Книга забуття

Хвилювання місцевого значення

Коли Зоя прокинулася, ще не добігло й шести. Хоча зазвичай уранці її не добудитися; щоб вона розклепила очі, потрібно чекати щонайменше до години десятої. Крутилася з боку на бік, розчухувала комарині укуси — сну як не було. Може, тому, що це остання ніч у цьому ліжку, а попереду — прощальний день у цьому місті… Навіть не віриться, що майже цілий місяць збіг.

Того ранку (тільки це був пізній ранок) Зоя так само лежала в цій постелі і з-під прикритих повік стежила за сонячним зайчиком на протилежній стіні, який дрібно тремтів і метався між коричневою плямою на вицвілій (колись, мабуть, зеленій) шпалері й чорною голівкою цвяха, що самотньо стримів зі стіни. Рипнули, прямо таки заскиглили вхідні двері, протяг напнув вітрило штори, й тканина сполохано затріпотіла над ліжком, хльоснувши дівчину по щоці, але одразу ж безсило опала. Зоя сердито й гидливо відкинула з лиця затхлу шмату. Усе в цій кімнаті, чи то пак будиночку (їх тут називають врем’янками), просякло якимсь невиразним, але стійким запахом сирості й цвілі. У перші хвилини аж дух спирає, а потім вбуваєшся. Тільки зрідка пробирає, коли надто тісно з чимось «законтактуєш». Дівчина ліниво заворушилася.

— Ти так і будеш цілий день у ліжку валятися?

«Справді, треба вставати, поки не засмерділася в цій свинячій кучі», — подумала без особливого ентузіазму.

Знову кувікнули завіси, цього разу Лариса відчинила шафу на внутрішньому боці дверей якої було причеплене дзеркало, і, спочатку розіпнувши поли халата, а потім і зовсім висковзнувши з одежі, взялася розглядати на собі нового купальника.

— Я хочу їсти, — позіхаючи й потягуючись озвалася Зоя.

— Зроби собі бутерброда. У нас ще ковбаса зосталася. Можеш чаю на кухні заварити, там зараз нікого нема. — Лариса вертілася й вигиналася перед дзеркалом, ніби танцювала під ритм якоїсь лише їй чутної музики. — Я домовилася з дієт-сестрою — обідатимеш у санаторії. Казала приходити на половину другої, щоб не запізнювалися. Я вже їй заплатила. Там непогано годують. — Повернувшись до дзеркала боком, роздивлялася свої попу й груди «у профіль». — Зранку чайком переб’ємося, а вечерю самі готуватимемо. Наляжемо на салатики й фрукти. Як тобі мій купальник? Не надто відкритий? — Відтягнула смужечку трусиків, розвівши ноги, провела рукою по паху; змінила тон із безтурботного на заклопотаний: — Треба буде підбрити, а то волоски стирчать, ніби в мене у трусах сам Карл Маркс ховається. — Розсміялася своєму жарту.

— Фідель Кастро. — І собі скроїла похмуру посмішку Зоя (зі сну вона завжди трохи не в дусі).

Вони ще не встигли налагодити побут, поки що домашніми запасами обходяться. Лариса була зайнята — оформляла курсівку, здавала аналізи, проходила обстеження, а Зоя однаково не збирається біля плити стояти, вона не для того на курорт приїхала. Дівчина спустила ноги на долівку, знову позіхнула й, заклавши руки за голову, солодко потягнулася. Не встигла звестися й кроку ступити, як ударилася пальцем босої ноги об валізу, що випирала з-під сусіднього ліжка.

— С-с-с! Бляха! — сердито зашипіла. — Набудувала сараїв, людей за худобу має. У купе й то більше місця. — Знову сіла на ліжко й, підібгавши ногу, заходилася розтирати й дмухати на забитого пальця. — За що ми їй тільки гроші платимо?!

(Ця недоброзичлива тирада адресувалася їхній господині).

Справді, в помешканні було дещо тіснувато. Одразу за порогом (двері прорубані в причілковій стіні) по правий бік стояв невеличкий стіл, над яким висіла лікарняна тумбочка (отак як була з ніжками, так її й почепили на стіну), по лівий ― уже знайома шафа. Далі попід стінами — чотири металеві койки. У проході між ними не те щоб двом розминутися, одному можна пройти, і то тільки боком. Усе запаковано й утрамбовано по максимуму.

— Кілька в томаті й та просторіше почувається.

— Як родичів, вона поселила нас за півціни, — нагадала Лариса.

— Як родичів, могла б і безкоштовно, — буркнула Зоя.

Накинувши халата, взяла рушника, що висів на бильці ліжка, й протиснулася біля Лариси.

— Піду морду вмию.

— Не морду, а личко, — розсміялася Лариса.

— У кого личко, а в кого й морда, — з філософською розважливістю відповіла Зоя, косо зиркнувши в дзеркало.

Дівчина знала, що там побачить. Лице — нічого особливого. На таких обличчях поглядом не затримуються. Ноги трохи закороткі й трохи повнуваті в стегнах. Зоя собі не подобається, тому дзеркал не любить.

— Фаня просила за Надею приглянути, — каже Лариса.

— Я їй що — нянька?!

— Чого ти? — Лариса м’яко сковзнула в бік свого ліжка. — Надя — хороша дівчинка.

— Мені б іще грудне немовля на руки. Я сюди відпочивати приїхала, а не дітлахам шмарки витирати, — без емоцій, тримаючись за ручку дверей, монотонно бубнить Зоя. — Ти давно встала?

— Я вже встигла першу процедуру прийняти. Тампон — називається.

— Що за тампон?

— Шприц такий. Хоча ні, ця штука, швидше, схожа на великий тюбик із зубною пастою. Цим тюбиком вводять грязь у піхву.

— Куди?! У дірку?! — У Зої розширилися очі. — Грязь?! Ну, ніфіга собі!

— Ну так, грязь же лікувальна, — сміється Лариса. — Кому треба — можуть і в попу.

— Б-р-р! — Пересмикнула плечима Зоя. — І як тобі?

— Нічого спільного з сексом.

Зоя кивнула. Зібралася ще щось сказати, але передумала. Натиснула стегном на двері.

— Чого ж вони, бляха, так дико риплять!

Зоя лягла на спину й пошукала очима комара, який дзвенів під стелею.

— Забила б, собаку дикого, — мовила впівголоса.

Почувся шурхіт, із-за бильця вигулькнула й зависла над Зоїним обличчям Надина голова. Було незвично бачити очі нижче від рота. Проте саме таке обернуте лице виявляло істинний стан справ. Ще одне підтвердження того, що світ перевернувся догори дриґом. Але перевернувся він не сьогодні.

— Можна тебе про щось запитати? — Ворухнулися повні дитячі вуста.

— Спробуй.

Голова зникла. Лише чулося легеньке шарудіння. Потім усе затихло. Вляглася тиша. Нарешті в цій тиші визрів Надин голос:

— Ти любиш Колю?

Зою не здивувало це запитання. Проте швидкої відповіді вона на нього не мала. Можна спробувати кинути, мов гральні кубики, в цю тишу будь-які слова й подивитися, що випаде.

— Не знаю. Він хороший хлопець, — подумавши, продовжила: — з ним легко, як із найкращою подругою.

— Ти вийдеш за нього заміж?

— Ти що ненормальна?! Любов і заміж — це різні речі. Але в будь-якому разі, заміж я поки що ні за кого не збираюся.

— Думаєш, знайдеш кращого — такого, щоб тебе на руках носив?

У словах дівчинки Зоя почула докір. І їй це не сподобалося.

— Принаймні мені самій не доведеться носити його на руках, — відповіла, стримуючи роздратування.

Надя не озивалася. І коли вже Зоя вирішила, що розмову завершено, дівчинка з викликом мовила:

— А я вийшла би.

— То виходь. Хто тобі заважає? — Таки розсердилася Зоя.

— Але ж він твій хлопець, а не мій.

Тепер уже Зоя взяла паузу. Їй не хотілося ні підтверджувати, ні заперечувати мовленого Надею. Ця дівчинка ще надто мала, щоб дослухатися до неї. Навіть якщо її вустами говорить голос власної совісті.

«Херня яка!» — подумала майже з ненавистю.

Ледве стрималася, щоб не схопитися з ліжка. Брязнути б зараз чим об підлогу або дверима грюкнути… Навіть від самої цієї думки Зої трохи попустило. Повернулася на бік, потім на живіт. Наді не видно — відгородилася подушкою. Прислухалася: начебто мала схлипнула. Чи, може, тільки здалося.

— Ти що, плачеш? — запитала.

Надя не відповідала.

Зоя просунула руку між прутами бильця й погладила дівчинку по голові.

— Я не зможу все життя прожити перевернутою донизу головою… Розумієш? Я не з тих, що за чоловіками в Сибір їдуть. Не декабристка. Розумієш? Життя кого хочеш може поставити раком, але добровільно ставати я не збираюся…

Зоя замовкла. Продовжувала гладити Надю по голові.

— Перестань. Ти ж мені як сестра. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?

Зоя навпочіпки чаклувала біля дверей, намагаючись намастити нижню завісу ковбасою.

— Краще було би салом, — пролунало над головою.

Зоя звела очі. Поряд стояла дівчинка. Поскубувала кінчик перекинутої на груди коси. Мала такий вигляд, який мають дівчатка початкових класів. Худенькі ручки, ніжки й шийка. Коли Зоя випросталася, то виявилось, що вони однакового зросту. Але зріст не додавав дівчинці поважності, навпаки — підкреслював її дитячість. Великі й ніби чимось здивовані темні очі. Риси обличчя миловидні, тільки загальна округлість ліній місцями була позначена якимись ледь уловимими зламами й загостреннями, що робили дитяче лице підкреслено строгим чи, може, замкненим. Певно, відмінниця, не дуже приязно подумала Зоя. Вчора вони вже перетиналися, одначе Зоя не надала цьому дитячому садочку уваги.

— У цій ковбасі повно сала, — буркнула у відповідь; штовхнула двері, перевіряючи результат своїх трудів. — Все одно риплять, зараза.

Дівчинка відкинула косу за спину.

— Ти моя сестра? — запитала.

— Ще чого! — Через ці кляті двері Зоя втратила залишки люб’язності.

— Анфіса Юхимівна сказала, що ми родичі.

— Яка ще Анфіса Юхимівна? А-а, господиня, ця стара скнара… До речі, вона просила мене приглянути за тобою. Ну, там, щоб ти зуби зранку чистила, цукерками не обсідалася не забувала на ніч пісяти… Тому називай мене, Надю, тьотею Зоєю. Або Зоєю Семенівною.

Надя уважно подивилася на Зою своїми великими строгими очима.

— Жартуєш?

«Із гумором у малої не вельми, — подумала Зоя. — Як із-за рогу мішком прибита».

— Ти завжди така зануда? — запитала натомість.

Запала мовчанка. Зоя подумала, що дівчина образилася.

Але та не забралася геть, а взялася допомагати Зої, котра зайнялася верхньою завісою, підважувати двері. І тільки завершивши справу, продовжила розмову вже з іншого місця:

— Ти тут із ким? Вона твоя сестра?

— Хто? Лора? — перепитала Зоя. — Братова жінка.

— Ви з нею подібні.

— Ну ти даєш! Подібні, як курка із жар-птицею. Брехло мале. — Настрій у Зої поліпшився. — Ходімо, чаю вип’ємо.

— Ти надто самокритична, — зауважила Надя. — У тебе явно занижена самооцінка.

«Точно — відмінниця, — подумала Зоя. — Хоча, здається, непогана дівчинка».

Перемістилися під навіс. Тут стояли газова плита й два столи: один укопаний у землю, а другий переносний — кульгав на одну ніжку. Це була загальна кухня для квартирантів. Баняками забезпечувала господиня, а за окрему плату могла й покуховарити. Дівчата сиділи одна навпроти одної.

— Лора лікуватися приїхала, завагітніти ніяк не може. А мене за компанію відправили, — сьорбаючи чай у прикуску з цукеркою, розповідала Зоя. — Вітька наполіг — боїться, щоб Лора тут не загуляла. Каже, наглядай, щоб не блядувала. І тиче мені два червінці. Уявляєш?! Думає, я за двадцятку буду Лорку закладати. Та за такі гроші я ще свічку потримаю. Нічо, дасть тут одному-другому — та й завагітніє. Думаю, вона здорова, як коняка. Це Вітька в нас з одним яйцем.

— Вітька — твій брат? Ти так про свого рідного брата?! — здивувалася Надя.

— То й що, що брат?

— А тобі за нього не образливо?

— Я ж тобі кажу, що він поц. А Лора класна.

Несподівано Надя розсміялася, смішок випурхнув із її вуст, мов бешкет-горобчик. Зоя насупилася, готова образитися. Але її нову подружку розсмішило щось, що було в неї за спиною. Дівчина озирнулася.

— Ну, капець! — вихопилося в неї.

Біля дверей врем’янки зібралося близько десятка котів (у хазяйки їх було четверо чи п’ятеро, а ще, мабуть, сусідські). Вони, штовхаючись мордами, обнюхували й облизували нижню завісу, а котрі спритніші — спиналися й стрибали на двері, щоб дістатися до верхньої.

— Капець! — повторила Зоя.

Дівчина усміхнулася, пригадавши історію з котами.

— Надюн, припини. Ти ж не істеричка якась. — Граючись пальцем почухала подругу за вухом, наче кішечку. — А якщо ти так любиш розводити сирість у постелі, то я зараз піду візьму відро води й вихлюпну тобі на ліжко.

Надя, яка досі лежала причаївшись, ніби мишка, заворушилася й шморгнула носом. Озвалася тремтячим голосом:

— Я люблю його.

— Ну ось бачиш, якщо не я, то ти, а якщо не ти, то ще якась дурепа знайдеться… Не пропаде наш Коля. Зоя забрала руку, потягнулася до Ларисиної сумочки, що висіла на бильці, дістала з неї носовичка й знову просунула руку між прутами до Наді. — Візьми ось, носа висякай.

— Він же не винен, що його так покалічило. Він герой, — мовила Надя й голосно вишмаркалася. — Він же не жалів себе…

— Так, герой. Не винен, не жалів, — погодилася Зоя. — Але ти подивися, скільки їх — героїв і калік, — за всіх заміж не вийдеш. Навіть не даси всім. Ти бачила дівчат, які там постійно ошиваються? Так оці дівчата їх і люблять, і жаліють, і, себе не шкодуючи, дають кожному, в кого тільки на них устане, а що з цього виходить?.. Блядство одне й більше нічого.

Про «афганців» Зоя й раніше чула, але безпосередньо спілкуватися не доводилося. Двічі, щоправда, мала нагоду познайомитися, але це були офіційні зустрічі. Уперше, здається, в сьомому, завуч привела до класу хлопця й відрекомендувала його як воїна-інтернаціоналіста, назвавши, як оце щойно Надя, героєм. На грудях у хлопця справді виблискували якісь нагороди, але мав вигляд він зовсім не геройський. Скидався радше на дуже переляканого. Жував слова, ковтав їх, ні на кого не дивився… Коротше, Зої він не сподобався. А якось іще водили на зустріч із «афганцями» (їх було кілька) до будинку піонерів, але це збіговисько геть скидалося на комсомольські збори й нічим Зої не запам’яталося. І лише тут, в Урині, вона заприязнилася з «афганцями» так щільно, що аж голова обертом пішла.

Містечко їй не сподобалося. Вона приїхала на курорт і чекала від Урина якихось (сама не знала яких) розкошів та див. А тут, мало того, що районний центр у найгіршому виконанні, то ще й, хоч куди поткнися: чи на ринок, чи до парку, — каліки на кожному кроці. Зоя уявити собі не могла, що буває стільки людей на інвалідних візках. Вона пережила справжній шок. Мало істерику не влаштувала.

— Я їду додому. Не хочу залишатися в цьому депресивному місті, ― серйозно заявила Ларисі. — Десь я мала такий курорт. Я хочу на море дивитися, а не на цих нещасних калік. А де те море, куди його засунули?! А каліки — ось вони! Мене нудить від них!..

— За два дні звикнеш, — заспокоїла її Катря, їхня сусідка по квартируванню.

Зоя не вірила. Була твердо переконана, що до такого неможливо звикнути.

— Це ж не виродки якісь, — продовжувала Катря. — Такі самі люди, як і ми… Тільки їм трохи не пощастило. Мені спочатку теж неспокійно було, так ніби совість мучила, ніби я чимось завинила перед ними. І ще, мабуть, страх… Що і я можу опинитися серед них. — А потім підсумувала: — На світі багато речей, яких не хотілося би бачити і знати. — І постскриптум добавила: — Спинальники це що — хай-но й на «афганців» подивишся!

— А «афганці» тут що роблять? — поцікавилася Зоя.

― Так само — лікуються. Тут — військовий санаторій. Для них над озером цілий корпус збудували.

Увечері вони пішли на танці, до танцмайданчика в санаторно-парковій зоні, відгороджена від міста. У металевій клітці під шлягери трилітньої давності активно викидала колінця курортна публіка.

— Та тут одні пенсіонери! — здивувалася Зоя.

— Це люди в розквіті своїх сил. Основний контингент — між тридцятьма й сорока. — Ображено підібгала тонку нижню губу, густо наквацяну темно-коричневою помадою, Клава — ще одна їхня сусідка по квартирі. — А таким свистухам, як ти, на курорті нічого робити. — Вона натренованим рухом поправила руде пасмо на скроні і, гордо несучи голову, віддалилася.

— Шкапа стара, — кинула їй у спину Зоя.

Лариса штурхнула її ліктем.

— Припини.

— А чого вона?!

— А ти чого?!

— А що я такого сказала? Хіба неправда? Одні старпери. Уявляєш, якби наш батько приперся на танці?.. Ти подивися, що вони виробляють! Дурдом і канікули!

— Дівчинці, в якої тільки прорізалися місячні, важко зрозуміти жінку в пору її клімаксу, — жартома поторсала її Лариса. — Але в тебе ще все попереду.

— Хочеш сказати, що я колись, як оця Клавка, посеред несусвітньої спеки напну на голову перуку, наче шапку-вушанку, аж мені мізки поплавляться?..

Лариса з Надею розсміялися.

Це вона, Зоя, в свої шістнадцять перебуває в розквіті сил. А всі ці сракаті тітки й лисі череваті дядьки, які викаблучуються під молодіжні ритми, — лише потворні примари минулого. Навіть двадцятип’ятилітня Лариса видавалася їй старою.

Більшість люду товклася в сутінках довкола загорожі, споглядаючи на цей безкоштовний цирк. Одні прибували, інші відходили. Безперестанку шастали інваліди на візках. Також як правило, парами, що Зою дуже здивувало.

У якийсь момент дівчина несподівано відчула ніби поштовх; хоча й легкий, але подразливий і навіть тривожний рух чи звихрення. Спочатку це пронеслося тільки в повітрі. І Зоя вловила його шкірою обличчя й оголених рук… Одразу ж по землі мов брижі прокотилися, дрож передалася підошвам і пробігла тілом… Усі довкола заворушилися й повернули голови в одному напрямку. Зоя також подивилася в той бік. Спершу, вгледівши кількох хлопців на милицях, які ломилися у вузький прохід, не збагнула, чого народ так захвилювався. Хлопці просочилися на майданчик, але до хвіртки в загорожі підтягнулися інші, а за ними звідкілясь із-за кущів, із-під тіней дерев, із темряви продовжували й продовжували прибувати нові: здавалося, що їм немає ліку й не буде кінця цьому потоку скалічених (найперше впадали в око порожні холоші та порожні рукави) молодих тіл. Майже всі були на милицях або з палицями, кілька — на інвалідних візках. Одягнуті в спортивні костюми, декотрі в казенні лікарняні піжами. Поводилися так, наче тут були тільки вони й нікого, крім них. Їхні танці нагадували танці первісних людей, які, повернувшись із полювання, стрибають, розмахуючи списами. Тільки замість списів у хід ішли милиці. Зоя збагнула, що це і є обіцяні Катрею «афганці».

— Господи!.. — видихнула Лариса.

Зої видалося, наче братова при цьому схлипнула. Здивувалася, побачивши, що Лариса справді плаче. Та ще більше вразилася, зауваживши, що в самої мокре обличчя. Навіть торкнулася щік, аби впевнитися, чи не приверзлося. Невже сльози? Не йняла собі віри. Підставила човником долоню, чи не крапає дощ. Усе це скидалося на лихий сон. Суцільний безлад: у голові, у почуттях, а найперше — у довколишньому світі. Боячись зостатися з цим хаосом наодинці, вхопила Ларису за руку.

— Здається, у мене дах їде.

Лариса відповіла тільки міцним потиском.

Навіть нині, коли Зоя про це пригадує, в неї шкіра вкривається сиротами.

«А Надя, цікаво, Надя тоді плакала?» — думає Зоя.

― Ти не можеш йому пробачити, що він тебе хотів зґвалтувати, — каже Надя.

— Дурниці, — Зоя рішуче відкидає звинувачення. — Я що в міліцію на нього заявила?

Історія їхнього знайомства з Колею справді майже кримінальна. Потім дівчата не раз, аби посміятися й розважився, в деталях згадували й переповідали перебіг подій, а тоді було не до сміху. Принаймні, Зої.

Залишивши Ларису біля танцмайданчика, Зоя з Надею пішли прогулятися парком. Алеї тонули в сутінках, ліхтарі в парку траплялися так рідко, що один одного не бачили. Але темрява дівчат не страшила, відсутність світла компенсувався надміром людей — часом здавалося, що їх тут більше, ніж дерев. Вирішили пройтися до спинального санаторію (Зоя таки звикла до візочників і тепер вони вже не гнітили її морально) — здається, в них у клубі сьогодні концерт. Несподівано Надя спинилася.

— Я, певно, ключа згубила, — мовила занепалим голосом. — Що тепер буде?! Він завжди висів у мене на зап’ясті. А потім ми ходили в туалет… Після цього його вже, нібито, не було. Точно — не було. Невже згубила?..

— Та не переживай ти так, — заспокоїла її Зоя. — У Фані мусить бути запасний.

— Зачекай, — кинула вже на ходу. — Я збігаю… Може, я Ларисі віддала. Я зараз…

Надя тільки вчора перебралася до них у врем’янку на місце Клави — раніше жила в будинку, в одній кімнаті з господинею. Ледве впросилася. Тепер, мабуть, потерпає, що через згубу ключа Фаня відкличе її назад до «привілейованої камери ув’язнення», — так сама Надя оцінювала своє спільне проживання з господинею.

Зоя здригнулася від чийогось дотику. Майнула думка, що це Надя оббігла довкола й підкралася ззаду. Та одразу ж відчула жорсткий хват вище ліктя, аж їй рука обвисла. Тихо зойкнула від болю. Хтось гаряче дихнув їй у скроню, обдавши запахом курива й алкоголю.

― Пискнеш — втопимо в озері.

Голос був хоч і тихий, але напрочуд дзвінкий і не відповідав тій брутальній силі, яку вона відчула на собі. Утім, вона не мала часу на подив. Відчула поштовх, думаючи, що падає, внутрішньо зіщулилася, однак лише відірвалася від землі — одразу кілька рук ухопили її й понесли. Зоя не опиралася й не подавала голосу не тому, що злякалася погрози. Якщо це й був страх, то не дрібний, локальний, а тотальний, він заволодів усім її єством. Він паралізував її волю, ніби заморозив, пригальмувавши всі відчуття й почуття. Наче збоку спостерігала за тим, що діється. Проте фіксувала все детально.

Здається, їх було троє. Може, й більше. Хекаючи й матюкаючись, продерлися крізь живопліт у зарослі кущів.

— Куди ви її сунете?! — почулося назустріч. — Сюди її! Сюди!

Зою опустили долу — поклали навзнак у колючу траву, що пахла гарячою курявою й чимось специфічним, що нагадувало східні кулінарні спеції. Один із тих, що її несли, поставив їй на груди коліно й прохрипів:

— Не рипайся.

Дівчина відзначила, що цей голос відповідає тій п’ятірні що раніше защемила їй руку. Ніби це мало якесь значення. Загалом же думки чи, радше, їх обривки, попри вповільненість відчуттів, спалахували й згасали в неї в голові з такою швидкістю, що вона не встигала їх зафіксувати й усвідомити, наче передавалися незнайомою їй азбукою Морзе. На Зою напали, коли вони з Надею щойно залишили освітлений танцмайданчик, але тепер її очі вже звикли до темряви. Щоправда, вільно її зору відкривалося лише небо, а постать нападника, який майже сидів у неї на грудях, заступала огляд подій. Якось дивно поєднувалося це чисте зоряне небо над головою й оця колотнеча, що чинилася довкола. Якщо перші почуті дівчиною від кривдників фрази вимовлялися пошепки та впівголоса й відповідали тому факту, що на неї напали, то тепер ніхто не таївся. Поряд із полонянкою човплося, як вона визначила на слух, із десяток чоловіків, котрі горлали й матюкалися, як навіжені. Судячи з усього, в них виникла непередбачена технічна пауза.

— Так! Мать вашу! Стуліть базар нахрен! Чого соплі в’яжемо?! — здійнявся нарешті над усіма чиїсь владний голос.

— Та це Колян тут щось піську дрочить.

— Що — вручну?! — Гигикання.

— Зараз він їй прочистить сажу, хай-но банника наготує!

― Стоп! Чого діваху не приготовили? — знову той самий командний голос. — Чи Колян ії в гумових чоботах через зимові рейтузи буде трахати?!

Після цих слів уже не могло зоставатися жодних сумнівів щодо реальних намірів нападників.

Одразу кілька чоловіків, заважаючи один одному, закопошилися біля Зої. Котрийсь не втримався на одній нозі й упав, викликавши сміх. Дівчину торсали й м’яли, обертаючи на різні боки, як ватяну ляльку.

— Що ви там мондохаєтеся? — подав голос розпорядник. — Труси з неї зніміть!

Через неузгодженість спільних зусиль труси не давалися, мовби прилипли до тіла. Почувся тріск тканини.

— Обережніше, інвентар не псуйте! — весело вигукнув якийсь жартівник; хтось інший у відповідь реготнув.

— Ви би, бля, їх ще гранатою підірвали, — дорікнув той, кого Зоя визначила тут за головного; кликали його Сірим. — Ноги, ноги їй розведіть, довботрахи!

Зоя почувалася, мов тягуча рідина, яку переливають із однієї посудини в іншу. Її розум усе ще відмовлявся визнавати, що те, що тут діється, — діється саме з нею. Однак деякі поступки таки відбулися: спочатку дівчина споглядала на все відсторонено, наче дивилася кіно, а тепер так, ніби вона в цьому кіно знімається. Цебто Зоя продовжувала розцінювати події не як реальну дійсність, а як гру, у якій бере участь.

— Коляна давайте! — командує Сірий.

Що ж це за таємничий Колян, задля якого всі так стараються? І цей тутешній командир Сірий, якого всі слухаються, їй також небезінтересний…

— Штани! Витрясіть його зі штанів! — кричить Сірий. — Кладіть на неї.

На Зою наче лантух упав, стало важко дихати.

«Ось і все!» — не майнула, як попередні, а застрягла в Зоїній голові думка.

Який сенс вона вкладала у ці слова — сама не знала. Те, що вона в цю мить переживала, можна було назвати відчуженням від власного тіла. Дівчина вже змирилася з тим, що із дим тілом зараз має відбутися. Зосталося тільки пережити страх очікування.

— Давай, Колян, віддери її по повній програмі!

Колян вовтузився на ній, слинив їй шию. П’яно щось бурмотів.

Зоя відвернула голову й замружила очі.

І враз ізнову здійнявся крик, лайка. Зчинилася бійка. Лише тепер Зоя по-справжньому злякалася. Билися хлопці так, ніби хотіли один одного повбивати. Без відчуття жаху на це неможливо було дивитися. Били один одного милицями по голові. Верещали якісь дівчата, котрі чи то розбороняли, чи то також брали участь у бійці. Коляна скинули із Зої копняком під ребра. Хтось нагнувся над нею, щоб допомогти звестися, але його збили з ніг. Інший об неї перечепився. Зоя відповзла під кущ. Там вона наткнулася на Коляна. Він тримав біля лиця руку й шморгав носом.

— Носа суки розквасили, — мовив. — А тебе не вдарили?

Зоя хотіла відповісти, але не змогла видавити з горла слова.

Несподівано звідкілясь виникла Надя. Впала поряд на коліна, обома руками потягнулася до неї, почала обмацувати.

— Як ти? Що вони з тобою зробили?

— Нічого, — таки видушила з себе Зоя. — Все нормально.

— Добре, що ми встигли. — Надя обійняла Зою. — Це я їх покликала. Я так за тебе злякалася!

— Не переживай, — подав голос Колян. — Я нікому не дозволив би її образити.

«Ну, ніхрена собі захисничок знайшовся! — подумала Зоя. — З такими захисниками вже ніяких кривдників не треба».

Надя одразу ж пройнялася до Коляна вдячністю і співчуттям.

— Вас травмували? У вас на лиці — кров.

— Дурниці, — недбало відповів Колян. — Хтось об мою голову ногою зачепився. Повідривати б йому ті ноги.

Мабуть, це був жарт.

«Голову б тобі відірвати», — у тон йому подумала Зоя й одразу ж розкаялася.

Тільки зараз вона зауважила, що Колян без ніг. Одна була ампутована вище коліна, а друга — трохи нижче.

Бійка припинилася, але крик не вщухав, матюки сипалися так само рясно.

— Ви що — зовсім довбанулися?! Та за це, бля, каструвати треба!

— Та ніхрена з нею не сталося. Ну полежала трохи голою сракою на землі…

— Вам блядей мало, що ви на перших стрічних дівчат кидаєтеся?!

— Ми ж для Коляна старалися. Ця діваха сподобалася йому. Кілька днів тільки про неї й триндить.

— А як Колян, то — що?!

— Так у нього ж не стоїть. Хай би потерся трохи об її мочалку…

Колян шарпнувся, ніби збирався встати на ноги.

— Що?! У мене не стоїть?! — закричав оскаженіло. — Та я вас усіх можу відтрахати!

Зоя занепокоїлася, що його зараз знову хтось копне в голову, але у відповідь почувся лише гучний регіт.

Розпочалися веселощі. Звідкілясь узялася пляшка, пішла по руках. Коляна закинули на візок. Зої допомогли звестися. Якийсь джентльмен обтрусив на ній сукенку, а інший (уже й не знати, чи то з тих, хто визволяв її, чи то з тих, хто полонив) подав їй трусики:

— Тримай. Не губи більше.

Зоя відчула, що ніяковіє. Не знала, що робити з трусами. Не стане ж вона їх натягувати привселюдно. І відійти якось незручно. Затиснула трусики в кулак.

Колян, щоб привернути до себе увагу, торкнув її:

— Не вір їм, вони брешуть. У мене стоїть, як із гранатомета. — Потім, змінивши категоричний тон на пояснювальний, продовжив: — Просто я сьогодні трохи забагато випив. Ти на мене не ображаєшся?

Здається, він просив вибачення не за те, що намагався силоміць оволодіти нею, а за те, що йому це не вдалося.

Зоя покрутила головою.

— Ти будеш зі мною дружити?

Зоя кивнула.

Колян узяв її за руку. Долоня в нього була вогка й липка. Мабуть, від крові.

— Ти тремтиш, — зауважила Надя. — Тобі недобре?

— Це нервове, — мовила котрась із присутніх дівчат. — Дайте їй вина потягнути.

Зої тицьнули в руку пляшку.

— На, ковтни.

— Я не хочу.

— Бери, бери, випий, — припрохували дівчата. — Це зніме стрес.

Зоя вирішила пригубити, але, зробивши маленький ковточок, відчула, як сухо у неї в роті та горлі; щоб вгамувати раптову спрагу, напилася вина, як води. Може, навіть трохи не розрахувала, їй ще ніколи не доводилося пити вино прямо з горла. Дівчині здалося, що Надя дивиться на неї з жахом. Мабуть, вирішивши, що вона тепер на черзі, дівчинка попередила:

— Я спиртного не п’ю. — І навіть вмотивувала: — Від алкоголю в мене алергія.

— А тобі, курчатко, ніхто й не пропонує, — заспокоїв її хлопець, який стояв поруч.

Надя ображено відвернулася.

Зої справді полегшало. Головне, що відбулося це майже одразу, як тільки вона розлучилася з пляшкою. Колян також причастився, тільки це була інша пляшка і, здається, з горілкою. Його зараз же розвезло. Щоправда, відбилося це тільки на його мовленні.

— Ти тепер моя дівчина, — нагадав він Зої. — Давай поцілуємося.

Зоя, дивуючись сама собі, нахилилася й коротко поцілувала його в губи.

— У вас на лиці, певно, кров засохла, — мовила Надя.

Зоя теж помітила, що в Коляна замурзане обличчя, але ніяково було вказувати.

— Дай-но мені хустинку, — Колян потягнувся до Зої рукою.

Вона машинально віддала йому свої труси, які весь час перекладала з руки в руку. Колян плюнув на них і заходився навмання шурувати свій писок.

«Хоч би не помітив!» — стривожилася Зоя, але тут таки їй стало смішно — ледве втримала сміх у собі.

― Давайте я допоможу, — визвалася Надя.

Вона також сплюнула на труси й узялася обробляти Колянову фізію.

«А мала без комплексів», — почасти заздрісно подумала Зоя.

— Ти не хустинку, а одразу в морду йому плюй, — жартома порадив хтось із гурту.

Посміялися.

Колян згадав, що вони ще не познайомилися.

― Мене звати Колею, — відрекомендувався. — А тебе?

— Зоя, — назвалася.

І тут якийсь похабник, підстрибуючи на одній нозі й розмахуючи милицями, заспівав у повен голос:

— Гоп-стоп, Зоя! Кому давала стоя?

І сам розреготався.

— Заткни фонтан, Котяра, — кинув йому Коля і повернувся до Наді: — А тебе, мала?

Дівчинка зашарілася. Мало кніксен не зробила.

— Надя.

А похабник Котяра знову завів свою платівку:

— Гоп-стоп, Надя, кому давала ззаді?

Він підступився до дівчинки й спробував обхопити за талію.

— Давала ззаді?

— Відвали, кому сказав?! — визвірився до нього Коля. — Не бачиш — вона ще дитина.

— Я не дитина, — строгим голосом відповіла дівчинка. — Але нехай відвалює, я не хочу з ним спілкуватися. І взагалі, нам уже пора.

Коля з Котярою викликалися їх провести. Але дівчата втекли в них із-під носа. Бракувало тільки, щоб Лариса побачила, з якими героями вони компанію водять.

Узявшись за руки, бігли алеєю. Перед танцмайданчиком спинилися, щоб перевести подих.

― Як ти? — запитала Надя.

― Якось дивно без трусів, — відповіла Зоя й засміялася.

― Та ти п’яна! — вигукнула дівчинка й собі розсміялася.

Справді, Зоя була п’яна. Але не тільки від вина, а від усього того, що цього вечора з нею трапилося. Надя також видавалася хмільною, хоча вином навіть уст не змочила. Обом було весело.

І ось тепер завжди лояльна Надя будь-що намагається вигадати й приписати Зої вину, якою вона мала би катуватися за однієї згадки про Колю. Забарикадувавшись подушкою, через бильце закидала її словами, наче камінцями:

— А до лікарні він хіба не через тебе втрапив?

Ця мала дурепа думає, що Коля напився (чи наковтався коліс, чи те й інше) до білої гарячки через те, що Зоя відмовила йому в інтимі. Насправді ж, причина прямо протилежна.

Лариса з Надею зайшли до крамнички, Зоя зосталася чекати їх на вулиці. Задумавшись, не одразу звернула увагу, що до неї гукають. Віддалік, біля бочки з пивом, угледіла гурт «афганців», серед них — Колю. Декотрі щось до неї горлали й вимахували руками на знак вітання. Зоя й собі у відповідь мовчки помахала рукою. Коли Коля відділився від групи й покотив у її бік, Зоїне серце забилося частіше.

— Здрастуй!

Тонкі риси лиця (як у Ален Делона, подумала Зоя; а в неї, як у Бельмондо), від правої скроні через щоку — шрам, праве око ледь помітно косить… Над верхньою губою сіялися темні вусики.

— Угу! — відповіла на привітання Зоя.

Він їй сподобався.

— Я — Микола. Ти пам’ятаєш мене?

— Ще б пак!

— Хлопці кажуть, що я тобі освідчувався в коханні й ти погодилася бути моєю дівчиною, — мовив просто, як про буденну річ.

— Хлопці?! — здивувалася Зоя й іронічно поцікавилася: — А сам ти не в курсі цих знаменних подій?

— Мене перемкнуло. Як вип’ю трохи — одразу пам’ять відбирає. Це в мене після контузії. Знаєш, як буває коротке замикання, і в хаті світло гасне… То в мене так у голові.

«Для чого ж ти п’єш?» — просилося на язик.

— Так можна і щось дуже важливе проґавити, — ніби про себе зауважила Зоя.

Із крамниці вийшли Лариса з Надею. Зоя познайомила Миколу з Ларисою.

― Ви далеко живете? — запитав він у Лариси. — Можна я вас проведу?

— Ми дівчата скромні, труднодоступні, залицянь від хлопців не приймаємо, але провести до воріт нас можна, — усміхаючись, погодилася Лариса.

Поселяючи їх, Фаня попередила, що в неї тут не бордель, тому якщо котра приведе сюди хахаля — негайно ж із тріском вилетить. А як дуже між ногами свербить, шукайте собі кущі або знімайте для траху окрему квартиру, як Катька.

Коли вони вже трохи пожили й ближче познайомилися з Катрею, повновидою блондинкою із величезними грудьми, Зоя запитала в Лариси:

— Думаєш, Фаня правду казала? Катя справді знімає для розваг квартиру?

— Я так зрозуміла, що вона сюди не на відпочинок приїжджає, а працювати.

— Що ж вона тут робить? — здивувалася Зоя.

— З усякими джигітами по ресторанах та кафе шляється.

— Та ти що! Виходить, вона блядь?

— Ні, блядь — це коли з усіма для власного задоволення, а Катя — за гроші, значить — проститутка.

— Та ну, вона ж учителька, в школі працює, — засумнівалася Зоя. — Нє, не схожа вона на таких, що мохнатками приторговують.

— Ну й жаргон у тебе! — похитала головою Лариса. — Катя — хороша дівчина, а все решта — не наша справа.

Справді, Катя хоч і старша, і вчителька, але спілкуватися з нею легко й просто. Це від Надьки Зої часом буває не по собі, почувається перед цим тринадцятилітнім дівчиськом навіть не як перед учителькою, а як перед завучем або й директором школи.

Микола не став ломитися у відчинену хвіртку, але й забиратися не квапився. Лариса зайшла до врем’янки, а Зоя з Надею затрималися, перемовляючись із хлопцем через загорожу. Тут-таки нагрянула Фаня й зробила їм суворе зауваження, висловивши невдоволення не лише словами, а й усім своїм виглядом. Дівчата шмигнули вслід за Ларисою, Микола ж вступив із Фанею в розмову. На превеликий усезагальний подив, за кілька хвилин хазяйка запросила Миколу на подвір’я.

— Та ти везунчик, — мовила Катря, котра вже зібралася на свою нічну вахту. — За моєї пам’яті в цей двір не ступала нога жодного залицяльника. Чим же ти так вразив нашу господиню?

— У мене багато переваг, — відповів Микола, вдоволено посміхаючись. — Пароль знаю.

— Молодець, — скуйовдила йому чуба, прощаючись. — Ну, бережи тут дівчат.

Зоя навіть трохи приревнувала. Чого це вона рукам волю дає?

— Як тобі наша Катя? — поцікавилася в Миколи. — Я помітила, що всі без винятку чоловіки западають на її бюст.

— Таким бюстом тільки горіхи колоти, — недбало відповів той.

— Невже не сподобався?

— Грудь має вміщатися в долоню, — авторитетним тоном сказав Микола. — Грудь, що не вміщається в долоню, це вже не грудь, а вим’я.

Зоя лишилася вдоволена його словами, хоча щодо їх щирості мала певні сумніви. Надя при цьому зашарілася й опустила очі.

Увечері, коли Микола після вступних поцілунків, розстебнув на ній ліфчика й забрався рукою в пазуху, Зоя запитала;

— Ну що?

— Що? ― не зрозумів він.

— У долоню вміщається?

По обіді вони йшли гуляти, зазвичай утрьох — із Надею, часом долучався Сірий або ще хтось із хлопців. Тинялися парком, засмагали біля озера, шпацирували туди-сюди центральною вуличкою міста, обов’язково навідувалися на ринок… Після вечері можна було податися на танці чи в кіно. У якийсь момент, хоч би з ким тусувалися, Зоя з Миколою покидали компанію, щоб усамітнитися. Починали з поцілунків, потім Микола ліз їй у пазуху, а далі — в труси. Так у них виробився цілий ритуал пестощів. Паралельно існувала й спрощена схема: тільки-но Зоя сідала Миколі на коліна (примостившись уперше, запитала: «Тобі не боляче?») й розводила ноги, його рука негайно опинялася в неї під подолом. Особливо їй подобалося, коли відбувалося це привселюдно — в кіно чи під час посиденьок довкола гітари та пляшки. Микола пестив її пальцями й більшого не домагався.

Того дня, певно, це була неділя, він прикотив так рано, що Зоя ще в ліжку валялася.

— Я скучив. — Обхопив її за талію, притулившись головою до живота.

Вони були майже самі. Фаня поїхала до села до якихось спільних родичів, тому прихопила з собою Надю. Лариса пішла на базар. Лише Катря під навісом заварювала собі каву. Мешканців інших сарайчиків Зоя до уваги не брала.

— Чого ти хлопця за порогом тримаєш? — звернулася Катря до Зої. — Запрошуй до гостини.

— Як же він проїде?!

У двері їхньої халупи Катря ледве свій бюст пропихала, а вже щоб Микола інвалідним візком проїхав — і мови не могло бути.

— А ми нащо?! — Катерина труснула своїми херсонськими кавунами.

Вони без проблем занесли Миколу досередини й уклали на Зоїну постіль.

— Не звертайте на мене уваги, — сказала Катя. — Мене тут нема.

Уперше Зоя з Миколою опинилися в одному ліжку. З одного боку, все до цього йшло, з іншого, трапилося це для обох дещо несподівано. Миколі нічого не вдавалося, він товкся по ній, уткнувшись поряд із її головою лицем у подушку, натужно сопів і важко дихав, а Зоя не знала, чим йому допомогти. Одна його рука (а то й обидві) блукали в неї між ногами, дівчина відчувала ці дотики. Спочатку вони збуджували, але очікування затягувалося, а напруження не спадало, і мало-помалу Колині руки пробуджувати в ній наразі зовсім недоречний лоскіт. Врешті вона, боячись, що не стримається й розсміється, спинила хлопця.

— Відпочинь, — і, щоб пом’якшити прохання, додала: — І я трохи відпочину.

Мабуть, у Зої був передістеричний стан. На щастя, до істерики не дійшло.

Микола мовчки лежав, відвернувшись до стіни.

— Чого ти? — Пригорнулася оголеними грудьми до його порубцьованих плечей. Він не озивався. Згодом знову так само мовчки поліз на неї. Але й цього разу йому нічого не вдалося.

Спочатку Зоя не збагнула, що трапилося. Їй стало важче дихати, бо Микола навалився всією вагою свого тіла, тіло було безвольним і важким, а потім дівчина зауважила, що воно ледь-ледь здригається. Сама собі не повірила, думала видалося, але Коля плакав. Страшенно занепокоїлася:

— Що з тобою? Тобі щось болить?

Здивувалася, коли нарешті до неї дійшло, що саме стало причиною його сліз.

— Та ти що, щоб цим так перейматися?! Ну не зараз, то потім — чи не однаково? Адже ти поруч, а це — головне.

Але Микола вже зациклився на своїй невдачі. Похмурий і відчужений, уникав дивитися їй в обличчя.

Лариса застала їх одягненими й аж наелектризованими від напруженого мовчання.

— Ви що — посварилися? — запитала Лариса.

Ніхто їй не відповів.

Зоя не пішла проводити Миколу до санаторію. Він їй заборонив. Зрештою, вона також надулася. Нічого робити з мухи слона. Теж мені трагедія!

Другого дня Микола не прийшов, і ніде вони його випадково не зустріли. А третього дня з’ясували, що він у лікарні, лежить з отруєнням у реанімації. Провідати його дозволили тільки після того, як перевели до палати.

Це була важка зустріч. Останньої миті Надя чомусь передумала заходити й зосталася в коридорі. Микола, скулившись, лежав на ліжку. Блідий, змарнілий, із непорушним поглядом.

— Мені страшно, — сказав він.

І Зої теж одразу стало неспокійно на душі.

— Я бачив їх… Вони билися за мене на ножах. Одного, того, що за мене, я знаю… Я пригадую його, він мені в дитинстві часто снився…

— Вони тобі примарилися?

— Ні, таки бачив… Он там у проході… Він йому порізав лице… Тут була ціла калюжа крові…

Зоя роззирнулася по палаті, шукаючи, якщо не підтримки, то бодай присутності когось психічно врівноваженого, чий вигляд запевнив би її, що все в цьому світі гаразд. Але марно. Навпроти хтось спав, накривши голову (верхню половину тіла) газетою — можна було подумати, що він мертвий, якби газета не здригалася від дихання, та однаково було якось моторошно на нього дивитися. Біля вікна товстий із червоним лицем і кошлатими бровами дядько взагалі поводився так, ніби довкола не було жодної живої душі: зводячись із ліжка, він голосно пукнув, цього йому видалося замало — напнувся, щоб видути із себе рештки газів.

— Хто порізав? — запитала через силу. — Кому?..

— Цезар Янекові…

Їй захотілося якнайшвидше звідси втекти.

— Ми тобі фруктів принесли… Я з Надею, вона зосталася в коридорі… Зараз я її покличу… Мені треба вже йти, медсестра просила довго не затримуватися… Ми ще прийдемо…

Зоя розвернулася й не озираючись майже бігом кинулася до дверей. У коридорі лише прискорила крок.

— Я все чула, — сказала Надя, приноровлюючись до її ходи.

Уже на вулиці вона вхопила Зою за руку й силоміць зупинила.

— Ми не можемо його покинути в такому стані!

— Ми?! — Зоя нервово висмикнула руку. — Та ти навіть до палати не зайшла!

Надя крутнулася на місці й побігла назад до приміщення лікарні. Не було її, мабуть, більше як півгодини. Повернулася з усмішкою на обличчі, аж світилася вся.

— Сказав, що не буде більше пити. У тебе вибачення просив…

Наївне дівча.

Першого ж вечора, тільки-но його виписали з лікарні, Коля добряче напився.

— Я думала, ти горілки більше в рот ніколи не візьмеш, — докоряла йому Зоя. — Ти ж обіцяв!

— А що мені робити, що? — повторював надривним п’яним голосом. — Усе одно я нікому не потрібний…

— Ну чого ж нікому? — пробувала заперечити.

— А тобі потрібний? — перебив її.

— Якби не був потрібний, хіба я сиділа б тут із тобою? — відповіла.

Ураз Надина голова, як поплавок із води, вистрибнула з-за подушки.

— Я тепер думаю, що ти тоді хотіла, щоб тебе зґвалтували, — вигукнула здавленим шепотом.

От же ж злючка мала! І чого єрепениться? Невже не розуміє, що всі ці їхні переживання — місцевого значення.

— Може, й хотіла, — з викликом відповіла Зоя. — А тобі що до того?! Ти часом мені не заздриш?

— Може, й заздрю, — так само з викликом мовила Надя.

«Я в тринадцять років про такі дорослі історії навіть мріяти не могла», — заздрісно подумала Зоя й відчула себе старою-старою, майже, як Лора.

— Не переживай, — озвалася після мовчанки, — і для тебе знайдеться якийсь грізний трахальник. У тебе ще все попереду…

— Нічого в мене не попереду, — Надя голосно схлипнула й заллялася гіркими сльозами.

«Херня бджоли, херня мед, херня ціла пасіка», — пригадала приказку; уголос мовила:

— Ну ось, знову! Припини, будь ласка. Давай поспимо, інакше я зараз збожеволію, — благально протягнула Зоя.

Але їй попустило, вона вже не відчувала ненависті до цієї дівчинки, вони знову були подругами, а не суперницями.

Почулися кроки. Це поверталася зі своєї тяжкої стаханівської зміни учителька географії Катерина (як там її по батькові?), несучи перед собою два важкі глобуси, що випирали з-під кофтини й мали однаковий вплив і на шмаркатих хлопчаків-семикласників, і на лисого директора школи, а практично поціновувалися лише на берегах цього озера з гряззю. Дівчата вдали, що сплять.

Зоя не зогледілася, як заснула. Здається, Катя ще й роздягнутися не встигла. Але майже одразу, так їй здалося, Лариса взялася її тормошити.

— Не чіпай мене, я ще не виспалася, — невдоволено бубніла Зоя, натягуючи на голову накривачку.

— У потязі будеш спати. Вставай, Коля прийшов. Давай, давай, — наполягала, — ворушися. За годину наш автобус покидає це прекрасне місто.

Лариса буквально силоміць узялася стягувати її з ліжка, здалася. Проте, підвівшись, продовжувала понуро сидіти на голому матраці — простирадло Лариса висмикнула з-під неї, щоб віддати господині.

— А чого так темно?

— Погода зіпсувалася.

― Ми ж збиралися посидіти, — згадала Зоя.

— А ми й посиділи, — відповіла Лариса.

Зоя звела голову.

— Як! Без мене?! — вигукнула недовірливо.

— Ти не захотіла. Ми будили тебе — і я, і Надя…

Лариса, зібравши білизну, вийшла.

— А чого ж я не пам’ятаю?.. — з образою в голосі сама до себе мовила Зоя. — От бляха!.. Від Коляна, певно, заразилася…

Зоя штовхала Миколиного візка, а Микола тримав у обіймах здоровенну сумку. Дівчата всі по черзі через щоп’ять хвилин запитували, чи йому не важко. Сіялася мжичка. Усі були неговіркі й замкнуті в собі. Лише Надя намагалася внести пожвавлення в хід прощальної процесії. Вона поводилася так, ніби не було їхньої вранішньої розмови. Аж Зоя засумнівалася, чи часом ця словесна дуель їй не наснилася.

«По-дурному якось усе вийшло», — подумала Зоя, маючи на увазі те, що вона проспала все на світі.

Автобус уже стояв на місці відправки. Накрапав дощ. Зоя з Ларисою взялися вантажити речі. Потім усі четверо мовчки стояли під дрібним дощем, що грубшав і посилювався. Стали прощатися. Зоя незграбно обійняла Миколу й поцілувала в щоку. Від автобусних дверей повернулася й поцілувала в губи.

— Я напишу, — шепнула.

Автобус рушив. Припавши до шиби, дивилася на дві фігурки під мокрим небом, що швидко віддалялися.

Лариса помітила Зоїні сльози.

— Чого ти? — Обійняла її.

— Чогось мені шкода стало. — Зоя часто закліпала; сльозини бриніли на її віях, зривалися і, оминаючи лице, капали долу.

— Чогось чи когось?

—І когось теж.

— Кого ж тобі шкода? — допитувалася Лариса.

— Усіх, — відповіла Зоя.