Книга забуття

Культура війни й культура миру

Субота. Тиждень завершується перемогою українського уряду над свинячим грипом, що заявив про себе одразу ж, щойно вичерпалася тема можливої війни між Україною й Росією. З понеділка діти повертаються до садочків і шкіл, студенти — до своїх університетів, а всі решта зостаються в тій самій задниці, де й перебували. Юля тендітними грудьми школярки (щонайбільше — № 2 на виріст, утім, наразі розмір не має значення, тим паче, що леді не з тих, хто зберігає свої заощадження в бюстгальтері) заступила український народ від епідемії. Президент не задоволений. Президентові не потрібні успіхи України, якщо ці успіхи — справа рук Прем’єр-міністра. Йому нічого не залишається, як ударити по всіх насущних проблемах новим варіантом Конституції. Народ, який аж три тижні перебував у своїй країні інкогніто, ховаючи обличчя під марлевою пов’язкою (добре, що за цей час жоден розумник із ворожого табору не здогадався підсунути вітчизняним політикам свиню — поміняти наш потульний народ на менш поступливий), тепер уже вільно вдихає ніздрями повітря, принюхуючись, щоб хоч якось приловчитися тримати ніс за вітром, проте хоч як старається, не здатен розрізнити, де свинячий грип, а де звичайне свинство. Проте це не заважає йому робити цілком практичні висновки. Віднині кожна українська мама настановлятиме своє чадо: «Дитино, йди вчитися на фармацевта». Адже цілком очевидно, що торгувати краплями, пігулками й різною вакциною значно вигідніше, ніж наркотиками, бо людей, які чіпляються за життя, безмірно більше, ніж тих, які ганяються за кайфом. Фармакологія — надзвичайно прогресивна галузь, стабільність їй забезпечує те, що і вірус, і вакцину виводять в одній лабораторії. Карантин закінчився, епідемія іде на спад, і тільки ЗМІ досі розпочинають свої новини з сухої й безжальної (наче звістки з фронту) статистики жертв, але вже мляво, без попереднього ентузіазму. Тема себе вичерпала. ЗМІ намагаються не відставати від фармацевтики, їхня кухня — ще та! Буде вам і гаряче, і свіже, і смажене. У крайньому разі, повернуться до теми можливої війни між Україною й Росією. Як виявилося, благодатна тема.

Варто було Медведєву насваритися на Ющенка пальцем (а позаяк це відбулося в річницю війни Росії з Грузією), ЗМІ в один голос здійняли ґвалт, начебто Росія розвертає війська на Україну. З усіх дір повилазили експерти (теперішнє нашестя різних експертів та політологів можна порівняти лише з навалою екстрасенсів, пік якої випав на часи перебудови й розвалу СРСР), кожен зі своєю гіпотезою, прогнозом, пророцтвом… Європа про всяк випадок швиденько відмежувалася від цієї катавасії (де та китайська стіна, що могла би відгородити цивілізовану Європу від дикого сходу?), представник НАТО офіційно заявив, що блок не втручатиметься в події в разі російської військової агресії… Дехто в Україні вже наготовив хліб і сіль, аби зустрічати визволителів, проте виявилося, що їхній Дмитро Анатолійович просто приколюються з нашого Віктора Андрійовича.

«Я сказав усе, що хотів сказати. Чи досягнув я мети? Вважаю, що так. Резонанс був такий, що всім було цікаво. Цей лист викликав різні реакції, і це нормально», — так прокоментував свою заяву Медведєв. Він запевнив, що не звертався до українського народу, як це намагаються інтерпретувати, а також не ставив собі за мету викликати на розмову еліту — ні російську, ні українську. Отож, сказане було адресоване єдиній людині, його колезі — українському Президентові. Але, з відомих причин, не тет-а-тет, а так, щоб усі чули.

Ну не подобається Медведеву політика, яку проводить Ющенко) Можна подумати, Медведеву подобається політика Барака Обами. Проте на нього він чомусь голосу не підвищує. Відтак, виходить, річ не в політиці, а в тому, хто і як її проводить. Про Гаранта — ні слова.

«Дозволяєте на себе кричати, аби не били. Дозволяєте себе бити, аби не вбивали. Дозволяєте себе вбивати, аби не мучили. Дозволяєте себе мучити, аби до життя не силували».

Усе, що погане, — це не ми.

Мене особисто дивує не «наїзд» їхнього президента на нашого, насторожує ентузіазм, із яким мас-медіа вхопилися за тему війни, наче йдеться про якусь пікантну сенсацію зі світського життя поп-зірок. А ще Леон Блюм попереджав: «Говорити про війну як про щось можливе — означає якоюсь мірою її провокувати».

Цілком погоджуюся з Блюмом. А ось запис, який знаходжу в «Щоденниках» Анрі де Монтерлана, викликає певний скепсис: «Двічі в рік прочитувати й перечитувати серйозну книгу про війну чи сходити на фільм про війну. Ваше бачення життя одразу ж набуде глибшої спрямованості». Не знати, можливо, 1931 року серйозна книга про війну мала таку вагу, що справді могла поглибити бачення життя. Принаймні, на самого Монтерлана. Або ж в його уяві — на когось іншого. Часи змінилися, всі ті книги та фільми (згадайте безкінечний потік серіалів), що клепаються нині, — не що інше, як спосіб говорити/думати про війну як про щось можливе.

Анрі де Монтерлан — доволі цікавий типчик. Сам він про себе писав: «Я ні з чим і ні з ким не зв’язаний. На війні я був добровольцем, цебто вільним був забратися коли забажаю, що й зробив. Аристократ, але сторонюся людей цього кола. Католик, але не ходжу до церкви. Член трьох асоціацій ветеранів війни, але не показувався в жодній із них». Йому подобається вдавати з себе самотнього рицаря. Доволі важко збагнути, що в Монтерлана вдаване, а що — справжнє; він полюбляє наводити читача на хибний слід. Усе життя він намагався закріпити за собою репутацію письменника-воїна, письменника-спортсмена, письменника-тореадора. Одразу ж виникає алюзія, що тягнеться до Гемінґвея. Однак Гем У цьому плані видається простакуватим. На думку спадає Юкіо Місіма. Монтерлан і Місіма багато в чому подібні. В обох спорт пов’язаний із культом чоловічого тіла, за якими проглядає латентний, а місцями відвертий гомосексуалізм, обоє люблять гратися зі смертю, дражнити її, звертаючись до неї в своїх текстах. Тільки Монтерлан послідовні ший. Місіма, який бачив у смерті «істинну мету свого життя», 1945 року уник призову до війська, посилаючись на слабке здоров’я, натомість Монтерлан 1917-го доклав усіх зусиль, аби попри звільнення від військової служби через слабке серце потрапити до війська. Збулася мрія письменника завдяки клопотанням і зв’язкам його бабці. Утім, замість фронту молодого Монтерлана спочатку ненадовго відрядили до Військової школи, а потім до господарчого підрозділу, простіше кажучи, до хліва та конюшні. У «Щоденнику» письменник написав, що, маючи вибір — отримати направлення до штабу чи податися до худоби, — він вибрав друге. Саме там Монтерлан почав писати свою першу книжку «Ранкова зміна», у якій ішлося про військову доблесть, фронтове братство тощо. Паралельно кандидат у герої закидав начальство численними рапортами про переведення на передову. Урешті, на початку 1918-го він утрапив до прифронтової частини, де не прослужив і місяця, як під час навчальних стрільб отримав осколочне поранення в ногу. Після шпиталю, подалі від гріха, Монтерлана відрядили до штабу американських військ у ролі перекладача, де він і завершив свою воєнну кар’єру, проте це не завадило йому створити собі преславну репутацію воїна та заслуженого ветерана війни. Знову ж таки, не без допомоги бабці (мені б отаку бабцю), яка добилася для внука воєнного хреста і знака бойового поранення. Відтак не дивно, що перші твори Анрі де Монтерлана звучать як гімн війні. Війну він зображає вихованкою юначих почуттів, завдяки війні ці почуття досягли найвищих вершин. Прагнення вершин… «Саме це бажання покликало вас відправитися на фронт. Не бажання вбивати, о, ні! Бажання страждати, любити й служити. Ті, хто називають вас „тваринами в касках“, нічого не розуміють. Вони не розуміють, що, тужачи за війною, ви тужите за любов’ю; що тільки там ви могли любити людей. Ветеранам війни чудово відомо, звідкіля з’явилися їм найстрашніші одкровення (за умови, щоправда, що їм відомо, що таке одкровення). Їм відомо, що за них заплачено війною, хоч би що там про це говорилося.

Війна заплатила їм чеснотами, якими вона їх наділила. Служити, страждати, любити — ось у чому її віддяка. І в потойбічній віддяці вже немає жодної потреби». Цитата — з роману «Сон». Так і напрошується: сон рябої кобили. Якби це написав конюх — його б засміяли.

І вір після цього ветеранам війни!

І вір після цього письменникам!

У Намангані, при військовій частині, де я розпочинав службу, була власна свиноферма. Якби мене відправили не до Афганістану, а на цю свиноферму, либонь, мені довелося б дезертирувати.

Самому з себе смішно. Он скільки часу минуло, а розуму так і не додалося.

Озираюся на комп’ютер. Чорний монітор нагадує кватирку, маленьке віконце в глухому мурі (в усі боки — ні кінця йому, ні краю), за яким — непроглядна темінь моєї депресії.

Треба братися за роман… Треба сідати до комп’ютера… Треба працювати…

Пригадується епізод. Ми лежимо, встромивши писки в землю. Якась частина батальйону. З нами комбат — капітан Уразматов. Попереду — невеличка улоговина, пройти якою можна тільки по одному. Прострілюється ця щілина шквальним перехресним вогнем. Комбат дає наказ: уперед! Проте ніхто навіть не ворухнувся, ще тісніше притиснулися до землі. Не пам’ятаю, з матюками все це відбувалося чи без. Нині мені видається, що панувала тиша. Комбат просто звівся й кинувся під кулі. Коротка пауза, після якої комусь стачає духу зробити те саме. Мабуть, хтось із офіцерів. Потім — третій… Четвертий… У голові пульсує думка: требайтивпередтребайтивпередтребайтивперед… Хоча насправді можна не квапитися, позаду ще чоловік п’ятдесят, якщо не більше: якщо я їх пропущу, ніхто мені не дорікне, ніхто мене не гонить, ніхто не відстежує, чи я в перших рядах, чи в останніх. Так, п’ятий… Усе! Я зриваюся на ноги й кидаюся вперед. За комбатом, за тими, в кого більше мужності, хто випередив мене. По мені стріляють, я дивуюся, що ще живий, і хоча мій страх усе ще зі мною, це вже не те, що втискало мене в ґрунт із неймовірною силою, це вже звичайна ноша, як речмішок за плечима, як стрічка від АГСа через плече…

Чому ж зараз я не здатен підвестися й посадовити себе за комп’ютер?

Мотивації… Бракує мотивацій. На війні я не міг дозволити собі виявляти власний страх перед іншими. Це було справою гонору. Або ж дурного розуму, можна й так сказати. Я хотів бути героєм. Тоді я ще не знав, що «справжні герої завжди йдуть в обхід».

Цілковита апатія.

У поєднанні з майже неконтрольованою агресією.

І втома. Неймовірна втома.

Усім буває важко.

Після виходу «Навпроти течії трави» доводилося отримувати відгуки, що це важка книга. Я погоджувався. Я ставився до читача з розумінням. А тепер не жалійтеся мені.

У «Навпроти течії трави» я не все сказав. Усього неможливо сказати.

Однак постскриптум:

То мені неважко було пройти через це, неважко з цим жити, а вам, йоб вашу мать, читати важко!?

«Той, хто в мене стріляв, мабуть, був хорошим чоловіком (нехай пошле йому Аллах довгих років життя), але він не їв сала, а я виріс в Україні. Той, хто в мене стріляв, близький мені і рідний, і я його люблю, хоча він не їсть сала, а я виріс в Україні. Ніколи не дорікну тому, хто в мене стріляв, я навіть вдячний йому, і якби зустрів того чоловіка, то спитав би: що виросло на тому місці, де пролилася моя кров? Але я живу в Україні, а він там, де й стріляв. І лише зрідка я картаю того, хто в мене стріляв, що він таки мусив би бути влучнішим».

Лише зрідка. І не нині.

Колись мій старший син Іван, тепер уже дорослий, а тоді, мабуть, десь між садочком і школою, зайшовши до мене в кімнату (я саме займався на тренажері — цим залізяччям у мене була вся хата заставлена), якийсь час уважно спостерігав за моїми вправами, а потім запитав:

— Тебе душман поранив?

Запитав, як дорослий, виважено, без дитячої цікавості.

Не пам’ятаю, що я розповідав Іванові про війну. Про душмана він, певно, від котроїсь із бабусь дізнався.

— Я його вбив би!

— Навіщо? Хай собі живе, — відповів я, не відволікаючись від заняття.

Досі картаю себе за тодішню легковажність. Значно пізніше я по-справжньому оцінив вчинок свого сина. А це був саме вчинок, а не слова.

Нині я відповів би так само, але відреагував би зовсім інакше.

Либонь, із віком я втрачаю холоднокровність і стаю сентиментальним. Зараз я слабкий і шукаю підтримки в своїх синів.

Міка, влігшись животом на долівку й бовтаючи в повітрі зігнутими ногами, старанно малює на аркуші паперу зеленим олівцем кривобокі сонечка. Ці зелені сонечка — єдине, що світить, зігріває і рятує мене в мороці депресії.

Міка легковажний. І запитання в нього легковажні.

— Тату, ти був на війні чи в армії?

— І там, і там довелося, — відповідаю.

— Ти мав пістолета?

— Ні, не мав.

Міка розчарований.

— А дідусь був у армії й мав пістолета…

Я розводжу руками.

Під час перебування в бригаді зброя наша зберігалася в зеленій шафі, що стояла посеред намету, згори шафи містилася така сама зелена скринька з пістолетами (у війську майже геть усе фарбували в зелений колір: психологи запевняють, що зелений колір — заспокійливий. Хотілося б вірити. Уявляєте — приходжу я до психолога весь зелений і кладу йому на стіл зелену гранату…). Цей вид зброї в нас не мав популярності. Не бачив жодного батальйонного офіцера, у якого б на поясі теліпалася кобура з пістолетом. Із пістолетами напоказ ходили всякі комсомольські, профспілкові (які там іще були?) радники-порадники, а якщо військовий із пістолетом — отже, пороху не нюхав. У нас казали, що пістоль годиться лише для того, щоб застрелитись. Однак навіть у цьому на нього не дуже покладалися — старший лейтенант Плашков, «щоб застрелитись», на виходах носив при собі гранату Ф-1. За штатом пістолети належали механікам-водіям, гранатометникам, звісно, офіцерам і, може, ще комусь… Не пригадую, щоб хтось колись брав пістолет для справи, хіба для забавки; наприклад, Сергій Ямшинецький стріляв із них по горобцях… На ту пору в мене ще залишався до зброї той інтерес, який нині виявляє Міка, проте перебуваючи в засиллі різноманітного озброєння, я якимсь дивом уникав усіх зайвих контактів із цим знаряддям, якщо воно мали форму розваги. Можливо, я вважав війну серйозним заняттям і дитячі ігри зі зброєю видавалися мені негідною поведінкою для солдата. Можливо, я був трохи дорослішим або ж намагався таким бути… Не знаю, але якась внутрішня програма регламентувала мої стосунки зі зброєю. Мені цілком вистачало власного автомата. Це спочатку кортіло постріляти, а згодом, настрілявшись, я виявляв не характерну для себе розважливість і стриманість, не приєднуючись ні до пальби з пістолета по горобцях, ні до стрільби зі снайперської гвинтівки (трасерами, щоб видно було, чи влучив) по вікнах віддалених афганських будівель… Здається, згодом (чи то в шпиталі, чи то вже опісля) мені довелося за цим пожалкувати, як і за багато чим іншим, що безповоротно втратив.

Узагалі ж — магія зброї величезна.

«Щоразу мацаю рукою. Від страху в боці коле. Без зброї почуваюся голим. Почуваюся мішенню, відчуваю муку. Хоч би гранату в кишеню чи багнета в руку. Боюся задрімати, жити боюся безборонним. Дайте мені автомата хоча б із одним патроном».

У Наїма закінчується стрічка. Він озирається. Я лежу за кілька кроків позаду нього й трохи ліворуч.

— Ще є?

Кручу головою.

Це остання. Він вистріляв ту, що була в коробці, потім ту, що була на мені, опісля я вертався до своїх і зібрав ще три — останню взяв у болгарина (не пам’ятаю, як його звали, він сержант, рік прослужив у Союзі, через півроку його зроблять «замком» ЗРВ, а зараз він укляк за здоровенною каменюкою й ні кує, ні меле).

— Ходімо вперед, — кажу йому.

— Нє. — Він глибше втягує голову в плечі. — Там стріляють.

Я повертаюся до Наїма.

— Наші де?

— Залягли.

Наїм зі злістю матюкається:

— Усіх вздрючу, суки! Натягну й виверну! Усім дупи порву!

Мені пофіг. Я тільки за себе відповідаю. А Наїм рветься в командири. Будучи єфрейтором, він почепив собі зайву дичку, ставши молодшим сержантом. Командує не лише своїм відділенням, а й усіма підряд. Больсой начальнік. Щоправда, є ще більший командир — Яшка, Наїмів земляк (його узбецьке ім’я на тверезу голову не вимовиш), теж самозванець. Яшка зробив себе старшим сержантом і призначив замкомвзводу гранатометників. Збулася нарешті його заповітна мрія. Колись Яшка мені сказав, що якби йому мою фактуру, то він би тут королем ходив. Утім, його слова були радше компліментом, виявом поваги, оскільки зовні він поступався мені лише зростом. Саме Яшка виступав ініціатором «пошугати» моїх земляків перед дембелем. Взводний Плашков дивився на ці «несанкціоновані просування по службі» крізь пальці (після поранення він узагалі забив на службу й почав активно спиватися).

Якби я захотів, міг би зробити те саме, що Яшка з Наїмом, — навряд чи в моєму взводі хтось узявся б це оспорювати. Але мене така «кар’єра» не приваблювала.

Ґете з якогось приводу мовив: «Що таке непотрібна людина? Це людина, яка не вміє ні командувати, ні підкорятися».

Це не про мене. Залежно від обставин, я вмів і те, й інше (що аж ніяк не надає мені статусу потрібної людини). Одначе в обох випадках я обходився без нашивок на погонах. Взагалі-то, погонів у нас не було, їх спорювали, щойно прибували із Союзу. Ліпити лички на рамена — це свіжа мода. За «дідів» не було жодних розпізнавальних знаків. Наше військо нагадувало радше партизанський табір, аніж частину регулярної армії. Розцяцьковували тільки форму, в якій ішли на дембель.

Доля правди в словах Ґете є, але це слова чиновника, а не поета. Мені ближчий Стендаль, котрий говорив про щастя, яке відчуваєш, коли не командуєш і коли тобою не командують.

— Якщо вертольоти не підтримають — хреново нам буде, — зауважую.

Наїм мовчить, але вираз злості так і не сходить із його коричневого обличчя.

Беремося за АГС, несемо його, не знімаючи зі станка, вхопивши обабіч, наче п’яну лярву попід руки. Міняючи позиції й ведучи вогонь, рухаємося вперед. На одному місці довго не затримуємося, аби по нас не пристрілялися.

Аж поки, врешті, опинилися на цьому майданчику. Гіршу позицію ще треба пошукати — жодного прикриття. А ми, як у дурному кіно, виперлися на всезагальний огляд і демонструємо власну невразливість.

Мені пригадується шкільний завуч на прізвисько Цап, його лиса голова. Я на цьому майданчику почуваюся, наче блоха на просторій лисині Цапа.

Наїм стріляє, наче грається. Точніше, не грається, а грає. Якусь свою партію на інструменті, що претендує на соло. У якомусь тільки йому зрозумілому порядку, чергуючи одиночні постріли з короткими й довгими чергами.

Я стріляю одиночними. Не тому, що набої економлю. Засікаю спалах пострілу й луплю в одну точку. Навіть якщо дух стріляє з амбразури, однаково є шанс влучити.

АГС мовчить. Наїм дивиться на мене в очікуванні, ніби сподівається, що я зараз зніму панаму й жестом фокусника виволочу йому звідти стрічку, набиту вогами.

— Немає й не буде, — кажу йому тоном продавщиці гастроному, в якої закінчилася ковбаса.

Наїм легенько плескає по тілу АГСа — так плескають пса, знімаючи з нього повідець і відпускаючи погуляти. А потім відкидається на спину. Дивно бачити солдата, який лежить під кулями не долічерева, як усі, а горілиць. Вражаюча картина. Цей епізод закарбувався в моїй пам’яті саме як картина.

Перекотившись кілька разів по землі, Наїм опиняється біля мене. Просить автомата.

— Зараз повернуся.

Я неохоче віддаю. Це єдиний раз, коли я під час бою віддаю свою зброю в чужі руки.

У цю мить я перетворився на голого чоловіка, на якому зійшлися тисячі поглядів. Без зброї я почувався абсолютно беззахисним. Хоча насправді автомат жодним чином не міг мене захистити від ворожих куль. Будь-який великий камінь чи дерево, за якими я зміг би заховатися, послужили б для цієї мети значно краще. Противник вів вогонь настільки щільний, що утримував від наступу весь наш батальйон (приблизно триста бійців); рятувало тільки те, що відстань, із якої ми перестрілювалася, не давала змоги бити прицільно. І вони, і ми брали шквалом — кількістю. По мені стріляли (або ж умій бік), либонь, більш ніж десяток чоловік (клятий АГС привернув їхню увагу, і вони «гасили» точку), то ж відстрілююся я чи відмахуюся лопухом — однаково. Я це навіть тоді чудово розумів. Проте автомата в руках для впевненості дуже бракувало. Зброя створює ілюзію невразливості — здається, що зі зброєю ти спроможний контролювати ситуацію.

Наїм і справді повернувся досить швидко. Проте без мого автомата. Але з чужим кулеметом.

— Автомат де? — Тривожуся.

Відмахується.

— Зараз принесуть.

Прилаштовується стріляти.

— Кулемета де взяв?

— Там.

Дає першу чергу.

Потім до нас приєднався взводний. Він підмінив Наїма за кулеметом, а Наїм кудись зник. Опісля Плашков також подівся. Стріляючи з кулемета, у паузах між чергами, я чув, як позаду в кущах матюкають власника кулемета (здається, це був туркмен із сьомої роти), змушуючи його вилізти зі сховку й зайняти місце за кулеметом. Нічого їм не вдалося. Тому якийсь час я зоставався кулеметником, аж поки хтось, не пам’ятаю хто, доправив мені мого автомата, і я з легкою душею спихнув комусь, не пам’ятаю кому (але не господареві), чужого кулемета.

А пістолета навіть у руках не тримав.

Хоча, згідно з наказом прапорщика Бледьонова, — мусив би.

Коли були присутні обидва командири взводів, то зазвичай командував усіма наш прапорщик (до 23 лютого йому присвоїли звання старшого прапорщика). Він був старшим за віком, досвідченішим і жорсткішим. Уже мав поранення й медаль «За відвагу». Отож він звелів, аби в темну пору доби кожен, хто йде до вбиральні, брав із собою пістолет, оскільки були випадки зникнення солдат прямо з бригади.

Щоб добратися до солдатського клозету, потрібно було вибратися з-поміж наметів, пройти через невеликий плац, що межував із якимсь болотом, порослим очеретом чи лепехою, чимось густим і високим, де і за дня могли духи водитися. Вбиральня ця, можливо, і мала дещо спільне з тією, яку Ремарк описав у романі «На західному фронті без змін», проте зовсім не нагадувала тих японських туалетів, про які писав Танідзакі в есеї «Похвала тіні». Танідзакі прямо таки замилуваний: «Кімнати для чайної церемонії також мають свої добрі сторони, але японські вбиральні воістину влаштовані так, щоб у них можна було відпочивати душею». Ось так, ні більше, ні менше. І трохи далі: «Складно передати словами той настрій, коли перебуваєш тут у півмороку, ледь-ледь осяяному відображенням від паперових рам світлом, і віддаєшся мріям або милуєшся через вікно краєвидом саду. Письменник Сосекі однією із насолод вважав проведення часу у вбиральні вранці й називав це різновидом фізіологічного задоволення. Для досягнення цього задоволення немає ідеальнішого місця, ніж японська вбиральня…». А ось Ремарк: «На правому боці галявини збита з колод велика солдатська вбиральня — на совість збудована будівля під дахом… Я досі пам’ятаю, як ми стидалися спершу, коли новобранцями жили в казармах і нам уперше довелося користуватися загальною вбиральнею. Дверей там немає, двадцять чоловік сидять поруч, як у трамваї, їх можна охопити одним поглядом — адже солдат завжди повинен бути під наглядом». Схожий мотив знаходжу в «Щоденниках дивної війни» Сартра, який стверджував, що воїнський труд не приносить жодної радості, оскільки його глибинний сенс полягає в «ніщо» й смерті, відтак людина не може врятуватися ідеєю праці й дозволяє ставитися до себе, як до машини: «Проте наша машинна нагота — це нагота людська, принижена нагота. Наприклад, ми змушені купкою справляти фізичну потребу. Але це спорожнення машин є приниженням для людини. Звідціля характерне похабство — всі пердять і відригують серед білого дня. Пітер пердне й кине байдуже „пардон“. Тому що це може збентежити інших.

Але він нітрохи не збентежений виявом своєї слабкості. Хіба ж учора він не срав поряд зі мною? Стосовно один до одного ми перебуваємо в стані постійної наготи. Але це не нагота атлета, а нагота равлика чи слизняка. Нагота-слабкість — слинява й непристойна. Коли до цього звикаєш, непристойність цілком зникає». І трохи далі — про самотність без можливості усамітнитися: «Людина повсюди відчуває, що її бачать, роздивляються, слухають, утім, без особливої уваги, — повсюди людину мордують у її самотності й перешкоджають тому, щоб самотність стала позитивним джерелом якоїсь користі чи якихось замислів».

Як бачимо, європейцеві (особливо ж інтелігентному) солдатський колективізм дається важко. Це й не дивно, навіть нам, хлопцям, які виросли в країні колгоспів і комунальних квартир, «складно було відмовитися від звички вважати себе людьми» й доводилося проходити через певну «ломку». У цьому, либонь, ми всі схожі. А відрізнялися, очевидно, культурою щоденного побуту. Звісно, і в мирний час, і на війні.

Ремарк — учасник Першої світової. Зверніть увагу: солдатська вбиральня, яку він описує, розташована в прифронтовій зоні, а оскільки фронт постійно зсувається внаслідок наступів та відступів війська, то зрозуміло, що це тимчасова споруда, проте змальовано її як «на совість зведену будівлю під дахом». Наша ж убиральня виглядала так: яма, вкрита сяк-так збитими дошками, довкола якої на кілочки нап’ята навіть не мішковина, а якась порвана брудно-сіра марля. Її роль зводилася лише до того, щоб позначити межі відхідника, оскільки висота цієї загорожі мала такий куций рівень, що навіть у сидячому положенні маківка вивищувалася над верхнім краєм. Відтак за прикладом японців можна було милуватися хмарками в небі, довколишніми краєвидами та всіма пересуваннями, що відбувалися в наметовому містечку. Зважте: це було постійне місце дислокації бригади, на якому вона перебувала понад рік. Хтось сторонній (наприклад, американський шпигун), судячи з вигляду нашого туалету, мав дійти висновку, що радянські війська в Афганістані надовго затримуватися не збираються, інакше мусили б подбати про людські умови перебування для солдатів. До речі, за півроку нас аж двічі водили до лазні… Цікаво, чи знають американські морські піхотинці, що таке воші? І як вони рятуються від холери, жовтухи, дизентерії (що там іще?), які немилосердно косили наш обмежений контингент?

Один мій товариш, якому після Афганістану не сиділося вдома, подався вершити подвиги до Югославії й потрапив там у полону, де перебував понад два роки. Повернувшись в Україну, він настільки бурхливо поринув у мирне життя, що не стямився, як опинився у в’язниці: дали сім років. Відсидівши третину, домігся апеляції, поки справа на повторному розслідувані — він на волі.

Мабуть, це професійне. Письменник усюди бачить і шукає матеріал для творів. Я ніколи не ліз своєму товаришеві в душу і знаю про нього тільки те, що він сам мені про себе розповів. Однак я не втримався від запитання про те, де було гірше: в чужому полоні чи в нашій тюрмі? Він на (довшу) мить задумався і відповів, що в тюрязі. Отримана відповідь мене дещо здивувала, бо я знав, що його в полоні гарячим шоколадом не годували, був навіть такий епізод, коли його тільки-но захопили, то прибили (цвях у долоню) до дерева. «У них є певний рівень, ніби умовний стандарт, нижче від якого людина не може опускатися, хоч би й полонений. Розумієш, їм це в голову не вкладається, — пояснив він мені. — А в нас — повний безпредєл».

Гадаю, ми (східні європейці) й західні європейці — люди однієї цивілізації, але різної культури побуту й культури повсякдення, що й визначає рівень нашого загального буття.

Хай би там як, а наша, описана вище солдатська вбиральня (в інших я не бував), абсолютно не годилася для відпочинку душі. Що ж до тіла, то кожен намагався дати йому полегшу завидна, аби не вляпатися в чуже лайно. (Єдине тішило: ніхто з військовиків не додумався і не вписав до статуту, аби солдатський туалет будували багатоярусним, щоб верхні гадили на голови нижнім.) А вже як кому дуже прикрутило — присідав, де зручніше, розводячи антисанітарію, і, можливо, єдиною незручністю для нього в цю мить була відсутність лопуха, аби дупу підтерти.

Хочеться сплюнути. Я ковтаю слину. Набираю в груди повітря, затримую, а потім різко видихаю.

Якби ж знаття, то хоч раз пішов би до туалету, озброївшись пістолетом, — не довелося б тепер Міку розчаровувати.

Син озирається, ніби я вимовив його ім’я вголос.

— Тату, хочеш, я тебе намалюю?

Я киваю.

— Намалюй. Намалюй мене молодим, красивим і з пістолетом.

Жорж Бернанос написав: «Ми повертаємося до війни, ніби в дім нашої молодості».

Бернанос був учасником Першої світової. Ясна річ, пішов добровольцем — це вже так повелося (принаймні в ті часи): якщо письменник (чи майбутній письменник) потрапляє на війну, то обов’язково з власного бажання. На початку Другої світової він чимало розмірковує на тему війни в своєму щоденнику за 1939–1940 рр., що називається «Зневажені діти». Природі війни й природі людини належить центральне місце в цих нотатках.

«Мир втікає у війну, щоб утекти від неменшого випробовування, що стало для нього нестерпним, утекти від миру, від випробовування миром. За взаємною згодою ніхто ніколи не мав наміру говорити про мир, або ж цей мир мав інше ім’я, його називали передихом. Мир — це великий труд, здійснюваний великим народом, що нав’язується йому від імені великої віри. Аби нині знайти в собі мужність і відважитися на такий труд, щоб піти назустріч величезним небезпекам, необхідно не тільки, щоби народ повірив у свої сили, а й щоб він повірив у значущість тих благ, які мир повинен оберігати. Завжди є немало причин померти, добрих чи поганих, легко померти від бездіяльності, із відчаю, але щоб жити, необхідно багато сталості й любові».

Не знаю, що до цього додати.

Якби я мусив на це щось сказати, то прокоментував би Бернаноса словами іншого француза — Андре Мальро: «Війна ставить дурні запитання, мир говорить загадками». Його кумир, генерал де Голль, мав свій погляд на цю проблему: «Хоч би яким шляхом пішов світ, він нікуди не дійде без зброї». А ще генерал зазначив, що історія всіх воєн починається в мирні часи. Ми знову вертаємося до Бернаноса — мені здається, саме йому належить право завершити цю естафету цитат: «Народи приходять до миру, як старі діви до набожності, втративши свій останній зуб».

Бернанос стверджував, що війну значно легше наповнити, ніж мир. І це правда. Людина ж рухається шляхом найменшого опору. Людина настільки залежна від цієї своєї слабкості, що війна перестає бути їй підвладною. «Тоталітарна чи демократична війна, війна всіх проти всіх, війна будь-якими засобами є різновидом катастрофи, за ходом якої тягнуться військові й політики, вдаючи, що вони нею керують, хоча на практиці вона залишається такою самою стихією, як землетрус або повінь». Останні слова Бернаноса перегукуються із записом Монтерлана: «Варто було би не виправдовувати війну, а оголосити її непідсудною нарівні з природними катаклізмами». Сказано дещо легковажно, однак причина не в тому, що письменник не прозирає вглиб, а ковзає по поверхні проблеми в тому, що йому характерний такий тон, оскільки він не шукає якогось чітко окресленого й визначеного стану істини, його не лякають суперечності. Монтерлан «завжди однією ногою в протилежній траншеї».

Ідеться не про роздвоєння — його крайнощі багатовекторні й одночасні, це не хилитання з одного краю в інший, це спроба досягнути гармонії, перебуваючи всюди водночас. Монтерлан прагне бути центром, у якому всі протиріччя узгоджуються.

Про щось таке я вже колись писав у якомусь есеї — щоправда, стосувалося це не Монтерлана, а поезії та поета. Я мислив тоді про високе. Про духовне. А Монтерлан, ніби беручи мене на кпини, торочив про тілесне й земне: «Кожна людська істота подібна до піхотної роти, що піднімаються з траншеї, десь пробивається вперед, навіть проникає у ворожу траншею, десь стоїть на місці або навіть відступає. Усяка людська істота нагадує таку собі ламану лінію кидків і відступів: тут бравий молодець, там слабак, до того ж, в один і той самий час. Саме це й розчулює в людині найбільше».

Мене це не розчулює. Мене це дратує.

Істота, про яку писав Монтерлан, це я.

Пригадався Курт Воннегут, його зізнання: «Коли я двадцять три роки тому повернувся додому після Другої світової війни, то думав, що мені буде дуже легко написати про руйнування Дрездена, тому що треба було лише розповісти все, що я бачив. А ще я думав, що вийде високохудожній твір або, принаймні, він принесе мені багато грошей, бо ж тема така важлива. Але я ніяк не міг придумати потрібні слова про Дрезден, принаймні, на цілу книжку їх не вистачало».

Мені також часом бракує слів, а часом моїм словам не вистачає мене.

Курт Воннегут — учасник Другої світової; до війська, як уже повелося (письменник!), записався добровольцем. Якщо вірити біографічним даним, був піхотинцем нестройової частини. Сам він у «Бойні номер п’ять» писав, що — рядовим розвідником піхоти. Потрапив у полон. Очевидно, найжахливішим, що йому довелося пережити на війні, було бомбардування Дрездена, коли за одну ніч загинуло 135 тисяч дюдей. Звичайних цивільних німців. Британці скидали на місто фугасні бомби вагою в вісім тонн. Воннегут урятувався дивом (збита фраза, проте за тих обставин це не перебільшення, а справді чудо, проте не в казковому розумінні, а в біблійному), либонь, не тільки тому, що полонених утримували в глибокому підвалі. Німці також ховалися в підвалах, проте багато з тих, хто не згорів, — задихнувся. А невелика група військовополонених урятувалася. Опісля їм довелося копати шахти, витягуючи з-під руїн мертві тіла й зносити їх до погребального вогнища.

Який може бути запах від спаленого міста? Від вогнища, на якому спалюють мертві тіла? Сморід від тисячі трупів…

«Спочатку трупи не пахли, і шахти були подібні до музеїв воскових фігур. Але потім почали загнивати й розповзатися, і сморід нагадував запах троянд і гірчичного газу».

Воннегут не писав, чи згодом, у мирному житті, його не нудило від аромату троянд, не скаржиться, що якісь запахи, запускаючи ланцюгову реакцію асоціацій, викликають у його пам’яті дрезденські жахіття й гнітять його психіку…

Ми охороняли джелалабадський аеродром. Батальйон розташувався довкола аеродрому, а наш взвод та гранатометників, як завжди, виперли в бік найімовірнішої появи супротивника. Ми зайняли оборону на сопці кілометрів за п’ять від розташувань основних сил батальйону, а гранаточетники окопалися на протилежному боці летовища. Потрібно сказати, що моджахеди якоїсь ночі примудрилися встановити міномет акурат поміж наших позицій… Феєрверк зчинився чималий, хтось нарахував вісімнадцять випущених мін ― головне, що нам не вдавалося покласти кінець цьому ворожому святу, аж поки не здійнялася пара гелікоптерів. Проте навіть на війні бувають дні без пострілів, а їсти хочеться щодня. Сніданок і вечерю ми готували самі, а за обідом їздили на аеродром до батальйонної кухні. Здається, нас тоді було четверо. Поки наші стояли в черзі за харчами, ми з Пашею Дарануцою сиділи в затінку шовковиці. Я, задерши голову, милувався плодами — маленькими спокусливими (їх чорнота легким глянцем пробивалася крізь сивизну куряви) гронами.

— Може, нарвемо? Солодкого хочеться.

Паша навпаки — втупив погляд у землю.

— Нє-е, не хочу. Я вже пробував: живота так скрутило, думав — здохну.

Він нижче схиляє голову між розставлені коліна й спльовує, цілячись у кузьку, що кудись діловито квапиться. Не влучає.

— Бо ти з дерева нажерся, а ми помиємо.

Паша ворушить щелепою, намагаючись зібрати в роті слину для наступної атаки на комаху. Однак у роті сухо, і він тільки облизується.

— Нє-е, Джафаров заборонив. Сказав, померти можна. А як хто ослухається, під трибунал віддадуть, як за самостріл. Дизентерія…

— Пішов він зі своєю дизентерією. Якщо ти боєць — насрати тобі на дизентерію, на Джафарова з його наказами і на все решту. А якщо ти засранець, то навіть, якщо тобі ордена за виконання наказів дадуть, все ’дно помреш засранцем.

Паша спокійно дивиться на мене, як на дитину, яка вередує через те, що їй хочеться цукерків. Сумно зітхає.

— Мені ордена не дадуть.

Нас гукає чоловік у льотному комбінезоні. На голові — кашкет із голубою околичкою. Мабуть, пілот літака чи вертольота.

— Ходіть за мною.

Ми з Пашею перезираємося. Але не квапимося кидатися на його поклик.

— Ворушіться! — підвищує він голос; у голосі командні нотки змішані з роздратуванням.

Ми з нехіттю підводимося. Може, він і велике цебе, але в нас своє начальство.

— І ти теж! — Тицяє пальцем позад нас, висмикуючи з натовпу якогось азіата.

Знімаємо з кузова вантажівки ноші, вкриті брезентом. Паша береться спереду, я — іззаду. Азіат із якимсь тлумаком плентається поряд.

Щойно взявшись за ноші, я збагнув, що ми несемо мертву людину. Я намагався не дивитися на ноші, одначе запах… Труп смердів (на відміну від Воннегута, я не знаю, з чим порівняти цей запах). Можливо, цей запах навіть не був гидотним або ж нестерпним, а видавався таким лише у поєднанні з трупом, проте я намагався дихати через раз.

Біля одного з наметів зупиняємося. Опускаємо ноші. Паша робить це трохи швидше, ніж я, тож ноші перекошуються й брезент сповзає. Мені не вистачає мужності його поправити, Паші, очевидно, теж. Ми дивимося, хтозна-куди. Тільки азіат нічого не помічає. Присідає навпочіпки, а потім примощується на тлумаку.

— Зачекайте, — наказує пілот, а сам заходить досередини.

Біля входу на табуреті сидить чоловік років сорока в спортивних адідасівських штанах і майці (на аеродромі чимало таких військових на розслабоні). Вигляд у нього, наче в шовковиці, вкритої курявою. Він курить, його впалі щоки (особливо, коли затягується) не бачили бритви щонайменше добу. На нас він не звертає жодної уваги, ніби нас тут і немає.

Азіат крутить носом, роззирається й бридливо морщиться.

— Не смачно пахне.

Він ще не врубався.

Чоловік докурює, розтирає недопалка носаком шльопанця (на босу ногу), зробленого з солдатських чобіт.

— Це тому, що пілоти збитих вертольотів не пахнуть шашликом або смаженою картоплею, — каже він.

Нагинається й поправляє брезент. Азіат уважно стежить за рухами чоловіка. Його смагляве лице вкривається блідістю (стає блякло-жовтим), наче хтось зітер засмагу. Знагла він зривається і біжить за намет блювати.

— Ех, пацанва, пацанва! — хитає головою власник фірмових адідасівських штанів і витрясає з шльопанця камінця.

Із намету виходить пілот у льотному комбінезоні.

— Ви вільні.

Вільні.

Саме так, ми — вільні.

Ми вільні, як і всі ті, які не були на війні. Ми лише позначені її тавром.

Наприклад, як Селінджер.

Селінджер у Другу світову був сержантом контррозвідки. Йому доводилося потрапляти до фашистських концтаборів після їх визволення, де він надивився на таке, що відбилося на всьому його подальшому житті. «Мене переслідує запах горілої плоті», — жалівся він доньці через багато років. Напевно, це було нелегким випробовуванням. Деякі критики вважають буддизм Селінджера «реакцією на безмірність людських мук».

Курт Воннегут не вдався до релігії, він рятувався іронією.

«Ми з’явилися на Землі, щоб клеїти дурня. І не дозволяйте нікому переконати себе в протилежному», — написав він у невеликих мемуарах «Людина без країни».

Якщо не клеїти дурня, можна збожеволіти по-справжньому.

Воннегут більш ніж два десятки літ не міг під ступитися до твору про Дрезден, точніше, він пробував писати, але виходила «цілковита нісенітниця». Персонажі твору в нього постійно асоціювалися з героями кіно, радше навіть із акторами, які могли би їх зіграти. І в самому романі, і в мемуарах Воннегут оповідає (з деякими відмінностями), як репліка дружини його фронтового товариша «Ви тоді були просто дітьми» дала потрібний напрям мисленню. Письменник визнає: «Щодо солдатів, це правда. Вони воістину діти… Розуміння цього стало ключовим, і я нарешті відчув себе вільним від штампів і готовим розповісти правду. Ми були дітьми…». Відтак у роману «Бойня № 5» з’явився підзаголовок: «Хрестовий похід дітей».

Певною мірою війна в Афганістані також була для нас хрестовим походом дітей.

Тоді я так не думав. І не визнав би цього.

Щодо штампів. Мабуть, понад дев’яносто відсотків уявлень про війну в людей базується на штампах. Навіть ті, хто пройшли війну, говорять про неї штампами. Я вже казав про це, але приклад Курта Воннегута надто красномовний, щоб не послатися на нього.

«Коли я прийшов із війни — ідеться про Другу світову, — мій дядечко Ден, поплескавши мене по спині, оголосив: „Тепер ти став мужчиною“. І я вбив його. Тобто я його, звичайно, не вбив, але був дуже близьким до цього».

Кожен, хто думає, що війна перетворює юнака на мужчину, заслуговує вирока дядечка Дена.

Я злий і категоричний. Мене зраджує гумор. Мене зраджує Вітчизна. Навіть не знаю, що гірше.

Моя депресія затягнулася.

Утім, що таке моя особиста депресія на тлі загальної депресії всієї країни?!

В Інтернеті мені трапився виступ ректора Московського гуманітарного університету І. М. Ільїнського на парламентських слуханнях у Державній Думі РФ на тему «Стан російсько-українських відносин і виконання зобов’язань стосовно Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією та Україною» 1 квітня 2008 року. Основна теза цього виступу — її навіть винесено в назву — «Лінія фронту у війні Америки з Росією проходить через Україну». (Попри смішну дату, це не жарт).

Так я й почуваюся.

Чи не тому так кортить кинути, ні, не кинути, а акуратненько закотити по килимовій доріжці, наче яєчко, до котрогось із численних кабінетів поводирів народу зелену гранату, аби з неї визріло, вилупилося все те, що ті козли так наполегливо висиджують у своїх м’яких кріслах.

Хай простить мені Бог цю думку.

Неважко збагнути позицію та інтереси Америки з Росією (їм про Україну взагалі не йдеться, Україна для них — лише місце, порожнє місце, через яке проходить фронт), але хто мені покаже Діогена, який знайде в Україні того, хто обстоює інтереси українців? Покажіть мені того українського Давида, який готовий стати на прю із Голіафом?

Ну ось, хоч скільки говори про пацифізм, однаково все зводиться до війни.

В Інтернеті надибав на сорокахвилинну лекцію безіменного автора на тему культури війни й культури миру.

Ось кілька витягів: «Культура війни в державі характерна нетерпимістю до інакомислення й придушенням будь-якого спротиву чи відмінності. Людина з культурою війни вирізняється тим, що вона мало кому довіряє, у стосунках із іншими має звичку домінувати, не вислуховувати їх, голосно говорити тільки про себе і в своїх інтересах. <…> Культура миру в державі, навпаки, підкреслюється і ставиться в центр уваги в будь-якій сфері діяльності: політиці, виробництві, ЗМІ, соціальній сфері, освіті, управлінні. У такій країні в народі й серед керівників існує непорушне кредо: бути толерантним до культурних чи релігійних відмінностей між людьми, бути вище від насилля, не розпалювати жодних конфліктів. Люди-миротворці — це щиро шановані в усьому світі люди». Або ж: «Будь-яка війна (в класі, в школі, в сім’ї, в країні, в світі) відбувається через культурні причини. Всі війни напинаються в людських умах, у культурі людини»; «Культура війни — це культура, в якій війна чи загроза війною вважається прийнятним інструментом для розв’язання суперечностей. Люди такої культури — не обов’язково політики чи військові. Вони можуть бути менеджерами, учителями, інженерами, вченими. Вони такими стали внаслідок виховання й соціально-культурного впливу».

Неважко здогадатися, що лекція розрахована на школярів або ж на аудиторію середньостатистичних громадян, освітній рівень яких не відрізняється від школярського. Проблема тлумачиться надто спрощено.

Візьмімо інтелігента чи групу інтелігентів, таких собі плюшевих зайчиків, для яких культура миру — внутрішня сутність; а на противагу їм — групу людей агресивних, нахабних, хуліганистих, із наявними ознаками культури війни: вовки — та й годі. Країну, в якій вони мешкають, утягують у війну, Вітчизна-Мати кличе і тих, і тих виконувати священний обов’язок. Зайчики покірно беруть у руки зброю і, хто гірше, хто краще, але йдуть стріляти ворогів. А вовки починають «косити», купувати «білі квитки», відсиджуватися в тилу, у штабах, а якщо й потрапляють у зону бойових дій, то поводяться там не надто по-геройськи.

Отож, теорія про людей культури миру й культури війни принесе користь хіба що у вигляді брошури, бо годиться вона дише для солдатського клозету. Теорій багато, а на нестачу туалетного паперу в польових умовах навіть американські солдати скаржаться.

Скидається на те, що проблема людини в тому, що культура миру вміщає в собі культуру війни, це ті самі шкарпетки — лише навиворіт.

Нещодавно мій друг Олександр Клименко відкрив для мене Роберта Ваятта. Ваятт — дивовижний композитор, співак і мультиінструменталіст. Він був одним із засновників команди Soft Machine, згодом створив Matching Mole. 1973 року Ваятт під дією наркотиків «вийшов» із вікна своєї квартири й зламав хребет. Відтоді він рідко з’являється на людях із виступами (пересувається на візку), а свої сольні альбоми записує на домашній студії. Останній у часі альбом Роберта Вайтта датований 2007 роком. Він називається «Сотісорега». Окремі пісні цього альбому звучать іспанською, в інтерв’ю Вайтт пояснив причину: «Окрім того, що мені подобається співати іспанською, була ще одна серйозна причина. Моя дружина написала текст до пісні „Out Of The Blue“, що оповідає про жахи бомбардувань. Наша країна вв’язалася у війну. У мене ніяк не виходить із голови, що люди, які скидали бомби, говорять англійською. Я хотів максимально дистанціюватися, ніби стати іншою людиною, яка не має до цього жодного стосунку». Це позиція. Вона заслуговує на повагу.

Якби рід людський узяв приклад із Роберта Ваятта, він мусив би заніміти. Бо немає мови, в якій можна було би знайти прихисток від злодіянь, учинених упродовж історії людства.

Ваятт прагне дистанціюватися. А моє завдання діаметрально протилежне: я визнаю причетність до Афганської війни, а через її посередництво — до всіх інших воєн.

Я пишу, щоб заявити про свою причетність до цієї війни. Більше того: заявити про вашу причетність до цієї війни. Ви всі, всі до неї причетні. Хоч би якими мовами ви розмовляли.

Це не звинувачення. Звичайна констатація.

Коли я кажу: ця війна, то маю на увазі будь-яку війну, що відбувалася або ж відбувається, війну, яка вам першою спадає на думку…

Як казав Бернанос, ми повинні навчитись дивитися війні в лице, тільки такий прямий погляд гідний людини.

Можливо, й так. Але мені здається, що, продемонструвавши мужність у першій частині свого твердження, у другій він виявляє пафос і відводить очі.

Якщо ж говорити про гідність, то нехай мені хтось відповість, чим відрізняється гідність людини, котра дивиться війні прямо в обличчя, від гідності людини, яка скоса зазирає війні до задниці?

Дупа — це тил. Велике діло — трішки обкакані. Зате не так страшно. Від страху також можна в штани накласти. Тому всі ми в лайні, тільки одні в чужому, а інші — у власному.

«Пора щось із цього записати, — кажу собі. — Хоча б останній абзац».

Щойно я вмикаю комп’ютер, Міка кидає своє малювання.

— Я хочу дивитися «Простоквашино».

Замість послатися на важливість роботи, я кажу:

— Давай диск.

— А ти будеш зі мною дивитися?

— Звичайно.