Клавка

Розділ 4

Іще стоячи на порозі квартири Прохорової і Глухеньких із примусом під пахвою, Клавка запідозрила, що всередині відбувається щось незвичайне. З-за дверей пробивався запах їжі, а крім нього просочувалися струмочки якогось дурману, що його вона не могла відразу визначити.

Коли Єлизавета Петрівна з’явилася на порозі, Клавка зрозуміла: в квартирі є хтось чужий. Це було написано на обличчі Прохорової: незвичний рум’янець, помада… Прийшов її полковник? Нарешті розсекретився? Клавка з цікавістю озирнулася коридором і звернула увагу на вішалку: на ній прилаштувався кашкет, від якого й линув той загадковий дурманний аромат чоловічого одеколону.

Вона зайшла в кімнату. Там було накрито майже святковий стіл, за ним — окрім Глухеньких — сидів ВІН. Клавка непристойно вирячила очі: не може бути! Ні, це був не «полковник Прохорової», це була її, Клавчина, «судьба»: «орел» і «грудь в орденах»! І вона просто фізично відчула, як «встала її чолка».

— Познайомтеся: це Борис Андрійович Баратинський, наш новий сусід по квартирі, а це Клавдія Дмитрівна Блажкевич, мій особистий секретар і друг.

Клавка від задоволення почервоніла. Від таких слів її самооцінка виросла до неможливості. Бути другом і секретарем (нехай навіть неофіційним) Прохорової — це великий комплімент!

Борис Андрійович піднявся з-за столу (о, це був не просто орел, це був справжній «арьол»!), елегантно кивнув і посміхнувся своєю чарівною посмішкою, відкривши бездоганно білі й рівні зуби.

— А ще вона працює секретаркою у Спілці радянських письменників України, — додала Прохорова кокетливо.

І в цей момент уся галантно-ввічлива постава Баратинського стрепенулась, а в погляді зблиснув азартний вогник. Він подивився на Клавку вже іншими очима — це була відверта, ненаграна цікавість. Його посмішка більше не була формально чарівною. Вона була щиро обворожливою. Так посміхаються чоловіки, коли хочуть сподобатися жінці. Легким порухом руки він відкинув з лоба густе пасмо чорного волосся, що ледь завивалося, продемонструвавши довгі білі пальці.

Цей порух мало не звів Клавку з глузду. Все навколо раптом почало переливатися неймовірними барвами, неначе новорічна ялинка, серцю стало тісно в грудях, воно несамовито рвалося на волю. Долоні змокріли, і Клавка хотіла була непомітно обтерти їх об спідницю, але «непомітно» не вийшло: Борис Андрійович, скосивши очі, простежив за її рухом, це тривало лише півсекунди, проте він встиг усе помітити, та й повз уважний погляд Єлизавети Петрівни не прослизнула ця деталь. Клавка відчула себе так, немов провинилася, тож густо почервоніла, і від того її взяла ще більша досада.

— Сідайте за стіл, Клавочко, — виручила Єлизавета Петрівна, виводячи її зі стану ніяковості.

Клавка нарешті опанувала себе. Сіла, роззирнулася. На столі — хлібина, дві банки тушонки, бляшанка з оселедцем пряного посолу, горілка і знамениті мариновані маслюки Олечки — дружини Глухенького. Пильним оком Клавка визначила, що тушонка — не та, якою Єлизавету Петрівну забезпечує засекречений полковник, а з написом іноземною мовою.

— О, так у вас тут бенкет на всю губу! — весело сказала вона, хоча й не зовсім невимушено. — Піду помию руки!

Вона вискочила в коридор і на мить закрила долонями обличчя.

Серце несамовито гупало, на скроні пульсувала жилка.

«Що зі мною? — подумала вона. — Невже „воно“? Невже кохання? Невже „він“? Невже суджений?»

Клавка кинулась до ванни, включила холодну воду і почала вмиватися, намагаючись охолодити розпашілі щоки. Вона подивилася на себе в дзеркало. Вигляд у неї був не зовсім пристойний — очі блищали, щоки горіли, вуха палали і на лобі було написано великими буквами: «Я закохалася!»

«Ну що ж, — подумала вона, — принаймні немає тієї анемічної блідості, яка робить мене вкрай непривабливою для чоловічої статі».

Кілька разів глибоко зітхнувши на повні груди, Клавка спробувала опанувати себе і набути свого звичайного флегматичного вигляду. В кімнаті зловила на собі два прискіпливі погляди — Єлизавети Петрівни (тривожний) і Бориса Андрійовича (зацікавлений). Клавка примусила себе не робити зайвих рухів руками й акуратно присіла біля Олечки — якраз навпроти гостя.

Єлизавета Петрівна відрізала прямо на столі велику скибку хліба і щедро намастила її тушонкою.

— Бери, це американська. Ти такої ще не їла, — дбайливо додала вона.

Оце була тушонка! Клавка обережно кусала бутерброд маленькими шматочками, аби він швидко не закінчився.

Тим часом Борис Андрійович розповідав якусь фронтову історію — і це було щось дуже банальне, із репертуару всіх фронтовиків, які вихваляються своєю доблестю у веселих компаніях. Клавка подумала, що цю розповідь можна пропустити повз вуха і трохи проаналізувати ситуацію: нарешті до неї дійшла фраза «це наш новий сусід». Як сталося, що вона, через чиї руки проходять усі спілчанські папірці і плітки, нічого про це не знала?

Клавка, смакуючи делікатесом, потайки розглядала гостя і розмірковувала: старший лейтенант (це вона могла розібрати з погонів) незрозуміло яких військ (на цьому вона не дуже зналася), «грудь» насправді не в орденах, а в медалях. Стрижка — неармійська, видно, що він давно не був у перукаря. Після госпіталю, чи що? Але ж там усім профілактично голять голови, щоб не завелися воші. Він отримав ордер на житло в обхід спілчанської житлової комісії, яка (а це Клавка знала напевне) поки що не засідала. Та й у Спілці він не з’являвся, принаймні в робочий час, бо Клавка його бачила вперше. Вся ця історія її дещо бентежила: ще вчора вони з Єлизаветою Петрівною планували передати цю кімнату Глухенькому, аж виявляється, тут давно все було вирішено: на неї претендував незнайомець, чию належність до Спілки письменників явно можна було ставити під сумнів.

Як він назвався? Баратинський? Таке прізвище в списках членів і кандидатів у члени Спілки письменників не значиться. Ні за нинішній, 1947 рік, ні за минулий, ні за позаминулий. Клавка знала це точно, бо сама не раз передруковувала списки для різних звітів — і в алфавітному порядку, і за організаціями, і за партійністю, і за участю у Великій Вітчизняній війні… Стоп! Він щойно демобілізувався. Може, він вступив у Спілку до війни? Повоєнні списки складалися заново в міру повернення письменників з війни і з евакуації. А от старі…

Жуючи бутерброд з тушонкою, Клавка напружила пам’ять: нещодавно вона підшивала в архів спілчанські документи 1940–1944 років. У переліку за 1940 рік такого імені точно не було. Клавка це добре пам’ятає, бо серед 94-х прізвищ третина були єврейські, решта — українські за винятком не більше десятка російських. Такого «кучерявого» прізвища — «Баратинський» — серед них не значилося. Здається, і серед кандидатів у Спілку. Щоправда, є в архіві за передвоєнні роки один документ — Клавка запам’ятала його через дуже незграбну назву: «Список писателей, членов украинской организации Союза советских писателей, по разным причинам не попавших в основной список». Може, він там? Треба в понеділок звірити.

Напевно, вона надто глибоко поринула в свої роздуми, бо схаменулася лише тоді, коли Олечка легенько підштовхнула її ліктем під ребро.

Клавка підняла очі, роззирнулася і з міміки присутніх зрозуміла, що від неї чекають відповіді.

— Вибачте, ви мене щось запитали?..

— Так, — озвався Борис Андрійович. — Я поцікавився: чим ви сьогодні, у вихідний день, займалися у Спілці?

Всі тридцять два бездоганних зуби свідчили про надзвичайно приязне ставлення гостя до неї, і це розвіяло всі її тривожні думки щодо їх власника.

Її серце знову загупало у грудях, і вона, неначе відмінниця на уроці, поквапилася з відповіддю:

— Готуємося до Пленуму щодо виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“». Роботи багато, доводиться працювати і по вихідних, оце друкувала доповідь Корнійчука…

Вона була вже зібралася переказати текст промови, аби вислужитися перед старшим лейтенантом, як побачила за його спиною кам’яний вираз обличчя Єлизавети Петрівни і її приставлений до губів палець, як на плакаті «Не болтай!».

Клавка, щоб не вибовкнути щось зайве, вирішила натомість розсміятися якомога безтурботніше.

Ті, хто знав Клавку — Єлизавета Петрівна, Іван Порфирович, Олечка, — відчули фальш, але дарма, головне, що вона виграла час, щоб якось обдумати свої наступні дії після таємного знаку Прохорової, і, як тільки рятівна ідея спала їй на думку, перейшла на звичайний тон:

— Єлизавето Петрівно, я там принесла з ремонту примус, Яша сказав, що отвір у форсунці нестандартний, йому довелося зробити для вас нову голку для її прочистки.

— Ти передала Яші привіт від мене? — підтримала розмову Прохорова.

— Аякже! Він дуже тішився! Ви ж знаєте, він купує журнал «Барвінок» лише заради ваших віршиків!

— Милий, милий хлопчик! — Прохорова була зворушена.

На обличчі старшого лейтенанта, що виявився нікудишнім актором, кілька хвилин було написане отетеріння від того, що Клавка несподівано різко обірвала ниточку теми, яка його так цікавила. Але він швидко себе опанував і втрутився:

— Якщо мова зайшла про примус, чи не скажете, де мені поставити свій? Чому у вас така мала площа спільної кухні? Зазвичай у комунальних квартирах кухня — чи не найбільша кімната.

— О, це головна ролітівська інтрига, — взялася до пояснень Єлизавета Петрівна. — РОЛІТ будувався в тридцяті, коли була популярна ідея згуртувати письменників в одну велику дружню комуну. Літератори, за задумом, не повинні були витрачати свій дорогоцінний час на щоденний побут, а творити, тому в приміщенні будинку було спроектовано їдальню, власне, кухню — у підвалі між нашим і сусіднім під’їздами. Там ми один час купували готову їжу. А як не хотіли їсти їхнє, приносили свої продукти — хто з базару, хто з села, — і кухарі нам з них готували страви. А кухні в квартирах РОЛІТу призначалися лише для того, щоб розігріти їжу і випити чай з пиріжком. Але це не прижилося. От і маємо зараз таку ситуацію… Зате бачили, яка у нас велика ванна?

— Тобто ви готуєте на кухні по черзі чи кожен у своїй кімнаті? — пропустив додаток про ванну як несуттєвий Баратинський.

— Хто як, — стенула плечами Єлизавета Петрівна. — Я нечасто готую, а якщо й користуюся примусом, то тільки на кухні й так, щоб не заважати Олечці. Тут у мене багато книжок, паперів, боюся пожежі… Інколи прошу Мотю щось зготувати…

— До речі, якщо вам знадобиться щось зварити, можете кликати її, — додала Олечка. — У неї чудово виходить борщ.

— Мотя — це хто? — поцікавився Баратинський.

— Це небога Івана Порфировича, сирота. Вона живе у нас і допомагає нам по хазяйству. Зараз якраз вкладає нашого синочка спати.

У розмову включився Іван Порфирович, поставивши несподіване запитання гостеві.

— Ну то що, товаришу старший лейтенанте, чи можна поцікавитися, що саме ви пишете?

Голос його був непривітний. Але це помітили лише ті, хто його знав. Баратинський ніякого каверзу не вчув. Іван Порфирович, як і Єлизавета Петрівна, у Спілці ще з довоєнного часу, і ясно, що йому не сподобалася у новому співмешканцеві його «зашифрованість».

— Я пишу прозу. Сучасну прозу.

— Сучасну? Це як? — Клавка помітила, як ліва рука Глухенького почала трястись і він автоматично сховав її під стіл.

— Методом соціалістичного реалізму! — відбарабанив Баратинський.

— Цікаво, юначе, а що ви розумієте під методом соціалістичного реалізму? — Іван Порфирович хвилювався, і це стурбувало Олечку, вона поклала руку йому на коліно.

— Що я розумію? Іване Прокоповичу…

— Порфировичу… — підказали йому Клавка з Єлизаветою Петрівною.

— Іване Порфировичу, розуміє Комуністична партія. Розуміють товариші Сталін, Молотов і Жданов! А я лише вчуся у них і намагаюсь іти по дорозі, яку вони проклали!

І він знову посміхнувся на всі тридцять два зуби, обвівши зухвалим поглядом (бачите, який я молодець!) присутніх. Клавці той погляд не сподобався, і вона опустила очі.

У кімнаті запанувала пауза.

Баратинський з награним здивуванням обвів присутніх поглядом:

— Я сподіваюся, всі в цій кімнаті опрацювали матеріали минулорічного Пленуму ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград»?

«Всі в цій кімнаті!» — ця фраза зачепила всіх за живе.

Ще не встиг оселитися, а вже починає повчання.

«Хай би він не продовжував! Нехай би він промовчав!» — у душі зверталася невідомо до кого Клавка. Їй так хотілося, щоб він справив на всіх, в тому числі на неї, позитивне враження.

— «Сила радянської літератури, найпередовішої літератури в світі, полягає в тому, що вона є літературою, в якої немає і не може бути інших інтересів, крім інтересів народу, інтересів держави», — процитував він напам’ять текст постанови, а оскільки напружена тиша не порушувалася, продовжив: — «Завдання радянської літератури полягає в тому, щоб допомогти державі правильно виховати молодь, відповісти на її запити, виховати нове покоління бадьорим, віруючим у свою справу…».

Всі звернули увагу на слово «віруючим» і посміхнулись, але, про всяк випадок, кожен — у свою тарілку.

— «…виховати нове покоління, яке віритиме в свою справу…» — сказала Єлизавета Петрівна.

— Що? — не зрозумів Баратинський.

— Ви неправильно переклали текст партійного документа, Борисе Андрійовичу! — делікатно, проте не без іронії, зауважила Єлизавета Петрівна. — Слово «віруючий» має в українській мові інше значення, яке не дуже пасує до постанови Центрального комітету. Будьте обережні надалі, — в її голосі зазвучала псевдосестринська нотка. — Адже наступного разу вам може трапитися не така доброзичлива компанія, як ми…

Баратинський вирячив очі, Іван Порфирович почав сміятися, проте сильно закашлявся і, щоб не шкодити апетиту присутніх, виліз із-за столу. Підійшов до вікна, за яким стояв крислатий клен, і відкашлявся там.

— О! — зрадів він. — На клені почервоніло кілька листочків… Як швидко літо минуло… Скоро у вас, Єлизавето Петрівно, буде пожежа за вікном, а ви примусу боїтеся! — пожартував він.

Всі, крім старшого лейтенанта, розсміялися, а той перетравлював сказане Єлизаветою Петрівною.

Тим часом Іван Порфирович, дивлячись замріяно через вікно, продовжив:

— Оце вічні цінності, які варті літературного пера! Природа, любов, сім’я… І нічого обивательського, як тепер прийнято вважати, я в цьому не бачу…

— Ой, Іване Порфировичу, не наговорюйте на себе, — сказала Єлизавета Петрівна, спрямувавши речення не стільки сусідові, скільки новому гостю. — Ваша полум’яна поезія надихає нове покоління будівників соціалізму! — додала вона.

Єлизавета Петрівна була з Іваном Порфировичем на «ти», проте в певних ситуаціях, особливо при чужих, вони могли звертатися одне до одного і більш офіційно.

У кімнату зайшла Мотя із загорненою в рушник каструлею, яка пахла щойно звареною картоплею в мундирах. Баратинський зиркнув на дівчину, як на порожнє місце.

Олечка заметушилася, щоб звільнити місце для каструлі.

— Дощечку, дощечку подай! — наказала вона племінниці. — Щоб не було сліду на столі від гарячого!

Вона взяла в руки ароматний баняк, поставила його посередині столу і подала гостеві першу картоплину.

— Пригощайтеся, Борисе Андрійовичу, це — просто з села. В цьому році картопля вродила! Одна в одну! Як булка!

Той оживився:

— «Як булка», це — як?

— Це значить розсипчаста…

Баратинський почав здирати з гарячої картоплини шкірку, обпік пальця і став на нього дмухати. І щось у цьому було зворушливе, неначе й не було на ньому військової форми з погонами старшого лейтенанта і медалями. Неначе це був несерйозний хлопчисько. Він не просто їв картоплю, він ласував нею.

Клавка мимоволі замилувалася ним.

Тим часом дискусія Єлизавети Петрівни й Івана Порфировича перекинулася на мовні питання.

— Лізо, от ти весь час захищаєш Малишка, от скажи мені: як український поет, що поважає себе, міг написати «за Ірпенем скриплять состави», який це несмак, яке засмічення мови! В жодному правописі, в жодному словнику немає такого слова!

— Іване Порфировичу! — сплеснула руками Єлизавета Петрівна. — Який же ти пурист, їй-бо! Зрозумій, Малишко ставиться до мови не як до набору слів у правописі чи словнику, а як до живої матерії, як до живого організму! Слово, що перебуває в обігу усної мови, має таке саме право на життя, як і те, що записане в словнику. Знаєте, як кпинили над Грінченком деякі представники української інтелігенції…

Прохорова обернулась, зиркнула на спину Баратинського і відразу виправилася:

— …української буржуазної інтелігенції, мовляв, він друкує маловживані слова, мовляв, хіба можна ними користуватись?.. Але словник на те й словник, щоб фіксувати все… Все, що є в усній мові. Зараз трохи оклигаємо після війни, і наші вчені…

Вона знову зиркнула на гостя. А той начебто нічого не чув — був захоплений своєю картоплиною.

— …наші вчені, наші славні представники ідеологічного фронту… візьмуться за новий тлумачний словник, і, можливо, слово «состав» уже там буде, бо його вживає народ, так говорять у селі. А село, ви знаєте, джерело нашої мови… Щодо Малишка, то він — великий експериментатор. Письменники такими і мусять бути. Хто, як не вони, має право експериментувати з мовою? І навіть якщо якась словесна новинка не приживеться в літературній мові, вона все одно матиме цінність як письменницький експеримент… От яким би ти словом замінив «состави»?

Іван Порфирович замислився. А за столом несподівано розреготався Борис Андрійович.

— Гарне запитання! — сказав він, не обертаючись.

Отже, насправді він слухав.

Клавка спостерігала, як він їсть. Він був гранично акуратний: по маленькому шматочку насолоджувався картоплею і, незважаючи на те, що в каструлі було ще багатенько картоплин, відмовлявся від припрошувань Олечки взяти ще, тихенько пояснюючи: «Всім має вистачити!»

Тим часом Глухенький шукав відповідь на запитання Єлизавети Петрівни.

— Ну, залізничний состав — це ж, по суті, поїзд… або… потяг…

— От бачиш, Іване Порфировичу, ти сказав «поїзд» і «потяг». А що це за слова? Одне прийшло з російської мови, інше — з польської. І хіба це когось сьогодні обходить? Мені чомусь здається, що слово «состави» хоч і вживатиметься в українській мові, проте нечасто. Але при тому мені воно подобається. Воно належить до розряду «нахабних» слів, які вириваються з логіки мови — і фонетичної, і граматичної. Але вслухайтеся, це ж просто музика:

Вона поплескала Глухенького по плечу:

— Ти чуєш рипіння тих важких чавунних вузлів-з’єднань між вагонами? І трави, що стогнуть, зітхають від потяга, який промчав десь по насипу або по мосту над ними…

Іван Порфирович замислився.

— Дивись, — продовжувала Прохорова, — щоб описати цю картину, я вжила вдесятеро більше слів, ніж Малишко у своєму вірші. Звичайно, з погляду мовознавця, — все тут супроти правил мови: і «состави», і «скриплять» замість «риплять», і трави тут чомусь не на землі, а «в землі», і на якому плечі вони зітхають? Просто набір несумісних складників, але — парадокс! Як воно все грає вкупі! Як переливається! Немов сніжинки на сонці!

Іван Порфирович слухав уважно і дуже серйозно.

Тим часом Єлизавета Петрівна продовжувала:

— Ясно, що «состави» — від слова «составлять», український відповідник— «складати». То що — «залізничні состави» перекласти як «залізничні склади»? Але ж у нас «склади» асоціюються з будовою слова, це те, що по-російськи «слоги». То як із цим бути?

Єлизавета Петрівна витримала невеличку паузу.

— А може, не заважати Малишкові, — сказала вона, — нехай у нього ллється поезія, як весняний струмок, несучи за собою і шматочки льоду, і минулорічний розіпрілий під снігом дубовий листок, і галузку з дерева, і мурашку…

Ніхто не перебивав, усі відчували, що цей монолог ще не закінчився.

— Знаєте, я люблю Рильського за те, що у нього все правильно, все бездоганно, у відповідності і з законами мови, і з законами естетики — так, як і має бути… А Малишка я люблю за те, що у нього, начебто, все неправильно, і разом з тим воно також геніальне. Ви тільки вслухайтеся:

— Чудові вірші! — озвався Борис Андрійович. Він уже з’їв картоплину і повернувся впівоберта до Єлизавети Петрівни.

— Так, Борисе, так! — захоплено сказала вона (Клавку здивувало це панібратське «Борисе»). — Як можна кількома рядками окреслити колористичну гаму нічного поїзда («він промчить голубою тінню, в небо кине яркого зерна»), і звуки, які він видає: «і гуде, і засвище, і заскрегоче…» І все це для чого? Для чого він нагромаджує ці колористично-звукові деталі? А щоб на контрасті прозвучало драматичне: «Так і знай, що цієї ночі він коханого не привіз». Уявити собі, що відбувається в душі молодої дівчини, в принципі може будь-який поет, а ось передати словами так, щоб тебе пройняло, — не кожен. З чим порівняти стан тієї дівчини? З похиленою вербою? З кущем калини? З курликанням журавлів? Пхе, це вже вчорашній день. Що робить Малишко? В нього «поїзд здригнеться аж до коліс…».

Всі зачаровано дивилися на Єлизавету Петрівну.

— Геніально! — пафосно сказав Борис Андрійович.

— Так, Борисе, так! Головне, що Малишко робив це мимоволі, а не як математик, що все розрахував. Поезія сама виливається з нього! А тепер проаналізуйте, що він собі дозволяє! Просто хуліганські вчинки щодо мови! По-перше, неузгодження числа. «Поїзди гудуть за Ірпінню». Це в нас що? Множина? А «він промчить голубою тінню». Це в нас що? Правильно! Однина! Хто собі може це дозволити? Лише Малишко. А довільне жонглювання наголосами? «В небо кине яркóго зерна»!..

Єлизавета Петрівна замовкла. Знову запанувала пауза.

— Щось задовгим вийшов мій монолог… — розсміялася вона.

— Та ні, це був чудовий монолог! — зробив їй комплімент Борис Андрійович. — Можна я вас цитуватиму? — спитав він.

— Та цитуй, цитуй… — махнула рукою Прохорова.

Тут вступив у розмову Іван Порфирович.

— Що не кажи, Лізо, але я прихильник Рильського. В нього все виміряно, виважено, досконало. Він ніколи не пропустить неохайності, навіть, як ти кажеш, геніальної, як у Малишка. У нього кожен вірш — як кришталевий келих, — він показав на буфет, де стояли різнокольорові кришталеві фужери і чарки, які хазяйка охороняла, мов левиця, від гостей і майже ніколи не виставляла на стіл. — Ти до нього легенько доторкнешся нігтиком, а він дзвенить…

Борис Андрійович узяв його за руку:

— Іване Порфировичу, дайте мені свої вірші почитати! Я просто захоплений, як поетично ви охарактеризували творчу манеру Максима Тадейовича!

— Дам, хлопче, дам! — миролюбно сказав той і продовжив:

— …«Мене цілуючи, ти душу випивала»… — гарно?

Не встиг Борис Андрійович відкрити рота, як вірш продовжила Єлизавета Петрівна:

— «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій! // О, хвилі запашні твойого завивала: // О, літніх сокорів гарячий сніговій, // Що в коло нас кружляв, як ти мені шептала…» — вона затнулася.

— «…Слова, що не найти у мові ні одній», — несміливо продовжила Олечка. На неї здивовано глянув чоловік, ніби хотів запитати: «А ти звідки знаєш?» — «Але найбільшого для мене повні змісту…» — і стихла.

У кімнаті чомусь запала тиша. Клавка подумала, що негоже лишати цей її улюблений вірш Максима Тадейовича з незавершеною римою, тому продекламувала:

— «Я так любив тебе, примхливу, ніжну, чисту!» — і почервоніла, бо у цей момент Борис Андрійович на неї подивився такими очима, наче вона промовила це особисто для нього.

Цю незручність, здається, помітила Єлизавета Петрівна і прийшла на допомогу Клавці, продовживши розмову про Рильського.

— Звичайно, трохи незвично асоціювати його — такого теплого, такого невибагливого в одязі, такого ірпінсько-садового, такого спілчансько-поблажливого — з «парнаським співцем» із його «смоквами медово-солодкими», з Афродітами, Кіпрідами, Едіпами, Мойрами…

— Чому ви не закидаєте Малишку «Прометея»! — кинулася на захист Рильського Клавка. — А Максим Тадейович, до речі, і сам над собою кпинить: «Й сама поезія, богиня срібнолука, // як „по-класичному“ сказав би я колись».

— Це звідки? — перепитав Борис Андрійович.

— Із нової збірки «Мандрівка в молодість».

— От ви будете наді мною сміятися, Іване Порфировичу, — адже ви знаний в літературних колах естет, — знову перейшла на «ви» до Глухенького Прохорова. — Але я люблю Рильського зрозумілого — не неокласичного. Зараз, знаєте, суворий час, важкий, повоєнний. І життя в нас суворе, я б сказала, аскетичне…

— По ваших кришталевих келихах у серванті цього не скажеш… — ужалив її Глухенький.

— Не перебивай мене, Ваню, після твоєї контузії у тебе така координація рухів, що якби я щоразу давала тобі пити з цих келихів, то у мене не лишилося б жодного!

Всі засміялись, Олечка делікатно посміхнулася.

— От гад, таки перебив! — жартома дорікнула Прохорова сусідові. — От забула, що хотіла сказати…

— Ви казали, Єлизавето Петрівно, що вам подобається зрозумілий Рильський, — нагадав їй Борис Андрійович.

— Так, такий, як тут:

— То ти не сприймаєш нову збірку Рильського «Мандрівка в молодість»? — спитав її Глухенький.

— Чому? Сприймаю. Він же пише про молодість. Про СВОЮ молодість. А молодість його була така, як він її й описав. Все чесно. І мені навіть цікаво, або, як то кажуть на Євбазі, «любопитно», зазирнути в його молодість. Разом із тим…

Вона обвела всіх поглядом і продовжила:

— …Можливо, в мене не ті смаки, — я, вибачайте, виросла не в мальовничому селі, а в нетрях робітничих слобідок «Більшовика», тому «Пісню про Сталіна» Рильського я сприймаю як свою. От повірите? Мабуть — ні, бо для того, щоб зрозуміти, про що я кажу, вам треба уявити робітничий барак. Ви скажете: пхе! А я вам скажу: в тих бараках, в тих трубах, в тих цехах, у тій грубій реальності також є своя естетика. Вже минуло багато років відтоді, як Рильський написав свою «Пісню про Сталіна», я вже інакше на неї дивлюся, але все одно вона мені близька. Тепер-то я розумію, що Максим Тадейович писав її не як поезію, він складав її, стилізуючи під наші робітничо-барачні частушки, які ми співали вечорами «от нечего делать»!

Всі присутні округлили очі.

— Не вірите? Ось вам:

Двостопний ямб, вісім складів, так? А тепер порівняйте:

Той самий двостопний ямб, вісім складів.

— Лізо, ти ж не хочеш сказати, що Рильський… — Іван Порфирович затнувся, зиркнувши з підозрою на Баратинського й не наважуючись висловити крамольну думку.

— Ваню, я хочу сказати, що дурний той, хто вважає цей вірш примітивним. Рильський — майстер слова. У «Пісні про Сталіна» він грається з ритмом, розміром, жонглює фольклорними образами. У цьому є щось молодече, завзяте… Це так само, якби футболіст «Динамо» вийшов пограти у двір з хлопцями…

Клавка подумала, що з боку Єлизавети Петрівни було не дуже слушно порівнювати «Пісню про Сталіна» з частівками. Принаймні в присутності чужих. Очевидно, так подумала й Олечка Глухенька, бо поспішила зам’яти тему «побутовщиною»:

— Швидше сідайте до картоплі, бо вже вичахає!

Ця ідея сподобалася всім, вони кинулись до столу і взялися чистити картоплю від «мундирів». На настійливі вмовляння Олечки Борис Андрійович сказав:

— Нас так учили в дитячому будинку, все має бути порівну. І поки старші не наїдяться, менші не можуть брати добавки.

«Бідненький! Виріс без мами-тата!» — пожаліла його Клавка.

— Їж, їж, — заспокоїла його Прохорова, — тут кожному по дві картоплини, — а тоді повернулася до Клавки:

— Поки тебе не було, Клавочко, ми тут з’ясували з Борисом Андрійовичем, що ми служили в одному підрозділі: обоє в репатріаційній комісії. Займалися сусідніми таборами — я у Міттенвальді, він — у Реґенсбурзі. — І вона значуще підморгнула.

Клавка інформацію зафіксувала: Баратинський — з НКВС.

— Так, це були чудові часи! Європа лежала у наших ніг… — замріяно сказав той.

— …біля наших ніг, — виправила його Єлизавета Петрівна.

— Так, біля наших ніг! Ясно, що ми не виграли б війну без наших союзників…

— Борисе… — з докором у голосі перебила його Єлизавета Петрівна. Говорити про союзників серед цивільного населення вважалося неприйнятним.

— Та тут усі свої! — хвацько заявив той у відповідь. — Я хотів сказати, що ми були сповнені гордістю від того, що це ми — радянський народ під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна — задушили фашистського гада. Ми були неначе у стані сп’яніння. Ми відчували себе визволителями людства і захмелілі цим почуттям ходили по Відню, Мюнхену з високо піднятою головою. Правда ж, Єлизавето Петрівно?

— Правда! — без особливого ентузіазму відповіла вона і, щоб покінчити з цією темою, спитала у нього: — Коли ти збираєшся переїжджати?

— А що мені переїжджати? Як казав Шолом Алейхем устами хлопчика Мотла, «Мне хорошо, я — сирота!» — він показав знову всі тридцять два зуби.

— Може, ваша Маша… чи… як звати вашу племінницю?.. — звернувся він до Олечки.

— Мотя…

— Може, ваша Мотя допоможе мені помити кімнату? А я вам за це — тушоночки! — розсміявся він.

Олечка була дуже задоволена таким обміном:

— Так, Борисе Андрійовичу! Ми вам допоможемо! Не переживайте!

— Треба буде роздобути десь ліжко, стілець і стіл. Я так скучив за творчою працею! — Він потягнувся і щасливо закрив очі. — Чекаю — не дочекаюся, коли зможу покласти папір на стіл, розгладити його, вмочити перо в чорнильницю і написати перше речення…

— І що збираєтеся писати, юначе? — поцікавився Іван Порфирович.

— Я задумав роман, велике епічне полотно. Поки що у мене тільки назва: «На руїнах Європи…» Як вам? Звучить?

— Солідно, — чи то серйозно, чи жартома сказав Глухенький.

«А друкарка вам не знадобиться?» — подумки спитала Клавка, спідлоба глипнувши на нього.

І той, неначе почувши запитання, обдарував її красномовним поглядом: «Аякже!»

Перспектива написання майбутнього роману не на жарт захопила Бориса Андрійовича.

— Нам з Єлизаветою Петрівною пощастило перебувати в американській зоні, на території Баварії. Ми займалися поверненням наших людей на батьківщину. Американці не так вставляли нам палки в колеса, як британці — в Ганновері чи Гайденау. Якби ви знали, наскільки… — він затнувся. — Єлизавето Петрівно, як сказати українською мовою «бдительный»?

— Пильний… — Єлизавета Петрівна зовсім не мала настрою і вже не приховувала це.

— Наскільки пильними ми мусили бути, щоб ніяка мишка повз нас не прошмигнула!

З виразу облич присутніх Клавка побачила, що не всі зрозуміли, про що йдеться. Чесно кажучи, вона й сама туманно уявляла суть справи. Дещо колись їй пояснювала Єлизавета Петрівна, однак украй побіжно і дуже обережно. У Спілці, в РОЛІТі належність будь-кого до НКВС і МГБ, хай навіть у минулому, не додавала авторитету.

— Борисе Андрійовичу, я щось не зрозуміла: що ви маєте на увазі? — спитала Олечка, висловивши, без сумніву, думку всіх присутніх.

— Під час війни дуже багато наших співвітчизників — переважно молодих людей — потрапило на роботу до Німеччини. Слово «остарбайтери» чули?

Олечка кивнула.

— Після війни їх усіх треба було повернути на батьківщину. Тобто репатріювати. І ось наше з Єлизаветою Петрівною відомство цим і займалося.

Прохорова сиділа з демонстративно знудженою міною. Іван Порфирович з широко розкритими очима напружено слухав Баратинського.

— Окрім того, дуже багато наших потрапило в німецький полон і перебувало в концтаборах. Їх також слід було повернути додому. А третє — це табори «ді-пі», по англійськи — displaced persons, тобто переміщених осіб. Оце була ще та штучка! Річ у тім, що під час війни, — коли стало відомо про переможний наступ Червоної армії по всіх фронтах, — багато людей із Західної України кинулися тікати до Німеччини та Австрії. Тікали не лише з України. Британці, американці, французи називали їх біженцями, хоча ми розуміємо, що то були прислужники фашистської Німеччини. Щоправда, серед них були і невинні душі: ті, кого вдалося ввести в оману буржуазно-націоналістичними гаслами. Але спробуй відрізни перших від других! Оце вам задачка! В 1945-му постало питання: що з ними робити — з біженцями? На Ялтинській конференції було прийнято рішення щодо репатріації наших громадян, які перебували на території Західної Німеччини й Австрії, на батьківщину. Тим часом біженців розмістили по старих військових німецьких базах, по казармах, робітничих селищах — словом, де попало.

— абиде… — тихо прокоментувала Прохорова.

— Що? — стрепенувся Борис Андрійович.

— Де попало — це русизм.

— А-а, дякую, Єлизавето Петрівно. Отже, цих так званих біженців розмістили абиде, створивши табори. Табори «ді-пі» — так вони називалися. І вони — ці так звані біженці — там непогано влаштувались, я вам скажу! Оклигали, створили таборове правління, заснували школи, молодіжні організації. Ви не повірите — церкви там були! І все так чітко, організовано — хто б подумав! Часом доходило до абсурду: хто ви такі? Та ви ж ніхто! Ви — нікчемні комашки без роду-племені, які покинули свою — з діда-прадіда — землю. Бач, радянська влада їм не подобалася! А хто їм подобався? Гітлер? І ось такі людішки… як це буде по-українськи? — знову затнувся Баратинський.

— Людці… — допомогла Прохорова.

У розмову втрутився Іван Порфирович.

— А як це їм вдалося? Де вони брали на це гроші?

— Ну, там була міжнародна організація, яка ними опікувалася. УНРА називалася, а коли я демобілізувався, її перейменували на ІРО… Так от. Нашим завданням було повернути якнайбільше наших людей на батьківщину. Але заковика полягала в тому, що ця міжнародна організація прийняла в минулому році рішення, що лише особи, які мали радянське громадянство і перебували на території Радянського Союзу станом на 1 вересня 1939 року, вважалися радянськими громадянами і підлягали репатріації. Тобто тепер ми не мали права репатріювати західних українців. Ось така заковика.

— То що ви там робили, в тих таборах? — допитувався Іван Порфирович.

— Гарне запитання! Отож-то. Здавалось би, що нам там робити? Ну, по-перше, треба було «промацати» західняків. Це ж теж наші люди, українці. Треба було показати всі принади соціалістичного способу життя, відкрити їм очі на правду, адже їх просто засліпила націоналістична пропаганда. Крім того, багато хто з них був просто заляканий: мовляв, при поверненні до Радянського Союзу вони потраплять прямою дорогою в Сибір. Слід було розвіяти цей міф. Треба було переконати: кожен, хто добровільно повернеться на батьківщину, стане повноправним будівником соціалізму, будівничим власного щастя і добробуту! А ще, до того ж, серед західняків «затерлися» і наші східнячки, які драпали разом з німецькою армією. Власне, оцих ми повинні були розпізнати й повернути на батьківщину силою.

— Силою? — перепитав Іван Порфирович.

— Ну, так! Знаєте, як вони маскувалися під західняків, щоб не повертатися додому! І ось треба було виявити бдітельность, чи то пак пильність, аби розпізнати їх!.. Правда, Єлизавето Петрівно?

У Прохорової підскочили брови. Клавці здалося, що у неї на обличчі з’явився вираз якоїсь бридливості, чи що. Вона якраз стояла біля вікна і нервово палила папіросу, випускаючи дим крізь відкриту кватирку. На всі питання Бориса Андрійовича вона відмовчувалася. Ну, не любила вона цієї теми! Клавка ніяк не могла зрозуміти, чому Єлизавета Петрівна уникала її: вважала це державною таємницею (чому ж тоді Баратинський так легко про це патякає? Провокує?), чи не хотіла, щоб розмова ненароком перейшла на її воєнний роман з полковником, чи ще щось…

Замість Прохорової озвався Іван Порфирович:

— Далеко підете, юначе, — чи то похвалив, чи то зіронізував він.

Після того він більше не ставив питань, і розмова сама собою згасла.

Олечка стала клопотатися про чай, за столом почалося ворушіння, і це було дуже приємне завершення неділі, тим більше, що до однієї плитки шоколаду Борис Андрійович витяг зі свого «вещмішка» ще одну.

— А тепер, дами й кавалєри, час прийшов для пісні! — урочисто оголосив Борис Андрійович і недвозначно показав на гітару Єлизавети Петрівни, що стояла в кутку біля її тахти. — Можна?

Ця ідея сподобалася Єлизаветі Петрівні. Вона, здається, навіть зітхнула з полегшенням, адже тепер не треба буде ворушити фронтове минуле.

— Бери! — сказала вона. — Тільки її настроїти треба!

— Нє вопрос! — пожартував той і почав своїми білими пальцями (Клавці аж потемніло в очах від того, якими вони були довгими) перебирати струни й підтягувати кілки.

— Ну що, старший сержант Прохорова, вашу улюблену?

Єлизавета Петрівна на мить завагалась, але кивнула:

— Давай! Тільки тихенько, щоб сусіди не почули…

І як тільки зазвучав голос Баратинського, світ для Клавки перевернувся з ніг на голову. Ліричний тенор з ненав’язливою оксамитинкою наповнив її по самі вінця, скрутив її гамівною сорочкою і залоскотав під ложечкою. І все це водночас.

Перед очима постав її рідний Афанасіївський яр, де на схилах відразу після каштанів зацвітали акації. Їх було дуже багато, колись дерева насадили у великій кількості, щоб укріпити схили яру. Запах акацієвого цвіту забивав памороки; здавалося, всі мешканці околиці — і з колишніх прибуткових будинків, і зі старих халуп-мазанок, що зачаїлися між ними, — просто божеволіють. Люди, незалежно від віку, у сезон цвітіння акацій закохувалися заново — у своїх дружин і чоловіків, у чужих дружин і чоловіків, у дівчат і парубків, у зображення на лубкових картинках, у фотокартки кіноакторів. Серце мало не вистрибувало з грудей, і всі незгоди розчинялися в повітрі. Всі були радісні й доброзичливі.

Так тривало два тижні, а потім цвіт акації опадав на сухі глинисті схили, на стежки — і це був другий етап, коли до нестями доводив запах сухого цвіту акації, який густим шаром, немов снігом, укривав Афанасіївський яр.

Дуже часто в ці дні періщив дощ, і з’являвся ще один запах — ностальгійний, запах тих колишніх днів, які вже не повернуться.

Голос Бориса Андрійовича був не менш солодкий, ніж запах акації, і немовби накрив Клавку вуаллю.

Коли пісня закінчилася, Клавка затуманеним поглядом обвела присутніх і побачила, що в принципі романс та його виконавець нікого не залишили байдужим.

Клавці навіть здалося, що Єлизавета Петрівна змахнула сльозу, щоправда, за мить вона переконалася, що це їй тільки здалося. Прохорова — цей відданий справі Леніна член ВКП(б) — все зіпсувала, бадьоро скомандувавши:

— А тепер нашу, фронтову! І можна вголос, хай сусіди чують!

Клавка з досадою подумала: «Це ж треба було так зіпсувати романтичний вечір!» І як у цій Прохоровій поєднується «Шалена дівчинко, одчаю ніжний мій!» і «махорочка». Може, щоб зрозуміти її, і справді треба було народитися не в апартаментах колишнього прибуткового будинку, а в робітничому бараці?