Книга забуття

Ангел-охоронець

Хлопчик ішов по снігу, не залишаючи за собою слідів.

Хурделиця замітала не тільки сліди, загорнутий у щільну снігову завію (завіса з рухливих сердитих сніжинок спадала прямо на очі, заступаючи собою весь світ) дітвак уже майже злився з поверхнею поля, з кожним кроком він дедалі глибше погрузав у замети й пересувався щоразу повільніше. Врешті, взагалі неможливо було визначити, рухається він чи топчеться на місці. Аж ось хлопчик перечепився й упав.

— Ху! — видихнув, збиваючи рукою в зеленій рукавичці з обличчя сніг. — Перепочину трохи.

Звів голову, повів поглядом убік, сфокусувавшись на чомусь невидимому.

— Дядьку, ви не знаєте, до Зарівного ще далеко?

Той, до кого він звернувся, мав би від несподіванки здригнутися, але він тільки зітхнув і подумав: «Із цим малим суцільна морока».

Справді, нелегко мати справу з дитиною, якій якимсь чином вдається бачити свого ангела-охоронця. Люди не надто зіркі, вони не бачать навіть очевидного. Бачити ж невидиме здатні лише обрані. У чому обраність цього малого — ангел-охоронець не знав.

Ангел повторно зітхнув.

Кажучи по-людськи, йому не щастило.

Якби люди самостійно вибирали для себе ангелів-охоронців, зважаючи на їхній послужний список, від нього відхрещувалися б, як од лихої сили. Такої репутації навіть ангелу смерті не побажаєш. Мало хто з його підопічних діждав природної кончини на старості літ: вони помирали від хвороб, гинули в катастрофах, власноруч укорочували собі віку… Якби ж тільки тіла, а то й душі, душі запропадали. І всі вони на його сумлінні. Кожна з цих запропащених душ — поразка ангела-охоронця. Його поразка…

Саме тут ангела підстерігав сумнів: а чи не є оця самокритика, що дедалі виразніше переростає в патологічну форму самоїдства, всі ці гіперболізовані докори сумління виявом гордині? Хіба він, не приймаючи трагічної долі своїх підопічних, не протестує проти Господньої волі? Надто по-людськи він мислить, дуже вже зациклився на матеріальному. Тому зумисне перебільшує свою особисту вину, наголошуючи саме на дочасній тілесній смерті, тоді як його головне завдання — вберегти душу, з яким він, якщо вже бути чесним до кінця, — доволі непогано справляється. Попри те, що тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало людей їх знаходять, багатьох своїх підопічних він таки навернув до Бога. Із деким це трапилося в останній момент життя: ангел-охоронець зробив усе можливе, аби розтягнути передсмертну мить настільки, щоб вони встигли озирнутися на своє життя і, осмисливши його, розкаятися. Потрібно визнати: ангел-охоронець був не з тих, хто вміє тішиться й підбадьорюватися своїми перемогами, він належав до тих, які безперестанку повертається до своїх поразок, повторно переживаючи їх, і гризуться тим, що неможливо змінити. Там, де інший сказав би: на все воля Господня, він намагався осягнути логіку Божого промислу. Одначе для ангела збагнути, чому добра людина живе в злиднях та хворобах, а лихий чоловік — у багатстві та щасті, чому праведник помирає дочасно, а грішник празникує до глибокої старості, було майже так само неможливо, як і для людини. Позаяк знання ангела, хоча й перевершує знання людини, проте також часткове.

Ангел-охоронець знову зітхнув.

Його віддих зігрівав хлопчика.

— Не сиди на снігу, простудишся, — мовив до малого.

Той притулив рукавичку до носа й потер щоки.

― Чого ті сніжинки такі лихі? Кусаються, як дідові бджоли.

— Мороз, — коротко кинув ангел.

Хлопчик шморгнув носом, кліпаючи засніженими віями, й діловито поцікавився:

— А у вас крила завжди такі білі чи то снігу нападало?

Ангел-охоронець озирнувся через плече, скосивши око собі за спину. Хотів сказати, що в нього немає крил, але передумав. Бачити невидиме й бачити те, чого немає, — два різні процеси, проте якимсь чином вони поєднувалися в малому. Оскільки дитя свято вірить у те, що бачить, було б нерозумно з ним сперечатися.

— А в мого діда теж крила є, — повідомив хлопчик.

— Я знаю.

Хлопчика розчарувала така стримана реакція на його звістку, йому хотілося чимось вразити цього мовчазного й трохи дивного чоловіка.

— А в мене скоро виросте пропелер, як у Карлсона, — похвалився він. — Бо в дітей спочатку виростає пропелер, а потім, як почнуть рости крила, пропелер треба буде помазати йодом, він відсохне й відвалиться, щоб не заважав.

— Он як! — цього разу ангел зацікавився. — А навіщо тобі пропелер?

— А вам крила для чого?

Ангел-охоронець непевно знизав плечем і знову кинув оком позад себе.

— Для краси, може…

— А мені пропелер — для користі. Щоб літати… Це ж вам не свинячий хвостик.

— Яка ж користь із літання?

Хлопчик замислено шморгнув носом, тернув під ним рукавичкою й уважно вивчив її поглядом.

— Шмарки. — Витер рукавичку об полу пальта й тільки тоді відповів: — Літати кльово.

— То це не користь, а задоволення, — зауважив ангел-охоронець.

Хлопчик скорчив міну, яку ангел не брався витлумачити.

— Бабі вишні обірву, які вона з драбини не може дістати… Кота з груші зніму, якщо його собаки заженуть… До ластів’ячого гнізда загляну, щоб знати, у них там одна кімната чи дві… І взуття не буде зношуватися…

— Щодо взуття, це ти правду сказав, — вдоволено кивнув ангел. — Користь очевидна.

Ангел-охоронець виглядав спокійним. Лише Богові сповна відома доля людини в часі від народження до смерті та доля її душі у вічності; ангелові-охоронцеві знання про долю підопічного дається епізодично, йому відомі всі небезпеки, що пантрують у світі на цього хлопчика, він знає, як їх уникнути одначе річ у тому, що ангел — не поводир, а безправний охоронець, якого не мусить слухатися навіть оце мале дитя, позаяк має право вибору, ангел-охоронець майже позбавлений прямих засобів впливу, він здатний передбачити всі можливі варіанти розвитку подій, проте зазвичай йому закритий доступ до інформації, який із цих варіантів реалізується, відтак у більшості випадків змушений діяти за обставинами. І нині, коли малому спало на думку прогулятися до села, ангел-охоронець зробив усе можливе, щоб ця ідея не оволоділа нерозумним дитям. Найперше він спробував навіяти йому альтернативні помисли, які відволікли б від небезпечного задуму, проте хлопчик не тільки не бачив ангела так, як бачить зараз, а й не чув його. Зрозумівши, що дитину не вдасться забавити, ангел-охоронець звернувся до здорового глузду баби, яка опікувалася онуком, намагаючись посилити її пильність і викликавши почуття неспокою. Баба й справді стривожилася, але пов’язала цю тривогу не з онуком. Не гаючись накинула куфайку.

— До плити не лізь, — застерегла онука. — Я до хліва вигляну.

І поспішила чи то до корови, що сподівалася на теля, чи то до свині, що намірилась опороситися.

Хлопчик не забарився скористатися з її відсутності. Коли він вийшов із хати, ангел-охоронець зробив відчайдушну спробу привернути бабину увагу: вітром вирвав двері з рук малого й щосили гримонув ними, на що баба навіть вухом не повела — довелося заставити грюкнути дверима хліва, але замість того, щоб показати носа на вулицю й присікти непорядок, стара господиня щільно причинила їх із середини.

Без спонукань із боку ангела хлопчик продовжив свій шлях.

— Вітер в очі коле, — малий затулив лице рукою. — Давайте, будемо йти задки. — Розвернувся спиною до вітру.

Не було певності, що вони рухаються в той бік, у який спрямовують свої зусилля, а не туди, куди їх зносить стихія. Якийсь час мовчки брьохалися в снігу.

— А знаєте, що? — озвався хлопчик. — У мене скоро іменини.

Говорити йому було важко, він ледве бурмотів слова собі під ніс, проте ангелові не доводилося перепитувати, він чудово розумів свого підопічного, навіть якби їхня розмова відбувалася лише в того в голові.

— Мене Миколкою звуть… Як діда. Мого діда всі люди знають, а мене тільки хутірські. Коли я виросту, про мене в газеті напишуть…

Виявилося, що рухатися заднім ходом проти вітру хоча й трохи затишніше, проте зовсім незручно. На пагорбку, де менше снігу, ще як є, а в долинках та різних борознах, де понамітало, — зовсім несила ноги переставляти. Хлопчик знову повернувся обличчям до вітру, натягнув на очі шапку, схилив голову й нахилився вперед.

— До мене прийде святий Миколай… Він приходить уночі й кладе дітям під подушку миколайчики та всякі подарунки. До чужих дітей щороку приходить, а до мене — нє, бо мій дід партійний. Зате торік дід Мороз мені аж чотири подарунки передав… А я хочу, щоб і святий Миколай… Я діда попросив, щоб він на ніч із партії вийшов…

Ангелові-охоронцеві захотілося сказати малому щось підбадьорливе.

— Святий Миколай пам’ятає про тебе.

Це була чиста правда. Проте замість потішитися, хлопчик спинився й заходився вовтузитися з одягом, почав розстібати пальто.

Ангел занепокоївся.

— Якщо ти збираєшся пісяти, то не здумай проти вітру.

Малий розгублено дивився собі під ноги та по боках, озирався позад себе, наче збирався повертатися.

— Я мамину рукавицю згубив, — повідомив нещасним голосом.

Ангел шукав слова. Він чудово розумів увесь трагізм ситуації. Без маминої рукавиці цей похід сніговою пустелею, ця боротьба зі стихією цілковито втрачає сенс. Почувши від баби, що береться мороз, хлопчик пригадав, що мама забула рукавиці, і, поєднавши ці два факти, вирішив віднести рукавиці мамі до контори. Це не так уже й далеко, якщо трохи пройти й спуститися в долину, а потім піднятися на горбок, то з того горба вже видно село. Пішки він, щоправда, ще ніколи до села не ходив, але треба ж колись розпочинати.

— Може, вона де в кишені чи за пазухою, — ангел, охоронець спробував вернути підопічному надію. — Пошукай пильніше.

Малий без усякої підготовки та попередження розплакався.

— Припини, лице відморозиш, — не надто вміло заспокоював його ангел. — Не плач, усе буде добре. Прислухайся. Чуєш?

Хлопчик перестав схлипувати і, затамувавши подих, прислухався, однак рясні сльози продовжували заливати обличчя.

— Що це?

— Дзвоник.

Мідний звук дзвоника, не такий дзвінкий і розливчастий як звичайно, а дещо приглушений ватною товщею хурделиці, звучав дедалі виразніше й голосніше — він наближався. Це рухався «школярський експрес» — узимку хутірські діти до школи й назад додому добиралися на колгоспних санях. Про спецпризначення цього рейсу сповіщав прив’язаний до дишла дзвоник.

«Ну ось і все!» — полегшено зітхнув ангел-охоронець, силкуючись подихом висушити сльози на обличчі малого. Хоча він знав, що хлопчикова мандрівка завершиться щасливо, ще з тієї миті, коли не з власної волі зробився видимим для свого підопічного (дитині далося бачення, а йому — знаття), та однаково трохи переживав, — завжди можливі корекції.

Корекції можливі і в кращий бік, і в гірший.

Бог чинить так, як вважає за потрібне. Людина поводиться так, як їй заманеться. І лише ангел-охоронець робить те, що мусить.

Ангел заступає дорогу коням, вони схарапуджено хриплять, завертаючи голови, ніби фурман щосили потягнув за віжки, аж на задні ноги присідають. Унаслідок цієї наглої зупинки візник низько клює носом, мовби зібрався зазирнути котрійсь коняці під черево, а діти з вереском валяться одне на одного, радіючи випадковій пригоді, верещать голосніше, ніж ситуація дає для цього привід. А потім враз западає м’яка тиша, яку тихе дитяче схлипування майже не порушує, а радше доповнює.

— Но, халєра! — свариться на коней дядько половиною рота. Іншою половиною він утримує жовту самокрутку, затиснувши кінчик ще жовтішими, аж коричневими, зубами; озирнувшись, перекидає цигарку з одного кутика губ у протилежний, затягується і тільки після цього цікавиться: — Що таке? Хтось забився?

Школярі перезираються, шукаючи в своєму гурті потерпілого. Першим зорієнтувався Мітька Валун, його розбишацьке око не тільки відшукало джерело плачу (як би сказав завуч Панімаєте, котрий полюбляв висловлюватися формально), а й ідентифікувало його.

— Та це ж Мурчик! — тицяє невідь куди чорнильним пальцем, що витикається із порваної рукавиці.

Мурчиком Миколку кликала мама, а хлопці якось підслухали та й узяли на глум. Прізвисько наче й не дошкульне, але наскільки ніжно й гарно воно звучало в маминих устах, настільки ж образливим видавалося, коли чулося від хлопців. Думалося, поглузують — і забудеться; траплялося, цей задирака Стьопик казна-як його обзивав, але вже другого дня ніхто не пам’ятає, а це — чомусь приклеїлося.

Усім наче полуда з очей спала, мовби хурделиця відступила, відкривши зору невеличкого (навіть не стовпчик, а радше пеньочок, якого заметіль ледве що із землею не зрівняла) сніговичка з червоним носом-вишенькою.

— Колька Корнелюк, — розтлумачує фурманові Мітька. — Гонук зовотехніків.

Перебував він так близько, що зоставалося дивуватися, яким робом уникнув копит і не втрапив під сани. Гніда кобила нервово переступала з ноги на ногу, дістаючи малого підстриженим чорним хвостом, і змітала з шапки сніг.

— Ідрі твою наліво! — виривається в їздового — він навіть забув пахнути, цигарка безвільно висить у нього на губі. — Тільки криміналу мені бракувало.

Дядько перехиляється через борт і підхоплює хлопчика попід руки.

— Цить уже, цить! — жонглює в роті цигаркою.― Тебе чого тут носить? Вйо! Не плач. Хай-но дід пасків тобі всипить, тоді будеш скиглити. Бо зараз сам тебе батогом опережу, не подивлюся, що начальство…

Фурман невгаваючи бубнить, раз-у-раз сердито відкушує кінчик самокрутки й спльовує, ніби заповзявся з’їсти її, а не скурити. Наглий страх від того, що міг покалічити дитину, мов зашпори, зі словами виходить із нього.

Усі думають, що Миколка наляканий, бо заблукав, бо мало під коней не втрапив, тому й рюмсає, а йому образливо, позаяк неправда це, він намагався пояснити, але нічого з цього не вийшло: щелепа чомусь не слухалася, м’язи обличчя звело, губи заніміли, лише зуби, вицокуючи, стрибали в роті, наче він напхав за щоки повну жменю дрібних льодяників, які вільно переміщалися, вдаряючись один об одного. Невдала спроба розтлумачити присутнім, що вони помиляються, призвела тільки до посилення плачу. Хлопчик, не знайшовши розуміння, віддався своєму горю. Його план провалився: мало того, що він не дістався до мами, а ще й загубив її рукавицю — тепер мамі доведеться мерзнути в руки не тільки сьогодні, а й завтра, і після, може, навіть усю зиму. Ангел-охоронець намагався заспокоїти підопічного, адже він загубив лише одну рукавицю, тож одна рука буде захищена від холоду, цією рукою мама носитиме сумку, з якою ходить на роботу, а іншу ховатиме в кишені, однак хлопчик уже не бачив і не чув свого небесного опікуна, як не бачив і не чув усіх тих, хто були в санях. Безмежна й непроглядна, як оце засніжене поле, їдка розпука огорнула його.

— Добре, що все обійшлося, — заспокоївшись, каже дядько. Він перестає жувати цигарку, тяга поновлюється, і на знак полегшення видуває з легень сизий клуб цигаркового диму.

Справді, Миколка не замерз у полі, не втрапив під кінські копита, але не все ще владналося, ангел-охоронець уже знав це напевно. За кілька годин у хлопчика підніметься температура, посеред ночі дід привезе прим’яту зі сну фельдшерку, а ближче до ранку рушать шукати рятунку в районній лікарні. У важкій гарячці малий буде тривожно метатися, плакати й кликати маму… І тільки коли узріє свого ангела-охоронця, обличчя його засяє радістю, він повідомить крилатому дядькові, що мама не забула рукавиці, а зумисне їх залишила, бо купила собі нові, отже, не заморозила собі рук, дарма вони переживали, і за згублену рукавицю не сварила… Що буде з його підопічним далі — ангел-охоронець не відав.

Що Бог дасть — те й буде.

У приказці мовиться: якби знав, де впадеш — соломки підстелив би. Проте людський світ такий, що аби людина почувалася в безпеці, він суцільно повинен бути встеленим соломою, оскільки від самого народження й аж до смерті її на кожному кроці підстерігають різні лиха, від яких жодною соломою не убезпечишся, позаяк у ній обов’язково хтось забуде вила, відтак при першому ж падінні виявляється, що солома не тільки рятує, а й (більшою мірою) маскує можливі загрози для здоров’я та життя… Людина не спроможна передбачити всі наслідки будь-якого свого вчинку, тим паче, що комусь дано з пекла повернутися, а хтось і в раю ногу зламає; хтось постійно наражається на ризик, проте живий і здоровий, а інший намагається уникати самого натяку на небезпеку, але весь у синцях та ранах — саме про таких бідолах мовиться в прислів’ї: як не ти біду наздоженеш, то вона тебе здожене. Але, як кажуть, береженого Бог береже.

Коли хтось думає, що все залежить од випадку — він помиляється: з людиною трапляється лише те, що приготовлено їй долею. Доля людини частково формується до її народження цілими поколіннями предків. Бог карає беззаконня батьків, які зневажають його, на дітях до третього й четвертого покоління, і творить милосердя до тисячного покоління тим, хто його любить і береже заповіді. Завдання ангела-охоронця — відстежувати добрі вчинки предків підопічного, аби корегувати його долю тоді, коли в самої людини не залишається жодних аргументів на свою користь. Гріхи предків також є кому фіксувати, вони не залишаються без уваги. У лікарні пахло хлоркою.

Хлопчик важко дихав. Він начебто заснув, принаймні лежав із заплющеними очима, повіки нервово здригалися, гарячка не полишала малого. Ангел-охоронець видавався втомленим, його скоцюрблена постать, приточившись краєчку ліжка, здається, не виявляла оптимізму.

— Ти, Янеку, німб носиш, як сільський дядько кашкета, — посміюється Цезар (так він себе називає). — Погодься, що чистота образу (об-ра-зо-тво-рен-ня!), яку ти так боїшся заплямити, — це лише чергова жертва стилю.

Схоже на те, що його слова були продовженням давньої суперечки. Те, як Цезар проартикулював ключове слово видавало хоча й стримувану, але надмірну емоційність. Він упівоберта стояв біля вікна й курив чорну тоненьку (такими в столичних ресторанах димлять багаті й розбещені жіночки) цигарку, що нагадувала бікфордів шнур. Ангел-охоронець понуро глипав на свого опонента і в моменти, коли в того жарина між пальців спалахувала яскравіше, мимоволі щулився, наче перед вибухом. Цигарка невблаганно вкорочувалася.

— Ти, Янеку, ідеаліст.

Цезар видихнув під стелю клуб диму, що враз переформувався в цілий табун коників, один із яких відірвався від гурту й опустився на рівень обличчя ангела-охоронця. На відміну від інших, цей коник мав крила. Ангел мовчки відмахнувся від нього.

— Стиль, Янеку, ось — першооснова буття. Стиль визначає не тільки форму, а й зміст світобудови.

Цезар помішаний на стилі. Наприклад, нині він весь у білому. Із натяком на ретро. Зовні схожий на латиноамериканця, як їх традиційно зображають у поганих голлівудських фільмах. Ангел вважав, що Цезареві бракує смаку, але тримав цю думку при собі, аби не видавалося, наче його критика викликана бажанням поквитатися за вічні Цезареві кпини. Кпини — це також стиль Цезаря. Скільки сарказму вкладає він у це зневажливо-поблажливе прізвисько «Янеку»… Тільки ж марно, усе марно.

Ангел-охоронець зводиться. Ворушить раменами, розминаючи тіло. Цезар реагує на це, як гість, якому нагадали, що він засидівся. Майже сердито запускає щиглем недопалка крізь шибку, і той не падає на землю, описавши дугу, як це трапляється зазвичай, а летить по прямій понад верхів’ям тополі кудись у чорне небо.

— М-м-да! — звідкілясь із живота, із смердючих глибин утроби видобуває Цезар цей звук.

Із заклопотаним виразом чухає нігтем мізинця тонкого чорного вуса, потім видобуває з кишеньки старовинного золотого і сьогодні в нього все золоте: портсигар, запальничка, зуби…) годинника на масивному ланцюжку і, звірившись із ним, клацає кришкою й прямує до дверей. На порозі озирається.

— Нічого особистого.

У кутку палати знагла заходиться плачем дитина, будиться мати, скрипить пружинами ліжко. Ліжок, тут їх називають койками, п’ять, усі зайняті. Мати бубнить щось заспокійливе, тягнеться до тумбочки за пляшечкою із соскою, напуває дитя, у протилежному боці палати також здіймається рух, одначе сонне хникання одразу ж поглинається притишеною колисанкою.

— Це був лікар?

Голос у хлопчика не сонний і не хворобливий. Ангел-охоронець дещо подивований припущенням малого, проте не заперечує.

— Можна й так сказати.

— Він хороший?

Часом доволі важко відповідати на дитячі запитання. Ангел непевно здвигнув плечем.

— Він виконує свою роботу.

— Правда, що в нього нема чемодана з уколами? — Інтонаціям хлопчика бракує певності, він підбадьорює себе: — Я не боюся лікарів. — І одразу ж, жаліючись: — У них слухавки холодні. Мені від тієї слухавки отут болить. — Під ковдрою кладе руку собі на груди. — А чого мене поклали в дівчачу палату? Хлопці будуть сміятися, як дізнаються.

— Місць не було. Завтра когось випишуть, і тебе переведуть до хлопчиків.

— А де моя мама? Чого тут усі з мамами, а моя не зі мною?

— Бо це дрібні діти, а ти вже дорослий. Мама в коридорі на тапчані спить.

Ангел-охоронець знову сідає на край ліжка, прихиляється до бильця й заплющує очі. Під повіками в нього — світло, весь він наповнений світлом. Довкола нього — темрява.

— Ма-мо-о! — кличе в темряві хлопчик. — Я хочу їсти.

Либонь, Миколка справді подорослішав, бо в подальшому його бачення вернулося до норми. Після цієї ночі йому ще не доводилося наяву візуально спілкуватися зі своїм ангелом-охоронцем, тепер він, як усі люди, осягав зором лише матеріальне.

Чесно кажучи, коли з’ясувалося, що його підопічний утратив аномальні здібності, ангел відчув величезне полегшення. Безпосередній контакт із хлопчиком бентежив охоронця, він не вважав доцільними такі стосунки, що радше послаблювали його позиції, аніж надавали якихось додаткових переваг «Моє завдання — убезпечити хлопчика від усіх можливих житейських бід, а не ламати голову, шукаючи відповіді на дитячі запитання», — думав ангел-охоронець. Виглядало так, ніби він шукає собі виправдання, і це його непокоїло.

Утім, повністю уникнути дитячих запитань ангелові не вдалося, хлопчик продовжував йому надокучати, тільки тепер уже не наяву, а у сні. Характерно те, що ангел-хранитель приходив у хлопчикові сни не з власної волі, а ловився в них, наче в сітку. Якимсь чином малий утягував його в енергетичне поле власних сновидінь, наділяючи плоттю й образом. Коли вони вперше зіткнулися в ландшафтах Миколчиного сну, хлопчик заговорив із ним, як із давнім знайомим:

— Де твої крила?

— У мене ніколи не було крил.

Збентежений тим, що він знову доступний для візуального споглядання, ангел відповів по-дорослому серйозно, проте підопічний пропустив його слова мимовуш.

— Минулого разу ти був із крилами.

Ангел-охоронець не став наполягати на своєму.

— Зносилися.

— Ти їх викинув?

— Зоставив удома.

Ангел-охоронець зауважив, що дітвак перейшов на «ти», але не став заперечувати. І до Господа весь люд на «ти» звертається.

— А де твій дім?

— У Бога.

— А-а, — протягнув Миколка. Здавалося, він готує чергове запитання, проте хлопчик заговорив про своє: — А я хочу, щоб дід купив хату в селі. Не хочу жити на хуторі. У селі — клуб, там кіно показують. І тракторна бригада. І корівник. І конюшня. І багато чого.

— Виростеш — будеш жити, де захочеш.

― Я хочу вже.

«Упертюх малий, — зі стриманою ніжністю подумав ангел-охоронець. — Ой, сьорбну я ще з ним лиха!»

Однак сам уже майже повірив, що все буде гаразд. Його трохи насторожували феноменальні здібності підопічного, як може насторожувати будь-яка аномалія, проте він сподівався, що ці здібності дані хлопчикові з благим умислом. Безпосередній контакт, навіть якщо він відбувався уві сні, кажучи канцелярською мовою, давав ангелові змогу проводити виховну роботу і, не зловживаючи службовим становищем та не порушуючи професійної етики, своїми настановами уберігати малого від різних небезпек.

Згодом з’ясувалося, що ефект від їхніх розмов уві сні — доволі мізерний, попри настанови небесного заступника, які дублювалися численними маминими напучуваннями. Миколка постійно примудрявся піддавати ризику власне життя: то із сусідською дівчинкою вовчих ягід наїсться (дівчинці хоч би що, а в нього від отруєння аж шкіра на тілі посиніла), то його на старій цегельні глиною привалило, то на іржавий цвях наступить — мало до зараження крові не дійшло…

— Як ся маєш, Янеку?

Ангел-охоронець здригнувся.

— Що, не чекав на мене?

— Ти не з тих, на кого чекають.

Цезар розсміявся, продемонструвавши повен рот сліпучо-білих зубів.

— Точно. Я з тих, хто приходить незваним. Але зауваж, мене важко звинуватити в не пунктуальності. — Торкнувся пальцями головного убору. — Як тобі мій новий капелюх?

— Ти схожий на американського гангстера часів сухого закону.

Ангел-охоронець звик до постійних метаморфоз Цезаря, який відзначався схильністю до театральності та дешевих ефектів, відтак майже не звертав уваги на переміни в його зовнішності.

— Вважатимемо, що це комплімент.

Ангел здвигнув плечем; власний порух видався йому трохи нервовим, за що він розсердився на себе.

— Як знаєш.

Він не був налаштований говорити Цезареві компліменти «Невже він не розуміє, що має карикатурний вигляд у цьому своєму плащі з піднятим коміром?»

— Здається, ти стаєш заручником стилю. Радше навіть — його жертвою.

Цезар поліз рукою за пазуху, видобув звідти товсту сигару, вона вже димілася (такі фокуси — також у його стилі) й спокійно відповів:

— Це, Янеку, не вибрики стилю. Я обирав вдяганку, зважаючи на погодні умови.

Ангел-охоронець подивився на чисте небо. Вирішив промовчати. Одначе пауза затягувалася. І що довше вона тривала, то менш комфортно він почувався.

— Ти щось хотів?

Цезар скинув капелюха, але не для того, щоб продемонструвати свою ввічливість, — дістав із нього (цього разу не кролика й не голуба) складений учетверо аркуш паперу й подав двома пальцями. Охоронець швидко пробіг написане очима.

«Цього не може бути», — мало не зірвалося в нього з уст, проте він одразу ж оволодів собою.

У переданій йому грамоті йшлося про те, що якийсь Ярема, порушивши заповіді Господні (вказувалися заповіді й кількість порушень) учинив тяжкий гріх перед Богом, за що належить поплатитися життям (померти «несвоєю смертю») його нащадкові в четвертому поколінні… Цей Ярема доводився Миколці прапрадідом по батьківській лінії.

Ангел-охоронець запустив таймер, із цієї миті в його розпорядженні — три доби, щоб спробувати роздобути контраргументи. Він був сповнений рішучості. Ще є час, ще все можна змінити.

Ковзнув поглядом по солом’яній чуприні Цезаря, який цілився в нього сигарою, що достоту нагадувала дуло револьвера, й посміхнувся.

— Тобі пасує. У цьому образі ти мені нагадуєш персонажа… Чи то пак одну із безіменних героїнь анекдотів про блондинок.

Цезар ошкірився у відповідь.

— Не уточнюватиму, яку саме. — Він здмухнув із сигари попіл: так круті ковбої дмухають на дим, що куриться зі ствола після пострілу. — Проте дозволь зауважити, що коли така світла сутність, якою ти себе мислиш, розважається на дозвіллі анекдотами про блондинок, то це свідчить не лише про кризу особистості, а й наштовхує на думку про певний латентний загальний занепад у царині, в якій ти функціонуєш.

«Дарма я вв’язався в цю перепалку», — подумав ангел-охоронець.

— Вибач, у мене справи.

— Не смію затримувати.

Цезар кецнув головою, імітуючи поклін. У момент, коли він нап’яв на голову капелюха, вперіщив дощ.

«Чому він завжди знає більше, ніж я?!».

Утім, в ангела-охоронця не залишалося часу, щоб шукати відповіді на риторичні запитання, на нього чекала кропітка «робота з архівами» — так би це називалося в людей. Йому належить пройтися по генеалогічному дереву свого підопічного, сподіваючись знайти праведника, вчинки якого перекрили б гріхи, які тепер належить спокутувати Миколці. Він не покладався на везіння, від самого хлопчикового народження ретельно досліджував його родовід, тому тепер, беручись до праці, мав кілька обнадійливих зачіпок. До того ж, йому таки пощастило: не минуло й доби, як він відстежив життєдіяння богоугодних юродивого Арсенія та черниці Марфи, а все подальше було вже суто «справою техніки» — посилаючись на вищезгаданих добролюбців, не становило труднощів довести, що гріх окаянного Яреми має силу не до четвертого, а лише до другого покоління.

Після дідової смерті ангел-охоронець почав снитися Миколці майже щоночі. Малий тяжко переживав утрату рідної людини, тяжче, ніж можна було передбачити. Він замкнувся в собі, зробився вередливим, закинув навчання, став прогулювати уроки, шукаючи усамітнення, переховувався то в шкільному саду, то в комірчині, де зберігалися швабри, відра й щітки для підмітання та всякий інший реманент, і звідкіля його витурювала котрась із прибиральниць; то в туалеті, у якому навіть під час уроків гуртувалися два-три малолітні курці, а вчитель фізкультури регулярно проводив рейди, конфісковуючи в затриманих цигарки та сірники, самих же порушників дисципліни спроваджував до директора. Частенько й Миколку долучав за компанію, інкримінуючи йому неповажливе ставлення до навчального процесу. Однак поволі хлопчик відходив від пережитої втрати, почав приставати до дитячих ігор, на його устах розквітла усмішка він повернувся до повноцінного життя. Ангел-охоронець вдоволено стежив за цими перемінами. Не останню роль у реабілітаційному процесі відіграли їхні розмови — мабуть, на той час це була єдина хлопчикова віддушина.

Ландшафти снів підопічного, в яких вони зустрічалися, зазвичай повторювалися: як правило, це були місця, що існували наяву. Лавчина при вході до пасіки, на якій Миколка полюбляв сидіти з дідом і теревенити. Або в теплих сутінках забитого сіном піддашшя хліва. Або на покинутому Калинцевому обійсті — уві сні воно було таким, яким хлопчик запам’ятав його до того, як по ньому погуляв бульдозер.

Малому снилося, що його викликають до директора школи. Він іде безлюдним коридором, його власні кроки відлунюють у вухах, йому лячно… Страх зростає. Наступної миті з’являється ангел-охоронець. Він сидить у кріслі директора.

— Заспокойся. Директор захворів. У нього ангіна.

Хлопчик дивиться на нього з подивом і недовірою.

Щоразу, потрапляючи в хлопчиків сон, ангел-охоронець, наче у воду поринає, йому потрібен якийсь мент, щоб зорієнтуватися в обставинах, у яких опиняється. Нині він також дещо збентежений.

— Ти не впізнав мене?

Малий дивиться у вікно за його спиною.

— Хто такий Цезар?

— Звідкіля ти про нього знаєш?

«Якщо виявиться, що Цезар зустрічався з моїм підопічним, а я про це ні сном, ні духом, доведеться розписатися у власній профнепридатності».

Хлопчик не озивається.

— Це небезпечний тип. Я мушу тебе застерегти…

Малий перебиває:

― Він сказав, що це ти вбив мого дідуся.

«Цього треба було сподіватися».

― Ти ж знаєш, твого діда вбило струмом.

—І ти зовсім не винен?

Хлопчик дивиться йому в обличчя.

— Я не зміг його вберегти, це не в моїй компетенції, я рятував тебе.

На очі малому набігають сльози.

— Я з тобою більше не дружу.

Ангел-охоронець перестав снитися хлопчикові.

«Ось і добре. Досить із мене цих розмов. Якщо вже на те пішло, то підопічний повинен слухати й слухатися, а не вступати в дискусії».

Його втомили нестандартні ситуації. Втомили навіть більше, ніж кпини Цезаря. Хоча цей інтриган не проминав нагоди дошкулити.

— Як там мій хрещеник поживає?

«Відколи це він твій хрещеник?» — Кортіло дати рішучу відсіч, однак ангел-охоронець демонстрував лише повний духовний спокій:

— Поживає.

Ангелові вдалося відстояти хлопчикове життя, однак воно втратить будь-який сенс, якщо не буде доброчесним. Адже відомо, що краще позбутися життя, ніж загубити душу. Він не для того рятував підопічного, аби той занапастив себе. Відтак пильнував кожен хлопчиків рух, відстежував кожну його думку, а щоб не покладатися лише на дитячий несформований розум та щасливий випадок, давав малому всілякі підказки.

Звичайно, Цезаря такий хід подій аж ніяк не влаштовував.

— Ти, Янеку, думаєш, що якщо будеш нашіптувати йому «правильні рішення», то він виросте Сократом?

— Сократ був язичником. Йому нашіптував такий демон, як ти.

Цезар ніби й не чув.

— Ти перетвориш його на шматяну безвольну ляльку.

― Це не твій клопіт.

Цезар розсміявся.

— Ти сердишся, Янеку, а, отже, ти неправий.

Ангел-охоронець хоча й не виявляв надмірної емоційності, проте визнавав її наявність. А Цезар продовжував його розхитувати.

— Хоч би що ти казав, а факти свідчать, що свою репутацію охоронця ти ставиш вище від людського життя.

— Я роблю тільки те, до чого мене спонукає обов’язок сухо відповів ангел.

— Ти, Янеку, мочиш людей, а це не входить в обов’язки ангела-охоронця. Ти злив старого й навіть оком не кліпнув.

Цезар грався брелоком у вигляді людського черепа, крутив його то на одному, то на іншому пальці, виписуючи в повітрі різні фігури. Це миготіння відволікало увагу ангела-охоронця, заважало йому сконцентруватися. Кортіло вихопити цяцьку й жбурнути геть.

— В усіх своїх діях я дотримуюся закону.

Скривлені в посмішці вуста Цезаря з’їхали набік.

— Скількох людей ти готовий завалити, аби продемонструвати свій клас охоронця? Хіба не це для тебе головне?

— Для мене головне вберегти підопічного…

— Якби ти думав про підопічного, а не про себе, він би вже був у раю. Ти це знаєш. Але ж ні, ти волочиш його до пекла… Ти однаково програєш. Ти вже програв. Ти виторгував саме стільки часу, скільки потрібно, щоб невинна дитина перетворилася на запеклого грішника…

Ангел-охоронець подивився Цезареві прямісінько в зіниці.

— Ти можеш говорити, що завгодно, ти можеш навіть пенькнути, але тобі не вдасться вплинути на мене… Хлопчик доживе до старості. І помре із чистою совістю.

На це Цезар розреготався йому в лице.

— Та твій клієнт навіть до двадцяти не дотягне, навіть якби ти, Янеку, пенькнув.

— Це ми ще побачимо.

— Звичайно, побачите. — Цезар різким рухом упіймав брелок і затис у кулаку. — І він побачить, і ти побачиш. А я вже бачу, що ти зберіг його не для миру, а для війни.

Цієї миті ангелові-охоронцеві відкрилося те, про що вже відав Цезар.

«Чому він завжди знає більше, ніж я?»

Стьопик із-за рогу хліва прицілився в Миколку з палиці й вистрілив:

— Пах! Пах! Падай, ти забитий.

— А от і не забитий, тільки поранений, — не погодився Миколка і дав чергу у відповідь: — Тр-р-р-р!

Із подвір’я долинув мамин голос:

— Микольцю, ходи обідати.

— Уже йду, — відгукнувся хлопчик.

Він мерщій побіг до хати, зоставивши Стьопика помирати в лопухах.