Книга забуття

Війна як засіб спочинку від життя

Колись я мав необережність написати: «Кожному, хто хоче дізнатися про війну, я дозволю себе прооперувати». Я вчинив нерозважливо — ризик цей, можливо, й умотивований, проте невиправданий. А нині я на таке не зважився б, одначе це не означає, що я тепер відмовляюся від своїх слів або хочу забрати їх назад. Ні, якщо й пригадалися вони мені, то тільки тому, що я все ще за них відповідаю.

«Ніколи не думай про війну, — писав Блайс. — Ні до, ні після, ані під час війни».

(Реджинальд Хорейс Блайс — англієць, який вивчав дзен, досягнувши просвітління, писав коментарі до канонічних дзенських текстів, став доктором літератури Токійського університету, був нагороджений японським Почесним Орденом четвертого ступеня.)

Десятиліттями сотні й тисячі дзенських монахів шукають просвітлення, та лише окремим із них удається пережити цей стан. Скільки потрібно часу або що повинно відбуватися з ветеранами Афганської війни в мирний час, аби їм /нам відкрився істинний сенс слів Блайса? Не кажучи вже про те, щоб скористатися його порадою. Химерною порадою Блайса, того самого Блайса, який колись прорік ще й таке: «Зіткнутися лицем до лиця зі смертю — однаково, що пережити просвітління». Поговорити б із ним як дзен-буддист із дзен-буддистом… Чи багато ви здибали просвітлених «афганців»? Хоча це ще не підстава не довіряти Блайсу, позаяк йому йшлося про людей, які шукають просвітлення, а для таких людей стан просвітлення може бути спровокований чим завгодно: несподіваною сентенцією вчителя, ударом палиці виглядом жевріння вугілля, зіткненням зі смертю. Якщо й шукали ми, дев’ятнадцятирічні хлопчаки, щось на війні, то в останню чергу просвітлення. Імовірно, що більшість людей щось переживає, перетнувшися зі смертю, одначе на війні ці переживання нашаровуються одне на одне, притуплюючи й оглушуючи; вони врешті обвалюються на голову, призводячи до моральної контузії, щоб потім остаточно засліпити… Саме так: на війні смерть засліплює людину, а тому війна абсолютно не придатна для дзен-буддиської практики.

Одначе, як і все в житті людини (я не кажу у світі), війна не однозначна (однозначною мені уявляється лише істина, можливо, ще антиістина — ці два полюси, які людина теоретично розрізняє (скуштувавши з дерева пізнання), але практично не здатна їх розщепити й розвести по різних кутках). Заведено думати, що війна — це завжди або-або. Або ти живий, або вбитий. Або твій дух занепав, або вдосконалився. Напрошується алюзія на Гончара з його «Прапороносцями», де, здається, Черниш, каже, що на війні людина або черствіє, або мудрішає (за Блайсом, досягає просвітління). Це може бути правдою, та однаково тільки одним її боком/виявом. Бо грішник, який розкаявся, уже не грішник, а праведник, який згрішив, уже не праведник. Людина плинна й мінлива, а війна — це лише екстремальні обставини, які цю людську плинність і мінливість виявляють сповна, вочевиднюючи й увиразнюючи. Війна — це величезне роздоріжжя, проте все залежить од людини, від глини, від замісу. Когось Бог виліпив як метелика, когось як танка — це ще одна алюзія, цього разу на Гемінґвея.

Однак: «Ніколи не думай про війну: ні до, ні після, ані під час війни».

Пригадую, як наприкінці вісімдесятих, здається, в «Літературній Україні» натрапив на поему-видіння Оксани Забужко «Самогубче дерево», епіграфом до якої вона взяла слова Жана-Поля Сартра: «Якщо я мобілізований на війну, то це моя війна, я винен у ній, і я на неї заслуговую. Я заслуговую на неї передовсім тому, що завжди міг би ухилитися від неї — дезертирувати або покінчити з собою. Якщо я цього не вчинив, отже, я її вибрав…» Епіграф цей мене ошелешив: «Ну нічого собі! — по думалося. — То це я ще й винен!» Ще ніхто не ставив мене перед реальністю настільки жорстко й безкомпромісно. З одного боку, я справді був так вихований (літературою), що мені тільки було давай війну, аби я міг на ній вершити нечувані геройства, до яких мене спонукали всі літературні герої двох шкільних бібліотек. З іншого — зі мною ніхто не радився, кидаючи в цю м’ясорубку, і в мене були всі підстави вважати, що війна вибирає мобілізованого, а не мобілізований обирає війну, що раніше війна приходить до нас, а тоді вже ми йдемо на війну. Я готовий був відповідати лише за власні вчинки, за свою поведінку на цій війні, але не за саму війну. Звичайно, можна було відмахнутися, мовляв, не варто зважати на поетичні розмисли про війну жінки, яка жодним боком до цієї війни не причетна, та й француз у моїй шкурі не був… Мені нелегко було перетрясти себе, перевіяти, подивитися крізь себе на світло, щоб погодитися, визнати, що я — не тільки жертва війни, а й причина. Насамперед — причина. Є над чим замислитися, хіба ні? А Блайс писав: «Ніколи не думай про війну: ні до, ні після, ані під час війни». Ці слова зоставалися б красиво підігнаною сентенцією, дзенським ребусом, безглуздим парадоксом, якби Блайс не підкріпив їх своєю біографією. 1916 року, під час Першої світової війни, коли Блайсові виповнилося вісімнадцять, його призвали до війська, але він оголосив себе пацифістом і свідомим противником війни, за що був ув’язнений до Вормвудської тюрми. Можна ще згадати академіка Сахарова (я з великою повагою ставлюся до його вчинку): цей чоловік самотужки зважився протиставити себе системі й засудив окупацію Афганістану радянськими військами, а для цього потрібно значно більше мужності, ніж для того, щоб упасти на амбразуру дзоту. Утім, тут начебто все закономірно: учений зі світовим ім’ям, інтелектуал, демократ, муж, убілений сивинами мудрості, вчинив те, що й належало вчинити. Можемо тільки подивуватися, чому він виявився єдиним таким, але ми не настільки наївні… По сей день мені не доводилося зустрічати переконаного пацифіста, хоча… здибався мені один хлопчина… Якщо вже я думаю про війну, то мушу згадати й про нього.

Два перші місяці служби я провів у місті Наманган (Узбекистан), у військовій частині топографів. Там були дві роти новобранців — одну набрали в Запорізькій області (звідти й мене призвали), другу — в Одеській. Після присяги запоріжців перевели в «роти», зачисливши до топографів, а мене серед десяти бійців перевили до одеситів, яких готували до Афганістану. Офіційно цього нам не оголошували, однак у приватних розмовах з офіцерами про це казали відверто. Більшість бійців із нетерпінням дожидалася часу відправки (муштра діставала, а романтика бойових дій вабила), проте були й такі хлопці, які боялися й не хотіли до Афганістану. Хтось «косив», усіма правдами й неправдами намагався зачепитися у військовому шпиталі, хтось залучав родичів, щоб відкупитися (хоч це й дивно, але ніхто з тих, кому кортіло побрязкати зброєю, їх не засуджував). Тим несподіванішою, зважаючи на «толерантність», із якою загал ставився до боягузів, була реакція на слова рудого низькорослого хлопчини, який заявив, що не хоче бути гарматним м’ясом. Він був із сусіднього взводу — я не можу тепер пригадати ні його прізвища, ні імені, бо не знав їх тоді; якщо цей хлопець і виділявся чимось раніше, то лише вогнистою чуприною, і враз опинився в центрі уваги. На нього зашипіли, загарчали й заулюлюкали. Відтепер кожен вважав за обов’язок чимось дошкулити бідоласі — зазвичай це робили на словах, але й стусанами іноді не обминали; цькування не мало організованого характеру, але виглядало одностайним, наче кожен зганяв на ньому свою злість або ж квитався за образи, яких завдавали йому (треба знати ту атмосферу, що панує у війську — невелика тюрма зі своїми законами). До нього ставилися настільки вороже, ніби він був першим душманом, на якому вони відпрацьовували агресію, що знадобиться їм у майбутніх боях. Видавалося, мовби хлопець добровільно записався до ізгоїв: він терпів наругу, проте не відрікався від своїх слів. З усього цього булькання й шипіння вирізнялося слово «єврей», що явно ускладнювало ситуацію. Для мене ця графа (здається, п’ята) ніколи не мала значення, я не знаю, чи зустрічалися мені євреї раніше, так само, як і згодом (хіба тоді, коли євреямм самі називалися); Бог поділив людей на нації зовсім не для того, щоб вони за це одні одних переслідували. В Афганістані, «виконуючи інтернаціональний обов’язок», я ще дізнаюся, що таке міжнаціональна ворожнеча, але про — це іншим разом. Що ж до рудого хлопчини, то можна було би подумати, що він такий самий боягуз, як і ті, хто намагаються «злиняти», поки не гаряче, тільки в свій спосіб. Але виявилося, що він не з лякливих…Коли я підійшов до місця, де ми ваксували чоботи, вони вже борюкалися — високий і кремезний Перепьолкін, один із лідерів нашого взводу, з низькорослим рудоволосим хлопцем. Я побачив червоне від напруги (аж ластовиння розчинилося) із затятим і відчуженим виразом обличчя хлопця та розгублене лице Перепьолкіна, який не міг здолати супротивника. Їх не розбороняли, ніхто не бажав позбавляти себе випадкової розваги. Цей хлопчина боровся не просто з Перепьолкіним, а з цілою системою. Я не знаю, як склалася подальша доля рудоволосого (Афганістану йому не вдалося уникнути), сподіваюся, він уцілів; я завжди пам’ятатиму цього хлопця — він дав мені добрий урок, він дав визначення нашій місії; хтось із нас хотів на цю війну потрапити, хтось хотів її уникнути, і лише він єдиний хотів її заперечити й відмінити. Ми керувалися певними почуттями, а він — здоровим глуздом. Цей хлопець належав до когорти Блайса та Сахарова. Буду з вами відвертим: мені ніколи не вдасться зрівнятися з цими людьми, бо якби тепер мене призвали на війну, навряд чи я став би дезертиром, таке вже сформувалося моє розуміння обов’язку, такий у мене склад крові, але я з усіх сил обстоював би і своїх синів, і чужих дітей. Обов’язок перед дітьми вищий за обов’язок перед державою.

У Бродського є цикл віршів, що називається «Вірші про зимову кампанію 1980-го року» — коли він їх писав, то ще не знав, що ця кампанія розтягнеться мало не на десять років. Ось як Бродський оповів про свою реакцію на вторгнення радянських військ до Афганістану: «Не знаю, яка ще зі світових подій справила на мене таке враження. Хоча ніяких жахів по телевізору не показували. Просто я побачив танки, які їхали по якомусь кам’яному плато. І мене вразила думка про те, що Це плато ніяких танків, тракторів, узагалі ніяких залізних коліс раніше не знало. Це було зіткнення на рівні елементів, коли залізо йде проти каменя. Якби показували вбитих чи поранених афганців, то до цього — тут особливо — око людське вже звикло; без трупів і останніх новин немає. В Афганістані відбулося, окрім усього іншого, порушення природного порядку; ось що зводить із розуму, окрім крові. Я тоді, пам’ятаю, три дні не злізав зі стіни. А потім, посеред розмови про вторгнення, раптом подумав: адже російським солдатам які тепер в Афганістані, років дев’ятнадцять-двадцять. Цебто якби я і друзі мої спільно з нашими дамами не поводилися би більш-менш стримано в шістдесяті роки, то, цілком можливо, що й наші діти були би там, серед окупантів. Від цієї думки мені стало тоскно до крайності. І тоді я почав писати ці вірші». Якщо чесно, ці вірші Бродського спочатку не вразили мене чимось особливим, та коли я натрапив на автокоментар, то побачив і тексти, й автора зовсім в іншому світлі. Стало зрозуміло, що це не формальний відгук «на злобу дня», а форма співпричетності: Бродський не захотів залишатися осторонь від цієї події, він знайшов підставу (що його до цього спонукало: склад психіки, совість чи своєрідність того космосу, яким є людина?), щоб переживати ситуацію на рівні особистого. Бродський заявив про свою причетність. Про співпричетність, якої нам, «афганцям», бракувало тоді й бракує тепер. Тодішня країна СРСР відверталася від нас, відмовляючись співпереживати з нами цю війну. Так само нині відвертається Україна. Дивна ситуація склалася в нашому суспільстві: це суспільство нишком пересиділо, як страус, заховавши голову в пісок, перечекало війну й так само тупо, глухо та сліпо реагує на нинішні проблеми ветеранів тієї війни. Для порівняння можемо глянути на суспільство американське: під час війни, яку США вели у В’єтнамі, в Америці, попри ура-патріотичні заклики держави, знайшлися здорові сили, що осудили цю війну, скликаючи мітинги і вдаючись до різних форм боротьби за мир — країною прокочувалися хвилі антивоєнних настроїв, люди вимагали її припинення, закликали юнаків ухилятися від призову (тоді американська армія ще не була професійною); доходило до того, що тим солдатам, які поверталися з війни, плювали в обличчя… Такими були вияви суспільного розуму й совісті. Але як тільки суспільство домоглося свого і війна закінчилася, до ветеранів В’єтнамської війни стали ставитися з повагою, як до героїв. У нас же Афганська війна мовби осторонь пройшла, вона стала справою окремих, яким не пощастило, а для більшості зафіксувалася як фрагмент із теленовин (десь там посеред шахтарів та колгоспників), від якого, за прикладом Бродського, ніхто на стіну лізти не збирався. Якщо й був короткий період за часів СРСР, коли до «афганців» ставилися більш-менш по-людськи, то, знову ж, не тому, що совість пробудилась, а тому, що надійшла команда «згори».

Я розумію, що ми жили в країні (в імперії) з тоталітарним режимом, без свободи слова й свободи совісті, без елементарних прав людини, тому всяке замовчування проблеми певною мірою було політикою. «Одначе, — як стверджував Умберто Еко в есеї „Осмислюючи війну“, — навіть за вибору відходу в тактичне мовчання ситуація війни вимагає, зрештою, щоб про відхід У мовчання було викрикнуто на все горло. Щоб викрикнули, хоча всім ясно, що гучноголошення про мовчання нелогічне, що декларація слабкості здатна бути проявом сили і що жодна рефлексія не звільняє людину від її особистого обов’язку». А обов’язок кожної людини, за Умберто Еко, — стверджувати неможливість війни. Навіть коли їй не видно жодної альтернативи. Він назвав це інтелектуальним обов’язком.

У «Самогубчому дереві» Оксани Забужко йдеться про співпричетність і співпереживання. «Із ким я хліб переломляла — / Того на мені й вина!» А трохи раніше: «Я вас оплакую, хлопці, — тих, що вціліли», оскільки «Кожне убивство — це крок до власного гробу, / Кожне убивство, власне, і є самогубство». У Фолкнера є оповідання «Всі вони мертві, ці старі пілоти». Коментуючи цю назву, автор сказав, що люди, які пройшли війну, в якомусь сенсі справді мертві, фізично вони зношені й непридатні для післявоєнного світу. «Не те, щоб вони відкидали цей новий світ, вони просто не придатні для нього, бо вичерпали себе». Сам Фолкнер не воював, але дуже прагнув, одначе Перша світова закінчилася раніше, ніж він завершив навчання в льотній школі, а коли розпочалася Друга світова, Фолкнер був уже застарий. Якась правда є в словах письменника, але я ніколи цілком не визнаю її, бо добивати мертвих — це такий самий гріх, як і стріляти в живих. Сказане Фолкнером можна продовжити словами Ромена Гарі: «Я терпіти не можу отого вічного ветеранства. Життя на те дано, аби щоразу розпочинати його заново. Я не збираюся, не відмічаю, не запалюю знов. Але це в мені, це і є я. У якомусь сенсі я зостався там, тому не вірю в „людину на всі часи“: своє життя віддаєш лише раз, один-єдиний, навіть якщо вибираєшся звідти живим». А ось що з цього приводу розмірковував Макс Фріш у своєму записнику «Листки з речмішка», який він вів у пору служби у швейцарському війську (Швейцарія не воювала) під Час Другої світової війни: «Солдати і ті, хто зосталися вдома стануть одні перед одними, й потрібні будуть чималі зусилля, щоб між ними не виникла тріщина. Але велика кількість їх, і не гірших з усіх, не захочуть повертатися назад. Що довше це триває, то більше питань ставлять вони самі собі, питань про сенс нашого часу. Вони захочуть повернутися в оновлений світ, але хто їм його надасть? Час пошуків і сумнівів настане знову, щойно ми знімемо наші шинелі. Усі хибні шляхи знову відкриються перед нами. І тільки одинаки знайдуть себе в епоху всезагальних потрясінь, і це, вочевидь, буде єдиним виправданням війни взагалі». А ще раніше за Фолкнера, Гарі й Фріша, не раз уже згадуваний мною Стендаль записав у своєму щоденнику за 1813 рік, після повернення (відступу) з Росії: «Я почуваюся мерцем, я втратив усі свої пристрасті. Здається, старезний дід не може бути холоднішим…»

Навряд чи хтось із українських письменників настільки самозречено заглиблювався в тему Афганської війни, як це зробила Забужко, — я навіть не пам’ятаю таких спроб, — але й її співпереживання (усе-таки відбувається постфактум) у якийсь момент починає нагадувати нарікання жінки: хоч вона й готова ділити вину з чоловіком, але якби він дезертирував або застрелився, то їй би цього не довелося робити. А де вона була, поки стріляти не розпочали, допоки ще чоловік не винен? Хіба ти, сестро, лягала на рейки перед потягом, який віз мене на ту війну, хіба ти прив’язала мене до своєї спідниці? Ні, сестро, ти махала хустинкою з перону…

— Мені здається, ти несправедливий, — каже Дайта. — Забужко єдина не відсторонилася від цієї проблеми..

В тій ситуації вона була такою ж беззахисною, як і ти…

— Можливо, Забужко зі своєю прозірливістю й була беззахисною, а я зі своєю зашореністю — ні, я не належав собі, а отже, мені не було чого втрачати.

— Усе-таки дарма ти її кориш, — Дайта вимовляє слова, наче ліпить їх із хлібного м’якуша. — Хіба не вона допомогла тобі позбутися шор?

— Я не корю. Я вже казав, що суддівське місце — не моє. — Заспокійливо погладжую долонею мишку. — Я лише проти того, щоб ділитися виною. Навіщо безвинному брати на себе чужу вину? Хіба для того, аби звільнитися від власної.

Хтось схвалював війну і йшов воювати; хтось не погоджувався з війною й однаково йшов воювати; хтось погоджувався з війною, одначе не поспішав узяти в ній участь; хтось не схвалював війни, проте й протестувати не зважувався; хтось…

— Брати на себе чужу вину — спосіб пом’якшити власну.

«Я не жалкую, що служив у війську, — писав Макс Фрішиу „Солдатській книжці“, — але я пошкодував би про це, якби служив у війську не рядовим». Ці слова одразу ж викликають у пам’яті пісню Окуджави: «Как славно быть ни в чем не виноватым — / совсем простым солдатом. / А если что не так — не наше дело, / как говорится, Родина велела». Ці рядки я взяв епіграфом до своєї повісті «Прокляття» (писалася вона приблизно в той самий час, що й «Самогубче дерево» Оксани Забужко): 1992 року повість було надруковано, однак епіграф чомусь зняли.

Моє військове звання — рядовий.

Якби я дослужився до генерала, то мусив би застрелитися.

Оце й усі переваги рядового.

Не думаю, що знайдеться такий рядовий, якому вдасться насвистати пісеньку Окуджави й не сфальшивити.

І знову Макс Фріш: «Головний спогад — це те, як військовий мундир віднімає в нас совість, і ніхто її як совість не сприймає». Дивний чоловік цей Макс Фріш, якийсь однополюсний. Скидається на те, що він просто зводить рахунок з військовими. Інакше мав би продовжити: однак усе, що робить безсовісний чоловік у військовому мундирі, він робить із благословення людей у цивільному. Люди в цивільному, такі ж безсовісні кастрати, як і люди у військовому, тільки Й того, що військові не завдають собі клопоту приховувати цей ґандж (радше козиряють ним яко достоїнством), натомість цивільні, прагнучи видаватися повноцінними, запасаються протезами.

Дайта хитає головою.

— Мені здається, ти несправедливий.

Звичайно, несправедливий.

І Дайта, якщо й не зрозуміє, то пробачить. А Забужко якщо й не пробачить, то зрозуміє.

Долоня, що лежала на мишці, спітніла. Витираю її об штани.

Ніцшевський Заратустра казав, що чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна.

Колись доволі давно мені трапилося фантастичне оповідання (не пригадую ні його назви, ні імені автора), у якому йшлося про самітника-сапера: він розміновував якусь безлюдну територію, напхану мінами (залишки недавньої війни), — здається, в нього раніше були колеги, але, оскільки більшість мін облаштовували пастками, то рано чи пізно сапери підривалися, і зостався лише цей самітник сапер-ас, якому вдавалося розгадувати всі хитромудрі пастки, тобто розміновування стало справою його життя. Напевно, він добряче втомився, однак це був шлях воїна. Якогось дня в долині, в якій сапер знешкоджував міни, йому зустрілася жінка, яка дивом вижила в цій веремії. Він привів її до свого помешкання, і тепер, коли сапер ішов виконувати свою небезпечну роботу, то знав, що вдома на нього дожидається кохана. Звичайно, він у неї закохався… Тепер у нього з’явився додатковий сенс, жінка надихала його… Сапер завжди виявлявся вправнішим і хитрішим від тих, хто розставляв мінні пастки…

Я замовкаю.

—І що? — не терпиться Дайті.

Якби я курив, то мав би зараз потягнутися до пачки по сигарету.

— У якийсь момент він зрозумів, що попався… Та було вже пізно.

— Він підірвався?

Я киваю.

— А жінка?

— Жінка й була тією міною-пасткою, на якій він підірвався.

Дайта хмурить чоло.

— Мені ця алегорія не сподобалася.

Стенаю плечем.

— Якби цю історію переповів Олександр Грін, то вона могла би видатися доволі романтичною, а закінчувалася б так: вони кохалися, жили довго й щасливо і померли в один день.

— А якби цю історію переповіла жінка, та ще — феміністка…

Здіймаю над головою руки.

— Здаюсь.

Хоч би що там казав Заратустра, а останнє слово завжди за жінкою.

— Признайся, що ти сам щойно вигадав цей шовіністичний сюжетик, — наполягає Дайта.

Я сміюся.

— Ні, справді — колись прочитав.

—І яка ж мораль цього оповідання?

— Воїн не повинен розслаблятися. Інакше його спіткає ганебна смерть у ліжку з жінкою. А почесна лише смерть у бою.

Перемовляємося ми напівжартома, однак обличчям Дайти ковзає прозора тінь занепокоєння.

— Але ж ти… так не думаєш, правда?

Вона хотіла сказати: «Але ж ти не воїн».

Я розумію її тривогу.

— Не думаю. Але такі думки для мене не позбавлені сенсу, — відповідаю. З усмішкою спостерігаючи за її хвилинним спантеличенням (будь-яку жінку може вразити саме лише припущення, що чоловік у ліжку з нею мріє про поле бою). — Якщо тебе це заспокоїть, то я — поет.

У щоденнику «Моє оголене серце» Шарль Бодлер писав:«Священик, воїн, поет. <…> Усі інші — платники податків, виконувачі повинностей, народжені для конюшні, цебто для так званих професій». Отак категорично. А через кілька сторінок повертається до цієї думки: «Серед людей тільки поет, священик і воїн наділені величністю. Один співає, другий благословляє, третій жертвує іншими й собою. Усі решта створені для батога».

— Хоча, насправді, мені ближча філософія монаха, який за певних обставин може приміряти на себе роль то воїна то й поета, а в мирний час їх латентно в собі поєднувати.

Дайта пильно дивиться на мене і, либонь, вирішує, що я її «розвожу».

— Якщо тобі кортить облачитися в чернечу рясу — я не маю нічого проти.

Вона виходить.

Відкидаюся на спинку крісла. У комп’ютері заспокійливо гуде вентилятор.

Перше, що чекає чоловіка на Шляху воїна, — роздоріжжя.

Воїн воїнові не рівня.

Ось апостол Павло в посланні до Тимотея настановляв: «Отож, перенось труди й ти, як добрий воїн Христа Ісуса». А в посланні до филип’ян звертався до воїнів Христових: «Одягніться в повну зброю Божу… <…> Стійте, отже, підперезавши правдою стегна ваші, вдягнувшись у броню справедливості».

А ось що рекомендує воїнові-самураєві «Кодекс Бусідо»: «Якщо ти народився в сім’ї воїна, то повинен думати про те, як схопити довгий і короткий мечі й загинути».

Чимало потрудився і Карлос Кастанеда, створюючи власну філософію воїна: «Коли воїн досягнув терпіння, він на шляху до своєї волі Він знає, як жити. Його смерть сидить поряд із ним на його циновці. Вони друзі. Смерть загадково радить йому, як варіювати обставини і як жити стратегічно. І воїн жде. Я сказав би, що він учиться без усякого поспіху, оскільки знає, що він жде на свою волю».

Слідом за ним Пауло Коельо, не бажаючи пасти задніх, також узявся популяризувати місію воїна: «Воїн світла усміхається, але не робить спроби знову відчути те, що відчував раніше. Він змінюється — і хоче, щоб почуття супроводжували його на цьому новому шляху».

Воїн воїнові не рівня.

Є воїн-витязь (індивідуум), який свідомо обирає власну місію, а є воїн-солдат (один із ряду), який виконує чужу волю Витязь керується й надихається філософією, а солдат підпорядкований ідеології.

Спільним для витязя й солдата є героїзм.

У легендах і міфах витязь-герой утілює собою рідкісну, екстраординарну істоту. Проте в ідеології імперії, за яку нам повелося воювати, героїзм був нормою. Нічого іншого від солдата не чекали. Солдат міг бігати в «самоволку», міг красти й псувати армійський інвентар, міг регулярно обпиватися одеколоном (усім, що горить) чи обкурюватися якимсь зіллям, узагалі забити на службу, але в потрібний момент його героїзм зазвичай «вистрілював»: радянський солдат робив те, для чого, власне, його й забрали до війська. Радянський солдат брав не вишколеністю, а витривалістю, яку він виявляв через відсутність альтернативи. Не знаю, можливо, й були якісь «елітні підрозділи», де все було інакше. Я не проводив спеціальних досліджень, однак мій власний досвід аж ніяк не винятковий, він підкріплений досвідом багатьох інших «афганців», із якими мені довелося спілкуватися опісля. У мене немає підстав очорнювати тодішню дійсність, але я не знаю й причини, заради якої мав би корегувати цю дійсність на догоду усталеній думці. Джордж Орвелл писав: «Сам жах армійського існування (кожен, хто був солдатом, зрозуміє, що я маю на увазі, кажучи про повсякчасний жах цього існування) зостається, взагалі-то, одним і тим самим, хоч би на яку війну ти потрапив». Здається, він добровольцем воював в Іспанії, був істинним воїном-інтернаціоналістом. У чому ж полягав цей «жах армійського існування»? Про це багато може розповісти кожен чоловік, який служив у війську, навіть якщо те військо на той час не брало участі в жодній війні. Знову ж таки, не буду узагальнювати, говоритиму лише про те, що відбувалося в моєму третьому батальйоні. Не вдаватимуся в психологічні тонкощі армійських стосунків, проте скажу, що найактуальнішими виявилися дві проблеми: проблема стосунків між призовами (сюрприз для новобранців, оскільки в Союзі побутував міф про відсутність дідівщини в Афганістані) те проблема міжнаціональних стосунків. Од першої страждали. звичайно, «молоді». Солдати в батальйоні поділялися на «дідів» (вони прослужили півтора року, з них близько року в Афганістані) і на «молодих» (до них належали два призови — травневий і жовтневий, між якими відмінностей не робили; травневі потрапили в Афганістан після «учебок» і на ту пору відслужили вісім місяців, а в жовтневих за душею був лише курс молодого бійця й два з хвостиком місяці акуратно закреслені в кишеньковому календарику). Наші «діди» півтора року ходили в «молодих», і тепер, коли їхні «діди» пішли на дембель, а на заміну їм прибули ми, вони не на жарт дали собі волю. Мені пощастило, мене зарахували до окремого зенітно-ракетного взводу (неповний штат якого складався з п’ятнадцятибійців), який мешкав в одному наметі з окремим гранатометним взводом (близько двадцяти бійців). Цебто колектив наш не був численним і, що головне, не багатонаціональним, серед «дідів» — двоє узбеків, таджик та інгуш, решта — українці й росіяни. Зате серед «молодих» переважали інородці. Жоден азіат або кавказець не стане шугати земляка, — навпаки, він ним опікується й захищає. А відтак українцеві (до речі, які росіянинові) просто нікого більше припахати, окрім свого «земєлі». Та це окрема тема. Уся важка й брудна (взагалі, будь-яка) робота діставалася «молодим», на чатах стояли тільки «молоді»; взводний віддавав наказ, «молоді» його виконували, а «діди» пильнували, щоб «молодим» служба медом не здавалася. Для них це був основний спосіб розважитися. Діставалося нам добряче, проте надмірною жорстокістю наші «діди» не відзначалися. Безперечно, це було приниження, але приниження особистості — наріжний камінь кожної армії, де колективне ставиться вище за індивідуальне, тож потрібно було зібратися з терпінням і пережити цей чорний період. Лише двоє «молодих» не прижилися в нашому наметі: кабардинця Володю, випризвідника бійки «молодих» із «дідами», перевели від гріха подалі в дев’яту роту до земляків, позаяк він не бажав змиритися й грозився зарізати геть усіх «дідів»; інший салага підірвався на запалі, покалічивши собі руки та лице. На їх місце перевели до нас Мельника та Ігнатенка (обоє — травневі): цих двох у якійсь із рот так зашугали, що вони втекли в гори. Таке з «молодими» траплялося раз-у-раз; траплялося й гірше: замполіт батальйону, якого позаочі кликали Бульдогом (старлей Плашков, взводний гранатометного взводу, про нього відгукувався так: «Я — офіцер, проте ще ніколи від нього жодного доброго слова не чув. На що тоді солдат може сподіватися?») політзаняттях (нас зрідка збирали, щоб «промити мізки») доводив до нашого відома з профілактичною метою різні «чепе» (чомусь він узяв на озброєння методу виховання, що цілковито базувалася на негативних прикладах), які регулярно відбувалися на теренах обмеженого контингенту, аби застерегти нас від подібного. Так ось, цей капітан Бульдог оповідав про те, як із якоїсь частини втік цілий взвод озброєних новобранців: вони засіли на сопці й чинили збройний опір усім, хто до них потикався. І хоча замполіт був офіційним речником системи, за правдивість наданої ним інформації я не беруся ручатись, оскільки Бульдог виявляв схильність до емоційних перебільшень: коли в першому батальйоні троє чи четверо бійців застрелили якогось безвинного дідуся та зґвалтували маленьку дівчинку, то замполіт цілком серйозно запевняв, що цих негідників розстріляють перед строєм у нас на очах, що, в принципі, з часів Великої Вітчизняної не практикувалося. Коли хтось із «молодих» не витримував і «рвав кігті», батальйон піднімали по тривозі, і рушали ми прочісувати довколишню місцевість. Зазвичай ці походи увінчувалися успіхом. Мельнику та Ігнатенку теж пощастило, їх гарненько виловили й спровадили до нас на перевиховання. Недарма взводний ЗРВ (зенітно-ракетного взводу), прапорщик Бледьонов запевняв, що стрілки-зенітники (зрозуміло, що й гранатометники; позаяк авіацією душмани не обзавелися, то нам, зенітникам, доводилося мати справу з тією самою зброєю, що й гранатометники; тривалий час я взагалі не знав, до якого взводу мене офіційно приписали, всюди ми виступали як єдиний підрозділ) — це інтелігенція піхоти. Пізніше з Андрієм Ігнатенком ми не те, щоб здружилися (на цій війні в мене не було друзів), але досить тісно, пліч-о-пліч тягнули лямку служби — нас навіть підстрелили одночасно: спочатку мене в хребет, а біля мене — його в голову. Слабкодухості не пробачали, з Андрія ще довго кепкували, нагадуючи про втечу. Я ніколи не запитував, які такі знущання змусили його зважитися на цей ризикований крок. Можна собі уявити, яким великим і конкретним був страх перед «своїми», якщо він поступився страхові перед поки що міфічним ворогом. Загалом же в нашому інтеліґентному підрозділі обходилося без ексцесів.

Як виявилося пізніше, у ротах такої ідилії не спостерігалося. У ташкентському шпиталі мені зустрівся однополчанин, із яким ми перетиналися кілька разів у бригаді. Вигляд він тоді мав зашуганого чмошника: хабе засмальцьовані морда не вмита, погляд зацькований. До шпиталю потрапив підвернувши собі на виїзді шию, на якій тепер носив щось схоже на фрагмент скафандра космонавта. Служив цей «космонавт» у восьмій роті, якою верховодили казахи на чолі зі старшиною роти. Аби полегшити собі життя, офіцери призначали на сержантські посади не тих спеців, які прибували з «учебок», а справжніх лідерів, які мали реальну владу. Отже, старшиною восьмої роти був солдатом строкової служби — головним їхнім «дідом». Думаю, що підлеглі боялися його більше, ніж командира роти. Влада ротного мала певні рамки й дуже мало важелів, натомість влада старшини була необмеженою. Я знав цього хлопця не лише з чужих слів: він мав широкі плечі, медаль «За відвагу» і силу-силенну сивого волосся в смоляній чуприні. У пору, коли наш батальйон стояв на охороні аеродрому, в мене з цим старшиною виник конфлікт, після якого я боявся, що казахи мене живим у землю закопають. «Молодих» у восьмій роті настільки шугали, що вони навіть у наметах не жили і їсти разом із ротою не ходили — ночували на БМП (бойова машина піхоти) в машинному парку, крали на пекарні хліб… Якийсь жалісливий прапорщик часом приносив їм харчі з похідної кухні. «А сам він, — казав боєць восьмої роти про свого старшину, — якщо на роту видавали два трилітрові слоїки маринованих огірків — одного забирав собі».

Поділ на призови не був визначальним, гуртувалися здебільша за національною приналежністю. Найупевненіше й найпривільніше почувалася нація, що переважала чисельно. Утім, сказане вище на кавказців та українців не поширювалося. У дев’ятій роті кавказців було не більш ніж десятеро (вони навіть не належали до однієї нації — кістяк утворювали чечени, до них примикали кабардинці тощо, і вони не були «дідами»), проте ці десять бійців контролювали всю роту. Щодо українців, то їх у батальйоні назбирувалося достатньо, щоб «визначати погоду», одначе чисельність українців у третьому батальйоні за жодних обставин не здатна була перерости в силу. Щодо цього українці — доволі дивний народ. Під дембель «діди»-українці з наших двох взводів утрапили в халепу: «молоді» узбеки, заручившись підтримкою узбеків усього батальйону, взялися активно їх шугати. Як я вже казав, українців у батальйоні було достатньо, щоб дати гідну відсіч будь-кому, проте українці й у мирний час не надто дружні, а коли вже сусідові б’ють морду (а тебе ще не чіпають і, може, й не зачеплять), то українець традиційно відступає на безпечну відстань — не тому, що боязкіший од узбека, а тому, що не впевнений (ну, жодних підстав не має для думки, що той українець, якого зараз б’ють і якому він як земляку в принципі готовий прийти на допомогу, якби тільки знав, що той потім також заступиться за нього, та оскільки йому достоту відомо — зрештою, перевірено це лише тими, кого б’ють, а кожного українця бодай раз били чужі люди на очах інших українців, відтак і сформулювалася ця аксіома, яку жоден українець, який спостерігав за побиттям земляка, не взявся спростувати), що той не зробить цього, тому й не прийде він йому на виручку. Українці батальйону так і відреагували. Либонь, така реакція відпрацьовувалася впродовж усієї історії нашої нації. А в інших як? Не братиму малих кавказьких народів, де всі між собою родичаються й стоять один за одного горою. Скажімо, якщо узбек (а нація їхня зовсім немаленька) дізнається, що в іншому кутку бригади є інший узбек, його земляк (хоча би з однієї області, а якщо з одного району, то це вже взагалі ніби родичі), то він обов’язково його розшукає, вони зустрінуться, контактуватимуть, стануть один одному опорою — у них це в крові. А коли українець випадково натрапить на близького земляка в умовах жорсткої дійсності (а ви пам’ятаєте, що українці в батальйоні не королювали), він обмежиться якимсь запитанням, кивне головою, якщо це щирий українець, то обов’язково щось пообіцяє — і все, а наступної зустрічі він може привітатися, а може й промовчати (я не перебільшую), а щоб іти кудись та шукати земляка — в українця чомусь немає такої потреби, українець дуже легко може прожити без іншого українця. Серед «дідів» батальйону було кілька волиняків, але не всі вони навіть до мене призналися, позаяк сала я не роздавав, а опікати їм мене — собі ж дорожче. У восьмій роті служив хлопець, із яким ми два роки ходили до однієї школи, він був на клас старшим. Ми не були знайомі, зналися лише візуально. Ні він до мене не підійшов, ні я до нього Звуть його Михайло. Нині ми спілкуємося. Лише зиск міг нагадати українцеві про солідарність із земляками. Скажімо «діди»-українці з мого підрозділу (було кілька таких окремих пропозицій): кожен із них підходив і пропонував мені віддавати свою солдатську зарплату (виплачували рядовим, здається, дев’ять чеків і двадцять копійок) не комусь, а саме йому, як земляк землякові, — однаково, мовляв, бабаї заберуть. Мушу зізнатися, що і я був цілковито позбавлений земляцького сентименту: мені було абсолютно байдуже, кому дістануться мої чеки. Ось така ментальність. Задля справедливості обмовлюся, що й в інших націй трапляються негативні приклади щодо цієї теми, а українці часом можуть дивувати своєю єдністю та міццю.

Бригада складалася з трьох мотострілкових батальйонів та одного десантно-штурмового (ДШБ). ДШБ мало не весь поголовно складався з українців, до того ж, це були українці-західняки. Навіть стройову пісню вони співали українську: «Маруся — раз, два, три — калина…». Якось я ще з кількома хлопцями втрапив до них на гауптвахту, де дізнався, що якщо українців дуже багато, якщо вони при владі й силі, то здатні мордувати народ ні трохи не гірше від наших братніх середньоазіатів.

Стикаємося зі Славком Царатіним посеред приміщення караулки, обидва з віниками. Вигляд у Славка зашуганий до краю.

— Тебе вже били? — пошепки запитує він.

— Ще ні, — відповідаю.

Я вчасно зорієнтувався й перейшов на рідну мову, аби штурмовики впізнали в мені земляка. А Славко не здогадався. Він зовсім недавно прибув із Союзу, його плющило з усіх боків, хоч як він старався, проте не встигав передбачити, звідкіля наступна «звіздюлина» вилетить, але знав уже напевно, що вилетить вона обов’язково. Були ми зі Славком з одного взводу й із одного призову. Тільки він опинився в ролі «молодого» і не обстріляного, а я, після того, як наші «діди» демобілізувалися, вже належав до касти випробуваних у справі «стариків» і на цю пору в своєму батальйоні почувався досить привільно. Я вшив свої штани (статутом це було суворо заборонено, це був привілей «дідів»), ще до того, як наші «діди» звільнилися, ще раніше зігнув бляху й попустив камінь (хто служив, той знає всі ці солдатські «прибамбаси», які мають свідчити про найвищий армійський статус) так, що бляха в мене теліпалася нижче від живота. Але, втрапивши на «губу», ми зі Славком опинилися в однакових умовах. Штурмовики чіплялися до кожної дрібниці. Їхній «прапор» розігнув об бетонну долівку мою бляху, і ременя мені довелося тугіше затягнути, але, на щастя, відбувся я лише моральним приниженням, до фізичного не дійшло. Головний штурмовик (мабуть, він виконував роль помічника начальника караулу, бо крім автомата, на поясі в нього бовталася кобура з пістолетом), квадратний хлопака (якби йому докинути років двадцять-тридцять, доліпити вуса та встромити межи зуби люльку, то він геть чисто був би схожим на Тараса Бульбу після того, як його зрадив молодший син) і нахабною й невдоволеною фізією похмуро нарікав:

— Що за херня? Нема навіть кому «звіздюлєй» виписати!

Солдатський лексикон складається переважно з нецензурних слів, тому дуже важко описати військо літературною мовою. Як і всі мої ровесники, із самого дитинства я матюкався, але в армійському житті лайливі слова домінували, і я так привчився до них, що звичайні пристойні слова втратили для мене вагу, дійшло до того (уже серед цивільних), що коли я не заматюкався, то просто не знав, що казати. Вилікувала мене від цього жінка, яку я зустрів і заради якої вирішив змінитися. Я перестав уживати лайливі слова, ніколи до них не повертався і тепер не хотілося б, тому мова моя доволі приблизна.

А лихо скоїлося таке, що в руки їм утрапили мало не всі українці. Я, Славко, якийсь хлопчина з Харківської області (коли треба, а це був саме той момент, східняки можуть балакати чистою українською мовою значно краще від західників), потім — Васька, Славків кореш, із Вінницької області (за національністю росіянин, але про це делікатно промовчав), Ще хтось… Недозрілий Бульба так щиро бідкався і так мало привітності світилося в його очах, спрямованих на нас, що брали сумніви, чи не відступиться він зараз від власних національних пріоритетів.

Урешті-решт, Славкові пощастило більше: знайшовся серед штурмовиків земляк зі Львівської області, який забрав у начальника караулу Славків військовий квиток і відпустив його на волю, а я зостався приводити до ладу територію та приміщення караулки, оскільки волиняка серед караульних не виявилося. Серед штурмовиків панував яскраво виразу, ний український самостійницький дух. Коли до нас приставили нового вартового, я, не чекаючи, поки він огріє мене знічев’я прикладом, поквапився зав’язати з ним розмову, аби він знав, що має справу із земляком. На моє запитання з якого краю він родом, вартовий із гордістю та пафосом відповів, що зі славних бандерівських місць. Зі львівським я вже познайомився, волиняків не було, я навмання уточнив:

—Із Рівненської області?

Вартовий зиркнув на мене здивовано:

— Як здогадався?

Стенаю плечем, мовляв, це ж очевидно: його геройський вигляд підказав.

— А я — із Волинської.

І попри це я ще довго чекав на офіційне звільнення, не без душевного здригання спостерігаючи, як земляки-штурмовики мордують здоровенного — під два метри — азербайджанця. Це був «дід» із нашого батальйону (наші «діди» вже вдома горілку пили, а в ротах ще окремі зосталися — дехто змушений був переслужити два-три й більше місяців), здається, з мінбатареї. Я знав його лише візуально, на нього неможливо було не звернути увагу; виділявся азер не лише на зріст, а й розкішними вусами та бакенбардами. Не знаю, які порядки були в мінбатареї, але такі вуса й такі баки треба було мати право носити, хоча (сам я того з військового статуту не вичитав) казали, що в армії представникам народів, для яких вуса вважаються виявом чоловічої та національної гідності, дозволено їх запускати, однак, не думаю, що статут мав на увазі такі вуса (а до того ж баки), які випестив азер: із такою рослинністю на лиці він і в цивільному житті в чоловічому товаристві не загубився б, про таких колись казали: стиляга. Коротше кажучи, статут статутом, а все залежить від командира. Нашому ж комбригові чомусь не подобалися чоловічі обличчя, порослі волоссям, навіть нашому взводному Бледьонову він наказав зголити вуса, і той мусив відмазуватися, що начебто вуса в нього прикривають там після поранення. Я веду до того, що перед комбригом Азербайджанцеві якось удалося відстояти предмет своєї гордості але спіткало його лихо потрапити на «губу», коли там господарювали хлопці з ДШБ, який долею випадку був сформований із щирих українців, а українські чоловіки, як відомо, хоча й носять вуса, але суто з особистих уподобань, а не з причини національної традиції. Отож, що не вдалося комбригу, те легко й не без задоволення здійснили штурмовики…

Але я відволікся, забігши наперед. Поки що наші «діди»-українці, аби не вибиратися на дембель усю дорогу на копняках, звернулися до земляків із ДШБ, а ті не змусили себе довго просити. Якоїсь ночі відбулася величезна бійка між українцями із ДШБ та узбеками нашого батальйону. У тому, що хлопці залучили для «розборки» третю силу, не було нічого ганебного, це була звичайна практика, проте феноменальність цієї історії в тому, що не тільки решта українців третього батальйону не піднялася разом із штурмовиками проти узбеків, а й наші стражденні «діди»-українці, через яких, власне, й здійнялася вся ця колотнеча, також не поткнули носа на «розбор», а відсиджувалися в наметі, дожидаючись, чим усе закінчиться. А бійка, на щастя, завершилася без жертв і каліцтв. Офіцери акуратненько постріляли з автоматів понад головами забіяк і успішно їх розігнали. Зазвичай такі історії закінчувалися трагічніше.

Національностей у батальйоні було чимало, і жодна з них не зживалася мирно з іншою. Але чомусь найчастіше спалахували сутички між казахами й туркменами. Ні з того ні з сього піднімають батальйон по тривозі. То туркмен штрикнув штик-ножем казаха (казах цей був доволі примітним, мабуть, найтовстіший у батальйоні, така собі не дуже висока, але широчезна тумба, і характер мав — не подарунок, батальйонне начальство «ліберальничало», більшість провин солдатам сходила з рук, треба було дуже відзначитися, аби тебе офіційно покарали, а цього типа, пам’ятаю, тоді, коли в бригаді ще гаубвахти не було, за якесь порушення тримали в ямі), як виявилося пізніше, рану завдав несерйозну, але казахи, бажаючи помститися туркменові, кинулися його переслідувати й загнали в річку Кабул, що протікала неподалік, і той сплавився униз за течією. Батальйон прочесав територію ― туркмена знайшли, теж живого-здорового. Іншого разу іншому туркменові в нічній бійці казахи проломили череп шкворнем, що з’єднує танкові траки. Навіть у разі каліцтва не пам’ятаю щоб когось із винуватців притягнули до відповідальності. Жертви цих інцидентів списували на війну. Воно й зрозуміло: почни шукати винних — кінця-краю не буде… Стільки тих винних. Так і до себе доберешся. І до Кремля. Бо вже тоді було очевидно, що війна ця на фіг нікому не потрібна.

Найвідчутніше загострювалися конфлікти між призовами та націями тоді, коли батальйон стояв у бригаді. Від отієї, здавалося, повічної замкнутості в просторі й загубленості в часі, відрізаності від цивілізації, від нелюдських умов, від фізичної напруги та морального гніту, від тупої роботи або вимушеної бездіяльності «рвало дах» не лише в рядових бійців, айв офіцерів. Вважалося, що в бригаді ми відпочиваємо від війни. А насправді війна була перепочинком від бригадної затхлості. Ми гризлися як звірі в клітці. Можливо, людство для того й придумало війну, щоб відпочивати від життя. Бригадний побут принижував. Геть усіх. А війна вивищувала. На виїздах усі життєві проблеми відступали на задній план. І життя, і смерть солдата починали набувати сенсу. Бо не було смислу жити солдатові так, як ми жили в бригаді. І помирати не було сенсу. Бо не було за що. Це була би марна смерть. А війна розставляла все на свої місця. Цінність життя врівноважувалася цінністю смерті. Війна нас ріднила. Війна привносила ідею. Ця ідея надавала вчинкам благородності. Будь-який батальйонний чмошник міг зрівнятися в героїзмі з кожним батальйонним авторитетом. Героїзм на цій війні давався найлегше. Може, тому Й не надто часто відзначався. Героїзм був нормою.

Замислено сиджу, втупившись у згаслий екран монітора.

Блайс може не думати про війну: ні до, ні під час, ні після неї.

Бо він на ній не був.

А я від цього не вільний.