Клавка

Розділ 15

Минулої ночі Клавка не склепила очей. Не було коли.

Лише під ранок вона повернулаcь додому.

Сіла на ліжко, подивилася на годинник: можна поспати до десятої. Не розстилаючи постіль і не знімаючи з себе одягу, навіть не скинувши черевиків, провалилася в сон.

Задзвенів будильник, Клавка прокинулась, подивилася на стелю скляним поглядом, сіла, заплющилась, наосліп закрутила на голові «дульку».

Долинув звук рояля — Емма Германівна сьогодні вправлялася в гамах. Одноманітна музична формула до-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до-сі-ля-соль-фа-мі-ре-до (і так 20 разів) просто витягувала з Клавки жили. Але сьогодні їй це було на руку: щонайбільше зовнішніх подразників, щоб забути все… все забути… забутися…

Клавка розплющилась і невидющим поглядом утупилася кудись удалину.

Дуже боліла права рука. Так завжди бувало з нею після пережитої нервової ситуації. Вона її автоматично погладжувала.

У грудях стояв ковтун, не давав їй дихати.

Так вона просиділа, масуючи праву руку, хвилин із двадцять, потім підвелася з ліжка і в тому, в чому була — у вчорашньому вовняному костюмчику із заштопаною дірочкою під пахвою й оверлоченими вручну рукавами, — посунула на Пленум.

Назустріч вулицею Ворошилова йшли зі школи першокласники, бабусі тримали їхні портфельчики й уважно вислуховували щебетання онуків, проїхав велосипедист, весело дзенькнувши Клавці, мало не наскочивши на неї на перехресті з вулицею Франка, по тротуару покотився вихором сувій жовтого листя, біля кінаси сиділа баба і продавала айстри, а десь по Володимирській проїхав тролейбус, привітавшись із Клавкою своїм заколисуючим «зззззз».

Клавка зайшла в машбюро, і збуджена розмова, що точилася там, ураз стихла. Жінки подивились на неї і зрозуміли, що щось трапилось. У них вистачило такту не діймати її запитаннями.

У Спілці ще ніхто не знав, що сталося цієї ночі. Прохорова, Сіробаби, Глухенька, Баратинський і Клавка вчора домовилися поки що не повідомляти про смерть Івана Порфировича: сьогодні після Пленуму — урочисте прийняття, нехай ця подія не затьмарить письменницького свята.

Машиністка — та, що молодша, — якомога делікатніше повідомила Клавці, що старша — Любов Овдіївна — вчора після дня народження зламала руку, але вона, тобто Ольга Семенівна, цілком може друкувати за двох.

Клавка заперечно хитнула головою і сіла за машинку сама. Їй будь-що потрібно сьогодні зайняти руки і звільнити голову.

Вона глянула на список доповідачів:

Гончар

Сенченко

Адельгейм[72]

Новиченко

Нехода[73]

Баш

Смолич

Байдебура[74]

Копиця[75]

Після виступів заплановано вшанувати хвилиною мовчання пам’ять українських письменників, які загинули у Великій Вітчизняній війні.

Вона ознайомилася з порядком денним, і ніщо не ворухнулося в її серці. Вона хотіла працювати. Вона хотіла бездумно гатити по клавішах, забиваючи свої думки, свої почуття, свій біль. Вона хотіла строчити, немов безкінечними кулеметними чергами розстрілюючи картинки, на яких перед її очима поставали зал Пленуму, трибуна, червона доріжка в ЦК, дама з халою, кабінет з книжковими шафами, Аїд, ресторан «Динамо», коробочка з колечком, РОЛІТ, брудний посуд на вчорашньому столі, Борис на колінах, перекинутий стілець у кімнаті Глухеньких, непритомна Олечка, своя порожня кімната, сліпа розпатлана Емма, Гаврило з металевими зубами і куксою на дерев’яному протезі, маленький хлопчик, що пальчиком торкався мертвого батькового тіла…

Стенографістка принесла нову порцію запису.

Була Клавчина черга друкувати.

«Не забуваю я своїх тяжких помилок часів ваплітянства у жоден день свого життя…»

Клавка з остервенінням гатила по клавішах безневинної машинки, ніби вбиваючи в папір слова, як молоток вбиває цвяхи в деревину:

«Тим болючіше мені було і є усвідомлення того факту, що моя нова книжка вийшла неповноцінна, з вадами, зривами, помилками, і тим болючіше було усвідомлення того факту, що причиною цього зриву є пережитки, невикорінений вантаж минулого, з яким я боровся останні двадцять років свого життя. Не образа на критиків — бо в голосі критики є та об’єктивна правда, про яку говорив товариш Жданов, — не образа, а сором перед вами, товариші, перед партією, перед народом заповнила моє серце. Сором і біль за те, що не встояв твердо на ногах, похитнувся під вагою минулого, до кінця не перебореного, не витравленого…»

Черга Ольги Семенівни друкувати. Клавка слухала:

«Одна лише маленька цитата: „Дарина поводилася в мартені, мов на святі, і її присутність збуджувала темп роботи“. Коли оцінювати зі всією прямотою політично, то товариш Яновський — хотів він того чи не хотів, — по-блюзнірському іронізує над основним методом нашої праці — соціалістичним змаганням».

«Можна записати до свого внутрішнього нотатника», — подумала Клавка…

…А от і знову її зміна. Їй випало друкувати виступ Івана Неходи. Тут сталася цікава несподіванка. Стенографістка Аллочка (їй Клавка симпатизувала найбільше) диктувала їй текст рівним байдужим голосом, так, як і вимагали її професійні обов’язки, однак раптом дозволила собі «неприпустиму крамолу»: спершу зробила паузу, напевно, щоб привернути Клавчину увагу, а потім, майстерно копіюючи голоси Санова і Неходи, відтворила діалог:

«Санов: Я прошу, щоб товариш Нехода розказав, як приймали в партію товариша Сенченка.

Нехода: Колись я розкажу.

Санов: Розкажіть зараз!

Головуючий: Слово має товариш Баш!»

Клавка всміхнулась і підняла на Аллочку вдячні очі за те, що вона видушила з неї посмішку, а та по-змовницькому підморгнула.

Принесли наступну порцію, і Клавка знову взялася «розстрілювати» текст:

«Уявіть: якщо цей твір після 280 виправлень виступає перед нами усіма як паплюження нашої дійсності, то яким він був тоді, в оригіналі, коли виходив з-під пера письменника? Товариш Яновський запитує: чого я ще не зробив, проходячи всі ланки контролю перед тим, як передати роман до видавництва? Це ще раз підкреслює, що не від душі писав Яновський цей роман».

Клавка схаменулася. Швидкість її друкування була такою високою, що молоточки стали чіплятися одне за одного. Стоп! Навіщо «розстрілювати» текст? Адже сказано влучно.

Принесли виступ Смолича.

Клавчина черга слухати.

«Мені не доводилось виступати ні в пресі, ні усно з висловленнями своєї думки про роман „Жива вода“, але мушу признатися, що я з тих, які в цілому прихильно поставилися до роману. Побачивши і відзначивши для себе окремі зриви, сказавши про це в приватних бесідах, я, одначе, не зумів ширше розглянути вади твору, прямо кажучи, я проявив політичну короткозорість і сліпоту».

«Юрію Корнійовичу, це й усе? Це ж не критика роману! Юрію Корнійовичу, давайте жорсткіше, жорсткіше давайте, ви хіба не підозрюєте, що зараз і вам готується „сюрприз“?»

Клавка згадала, як нещодавно у приймальні відбувся словесний бій між начальством і невгамовною Єлизаветою Старинкевич. Її переконували, що вона повинна стати головним доповідачем на секції прози, де обговорюватимуть роман Смолича «Ми разом були в бою», опублікований в 6-му і 7-му номерах журналу «Вітчизна».

— Я не можу! — верещала Старинкевич. — Я ж його хвалила!

— А тепер прийшов час покритикувати. Така установка.

— Така установка, така установка! Ви по-людськи спершу навчіться говорити!

І вийшла, грюкнувши дверима.

«Ну що ж, Юрію Корнійовичу, раз ви так „погано поводитеся“, вам самому незабаром пришиють усі гріхи!»

Принесли виступ Новиченка. Клавка сіла за машинку.

Друкувати Леоніда Миколайовича — сама приємність. Тексти в нього грамотні, влучні, написані гарною мовою. Раніше вона розуміла його статті й виступи однозначно: тут позитивна критика, а тут — негативна. Але Прохорова навчила її читати Новиченка інакше. «Клавочко, — казала вона, — оцінка твору може бути полярною, як в електричному колі: плюс і мінус. І, як правило, у недалеких критиків так і є, він або „плюсить“, або „мінусить“. А от у Леоніда Миколайовича все по-хитрому: дивишся, такий уже мінус, що мінусіше й не буває, а приглянешся — аж під цим мінусом лежить собі такий жи-ирний „плюс“».

От і зараз Клавка, друкуючи виступ Новиченка, почала розгадувати ребуси:

«В літературі хвильовізм розробив цілу систему, цілу методологію наклепу на радянську дійсність, цілу методологію паплюження радянської дійсності і всього передового й прогресивного в українському народі загалом».

Говорячи словами вчорашнього виступу Сави Овсійовича[76], невибагливий читач побачить у цьому уривку слова «паплюження», «наклеп», а от вибагливий — прочитає словосполучення «ціла система, ціла методологія».

Вдумуючись у різні сенси, вкладені у виступ Новиченка, Клавка відчула, як її мозок мимоволі, всупереч її емоційному стану, всупереч її бажанням почав працювати за виробленою роками схемою. Він почав аналізувати текст.

«В часи війни, в 1943 році товариш Рильський виступає в Москві з доповіддю „Київ в історії України“. Але це не доповідь про Київ, тут у конденсованому вигляді подається схема всієї історії України, за версією Грушевського».

Хіба неправда? Хіба не комплімент Рильському ховається під «нищівною критикою»?

«Ідейна суть „Мандрівки в молодість“? Фактично це було неприйняття Рильським як поетом радянської дійсності».

За великим рахунком, так і є. Тільки це вели-и-кий секрет!

«Товариш Малишко формально заявив, що він ці помилки, мовляв, визнає. Але в чому суть цих помилок, в чому їх причини і як товариш Малишко думає виправляти ці помилки, що думає робити, щоб не повторювати їх, — цього Андрій Самійлович нам не сказав. Я мушу тільки сказати, що в його виступі, при всіх моїх симпатіях до товариша Малишка, я більше відчув манеру натренованого оратора, ніж справжню сумлінність і щирість письменника-комуніста».

Так, Малишко — майстер лоцманської справи: він дуже хитрий лоцман, що віртуозно проводить фарватером свій корабель під назвою «Андрій Малишко» між Сцилою і Харибдою! Леоніде Миколайовичу, навіщо далеко заходити і дорікати Малишкові за дворушність, ви й самі чудовий оратор!

«Тут багато і суворо критикували мене особисто. Я не з кожним критичним зауваженням міг би погодитись, але основне з цієї критики я цілком щиро приймаю і визнаю. Треба сказати, що мене тут шкребли і чистили такою невблаганною залізною щіткою, що витримати було нелегко, але цілком щиро скажу: я тільки радий з того, що це сталося. Легко на душі, чистіше на душі, пряміше дивлюсь я в очі товаришам і знаю, що надалі буду йти прямішим шляхом, шляхом непримиренної боротьби, боротьби без поступок, без будь-яких ухилень, боротьби за лінію партії. Разом з усіма товаришами я глибоко вдячний за це очищення атмосфери, за цю нещадну критику, яка тут розгорнулася, вдячний нашій партії, ЦК КП(б)У, керівникові більшовиків України Лазарю Мойсейовичу Кагановичу».

Амінь!

— Це все? — спитала Клавка в останньої стенографістки.

— Все!

От і все…

Пленум закінчився. Вірніше, ще не зовсім… завтра ще буде робота над резолюцією та її схвалення. Ще сперечатимуться на робочому засіданні комісії із складення резолюції, але бійні вже не буде.

Кінець…

Клавка вийшла у фойє. Їй треба було трохи порухатися, щоб скинути з м’язів передпліччя напругу. Боліла не лише рука, а й усе тіло: дарма, що сьогодні вона працювала з перервами — після нічної пригоди воно було стиснутим і спазмованим.

Письменники по закінченні останнього «бойового» засідання бродили по фойє, товклися біля буфету, збентежені і збуджені. Це спершу нагадувало броунівський рух, але помалу ті, що виступили на Пленумі, збилися в кілька зграйок і скоса поглядали на тих, хто на Пленумі відмовчувався.

Ой! — згадала Клавка. Їй же було доручено скласти і надрукувати на основі результатів реєстрації, по-перше, список тих, хто був у делегатах, але не прийшов на Пленум, і, по-друге, тих, хто прийшов, але не виступив!

Клавка знову повернулась у машбюро, сіла за стіл, крутнула валик подачі паперу, брязнула паперозатискачем і видрукувала перший перелік:

1) Василевська Ванда Львівна

2) Вершигора Петро Петрович

3) Воронько Платон Микитович

4) Губенко Павло Михайлович (Остап Вишня)

5) Дмитерко Любомир Дмитрович

6) Полянкер Григорій Ісакович

7) Полторацький Олексій Іванович

8) Старинкевич Єлизавета Іванівна

9) Шиян Анатолій Іванович

10) Упеник Михайло Опанасович

11) Петльований Віталій Іванович

При цьому вона думала: вони навмисне не прийшли, несподівано «захворівши»? Чи все-таки у кожного була справжня поважна причина? Хвороба чи відрядження. За теорією ймовірності, не в усіх одинадцяти…

Трохи довшим був список тих делегатів, хто був присутній на Пленумі, але не виступав.

Товариш Духмяний як представник ЦК персонально зайшов у машбюро разом з Іваном Ле, Малишком і Башем, щоб забрати його. І в уже знайомій для Клавки манері він визвірився на керівників Спілки:

— Чому список доповідачів був складений так невідповідально? Замість галасунів, які лише воду колотять у ступі, я б краще послухав шановних Кочергу, Сосюру, Головка! А вони не виступали!

«Навіщо так голосно? — скривилася Клавка. — Тут глухих немає!»

Вона здригнулася, згадавши про Івана Порфировича Глухенького, і стріла ненависті до Духмяного пронизала її.

Тим часом той продовжував дорікати через Кочергу, Сосюру і Головка:

— Чому вони відмовчувалися? Хотіли чистенькими лишитися? Ангелами? Розберіться, будь ласка, по-партійному!

Іван Леонтійович на знак згоди кивнув головою.

— Ну, я можу зрозуміти, чому мовчав Хінкулов, — продовжував Духмяний. — Після його хвалебної статті в «Правде Украины» про Яновського йому нíчого було сказати. Але ж у Новиченка вистачило розуму визнати позитивний відгук на «Живу воду» за свою помилку? То чому цей мовчав? Треба було його примусити до виступу, товариші! Треба було йому дати слово, а не цьому… як його там… цій вискочці…

«Баратинському?» — подумки підказала Клавка.

— … Баратинському!

Клавці згадка про Бориса Андрійовича різонула по нервах. Все, що було прекрасним між ними, перекреслила нічна подія… Навряд чи тепер у них щось склеїться…

— Пробачаємо також Оксані Іванівні, що вона не виступала: вона вже досить натерпілася за свою вишиванку…

…О, це була дивовижна історія, яка ще довго ходила за лаштунками Спілки і по квартирах РОЛІТу, обростаючи різними деталями. На загальних зборах письменників у серпні минулого року третій секретар ЦК Литвин розповів таку бувальщину: коли Оксана Ковальчук їздила в Болгарію, їй, мовляв, хотіли нав’язати український костюм. Литвин їй подзвонив і сказав: «Може, ви, Оксано Іванівно, прихопили б із собою український костюм?» А вона йому каже: «Навіщо, я ж його ніколи не носила!» Але ЦК все-таки дістало їй цей костюм. Вона взяла його з собою і поїхала в Софію. Коли вона повернулася, Литвин спитав у неї: «Чи вдягали ви костюм?» А вона йому: «Та чи я здуріла? Адже кожен хоче показати себе за кордоном насамперед передовою культурною людиною, а не хизуватися в старому одязі, що давно вийшов із ужитку!» Після цієї розповіді третього секретаря ЦК, як не дивно, ніхто, навіть найбільші «хлопомани», не знущався з Оксани Іванівни: всі прекрасно знали, що відхрещувалася вона від вишиванки тільки тому, щоб десь-колись її, бува, не звинуватили в буржуазному націоналізмі.

Тим часом Духмяний продовжував:

— Чому не виступав ваш «Хронос, що пожирає власних дітей», — Степан Крижанівський? Як завідувач Кабінету молодого автора він повинен був би щось сказати. Ну, Пригарі — дитячій письменниці — також можна пробачити мовчанку, а де був Шумило[77]? А де були «Лицарі Ірпінського круглого столу» — Кость Гордієнко та Іван Гончаренко? До речі, захищати честь Харківської організації і спростувати виступ Забіли мав би саме шановний Кость Олексійович, а не Гавриленко. Чому він цього не зробив?

«А от плюватися не обов’язково!» — сказала свою «коронну» фразу Клавка, згадуючи себе під час того патетичного минулорічного монологу Духмяного перед нею і Рильським. Тільки на цей раз вона це зробила подумки.

— Чому російськомовні письменники — товариші Ушаков[78] і Некрасов — ганебно мовчали?

«Взагалі-то виступав Сєвєров, — зауважила Клавка. — Але й він, до речі, не дуже-то „розпинався“».

— І чогось я не бачив на трибуні товариша Галана. А хотілося б почути його думку з приводу того, що діється у Львівській організації Спілки.

«А й справді: чому?»

— А Одеса взагалі виявила повну партійну несвідомість: жодного доповідача! Чому товариш Лур’є[79] сидів в окопі?

«У Києві одеситів бояться пускати на трибуну серйозних заходів: вони віджартовуватимуться, а Спілка отримуватиме стусани від ЦК!»

Клавка вже й не знала, вийти їй з машбюро чи дослуховувати тираду.

Вона мовчала, переминаючись з ноги на ногу і розтираючи праву руку.

Малишко впіймав її погляд і махнув долонею: «Іди вже, йди, раба божа!»

Клавка вийшла з машбюро.

У фойє натовп трохи розсмоктався. Письменницький народ готувався до прийняття…

Клавка намірилася забрати сумку у приймальні й піти додому, як тут на неї іззаду наскочив Сіробаба і шарпнув її за праву руку.

— Ой! — скрикнула вона. — Боляче!

— Де ви були, Клавочко? Я вас усюди шукаю!

— Павле Миновичу! Це моя хвора рука! — дорікнула йому вона.

Той її не слухав і навіть не вибачився.

— Ліза попросила терміново вас знайти і сказати… і спитати… тьху ти… словом, яке дівоче прізвище вашої мами?

Клавка дивилась на нього з отетерінням, не розуміючи, що він від неї хоче.

Павла Миновича якраз делікатно поплескав по плечу Микита Михейович Шумило.

— Зараз, іду вже, Микито! — обернувся він до нього, а тоді до Клавки: — Словом, Нелька сьогодні згадала прізвище першої любові Бакланова: Семиволос! Варвара Семиволос! Лізка наказала тобі це передати. Терміново. От я й передав! Усе, я біжу! Нам треба готувати похорони Івана Порфировича…

І він швидко побіг за Шумилом.

Клавка закам’яніла. У її скронях гупало.

Їй забракло повітря. Несамовито нила права рука. Ноги не тримали. Перед очима все розпливалося, а у вухах шуміла кров.

«Тільки б не впасти… Тільки б не впасти…»

Ледь переставляючи ноги, допленталася до приймальні. Відімкнула ключем двері, зачинила зсередини, впала на стільця за столом і поклала голову на руки.

Заплющивши очі, вона просто фізично відчула, як стрімголов летить у прірву, і цей політ скував її, затягуючи все глибше і глибше у чорну безодню…

Вона падала, не опираючись, розслабившись, віддавшись польоту… У вухах свистіло повітря, з дна прірви на неї віяло холодком… Тунель, по якому вона летіла, звужувався, і вона вже фізично відчувала холодні слизькі стіни ями…

І раптом…

І раптом — яскравий вибух! І її ударною хвилею виштовхнуло з прірви.

— Спитай прізвище! — продзвенів металевий голос.

— Спитай прізвище! — голос змінив тембр і став схожим на людський.

Клавка здригнулась і підняла голову.

Це був знову мамин голос, як тоді, в Ірпінському лісі.

— Спитай прізвище!

— Спитай прізвище!

«Ах, ось що вона мала на увазі!» — здогадалася Клавка й отямилась.

Вона повільно підвелась, повільно зібралась і повільно вийшла в фойє Спілки. Проходячи повз Клуб літераторів, побачила, що завгосп, сторож, гардеробниця і прибиральниця привели в порядок зал засідань і теж збираються додому. Письменників уже не було…

Вона вийшла на вулицю. Нікого. Лише неподалік переминався з ноги на ногу «мілашка» Давид Наумович Гофштейн.

— Клавочка, а вы чего пригорюнились? — з вогником в очах спитав він.

— Ай, Давиде Наумовичу… — безсило промовила вона.

— Вы за Пленум переживаете?

Клавка непевно махнула рукою, не знаючи, що йому відповісти.

— Не принимайте близко к сердцу, Клавочка, — посміхнувся він. — Как сказал Александр Евдокимович на первом съезде писателей, «скука — это контрреволюция в литературе». На нашем Пленуме было всяко, но точно не скучно!.. Вы не находите?