Книга забуття

Проблема глибинної пам’яті та пошуки іншої краси

Так само, як не знав, із чого розпочати цей роман, тепер не відаю, чим його закінчити. З цим романом я не квапився. Недавно надибав записника, в якому зафіксовано, що перші три новели були написані ще 1990 року. Від цих новел не зосталося слова на слові, що не було би перевернуте. Мабуть, це був фальстарт, мені довелося розпочинати все спочатку. Утім, мушу зазначити, роман, який я пишу нині, це не той роман, який я написав би тоді. Я не поспішав. Герман Гессе 1945 року писав, що якби він був молодим і повним сил, то не займався б нічим іншим, окрім видавання книг: «Ці труди в ім’я неперервного життя духу нам не можна відкладати до того часу, коли держава залікує рани, завдані війною, не можна й займатися цією роботою похапцем, догоджаючи кон’юнктурі, не переймаючись тим, щоб бути скрупульозно совісними. Оскільки для світової літератури не меншу небезпеку, ніж війна і її наслідки, становлять погано й наспіх видані книги». Продовжуючи цю думку, можна зауважити, що більшою небезпекою від погано й наспіх виданих книг, є книги, які з тією самою недобросовісністю написані. Хочеться по-дитячому запевнити: я старався. І це правда. Однак є проблема. Сомерсет Моем у книзі «Узагальнюючи підсумки» зізнався: «Я пишу цю книгу, щоб витрясти з голови деякі думки, які щось надто міцно в ній застрягли і бентежать мій спокій». На жаль, я не можу з такою ж чіткістю формулювати, що спонукало мене до написання цієї книги.

Тук-тук! З’явилася Дайта.

— Я прийшла позаважати. Що читаєш?

Згортаю книгу, заклавши сторінки пальцем. Читаю з обкладинки, наче забув ім’я автора:

— Фердинанд Фош, «Спогади».

— Не знаю такого письменника.

― Це не письменник. Французький воєначальник, головнокомандувач об’єднаних збройних сил Антанти під час Першої світової війни. Слухай, що написав: «У кожної армії власний, відмінний від інших напрям думки; кожна повинна виконувати вимоги свого уряду, а той має свої приватні інтереси й потреби. Окрім цього, кожна армія має свій гонор».

— Кожна сільська баба має свій гонор, — наче між іншим відзначає Дайта. — І навіть останній у цій країні дядько, який літо й зиму ходить у зимовій шапці, має свої приватні інтереси та потреби, до яких та баба повинна пристосовуватися…

— Моя дружина сьогодні налаштована критично, — кажу тоном, яким на театральній сцені говорять «убік».

— Але зауваж: моя критика конструктивна. Ось, наприклад, ти… Щоб написати три сторінки, перекопав тридцять книжок… Ти в них натхнення шукаєш?

Дайта дивиться на мене, наче я прийшов до неї на перше побачення посеред літа у валянках і з кактусом у вазончику замість квітів.

— Намагаюся відкопати живу пам’ять, — пояснюю.

—І що це означає?

Автор передмови Фошевих «Спогадів» застерігає: «Перед нами проходять лише абстрактні армії й корпуси — яке це знайоме з вітчизняних робіт, присвячених Другій світовій війні!» Мені одразу пригадалася післямова до російського видання «Зневажених дітей» Жоржа Бернаноса, у якій перекладач цієї книги В. Бистров висловлює впевненість, що авторові вдалося знайти в мові миру слова, які здатні передати Війну: «Саме цим книга щоденників Бернаноса „Зневажені діти“ цікава читачеві нашої країни. Країни, де пам’ять про ту війну пройшла, через усі ступені й стадії брехливих спогадів — маршальських, генеральських, — через лейтенантську й окопну „правду“. Було вирубано не один ліс задля того, щоб усі ці спогади побачили світ, а насправді для того, щоб назавжди поховати під грудою багатотисячних накладів живу пам’ять».

— Угу, — каже Дайта. — І що — багато накопав?

— Ну, це ж не хробаки для рибалки, — відповідаю ухильно.

— Угу, — повторює Дайта, мовляв, усе з тобою ясно. — І чому ж вони — всі ці маршали-лейтенанти-рядові — брешуть?

— Я не висловлювався б так категорично. Існує так звана проблема «глибинної пам’яті». Ця проблема не тільки психологічна, а й лінгвістична, оскільки потрібно не лише пригадати витіснені в безпам’ять події, а й найти для оповіді про них відповідну мову. Розумієш, дуже складно знайти в людській мові слова для передачі нелюдських станів…

Дайта не погоджується:

— Ця проблема актуальна хіба що для рядових, ну, може ще стосуватися якимсь боком лейтенантів, але найбільше мемуарів строчать генерали і найбільше в них брешуть… Я знаю, що кажу. Мій тато колись за радянських часів збирав військову мемуаристику… Так ось, коли за перебудови почала з’являтися правдива чи більш правдива інформація, він так у тих мемуарах розчарувався, що навіть не здав їх на макулатуру, а скинув на купу й підпалив…

— Ну, генерали, маже, заради статистики стараються, — роблю припущення. — Військові завжди применшують власні втрати і приписують втрати противнику… Зрозуміло, що й сили в супротивника завжди переважають, і нападає він підступно тощо. Я тобі не розповідав про Тору-Бору?

(Існує інше прочитання цієїж назви — Тура-Бура).

— Схоже на приспів дитячої пісеньки, — каже Дайта і зачинає мугикати: ― Тора-бора, тора-бора…

— Веселенький мотивчик. — Киваю в такт мелодії.

— То чим славнозвісна ця Тора-Бора?

— У цій місцині мене підстрелили. Нинішній рік ювілейний ― тридцять літ минуло.

— Вибач, — Дайта кидається мене обіймати ― так, як це робить Міка, коли вибачається або жаліє мене.

Повертаюся до ноутбука, штрикаю його сонного пальцем у кнопку. Ноутбук неохоче будиться.

— Зараз покажу тобі, що я нарив.

Шукаю потрібний файл.

Ось: «Тора-Бора — печери в афганській провінції Нангархар, де обладнали укріпрайон міжнародні терористи на чолі з Усамою бен Ладеном. Розташовані в горах на висоті 4 км. Становлять собою лабіринт тунелів, що йдуть на глибину 400 м. У ньому пророблені численні кімнати — сховища, житлові приміщення, бункери й склади. Їх загальна довжина — близько 25 км. Розташована ця сітка природних печер за 85 км на південь від афганського міста Джелалабада». І ще: «Печерний комплекс Тора-Бора — одна із найнедоступніших фортець Афганістану. Він розташований у горах на південний захід від Джелалабада і активно використовувався з воєнною метою у 1979–1989 роках, під час боротьби моджахедів проти радянських військ». О! Це, так би мовити, топографія. А заговорили про Тору-Бору після того, як у грудні 2001 року в ході військової операції проти руху Талібан комплекс було захоплено Об’єднаним антиталібським фронтом за підтримки міжнародної коаліції. Тут таки виявилося, що ще раніше, «у лютому-березні 1987 року під час проведення операції „Шквал“ ця цитадель була взята підрозділом спецназу ГРУ СРСР „Вимпел“ (за іншими даними — підрозділом спецназу КДБ СРСР „Каскад“)».

― І що? ― Не терпиться Дайті.

— А потім я знайшов в Інтернеті документальний фільм, у якому закадровий голос тупо стверджував, що Тору-Бору штурмували ті ж таки славнозвісні спецназівці, лише в жовтні 1980 року. Хоча з розповідей самих спецназівців та нашого комбрига (в кадрі він у мундирі генерал-лейтенанта) Смирнова й комбата Уразматова чітко зрозуміло, що бригада штурмувала Тору-Бору, а спецназівці в той самий час визволяли заручників у сусідній ущелині Пачір Агам. Хоча весь сюжет фільму побудований на тезі, що Тору-Бору брав спецназ (мовляв, які вони круті хлопці). Американці штурмували фортецю п’ять діб, а радянські специ — лише за дві (на цьому особливо наголошувалося). За фільмом після захоплення базу підірвали. А я думаю: що ж тоді ми штурмували через півроку?! Чому мої командири не кажуть, що їм ще 1981 року довелося розкушувати цей горішок?! Чомусь на 1980 році робився особливий наголос, підписи вказували, що Смирнов командував бригадою, а Уразматов, відповідно, батальйоном 1980 року, хоча і той, і той помінялися, мабуть, під кінець 1981-го. Ні комбриг, ані комбат жодних дат не називали. Комбриг видав, що під час штурму попереду йшли афганські військові, а радянські слідом за ними на відстані 50–60 метрів. Чого ні-ко-ли не було! Хіба, може, були такі вказівки з центру, що саме так це потрібно подавати, і Смирнов їх досі дотримується. Комбриг узагалі обережненько так балакав… Моїх командирів невигадливо використали ті, які зліпили всю цю хроніку… Ось! А потім я надибав на ще один документальний «шедевр», зроблений не просто за подібним, а за тим самим сценарієм, тільки з іншими спецназівцями; бригаду представляють також інші особи, події відбуваються начебто 1981 року… Цей «документ» узагалі наскрізь білими нитками шитий… Аж зло бере!..

— Ти так не нервуйся. — Дайта заспокійливо гладить мене по плечу. — Це ж справи давно минулі…

— Ну так, і давно забуті, — кажу сердито.

Пізніше мені на очі потрапила «Коротка хронологія подій», із якої виокремив таку інформашку: «1981 року 40-а армія проводила великомасштабні операції, вела бойові дії в „зонах відповідальності частин і з’єднань“. Бої йшли на всій території республіки. Особливо можна відзначити такі, як: Третя Панджшерська операція (квітень); розгром бази моджахедів в ущелині Тура-Бура в провінції Нангархар (червень); операція „Мармоль“ із розгрому баз на південь від Мазарі-Шаріфа в провінції Балх (вересень); Четверта Панджшерська операція (вересень); Ургунська операція (жовтень). У першій половині грудня 1981 року — перша крупна спільна операція радянських і афганських військ із розгрому базового району моджахедів Дарзабе (провінція Джаузджан)». Хоч щось. І, нарешті, знайшов таке: «В ущелині Тура-Бура (провінція Нангархар) було виявлено велику базу заколотників. 18 червня почався її штурм підрозділами радянської 66-ї мотострілкової бригади й частинами 11-ї джелалабадської дивізії. Другого дня базу було розгромлено. Противник зазнав втрат, було захоплено 3 зенітно-кулеметні установки, 11 РПГ, стільки ж ДШК, 129 одиниць стрілецької зброї, 1600 протитанкових мін і близько 250 000 боєприпасів. Але дещо заколотники встигли евакуювати».

Так ось я вийшов на інформацію про події, учасником яких був. Зауважте, кінцівка з претензією на об’єктивність — мовляв, не все йшло гладко. Хоча про наші втрати — жодного слова. Головне, щоб статистика не потерпала. Насправді наш третій батальйон за підтримки авіації, артилерії, ракетних установок і т. д. човпся в тій Турі-Бурі півмісяця — від 4 червня. Щоденні бої. А нам і ночами діставалося, наш взвод стояв у кільці оборони, тому навіть у таборі не мали змоги ні відпочити, ні відіспатися. 17 червня нам на підтримку прибув перший батальйон. Піднялися вночі, у темряві зробили марш-кидок, на світанку залягли, перечекали годину, поки базу обробляли артилерія та авіація, а потім пішли на вирішальний штурм… Захопили базу вночі, але вже без мене, мене підстрелили вдень, коли ми на одному з рубежів прорвали оборону, і по нас стріляли з усіх боків…

Мабуть, ми непогано воювали, якщо тепер така кількість спецназівців хоче видати нашу роботу за свою. За цю операцію нікого з наших не нагородили, навіть тих, кого було поранено. Нещодавно прочитав статтю, в якій було оцінено нинішню нагородну систему Росії. У ній, зокрема, йшлося про таке: «Конфлікт із Грузією приніс небувалий урожай зірок Героя Росії. Звання Героя було присвоєно, якщо рахувати за відкритими джерелами, не менше ніж 19 разів. І це за п’ятиденну війну! Якщо вилучити з цього списку шість посмертних нагороджень, можна відзначити примітну закономірність: із 12 живих Героїв солдатський склад представляє лише один — сержант-танкіст, ще троє — молодші офіцери, зате старших офіцерів — восьмеро». Можливо, тепер нагороди не так дорого коштують. За роки Афганської війни лише п’ятеро (четверо офіцерів і рядовий; рядовому навіть не довелося задля цього померти) із нашої бригади вдостоєні звання Героя Радянського Союзу, троє з них — посмертно. Серед них — Олександр Стовба, йому звання присвоєно через десять років після загибелі. Довше довелося «чекати» лише лейтенанту Амосову та рядовому Гаджієву, котрі посмертно стали Героями Росії, один 1994, а другий 1997 роках.

Лейтенанти Демченко та Амосов і рядовий Гаджієв загинули в одному бою в травні 1983 року. Тоді полягла сила-силенна люду. Проте після цього бою йшлося не про Геройські Зірки. Аж до навпаки: їх намагалися тупо «злити». Почитайте, це рядки з біографії лейтенанта Амосова: «Одночасна загибель 16 людей, зокрема двох офіцерів, неминуче повинна була погубити кар’єру деяких їхніх командирів. Тоді, рятуючи свою шкуру, кілька вищих офіцерів пішли на підлість — у загибелі групи звинуватили самих загиблих! Народилася „версія“ про те, що група розташувалася на відпочинок і була знищена під час сну. Для розслідування обставин на місце бою виїжджала комісія з Головної Військової прокуратури. Її висновок свідчив — бійці загинули в бою з переважаючими силами ворога, борючись до останньої хвилини. Одначе тоді нагородили тільки лейтенанта Демченка…»

— Після такого легко можна втратити віру не тільки в людей, а й у все людство, — каже Дайта.

— А ти питаєш, чого вони неправдиві спогади пишуть.

— Невже все так безнадійно й примітивно?

Стенаю плечем.

— Є люди, які визнають героями тільки мертвих.

А була колись така країна — СРСР. «Живими в нас нехтують, — занотував Олександр Бек у фронтовому записнику за 1943 рік. — Із нагороджених тільки 6 осіб живих і 46 — мертвих. Уся кореспондентська й письменницька маса заражена цим політиканством. Дали героєві загинути. Загиблому героєві приписали, чого не було. Цим завдали образи бойовому колективу. Дали йому загинути. Якщо герой загинув — друкують, живий — не друкують. Приписують навіть убитим те, чого не було…».

— Це факти, а я хотіла би дізнатися причину, — напосідає Дайта.

Мене це трохи сердить. Можна подумати, в мене ключі від комори з відповідями.

Кличу на допомогу В. Бистрова, який щодо цього питання висловлює таку думку: «Річ у тому, що всі, хто писав про війну, завжди знали, в чому правда (а те, що їй не відповідало, було, отже, несуттєвим і таким, що не заслуговує на увагу). Тоді як від часів Сократа відомо: істина на боці тих, хто не знає». Дайта задумливо покусує нижню губу. Не схоже, що її вдовольнила відповідь.

— Спокусливо думати, що істина на твоєму боці, — озивається врешті.

Щодо істини. Цзе Сюань у «Воєнному каноні в ста главах» написав: «Розмірковувати про події минулого гірше, ніж займатися справами теперішнього. Коли справ багато, то й способів дати їм раду також велика кількість. Часи міняються, і разом із ними змінюється те, що істинно в даний момент».

— А ще спокусливіше нічого не знати, — кажу я. — Так само спокусливо, як і знати все.

Помовчали.

Чи можна після такої практики вірити теоретичним розмислам Юліуса Еволи: «Базовим принципом, що лежить в основі будь-якого виправдання війни з погляду людської особистості, є героїзм. Війна дає людині можливість пробудити героя, що спить усередині неї. Війна руйнує рутину комфортабельного життя і за допомогою суворих випробовувань пропонує перетворююче знання життя, життя зі смертю. Момент, у який індивід стає героєм, навіть якщо це останній момент його земного життя, своїм значенням безкінечно переважує тривале існування, що проводиться в монотонному споживанні посеред сірості міст. Із духовного погляду така можливість компенсує всі ті негативні та руйнівні аспекти війни, що однобоко й тенденційно підкреслюються пацифістським матеріалізмом. Війна дає змогу людині усвідомити відносність людського життя, і, відповідно, пізнати закон „більшого-ніж-життя“, тому війна завжди має антиматеріалістичний, духовний сенс».

— Хто такий цей Евола?

― Мислитель, який сподівався, що італійський фашизм переросте в лад, базований на традиційних цінностях.

Дайті здається, що я беру її на кпини.

— Що ж це за такі традиційні цінності?

— Найбільше Евола цінує героїчні традиції.

Наприклад: «Вважаємо доречним відтворити таку чудову формулу настанови воїну в стародавній кельтській традиції: „Бийся за свою землю і, якщо потрібно, прийми смерть, оскільки смерть є перемогою й визволенням душі“». Або: «В ісламі „священна війна“ — джихад — і „шлях Бога“ є взаємозамінними поняттями. Той, хто воює, перебуває на „шляху Бога“. Така добре відома приказка, що характеризує цю традицію: „кров героїв дорожча Господу, ніж чорнило вчених і молитви набожних“». І підсумовує: «Завершуючи цю екскурсію в форми героїчної традиції, запропоновану нам різними часами й народами, ми хочемо додати кілька слів. Ми зробили це з певним наміром показати, що сакральність війни, цебто те, що забезпечує духовне виправдання війни і її необхідність, є традицією в вищому смислі слова: це те, що виявлялося завжди і всюди, у висхідному циклі будь-якої великої цивілізації; натомість воєнний невроз, гуманістичне й пацифістське осудження війни, а також концепція війни як „печальної необхідності“ або суто політичного або природного явища — жодна з них не відповідає ніякій традиції: усе це — лише сучасне творення, народжене вчора як побічний ефект розкладу демократичної й матеріалістичної цивілізації…».

— Коротше кажучи, Юліус Евола мріяв про те, щоб кожна людина сприймала своє існування як службу у війську.

— Який жах! — Хитає головою Дайта.

Коли в Ейзенштейна поцікавилися його військовою спеціальністю, він відповів: «Мабуть, рухома мішень».

— Ще можна зрозуміти, коли військові виправдовують війну, бо без роботи бояться зостатися, — продовжує Дайта.

— А ось коли інтелектуали — робиться страшно…

— Війна завжди вабила інтелектуалів, — кажу я. — Може, навіть більше, ніж військових, для яких це, як ти мовиш, тільки робота, фізична чи розумова, але робота. Тут усе пристойно — в межах матеріалізму. А для інтелектуалів війна — метафізична, ботаніки тягнуться до неї, як до місця прозрінь та осяянь. Я тільки те й роблю, що посилаюся на їхні одкровення.

Барікко писав: «Рятуючи від оніміння почуттів і усередненої моралі повсякденності, війна змушувала світ рухатися, а людей — зазирати глибоко в себе й знаходити приховані від усіх куточки душі — мета будь-якого пошуку й бажання. Я не кажу про далекі варварські часи, зовсім недавно витончені інтелектуали Вітгенштейн й Гадда вперто прагнули потрапити на фронт, на нелюдяну війну, переконані в тому, шр тільки там зможуть знайти себе».

Щодо Гадда мені мало що відомо, а от Вітгенштейн — особа доволі знаменита й навіть популярна. Свої враження від війни та її переживання Вітгенштейн занотовував у щоденнику. Наведу кілька витягів: «Обмундирували як рекрута. На те, що можна використати мої технічні знання, надії мало. Потрібно дуже багато доброго настрою й філософії, щоб тут зорієнтуватися» (10.8.14). «Майже голий я вибіг на капітанський місток. Крижане повітря, дощ. Я був переконаний, що зараз же помру. Увімкнув прожектор — і назад, одягатися. Я був страшенно схвильований. Я відчув жах війни» (18.814). «Почуваюся цілковито знесиленим і не бачу жодної надії ззовні. Якщо мій кінець близький, нехай я помру гідно, не втративши голови від страху, в цілковитому усвідомленні себе. Нехай я ніколи не втрачу себе самого» (13.9.14). «Мені стає моторошно, коли я думаю про те, що мені ще належить пережити на цій війні» (29.9.14). «Живу з останніх сил. Просвітління ще не зійшло на мене. Сьогодні побачив своє відображення в дзеркалі; я цілковито розчавлений!» (10.4.16). «Зголосився піти в розвідку, можливо, завтра. Тільки тоді для мене почнеться війна. І може статися — життя! Можливо, близькість смерті відкриє мені світло життя. Нехай Господь просвітить мене. Я хробак, але з Божою допомогою стану людиною. Господи, поможи мені. Амінь» (4.5.16). «Учора нас обстріляли. Я у відчаї. Я боявся смерті. Тепер у мене тільки одне бажання — жити! А дуже важко відмовитися від життя, якщо так його любиш. Саме це і є „гріх“ — нерозважливе життя, помилкове розуміння життя. Часами я перетворююся в звіра. Тоді я не можу думати ні про що, окрім їжі, пиття, сну. Жахливо! Я й мучуся тоді також, як звір без можливості внутрішнього порятунку. І тоді я відмовився від своїх примх і пристрастей. Не потрібно відкладати думи про правильне життя на потім» (29.7.16).

Просвітління так і не зійшло на Вітгенштейна. Принаймні, в щоденнику цього не зафіксовано. Хіба, може, дещо пізніше, коли Вітгенштейн потрапив у полон, адже саме там він написав «Логіко-філософський трактат». Однак не знаходимо й свідчень того, що філософ розкаявся в тому, що добровільно прирік себе на воєнні страждання.

Мені пригадався мій однополчанин Міша (той самий, із яким ми в Афганістані навіть словом не перемовилися). Часом він навідується до мене, а 15 лютого, у день виведення, обов’язково провідує. Сам я вже кілька років як перестав ходити на ці збіговиська. На таких заходах не можу позбутися відчуття профанації ідеї пам’яті і щодо мертвих, і щодо живих. Вигляд у Міши не геройський, як в останнього батальйонного чмошника. Хреновий, коротше, вигляд. І війну він тяжко пережив, і мирне життя його добряче задовбало. Досі в парубках ходить. Але Міші ж не в рекламі з таким виглядом зніматися. А на війні бійці з таким виглядом, як правило, безвідмовні й безсловесні: що на них навалиш, те й тягнуть. Коли Міша прийшов, і ми обійнялися, він розплакався. Зараз вже заспокоївся й збадьорився. Ми випивали й говорили. Виникла пауза, Міша притих, замислився. І враз озвався:

— І нашо воно нам, блядь, треба було?!

У мене не було відповіді на це філософське питання.

Не знати, чи поставало воно перед Вітгенштейном. Коли в 1920-ті роки Бертран Рассел збирався приєднатися до «Міжнародної організації за мир і свободу», Вітгенштейн не приховував своєї прикрості й обурення. Ображений Рассел на це йому зауважив, що сам він, мабуть, прилучився б до «Міжнародної організації за війну і рабство», з чим той негайно погодився. А навесні 1945 року, коли російські самохідки прямою наводкою били по Рейхстагу й англійці плакали від радості, Вітгенштейн адресував їм питання: «Уявіть, у якому жахливому становищі має перебувати нині така людина, як Гітлер».

Утім, хто знає, яке воно — просвітління?

Можна пригадати ще двох інтелектуалів — Ремарка та Юнґера, цих антиподів, твори яких, можливо, й дотепер впливають на юначі уявлення про війну, як це трапилося із Гюнтером Грассом. «Не можу сказати, коли саме я витягнув із книжкової шафи мого дяді роман Ремарка „На Західному фронті без змін“. Чи він трапив мені, коли я вирішив піти до армії добровольцем і чекав на виклик, чи то я прочитав його разом із воєнним щоденником Ернста Юнґера „У сталевих грозах“? — написав Ґрасс. — Я досі відчуваю на собі вплив цього роману. Як пара чобіт змінює своїх власників… Як гинуть солдати, один за одним… Книга і її автор продовжують нагадувати мені про юнацьку недоумкуватість, але, водночас, і про те, що можливості витверезного впливу художньої літератури обмежені». Ґрасс не писав, чи доводилося йому зустрічатися з Юнґером, адже той жив десь неподалік, натомість до Ремарка, будучи в Америці, у гості напросився: «Я розповів йому, як паралельне читання двох книг викликало в мене відчуття контрастного душу: з одного боку, захопливе юнґерівське живописання війни крізь призму пригод і випробовувань мужності, з другого — мене жахнула, потрясла думка Ремарка про те, що війна робить кожного солдата вбивцею».

Пізніше Ґрасс звів Ремарка з Юнґером у своїй книзі «Моє століття» і, посадовивши за один стіл, заставив вести діалог. Я не сказав би, що це була змістовна розмова. Я чекав від цієї бесіди чогось більшого. Особисто мені цікаво було би поспілкуватися з Ернстом Юнґером — його життєва й творча еволюція не може не викликати захвату. Мабуть, приваблює й те, що він вийшов із війни переможцем. Натомість Ремарк зазнав на ній втрат. «Якби у цієї війни не було смислу, то його потрібно було б вигадати», — писав Юнґер, і це не так бажання виправдати війну, як намагання зберегти опору для тих, кого пізніше назвуть «утраченим поколінням». Утрата смислу для нього означає втрату себе. Саме тому він знаходить сенс у поразці: «Ми програли війну, тому що повинні були її програти; для нас цей факт стане не кінцем, а початком». Така позиція заслуговує на повагу. Однак обов’язково із озиранням на Ремарка. Доля Юнґера виняткова, ним можна захоплюватися, але майже не можливо пройти (повторити) його шлях. Доля Ремарка і доля героїв його роману «На західному фронті без змін» — типові, кожен солдат на війні, якщо не вбитий, то вбивця. А якщо вижив, то почувається зайвим або втраченим. Як це було одразу після війни (чи й не завжди опісля неї?) із Ремарком. Ось рядки якогось із Ремаркових біографів: «Навряд чи ми знали б нині письменника Ремарка, якби в 1916 році Еріха не забрали до армії. Його частина не потрапила в саме пекло, на передову. Але фронтового життя за три роки він сьорбнув. Приніс на собі в госпіталь смертельно пораненого товариша. Сам був поранений у руку, ногу й шию». На жаль, у герої Ремарка не записали. А він, либонь, таки приміряв до себе долю Юнґера. Недарма ж «після війни колишній рядовий повівся дивно, немов напрошуючись на неприємності: носив форму лейтенанта і „залізний хрест“, хоча нагород у нього не було». А якби були? І чин лейтенанта… Чи став би тоді Ремарк войовничим пацифістом? Чи написав би антивоєнний роман? Хтозна. Я переконаний, що Юнґер себе зберіг. А ось чи знайшов себе Ремарк — не знаю. І попри це, якщо ви зібралися на війну — читайте Ремарка. Це про вас.

Проте героями та жертвами воєнні типажі не вичерпуються. Дуже рідко, однак, зустрічаються типи, які не вкладаються в традиційну схему, а з грюкотом із неї випадають. Випадають настільки, що видаються карикатурними й пародійними. Це антигерої, антивоїни, антипатріоти… Індивіди, на яких не впливають ідеологічні гасла та колективний воєнний психоз, які мислять, діють і живуть на власній хвилі. Прикладом такого індивіда є персонаж, про якого я майже забув, — Швейк. І нагадав мені про нього дуже доречно польський письменник Анджей Стасюк: «Чи, маючи такого ординарця й вислуховуючи його нескінченні абсурдні оповідки, Юнґерові ще вистачило б відваги написати „У сталевих грозах“? Чи йому не забракло б сил знести пафос і значущість власної оповіді?». Добре запитання. Як і ідея звести Юнґера зі Швейком. Ще та колізія. А Стасюк продовжує розмірковувати: «Чи Перша світова дала ще якогось героя його масштабів? Ніхто не спадає мені на думку. Ні герої Селіна, ані Ремаркові герої не мають Швейкової виразності. Вони надто перейняті собою, бо війна їх знищує. Тим часом Швейк своєю гіпнотичною балаканиною знищує війну. Принагідно він руйнує весь сенс дотеперішнього світу. Швейк нічого не жаліє. Він сміється і танцює на могилах. Він нігіліст, бо це єдиний спосіб протриматися».

Мені Швейк не видається нігілістом. Усе, що він робить, він не робить зумисне. Він не протистоїть і не заперечує, просто живе, керуючись не загальними, а власними уявленнями про цей світ. Швейк — не позиція. Швейк — аномалія.

Мало забити на війну, треба ще й бути для неї невразливим.

— Та-а, начальнику, тобі б книжки писати, — каже Дайта.

— Посмійся мені! — лякаю її.

У Кабулі, коли ми на летовищі дожидалися гелікоптера, до нас підсіли двоє чи троє солдатів, які займалися на аеродромі поштою. Дізнавшись, що нас відправляють до Джелалабаду, поспівчували нам, повідавши, що це найнебезпечніше місце в усьому Афганістані. Я тоді замість злякатися відчув гордість. Гадаю, що ця дурна гордість досі не вивітрилася. Бо навіть тепер, знаходячи підтвердження словам тодішніх військових поштарів, як ось: «За часів присутності радянських військ район міста Джелалабад вважався одним із найбільш напружених в Афганістані, навіть великомасштабні операції із залученням авіації, десанту і спецназу не могли погасити активність душманів», — я все ще думаю, що мені пощастило з місцем служби. Іноді мене це злить, часом я з цим мирюся. Чоловіки в контексті війни залишаються вічними підлітками. Як тільки вони вдаються до споминів, починають хвалитися. Рідко кому вдається зоставатися тверезим, не упившись пафосом. Сомерсет Моем 1941 року занотував: «Коли ми виграємо війну, я всією душею надіюся, що не подурнішаємо настільки, щоб намислити, ніби перемогли завдяки певним рисам, яких немає в наших ворогів». Не кажучи вже, що нам завжди бракує розуму в той момент, зазвичай опісля ми таки ще більше дурнішаємо. І витворюємо міф, посилаючись на правду… Джелалабад був першим містом, яке таліби захопили після виводу радянських військ. Ще одне підтвердження. Чим би я ще себе потішив? Хоча інформація різна трапляється. Наприклад: «66-а і 70-а окремі мотострілецькі бригади були створені для придушення повстань. Вони мали по три батальйони мотострільців, десантно-штурмовий батальйон, артдивізіон гаубиць, ракетний дивізіон, розвідбат, танковий батальйон і сили підтримки. У цих двох бригадах у ротах було по чотири взводи, замість звичайних трьох».

— Тепер я схожий на якогось карателя-есесівця, — жаліюся Дайті.

— А тоді так не здавалося? — зривається у неї.

— Я стріляв лише в бою, — кажу похмуро.

Війна зсуває, розмиває межі дозволеного. На війні дозволено вбивати. Ворогів, звісно. А якщо зброю до рук узяла жінка чи дитина?.. А якщо й без зброї, але ти вважаєш їх своїми ворогами?.. Не маю на увазі умови, коли доводиться робити те, чого не хочеш, коли немає вибору (хоча, пригадуєте, Сартр запевняв, що вибір завжди є), а ситуації, коли солдат сам вибирає, кого й за що йому вбивати.

Зі мною служив хлопець на ім’я Арсен — наш, українець. Звичайний боєць. Якось у кишлаку, не пам’ятаю, чи це було прочісування, чи він туди попхався по бакшиш, Арсен зайшов до будинку, де на нього напали двоє афганців. Один стукнув Арсена по голові сокирчиною, але без сподіваних наслідків — боєць був у касці (отже, все-таки зачистка), а другий напав із ножем: почали відбирати автомат. Арсен отримав кілька ножових поранень у шию, мав порізані руки — хапався за ніж, проте зумів вирватися й вибіг із будинку. Тут нагодився ще хтось із наших і закинув у двері гранату. Звичайний епізод, мовляв, отакі вони — воєнні будні. Але це ще не вся війна. Бо далі Арсен перестріляв усю родину, скільки їх було в тому домі, від старого до малого — всіх. Не знаю, як йому живеться з цим тепер, а тоді Арсена совість не мучила, наші ліжка були поруч — спав він спокійно. Він учинив це, а потім жив — із відчуттям власної правоти. Він лише помстився за те, що його хотіли вбити. Поза цією ситуацією Арсен не виділявся якоюсь надмірною чи неконтрольованою жорстокістю. Арсенова мама не повірила б, що її син на таке здатен. А якби дізналася? Розплакалася б, розпереживалася… А потім знайшла б оцій страшній історії пояснення й виправдання — війна. Мабуть, так. Я не знаю…

Еренбург говорив, що війна без ненависті так само відразлива, як секс без любові. Ми ненавидимо ворогів за те, що вони нас убивають, або за те, що ми їх мусимо вбивати. У мене був просто секс. Я не відчував до афганців ненависті. Тим більше мене дивували середньоазіати, які виявляли свою ненависть до людей, які, як мені здавалося, були близькими їм за кров’ю, які вірили в того самого Бога. Сам я визнавав за цими людьми право вбити мене. Проте й сумнівами не мучився. Якщо моїй Батьківщині потрібно, щоб я був тут, — я тут. Якби мене прислали сюди копати криниці, я копав би криниці. А мені дали автомата. Щоб стріляти в людей, ненависть не потрібна. У цьому сенсі я, мабуть, був більш збоченим, як ті, котрі керувалися ненавистю. Мені здавалося, ми робимо одну справу, тільки й того, що моджахеди стріляють у мене, а я — в них. Давалося взнаки, що я був вихований на книжках.

У тодішніх книжках не писали й половини того, що тепер можна побачити в телевізійних новинах.

Ларс Свендсен у книзі «Філософія зла» писав: «Ми стежили за подіями в колишній Югославії, дізнавалися про масові вбивства, насильство й страхітливі звірства. Читали про безглузду жорстокість, коли сербські війська примушували мусульманських батьків і синів спарюватися один з одним або іншими чоловіками, про те, як роздягнутих догола мусульман змушували дивитися на оголених жінок і при виникненні ерекції відрізали пеніс. Складно знайти хоч якесь пояснення, чому це відбувається. Події в Югославії стали потрясінням для нас, оскільки ми не уявляли собі, що таке може трапитися в наші дні і, тим паче, в тій самій частині світу».

Звичайно, в нас цього бути не може. Це не ми.

Ми, ми! Може! Особливо, коли війна.

Тому й війна.

— Кант казав, що війна — знаряддя прогресу, — кажу я.

— От сучий син! — відгукується Дайта.

У її голосі мені чується, якщо не ненависть, то принаймні виразна особиста неприязнь.

Мені пригадався кантівський категоричний імператив.

— Вибач, я вже трохи призабула…

— За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як мету, а не як засіб. Цей принцип є імперативом, сказати б, наказом, і він категоричний — застосовується без винятків, у всі часи, в усіх місцях і обставинах.

— А-а, так-так-так, — пожвавлюється Дайта. — Знаю-знаю: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені… І що?

— Гарно сказано.

— І що? — наполягає Дайта.

— Шкода тільки, ні з чим це не в’яжеться.

— Як категоричний імператив, то не в’яжеться, а як знаряддя прогресу, то залюбки… Так виходить?

— Ще раз зацитую Юліуса Еволу: «У контексті героїчної традиції мала священна війна, цебто війна як зовнішня боротьба, слугує винятково засобом для реалізації війни великої. Велика священна війна — це боротьба людини з власними ворогами, які перебувають у ній самій».

— Отже, всі війни — лише проекція тих внутрішніх суперечностей, що розпинають людину? — уточнює Дайта. — І ти віриш цьому Еволі?

— Щось подібне казав Ейнштейн, тільки інакше формулював. Та й Сартра згадай…

У Сартрі Дайта, можливо, ще б засумнівалася, авторитет же Ейнштейна для неї беззаперечний.

— Як тоді поліпшити цей світ?

— Удосконалювати себе.

У Барікко є вислів: війна — це пекло, але красиве. Ну, красиве чи не красиве, але привабливе, з цим не посперечаєшся. Підсумовуючи свої роздуми на тему війни, Барікко написав: «Ми повинні навчитися змінювати своє життя, не забираючи його в іншого; пускати в обіг гроші й багатства, не вдаючись до насильства; знаходити свої етичні орієнтири, не рушаючи шукати їх на порозі смерті; відкривати самих себе у звичних місцях і ситуаціях, а не в траншеях; переживати найнеймовірніші емоції, не стимулюючи себе допінгом війни і наркотиком маленької повсякденної жорстокості. Ми повинні створити іншу красу, якщо ви розумієте, про що йдеться».

Лише одна-єдина умова.

Якщо ви розумієте, про що йдеться.

Судячи з усього, не розуміємо.

— Ти так думаєш? — Дайта ставить мої слова під сумнів. — І чого ж нам бракує для розуміння?

— Багато чого, — відповідаю ухильно.

— А конкретніше?..

— Осмислення, — кажу я. — Життя можна змінити, тільки попередньо осмисливши його. Неможливо збудувати й утримувати істинний мир, не осмисливши війни…

― Ти вважаєш, війну мало осмислювали?! — дивується Дайта. ― Та про війну написано гори книг!

— Це правда, — киваю. — Тільки ти вже забула, де тепер воєнні мемуари, які збирав твій тато. Я радив би тобі прислухатися до слів Бродського.

«І ось що цікаво: в російській поезії не відбито досвіду Другої світової війни, — ділиться Бродський думками із Соломоном Волковим. — Існує, звичайно, покоління так званих „воєнних“ поетів, починаючи з повного нікчемства — Сергія Орлова, царство йому небесне. Чи якогось там Межирова — соплі, що не лізуть у жодні ворота. Ну, Гудзенко, Самойлов. Добрі — дуже! — вірші про війну є в Бориса Слуцького, п’ять-шість у Тарковського Арсенія Олександровича. А всі ці костянтини симонови й суркови (царство обом небесне — якого вони, боюсь, не побачать) — це не про національну трагедію, не про руйнацію світу: це все більше про жалість до самого себе. Прохання, щоб пожаліли. Я не кажу вже про післявоєнний грязьовий потік, про махання кулаками після бійки: в кращому разі, це драма, яку позичили за відсутності власної; у гіршому — експлуатація покійників і вода на млин міністерства оборони. Простіше кажучи, охмуряння призовників. Розуміння того, що трапилося з нацією — ні на гріш».

— Не прислухатимуся я до Бродського, — категорично заявляє Дайта. — Після того, як він написав цього пасквільного вірша проти України, я його не люблю й не вірю йому.

Гаразд.

Цій думці знаходимо підтвердження в мемуарах Євгенія Євтушенка «Шістдесантник»: «Старі поети мовчали, а якщо інколи й писали — це було гірше від мовчання. Поетичне покоління, що народилося на гребені війни й подавало великі надії, поникло. Мирне життя виявилося складнішим від фронту».

— Чи Євтушенкові ти також не віриш?

Дайта насуплено мовчить.

Давид Самойлов, один із поетів-фронтовиків, написав таке: «Головна біда нашого воєнного покоління літератури в тому, що більшість її представників у поезії та прозі передморальний стан ретроспективно оцінює як свій найвищий моральний здобуток. Тому й немає „воєнного періоду“ в нашій літературі, точніше, є — тільки за зовнішніми ознаками, кількісно, а не якісно. „Воєнний період“ за моральними рисами не відрізняється від усіх інших часів літератури оспівування влади».

— Самойлову вірю, — озивається Дайта, радіючи, що тепер їй не доведеться утримувати цю принципову, але неконструктивну позицію.

У цього самого Самойлова десь вичитав: «Головний смисл життя — воювати і вмерти за нашу дійсність».

— Однак усе це — справи давні й російські, — каже Дайта.

Внесемо поправку.

«Головний смисл життя — вмерти за нашу дійсність».

Цілком і повністю відбиває реалії нашого українського сьогодення.

— Українські справи щодо осмислення ще занедбаніші, — кажу я. — І давні, і теперішні.

— Що, так усе запущено?

— Безнадійно.

— Чомусь я не здивована.

І хоч Дайта вірить мені на слово, я за звичкою шукаю підтвердження. А на руках у — мене фрагмент із епістоли Оксани Забужко до шановного автора.

До вашої уваги: «Насправді Ви, звичайно, не маєте в нашій літературі того прочитання, на яке заслуговуєте, — по-перше, з тої елементарної причини, що в нас взагалі немає професійної літературної критики як такої, а по-друге, чи пак, за Вінні-Пухом кажучи, „ще найпопершіше“, — немає в нашій культурі Афгану як теми поколіннєвої катастрофи, якою став, наприклад, В’єтнам у американській культурі 1970-х: кажу про це з такою рішучістю тому, що я сама з цього покоління і ця тема в мені від молодих літ щемить, як загнана скабка, — кілька разів я пробувала щось „у той бік“ драмузляти й щоразу кидала: не те, не так, а головне — не з моїм досвідом, і може, взагалі не з жіночим (можна було би, мабуть, і з жіночим — але тільки в тому разі, якби достатньо потужно було вже проартикульвано чоловічий, той, що „з перших рук“, — але, крім Вас, ніхто в нас не має путері за те братися, а відтак і Ви залишаєтеся позбавленим контексту, чи, радше, мусите одночасно творити його для себе самі, а це на порядок утруднює Ваше суто художнє завдання, котре й без того, м’яко кажучи, нелегке, — непевна, чи і наскільки врозумливо я де все викладаю, тож додаю Вам, для ілюстрації, один давній клапоть своєї чернеткової прози, якими в мене дослівно забито мій старий комп’ютер, — от просто, „от нашего стола вашему столу“, аби трошки прояснити свою думку про „жіночий погляд“ на тему). Тим-то я так зраділа, натрапивши у Вашій книжці на прозовий розділ — проза здатна взяти речі соціально куди крупнішим масштабом, ніж поезія, і те, що Вам це вдалося, втішило мене несказанно, обдарувати надією, що, раз почавши нарощувати в цій темі „прозові м’язи“, Ви не спинитеся, доки не висловитеся сповна — за всю українську літературу, яка і цю національну трагедію (як і більшість інших у минулому столітті!), — продрімала, прокліпала, прокутуляла, прочавкала — до остаточної слинявої невиразности… Боюся, пане Василю, що це таки Ваша місія, і Вам її не уникнути — порятувати честь і гідність рідного письменства, котре так видимо в нас на очах сходить на „ні про що“, маючи перед собою ГОРИ! достоту, Монблани непроговореного й неосмисленого, унікального екзистенційно-трагічного досвіду, за сам доступ до якого не один французький чи швейцарський автор дав би собі праву руку врубати — щоб тільки мати змогу писати лівою…»

Дайта пробігає очима текст. У неї виникає правомірне запитання:

— Оригінал чи фальсифікація?

— Ображаєш. — Чіпляю на лице міну враженої гідності.

— Добре, — каже Дайта. — Я перефразую своє запитання: цей текст писала Оксана Забужко чи ти сам його вигадав?

— Звичайно, що сам, — зізнаюся. — Але з її слів та думок.

— Із думок, отже? — Перепитує, прикидаючи на пильне й примружене око рівень моєї неадекватності. — А якщо вона подасть на тебе до суду?

— У такому разі, ми ще й матимемо добру рекламу.

— А нам потрібна реклама?

Безтурботно стенаю плечем.

— Наразі ні. Ми прибережемо її на чорний день.

— Веселенька перспектива.

— Не лякайся, йдеться про чорний день для реклами.

Дайта дивиться на мене поглядом заклинача рептилій.

— Часом я не знаю, коли ти жартуєш, а коли кажеш правду.

— Я завжди кажу правду. Особливо, коли жартую, — кажу я.

Дайта нахиляється й цілує мене в плече. Йде до дверей. Її поцілунок на моєму плечі зостається, мов генеральська зірка. Узявшись за дверну ручку, озирається.

— Взагалі-то, я приходила запитати, чи тобі не потрібна моя допомога?

— Ще й як! — відповідаю. — Зверни увагу: за весь цей час ніхто до нас не увірвався. Ми цілком могли б заходитися вирішувати питання поповнення нашої сім'ї.

— Це тепер так називається?

Дайта повертається.

Із гуркотом розчахуються двері.

— Тату, кіно про війну розпочинається, — кричить Міка (ніколи не забуває мене залучити до свого улюбленого заняття), хекаючи, ніби за ним хто гнався. — Будеш дивитися?

— Ні, дякую, я про війну вже книжок начитався.

— А-а! Ну, добре. Я тобі потім розповім, хто там переміг.

З таким самим грюком двері зачиняються.

— Не з нашим щастям. — Зітхає Дайта.

Я киваю. Морщу чоло. Піднімаю догори на знак уваги вказівного пальця.

— Теза: текст як війна. Розпочни з перемоги — не буде чого закінчувати.

— Звучить як реклама.

— Угу, у її чорний день. І антитеза: війна як текст. Можеш не писати — не пиши.

— Це ти щойно придумав?

— Еге ж, мабуть, із переляку, коли Міка дверима бабахнув.

— Може, тебе частіше лякати треба?

— Думаєш, воно того варте?

Дайта серйознішає.

— Ти мою думку знаєш. Я дочекатися не можу, коли твій текст закінчиться. Ніби це справді війна. Якби моя воля…

Спиняю її жестом. Знову вказую пальцем у стелю.

— Теза: текст як спосіб пригадування. Не муч пам’яті — інакше дізнаєшся те, чого не було. Антитеза: текст як спосіб забуття. Незнання не звільняє від відповідальності.

— Що цього разу тебе налякало?

― Вираз твоїх очей.

Дайта недовірливо мружиться.

— То все-таки, твій роман — це спосіб пригадування чи забуття?

Знизую недавно поцілованим плечем. Чомусь цей рух дається мені важко.

Пригадується вірш Юрія Левітанського. Не втримаюся, щоб не зацитувати його повністю: «Ну, что с того, что я там был. / Я был давно. Я все забыл. / Не помню дней. Не помню дат. / И тех форсированных рек. / (Я неопознанный солдат. / Я рядовой, я имярек. / Я меткой пули недолет. / Я лед кровавый в январе. / Я прочно впаян в этот лед — / я в нем, как мушка в янтаре.) / Но что с того, что я там был. / Я все избыл. Я все забыл. / Не помню дат, не помню дней. / Названий вспомнить не могу. / (Я топот загнанных коней. / Я хриплый окрик на бегу. / Я миг непрожитого дня. / Я бой на дальнем рубеже. / Я пламя Вечного Огня / и пламя гильзы в блиндаже.) / Но что с того, что я там был, / в том грозном быть или не быть. / Я это все почти забыл. / Я это все хочу забыть. / Я не участвую в войне — / она участвует во мне. / И отблеск Вечного Огня / горит на скулах у меня. / (Уже меня не исключить / из этих лет, из той войны. /Уже меня не излечить / от той зимы, от тех снегов. И с той землей, и с той зимой / уже меня не разлучить, / до тех снегов, где вам уже / моих следов не различить.) / Но что с того, что я там был!..»

— Насправді ж, я вже тобі це казав, байдуже, пам’ятаю я війну чи ні, головне, щоб вона про мене забула. А щодо тексту, то це просто текст. Текст, у якому ми щойно хотіли зайнятися коханням.

Дайта мовчки всміхається.

— Хочемо, — поправляю себе, — все ще хочемо…

Час завершувати цей текст, цю війну і повертатися в обійми до Дайти.

Пора!

Але так само, як не знав, із чого розпочати цей роман, тепер не відаю, чим його закінчити. Я так давно пишу цю книгу, що вже забув, із яким наміром її розпочав. Пам’ятаю тільки, що мотивація була поважна. Єдине, що для мене очевидне: на початку я був більшим оптимістом, ніж наприкінці. Звісно, читач зробить власні висновки, відстеживши мій шлях від старту до фінішу. Я ж наразі говоритиму про речі, не відтворені в письмі. Цебто, не про те, як я впливав на цей текст, а як процес його формування подіяв на мене. І хоча Моем застерігав: «Письменникові належить пам’ятати: не можна надто багато роз’яснювати», — чинитиму не на догоду правилам, а керуючись переконанням, що було би нечесно приховати від читача своє збентеження. Я почуваюся розгубленим. Так, ніби я цим текстом збирався врятувати комусь життя, а тепер переконався, що це марна затія.

— Ну, тату, ти загнув!

Це — Дайта, моя дружина. Кожен порядний письменник мусить мати дружину, інакше хто б його хвалив.

Отаке загнув.

І нащо воно мені, блядь, треба було?..