Вона й сама, мабуть, не вірила в те, що розповідала. Для неї головним було дискредитувати тьотю Фросю, яка торгувала котлетками неподалік від неї. Власне, в своїх оповідях вона й натякала на ту. Десь колись вони побили горшки між собою.

Після Клавчиного зауваження Гречанка стенула плечима: «Звідкіля мені знати? — і, невинно кліпаючи, розвела руками. — За що купила — за те продаю!»

Тепер щоразу, чистячи у Гречанки черевики, Клавка з огидою згадувала ті котлетки з людського м’яса. Після тієї історії вона хотіла була відмовитися від послуг чистильниці і переметнутися до ассирійців. То були дивні смагляві люди, що називалися чужими східними іменами і розмовляли між собою незрозумілою мовою. Вони тримали свої чоботарні — розсувні рундучки — на перехрестях центральних київських вулиць. Часом вона забігала до них по дорозі на роботу. Але для цього треба було зробити добрячий гак, крім того, у будці міг уже сидіти клієнт, а в будні у Клавки не було багато вільного часу, тому їй зручніше було робити це на вихідних, які вона зазвичай проводила або у своєму улюбленому письменницькому «селі» — РОЛІТі,— або у своєму улюбленому «театрі» — на Євбазі. Тож і виходило, що вона частіше користувалася послугами євбазівської чистильниці. Та й, чесно кажучи, краще за неї ніхто не приводив взуття в порядок, принаймні жіноче.

Гречанка рвучко взялася за роботу. Чомусь сьогодні вона була підозріливо мовчазна. Трохи збентежена цим фактом, Клавка, щоб якось встановити з нею сякий-такий контакт, запитала:

— Ну, що чувати?

Жінка підняла на неї очі, пасмо її чорного, як смола, волосся вибилося з-під вовняної хустки, закривши пів-обличчя, але на цей раз вона не здмухнула його набік, як зазвичай, а опустила голову. Гречанка шморгнула носом, і на кінчик Клавчиного черевика впала велика сльоза.

— Фроська померла… — здавлено проскиглила чистильниця.

Клавка напружила пам’ять:

— Це та, що робила котлетки з людського м’яса?

Гречанка підвела на неї гнівний погляд. Здавалося, її чорні очі пропечуть Клавку наскрізь:

— Ти що слухаєш брудні плітки! Не було такого!

«Отакої!» Дівчина кліпнула й замовкла.

…Клавці треба було трохи скупитись і забігти до Яші, в майстерню примусів. Але по дорозі вона мала перевірити, чи дядь-Гаврило не стирчить біля базарної шпани, яка махлює на картах. Відомий шахрай Рижий зазвичай сидів на землі і тасував три карти — дві чорні й одну червону. Потім кидав на землю всі три і закладався на п’ятдесят карбованців, що ніхто не вгадає, де червона масть. Дядь-Гаврило підігравав йому, «вгадуючи», де карта. Це під’юджувало роззяв, які юрмилися навкруг, і вони куплялися на легкі гроші. Коли ж вони вступали в гру зі своєю п’ятдесяткою, Рижий вправно ховав червону карту в рукав, непомітно міняючи її на чорну. Природно, що роззяви програвали. Добре, коли все обходилося без жертв. А часом перепадало всім, в тому числі дядь-Гаврилові. Він на своєму дерев’яному протезі далеко забігти не міг, тому й ставав легкою здобиччю обдурених гравців. Клавці не раз доводилося забирати його з міліції або виходжувати після побоїв.

Тому, буваючи на Євбазі, вона намагалася вистежити, чи не валандається десь тут дядь-Гаврило. Їй легше було перестрахуватися, ніж потім мати додатковий клопіт.

І тут здаля — з того кінця базару, де починалися Арештантські городи,[9] вона впіймала вухом знайомий перебір на гармошці-трирядці, вслід якому почувся рипучий, але досить звучний голос дядь-Гаврила:

Клавка заспокоїлася: значить, дядь-Гаврило зараз із «самоварами» — інвалідами-фронтовиками без рук і ніг. Він сидить прямо на брудній запилюженій землі, відстібнувши дерев’яний протез, і грає на гармошці. Поряд сидять безногі інваліди — на саморобних візочках з «утюжками», прилаштованими до обрубків рук для пересування. Дядь-Гаврило в порівнянні з ними був здоровим дядьком, тому часто захищав їх, переважно від євбазівської шпани, якщо тій щось свербіло в одному місці. Але це бувало рідко. Зазвичай у кожного була своя територія і вони намагалися не перетинатись. Якщо дядь-Гаврило із «самоварами», значить, він «при ділі» і за нього можна не переживати: вони його там і нагодують, і пригріють, і душу з ним відведуть, виспівуючи свої жалібні куплети. Навколо них тупцятимуть жінки, слухатимуть інвалідів, витираючи сльози кінчиками хусток, і кидатимуть в їхні картузи копійку або якесь яблуко чи бублик.

Клавка купила три пиріжки з горохом, трохи прислухалась до буркотіння у шлунку, взяла ще три — з картоплею і один відразу проковтнула: зазвичай у суботу вона снідала у Єлизавети Петрівни, але цього разу все перебив «покровитель» Прохорової. Жуючи, вона попрямувала до майстерні з ремонту примусів на Степанівській.[10] До війни її тримав Пінхус Абрамович, або просто «дєдушка Піня». З ним у Клавки було пов’язано багато дитячих спогадів. У неділю мама примушувала батька «піти подихати з дитиною свіжим повітрям». Замість парку батько йшов на роботу, на свою «Ленінську кузню», а по дорозі залишав її, Клавку, у «дєдушки Піні». Пінхус Абрамович зі скуйовдженим сивим волоссям, в окулярах з тонкою металевою оправою, у засмальцьованому фартусі, з триденною — вже «м’якою» — сивою щетиною на впалих старечих щоках колупався в старих примусах, прочищав форсунки голкою або помпував насоси. Якщо роботи не було, він ставив дві табуреточки під майстернею — одну високу (для себе), одну маленьку — для Клавки, вони всідалися, і він розповідав їй різні історії про тваринок і комах, що живуть у його майстерні. Колись у нього жила мишка, що розуміла людську мову. Він клав їй шматочок сала і кликав: «Пуся, Пуся!» А вона прибігала і дякувала «І-і-і!». А ще жив павучок на вікні майстерні, який сплів собі з павутинки гойдалку, і в ті рідкісні години, коли зазирало сонце в темну майстерню «дєдушки Піні», вигойдувався, купаючись у сонячних промінчиках.

У суботу майстерня Пінхуса Абрамовича зачинялася: він вдягав чорний костюм, чорні лискучі черевики й гетри на ґудзиках і, опираючись на парасолю, як на ціпок, йшов у синагогу.

Після повернення з евакуації Клавка не застала «дєдушки Піні» у майстерні й подумала, що він поліг у Бабиному яру, але новий власник майстерні Яша сказав, що той наклав на себе руки — повісився у перші дні німецької окупації в тому самому чорному костюмі, лакованих черевиках і гетрах з ґудзиками, виголений, причесаний і в окулярах, що з’їхали на кінчик носа, але так і не впали…

Клавка зайшла в майстерню, там усе лишилося, як і було до війни, включно з обожнюваним нею запахом гасу. Яша віддав Клавці примус Єлизавети Петрівни разом із виготовленою для нього голкою для форсунки. На відміну від Пінхуса Абрамовича, Яша по суботах працював. Це вже було інше покоління євреїв — радянських. Він інколи навіть бравував своїм атеїзмом, жартуючи: «Коли нам, євреям Євбазу, сказали, шо бога нєт, ми зітхнули з полегшенням: нарешті стало можна їсти свинину, адже це так смачно!»

Яша був молодиком приблизно Клавчиного віку, вони вчилися майже одночасно, хоч і в різних школах, однак десь по сусідству і в дитинстві могли перетинатися на шкільних олімпіадах чи спортивних змаганнях, але не пам’ятали одне одного. Яша, повернувшись у Київ з фронту, не застав своїх батьків, вони загинули у Бабиному яру. До «дєдушки Піні» Яша теж ходив у дитинстві, але не по неділях, як Клавка, а серед тижня. Спільні дитячі спогади виробили між Клавкою та Яшею щось на зразок спорідненості.

Клавка обмінялася з власником майстерні нехитрими новинами, забрала полагоджений примус Єлизавети Петрівни і почвалала геть з Євбазу з ледь помітним камінчиком у грудях. Так завжди з нею було після відвідин майстерні: дивлячись на Яшу, вона бачила його старим і самотнім — з розпатланим сивим волоссям, неголеною щетиною на впалих щоках, у засмальцьованому фартусі, в окулярах з металевою оправою…

Клавці ніяк не хотілося йти додому. Вона залюбки прогулялась би по бульвару Шевченка вгору, а потім униз аж до Хрещатика, де працювали німецькі військовополонені, розгрібаючи завали руїн, але шкода було щойно начищених черевиків, тож вона з книжечкою просиділа до смерку в Ботанічному саду біля університету.

Вдома на неї нетерпляче чекали дядь-Гаврило й Емма Германівна. Це була її «названа» сім’я. Пиріжки вичахли, і вона їх розігріла на чавунній сковорідці з пересмаженою соняшниковою олією. Їли маленькими шматочками, ретельно розжовуючи і смакуючи. Дядь-Гаврило виклав і свій заробіток — трійко яєць. Клавка сховала їх у банку, загорнувши у шматочки газети.

Сьогодні була субота, на кухні було тихо і спокійно, Вінницькі і Бронштейни традиційно шанували суботу. Дядь-Гаврило закип’ятив чайник, розлив окріп у емальовані кружки, кинув по кілька крупинок сахарину.

Зараз розімліла від пиріжків з «чаєм» Емма Германівна полине у спогади своєї молодості, дядь-Гаврило закуняє на своєму стільчику, а Клавка думатиме, чи не купити їй німецьку трофейну настільну лампу у вигляді какаду. В ній боротиметься раціональне з ірраціональним, адже на ці гроші можна купити (трохи доклавши) нові черевики або (трошки віднявши) відріз тканини на нову сукню. Але що їй те шмаття? Їй нема перед ким випендрюватися. Кого вона бачить? Дядь-Гаврила вдома, письменників на роботі, а ті — щось на зразок ходячих книжок: з ними може бути нудно, з ними може бути цікаво, але ж із книжкою не одружишся. Їй було двадцять шість, і їй хотілося зустріти сучасного принца: героя війни, «грудь в ордєнах», бажано льотчика, так, щоб лише при погляді на нього «чолка встала». А оскільки таке буває лише у фільмах, то краще купити того папугу, ввімкнути його в розетку, і будуть у неї в кімнаті справжні джунглі! Вона ляже собі в ліжечко, підкладе під спину подушечку з вив’язаною гачком наволочкою в рожевих, жовтих і зелених кольорах — теж німецькою, трофейною, — візьме в руки томик з поезією і читатиме!

— …І от я, гімназистка, з вічним нежитем, — бурмотіла Емма, — від того, що мені не дозволялося ходити по чистій підлозі у взутті, — чую у вітальні постріл: бабах!

Дядь-Гаврило пробудився і заскиглив:

— Еммо Германівно, ну скіки мона! Скіки мона! Я вже не можу цього чути!

Але та незворушно й монотонно продовжувала:

— Я не перелякалася, ні. Ще в мені страху не було. Що з мене взяти? Баришні вісімнадцять років виповнилося. Я підходжу до дверей вітальні, а там збіглися офіцери, і мої батьки, і вся наша прислуга. І всі метушаться, кричать, плачуть. Я зазираю через плече — а він лежить. Півчерепа йому знесло, і мозок — на підлозі, на стінах — всюди…

— Ну, Еммо Германівно, ну шо ви, їй-бо! Ну шо ви за людина! Ну успокойтесь зі своїм кадєтом! — обхопив голову дядь-Гаврило.

А та, незмигно дивлячись у вікно, неначе й не чула сусіда.

— Усюди мозок, мозок, мозок! Оце думаю, а якби я йому не відмовила? Що було б? Я ж любила іншого — Андрюшу: як він співав у церкві! А кадет був зовсім юний, безвусий… Здалося йому, що він закохався в мене. Якби я знала… якби мої батьки знали, що так станеться, чи повели б вони себе інакше?.. Ну, вийшла б я за нього заміж… Ну, були б у мене тепер діти, внуки… Можливо, не була б я сліпа… а то цей мозок… мозок… усюди мозок!..

Дядь-Гаврило хитався на табуретці вперед-назад, не відпускаючи голови.

Вже вкотре повторюється ця сцена в кухні: Емма Германівна розповідає, як у далекій юності молодий кадет зробив їй пропозицію, вона йому відмовила і він покінчив життя самогубством, — а дядь-Гаврило їй вторить своїм скигленням. Але ніхто не підводиться і не йде до себе в кімнату. Це вже як ритуал. Його треба пройти від початку до кінця.

От зараз буде партія дядь-Гаврила:

— Ой, мої кісточки! Ой, мої ніженьки! Ой, мої рученьки! Усьо болить! Болить усьо! Моя бідна голівонька, зараз розірветься! Я такий больний! Я такий больний!

— Гаврюшо, Гаврюшо, ну не треба так, ну потерпи, зараз все пройде! — це вже Емма Германівна, тим самим монотонним тоном, ніби читає молитву.

— Клавко, дай таблєточку! Не можу терпіти!

— Дядь-Гаврило! Таблєточки нема! — сказала Клавка безкомпромісно.

Можна було б і не відповідати. Це ніяк не подіє на старого.

— Потерпи, Гаврюшо, потерпи! — це Емма.

— Нє магу! Ой, нє магу!

Зараз вискочать сусіди. Як правило, першими не витримують Вінницькі:

— Прекратите эти завывания! Дайте отдохнуть после трудовой недели, тунеядцы!

— Клавко, дай таблєточку! — скиглення переходить у підвивання.

— Ароне Мойсейовичу, дайте дядь-Гаврилу анальгінчика, бо не заспокоїться! — гукнула до Вінницького Клавка. Її сусід завідував аптекою на розі вулиць Леніна та Івана Франка.

Арон Мойсейович ще терпів хвилин з десять, а потім приходив у смугастому махровому халаті та м’яких капцях і кидав на стіл півтаблетки анальгіну. Виходячи з кухні, посилав докірливий погляд Клавці, мовляв, в усьому винна вона.

А Клавка тільки посміхалася. Адже завтра йому знадобиться поремонтувати розетку, чи заклеїти вікна в квартирі на зиму, чи відкинути сніг, що завалить вікно. До кого він звернеться? Ні, не до дядь-Гаврила, а до неї, бо без неї дядь-Гаврило нічого не робитиме.

— А запити таблєточку у вас не знайдеться? — навздогін Арону Мойсейовичу кинула Клавка.

— Це до Бронштейнів! — сердито буркнув той, не обертаючись.

— Сделайте протекцию, пожалуста! — пожартувала Клавка.

Той гупнув ногою в двері Бронштейнів:

— Розочка, дай Клавке водочки!

— Не мені, Ароне Мойсейовичу, а дядь-Гаврилу! — гукнула та, посміхаючись.

Роза Миронівна Бронштейн працювала в воєнторзі, і у неї завжди в загашнику був різний товар «з-під поли».

Клавка заплющила очі і закрила руками вуха. Роза Миронівна так просто, як Бронштейн із таблеткою, не розлучиться зі своєю стопочкою горілки. Дивна вона. Їй давно б уже треба було зрозуміти: кричи — не кричи, а стопочку горілки все одно доведеться налити дядь-Гаврилові, тож навіщо ця двадцятихвилинна промова про «за шо мінє такоє наказаніє», про «визову міліцію» і про «ні стида, ні совісті»?

Нарешті стопочка з горілкою стоїть на кухонному столі, дядь-Гаврило кидає туди анальгін, попередньо розкришивши, розколочує все це держачком від алюмінієвої чайної ложечки, а потім залпом ковтає.

— Де моя гармошка?

— Дядь-Гаврило, не треба, я прошу, — примирливо сказала Клавка, знаючи, проте, що сперечатися безнадійно.

— Клавко, де ти діла мою гармонь?

— Дядь-Гаврило, дорогенький…

— Клавко, я не знаю шо тобі сдєлаю!.. — завив він.

— Дядь-Гаврило, ви ж цілий день «гармонилися» з «самоварами»!

— У них погана гармошка, п’ять клавіш западає.

— Ну, дядь-Гаврило! — умовляла Клавка.

— Клавочка, дайте єму гармонь, он же не отстанєт! — це вже Арон Мойсейович з коридору.

Клавка залізла на драбинку і дістала з антресолі гармонь.

Дядь-Гаврило затягнув:

Емма Германівна сиділа сумирно на табуреточці й перебирала пальцями китички на старій шалі, накинутій на плечі.

Клавка терпляче думала: на скільки куплетів вистачить сьогодні дядь-Гаврила?

Дядь-Гаврило поклав підборіддя на гармонь і заридав.

Все. Виставу закінчено. Можна розходитися.

Дядь-Гаврило взяв під руку Емму Германівну: хоча вона знала всі закуточки комунальної квартири, проте щоразу напорювалася на стінку чи ручку дверей і заробляла собі синці й садна.

Потім став на порозі своєї комірчини і, дивлячись відданим поглядом на Клавку, промовив свою коронну фразу:

— Ти… ти ж мені як дочка… — і втер сльозу.

Він хотів був іще щось сказати, однак суміш анальгіну з горілкою убивчо діяла, тож він безсило махнув рукою, завалився у свою комірчину і впав на ліжко.

Клавка була вільна. Вона зайшла до себе в кімнату, обвела її поглядом і вирішила: «Завтра куплю какаду!»