Книга забуття

Запах солдатської шинелі

Міка позирає на мене з хитрим виглядом.

— Тату, я тут дещо подумав, але не буду тобі казати.

— Це ж чому?

— Бо посваримося.

— То це чудово! Геракліт Ефеський переконував, що від сварок — одне добро. Цей любомудр прямо таки наполягав на тому, що боротьба — всезагальна, що справедливість — у чварі, що все народжується через розлад із необхідності. А те, що відкривається в цьому розбраті, що розлито в ньому, це не війна, а гармонія. Коротше кажучи, війна — батько всього.

— Ти не жартуєш?

— Я — ні. За Геракліта не ручаюся.

Повз кімнату пробігає — з ванної до кухні — Дайта, спиняється в розчинених навстіж дверях.

— А чому батько, а не мати?

— А хіба ми не дійшли висновку, що у війни чоловіче обличчя?

— До чого тут обличчя, коли нам про стать ідеться? Чи для тебе це не суттєво?

— Ти маєш на увазі нерівноцінність вкладу чоловічого й жіночого начал у акт зачину та народження?

Оце-то нагородили ми запитань! А тут ще Міка піднімає руку:

— Можна я про щось запитаю?

— Зачекай! — відмахується від нього Дайта; тим самим рішучим тоном до мене: — Саме так. Щоб стати батьком, потрібно лише кілька (аби нікого не образити — кільканадцять) хвилин. Як правило, це приємні хвилини. А материнство своє жінка мусить вистраждати — тяготи виношування, муки пологів…

— Якщо війна — батько, то справа обмежується коротким коїтусом (що символізує задоволення), а якщо — мати, то довгою вагітністю і т. д., і т. п.

— Ніяких і т. д., і т. п. Це неповага…

Міка все ще тримає піднятою руку. Я теж здіймаю правицю, просячи слова.

— Я тільки хотів сказати, що не приймаю цю сентенцію. Війна — це не батько й не мати всього. Війна — це здохлий осел на дорозі…

— Ха-ха-ха! — сміється Міка.

— Ну, хіба що, — примирливо каже Дайта і продовжує свій шлях з ванної до кухні (а може, й навпаки).

Це ж треба, щоб на рівному місці так голова замакітрилася!

— Про що ти хотів запитати? — звертаюся до сина.

Він корчить збентежену міну й знизує плечима.

― Забув. Хіба з вами запам’ятаєш! — нарікає, але одразу пожвавлюється: — А, згадав! Але я вже не буду запитувати, я сам скажу…

Дивиться на мене, очікуючи дозволу.

(Це не ми так дитину затуркали. Це результат шкільної дисципліни).

Продовжує:

— Сваритися добре, коли ти — тато або директор школи, або міліціонер, а коли ти — звичайний хлопчик без револьвера й гранати, нічого доброго від сварок не чекай.

— Якщо проблема тільки у відсутності револьвера й гранати…

— Та ні, це так, — недбалий жест, — до слова прийшлося.

— Чуєте! До слова йому граната прийшлася! Правильно вас бабуся роззброює! — Дайта лише промайнула в проймі дверей; літак, що скидає бомби також не зупиняється. — Зайнялися б чимось мирним.

Ми з Мікою перезираємося.

— Сваритися немає смислу, — кажу я.

— Для нас — це точно, — погоджується син.

Ще не встигли ми скласти зброю, як Дайта промчала повз двері в протилежному напрямку.

— Ви можете зайнятися чимось мирним?

Ми з Мікою знову перезираємося.

— Залюбки, — на повен голос кажу я. — Ми ж не самодержці якісь.

«Самодержець не повинен мати ні інших помислів, ні інших клопотів, ні іншої справи, окрім війни, воєнних установлень і воєнної науки, оскільки війна є єдиним обов’язком, який правитель не може передоручити іншому», — писав Макіавеллі в своєму знаменитому трактаті.

А пошепки цікавлюся в Міки:

— Ти не в курсі, чого це наша мама на такій небезпечно високій швидкості пересувається (щоб не сказати — ганяє) по квартирі? Та ще й так войовниче закликає нас до миру. Може, ми чогось не знаємо?

— Не знаю, — так само пошепки відповідає Міка. Визирає в коридор. — Начебто нічого не горить. І водою не заливає. — Повертається, все ще притишуючи голос, розважливо каже: — Піди трохи попрацюй, а я поки від школи відпочину, у мене ж канікули.

Справді, пора розбігатися, поки Дайта нас тут до решти не закидала напалмом непринадних слів.

У коридорі зупиняюся біля книжкової полиці. Це книжкова стіна. Дві стіни. Від підлоги до стелі. Книжковий коридор. Проводжу кінчиками пальців по корінцях. Пробігаю очима по назвах та авторах. Ось він — уран для мого внутрішнього ядерного реактора. Ось воно — паливо для мого роману.

Шарль де Голль «На вістрі шпаги».

Здається, генерал написав цю книжку ще під час Другої світової. Ще будучи полковником.

«За самою суттю речей, військовий дух, мистецтво солдатів і їхня звитяга є невід’ємною частиною капіталу людства. Ми знаходимо їх убудованими в усі періоди історії настільки, що вони є її вираженням. Урешті-решт, чи можливо зрозуміти Давню Грецію без битви при Саламині, Рим без легіонів, християнство без меча, а іслам без шаблі… І ще: це самозречення окремих людей задля багатьох, це прославлене страждання, на якому базується кожна армія, якнайбільше відповідає нашим естетичним і моральним уявленням. Найвеличніші філософські та релігійні доктрини не знайшли іншого ідеалу».

— І це правда? — запитує Дайта; у руці в неї виблискує сталлю ополоник — тримає вона його з таким виглядом, наче збирається схрестити із клинком шпаги.

— Правда, що не знайшли іншого ідеалу? — перепитую. — Схоже на те. Але не забувай, що це писав генерал. Це думка військового.

— А яка ж думка філософів?

Шкребу неголену щоку і, мабуть, корчу при цьому таку саму гримасу, які вміє корчити Міка.

— Ну-у, якщо говорити про те, як вони оцінюють війну, то, наприклад, Артур Шопенгауер у такому разі посилається на Вольтера, який говорив, що в усіх війнах ідеться лише про грабунок. А від себе додав: «І німці повинні погодитися з цими словами». Але німці не погоджувалися. Принаймні Кант, який вважав, що війна — знаряддя прогресу.

― Якась куца філософія, — зауважує Дайта. — Я тут варення зварила, збираюся по слоїках розливати, — хочете скуштувати?

— Чому ж куца? — не погоджуюся я.

— А з чого варення? — запитує зі своєї кімнати Міка.

― З абрикосів.

— Я хочу. Тільки мені сюди принеси.

— Ну, ні! Немає мені коли з варенням носитися! — І до мене: — Таких премудростей про війну та німців будь-який сільський дядько під час перекуру може наговорити — встигай тільки записувати.

— Тоді — я не хочу. Почекаю до зими, — вирішує Міка. — Цукру більше поклади, щоб не скисло.

Дістаю з полиці книжечку Марка Аврелія «Наодинці з собою». Шукаю позначку.

«Лицедійство, війна, тривога, ціпеніння, рабство — все це щодня затирає ті священні засади, які ти собі уявляєш і береш за товаришів, коли пізнаєш природу. Так маємо на все дивитися і так усе чинити, щоб лагодити — поточне, умоглядне — здійснювати; а здобуту через пізнання всіх речей упевненість — берегти укритою, але не прихованою».

— Хіба не вишукано сказано? Зверни увагу, в який ряд поставлено війну… Щоправда, Марк Аврелій філософствував не більше, як на півставки, а може, й на чверть. Головним його заняттям було імператорство.

— Навіть занадто вишукано, — знову невдоволена Дайта.

— Краще я вже про німців послухаю. — Перекладає черпака з правої руки в ліву. — Самодержавець, кажеш? А в самодержавця один клопіт — війна. Чи, може, він відмовився воювати, посилаючись на свої філософські переконання?

— Ні, Марк Аврелій вів війну і з Парфією, і з германськими племенами… Треба сказати, що він робив усе те, що робили інші імператори — його попередники.

— Чим же він тоді відрізнявся від інших імператорів?

— Він інакше мислив.

— Ха! — видихає Дайта і, крутнувшись на місці, зникає в дверях кухні.

Рушаю за нею.

— Я допоможу тобі.

— А роман?

— Покладу більше цукру — може, не скисне.

— Також на зиму збираєшся відкласти?

— Не хотілося б.

Як казав той самий імператор-філософ: «Інакше рухається стріла, інакше — розум. Бо розум, навіть коли діє обережно або й звертає, щоб ліпше щось розглянути, — однаково прямує до поставленої мети». Мій розум зайнятий романом.

Щодо німців.

«Можу запевнити тебе, що в моєї філософії тепер з’явилася чудова можливість прислужитися на практиці, — 3 листопада 1987 року писав у листі до товариша канонір 21-ї батареї кавалерійського відділення 4-го полку польової артилерії Фрідріх Ніцше. — Жодної миті досі я не відчував приниження, зате дуже часто мені доводилося посміхатися якимсь речам як чомусь казковому. Часом я потай шепчу з-під черева коня: „Допоможи, Шопенгауере“; і коли виснажений і пітний я приходжу додому, мене заспокоює один лише погляд, кинутий на його портрет на моєму столі».

Ніцше належить до тих філософів, яким подобався гуркіт військових барабанів. Проте він, на відміну від багатьох інтелектуалів, у своїх уподобаннях послідовний. Усім знана войовничість філософії Ніцше, але це була його філософія, а не його філософія для інших. Слова філософа не розходилися з його справами. Ніцше не став «косити» від війська, де з жовтня 1867 по березень 1868 він чистив гармати і крутив коням хвости. Був звільнений через травму. Відоме фото — Ніцше стоїть у військовому мундирі, затискаючи в правиці оголену шаблю. Здається, військо не розчарувало його. Можливо, завдяки тому, що військовий пафос Ніцше врівноважувався м’якою іронією: «Нещасний чоловік, кажу я собі, в тебе не набереться й двох вільних годин на добу, і навіть їх ти повинен жертвувати Марсу, аби він не відмовив тобі в лейтенантському патенті. Ах, дорогий друже, що за нещасне створіння цей самий кінний і піший артилерист, якщо в нього є схильність до літератури! Старина бог війни явно віддавав перевагу молодим дівкам, а не старим зашкарублим музам. Артилерист, котрий у казармі, примостившись на брудній табуретці, частенько роздумує про Демокритові проблеми, поки йому чистять чоботи, — це просто парадокс, на який боги поглядають із насмішкою». Коли через два роки розпочалася Франко-Прусська війна (26-літній Фрідріх Ніцше на ту пору — вже екстраординарний професор Бєльського університету), він проситься на фронт, хоча добровільно відмовився від прусського громадянства і проживав на ту пору в Швейцарії: «Вельмишановний пане члене муніципалітету, зважаючи на нинішній стан Німеччини, для Вас не буде несподіванкою те, що я також прагну виконати свій обов’язок перед вітчизною. У зв’язку з чим я звертаюся до Вас із проханням надати мені відпустку на останню частину літнього семестру. Моє самопочуття нині настільки зміцнилося, що я можу без жодних вагань відправитися в частину як солдат або медбрат. А те, що я теж зобов’язаний покласти скромну лепту своїх можливостей на жертовник вітчизни, навряд чи зустріне десь більше розуміння й схвалення, ніж у швейцарському освітньому закладі» (8 серпня 1870). Оскільки Швейцарія дотримувалася нейтралітету, то Ніцше дозволили брати участь у війні лише в ролі санітара.

Заразившись від поранених дизентерією та дифтерією, він тиждень пролежав у шпиталі, перебуваючи між життям і смертю. Побутує думка, що саме ця війна остаточно підірвала моральне й фізичне здоров’я Ніцше, він назавжди втратив спокійний сон і душевну рівновагу. Це може бути правдою. Але очевидне й те, що і в подальші роки Ніцше вважав себе солдатом. Мабуть, у важкі часи ця думка допомагала йому мобілізовувати сили. «Зрештою, я перший психолог християнства і можу, як старий артилерист, яким і є, вивести важкі гармати, про існування яких жоден противник християнства навіть не здогадується». Написано це 1888 року, цебто через двадцять літ після його недовгої військової служби.

— Мені його жаль, — каже Дайта.

— Отже, він недаремно жив, — усміхаюся.

Дайті не подобається мій усміх.

— Може, він і помилявся, але він не триндів. — Темпераментно диригує ложкою в такт своїх слів. — А жаль мені його не через те, що він головним болем мучився і жовчю блював, а тому, що переймався всім цим, — як би це м’якше сказати? — так, ніби воно того варте.

— У такому разі, багато філософів гідні жалю, — підсумовую. — Якщо вже ці милі люди не дочекалися від нас поваги.

Гортаю блокнота. Недавно виписав із якогось журналу. Ага, ось: «Навіть Спіноза говорив, що мета філософії — не радіти, не сміятися, не плакати, а розуміти. Будучи, як то кажуть, людиною виняткової моральної чистоти, любив спостерігати гризню павуків у банці, — писав автор, а насамкінець зазначав: — Знайти таких павуків зовсім не складно».

— А декотрі й самі полюбляли погризтися, — зауважує Дайта, облизуючи ложку й відкладаючи її вбік. — Здається, все. Дякую за допомогу.

— Нічого дивного. Адже філософи — лише любителі мудрості. Ми ж бачимо відмінність між любителями солодощів і їх виробником. Не треба шукати у філософів мудрості.

— Якщо не мудрістю, то чим же вони тоді відзначаються? — запитує Дайта. — Чай будеш?

— Ідеями, — відповідаю. — У декого ці ідеї нав’язливі. А в декого — взагалі маніакальні. Особливо на цьому поприщі відзначаються російські філософи. Усі ці Булгакови та Трубецькі… Оці вже, як ти висловилася, що триндять, то тридцять.

― Я буду, — подає голос Міка. — Тільки мені сюди принесіть. У мене тут невідкладна справа. І з бутербродом, будь ласка. Тільки щоб бутерброд без хліба був, ковбасу можна на сир покласти. — А позаяк не отримує відповіді, допитується: — Мене хтось чує?

— Не знаю, як хто, а я не чую, — відповідає Дайта.

— Зараз я принесу, — відгукуюся. — Зачекай.

Російські філософи чимало розмірковують про війну.

Якщо говорити про постановку проблеми, то я найперше звернувся б до Володимира Соловйова. У статті «Сенс війни» він писав: «Не тільки засобом воєн досягали мирних цілей, але в подальшому ході історії для досягнення цих цілей вимагалося дедалі менше діючих воєнних сил, натомість мирні результати ставали, навпаки, ширшими й важливішими. Цей парадоксальний факт не підлягає сумніву». Стаття датована 1895 роком, тому дещо хибує щодо прогресії та співмірності «воєнних сил» та «мирних результатів». Еріх Фромм (до речі, народився він того самого року, якого Соловйов помер —1900) у книзі «Анатомія людської деструктивності» висловив діаметрально протилежну думку: «Що нижчий рівень цивілізації, то рідше відбуваються війни. Про цю саму тенденцію свідчить той факт, що з розвитком технічної цивілізації кількість та інтенсивність воєн значно зросли: найменша їх кількість у примітивних племен без постійного лідера, а найбільша — в потужних держав із сильною урядовою владою». Фромм дійшов висновку, що «світові війни нашого часу, так само, як і всі малі й більші війни минулих епох, були зумовлені не накопиченням енергії біологічної агресивності, а інструментальною агресією політичних і воєнних елітарних груп». Але повернемося до Соловйова; ось як він відповідає на питання, винесене в назву статті: «Сенс війни не вичерпується її негативним визначенням як зла й нещастя; у ній є й дещо позитивне — не в тому сенсі, що вона сама по собі нормальна, а лише в тому, що вона буває реально необхідною за певних умов».

— І кому ж вона така необхідна? — уточнює Дайта.

— Фромм уже відповів на це запитання. Але якщо послухати російських філософів, то потрібна буквально всім росіянам, а найбільше — самій Росії.

«Я хочу вірити, що нинішня світова війна виведе Росію з цього безвихідного кола, пробудить у ній мужній дух, покаже світові мужній лик Росії, встановить внутрішнє належне співвідношення європейського сходу й європейського заходу», — писав Микола Бердяєв у статті «Душа Росії». З почуттям писав, як про особисте, усією душею переймається. Ще б пак, адже: «Війна може принести Росії великі блага, не тільки матеріальні, а й духовні блага. Вона пробуджує глибоке почуття народної, національної єдності, долає внутрішній розбрат і ворожнечу, дрібні порахунки партій, виявляє лик Росії, кує мужній дух. Війна викриває неправду життя, здирає покрови, руйнує фальшиві святині. Вона — велика викривальниця».

— Отже, війна — найкраща з усього, що може бути, — каже Дайта.

— Угу, — киваю. — Аж у мене закралася підозра, що в усіх цих монументальних бабах, яких понаставляли для вшанування та увічнення пам’яті (знову ж таки, підозра — чого? кого?), зображена не Батьківщина-Мати, а Мати-Війна.

«Всесвітня війна, опріч усіх своїх незлічимих наслідків, означає новий і великий етап в історії російської самосвідомості, а саме в духовному вивільненні російського духу від західницького ідолопоклонства, велике падіння кумирів, нову й велику свободу», — а це вже витяг зі статті Сергія Булгакова «Війна і російська самосвідомість».

— Тільки назви чого варті. «Війна і російська самосвідомість» — о! Або: «Війна і світове завдання Росії». Це вже Трубецькой. Цього взагалі без роздратування (через постійні підміни понять і пересмикування фактів) неможливо читати: жодної філософії, суцільна махрова великодержавницька ідеологія.

Ось як Євгеній Трубецькой відреагував на початок Першої світової: «Уперше за багато останніх років ми побачили єдину цілісну Росію. Такого згуртування, яке ми бачимо тепер, я особисто не пам’ятаю ось уже тридцять сім років, — із самої турецької війни 1877 року».

Дайта гмикає.

— Здається, вони сповідують принцип: що гірше — то краще.

— Атож, — кажу я. — І все це не гопники якісь, а так звані релігійні філософи.

— Таке враження, що війна і є їхньою релігією.

— Ні, їхня релігія — Росія, а війна — лише спосіб обожнювання й культу.

Але це ще не все. На завершення я приберіг для Дайти ще одного мудрагеля.

«Почалася боротьба за свободу такої сили й розмаху, яких не знав ще світ… Після багатьох літ тепер востаннє відкрилися народу очі на його власне майбутнє. Настрій був вищою мірою піднесений, але водночас і серйозний. Саме тому національне піднесення було глибоке й тривке. Ця серйозність настрою цілком відповідала обставинам, хоча спершу ніхто не мав уявлення про те, як неймовірно довго триватиме війна, що тільки-но розпочиналася».

— Кінець цитати, — кажу до Дайти.

— І хто ж цей філософ? — без особливого інтересу цікавиться вона.

— Угадай із трьох разів.

— Звідкіля ж я знаю? Якийсь Іванов, Петров, Сидоров міг таке натриндіти…

— Слова належать Адольфу Гітлеру, — кажу я. — Він у своїй знаменитій книзі ділиться спогадами про Першу світову війну.

— Main Kampf?

— Еге ж, вона. Гітлер пішов на війну добровольцем. Воював із жовтня 1914 по жовтень 1918. Був зв’язківцем. Відзначився хоробрістю, мав поранення, нагороджений Залізним хрестом І і II ступенів.

«Добровольці нашого полку, можливо, ще не навчилися як слід воювати, але вмирати вони вже вміли, як справжні старі солдати», — так описав свої перші враження.

— Краще б його вбили на тій війні, — каже Дайта. — Може, тоді не було би Другої світової.

Я не погоджуюся:

— З такими філософами, яких ми цитували, обов’язково була би.

— Ти ж не думаєш, що якби філософи мислили інакше — війна стала б неможливою?

— Я думаю, що з такими філософами, з такими лідерами, з такими урядами, з такими народами, з такими людьми, які заселяють нашу планету, війна обов’язково була би. Ніхто ж не думає, що почнеться війна і йому спалять хату. Або що прийде якийсь недоносок і перестріляє всю його родину чи самому йому виб’є кулею мізки. Чи весь його народ на коліна поставить. Ні, всі сподіваються від війни великих благ, великої свободи, духовного вивільнення і т. д. за текстом. Що з одного боку (російські філософи), що з другого (Гітлер). І що?! Німці війну програли — Гітлер, ясна річ, засмутився. Але для російських філософів справи ще гірше обернулися, тим узагалі довелося з дому забратися, емігрувати на ненависний їм європейський захід…

— З філософами усе ясно, — каже Дайта.

— Навіть такий великий гуманіст, як Достоєвський, який вклав в уста Івана Карамазова слова, що стали афоризмом: «весь світ не вартий однієї сльози дитини», — і той, будучи гарячим прихильником слов’янофільської «російської ідеї», сподівався на її втілення засобом війни. Спочатку Кримської, потім Російсько-турецької.

У статті «Признання слов’янофіла» Достоєвський написав; «Заговорив я, головне, про враження, що повинні були відчути в собі всі ті, хто вірить у майбутнє велике, загальнолюдське значення Росії нинішньою весною, після оголошення цієї війни. Ця нечувана війна за слабких і пригнічених для того, щоб дати життя і свободу, а не забрати їх, — ця давно вже нечувана мета війни для всіх наших віруючих явилася раптом як факт, врочисто і знаменно підтверджуючи віру їхню».

Тощо, тощо.

— Із Достоєвським усе ясно, — каже Дайта.

— Розумієш, війна не є метою, — продовжую борсатися в плетиві думок. — Хіба для якогось пришелепуватого військового, котрий не діждеться, коли вже випаде нагода безкарно постріляти в людей. Війна — це засіб. І поки людина хотітиме того, що цей засіб забезпечує (або ж людина думає, що забезпечує), доти загроза війни залишатиметься буденною реальністю.

1932 року Ліґа Націй і її Міжнародний інститут інтелектуальної кооперації в Парижі запропонували Альбертові Ейнштейну вибрати адресата, з яким він міг би обговорити будь-яку актуальну для нього тему. До діалогу Ейнштейн запросив Зиґмунда Фрейда, а проблему для обговорення оформлював так: «Чи існує для людства шлях, що дасть змогу уникнути небезпек війни?» Знаменитий фізик далекий від думки знайти всі відповіді за одним заходом, він зазначив, що в дослідженні запропонованого питання може зробити не більше ніж спробу постановки завдання, аби створити ґрунт для застосування глибоких знань Фрейда про людські інстинкти. Цим учений демонструє власну скромність і робить комплімент Фрейдові. У листі Ейнштейна й справді не знайдемо якихось несподіваних відкриттів, одначе міркування його чіткі й конкретні. На його думку, формування якоїсь наднаціональної організації, що регулювала б і залагоджувала будь-які можливі міжнаціональні конфлікти в мирний спосіб, наразі не увінчалося успіхом. Ось як бачиться йому одна з головних причин неуспіху: «Прагнення влади, що характеризує правлячий клас будь-якої нації, вороже всякому обмеженню національного суверенітету. Політика вигодовується інтересами торгівлі чи підприємництва. Я маю на увазі цілком конкретну, нечисленну групу індивідів, котрі, нехтуючи мораллю та обмеженнями суспільства, розглядають війну як спосіб просування власних інтересів і зміцнення їх персональної влади». У результаті, Ейнштейн ставить собі запитання: як може бути, що ця мала кліка підкорює волю більшості, яка вимушена зазнавати втрат і страждати на війні на догоду персональним амбіціям меншості? На яке відповідає так: можлива єдина відповідь: тому що жадоба ненависті й руйнації — в самій людині. Відтак у нього постало чергове вирішальне питання: «Чи можливо контролювати ментальну еволюцію людства так, щоб зробити його стійким проти психозів жорстокості і руйнування? Тут я маю на увазі не тільки, як ми їх називаємо, неосвічені маси. Досвід свідчить, що частіше саме так звана інтелігенція схильна сприймати це глобальне колективне навіювання, оскільки інтелектуал не має прямого контакту з „грубою“ дійсністю, а зустрічається з її спіритуалістичною, штучною формою на сторінках газет».

— Чого це він так неповажливо про інтелігентів? — запитує Дайта.

— А чого з ними церемонитися? — бубню, не відриваючись від монітора.

Дайта чекає, поки я завершу фразу.

—І що йому відповів цей сексуальний збоченець Фрейд?

Здивовано повертаюся до Дайти.

— Чого це ти так неповажливо про Фрейда?

— А чого з ним церемонитися? Він же з нами не церемониться. Він звів людину до однієї плоті, до статевого інстинкту!.. А дух? Дух де?! Не можна пояснити людину тільки сексуальним потягом… Інакше ми з тобою з ліжка не вилазили б…

— Окрім лібідо є ще й сублімація, — кажу винувато.

Лист Фрейда чи не втричі довший. Фрейд багатослівний, як і належить людині, яка заробляє гроші вигадками та писанням. Одне слово, письменник. Не дарма ж його відзначили премією Ґете. Батько психоаналітики погоджується з Ейнштейном, що інстинкт ненависті та знищення закладено в самій людині, і нею маніпулюють підбурювачі війни. «У зв’язку з цим я можу викласти фрагмент того знання інстинктів, яким сьогодні керуються психоаналітики, після довгих розмірковувань і блукань у тьмі. Ми вважаємо, що людський потяг буває тільки двох видів. По-перше, ті, що скеровані на збереження й об’єднання, ми називаємо їх еротичними (у тому сенсі, в якому Брос розуміється в платонівському „Бенкеті“), або сексуальними потягами, свідомо розширюючи відоме поняття „сексуальність“. По-друге, інші, скеровані на руйнацію і вбивство: ми класифікуємо їх як інстинкти агресії чи деструктивності. Як Ви розумієте, це відомі протилежності — любов і ненависть — перетворені в теоретичні об’єкти; вони створюють аспект тих вічних полярностей, притягання й відштовхування, що присутні і в межах Вашої професії».

— А це здорова думка, — каже Дайта. — Прогресивна.

— Яка саме? — з’ясовую.

— Що тільки любов, маю на увазі її активну форму, здатна послабити позиції мілітаризму, — уточнює. — Активну в сенсі дієвості й повторюваності.

Згідливо киваю.

— Пора нам переводити кохання на професійну основу, переходячи від оборонної тактики до наступальної.

— Ти смієшся, а я серйозно кажу.

―І я серйозно. — Обіймаю Дайту за стан, запускаю руку під кофту. — Ти переконаєшся в цьому, хай тільки Міка гуляти піде…

— Га? Що? — Як джин із пляшки виникає Міка. — Хто мене кликав?

Що ж, доведеться відкласти виконання обіцянок на потім.

А заразом і роман.

— Мир у душі — мир в домі — мир у світі, — цитую вголос.

(Рекламна пауза. Далі буде).

Далі є.

Далі професор Фрейд міркував про те, що, як правило, ціла гама почуттів утягує нації у війну; для цього використовується мотивація високих і низьких спонукань, до того ж, і явних, і неартикульованих. На його думку, приглушення людської агресивності не стоїть на порядку денному. Єдине, на що здатна людина, — спробувати «випустити пару в інший спосіб». А на завершення, по суті, взагалі поставив під сумнів актуальність обговорюваної проблеми. Замалим не дорікнув Ейнштейнові в старомодності поглядів. Ось зблиски модерного мислення доктора Фрейда: «Мені хотілося б звернутися до питання, що мене тим більше цікавить, що воно не було порушене у Вашому листі. Чому Ви і я, як і багато інших, настільки несамовито протестуєте проти війн, замість визнати їх адекватною протилежністю невгамовності життя?»

— Жаль, що Фрейд не дожив до Другої світової, — каже Дайта. — Цікаво, як би він оцінив адекватність того, що фашисти виробляли з євреями.

— З фашистами все ясно, — кажу, імітуючи інтонацію Дайти. — Мене більше вражає те, як паскудно поводилися уряди інших країн.

― Що ти маєш на увазі?

Американець Волтер Клей Лаудермілк написав: «Під час мого перебування в Палестині 1939 ропу я спостерігав трагічний „побічний продукт“ німецького вторгнення в Чехословаччину. В Палестині й Сирії нам розповідали про старезні вантажні судна, набиті біженцями з Центральної Європи, що потрапила під п’яту нацистів… Через відсутність формальних віз нещасним пасажирам ніде не дозволяли ступити на сушу. Ми бачили ці вутлі суденця, що погойдувалися на хвилях під немилосердним літнім сонцем. Їх трюми були забиті біженцями, які перебували в непередавано нелюдських умовах. Американські закони, що регулюють перевезення худоби на бойні, не допускають того, що вимушена була витерпіти на цих древніх корабликах інтелігенція Центральної Європи. Відразливі невільницькі транспорта минулого століття — і ті були кращими, оскільки раби мали свою рабську ціну й набиті ними кораблі без затримки йшли до місця призначення. Натомість єврейським біженцям судилося дрейфувати буквально окропом від спеки, а не морем удалині від стороннього ока в безвихідній надії, що капітан, можливо, ризикне нелегально висадити їх на берег Палестини… Без документів, без підданства, ці, здатні приносити користь і найвищою мірою освічені люди, становили собою одне із найтрагічніших видовищ нашої епохи. Жоден посол, жоден консул не виступив, щоб домогтися для них прав і привілеїв, якими користуються найостанніші громадяни найдрібнішої країни».

— Який жах! — скрушно хитає головою Дайта. — Прикро, коли люди від закону так само страждають, як і від беззаконня. Мені пригадалися рядки з вірша Арсенія Тарковського: «Пускай простит меня Винсент Ван Гог, за то что я помочь ему не смог». Мимоволі відчуваєш власну причетність до всього цього безглуздя.

Я мовчки киваю.

Ернст Юнґер записав у щоденнику: «Різновид причетності, який я зауважую в собі щодо сучасної історії, належить, радше, людині, котра усвідомлює себе вплутаною не так у світову, як у всезагальну громадянську війну».

А щодо громадянської війни Сент-Екзюпері зауважив: «Громадянська війна — зовсім не війна: це хвороба…». Я прочитав це в його репортажі з Іспанії. Пізніше у художньому творі він пішов далі. Нещодавно гортав Белля, натрапив на епіграф, який Белль узяв до свого роману «Де ти був, Адаме?» із «Польоту до Аррасу» Сент-Екзюпері: «Мені доводилося переживати справжні пригоди. Я прокладав нові авіатраси, першим перелетів через Сахару, літав над джунглями Південної Америки… Але війна — це не подвиг, а лише його дешевий сурогат. Війна — це хвороба, епідемія, щось на кшталт сипняку…».

А для стародавніх греків, наприклад, зовсім не війна, а саме мир видавався винятковим, майже ненормальним станом. Протест у них викликали тільки війни, які надто довго тягнулися, не мали суспільної підтримки, велися аморальними засобами, цебто супроводжувалися жорстоким насиллям. Гадаю, новітні війни, до яких нас відсилає Сент-Екзюпері, древнім грекам також не сподобалися б.

— Це ти звідти взяв епіграф до цього розділу? З роману «Де ти був, Адаме?», — запитує Дайта. — Правильні слова.

Роблю непевний рух. Я дещо іншої думки. Солдатам узагалі не варто жалітися. Якщо ти солдат — не жалійся. Хочеш жалітися — не будь солдатом. Солдат може пожалітися лише самому собі й тільки на самого себе.

— Це з «Листа моїм синам», — відповідаю.

Але чи я правий? Адже солдат — також людина. Хіба? Ні, солдат не така людина, як інші. Солдат — це вигляд людини з тилу. З чорного ходу. А чорний хід відрізняється від парадного. І то дуже. Розмірковую подумки, а вголос кажу:

— В Іспанського іноземного легіону бойовий клич: «Хай живе смерть!».

— Який жах! — Дайта пересмикує раменами, наче від холоду. — Навіщо цей епатаж?

— Який же це епатаж? — заперечую. — Це ж тобі не письменники.

— А як це називається?

— Я не знаю, як це називається. А робиться це задля підняття бойового духу. Якщо солдат не боїться смерті, його неможливо зламати морально.

Іспанський Іноземний легіон було створено стараннями Хосе Мільяна Астрая. Це легендарний генерал, який виявляв на полі бою чудеса хоробрості та втратив руку й око. Саме йому, героєві війни в Марокко, який незмінно бився в перших рядах і особисто піднімав бійців в атаку, належить Фраза, що увійшла в історію: «Хай живе смерть і хай загине розум!».

— Уточнення стосовно розуму багато пояснює, — каже Дайта.

Еге ж. Пришлють телеграму. Передадуть по радіо й телебаченню, напишуть у газетах: «Ваш розум загинув смертю хоробрих».

— Один розумник сказав, що героїзм смертельно небезпечний, але тільки він рятує життя від банальності.

— Але ж не від смерті, — уточнює Дайта.

Часом, мабуть, і від смерті. Але героїв смерть не лякає, їх страшить банальність життя.

— Перикл, утішаючи батьків загиблих, прорік таке: «Щасливий той, кому, подібно до цих воїнів, приготований такий прекрасний кінець».

— Хто такий Перикл?

— Державний діяч і полководець у стародавніх Афінах.

— Політик, отже? — тоном діагнозу підсумовує Дайта. — Тоді все ясно.

Геродот зафіксував оповідь Солона, був у стародавніх греків такий політик і трохи поет, про найщасливішу людину, якою був, на його (Солона) думку, афінянин Телл. Цей зразковий громадянин брав участь у військовому поході, під час бою він змусив ворогів утікати, але й сам загинув доблесною смертю. За що афіняни влаштували йому поховання за державний рахунок на місці загибелі, виявивши цим самим високу честь.

— Похорон за рахунок держави — це серйозне заохочення, — іронізує Дайта.

Юрій Виноградов, дослідник воєнної історії Стародавньої Греції, прирівнює культ героїв, що склався в Стародавній Греції, із культом «місцевих святих» у християнстві. Героям належало заступатися за своїх земляків під час ворожих нападів та інших різних бід. Герої були своєрідними посередниками між світом людей і світом богів. У монографії «Щасливе місто у війні» науковець написав: «У Стародавній Греції культ героїв поступово почав трансформуватися в тому напрямі, що героїчний статус після смерті могли отримати також звичайні люди з огляду на загибель на полі бою чи просто через гідну поведінку за життя. Героїзм у такому разі розглядали як один із шляхів віднаходження безсмертя душі, точніше, позбавлення її мук царства тіней. В епоху еллінізму ця справа стала майже рутинною, і зовсім не дивно, що за кілька століть у римську епоху слова „герой“ і „покійник“ стали майже синонімами».

Дайта хитає головою, пасмо підбіленого волосся заступає її обличчя.

— Весела перспектива, — каже вона.

Мене вже також приморила ця смертельна живучість геройства.

— Солодка й прекрасна смерть за Батьківщину.

— А це хто насвистав? — Відгортає волосся. Зоставивши руку біля скроні, дивиться на мене.

— Горацій.

— Поет! Я так і думала. Поети тобі такого навигадують, що й політики за ними не вженуться!

Це правда.

Блок у записнику за 13 червня 1916 року занотував: «Телефонував Маяковський. Він жалівся на московських поетів і говорив, що дуже вже багато страшного написав про війну, треба було би провірити, кажуть, там не так страшно».

Але Володимир Маяковський так і не зібрався перевірити. Перевірив Гумільов.

Микола Гумільов виявився чи не єдиним зі свого середовища, хто пройшов усю війну, ставши справжнім російським офіцером. За весь час військової служби він жодного разу не спробував ухилитися від подальшого її проходження, хоча можливостей і навіть підстав для цього вистачало. Ще 1907 року Гумільов був звільнений від військової повинності через хворобу очей. Проте поет домігся зарахування на військову службу й дозволу стріляти з лівого плеча. Він обрав кавалерію. За окрему плату, приватно, навчився володінню шашкою й списом.

«Не тільки мені здалася дивною ідея без будь-якої необхідності вдягати солдатську шинель і відправлятися в окопи. Гумільов думав інакше», — згадував про нього поет Георгій Іванов. А сам Гумільов 2 січня 1915 року писав із діючої армії: «У житті поки що в мене три заслуги: мої вірші, мої подорожі й ця війна. З них останню, яку я ціную найменше, з прикрою наполегливістю роздувають усі в Петербурзі».

— Гумільов був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. До речі, він воював у наших краях — на Волині.

Мабуть, вловивши у моєму голосі нотки поваги, Дайта цікавиться:

— Два — це багато?

— Один Георгієвський хрест — це вже багато, — кажу я. — А два — це дуже багато.

— Ти маєш на увазі, як для письменника? — допитується Дайта.

— Не тільки, — відповідаю. — Наприклад, знаменитий маршал Жуков заслужив стільки само. У Блюхера також було два, плюс Георгієвська медаль. У Рокосовського — один та дві медалі: четвертого й третього ступеня. У Чапаєва — три й медаль.

— У Василя Івановича? — дивується Дайта. — Нічого собі! Оце так компанія в Гумільова! А я думала, він — типовий поет. А в кого було найбільше Георгіївських хрестів?

— Будьонний був повним кавалером.

Ще один радянський маршал — Михайло Тухачевський — під час Першої світової війни за півроку був представлений до п’яти (!) орденів. Що за часів війни в Афганістані просто було неможливим, оскільки нагороджували не з огляду на реальні бойові обставини та кількість вояків, які заслуговували на відзначення, а згідно з рознарядкою. На бойовий підрозділ виділяли певну кількість нагород, скільки не було шкода, а скупилися дуже, принаймні в перші роки, коли війну «ховали» від власного народу. Якщо на бійця вже було оформлено нагородний лист, то наступне подання можна було робити лише через півроку, навіть якби боєць щодня відзначався подвигами. Існувала практика «занижувати» нагороду. Наприклад: якщо подавали на орден Червоного Прапора, міг прийти орден Червоної Зірки; якщо представляли до медалі «За відвагу», присилали медаль «За бойові заслуги». Це однаково стосувалося і рядових бійців, і офіцерів. Від них я згодом і довідався про всі ці «нагородні тонкощі». Фактор «заниження» заслуг позначився навіть на статусі бригади, в якій я служив. Я вже казав, що за бойові дії в перші півтора року наша військова частина була відзначена орденом Леніна (вручили, здається, в травні 1981). Після Вітчизняної війни жодна інша в/ч такої високої нагороди не отримала. Але річ у тому, що подавали на звання гвардійської. Таке вже наше щастя чи, як кажуть поляки, льос. Ми були громадянами країни, в якій бажане видавали за дійсне, а дійсне приховували, в якій економили на нагородах, але не зважали на людей.

А ось цікавий факт.

У «Листі до РКП(б)» (16 червня 1929) воєнно-політичний комісар Дмитро Фурманов (той, що був комісаром у Чапаєва) написав, зокрема, таке: «Говорячи відверто — нагороди часто видаються з плеча. Є випадки, коли їх отримують за жеребом. Траплялися випадки бійок і кривавих зіткнень. На мій погляд, нагороди чинять дію найбридкішу й розкладницьку. Вони породжують заздрість, навіть ненависть поміж найкращих бійців, вони підгодовують усякі підозри, поговори найнижчого штабу, розмови на тему про повернення до минулого тощо… Я ще не чув від жодного нагородженого, щоб він захоплювався нагородою, щоб цінував цю нагороду глибоко й високо. Нічого такого немає. Багато з ким доводилося мені говорити з командирів і рядових червоноармійців, нагороджених чи ні, — всі однаково обурюються і протестують проти системи нагород».

Як казав наш новозборишівський колгоспний бригадир на прізвище Романюк: «Радянська влада — добра влада, тільки дурному в руки попалася».

Що тут ще додаси?

― А так би ти розмовляла тепер із гвардійцем. — Роблю жест, ніби вибачаюся.

— Якби я одразу знала, що ти не гвардієць, то, може, й заміж за тебе не вийшла б, — каже Дайта.

До кімнати зазирає Міка.

— Ви чого смієтеся?

— Я мамі анекдот розповів, — відповідаю.

— Розкажи мені, я теж хочу посміятися. Тільки мені непристойних не можна, — попереджає.

— Вибач. — Розводжу руками, а Дайті кажу: — Усі історії про війну (воєнні історії) варто вважати непристойними.

Дайта дивиться на мене запитально. Міка лиш коротко глипає.

— Якщо у вас немає нічого смішного — я піду, — каже він.

Міка зникає.

— Та-а, — тягне Дайта. — Смішного мало.

— Ну, чому ж? — не погоджуюся. — Якщо зайти з іншого боку, то все це тільки й варте того, щоб із нього посміятися.

Мені чомусь пригадався американський полковник Девід Хекворт. Здавалося б, якщо вже когось не обділили нагородами — то Хекворта. За свою службу у війську він отримав понад дев’яносто різних нагород. Дивовижна біографія. П’ятнадцятилітнім записався до армії США. У Другій світовій, здається, повоювати не встиг. Але вже під час Корейської війни (потрапив на неї, будучи сержантом, а закінчив, відбувши два строки, офіцером, у званні капітана) заслужив три Срібні зірки. Якщо не помиляюся, ця медаль займає третє місце в ієрархії військових нагород США. Навіть одна Срібна зірка — серйозна підстава для гордості. І що ж ви думаєте?! За В’єтнамську війну (відбув чотири строки) Хекворт отримав ще сім (!) Срібних зірок. Вісім Бронзових зірок. Вісім Пурпурних сердець — медаль за поранення. Два хрести «За видатні заслуги» — ця нагорода друга за старшинством. А ось на Медаль Пошани (найвища військова відзнака) тодішній американський президент чомусь поскупився. А представляли Девіда Хекворта до неї тричі. (О, нам це знайоме!). І що ж ви думаєте?! (Не втримаюся, щоб не повторити цей риторичний вигук). Після двадцяти п’яти років служби він розчарувався в армії. Розчарувався у війні. У якомусь скандальному інтерв’ю передрік поразку. Викинув усі свої нагороди й подав у відставку. Успішно займався бізнесом. Потім був воєнним експертом та оглядачем. Критикував війну в Іраку. До самої смерті головував у організації «Солдати за правду».

Хіба не смішно?

Шукачі правди завжди викликають сміх.

Бо де вона, та правда?

Тож не будемо смішити людей і повернемося до Гумільова.

Свої враження про війну Микола Гумільов зафіксував у «Записках кавалериста». Він писав їх, як тепер сказали б, онлайн. Кореспонденції з фронту. Разом близько двадцяти подач у газеті «Біржові новини». Цікавий документ епохи. І його особистий документ. Іноді масштабність явищ легше зрозуміти не через загальне й офіційне, а через особисте. «Я часто думав відтоді про глибоку відмінність між завойовницьким і оборонним періодами війни, — писав Гумільов у першому розділі своїх нотаток. — Звичайно, і той, і інший необхідні лише для того, щоб знищити ворога й завоювати право на міцний мир, проте на настрій окремого воїна діють не тільки загальні міркування, — кожна дрібниця, випадково роздобута склянка молока, навскісний промінь сонця, що висвітлює групу дерев, і власний вдалий постріл часом радують більше, ніж звістка про битву, виграну на іншому фронті».

Як на мене, надзвичайно цінне зауваження. Мабуть, лише переживши екстремальні обставини, людина може прийти до розуміння (чи відчуття), що головне не просто складається з дрібниць, а що саме дрібниці є тим головним, що наповнює життя, дає йому смак і забарвлення, але ми цим зазвичай нехтуємо, тягнучись і прагнучи чогось значущішого.

Мені пригадується дзенська притча.

Коли Банкей проповідував у храмі Рюмон, священик із секти Сінсю, із тих, хто вірить у спасіння через повторювання імені Милосердного Будди, заздрив величезній кількості слухачів Банкея і вирішив із ним посперечатися.

Банкей уже прочитав половину проповіді, коли з’явився цей священик, наробивши при цьому стільки гуркоту, що Банкей перервав мову й запитав, у чому річ.

— Засновник нашої секти, — почав хвалитися священик, — володів такими чудесними силами, що коли він стояв на березі річки з пензлем у руці, то написав священне ім’я Аміди на папері, який тримав його помічник на протилежному березі річки. А ти можеш зробити таке чудо?

— Можливо, твій ловкач і зробив цей фокус, — недбало відповів Банкей, — але це не у звичаї дзен. Моє чудо — те, що коли я відчуваю голод, я їм, а коли відчуваю спрагу — то п’ю.

До речі, не зле було би чаю випити.

— Мабуть, непросто бути героєм, — каже Дайта. — Треба буде обов’язково перечитати Гумільова.

— Краще Анну Ахматову перечитай, — усміхаючись, раджу їй. — Із геройством не так усе просто.

— Що ти маєш на увазі?

— Мотивацією для геройства може бути страх.

Популярний норвезький філософ Даре Свендсен у книзі «Філософія страху» написав: «Один страх може витісняти інший. Страх утратити лице може пересилювати страх бути покаліченим… Солдати нехтують страхом загинути в бою, оскільки ще дужче бояться осоромитися перед своїми товаришами. З цього погляду „сміливі“ вчинки можуть бути, фактично, зумовлені страхом».

— Ось так.

— Це ж треба! — хитає головою Дайта. — Як усе непросто і як усе занедбано!

Існує інша хоробрість.

Олександр Блок занотував 28 червня того самого 1916 року: «Я не боюся шрапнелі. Але запах війни і спряженого з нею — хамство. Воно підстерігало мене з гімназичних часів, і ось — підступило до горла. Запах солдатської шинелі — неможливо стерпіти. Якщо говорити далі, то ця безглузда війна нічим не завершиться. Вона, як усяке хамство, безпочаткова й безконечна, безобразна».

У своєму ставленні до війни я більше схожий на Миколу Гумільова (звісно, з вирахуванням двох Георгіїв), а хотів би бути подібним до Олександра Блока.

― І що тобі заважає? — цікавиться Дайта.

— Я, — відповідаю. — Я сам собі заважаю.

— Якщо так, то ти ще матимеш із цим мороку, — каже вона співчутливим тоном.

— Сподіваюся, що ні.

Хотілося би бути в цьому певним.

Здається, я не кваплюсь поквитатися з війною. У мені є і Гумільов, і Блок. Але не окремо. Обидва вони складаються в мені в Жана-Поля Сартра, який писав: «Треба зізнатися, що коли брати тільки мене, виключно мене, то я був би дуже розчарований, якби ця війна через місяць раптом завершилася. У цей момент, коли мене в неї закинуто, мені хотілося би побачити, як вона, перш ніж зникнути, покаже себе в усьому розмаху (в усьому розмаху шахрайства й махінації)».

Я — Сартр!

Колись молодий Андрій Вознесенський вийшов на сцену і заявив: «Я — Гойя!».

― У чому, на твою думку, полягає шахрайство війни? — запитує Дайта.

Гадаю, Чеслав Мілош уже відповів: «Людська природа марнотратна: невтомно плодить дітей, які займають місце загиблих у війнах, але виникає запитання, чи нічого не втрачається, коли надто багато мужніх зникає в землі. Ці поля битв, на яких лежать герої, які загинули в битвах проти інших, таких самих сміливих, як і вони, — німці, французи, англійці, поляки, українці, росіяни — ці мільйони, чи не наказують вони запитати, який вплив має на живих утрата найкращих генів?»

— Війна забирає найкращих, — кажу я.

Лиддел Гарт, англійський воєнний історик і теоретик, сказав, що мета війни — досягти кращого стану миру, ніж він був до війни, хоча б тільки на ваш погляд.

Чи можна сподіватися на кращий мир після того, як війна забрала найкращих людей?

Залишаю це питання відкритим.

П’ємо з Мікою чай. Дайта пішла до крамниці. Чи, може, ще кудись. Вона казала — я забув.

— Чогось солодкого хочеться, — каже Міка.

— Що тобі дати? Цукерків чи печива?

Непевно стенає плечима.

— Може, ковбаси з сиром.

Продовжуємо чаювати. Я догоджаю душі своїй голим чаєм, а Міка — чаєм із «солодким».

— Як твій роман? — запитує Міка. — Пишеться?

Я здивований. Пора мені з цим романом закруглятися. Коли вже малолітній син, як у хворого про здоров’я цікавиться…

— Дякую, — відповідаю чемно. — Рядок за рядком…

— Коли ти закінчиш роман, може, ми вечірку влаштуємо?

— Вечірку?! — продовжую дивуватися. — І як ти собі уявляєш цю вечірку?

Знову непевний рух плечем.

— Ну, музика, танці, напої…

— Напої?! Це суттєво! — кажу я.

— Безалкогольні, — уточнює Міка.

— А дівчата будуть? — запитую.

Син дивиться мені в обличчя, щоб з’ясувати, чи я часом не жартую. Здається, моє запитання його дещо збентежило.

— Може, мама…

У його голосі бракує впевненості. Але це й зрозуміло. Щодо дівчат — ніколи не можна бути до кінця певним, включань чи їх у свої плани на вечірку. Як і у випадку з війною.

Я сиджу перед комп’ютером і, відкинувшись на спинку та поклавши голову на сплетені пальці рук, дивлюся в стелю.

Мене переслідує запах солдатської шинелі. Не годиться дихати цим запахом. Але й жити в протигазі також не слід.

Марк Аврелій писав: «Я роблю те, що мені належить робити, і ніщо інше мною не помикає — ні неживе, ні нерозумне, ні те, що заблукало, не відавши дороги».

— Тату, що ти робиш? — цікавиться із сусідньої кімнати Міка.

Заплющую очі.

Я пишу роман. Ніби навпомацки шукаю вікно. Щоб провітрити цей світ, як казарму.

І знову цей клятий пафос!