Клавка

Розділ 12

«Сьогодні вранці можна поспати трохи довше, — повторювала собі Клавка щоразу, як підхоплювалася з ліжка, щоб перевірити, чи, бува, будильник не передумав дзвонити. Ні, він не передумав. — Спи! Початок засідання аж об одинадцятій!»

Клавка не стільки боялася запізнитись, — як то кажуть, «незаменимых людей нет», — скільки ненавмисне стати саботажницею: без неї справді засідання не може початися, бо вона вчора про всяк випадок забрала з собою додому всі стрічки з друкарських машинок. Після вчорашнього переполоху вона вирішила перестрахуватися. Тож їй верзлось у ранковому сні, що вона таки спізнилася і що таки зірвала початок другого дня історичного Пленуму Спілки радянських письменників України.

З такого переляку вона встала раніше години, на яку був накручений будильник. Може, й на краще. Досить часу, щоб спокійно попити кави з цикорію з рештками молока, випрасувати синє штапелеве платтячко, пристібнути вив’язаний гачком білий комірець і не забути попарфумити його «Белой ночью».

Клавці здавалося, що вона — рання пташка — прилетить на Пленум раніше за всіх, але ні. У фойє вже стояв Іван Ле й нетерпляче чекав на котрусь із машиністок, яка б видрукувала йому список доповідачів для президії. А тут якраз нагодилася Клавка. Вона миттю заправила стрічку, крапнула в коробочку з поролоном води з карафки, промокнула пальці і взялася за роботу.

Талалаєвський[50]

Скляренко[51]

Санов[52]

Городськой

Гордієнко

Тичина

Шеремет

Бажан

Прочитавши дописане олівцем: «не обов’язково в цьому порядку», — вона запитала Івана Леонтійовича:

— Це друкувати?

Той подивився на фразу, ніби не розуміючи, де вона взялася, і з ваганням у голосі сказав:

— Куди воно?.. Якось не тичеться…

Клавка енергійно крутнула валик, що подає папір, і витягла звідти надруковану сторінку.

Іван Леонтійович довго вчитувався у список, ним же, очевидно, складений, про щось розмірковуючи, а потім неуважно рушив до дверей, не відриваючи погляду від аркуша. На порозі він раптом згадав:

— Клавочко, вас просять занести стенограму ранкового засідання в ЦК, відразу по його закінченні.

У неї всередині, в ділянці сонячного сплетіння, завихалася гойдалка, повна щастя. До Олександра Сергійовича! До дорогого Олександра Сергійовича!

— Іще одне, Клавочко, — додав він, — я тут проглянув учорашню стенограму (це який примірник? — здивувалася вона), і маю вам зробити зауваження: у тексті дуже багато русизмів. Подумають, що письменники неграмотні.

— Та що ви, Іване Леонтійовичу! Ніхто не подумає. Усі знають, що усна мова письменника перед тим, як з’явитися на папері, проходить іще через дві пари рук — стенографістки і друкарки. Всі думатимуть на них.

— Думатимуть чи не думатимуть, але в такому вигляді не годиться показувати начальству стенограму.

— Треба було запрошувати інших друкарок і стенографісток. Ці всі, як на підбір, російськомовні. І де ви їх взяли?

— Цить! — обірвав її Іван Леонтійович і озирнувся, чи ніхто їх не почув.

Клавка прикусила язика, зрозумівши, з якої установи приходили ці суворі дами з м’ясистими пальцями і стиснутими вузькими губами.

— Клаво, я вас дуже попрошу, почергуйте, будь ласка, сьогодні біля друкарок. Принаймні, коли стенографістки диктують, виправляйте їх…

Та розчаровано кивнула головою на знак згоди. А їй так хотілося поспостерігати за Пленумом: це ж найцікавіше в світі кіно!

— І передайте їм, будь ласка, щоб друкували не «Новіченко», а «Новиченко», і що «було б» пишеться окремо, а не через дефіс, і що у виразі «у всеозброєнні» — «у» пишеться окремо, і що родовий відмінок не «товариша Сенченко», а «товариша Сенченка».

Ну, що ж. Шкода, звичайно, але Іван Леонтійович мав рацію: треба допильнувати.

За півгодини зібралася вся жіноча команда машбюро. Робота кипіла. «Суворі дами», хоч і були старші від неї щонайменше на 10–15 років, але, як не дивно, не ремствували і досить дисципліновано сприймали всі її мовні зауваження й організаційні настанови. От що значить вишкіл! Між нею і ними виникло навіть щось на зразок коли й не симпатії, то принаймні якоїсь професійної солідарності. Клавка в маленькому віконці поміж порціями стенограми збігала в буфет по ситро і пиріжки (гроші дав їй Корнійчук на «раптом щось треба буде») і пригостила їх, а одна з машиністок (молодша — Ольга Семенівна) поклала їй на стіл шоколадну цукерку «Білочка» фабрики Карла Маркса. Робота ладилася, і навіть старша друкарка — її звали Любов Овдіївна — кілька разів посміхнулася до неї.

Час до перерви минув дуже швидко. Розклавши стенограму на три примірники, вона побачила, що стосики сьогодні вийшли пухкенькі.

«Ого, скільки набалакали!» — посміхнулася.

Клавка впіймала себе на тому, що сьогодні, слухаючи диктовку стенографісток, цілком механічно виконувала свою роботу, дбала про технічну сторону справи і не занурювалась у зміст сказаного на Пленумі.

На цей раз ніхто з доповідачів не вичитував свій текст (вони, напевне, й не додумались це зробити), тому Клавка без затримок зібралася і вискочила з червоною папочкою на вулицю. Вона почувалася так, неначе йде на побачення. А хіба ж це не побачення? Ну, нехай не справжнє, а службове, але ж побачення!

Біля входу на неї вже чекав Овсянніков.

— Добрий день, Сергію Івановичу! — привіталася вона.

— Здравія желаю, товаріщ командір! — пожартував він.

— Як настрій?

Овсянніков, очевидно, був здивований: Клавку не помічено як людину, яка любить розбалакувати з водіями, проте виду не подав.

— Отлічно, товаріщ командір!

— Ну що, в ЦК? — поставила вона риторичне запитання.

— Так точно, товаріщ командір!

Погода була сонячна, і такий самий сонячний настрій був у неї на душі. І ніхто його тепер не зіпсує. Навіть «дама з халою». Сьогодні вона нагадувала Цербера з давньогрецької міфології — так ревно охороняла кабінет свого начальника, що від неї можна було сподіватися, що замість «Добрий день» вона скаже «Гав!». Але, зиркнувши на папочку в руках Клавки, Віолетта змінила свою подобу з Цербера на Харона, того самого міфологічного персонажа, який, помітивши в Одіссея золоту гілочку, без зайвих слів пропустив його в царство Аїда.

«Аїд? — здивувалася Клавка своїй асоціації. — Тіпун мені на язика!»

Але ці несподівані метафори, — спершу Цербер, потім Харон і, нарешті, Аїд — цвяшком засіли їй у голові, й вона, озирнувшись по кабінету Бакланова, несподівано відчула себе в підземному царстві мертвих («мертвих письменників», — подумалося їй) і мимоволі похолола.

— Добрий день! — привітався до неї Олександр Сергійович і простягнув руку.

Клавка відповіла на потиск і відчула, що його рука суха, і не просто суха, а якась така… словом, як і має бути у людини з царства мертвих.

«Це він, — підказував їй Здоровий Глузд. — Бакланов — це ВІН. Трунар української радянської літератури».

«Ні, це не він! — натомість опиралося її Бабське Нутро, яке не хотіло розпрощатися з ілюзіями про щасливе заміжжя з працівником ЦК. — Він не такий!»

«Такий, такий, дівчинко. Такий!»

— Добрий день, Олександре Сергійовичу, — відповіла Клавка, і від внутрішньої боротьби її привітання вийшло якимось зіжмаканим.

Натомість ніздрі Бакланова затремтіли, як при їхній першій зустрічі.

«„Белая ночь“ подіяла», — зробила висновок Клавка.

— Повечеряємо сьогодні разом? — несподівано запропонував Олександр Сергійович.

«Так відразу? — отетеріла вона. — Як кажуть в Кагановичах, „зрання не сравши“», — промайнуло в її голові, і вона автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, що висів перед нею на стіні за кріслом Бакланова.

Каганович був дуже незадоволений. «Твій дядь-Гаврило — це далеко не всі Кагановичі!» — промовляв він.

Клавка перевела погляд на Йосифа Віссаріоновича. Тому жарт сподобався: він посміхався в густі, як помазок для гоління, вуса.

Це тривало лише одну мить. Але Бакланов помітив рух її очей.

— Вони не проти, — пожартував він, і його обличчя вкрилося зморшками, які робили його привітним і цілком безпечним.

Клавка не була готова до такого повороту. Недосвідчена в амурних справах, вона розгубилась: як на запрошення в ресторан жінки відповідають чоловікам: дякують чи милостиво приймають пропозицію?

Вона мовчала, підбираючи правильну відповідь.

Бакланов посміхнувся: здавалося, він зрозумів Клавчин стан.

— Ну, то як?

Все, на що спромоглася Клавка, — це кивнути головою.

— Домовилися, — лагідно сказав той. — Тільки це буде трохи пізно: після Пленуму відбудеться невеличка нарада Президії Cпілки з Лазарем Мойсейовичем… Ви ж не проти пізніх трапез?

Клавка знову не знайшла що відповісти. Сказати, що «вечеря» для неї поняття розпливчасте? Її досить аскетичний щоденний побут практично не включав такого слова. Чай з молоком, булка — хіба це вечеря? Вечерями хіба що можна було назвати посиденьки у Єлизавети Петрівни.

— Не знаю… — засумнівалася Клавка, але відразу виправилася. — Тобто я мала на увазі…

Вона зібралася з силами і випалила:

— Просто я ніколи в житті не отримувала таких запрошень.

— Я знаю! — чи то жартома, чи то серйозно сказав Бакланов і несподівано обірвав душевну розмову: — До роботи!

Клавка присіла на той самий стілець, на якому сиділа вчора.

Вона відчула в собі — десь дуже глибоко, в тому самому сонячному сплетінні, в якому у неї сьогодні хилиталися гойдалки, — ледь помітне тривожне тремтіння, воно було не сильнішим від тріпотіння крилець метелика, проте збивало її з душевної рівноваги.

Вона озирнулася по кабінету. Він видавався сьогодні похмурим і зловісним.

«Як царство Аїда! — промайнуло в її голові. Вона закусила губу: — Замовкни, Клавко!»

На неї з-за спини Олександра Сергійовича пильно дивилися Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович, неначе випробовуючи її на ідеологічну зрілість.

Бакланов натиснув на кнопку, викликаючи свого Цербера.

«Ну, що за чорт! — обірвала себе Клавка. — Знову ці дурні асоціації!»

Віолетта Ромуальдівна з’явилася не відразу. Але у неї в руках уже була готова таця з двома склянками чаю.

«Теж вимуштрувана! — подумала Клавка. — Цьому можна й повчитися!»

«Дама з халою», як і вчора, спершу поставила склянку біля свого начальника, а вже потім — перед гостею. Сьогодні на таці були ще й дві тарілочки з бутербродами.

Клавка відчула, що зголодніла.

Вона взяла бутерброд серветкою, запопадливо приготованою Віолеттою Ромуальдівною.

Коли секретарка вийшла, Клавка відкусила перший шматочок і мимоволі заплющила очі. М-м-м! Французька булочка з білосніжного борошна з маслом і голландським сиром! Це було блаженство.

Майже нечутне тремтіння, яке ще кілька хвилин тому тривожило її, десь зникло, його заступила благодушність, що розлилася по всьому тілу.

Клавка кинула замість однієї три грудочки цукру в чай і вже після першого ковтка відчула приплив сил.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї з портретів батьківськими поглядами, немов припрошуючи: «Кушай, кушай, дєтка!»

Клавка зиркнула на Олександра Сергійовича: він повністю поринув у роботу, підкреслював червоним олівцем рядки і робив на полях нотатки.

Вона вже закінчила перший бутерброд і жадібними очима дивилася на другий. Її виховання не дозволяло взяти його. Однак шлунок верещав: «Ще, ще!»

Зусиллям волі вона відірвала погляд від тарілочки і спрямувала його на книжкову шафу.

В одній секції стояли рівним стовпчиком книги однакового розміру. Написи на корінцях свідчили, що це твори Леніна й Сталіна. Поряд вишикувались брошурки з матеріалами всіх з’їздів та пленумів. Трохи нижче, як і годиться, — Горький. Були також Толстой і Пушкін, а цей маленький томик схожий на Шевченка. Так, «Кобзар».

Вона перевела погляд на сусідню секцію книжкової шафи. Примруживши очі, помітила, що це підбірка «Звезди», «Ленинграда», «Вітчизни» і «Дніпра», окремими купками лежали «Перці», «Літературна газета». З журналів стирчали закладки з нарізаного вручну кольорового паперу — червоні, жовті й зелені.

«Ось воно — лігво Аїда!», — подумалося їй, однак на цей раз (можливо, після солодкого чаю і божественного бутербродика) — без внутрішнього тремтіння.

Звичайно, наявність «крамольних» журналів у кабінеті відповідального за всю ідеологію співробітника ЦК цілком закономірна. І це не доказ того, що відбір творів і авторів, приречених на критикування, відбувається тут. Чому ж у неї така впевненість, що це саме він?

Клавка повернула голову й зиркнула на Йосифа Віссаріоновича і Лазаря Мойсейовича.

«Це ВІН!» — підморгували вони їй.

Це ВІН? Той, що примушує тремтіти українських радянських письменників, той, що робить їхнє життя нестерпним, той, що позбавляє їх сну і самоповаги?

Вона автоматично перевела погляд на Олександра Сергійовича і знову засумнівалася.

Бакланов уже був на останніх сторінках стенограми. Червоний олівець працював активно, як то кажуть, по-партійному.

Клавка відчула знову в районі сонячного сплетіння ледь відчутну вібрацію, ненав’язливу, але ритмічну.

Йосиф Віссаріонович і Лазар Мойсейович дивилися на неї вже без партійної пильності, але з якимось цілком людським зацікавленням.

«Як на кандидатку на роль Персефони», — подумалося їй.

Ця думка її не злякала. Вона її мобілізувала. Вона їй щось підказувала. Що саме — треба було ще розібратися.

Клавка допила залишки чаю, поласувавши останніми — не розчиненими у воді — кристаликами цукру.

Асоціація з Персефоною, що несподівано виникла в голові, викликала в неї внутрішнє відчуття приреченості: Аїд зробив свій вибір, і від нього, як і в давньому грецькому міфі, їй нікуди не подітися. Головне — бути розумною Персефоною, а не тупою бабою.

— Ну що ж, я закінчив, — бадьоро сказав Олександр Сергійович.

Клавка підвелася з місця.

— Ви навіть чайку не попили, — делікатно зауважила Клавка.

— Зараз і візьмуся за нього! Я люблю холодний чай.

«Аїд любить холодний чай», — відзначила у своєму внутрішньому нотатнику Клавка.

— Тоді до вечора? — чи то спитав, чи констатував Олександр Сергійович.

— До вечора! — сказала Клавка і сама собі здивувалася, її тон більше не був боязким…

Вона вже була не Клавка.

Вона вже була Персефона. Ну… майже.

Принаймні в її голові крутився план.

Ідучи червоною килимовою доріжкою коридорами ЦК, вона притискала до грудей папочку і гарячково думала, де б їй знайти місце, щоб почитати нотатки Олександра Сергійовича на полях стенограми Пленуму.

Зайти в туалет? Вона зайшла. Краса. Новенька сантехніка, дзеркала, пахуче мило… Туалетний папір!

Де б тут примоститися? Клавка ще раз обдивилася зручний туалет.

Ні! Читати на унітазі вона не буде.

Помила руки і знову вийшла в коридор з безкінечною червоною доріжкою.

Де б заховатися?

Коридори були порожні, однак небезпека, що хтось вийде з кабінету, побачить молоду дівчину, яка заглядає в папочку, була цілком реальною.

Так і не знайшовши закутка, де можна було б зазирнути в червону папочку, вона вийшла з ЦК на вулицю і роззирнулася. Неподалік входу стояла спілчанська «Волга», але водія на місці не було.

Клавка озирнулась: Овсянніков прогулювався вздовж вулиці Орджонікідзе[53]> і якраз був на її кінці.

Це шанс! — подумала вона і, замість гукнути його, перебігла через дорогу до дерев’яних напівзруйнованих сходів, які вели вниз, до театру імені Франка. Перед тим, як спускатися, вона кинула ще один — контрольний — погляд у бік Овсяннікова. Той стояв до неї спиною.

«Скажу, що не бачила його і подумала, що він поїхав, — придумала собі легенду Клавка. — Прибіжу на Пленум і голосно здивуюся: „Де подівся Овсянніков?“»

Вібрація в ділянці сонячного сплетіння посилилася. Серце гупало на весь скверик біля фонтану, так само недіючого, як і той, що біля РОЛІТу. Клавка зусиллям волі спробувала нормалізувати дихання, аби трохи заспокоїтися. Згадавши часи своєї легкоатлетичної молодості, вона зробила коротку дихальну гімнастику.

Роззирнулася по скверику. Неначе нічого підозрілого. Присіла на лавочку. Відкрила червону папку і почала гортати сторінки стенограми, шукаючи місця, підкреслені червоним олівцем. Біля деяких із них — коментарі на полях, також червоним кольором.

Її голова була світла і прозора, а руки — впевнені.

Виділені рукою Бакланова цитати фіксувались у внутрішньому Клавчиному нотатнику. Вона ще не знала, навіщо це робить, але інтуїція їй підказувала: так треба.

«Не подумайте, Олександре Євдокимовичу, що це стосується безпосередньо вас. Але ви виступаєте як Голова нашої Cпілки, як Голова Правління. Чому ж у вашій доповіді не піддана гострій критиці робота насамперед Правління?»

На полях: червоний знак оклику.

«Додайте до творчості Яновського творчість Сенченка, візьміть до уваги ще й „Запорожців“ Петра Йосиповича Панча і ті гріхи, в яких кається Максим Тадейович… А чого вартий Косарик[54]! Як ми не криємось, але це справжній вузол, який треба розрубати».

Підкреслено червоним слово «вузол».

«Мені дуже хотілось би, щоби ту енергію, з якою товариш Малишко захищав роман „Жива вода“, він переніс на роботу з літературною молоддю…»

Обведено овалом: Малишко.

«У нас є люди, які нагадують Ваську з байки Крилова. Скільки б його не критикували, а він усе слухає та їсть. Цього Ваську мені нагадує Косарик. Мене дивує м’якість ставлення до нього».

На полях — маленька червона вертикальна лінія.

«Рильський як автор „Пісні про Сталіна“ та Яновський з „Вершниками“ і творчістю періоду війни — це запорука того, що наша товариська критика допоможе товаришам позбутися своїх хиб».

На полях — знак запитання червоним.

«Доповідач: Тов. Новиченко должен был бы хотя бы честно признать свои ошибки, — он, который тенью ходит за писателями, за их ошибками. Если Рыльский и Панч выдвигали вопрос о праве писателя на ошибку, то Новиченко не объявлял себе этого права, просто он ошибался.

Голос із президії: Вы про свои ошибки скажите».

На полях — навпроти слів доповідача: «Остроумно!»

«Голос із президії: Вот вы говорите 20 минут, но ни слова не сказали об ошибках Яновского, Рыльского, а все около да вокруг. А вы скажите о вашем отношении к националистическим ошибкам.

Доповідач: Я все время говорю.

Голос із президії: Вы все крутите!

Доповідач: Я ничего не кручу. Позвольте мне говорить то, о чем я думаю, а не то, что вы мне подсказываете.

Голос із президії: Я хочу, чтобы вы сказали наконец о вашем отношении к Яновскому

Доповідач: Вот сейчас уже вы говорите, а не я.

Голос із президії: Скажите о вашем отношении к Яновскому.

Доповідач: Я не считаю своей доблестью сейчас разбирать книги Яновского или его критиковать.

Голос із президії: Это же обязанность.

Доповідач: Это уже сделано десятком других людей…

Шум у залі.

Доповідач: Ошибки т. Яновского состоят в том, что…»

На полях: «Не считаю доблестью брать выступающих измором. Это ваши товарищи по литературе и по партии».

«Товариші, я буду по писаному говорити не через те, що менше жару, а просто через те, що так у мене вже вийшло в житті, дитинство було таке до революції, що я не звик, не зумів навчитися експромтом говорити…»

Підкреслено хвилястою лінією;

на полях коментарів нема.

«Кілька слів про себе. На цьому Пленумі хочу сказати, що я мав колись труднощі на шляхах своєї роботи. 22–23 роки тому мені найбільше допоміг Лазар Мойсійович Каганович, який викликав мене і давав мені настанови ще тоді, коли він перший раз був секретарем ЦК КП(б)У».

Підкреслено хвилястою лінією; на полях коментарів нема.

«Що я хочу сказати? Що я, мовляв, праведник на світі? Ні. Взагалі праведників нема. Хочу сказати тільки, що партія нами керує, і якщо партія говорить, то треба слухати і треба неодмінно це робити».

Підкреслено хвилястою лінією; на полях коментарів нема.

«Доповідач: Одне прохання: торік Микита Шумило в рецензії на Василя Швеця писав, що Василь Швець перебуває під впливом Миколи Вороного і Павла Тичини; а через півсторінки знов повторив, що всякі викрутаси і формалізм створились під впливом Миколи Вороного і Павла Тичини. Не думайте, що старший поет за щось ображається. Але чого мене рівняти з Миколою Вороним?

З місця: Ви мені звиніть, я недоглянув, я не те хотів сказати.

Доповідач: Ну, хто старе пом’яне, тому глаз вон».

На полях: Микита Михейович знову відсиджуватиметься в окопах?

«Проти хвильовизму, цього фашистського вияву буржуазно-куркульських сил, наша зброя, зброя нашої критики не була спрямована досі».

Обведено «фашистського».

«Я, як друг М.Т. Рильського, який щиро бажає йому добра, мушу сказати про те, що, на мій погляд, з’являються неоднозначні і шкідливі симптоми творчості М. Рильського. Мушу сказати, що і виступ М.Т. Рильського тут, з цієї трибуни, не заспокоїв мене. „Київські октави“ ніяк не можуть бути трактовані як октави, написані по марксистсько-ленінській гамі.

Рильський: Правильно, цілком погоджуюся».

На лівих полях: «Він що? Знущається?» І стрілочка, направлена на слово «Рильський».

Клавка закрила червону папку.

Серце працювало рівномірно. Частота ударів була трохи вищою, ніж зазвичай, але не критичною. Вона зиркнула на годинник: у неї було сорок хвилин до початку вечірнього засідання.

Версія щодо повернення на Пленум без Овсяннікова, мовляв, «я думала, що він поїхав, тому повернулася пішки», тепер видавалася непереконливою.

На думку спало інше рішення. Вона піднялася дерев’яними сходами від театру Франка до вулиці Орджонікідзе, якими півгодини тому спускалась, і роззирнулася.

Овсянніков стояв біля машини, спрямувавши погляд на вихід з ЦК.

Клавка стала чекати, коли він знову почне прогулюватися.

Але він, здається, вже нагулявся.

«Шкода. Треба буде викручуватись».

Вона наблизилася до нього ззаду:

— Ой, Сергію Івановичу, а я тут вибігла, дивлюсь: вас нема, думала, ви поїхали, пішла пішки. А потім подумала: ні не може бути, щоб ви поїхали! От я прийду туди — а ви чекатимете на мене тут, переживатимете… Вийде так незручно! От я і повернулася.

Овсянніков подивився на неї довгим уважним поглядом, потім зиркнув на папочку, яку вона імпульсивно притисла до грудей, і мовчки відчинив перед нею задні дверцята машини.

Вона не опиралася. Ззаду — так ззаду.

Овсянніков мовчав. Клавка дивилася в його коротко стрижену потилицю і теж мовчала.

Їм не було про що розмовляти, проте було про що подумати.

Клавка відзначила про себе, що вона спокійна. Аж надто спокійна. Це від перевтоми? Чи так і повинна себе поводити Персефона?

Де та Клавка, яка тремтіла з кожного приводу, від кожного погляду? Яка по сто разів прокручувала в голові діалоги з людьми, переживаючи за свої слова? Де та, колишня, Клавка, що постійно смикала задирки на пальцях у страху, щоб про неї хтось чогось не подумав?

Та Клавка сьогодні зайшла в кабінет «Аїда», а ця, нова Клавка вийшла з нього Персефоною… Ну, якщо й не Персефоною, то принаймні майже Персефоною.

Ця думка трохи розвеселила Клавку.

…Тим часом у фойє Клубу літераторів збиралися письменники, повертаючись з обіду, — хто парами, хто по одному.

Клавка глянула на список доповідачів вечірнього засідання, видрукуваний однією з машиністок:

Забіла

Глухенький

Серпілін

Іван Ле

Натан Рибак

Усенко[55]

Вона подумала: непогано було б послухати Забілу та Івана Порфировича.

Наталя Львівна, очевидно, говоритиме про Хазіна[56], члена Харківської письменницької організації, якого порівнюють із Зощенком. Він примудрився опублікувати своє гумористичне оповідання у сумнозвісному журналі «Ленінград» і стати разом зі своїм твором об’єктом критики Жданова. Наталі Львівні доведеться покритикувати Хазіна, щоб захистити честь Харківської організації. Як же інакше? Така установка партії, це не жіноча справа — виводити на світ божий чиїсь гріхи. Он усі чоловіки на попередніх засіданнях як уміють, так і виконують настанову Жданова про те, що «хто не критикує — той останній боягуз, який заслуговує тільки на презирство».

Клавка не читала нічого з творчості Олександра Абрамовича, зате добре пам’ятала його прізвище, оскільки воно було у переліку тих, «хто з тих чи інших причин не потрапив в основні списки». Навпроти його імені чиєюсь рукою було дописано «погиб в Отечественной войне». А потім виявилося, він живий. Повернувся з війни з орденом Червоного прапора. У цьогорічних списках він числився як поет у Харківській організації, жив у знаменитому письменницькому будинку «Слово»[57] по вулиці Покровського, 9, у домі, який був предметом заздрощів ролітівців: свого часу, у 20-х, на нього якраз вистачило коштів, щоб здійснити грандіозний проект, а на першу будівлю РОЛІТу — ні…

Клавка дивувалася, чому жоден з чоловіків Харківської організації не визвався на цю невдячну справу — критикувати Хазіна, а зіпхнули її на жіночі плечі. «Наталю Львівно, тримайтеся!» — побажала письменниці Клавка і продекламувала подумки її дитячий віршик, що, як їй здавалося, пасував до нинішньої ситуації:

Коли почалося засідання і стала виступати Наталія Львівна, Клавка зробила вигляд, що несе якийсь папірчик Єлизаветі Петрівні, а сама вмостилася біля неї на порожнє крісло, якраз біля проходу.

— Товариші, якби стороння людина посиділа на нашому Пленумі, така людина, яка не знає нинішнього стану української літератури, яка не знає, які книжки вийшли з друку, які рукописи вже зараз написані, — така людина могла б скласти таке уявлення по нашому цьому Пленуму, що в нашій українській радянській літературі зараз зовсім нема позитивних літературних фактів…

Наталя Львівна хвилювалася. Клавці стало її шкода: зараз їй доведеться відмовитися від своєї манери «а ля Максим Тадейович» і вилити чарчину дьогтю у свою бодню меду компліментів, які вона щедро виголошувала на адресу письменників-харків’ян — Костя Гордієнка та інших.

Клавка нетерпляче чекала, коли вже це почнеться: на репутації Харківської організації була серйозна чорна пляма, і зараз годиться суворо засудити поведінку молодшого товариша.

Єлизавета Петрівна сиділа поряд і барабанила пальцями по бильцю дерев’яного стільця. Паралельно вона хилитала правою ногою, закинутою на ліву — так вона завжди робила, коли хвилювалася. Оскільки стільці були з’єднані по чотири вкупі, то Клавчин теж гойдався і вона ніяк не могла зосередитися на виступі Наталії Львівни.

Вона все чекала, коли ВОНО почнеться. І от воно, от воно почалося!

Наталя Львівна на мить зробила паузу, а потім, немов підготувавшись, сказала:

— Чому Харківська організація поставилася до товариша Хазіна м’яко і не так, як хотіли б деякі товариші? Чому не виключила його з лав радянських письменників? Через те, що цей твір, який був надрукований в журналі «Ленінград», знали багато наших товаришів. Товариш Хазін виступав на літературних вечорах, читав нам цей твір, ми сміялись, бо він гумористичний…

З президії почулося:

— Він не гумористичний, а пошлий.

— А нам він не здавався пошлим. Нам він здавався дотепним. Хазін молодший від нас, від багатьох із нас — і в літературному розумінні, і як комуніст, і просто за віком. Звичайно, ми — старші його товариші — відповідаємо за те, що ця річ з’явилася на сторінках «Ленінграду». Але чому ми відразу йому цього не сказали? А почали говорити, лише коли з’явилася постанова ЦК? Чому ми мали починати бити Хазіна після того, як у газеті з’явилася промова Жданова? Чому ми мали викидати його зі Спілки? Це було б неправильно.

З президії почулося:

— Навпаки, це було б правильно, по-партійному!

У залі почулися вигуки, які вибивали Наталю Львівну з рівноваги.

Володимир Гавриленко[58] зауважив з місця, що Забілу ніхто не уповноважував виступати від Харківської організації, тому її виступ не може вважатися таким, що виражає думку письменників-харків’ян.

Хтось кинув фразу:

— Не чіпайте її, що взяти з баби…

І тут Клавка відчула, що поряд з нею, там, де сиділа Єлизавета Петрівна, відбулося справжнє виверження вулкану:

— І хто тут баба? Та Наталя Львівна — це єдиний мужик у цій залі!

Зал завмер. Одні озирнулися на Прохорову, інші дивилися на реакцію Корнійчука. Клавка зиркнула на Рильського: той схвально посміхався.

Корнійчук із президії жестом показав долонею: заспокойтеся.

Зал утихомирився.

Єлизавета Петрівна важко дихала, Клавка поклала свою руку на її. Та була холодна, як лід.

— Принеси мені води, — попросила Прохорова.

Клавка вийшла із зали і повернулася зі склянкою води.

Єлизавета Петрівна жадібно випила її одним махом.

До трибуни тим часом ішов, накульгуючи, Іван Порфирович.

«Ну що, дорогенький, що ви нам скажете? — привітно дивилася на нього Клавка. — Наталя Львівна пробила своїм виступом стіну критиканства, проклала, так би мовити, вам стежку для висловлення ваших ліберальних поглядів. Тепер уже не так страшно виступати? Правда ж?»

Іван Порфирович сяк-так зі своєю милицею вибрався на сцену. Йому хтось хотів підсобити, проте він жестом відмахнувся від допомоги.

Клавка собі уявила, як його, інваліда війни, зараз дзьобатимуть за його ліберальні погляди. Але якщо витримала Забіла, витримає і він.

— Дорогі товариші! — звернувся до присутніх Глухенький і почав сипати направо і наліво цитатами Сталіна і Жданова.

«Тягне гуму, — подумала Клавка. — Так усі роблять, аби менше часу лишити на критику». Найспритніші в ораторському мистецтві лишають на це по одному формальному абзацу, розтікаючись мислію по древу.

Єлизавета Петрівна заспокоїлася. Вона весело шепнула Клавці на вухо:

— Бач, мене ніхто не зачепив. Добре дружити з Василевською!

І раптом зблідла і показала пальцем на сцену.

Клавка впіймала вухом лише хвостик речення —

«…РОЛІТ».

— Про це ніхто тут не говорив до мене, а я скажу про те, що не можна відокремлювати наш побут і наше моральне обличчя, повсякденну нашу поведінку від того, що ми пишемо. Є безпосередній зв’язок між тими проявами буржуазного націоналізму, які ми спостерігаємо по наших квартирах РОЛІТу, у розмовах, які ведуться у нашому домі, ведуться нишком, але ми чуємо той шепіт…

Клавка сиділа, роззявивши рота.

Не може бути! Глухенький? Іван Порфирович?

Вона зиркнула на Єлизавету Петрівну.

Та сиділа напружена, як струна. Камінчик було кинуто в її город. Що там Овсянніков під дубовими дверима приймальні Спілки? Он Іван Порфирович, дарма, що Глухенький, усе чує, що відбувається за стінкою у Єлизавети Петрівни!

Зал, вісімдесят відсотків якого складався з мешканців РОЛІТу, також зачаївся.

Іван Порфирович, відчувши загрозливу тишу, швидко перескочив на іншу тему:

— Щойно на перерві я розмовляв з Юрієм Яновським. Він, як видно, не хоче усвідомлювати і визнавати своїх помилок. Яновський заприсягся впертістю перевершити Косарика, але справа не тільки в упертості. Вона значно серйозніша. Критику «Живої води» Юрій Яновський вважає непорозумінням, «витівкою спритних людей», так само він назвав у своєму романі боротьбу, що її веде партія і весь радянський народ з проявами національної обмеженості. Він чекає, що твір іще оцінять і визнають, як це вже було з його романом «Вершники», який нібито був оголошений шкідливим, доки не прочитали його в ЦК КП(б)У. Більше того, він говорить: дали зверху команду критикувати, от і критикують, а як дадуть команду хвалити, будуть хвалити… Що ж насправді являє собою роман «Жива вода»?..

Клавка не вірила своїм вухам.

Вона сиділа і дивилася на цей зал, на цю сцену, і та ідилія, та картина української радянської літератури, тієї обожнюваної нею благородної інтелігентної спільноти — письменницької, ролітівської, ірпінської — розсипалася, як картковий будиночок. Її немов облили відром крижаної води. Їй хотілось провалитися крізь землю.

Клавку торкнула за лікоть Єлизавета Петрівна. Та від несподіванки здригнулася.

— Клавочко, мені щось недобре. Мені треба вийти, а ви підстрахуйте мене, будь ласка, щоб я, бува, не гепнулась у проході між рядами.

Клавка схопилася з місця і пішла поряд із Прохоровою, а коли хотіла була взяти її під руку, та відмахнулася, точнісінько як перед тим Глухенький.

Жінки, вийшовши із зали, попрямували до машбюро. По дорозі Єлизавета Петрівна всунула Клавці в руки шматочок паперу з написаним на ньому телефоном і м’яку купюру.

— Клавочко, подзвоніть по цьому телефону і скажіть, що Єлизавета Петрівна попросила її негайно забрати. А потім зайдіть у буфет і купіть мені бокальчик коньячку.

Повернувшись до машбюро, Клавка побачила, що усміхнена Єлизавета Петрівна виправляє русизми стенографісток, при цьому дотепно жартуючи. І тільки по синюватому кольору її губів і неприродній блідості обличчя Клавка зрозуміла, яким зусиллям волі це їй дається.

Ковтнувши коньячку, вона трохи оклигала. На її щоках з’явився рум’янець.

За десять хвилин, глянувши на годинник, вона підморгнула Клавці: час виходити.

На свіжому повітрі вона ще більше повеселішала. Вдихнула на повні груди осіннє повітря і промовила:

— Тут така осінь! А я порпаюся у тому гівні!

«Якби ви знали, Єлизавето Петрівно, в якій клоаці застрягла я!..» — подумки відповіла їй Клавка.

— Ну, все, йди! Тобі ще працювати! — легенько підштовхнула її під лікоть Єлизавета Петрівна.

Клавка зробила вигляд, що пішла, а сама затрималася на вході.

На вулиці зупинилась машина, дверцята відчинилися (Клавка встигла побачити чоловіка з вольовими рисами обличчя, в армійському кашкеті), і Єлизавета Петрівна опустилась на заднє сидіння.

Ось він який — той, про кого Прохорова говорить цитатою Смолича «Ми разом були в бою…»[59].

Клавка деякий час дивилася машині вслід, думаючи про своє…