Клавка

Розділ 16

Дорога додому здалася безкінечно довгою. Безкінечно довгою, як її політ у прірву у блискавичному сні у приймальні. Здавалося, вона не йде, а топчеться на одному місці, будинки, що її оточували, зовсім не рухалися їй назустріч. У певний момент вона навіть завагалася: чи не сон це знову?

Повернувши ключ у замку дверей своєї квартири, вона почула «Пораненого орла» Василя Прісовського у виконанні Емми Германівни. Цей твір салонної музики викликав у неї на мить слабку посмішку, як півгодини тому жарт Давида Наумовича.

«Не знаю, чи я орел, — подумала вона, — але що поранена — це точно».

Клавка забрела до себе в кімнату, спустошена і виснажена до краю, нила права рука, у грудях тиснув ковтун. Здається, він навіть збільшився в розмірах, обріс сколоченою вовною подій, новин, розпачу, розчарувань і болю…

Вона роздяглася до комбінації й залізла під ковдру з серйозним наміром проспати добу. І навіть якщо вона завтра не з’явиться на роботу й за це її звільнять — начхати.

Їй начхати на весь світ… Начхати…

Клавка знову поринула в сон.

…Вона в цигейковій шубці і в тугій шапці, зав’язаній під підборіддям на шнурок, що ріже їй шию, у вовняному колючому шарфі, яким затулений її рот, у теплих валянках з калошами… Вона — на санчатах, навкруги — сніг, сніг, кучугури, горби, гори снігу і прочищений дерев’яною лопатою «тунель», по якому її везе на санчатах батько у довгому чорному пальті з бобрововим комірцем і в бобровій шапці. Вона бачить лише його спину. Вона хоче побачити його обличчя, вона кличе його, але він не обертається… Їй дуже жарко, дуже тісно, їй дуже хочеться пити, вона дуже хоче наїстися снігу, але вона не може поворухнутися…

Гаряче ташкентське сонце, вона стоїть перед Будинком культури залізничників і слухає з рупора повідомлення про бойові дії на фронті. Сонце нещадно пече, а вона все стоїть і слухає. На ногах — куплені на товчку черевики, гарні лаковані черевики, але вони їй так тиснуть, що немає сил, хочеться їх зняти, але тоді доведеться бігти босою додому по розпеченому асфальту. Дуже жарко, дуже тісно, дуже хочеться пити, але вона не може поворухнутися…

Вона сидить на м’якому стільчику, оббитому оксамитом, за роялем молода Емма Бруслевська акомпанує красивому молодикові, дуже схожому на Бориса Андрійовича Баратинського, він співає романс «Утро туманное», Емма грайливо повторює: «Андрюша, Андрюша…» Клавку тримає за руку батько, у нього суха рука, Клавка хоче обернутись, але не може, їй щось тисне і вона дуже хоче пити, нарешті, з величезним зусиллям, вона обертається, щоб роздивитися батька, і бачить його лице, але не може розрізнити рис, хоч і напружує зір, і тут розуміє, що тримає за руку Олександра Сергійовича Бакланова. Вона здивовано повертається до рояля і бачить, що там не Емма, а Варвара Семиволос. Клавка починає усвідомлювати, що це її мама, яка чимось дуже збентежена і хоче їй щось сказати, але не може, вона тримається за горло і ворушить губами: «Клавко, Клавко!»

— … Клавко, Клавко!

Вона прокинулась і підхопилася з ліжка.

Над нею стояв дядь-Гаврило і тряс її за плече:

— Клавко, вставай, Клавко!

— Дай пити, дядь-Гаврило!

— Нема коли! Біжімо на вокзал! Там «самоварів» грузять у вагони!

Клавка підхопилась, не розуміючи, що відбувається: дядь-Гаврило стояв у своїй латаній-перелатаній гімнастьорці — «грудь від плеча до плеча в орденах».

— Що таке, дядь-Гаврило?

— Клавко, умоляю, збирайся і побігли на вокзал!

Клавка зиркнула на годинник і вжахнулася:

— Дядь-Гаврило, куди бігти? Третя ночі!

— Клавко, там всі наші — з Бессарабки, з Євбазу…

— Хто — «наші»?

— Інваліди — «самовари».

Ще не розуміючи, що відбувається, Клавка стала натягати свій вовняний костюм.

Дядь-Гаврило почав з неї його здирати:

— Не це, Клавко, не це! Фіфочка мені не нужна!

І він кинув їй на ліжко якесь старе дрантя.

Нарешті вона отямилась: глянула на старий одяг, зморщила носа і відмахнулась:

— Нє, дядь-Гаврило, я таке нізащо не вдягну!

— Отставіть — я сказав! — скомандував він таким тоном, що Клавка, мов під гіпнозом, моментально почала виконувати його наказ.

— Принеси води, дядь-Гаврило, бо умру!

Той кинувся до кухні.

Вона натягувала на себе якусь довгу спідницю, ситцеву сільську блузку й бурчала: «І де ти тільки це взяв?»

Прибіг дядь-Гаврило зі склянкою води з-під крану. Вона пожадливо випила її.

Тим часом дядь-Гаврило обкутав їй голову великою сільською хусткою з пацьорками. Клавка боялася навіть зиркнути на себе в дзеркало.

Вони вискочили з дому й поринули з головою в ніч.

Дядь-Гаврило біг, смішно підскакуючи на дерев’яному протезі, Клавка ледь встигала за ним.

Їхній шлях проліг по Тимофіївській до бульвару Шевченка, потім униз по вулиці Комінтерну[80]. Коли вдалині з’явилися вогні вокзалу, дядь-Гаврило різко звернув ліворуч на вулицю Жаданівського[81], а потім — у Ново-Жилянський провулок[82], щоб вийти не на центральні, а на запасні колії. У провулку було зовсім темно, кожен їхній крок супроводжувався собачим гавкотом, який несподівано виринав то тут, то там. Вони пробиралися вуличкою наосліп, майже навпомацки, взявшись попід руки, аби не спіткнутися й не впасти. Клавка тримала однією рукою дядь-Гаврила, а другу простягла вперед, щоб вчасно відчути зарості, на які вони могли от-от наштовхнутися. Це були чагарі, що росли обабіч річечки Либідь. Вона хлюпотіла за кущами й верболозами, між якими мав бути прохід до місточка… Тільки як його знайти у цій темряві…

Дядь-Гаврило кілька хвилин, здавалось би, безсистемно сахався в один і другий бік, намагаючись віднайти шлях, і нарешті він його намацав. Це була вузесенька стежечка, яка вивела їх до річки.

Через неї було перекинуто хисткий місточок із чорних зогнилих дощок. Клавка навіть не встигла злякатися, проходячи по ньому, бо її увагу привернуло дике завивання і розпачливі крики, що лунали десь попереду. Цей галас служив для них орієнтиром.

Нарешті кущі розступились, і вони опинилися на розчищеній, слабко освітленій ділянці. Прямісінько перед ними стояв довгий товарняк. Це й були запасні колії вокзалу, обабіч яких, а також поміж ними трикутником заховалися залишки старого хутірця з хатами-мазанками, вишневими садочками, городами…

На цій земляній платформі Клавка з дядь-Гаврилом потрапили в полон дикої какофонії із суміші людських голосів, зойків, стогонів, наказів, лайки, гавкання собак…

Двері у трьох товарних вагонах поїзда були навстіж розчахнуті, біля кожного стояла машина, такі в народі називалися «будками». Решта вагонів забиті поперечними дошками. На земляній платформі метушилися чоловіки у військовій і міліцейській формі. Були серед них і молоді призовники, майже діти.

Спершу Клавці здалося, що тут панує суцільний хаос, але, трохи оговтавшись, вона почала розрізняти системність у діях військових та міліціонерів.

Від машин до вагонів вилаштувався живий ланцюг: у «будці» стояв міліціонер, він брав інваліда попід руки, якщо вони були у нього, або оберемком, якщо це був «самовар», і передавав його іншому, що стояв біля бортика машини, той передавав його наступному — і так каліка рухався по живому ланцюгу аж до останнього міліціонера чи солдата, який і висаджував його у вагон.

Дядь-Гаврило кинувся до найближчого міліціонера й зарепетував:

— Я фронтовик, я тобі запріщаю! Не трож героєв! Вони за тібя воювали!

Той обернувся до нього і втомлено сказав:

— Не суєтісь, дєд, бачу: в тебе теж культяшка — хочеш з ними?

— Я не безпризорний, я тут з дочкой! — готовий до такого запитання дядь-Гаврило показав на Клавку.

Міліціонер ковзнув по ній байдужим поглядом і відвернувся — йому подавали нового інваліда.

— Дєд, іді, нє мєшай! — миролюбно сказав він, задúхавшись від фізичної праці.— Ей, сержант, подмені меня. Что-то я устал!

До нього підбіг молодий міліціонер і став у ланцюг.

Каліки матюкалися, кусалися, лаялися, кричали, вищали, стогнали, плакали, однак міліціонери й військові не реагували — вони похмуро і мовчки робили свою роботу.

Клавка остовпіла. Вона не могла повірити своїм очам. Якщо десь й існувало пекло, то воно було зараз тут — у Києві, на запасних залізничних коліях вокзалу, серед глупої вересневої ночі 1947-го.

Дядь-Гаврило кидався то до одного солдата, то до іншого, безладно смикаючи їх за рукави:

— Слиш, браток, нє нада! Они же не виноваты! Это же война — сука!

На нього ніхто не звертав уваги.

Лише раз молоденький хлопчина відповів йому, здається, співчутливо:

— Дєд, у нас приказ!

Коли дядь-Гаврило заморився бігати, він завив:

— Вони не винуваті-і-і!

Клавка стояла на земляній платформі і не могла навіть поворухнутись, їй здавалося, що це продовження її хворобливих снів, що зараз цей кошмар закінчиться, вона прокинеться і за мить забуде цей жах.

Але сон не закінчувався.

Перед нею в напівтемряві виринали пошрамовані обличчя, безтямні очі, чорні очниці сліпих, кукси, скривлені обличчя, людські обрубки. Стояв сморід — до традиційного для «самоварів» запаху старої сечі й плісняви додався різкий дух свіжого лайна. Самовари вили, лаялися, обурювалися, кусалися, плювалися, але серед цього божевільного шуму Клавчине вухо ловило один звук, від якого її і без того зболене тіло здригалося. Це був брязкіт воєнних нагород на грудях у інвалідів.

Біля Клавки вилаштувалися в рядок жінки, що прийшли на голоси з навколишніх осель. Спершу міліціонери ходили і розганяли їх, ті на кілька хвилин відступали у темні чагарі, а потім знову наближалися до земляної платформи.

Клавка побачила, що дядь-Гаврило виснажився — він сидів на землі і, тримаючись за голову, ревів: «А-а-а-а!»

Несподівано у живий ланцюг мало не врізався військовий легковий автомобіль. Звідти вискочив полковник у військовій формі, який просто пашів люттю:

— Сколько можно возиться, блядь, грузи их!

Хлопці-призовники і старші міліціонери вже змокріли й засáпалися, вони на мить зупинилися і глянули на полковника порожніми очима.

— Я вам покажу, как это делается! — сказав він одному з них, тому, що стояв біля самого вагону, тримаючи в руках «самовара».

— Дай-ка сюда! — наказав він, і той віддав йому безногого і безрукого інваліда.

Полковник трохи пригнувся від ваги, але потім розмахнувся і просто жбурнув його у вагон, як мішок з піском. Звідти донісся розпачливий зойк.

Живий ланцюг на мить завмер.

Жінки за Клавчиною спиною також зойкнули.

— Давай еще! Чего глаза выпучил! — бризкав адреналіном полковник. — Я научу вас приказы выполнять! Чмо милицейское!

Йому подали другого інваліда — він жбурнув його прямо на першого, неначе навмисне поціливши.

Він добряче розпалився і схопив третього…

Клавка хотіла заплющитись і відвернутися від цього видовища, але очі не слухалися: вони з жахом дивились на те, як «самовар», що мав руки, намагався відповзти від дверей вагона, але полковник поцілив у нього наступним людським обрубком.

І тут сталася просто катастрофа. Почалося справжнє пекло, на тлі якого те, що було раніше, пеклом уже не здавалося.

Потомлені солдатики й міліціонери неначе сказились, їх немов заразила жорстокість полковника: вони стали жбурляти інвалідів у вагони, ранячи їх їхніми ж невідстебнутими возиками, на яких вони пересувалися, їхніми «утюжками», які заміняли їм руки. Хтось із молодих призовників істерично розреготався, його сусід по ланцюгу дико заіржав, істерика охопила всіх чоловіків, вони вже не передавали, а перекидали з рук у руки інвалідів, і якщо хтось із бідолах зривався і падав на землю, голосно гиготіли. Тепер вони навмисне намагалися закинути у вагон нещасних так, щоб тим було якомога болячіше.

За Клавкою в задньому ряду під кущами завили і заголосили баби. Однак їх уже не було чути у загальній мішанині.

— Родненькие, не губите! — чулося з «будок».

Клавка відчула, що той ковтюх у грудях — збитий з її безсонних ночей, нервів, переживань, болю, — збільшився в розмірах так, що вже ледь поміщався в ній. Їй хотілося заплакати, але, здавалося, вона розучилася це робити.

— Брательник, Гаврюша, спасай! — почувся знайомий Клавці голос. Це був Сьома-танкіст, з яким дядь-Гаврило разом співав на Євбазі.

Дядь-Гаврило кинувся на молодого призовника:

— Ты шо, блядь, охуел! — і вчепився йому в гімнастьорку. — Да это же Герой Советского Союза! Да ты, сцыкун, должен стоять по стойке смирно перед ним!

Пацан навіть не обернувся, скинув дядь-Гаврила з себе, як мішок з картоплею, той упав на колію і відключився. Клавка побачила, як з його надбрів’я цебенить кров. Вона кинулася до нього: слава богу, живий! Його протез відстібнувся, і вона почала намацувати його тремтячими руками між шпалами. Спробувала пристібнути його до кукси, але руки не слухались, вона не могла стримати тремтіння.

Клавка сповзла на землю, переривчасто дихаючи, не в змозі вдихнути повітря на повні груди. Їй здалося, що вона більше ніколи не зможе підвестися з цього місця. І вона не відчула страху, ні. Це була повна приреченість.

І раптом цей пекельний гамір, божевільний вереск, несамовитий стогін, смертельні прокляття, лайку, матюки розрізав сильний чистий жіночий голос:

Пісню підхопив десяток інших жіночих голосів:

Клавка обернулася: це співали жінки з навколишніх хат, які зібралися трохи поодаль земляної платформи і спостерігали за божевіллям, яке діялося біля товарняка.

Здається, у вагонах затих плач, стогін, матюкання і крики. Всі прислухалися до жіночого хору.

З одного з вагонів почувся звучний чоловічий голос, дуже схожий на Сьому-танкіста:

До жіночих голосів і чоловічого приєднався хор із вагонів:

Вже більше не було зойків, криків, матюкань, плачу. Звучав злагоджений хор не жалюгідних обрубків, а мужчин, які, позбувшись права на нормальне життя, приймають іще один виклик долі — бути ізольованими від суспільства, якому вони, виконавши свій «долг перед Родиной», стали непотрібними. Звучав потужний хор жінок, які висловили протест цьому суспільству:

Здавалося, весь нічний Київ чув цю пісню, яка розшматовувала тишу і звивалась у клубок київськими схилами, ярами, вулицями і площами, поміж руїн і відбудованих будинків, котилася аж до Дніпра, здіймаючи на ньому хвилі, розхитуючи мости й човни. І вся змучена земля заридала під Києвом.

Солдати й міліціонери похмуро закінчили погрузку і стали поспішно засовувати двері вагонів і фіксувати їх дошками. Чоловічий хор тепер звучав приглушено, натомість жіноча партія стала пронизливішою і голоснішою:

Поїзд рушив, і машиніст дав замість одного довгого кілька коротких жалібних гудків. Клавці здалося, що він цим висловлює солідарність з жінками й інвалідами.

Жінки підійшли впритул до колії і продовжували співати. Солдати й міліціонери понуро, не дивлячись ні на них, ні одне на одного, розбрелися по своїх машинах і поїхали геть.

Світало.

Клавка підняла з землі попід руки дядь-Гаврила, який уже причепив свій протез, і вони, обійнявшись, поволі рушили до кущів, за якими починалося інше життя.

Вона кинула останній прощальний погляд на жінку, яка почала пісню: це була грудаста молодиця у білій хусточці. Вираз її обличчя вразив Клавку: ні сліду плачу, ні натяку на безпомічність. Її обличчя не було спотворене ні страхом, ні ненавистю, ні гнівом. Воно було спокійним, проте в тому спокої не було нічого спільного із заспокоєністю чи байдужістю, це був дивовижний вираз екзистенційної сили. І вся її монументальна постава виражала виклик, докір і терпіння водночас.

Дядь-Гаврило з Клавкою пробралися поміж кущами до річечки і через місток — на інший, безпечний берег. Зійшовши з кладки, дядь-Гаврило сплюнув на землю, і в нього на губах залишився слід крові, що сочилася з поранених ясен. Він набрав у груди повітря і затягнув:

Він виструнчився і вдарив кулаком себе в те місце, де були його нагороди. Клавка потягла дядь-Гаврила крізь чагарі, розводячи руками верболози. Їй несподівано захотілося підхопити пісню, яка більше не здавалася їй безграмотною і жалюгідною, як колись. Вона була точнісінько такою, якою була дійсність, що оточувала Клавку і від якої вона постійно тікала, ховаючись у книгах, ролітах, спілках, на ірпінських дачах, в цековських кабінетах.

Клавка зупинилася і прислýхалася, щоб водночас із жіночим хором вступити в новий куплет. Але тепер здаля долинав лише голос грудастої молодиці, напевно, інші жінки кінця пісні не знали. Зате Клавка знала. Можливо, від дядь-Гаврила, а може, й не від нього. Ця мелодія з невправними словами, здається, вже давно глибоко сиділа в ній. Клавка збагнула, що дика дисгармонія цієї пісні з тим, як вона жила, відкрила їй очі на облудність і малодушність світу, в якому вона ховалася. Вона відчула безмежну відданість і кровну спорідненість з тією молодицею, яка не побоялася висловити свій бабський протест проти брутального насильства й тим самим мимоволі підняла за собою жінок зі свого незаможного київського околотку на своєрідний співочий бунт, яка дала тим інвалідам-«самоварам» змогу і сили відчути, що вони — без рук, без ніг, без дому, без сімей, — що вони люди, які мають свою гідність.

Клавка розправила груди і якомога голосніше заспівала, намагаючись точно дотримуватися говірки київських слобідок:

Тихим Жилянським провулком вона тягла на собі дядь-Гаврила і виводила, як сільська баба, на все горло:

Клавка знову прислýхалася: сильний грудний жіночий голос почав останній куплет:

Вона глибоко вдихнула і, безжально зриваючи голосові зв’язки, закричала, вирвавши з м’ясом, з кров’ю, зі слиною, з жовчю, зі сльозами, з любов’ю, з болем, з жалем, з образами, зі страхом, з приниженням — той ковтун, який сидів у її грудях, і кинула в жовтувате світанкове київське небо свій особистий присуд:

Київ 2018 — Бейрут 2019