Книга забуття

Специфіка військових почестей

Михайло, не зупиняючись біля ліфта, де зібрався чималий гурт, пішов угору сходами. Здається, між четвертим і п’ятим поверхом йому трапилися дівчата, з вигляду школярки старших класів. Одна сиділа, залізши з ногами на підвіконня, друга стояла поруч. Ковзнув по них поглядом.

— Сигареткою не вгостиш? — кинула котрась йому в спину.

Він зупинився й озирнувся.

«А не зарано?» — намірився жартома взяти на кпини, але роздумав — дівчата видавалися цілком зрілими, кофтини аж тріщали на грудях.

— У мене без фільтра — «Прима», — мовив, ніби вибачаючись. — Звик в армії до міцних.

— Нічо, ми тут теж до всякого звикли, — озвалась дівчина з підвіконня (схоже, це вона його окликнула).

— Достатньо однієї на двох, — сказала та, яка стояла.

«Симпатичні», — оцінив дівчат Михайло.

Він спустився (три сходинки) на майданчик, поліз рукою до кишені. Витряс із коробки цигарку, подав так, щоб зручно було дістати кожній із них. Був певен: візьме та, що на підвіконні, одначе руку протягнула інша. Дістав запальничку.

— Нє, ми потім. — Покрутила головою дівчина й передала цигарку подрузі.

А та поцікавилася:

— Ти з армії давно прийшов?

— Майже два місяці, як демобілізувався.

Дівчина м’яко, не розминаючи, крутила в пальцях цигарку. Повернувшись, звісила обтягнуті джинсами ноги. Коротка стрижка відкривала красивий і якийсь беззахисний вигин шиї. У другої волосся було зібране у хвіст, але не на потилиці, як роблять це зазвичай, а на маківці. Вирішив постояти з ними, покурити. Знову видобув цигарки.

— А де служив? Далеко?

— В Афганістані.

— Ого! Та ти що! — дівчата, не стримуючись, висловили своє захоплення. — І як там? Розкажеш нам?

Ствердно кивнув. Так і не підчепивши цигарки, сховав пачку до кишені. Ступив на сходину. Із третьої озирнувся.

— Обов’язково. При нагоді якось.

Уже був поверхом вище, коли котрась гукнула (не певен, що розрізняє їхні голоси):

— Виходь увечері, ми тут часто сидимо.

Михайло так само ствердно кивнув, проте голосу у відповідь не подав.

Устромив ключ у замкову щілину, але двері піддалися, щойно він натиснув на ручку.

— Де був? — Зустріла його Ольга, братова дружина.

— По цигарки ходив, — відповів, переступаючи через мішок із картоплею; підлога при вході була заставлена різнокаліберними торбами. — А Петро де? Я думав, ви увечері приїдете.

Увійшов до кухні.

— У гараж машину погнав. — Ольга окинула Михайла оцінюючим оком, наче намагалася відгадати, чи дотримувався він напутніх інструкцій за час її відсутності. — Навіть якби ми на цілий рік на Марс полетіли, дівок сюди не приводь. Зрозумів? Я тобі вже казала…

— Я пам’ятаю, — відказав апатичним голосом.

Узяв зі столу яблуко, механічно потерши об рукав сорочки й надкусив. Хрумаючи яблуком, розгублено дивився у вікно, не зважаючи на словесний потік братової. Потім, повернувшись, спинив на ній усе ще відчужений погляд. Його брат Петро — здоровенний хлопака, а жінку собі взяв дрібну й кусючу.

— Не розумію, чому Петро тебе не б’є? — мовив замислено.

Ольга не здивувалася цьому запитанню. І не образилася, лише помітно збадьорилася. Відповіла задерикувато:

— Руки повідсихають!

Ольга не зла, просто вона сконструйована як жінка «наступального характеру». Якби її енергію та в мирних цілях — ціни б їй не було.

Михайло викинув недогризка у відро зі сміттям. Братова затоварювала холодильник сільськими гостинцями.

— Мішок із картоплею на лоджію винеси, — розпорядилася. — І огірки теж. І капусту, і яблука…

— Зараз, тільки в спортивне перевдягнуся.

Виконавши вказівки, Михайло підтер у коридорі та кухні підлогу.

— Щось іще? — запитав.

— Мати просила передати, щоб ти приїхав, — мовила Ольга і знову глипнула на Михайла, щоб перевірити його реакцію; продовжила скорботним тоном: — Вона про тебе без сліз говорити не може. Ображається вона на тебе…

Михайло спохмурнів.

— Приїду, — буркнув.

Повернувшись із армії, Михайло лише три дні побув удома з матір’ю, а потім утік до міста й сидить тут у братовій квартирі безвилазно.

― Може, в тебе з нервами що, то ти кажи. — Націлилася на нього гострим носиком, наче якась хижа пташка, що зібралася дзьобнути. — Знайдемо доктора — вилікують. Я знаю, з «афганцями» таке буває. У нас у селі є один, так само весною прийшов… То він узяв собі за звичну по ночах музику крутити. Якби ж то тихо сам для себе, то хай би собі слухав, а то ж врубить колонки на все село… За дня спить, а вночі сидить на веранді п’є самогон і слухає музику так, щоб усі чули. Почали йому люди щось казати — нуль на масу. Попробували силоміць — мордобій… Заявили в міліцію — забрали його до району, потримали кілька днів та й відпустили, а він далі за своє…

―І що тепер? — зацікавився Михайло.

— Що-що… Терплять люди.

— Ось йому й знайди доктора, а мені не треба.

— А що тобі треба? — Вперла в нього чорні зіниці.

— Спокою.

Ольга пирхнула, наче він викрив себе хтозна-якою несусвітньою забаганкою.

— Ну, голубе, на це не сподівайся.

Михайло зітхнув. Щодо спокою — він уже збагнув. Братова змінила тон на грайливо-іронічний. Таке враження, ніби вона намірилася розібрати його на запчастини й приміряє інструмент.

— Оксана теж, кажуть, очі за тобою видивилася.

Не діждавшись реакції, повідомила:

— Тобі лист прийшов.

Пантрувала за ним пильним зором.

Михайло прочитав зворотну адресу. Підпис — Корнелюк Ганна Олексіївна. Не зміг пригадати такої серед своїх знайомих.

— Це вона?

— Хто — вона? — здивовано подивився на Ольгу.

— Тільки не треба з мене дурну робити. Усе село гуде, що Оксана на тебе чекала чесно два роки, а ти її лісом побоку пустив — знайшов собі іншу…

— Нікого я не знайшов. — З важкою нехіттю відповів Михайло. — А Оксані я ще рік тому написав, щоб заміж виходила…

— За кого ж вона виходитиме, якщо на тебе сподівалася. Може, їй більше нікого й не треба… А ти що, розлюбив її?

— Можна й так сказати. — Михайло відвів погляд.

— Недобре це. — Ольга осудливо похитала головою. — А лист тоді від кого, якщо не від коханої?

Михайло здвигнув плечем. Розірвав конверт. Пробіг очима по чорнильних рядках.

— Це мати… одного хлопця, ми з ним разом у госпіталі лежали… У нього якісь проблеми з пільгами… Немає документів, які вказували б, що він отримав поранення в Афганістані… Вона просить, аби я посвідчив за нього…

― Ти лежав у госпіталі?! Що ти мелеш?! — Ольга підвищила голос. — Ти мене все одно не проведеш…

Михайло мовчки віддав їй листа. Братова вхопила його і жмакаючи від нетерпіння, взялася читати. Процес читання викликав у неї масу суперечливих почуттів, що поперемінно відбивалися на її обличчі, спалахуючи й тьмяніючи, подібно до лампочки, що безперестанку блимає. Відірвавшись від аркуша, подивилася на Михайла дещо ошелешено, як на когось чужого, з подивом, що містив у собі відтінок остраху.

— Вона пише, що ти з її сином… Як це там… — заглянула в лист, — підірвалися на одній міні…

— Так і є.

— Боже, страх який! А чого ж ти не написав нам?! Тепер нічого не розказуєш…

— А воно вам треба?

Михайло потягнувся за яблуком.

― Ну а як же ж! Ми — твоя рідня!.. — Ольга нервово відібрала яблуко. — Ти можеш хоч колись побути серйозним?! Як це сталося?

Він подивився на яблуко в її руці й здвигнув міцним раменом.

— Машина підірвалася… Я був за кермом, а він — у кузові, разом із усіма… Йому відірвало ноги й перебило хребет…

Михайло замовк. Ще раз зітнув плечем. Узявши зі столу інше яблуко, вийшов.

— А тебе теж зачепило? — Метнулася за ним Ольга. — Тебе куди поранило?

Служив Михайло на пекарні (начальник, капітан Флоров називав її хлібзаводом) водієм водовозки. Ситне й тепле місце. Та й робота не пильна — не те, що по горах під кулями стрибати. Хоча на пекарні заправляли узбеки, і в тутешній ієрархії Михайло, можливо, займав останнє місце, проте виживати тут було значно легше, ніж у полку в ротах із їх вавилонським стовпотворінням націй, де всі ворогували проти всіх, — часом і йому перепадали крихти від усієї цієї лафи. Головним предметом обміну та продажу були дріжджі — звісно, що пирогів солдати не пекли, а от брагу настоювали.

Усе, що пов’язане з кайфом, дорого коштує. У якусь мить Михайло навіть відчув себе важливою персоною: ще б пак ― увесь полк (та його частина, якій не вдалося налагодити контакт з узбеками) у земляки та друзі набивається. Погорів він по-дурному: узбеки загнали комусь цілий ящик дріжджів, капітан Флоров виявив пропажу, а Михайло в той час попався зі ста грамами, ну й, як водиться, списали на нього не тільки цей ящик, а й усю нестачу, що нагромадилася на цю пору. Розстрілювати не стали, хоча Флоров грозився віддати до дисбату, проте з миром перевели до автороти. Тут він потинявся зо два тижні, допомагаючи механікам в автопарку із дрібними ремонтами та виконуючи різні доручення на кшталт «куди пошлють». За кермом тієї вантажівки опинився цілком випадково. Тільки тому, що кудись запропастився водій «газона», якого відправляли на аеродром за поповненням, а він, Михайло, потрапив на очі прапорщику (прізвище вилетіло з голови). Це мав бути перший його виїзд за територію полку, треба було приготуватися до нього як слід.

— Дозвольте, я зганяю до зброярні по автомат, — звернувся до прапорщика.

— Та на хрена він тобі здався, — недбало відповів той; ще й на кпини взяв: — От, бля, позвикали!.. Ніхто вже посрати без автомата не сяде…

Михайло тільки розчаровано зітхнув.

«Отак і просремо цю війну з такими довбаними командирами», — подумав, залазячи до кабіни.

І все-таки, хоч і беззбройний, він почувався, як на справжньому бойовому завданні: попереду йшов БТР супроводу, в кузові сиділо кілька бійців з автоматами… Михайло міцно тримав кермо, переживаючи п’янке душевне піднесення перед уявним лицем можливої небезпеки. Не втримався, запитав у прапорщика, котрий сидів поряд у кабіні:

— Можуть обстріляти?

— Тут?! Та хто сюди сунеться?! — Михайлові видалося, що прапорщик подивився на нього зі зневагою. — Хіба свої, як добре обкуряться… Загребись — засмійся! Понабирають, бля, всяких недороблених, а ти тут мондохайся з ними…

Михайло більше не заговорював. Дорога була короткою, на око — кілометрів п’ять-сім (спідометр у машині не працював) і чекати довго не довелося. Перекурили, молодняк повантажився, та й поїхали назад.

― Голу бабу бачив? — запитав прапорщик.

Михайло глипнув на нього здивовано.

― Бачив.

― Так ось, загребись — не пенькни! За кермом на голих бабів не відволікаєшся, навіть якби вони тобі під колеса кидалися. Дивишся на дорогу, а дорога виведе… Тільки до узбіччя не тулися, кермуй по центру. Зрозумів?

— Так точно.

Прапорщик щось мугикав собі під ніс. Його ніби підмінили, з похмурого й невдоволеного зробився бадьорим та привітним ― таке враження, що встиг у вертолітників спирту чикнути.

— Дріжджів зможеш дістати? — перейшов від абстрактних до ділових питань.

— Зможу, — твердо відповів Михайло і подумав, що й в автороті служба поволі починає налагоджуватися.

— Загребись.

Прапорщик ще не стулив рота, як кермо висмикнулося в Михайла з рук і почало підніматися йому до обличчя. Майнула думка, що не так уже й усе добре, як щойно запевнив прапорщик, Михайло захотів повернути голову до командира, щоб отримати вказівки, як діяти в такій нештатній ситуації, але наступної миті вилетів із кабіни. Ще встиг злякатися, що зараз вдариться об лобове скло й покалічиться, проте скло випало раніше, ніж він устиг до нього діткнутися, — воно ніби повисло за якийсь сантиметр у нього перед обличчям, спочатку ціле-цілісіньке, а потім враз узялося тріщинами й розпалося, порснувши осколками. Михайло заплющив очі і, вже до ладу не знає, чи виставив перед собою руки, щоб захиститися, чи тільки подумав, що треба виставити. Чув, як гупнуло об землю його власне тіло. Удар був важкий, але якийсь безболісний для Михайла — він узагалі не відчував тіла, навіть тоді, коли схопився на ноги. Найперше обмацав обличчя й подивився на долоні, чи немає крові, потім пробігся руками по тілу.

— Живий, блядь, живий…

Розсміявся. Ніби пополоскав сміхом горло. І тут таки ним похлинувся, побачивши крізь завісу диму й куряви, що до нього хтось біжить. Їх було двоє. Згадав, що він без зброї. Поки розпізнав своїх, устиг злякатися.

— Ти живий? Цілий?

— Живий, блядь, живий… — відповів Михайло і продовжував повторювати ці слова, як у лихоманці.

Здивувався, що так далеко перебуває від машини, чи то пак від тієї купи брухту, що хвилину тому була машиною. Невже його сюди закинуло? Михайло роззирнувся. У небі над головою висів чорний по центру й сірий ближче до країв клубок диму — він повільно, мов піратський дирижабль, здіймався вгору. А на землі все кругом димілося. Димівся скелет «газона», димілася вирва від вибуху, димілися розкидані тіла бійців…

— Що це було? — запитав Михайло. — Міна?

— Фугас довбонув, — відповів солдат у розхристаному хебе, з-під якого гордо світилася десантська тільняшка. — Іти можеш?

— Я навіть не вдарився… Тільки в голові дзвенить…

Михайло не знав цих хлопців. Здається, що вперше й бачив.

— Підтягуйтеся до БТРа, — кинув той і побіг на чийсь пронизливий крик.

Той, що зостався, дрібний, майже на голову нижчий від Михайла, із білими вицвілими віями, подав цигарку.

— На, покури.

Михайло потягнувся до неї рукою і якимсь дивом промахнувся, схопивши пальцями повітря. Солдат мовчки припалив і встромив цигарку Михайлові між губ. Було видно, що й він збирається бігти туди, де хтось, може, потребує його допомоги. Михайло намірився бігти слідом.

— У тебе кров, — мовив солдат і чи то здивовано, чи то розгублено кліпнув білястими поросячими віями.

Михайло опустив голову. Усі штани були мокрі й чорні від крові.

— Та ти поранений! — вигукнув хлопець і, відвернувшись, крикнув до когось: — Він поранений!

— От блядь!.. — вирвалось у Михайла.

Цигарка випала з рота. Відчув млість, а відтак і саме тіло. Ноги підкосилися. Побачив, що солдат робить крок і тягнеться до нього руками. Михайло також зробив спробу вхопитися за бійця, щоб не впасти.

«Головне, що живий, блядь, живий…» — ця думка вигулькнула із кромішньої темряви, у яку важким каменем поринав Михайло, наче повітряні бульбашки з води.

— То куди тебе поранило? — не відлипала Ольга.

Зайшла за ним до кімнати. Кинула швидким чіпким оком, чи достатньо рвійно дотримується Михайло раз і на завжди заведеного нею порядку. Принюхалася — чи часом попри її заборону він тут не курить.

— В ахіллесову п’яту, — відповів Михайло.

Ольга продовжувала роззиратися по кімнаті, шукаючи слідів таємних відвідин цієї дитячої кімнати особами легкої поведінки. Була переконана, що як тільки вона за поріг — Михайло водить сюди дівок цілими табунами.

— Куди це? — Зупинила на ньому очі. — Я не зрозуміла… Тебе в ногу поранило?

— Можна й так сказати.

Михайло ліг на ліжко.

— Не заперечуєш, я трохи подрімаю?

— Подрімай, подрімай. Скоро для тебе ці панські розкоші закінчаться. За тиждень дітей із села заберу. Будеш спати у вітальні на дивані…

— Я до гуртожитку переберуся.

— До якого гуртожитку?! — Здивувалася Ольга. — Ти на роботу влаштувався?!

— До інституту вступив.

— До якого інституту?! — Ольга йому не повірила. — З твоїми-то оцінками…

— До педагогічного, — уточнив Михайло. — Буду вчителем військової підготовки.

— А я думала, ти до Петра на будівництво підеш, там добрі гроші платять… На чергу до кооперативу станеш… А на стипендію не розженешся. Якщо ти заради гуртожитку, то ти й у нас можеш жити скільки треба, чого тобі з чужими людьми товктися, а ми ж — родина…

Грюкнули вхідні двері.

— О, Петро прийшов. — Ольга крутнулася на місці й поспішила назустріч. — Чуєш?! Чуєш?! Що Мішка вчудив…

Петро мовчки вислухав новини. Він перевзувся, зняв піджака й сорочку, зоставшись у самій майці (його улюблена домашня форма одягу), помив у ванній руки, а Ольга безугавно тарабанила. Петро, кинувши їй на руки рушника коротко мовив:

— Вечеряти давай.

— Де я тобі візьму вечеряти? — Огризнулася жінка. ― Я що, не там само була, де й ти? — Останні її слова донеслися вже з кухні.

Петро не пішов на своє улюблене місце — диван перед телевізором, — а зайшов до Михайла. Важко оперся на спинку стільця, аж той зарипів у суглобах. Стояв непорушно, лише здоровенна волохата рука легенько перебирала пальцями.

— Теє… там мати ображається…

Михайло поспішив виручити його:

― Я знаю, Оля казала… Я поїду, обов’язково поїду, от завтра зранку й поїду…

Але, виявилося, що це ще не все. Петро продовжував морщити чоло.

— Там до матері Трачиха приходила, ну, мати дівчини твоєї, Оксана, чи як її там, вона грозиться отруїтися, якщо ти не візьмеш її заміж…

— Петре, хоч ти не починай…

Михайло схопився на ноги й став перед вікном спиною до брата.

— Мати просила, — прогудів позаду Петро.

«Добре хоч власним авторитетом не тисне», — подумав Михайло. Він звик слухатися брата, який аж на дванадцять років був старшим за нього.

Михайло повернувся й сів на ліжко. Мовив тихо, але з притиском:

— Не можу я взяти Оксану заміж. Не можу! Ні її, ні якусь іншу дівчину…

— А в чому річ? — Здається, Петра починали сердити Михайлові слова. — Щось я не зрозумів…

— А що тут розуміти?! Що тут розуміти?! — враз вибухнув Михайло.

Він зірвався на ноги й одним рухом спустив із себе спортивні штани разом із трусами.

― Дивись, бля, дивись! Ти бачиш це?! Бачиш?!

Вигляд У Петра був такий, ніби його чимось важким ударили по голові.

Михайло підтягнув штани.

― Що я з тою Оксаною буду робити?! Що?!

Опустився на край ліжка. Петро також безвольно гупнувся на стілець, який кувікнув під ним од болю. Якийсь час сидів, потупившись.

― Треба випити, — мовив урешті не зводячи очей.

Михайлові пригадалися слова медсестри Люди — вона робила йому перев’язки в кабульському шпиталі. Ця Люда з-поміж жіночої частини персоналу вирізнялася тим, що, навіть зостаючись об’єктом хтивих чоловічих жадань, вхитрялася зоставатися для всіх, включно з капітаном Юрою, «своїм хлопцем».

— Дивні все-таки ви, мужики, люди, — казала вона. — Для вас ваше чоловіче хазяйство головніше навіть від голови. Візьми чередника — половину мозків вибило, а він радий-радесенький норовить тобі під спідницю залізти… Або ампутанти: той без руки, той без ноги, а той і без обох, і, думаєш, вони гризуться тим, як житимуть далі? Де там! Найбільший їхній клопіт — у який спосіб роздобути вісім чеків, бо саме за таку суму телефоністка Рая дає всім підряд… А, не дай Бог, кому пеніса зачепило — все: кінець світу, трагедія, життя немиле…

— А що, і раніше були такі випадки? — поцікавився Михайло.

Перші дні він перебував у глибокій депресії. Лежав, відвернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, ні на що не реагуючи й ні до кого не озиваючись; навіть очей не бажав розплющувати. Мало того, що він тепер не зможе бабу впорати, то він ще, як та баба, мусить присідати, щоб висцятися. Проте врешті оця Люда поволі його розворушила. І зараз думка, що не він один зазнав такого катастрофічного приниження, приносила, хоча й невелике, але полегшення.

— За моєї пам’яті, а я тут уже, вважай, два роки маринуюся — ти третій, — відповіла Люда. — Хоча насправді таких більше. Чимало зустрічається поранень, унаслідок яких наступає часткова або повна імпотенція. А от випадки кастрації, звичайно, не такі часті.

—І що вони? — допитувався Михайло.

Люда, схилившись над ним, зосереджено обробляла рану.

— Я ж тобі кажу: кожен думає, що без члена немає життя. Обоє вдавалися до суїциду. Лейтенант вени собі порізав, а хлопчина, такий світленький, як кульбабка був, пробував повіситися… Впевнена, що й тебе такі дурні думки відвідували…

Медсестра відірвалася від роботи, подивилася Михайлові в лице. Її обличчя ховала марлева пов’язка, він бачив лише її серйозні сірі очі. Наразі це були єдині очі, у які він дивився без внутрішнього зусилля, перед якими не комплексував.

— Постарайся оминути цю небезпечну фазу, — продовжила Люда. — Тебе все одно врятують, тільки зганьбишся, бо це малодушність, а в самому твоєму пораненні немає нічого ганебного…

Михайло помовчав, осмислюючи почуте.

— А хіба для вас, жінок, наше чоловіче хазяйство нічого не значить? — повернувся до того, з чого вона розпочала.

— Не це головне, — запевнила Люда. — Коли любиш, то все решта не має значення…

Михайло дозволив собі їй не повірити. Усім відомо, що Юра, капітан-десантник, залазить на неї при першій-ліпшій нагоді. Хоча, цілком можливо, що Люда кохає свого капітана не тільки за це. Взагалі-то вона особлива. Якось цей Юра застав Михайла в перев’язочній. Побачивши його рану, не втримався від коментарів:

— Та тут трохи ще розколупати тебе — й трахати можна буде.

Завжди врівноважена й привітна Люда враз змінилася в лиці. Рвучко повернулася до свого коханця.

— Вали звідси!

Із несподіванки той знітився. Винувато пом’явшись, мовчки вийшов. Люда квапливо, щоб приховати свій гнів, почепила пов’язку.

— Не звертай уваги, це він так висловлює радість, що таке не з ним трапилося… Його самого зі шматків зібрали, кільканадцять метрів швів… Він із великої халепи вибрався і духом не надломився, а тут, мабуть, злякався, побачивши таке…

Після цього Михайло перестав ображатися на умисні й мимовільні кпини та жарти, якими розважався шпитальний контингент. Він уже не потребував співчуття чергової медсестри Томи, котра також підтримувала його, але по-своєму:

— Чого ти їх слухаєш?! Чого ти їх терпиш?! — Скоромовкою говорила Тома. — Ти он який здоровенний, надавав би їм, надавав би, щоб другий раз писка не розпускали…

—І що, у мене після цього пісюн виросте? — спокійно запитав Михайло.

А капітан виявився правильним мужиком — вибачився, і не западло йому було.

— Я десь читав, — говорив він, нервово смикаючи щокою, лінія його носа різко окреслювалася, — що чоловік доти залишається мужчиною, поки в нього ворушиться хоча б один палець.

Був слов’янином, але проглядалося в ньому щось кавказьке, неприборкане. Шугав хижим оком.

— Поки я воював, від мене дружина пішла, заміж за іншого вийшла… Думав, капець, життя по швах розлазиться… А тут ще в цю м’ясорубку потрапив, так мене перекроїло, у рот йому ноги, що кінці з кінцями не сходилися. До туалету не міг вийти, в утку пісяв… Кому я такий потрібний? І тут Люсю зустрів… Життя тільки починається, солдате!..

Залишив у Михайла на тумбочці пачку цигарок.

Люда завершила перев’язку. Михайло встав із тапчана й обережно підтягнув штани. Перед тим, як вийти з кабінету, запитав:

— А ти покохала б Юру, якби його покалічило так, як мене? Тільки чесно.

Ніби її відповідь могла щось змінити.

Люда всміхнулася під пов’язкою. Її усмішка просвічувалася крізь марлю.

— Ти думаєш, тільки це між нами, що він великий йобар? — Так і сказала, хоча раніше Михайло ніколи не чув, щоб вона лаялася. — У нього член, як у горобчика… Але достатньо йому до мене тільки торкнутися, як у мене вже ноги підкошуються, всередині щось обривається й земля йде обертом…

Михайло їй повірив.

Петро дістав із холодильника пляшку самогонки. Михайло всміхнувся: йому здалося, що самогон у холодильнику прикольно. Може, він ще й із бульбашками, як шампанське. Брат подивився на нього трохи здивовано. Мовчки розлив. Так само мовчки випили. Петро тут таки налив по другій.

— А це ще що за новини?! — Вступила до кухні Ольга. — Не встигла на хвилину відлучитися, як тут уже горілка рікою. Що святкуємо?

— Роби свою справу, — суворо кинув їй Петро.

Зазирнувши до каструлі, Ольга зумисне гучно брязнула покришкою.

— Моя справа — пильнувати, щоб ви з людей на свиней не поперетворювалися, — з викликом заявила.

Петро перекинув у рот чарку, в його ручищі вона виглядала наперстком. Зачекавши, поки Михайло перехилить свою, грізно звівся (Ольга принишкла біля плити), згрібши в одну руку чарки, в другу пляшку, вийшов. Михайло подивився на Ольгу, знизав плечима, розвів руками і, прихопивши пару яблук, ступив слідом.

— Пийте-пийте, може, до білої гарячки доп’єтеся, — благословила їх навздогін Ольга.

Прилаштувалися на лоджії. Петро розлив залишки, порожню пляшку акуратно поставив у куточку. Полюбувалися на відблиск призахідного сонця в шибках сусіднього будинку.

— Ще принесу. — Крякнувши, випростався Петро.

Розпили другу пляшку. Згризли по яблуку.

— Певно, досить, — сказав Михайло, відчувши, що Петро збирається по третю.

Закурили.

—І що тепер буде? — нарешті озвався Петро.

— Не знаю. — Михайло блаженно мружився, прислухаючись, як хміль заповнює голову. — Думав, до Москви податися…

— Чого?

— Там дівчата прогресивніші. — Михайло розсміявся. — Є такі, що їм і прутня не треба, аби язик у хлопця добре працював…

Петро відвернувся.

Щодо язика Михайло не вигадував.

У кабульському шпиталі він пробув недовго, близько тижня, але саме там отримав головні настанови для подальшого життя-буття в статусі «навіки пораненого». Медсестри втішали його навперебій, кожна на свій лад. Навіть зазнайкувата й безсоромна москвичка Алла доклала руку до його реабілітації, просвітивши темного селюка стосовно таємниць сексу, розповівши історію про свою знайому, яка покинула чоловіка з дубовим фалосом і вже десять років щасливо живе з імпотентом.

— Він вдовольняє її язиком. Вона по три оргазми на раз отримує.

— Язиком усі мастаки, — буркнув Михайло, маючи на увазі солдатські байки, хто як і скільки тьолок трахнув.

— Я маю на увазі не в переносному смислі, а в буквальному, — розтлумачила йому Алла.

Михайло недовірливо поставився до її слів. Свистить подруга. А та продовжувала сексуальний лікнеп:

— Такий вид сексу називається кунілінгус.

— До чого тільки збоченці не додумаються.

— Це не збочення, а нормальна практика. Затям: що вищий у людей рівень інтелекту й освіченості, то частіше вони вдаються до нетрадиційних способів кохання. Усі нормальні прогресивні пари займаються цим, а деякі жінки, як моя знайома, навіть віддають йому перевагу перед звичайним статевим актом.

З освітою в Михайла справи були так само хреново, як і з наявністю боєздатного члена. Аллині балачки викликали в нього лише втому.

Алла підійшла впритул, задерши до нього лице, й виклично штовхнула чималими грудьми в живіт.

— Хочеш попробувати?

Михайло не захотів.

— Це не для нашої провінції.

Петро, старанно розтовкши недопалка в бляшанці, припалив другу цигарку. Будинок навпроти вже не горів червоними відсвітами — сонце зайшло.

— Класна самогонка, — озвався Михайло. — Дала по казанку, наче веслом. Піду полежу трохи.

Довго не належався. Ще й ноги випростати не встиг, як пригналася Ольга й накинулася на нього з криком:

— Що ти йому зробив?! Що ти йому зробив?!

Михайло схопив її за плечі.

— Що трапилося? Толком скажи.

Вона завмерла. Дивилася на нього наляканими очима. Її губи тремтіли.

— Петро плаче.

Коли Микола Корнелюк розплакався, усвідомивши, що нові ноги в нього не відростуть, заввідділенням Старча тільки й кинув недбало:

— Нехай поплаче, менше сцяти буде.

Із Миколою Михайло познайомився, здається, першого дня свого перебування в ташкентському окружному шпиталі. Випадково зговорився з кимсь із хлопців, і той повідомив йому що в нейрохірургії лежить пацан, який, схоже на те, був пасажиром Михайлової вантажівки. Михайло наче про близького родича довідався — одразу ж подався провідати товариша по нещастю. Виявилося, що вони з Миколою ще й земляки.

— Що ж ти, блядь, так неакуратно їздиш? — запитав його Миколин сусід.

Михайло промовчав. Сказано це було жартома, але неприємний осад у нього на душі зостався. Справді, він сидів за кермом і, виходить, що Микола так постраждав тому, що він, Михайло, наїхав на міну.

— Невже ніхто більше крім нас двох не вцілів? — озвався Микола.

По правді сказати, Михайло про це не думав. Зоставшись наодинці зі своїм горем, він цілковито йому віддався. Утрата власного пеніса повністю поглинула всі його думки й почуття. Потрібен був якийсь час, щоб оговтатися. Лише тут, біля Миколи, Михайло відчув (не зрозумів, а саме відчув), що масштаби його горя не співвимірні з бідами, що випали на долю ось цих хлопців. Михайла вразив вигляд Миколи: виснажене жовте лице виражало щось потойбічне, що не мало спільного із життям. Невеличке тільце, огорнуте простирадлом, скидалося на пакуночок із немовлям.

— Не знаю, я тоді вирубився.

Після того, як побачив свою рану. Кров дзюрила, заливаючи стегна, наче з водопровідного крана. Він жахнувся, не побачивши того, що мав побачити, і побачивши те, що побачив. Звів налякані очі до солдата, шукаючи допомоги, але замість лиця уже побачив розмиту брудну пляму — зір розфокусувався. І одразу ж вимкнулося сонце.

— А потім ніхрена не тямив. Мабуть, накололи чимось.

Михайло присів на сусідське ліжко — звідси він бачив Миколине обличчя. Господар ліжка, накрившись із головою простирадлом, спав. Михайло отетерів, коли до палати зайшли хлопці в госпітальних піжамах із ношами й, зігнавши його, взялися незграбно перекладати тіло (а це вже було просто мертве тіло, а не людина — Михайло ніяк не міг у це повірити) з ліжка на носилки. Михайла вразив спокій, із яким мешканці палати сприйняли смерть побратима.

— Тепер, може, хоч виспимося, — сказав хлопець із ліжка біля дверей і, мабуть, для Михайла пояснив: — Дві доби, день і ніч, бля, кричав та стогнав безперестанку.

Михайло заціпеніло стояв, дивлячись на зім’яте й заляпане кров’ю та сечею простирадло. Із ступору його вивів Артур, пожартувавши щодо неакуратної їзди.

— У дитинстві я два роки жив із татом у Шанхаї. Якось тато повів мене до цирку. Там був номер — китаянка давала своїй піхві курити: встромляла їй між губ цигарку, і та пакала так, що дим хмарою здіймався.

Артур замовк.

—І що? — не витримав хтось.

— А чим я гірший від цієї піхви?

Він був повністю паралізований, самостійно міг лише трішки поворушити головою. Активно в нього працював хіба що язик. Михайло вже оцінив його гостроту. Вражала моральна незворушність цього хлопця. У Михайла тремтіла рука, коли він підносив до Артурових уст цигарку.

― Тьху ти! — лайнувся котрийсь. — Я думав, ти справді в Шанхаї жив.

— Нехай мене їжак трахне, якщо брешу, — поклявся Артур.

«Ну і хрен зі ним — із тим пісюном», — подумав Михайло.

— Шкода, повоювати не встиг, — мовив Микола. — Образливо якось… Ні честі, ні слави.

―Довботрах ти коцаний! — облаяв його Артур. — Повоювати йому захотілося… Вам, бля, хоч кожного дня руки-ноги відривай, а розуму так і не наберетеся! От і затикають вами діри…

— А тобою — ні? — із усіх боків затюкали на Артура.

— Та я хоч у курсі справи.

— Я, здається, знову мокрий, — кволим голосом повідомив Микола.

Залюритися по вуха для Миколи було звичним ділом, а що вже тонкосльозим був, наче дівчина. А от щоб Петро плакав — неможливо уявити. Недарма Ольга перелякалася.

— Ну чого ти стоїш?! — шарпала його братова. — Зроби щось!

— А що я зроблю?!

— Чого він плаче? Що ти йому сказав?! — знову напосідала Ольга. — Це він через тебе…

«Весь кайф поламала», — прикро подумав Михайло.

Відчуття блаженства пропало. Хміль усе ще туманив мозок, але вже не розливався гарячим плином по тілу, породжуючи стан легкої ейфорії, а, навпаки, тіло стало важким, а рухи скутими. Із яскравої повітряної кульки він перетворився на чорне чавунне ядро. Лежав на ліжку, наче здоровенна каменюка посеред дороги, що нікому не потрібна й усім заважає. Камінь спотикання. Усе через нього…

«Усе через мене, — не визнав, а ніби вирок за обвинувачем повторив, а потім відреагував: — А я клав на все, клав я…»

Але хоч би скільки він клав на все та всіх, таки мусив визнати, що однаково його згори не буде. І він це з похмурою приреченістю визнавав. Шукав аргументів, щоб опротестувати такий стан речей, але хоч куди потикався, знаходив лише відчай. Хоч самому бери та й плач. «Блядь! Блядь! Блядь!..» — пульсувала в скронях бунтівна думка. Однак давав слабинку. Може, це будуть сльози полегшення. Ось вони стоять у горлі й спирають дихання… Михайло більше не опирався, а знайшов навіть виправдання: «Якщо я зараз заплачу, то це не я, це горілка».

Він цілий рік доглядав важкопоранених, такі страшні поранення бачив, що хай Бог милує. Набачився живого м’яса та крові, аж звик до них, а от сльози солдатські бачив рідко. Лише кілька разів, і то це не були жалібні плачі, а буйна чоловіча істерика.

«А хер вам у сраку!» — Михайло рішуче звівся з ліжка.

Нехай горілка плаче Петровими сльозами, чиїми завгодно, а він не буде плакати. Витер мокре обличчя. Бракує тільки заслинитися, як Колюха.

Микола плакав тихо, самими очима. Навіть не схлипував, щоб не видати себе. А взагалі, він намагався видаватися бравим воякою. Полюбляв новачкам оповідати про свої звитяжні подвиги. Трохи вигадував, трохи переказував чужі історії. Наплів геройств на три з половиною ордени. Михайла не соромився. І брехав при ньому, і плакав. Усе-таки він був дивним хлопцем, цей Колюха.

Якось, Михайло ще лежав в урології, його викликав заввідділенням нейрохірургії. Лікаря цікавило, чи не знає він домашньої адреси Миколиної матері. Микола навідріз відмовився її повідомляти.

— Ти ж земляк — дізнайся, переконай його, інакше він тут кінці віддасть, — сердито бубнів низькорослий і широкий Старча. — У нього пролежні відкрилися…

Михайло спробував, але Колюху як заклинило.

— Не хочу, щоб матір викликали. Цезар сказав: якщо вона приїде, то забере мене звідси в цинку…

— Який іще Цезар?

— До Кості танкіста мати приїхала, і він на другий день помер, — із маніакальною шизофренічною впертістю гнув своє. — І Валеру мати в гробу забрала… А біля Аліма тут узагалі вся родина сиділа, а він усе одно Богу душу віддав… Ні, не хочу. Ти знаєш, скільки квиток коштує?! Напозичається, щоб потім до кінця життя борги повертати… А так вони мене живого чи мертвого безплатно доправлять… Ну, ти сам подумай! А що я їй скажу?! Вибач, мамо, мені ноги відірвало?.. Це ж, бля, не пальця врізати… Я не знаю, як вона все це переживе…

Михайло тільки зітхнув на всі свої широкі груди. Він пішов до Старчи і сказав:

— Я сам буду доглядати Корнелюка.

Той витріщився на нього, намірившись роздовбати в хвіст і гриву, але осадив себе, щось пометикував, потелефонував до урології, переговорив, і питання закрили.

Майже три місяці Михайло ходив коло Миколи. Днював і ночував біля нього. Готуючи Миколу на виписку, Старча сказав:

— Якщо віриш у Бога, помолися за цього мудака, — кивнув у бік Михайла, — він тебе з того світу витягнув.

Старча був у своєму репертуарі. Навіть похвалити не міг, щоб мордою в лайно не ткнути. А Колюха — це окреме питання. Той із Богом був на короткій нозі. Для нього потеревенити з ангелом було звичною справою. Михайло так і не зрозумів, чи то він по життю був пришелепуватим, чи це після поранення його повело. Урешті звик до Колюхиних дивацтв, але спочатку навіть трохи моторошно було.

— Сьогодні вночі я свого ангела бачив, — як про щось буденне повідомив Колюха.

Оскільки Михайло не мав такого езотеричного досвіду, то напружився, проте розмову підтримав:

— І що?

— Вигляд у нього не дуже геройський. Мені здалося, що в нього навіть голова забинтована. Мабуть, Цезарева робота.

— Хто такий Цезар? — поцікавився Михайло.

— Не знаю. Він схожий на душмана. Я якось бачив, як він стріляв у Янека з гвинтівки.

— У якого Янека? Хто такий Янек?

— Мій ангел. Цезар його так називає.

— Тепер усе зрозуміло.

Колюха не зауважив у його голосі іронії або ж проігнорував її.

—І що він тобі сказав — твій ангел?

— Що все під контролем. Думаю, це він мені тебе послав…

Тоді Михайло розсміявся, а тепер думає, що, може, так усе й було.

Захотілося курити. На лоджію не захотів іти, міг зіткнутися з Петром. Ніяково було б глянути йому в очі. Хоча й мав відчуття, ніби всередині нього розхитується маятник, рівновагу утримував без проблем. Непоміченим вийти не вдалося. Зашпортався біля замка.

— Ти куди? — визирнула в коридор Ольга.

— Піду провітрюся, — відповів, квапливо зачиняючи за собою двері.

Вона ще щось гукнула йому навздогін, але Михайло не дослухався. Натиснув кнопку виклику ліфта.

Вечірні сутінки густішали, на небі висіялися зорі. Постояв біля під’їзду із закинутою головою. Але не так, як пес із задертою мордою, щоб повити. Ніби спіткнувся, зачепившись поглядом за небо. Вразився думкою, що все це не просто так, а відповідає певному порядку. І навіть сам він зі своїм соромним каліцтвом — лише частина вселенського задуму. А отже, в його кастрації присутній якийсь прихований від нього сенс. Усе закономірно, а відтак і справедливо. Нічого в цьому світі не відбувається випадково. Наприклад, зустріч із Каріною…

Із Каріною, з Каріною Георгіївною, він познайомився ще за Миколи. Він відвіз Колюху на якусь процедуру до окуліста. Дожидаючись його на вулиці, присів біля входу, опершись спиною об облуплену стіну. Замруживши очі, наче кіт, і вигрівався на ташкентському сонці. Рипнули двері, поряд хтось зупинився. Михайло залишив це без уваги, розклепив повіки лише, вловивши запах парфумів. Пахла йому жінка в білому халаті, з вигляду — лікарка. Але не забембана, як тутешні, а як ті, що з комісією приїжджають. Навіть халат на ній був не як у всіх, а шовковий, із відблиском та переливом. У виразі її вродливого обличчя проглядало щось гордовите й зверхнє. Здавалося, вона чимось незадоволена. Це була жінка з іншого світу. Тому й дивився на неї Михайло не як на жінку, а як на рідкісне явище природи. Відчувши на собі його погляд, без цікавості, не виділяючи із довколишнього ландшафту, зупинила на ньому безпристрасні очі. Навряд чи її бентежили чоловічі погляди. Викресавши із запальнички вогню, припалила цигарку й жадібно затягнулася, при цьому трохи відхилила голову назад, демонструючи звабливий вигин шиї та підборіддя. Михайло безвідривно стежив за її рухами. Вона знову звернула до нього свій холодний погляд. Протягнула пачку з цигарками (наче милостиню подала).

— Будеш? — її голос, контрастуючи із жорстким поглядом, звучав напрочуд м’яко.

Це був «Космос». Навіть до армії Михайло, може, тільки раз курив такі. Дорогі, зараза. До села їх і не завозили. «Орбіта» й та ледве-ледве розходилася. Спокусливо було пригоститися, але Михайло покрутив головою:

— У мене є.

Він не відвів погляду. Може, тому вона затіяла світську бесіду. Ще одна її милостиня.

— Із-за річки?

— Еге ж. Підірвався. Осколком пісюна відчикрижило. Так акуратненько, наче скальпелем. Професор у Кабулі надивуватися не міг — думав, мене духи оскопили.

Від Люди Михайло чув, що імпотенти страждають комплексом меншовартості, але замість того, щоб приховувати свій ґандж, вони розводяться про нього всім і кожному. Відтак про специфіку свого поранення не розпатякував. А тут його щось повело. Надто гарною виглядала ця жінка, надто пещеною, надто недоступною. Може, йому захотілося її шокувати, може, викликати співчуття, а може, дати знати, що жодними милостинями його вже не принизити більше, ніж він принижений своїм статусом скопця.

— Сиджу тут, а пісюна мого там уже, напевно, коти з’їли…

Уперше на її обличчі промайнуло щось, схоже на живий інтерес.

— А ти хотів би поховати його з усіма військовими почестями, як такого, що загинув смертю хоробрих? А може, він і не загинув, а тільки безвісти пропав, бродить там, як гоголівський ніс, до афганок чіпляється…

— А вам би хотілося, щоб його розстріляли за дезертирство?

Михайла зачепила та, як йому здалося, легковажність, із якою жінка поставилася до його проблеми. Чи вона не повірила йому, подумала, що приколюється…

— Не кожен може сказати, що його хуй, — при цьому її слові Михайло здригнувся, — зостався в Афганістані, — мовила рівним голосом.

Михайло вражено мовчав. Якби шкільна вчителька вилаялася так перед усім класом, він би менше здивувався. Цій жінці не пасувала така мова.

— І що ти тепер? — запитала вона.

— Комісувати збираються, додому поїду.

Жінка докурила. Ступила два кроки до сміттєвої урни, щоб викинути недопалка. Потім зробила крок до дверей. Зупинилась і повернулася до нього.

― Я — Каріна Георгіївна, — відрекомендувалася, — офтальмолог із Москви…

Серце в Михайла забилося чомусь частіше. Пригадалася москвичка Алла, її теревені про кунілінгус…

— Вас прислали сюди? — запитав якимсь тремким зміненим голосом.

— Сама напросилася. Хочу матеріал для кандидатської зібрати. — Вона взялася за дверну ручку. — Ходімо, покажу тобі своє робоче місце. Чаєм тебе напою.

Ступила на поріг, будучи певна, що він поспішає слідом. Михайло не ворухнувся. З-за порогу вона озирнулася.

— Хочеш чаю?

Він дивився на неї прямим незмигним поглядом.

— Я хочу поцілувати вас… там.

Глянула на нього здивовано, наче щойно побачила. Думав, зараз розгнівається, поставить його на місце, але вона розсміялася.

— А ти не квапишся?

Михайло не квапився. Він упросив Старчу перевести його з урології до нейрохірургії, погодившись виконувати роботу, яку тільки загадають.

— Тебе ж комісують. Який тобі резон тут за недобитками гівно виносити? Якби тебе назад до Афганістану відправляли — інша річ, це ще можна зрозуміти. Тобі що, додому не хочеться?

Старча завжди розмовляв підкреслено грубо. Мабуть, це проявлялася захисна реакція, бо мужик він був непоганий. Просто на нього багато всього навішали. Не відомо, як із медикаментами (цього Михайло не знав), а койко-місць завжди бракувало, бракувало санітарок, бракувало чистих простирадл… І попри все це Старча мусив повертати цих недобитків до життя.

— Хочу дослужити.

— Так тобі ж іще, вважай, цілий рік лямку тягнути.

— Ну то й що?

— Ну ти, блядь, і мудак! — з повагою сказав Старча.

Питання було вирішене.

Тіло Каріна мала по-дівочому туге й гладеньке.

― Є жінки, яким достатньо фалоса, а без чоловіка вони можуть чудово обходитися, — говорила Каріна Георгіївна, потягуючи цигарку. — А в мене все навпаки, мені потрібен був мужчина, але без члена… У мене рідкісна фобія — непереборний патологічний страх перед чоловічим членом… Розумієш, ніби на мене ножем замахуються… Усі мої спроби налагодити сексуальне життя закінчувалися в кращому разі істерикою, а в гіршому — психічним зривом, депресією і довгим лікуванням. Лесбійство для мене також неприйнятне… Ти — мій щасливий випадок…

— Може, мене вам також ангел послав?

— Ангел?! Може, й ангел. Я готова повірити в яку завгодно містику.

— Тоді це не випадок, а закономірність.

— Чого ж ти тоді так припізнився? Ти знаєш, скільки мені років?

Сьогодні, коли вони говорили по телефону (Михайло телефонував із переговорного), вона знову згадала про свій вік.

— У жовтні я повертаюся до Москви. Мені зараз сорок два. Це багато, але я ще в непоганій формі і, думаю, ще кілька років протримаюся… Якби ти був поряд, ці роки могли би стати найщасливішими в моєму житті.

Михайло чув у трубці її дихання.

— Чого ти мовчиш?

— Ти ж не повіриш, якщо я скажу, що коли думаю про тебе, то в мене встає.

Вона розсміялася.

— То приїдеш?

Михайло здригнувся з несподіванки, наче пробудився. На нього налетів гурт дівчат. Захихикали, затуркотіли. Одразу не збагнув, хто вони й чого він нього хочуть.

— Чого скучаєш? Ходімо з нами на танці.

Спочатку впізнав ту, що в джинсах. По джинсах і впізнав. А потім ту, що була з хвостом на маківці. Зараз вона була з іншою зачіскою. Дівчата поводилися, як давні знайомі.

— Він два місяці тому з Афганістану повернувся, — хвалилася подругам та, що в джинсах.

— Ти правда був на війні? — запитала котрась із подруг.

Михайло глибоко затягнувся. Він не був певен, що був на війні. Так само не мав певності, що він із цієї війни вже повернувся.

Дівчата життєрадісно верещали.

«Треба звідси нахрен забиратися», — подумав він і щиглем запустив у темряву недопалка.