Книга забуття

Бджолиний бог

Хлопчик прочиняє хвіртку в загорожі.

Пасіка відгороджена від решти світу парканом — такими парканами в містах відмежовують будівельні майданчики, але хлопчик ще не був у місті, принаймні не пам’ятає, щоб був, йому немає з чим порівнювати, він знає лише, що це найвища загорода з тих, які будь-коли траплялися на його шляху. Якби хлопчик зіп’явся навшпиньки, а потім якимсь чином став сам собі на плечі, то тільки тоді зумів би зиркнути поверх неї. Нефарбовані й почорнілі від часу дошки, що місцями покрилися зеленкуватими та коричневими лишайниками, щільно прилаштовані одна до одної; якщо й трапляються щілини, то вони надто високо або не достатньо широкі, аби підглянути, що відбувається в бджолиному царстві. Хоч скільки тицяйся в них носом, нічого цікавого не побачиш.

Хвіртка знехотя піддається, хлопчик боком прослизає досередини.

Більшість вуликів пофарбовано світло-голубою фарбою, кілька в дальньому кутку — зеленою, один біля самого входу — рудою, а поряд із ним два — жовтою. Хлопчик любить проводити час за розмальовуванням паперу різнокольоровими олівцями — їх у нього дванадцять, і хоч ще недавно фарбував траву червоною барвою, як на свої п’ять літ, доволі добре розрізняє кольори. Значно ліпше, ніж рахує; вважається, що перший десяток цифр він уже засвоїв, та насправді успішно добирається лише до сімки, після якої, як правило, збивається, починає вгадувати, а називаючи останні три, обов’язково переставляє їх місцями. Тому хлопчик задовольняється констатацією, що вуликів багато, це все одно, що він їх полічив, адже «багато» для нього таке ж конкретне число, як три чи сім. Деякі вулики мають дашки, покриті фарбованою на руде жерстю, кілька — оцинкованою, інші — оббиті чорним толем. На декотрих поверх жерсті накинута мішковина.

Дід тримає в руках чорну бляшанку з гострим дзьобом на верхівці (наче у ворони, думає хлопчик), що видається вперед. До бляшанки припасований брезентовий міх, схожий на іграшкову гармошку, яку коли розтягувати й стискати, то замість музики із дзьоба бляшанки вихоплюється сизий струмінь диму. Дід, нагнувшись, дмухає димом у щілину вулика.

— Діду-у! Ді-іду! — кличе хлопчик.

Дід не озирається. Взявшись обома руками за верхівку вулика, він знімає оббитий бляхою дашок і ставить його на ребро, прихиливши до бокової стінки бджолиного будиночка. Зазирає досередини, щедро обдає вулик димом, на що бджоли відповідають сердитим гудінням. Кільканадцять потривожених бджіл золотим німбом кружляють у діда над головою.

― Ді-іду-у!

Дід кидає оком у бік хлопчика.

І — Не йди сюди, бо бджоли покусають.

Хлопчик ніби й не чує, зумисне розкарячившись, розхитуючись і загрібаючи ногами в сандаликах, наближається до діда; попутно він присідає біля кожного вулика, щоб привітати бджолину родину життєрадісним прицмокуванням (за правою щокою в нього цокає об зуби карамелька) й подивитися, як бурштинові тільця бджіл розминаються у щілинах входів; під кожною такою шпарою прилаштована поличка (своєрідний ґанок), із якої стартували і на яку приземлялися невгомонні комахи.

— А вас не покусають?

— Не покусають.

— А чого вас не покусають? Хлопчик якусь мить, звівши очі на ніс, без страху стежить за знервованою бджолою, що дзижчить у нього перед лицем.

— Бо я — їхній бог.

На півдорозі до діда малий зупиняється (очевидно дідова засторога таки долетіла його вух), наче бусол у гнізді’ підгинає одну ногу, щоб почухати носком сандалика литку іншої. Погляд у нього недовірливий.

— Хіба ж ви живете в церкві?

— То людський Бог живе в церкві, — каже дід. — А я — бджолиний бог.

Він знімає кепку й кладе її на дах сусіднього вулика, збираючись одягнути на голову широку торбу з темною сіткою перед обличчям.

— А як же ж вони вас упізнають у цьому мішку?

— По мішку й упізнають.

— А я? Якщо я вдягну мішка, то бджоли подумають, що я — їхній бог? — хлопчик вимовляє «бжджоли».

— Вони подумають, що це якийсь малий у мішку.

Хлопчик, примруживши око, вивчає діда поглядом.

— А коли я виросту, то стану богом?

— Може, й станеш. — Дід проводить п’ятірнею від чола до потилиці по доволі густій чуприні. — Життя покаже, хто кому голова колгоспу.

— А на бога треба вчитися?

— Аякже.

— Де? У школі?

—І в школі теж.

— А ще де?

— Всюди.

—І в кукурудзі?

Дід дивиться на онука трохи здивовано, трохи запитально, мовляв, що за фантазії? Стенає раменом.

— Не знаю, чого доброго можна навчитися в кукурудзі, — каже він і вказує поглядом на хвіртку. — Біжи — грайся.

Хлопчик корчить невдоволену міну.

— Нє-е, — капризно перечить і сідає долу. — Хочу подивитися, як ви димом дмухаєте. Нащо ви на них димите? Хочете, щоб поздихали?

Дід терпляче роз’яснює:

— Щоб не кусалися. Коли бджоли чують дим, то думають: якщо є дим, то є й вогонь, а вогонь — це небезпека, отже, треба рятуватися. Щоб вижити, потрібно запастися харчем — медом, бджоли швиденько набирають його повен зобик, а коли в них зобик забитий медом, вони не можуть вигнутися так, щоб ужалити.

У малого одразу ж виникає запитання:

— Який зобик?

Проте дід, на відміну від інших дорослих, ніколи не губиться перед його запитаннями.

— Ти цукерку зараз де тримаєш? — і собі запитує він.

Хлопчик роззявляє рот і вказує на нього пальцем.

— А якби був бджолою, то тримав би в зобику.

— Зобик — це бджолиний рот?

— Можна й так сказати. Тільки він розташований у бджоли не в голові, а в животі.

— А-а, — вдоволений поясненням, тягне хлопчик. — А чого одні вулики толюю покриті, а другі під бляхою? Бо в тих бджоли багатші? У них більше меду? Так?

На їхньому хуторі тільки сім хат, і їхня — єдина під бляхою, інші під шифером або черепицею. Лід Кулко свою халупу недавно руберойдом покрив, у самотньої баби Ксеньки та багатодітних Мульків ще під соломою стоять, а в Міська взагалі невідомо що на даху робиться, наче це не будівля, а купа сміття.

Дід шкребе за вухом і мовчки дивиться на малого — він і не підозрював, що тому вже відомо про соціальну нерівність. І хоча Карл Маркс цілу науку розробив, а Ленін її в життя втілив і з усіх пам’ятників на правильний шлях кепкою вказує, та й районна газета «Будівник комунізму» кожним номером на рівність і братерство благословляє, а все одно в одного хата під бляхою, а в іншого — купа сміття, і нічого ти поки що з цим не вдієш.

— Жерсть — хороше покриття, але для вулика не дуже придатне, — тлумачить, наче дорослому. — Відлунює на кожну дощову краплю, а бджоли від цього тривожаться. Руберойд поглинає звук, але під час спеки може трохи смердіти, що теж недобре — бджоли не люблять різких запахів.

Дід ще рота не стулив, а хлопчик уже з новим запитанням:

— А чого бджоли кусаються?

Й отримує негайну відповідь:

— Там де мед, там і жало.

— А чого?

Дід здвигає плечем.

— Так уже повелося. Може, для рівноваги. — і в пожвавлюється. — Що характерно: агресивні бджоли збирають більше меду, ніж мирні. Хіба не аргумент? — його брови стрибають на чоло, а потім, повернувшись у попереднє положення, схвильовано танцюють на місці. — Природа про все подбала. Природу отак із ходу не збагнеш. Ніхто не знає чого в бджоли більше порядку, ніж у людини.

Хлопчик не зводить із діда зацікавленого погляду, сенс його слів зрозумілий йому не більше, ніж сенс бджолиного дзижчання. Він нічого не знає про цей довколишній світ, але йому досить комфортно в ньому, бо він іще є його повноцінною частиною; всі діти з часом виростають, дорослішають, відчужуються від світу, стають у ньому чужорідними тілами. Хлопчик поки що живе в гармонії з природою, як квітка чи пташка. На рівні серця світ зрозумілий і бездоганно впорядкований, очевидно, його так задумано, тому слід сприймати як універсальну відповідь, як благословення, проте на рівні голови він породжує безліч запитань, викликаючи бажання збагнути, увібгати й умістити його цілком усередині себе так, як світ нині вміщає хлопчика в собі. Проте це лише гра, яка цікава лише доти, поки не наскучить. Хлопчик вивчає діда примруженими очима, ганяє язиком карамельку із-за однієї щоки за іншу, вдоволено прислухаючись до звуку, який зчиняється від того, що цукерка вдаряється об зуби. Цукерка в роті, бджоли над пасікою, будиночки вуликів, дід, який говорить із ним, як із рівним, — усе це складові тієї локальної гармонії, що майже кожному доступна в дитинстві й яка в той час видається глобальною, поширеною на всіх і на все.

— Діду, а вас бджоли люблять чи бояться?

Дідові брови сходяться на переніссі, він явно збентежений серйозністю запитання, але в міру того, як йому вдається сформулювати відповідь, його чоло розгладжується.

— У таких справах любові без страху не буває.

— У яких справах?

Дід пригладжує пальцем верхню губу, ніби пестить уявний вус.

— У земних.

Він усміхається й ніжно дивиться на малого.

— Знаєш, Колько, думаю, що будуть із тебе люди.

Хлопчик роззявляє рот, збираючись щось сказати, але відволікається на невеличкий рій бджіл, які настирливо кружляють довкола голови, норовлячи сісти на обличчя. Він сидить із задертим до неба лицем, наморщивши носа й поперемінно прискалюючи то одне, то друге око, розглядаючи бурштинові тільця комах із відстані, яка будь-якої миті здатна скоротитися до розмірів великої неприємності.

— Діду, вони лоскочуться. Може, мені на них подмухати?

— Не треба. Ти тільки не відмахуйся, — каже дід, рушаючи малому на допомогу. — Бджоли не люблять різких рухів.

— Я знаю, — рівним розважливим голосом відповідає малий.

Дід випускає на хлопчика цілу хмару доволі ароматного диму.

— Мабуть, ти цукеркою замастився. Бджоли чують солодке.

— Хочуть, щоб я поділився? — запитує хлопчик і хитро всміхається. — Нема вже. — Демонструє порожній рот.

— З’їв?

Малий змовницьки, вражаючи діда відверто лукавим виглядом, киває.

— Сховав у зобику.

Дід приємно вражений онуковим почуттям гумору. Усе-таки міняється світ, думає він, йому в такому віці онукова кмітливість і не снилася. Був затурканим шмаркатим хлопченям, яке боялося з печі злізти, а вже щоб отак із дідом пожартувати — язик би йому не повернувся. Їхній дід був чоловіком суворим, мав п’ятеро дітей і понад десяток онуків. З малечею не церемонився, не любив, щоб під ногами йому плуталися; мають свій куток — нехай там і сидять, а коли що не так — опереже батогом, аж шкіра горить (а з батогом дід хіба тільки на ніч розставався). Так, часи тепер інші. Діти нині якісь скороспілі. У дідовому погляді захват поєднується з тривогою.

— Ти цілою цукерку не ковтай, розжовуй, — повчає малого, — бо можна вдавитися.

— Добре.

Хлопчина поважно киває. Дідові подобається його солідність, він бачить в онукові власне продовження виразніше, ніж у своєму синові.

— Ти — вроджений пасічник, — каже дід.

Малий розглядає підошву сандалика, шкребе її пальцем.

— У курячу какашку вступив, — мовить заклопотано Без поспіху зводиться й повертається до попередньої теми: ― Я не люблю меду.

Дід зводить очі до сонця, на хвильку затримавшись зором у небі, й повертається на грішну землю. Кладе долоню онукові на маківку, ніби благословляє.

— Пасічник — не той, хто любить мед, а той, хто не боїться жала.

Він поводяться й розмовляє так, як і належить богові.

— У мене слина солодка, — каже хлопчик. — Можна, я плюну у вулик?

— Ще чого! — свариться дід. — Якщо хочеш зостатися, то одягни сітку.

Малий підставляє голову. Крутиться на місці, роззираючись навсібіч.

— Діду, мені тут страшно.

— Чого тобі страшно?

— Не знаю. Страшно, — хлопчик хапається за сітку й починає її стягувати. — Вийміть мене звідси.

Дід допомагає йому вивільнитися.

— Не бійся, я з тобою.

— Там холодно, — каже онук.

— Холодно?! — дивується дід. — Не вигадуй, за такої спеки там дихати нема чим.

Малий, мружачись і кривлячи лице, зиркає на сонце.

— Коли звідти дивитися — все дуже смутне, — каже, ніби побивається за чимось безнадійно втраченим. — А сонце таке, як на війні.

Дід знову дивується онуковій уяві. І собі зводить очі до сонця, потім дивиться на лицьову сітку пасічника, яку тримає в руці, мов шукає підтвердження почутому.

— Думаєш, на війні сонце якесь особливе?

Малий упевнено киває.

— Я по телевізору бачив.

Їхній телевізор — єдиний на весь колгосп. Його дідові в самій Москві на якійсь нараді чи, може, з’їзді за трудові досягнення вручили, на додачу до ордена. На хуторі тоді ще навіть електрики не було, але після цього з району розпорядилися провести. Прямо до їхньої хати. А як ще хтось із сусідів хоче при світлі жити, то нехай своїми силами стовпи ставить і дроти тягне. Однак ніхто в собі таких сил чомусь не знайшов. Тому-то в них телевізор і лампочки в усіх кімнатах, ще й на вулиці одна, при вході, а всі решта далі вечорами при гасових лампах сліпають.

«Чому вони знають більше від нас?» — запитує дід себе, думаючи про себе й онука не як про дві особи, а як про два різні покоління.

— А я був на війні, але сонця тодішнього не пам’ятаю, — каже він. По його лиці пробігає тінь, але ця тінь світла. — І телевізора нема коли дивитися.

Дід усміхається. Коли він затримує свій погляд на внукові, його душа відпочиває. Зазвичай мовчазний, із малим він розбалакується, знаходячи спільну мову. Навіть той, хто знає його багато років, був би вельми подивований, підслухавши їхні розмови.

— Ми-ко-оль-цю-ю! — чується від хати протяжне. — Ми-ко-о-оль-цю!

Хлопчик лишає поклик без уваги. Навіть вухом не веде.

— Баба кличе, — каже дід.

Тільки після цього малий відгукується:

— Я тут.

—Іди обіідати, — так само співуче запрошує баба.

— Я-а не хо-очу, — і собі тягне хлопчик, але робить це доволі лінькувато, а позаяк баба продовжує наполягати, він підвищує голос: — За-араз.

Проте не робить жодного руху в бік хати. Дід легенько підштовхує його.

— Біжи.

— Нє-е, — заперечливо крутить головою. — Я на вас зачекаю.

Обідають вони під навісом літньої кухні. Сидять за столом один навпроти одного. Баба ставить перед дідом велику тарілку із зеленим борщем, а перед хлопчиком — маленьку. Дітвак невдоволено її відсовує.

— Хочу велику.

— Ти аби це з’їв, — каже баба. — Виростеш — буде тобі велика.

— Хочу зараз, — напосівся малий. — Хочу таку, як у діда.

Дід усміхається самими очима.

— Зате в тебе ложка більша, — заспокоює баба внука.

Той недовірливо дивиться на свою ложку, потім на дідову. Вони міряються ложками. На вигляд ложки однакові, але хлопчикові починає здаватися, що його справді більша.

— Ну добре, — погоджується.

— Дмухай, бо гарячий, — попереджає баба. — Тобі сметани покласти?

— Нє, — відказує малий, але зауваживши, що дід їсть зі сметаною, змінює думку. — Покласти.

Дід очищає від шкаралупи круто зварене яйце й кришить його в борщ.

—І мені, — просить хлопчик.

— Смачно? — запитує дід.

— Угу, — відповідає внук, схиливши лице над самою тарілкою, і гучно сьорбає, аж виляски йдуть.

Час від часу дід без особливого роздратування, неквапним, поважним рухом відмахується від надокучливих мух, яких під повіткою не менше, ніж бджіл на пасіці: вони виписують над столом мертві петлі і, пікіруючи, приземляються на край тарілки, а котра нахабніша, то — й у самий її центр, на острівець картоплини, щоб, утелепавшись усіма лапками в борщ, вдоволено ними потирати, чи то облизуючи їх, чи то так умиваючись. Хлопчик часом, не донісши ложки до рота, піддається спокусі й вихлюпує її вміст на голову такій чепурусі, бажаючи змити капосну в латаття щавлю й безславно втопити поміж шкварками в бермудських глибинах борщу, але щоразу муха виявляється спритнішою від нього. Помітивши непорядок, баба робить зауваження:

— Не пустуй, за столом так не поводяться.

Малий не звертає на її слова жодної уваги, ніби це не до нього мовиться.

— Діду, а в мух теж бог є? — запитує він.

Дід умочає в сіль пучок молодої цибулі й із апетитом хрумкає.

— Мав би бути, — відказує замислено, ніби зважує всі за і проти.

Хлопчик дивиться на діда пильним і якимсь майже застиглим поглядом, хоча водночас його руки перебувають в активному русі: однією описує ложкою дугу на столі, розмазуючи борщ (либонь, імітує роботу двірників на лобовому склі), а другою розминає в пальцях кавалок хлібного м’якуша.

— Діду, а вам цибуля в якому місці більше смакує: там, де біла, чи там, де зелена? — цікавиться; його погляд пожвавлюється, а руки завмирають.

— Мені однаково, — відповідає дід.

— А мені — там, де біла, біля корінця.

Хлопчик випускає з руки ложку й лізе за нею під стіл.

— Брись! — відганяє кота. — Він мою ложку облизав. Певно, голодний.

Кидає котові хлібний м’якуш.

— Не давай йому хліба, — каже баба. — Він не буде їсти. Я йому зараз вчорашньої зупи наллю.

Хлопчик вилазить з-під столу. Баба приносить йому чисту ложку.

— А давайте я буду їсти те, що біле, а ви — решту, — пропонує малий дідові.

Дід погоджується. Акуратно відрізає зелені пера від основи, подає білий короткий пагін онукові. Той пробує його на зуб. Але якось неуважно. Він уже забув про цибулю.

— А хто він — мушачий бог?

Дід доїдає борщ, старанно, перехиливши тарілку на бік, вичерпує все до останньої краплини.

— Не знаю.

Хлопчик крутить у руках чисту ложку, ніби не зважується її занурити в страву. Затуляє нею собі по черзі то одне, то око друге.

— Не грайся, бо зараз знов вкинеш, — пильнує за порядком баба. — їж бери.

Малий залишається глухим до бабиних засторог, для нього існує лише дід, із яким він веде серйозну чоловічу розмову. Хлопчик не зводить із діда очей, одне око трішки примружене, мовби він дивиться у видошукач фотокамери, метикуючи, поміститься картинка в кадр, чи потрібно змінити позицію.

— Може, Місько Гаплик? — робить припущення.

— Місько? — дід відривається від тарілки, глипає на онука. — Гаплик?!

Місько Гаплик — п’яниця й ледащо, йому вже за тридцять, а він ще не жонатий і господарством не хоче займатися. Баба Мірка — його мати — безперестанку бідкається з цього приводу; те, що її син не обзавівся жінкою, непокоїть бабу навіть більше, ніж той скорботний факт, що він абсолютний нікчема. При нагоді баба Мірка любила згадати, витираючи кутиком хустки уявну сльозу, яким неперевершеним господарем був її покійний чоловік Семен, які він їй хустки з френзелями купував, які дукачі дарував (ще за її дівування Семен три роки за нею впадав, добиваючись її); вона тими дукачами як обвішається, то на вечорниці ще якось зайде, а до танцю йти — вже сил немає. На що дід Кулко, відхаркавшись і смачно сплюнувши, позаочі не проминав уточнити: «Таким самим лайдаком був, як і його синок». Мало не щовечора, коли хмільний Місько прибивався додому, баба Мірка здіймала лемент, нарікаючи на власну тяжку долю, голосила, що не переживе цього, й закликала сусідів і весь світ у свідки. Часом Місько ставав буйним і баба Мірка бігла через городи до них на подвір’я, благаючи, аби дід вступився за неї, адже ж він начальник, бо її непутящий син грозиться спалити хату, а що вона боронила своє гніздечко, він прогнав матір із дому, і тепер вона сирота сердешна, безпритульна. Дід мовчки кидає все і йде врозумляти дебошира. На дідові резони Місько зазвичай відсварюється: «Ви мені не указ. Я чоловік вільний, не колгоспний» (він працює робочим у лісництві), але після цього покірно вкладається спати.

— Місько — мушачий бог?! — Дід не втримується від сміху.

Баба теж усміхається, але ховає усміх, щоб не давати онукові поганого прикладу.

— Не мели нісенітниць, — виховує малого. — Місько з тобою свиней не пас. Він — дорослий дядько, і якщо ти будеш пащекувати — відлупить тебе…

— Не відлупить, — безпечно каже хлопчик і, сьорбнувши борщу, брязкає ложкою об тарілку. — Хай тільки спробує — я дідові скажу.

— Бачиш до чого твоє заступництво веде?! — дорікає баба дідові. — Що мале, а що старе — однаково. Скільки разів тобі казала: не пускай його на пасіку. Бракує тільки, щоб дитину бджоли покусали…

— Нічого, це корисно, — благодушно відзивається дід.

— Корисно, — передражнює баба. — Часом корисно ременем по одному місцю пройтися, але ніхто чогось цього не робить. Хоч треба!

Переводить суворий погляд із діда на онука.

— Нічого я не мелю, — каже хлопчик. — Наш дід — бджолиний бог, а я, як вирослу, то буду богом космонавтів.

— Це ще що за новини?! — Завмирає на місці баба, наче справді уздріла маленького космічного Будду.

Дід теж вражено зводить брови. Про бога космонавтів він ще не чув.

Хлопчик вражений бабиним невірством.

— Дід сам мені казав.

Баба вертається поглядом до діда.

— Я не знаю, — увесь її вигляд демонструє осуд, — що ти собі думаєш?! Ти ж партійний! Хочеш, щоб тебе по кабінетах затягали? Людям тільки того дай — донесуть та ще й прибрешуть. Дитину пантеличиш, голову нісенітницями забиваєш… Але з нього який спрос, воно ще не тямить, а з тебе спитають… Я прямо дивуюся…

Дід мовчки жує, вигляд у нього спокійний і безтурботний. Таке враження, що й він не дуже дослухається до баби. Переморгується з онуком. Хлопчик крутить урізнобіч головою, розхитується тулубом і робить незчисленну хаотичну кількість рухів руками. Не дивно, що ложка знову падає долу.

— А я що казала?! — вигукує баба, ніби зрадівши, що нарешті збулося її передбачення. — Ось не дам тобі другої.

Малий зиркає під стіл, але не лізе за втраченим знаряддям їжі.

— Я вже не хочу борщу.

Баба ставить перед ними коричневу поливану місцями облуплену макітру з варениками.

Після обіду дід сідає на лавці неподалік колодязя, щоб перекурити. Хлопчик примощується поряд.

— Діду, а ви справжній дід?

Дід трохи здивований такою постановкою питання.

— Щонайсправжнісінький, — каже твердо.

Він і справді не схожий на діда, йому ледь за п’ятдесят він моложавий і підтягнутий, як відставний військовий офіцер (війну дід пройшов рядовим бійцем), рухи його тіла легкі й точні. Хлопчикового діда навіть дядьком ніхто не кличе оскільки він — особа офіційна: головний зоотехнік. Позаочі його й звуть усі зоотехніком. Або за прізвищем — Корнелюком. А при спілкуванні — Павловичем.

— Діду, ви — Корнелюк?

— Корнелюк.

Дід курить, ховаючи цигарку в кулаку. Ця звичка зосталася в нього з війни; у темряві безпечний курець — пожива для снайпера.

—І я — Корнелюк?

—І ти, — кивком підтверджує дід.

—І тато?

— Так.

— А я також головний зоотехнік?

Дід усмішкою затискає кінчик сигарети і втягує щоки. Враз закашлюється. Може, дим йому не туди потрапив? Хлопчик стукає діда долонею по спині. Від цього дідова усмішка тільки ширшає.

— Ти — ні, — каже, відкашлявшись.

— А тато?

—І тато — ні.

— А чого? — не вгаває малий.

— На зоотехніка треба спеціально вчитися, — пояснює дід.

— А-а, — мовить хлопчик із замисленим лицем. — А на Корнелюка теж треба вчитися?

Попри свій серйозний вигляд, малий безперестанку бовтає ногами. Задирає до діда обличчя, сонце світить йому в очі, і він мружиться й морщить носа. Хоча, можливо, виною цьому не сонце, а звичка до кривляння. А може, така рухлива міміка нормальна для дітей. Усе-таки мало він буває з онуком, думає дід. Усе більше з худобою. Зітхає. Дивиться на малого згори вниз, трохи через плече. Їхні скошені погляди зустрічаються.

— На Корнелюка — не треба, — відповідає дід. — Корнелюком потрібно вродитися. І зватися. — Трішки подумавши, додає: — А головне — бути.

Хлопчик мовчить. Дід затягується, видихає дим.

— Ти зрозумів мене?

— Так, зрозумів.

Дід перекладає цигарку в ліву руку, правою гладить малого по м’якенькій чуприні.

— Молодець.

Затримує долоню в малого на голові.

― Дід Кулко всім людям дід, а ви — тільки мені, — підбиває підсумки дітвак.

До дідових ніг, вигинаючи спину, лащиться кіт. Неподалік, щось дзьобаючи, розважливо походжають кілька курок. Трохи осторонь від них гордо витягує шию і з якоюсь незрозумілою претензією скалить око на світ вогнистий півень. Над дідом красиво кучерявляться сизі кільця диму.

— Діду! — озивається хлопчик.

— Що?

— Навчіть мене курити, бо хлопці сміються, що я не вмію пакати. Прозиваються маминим синочком.

— Які хлопці? — зацікавлюється дід.

— Мітька, Федько і навіть той малий Стьопик.

— А вони що — вже курять?

— Угу. В кукурудзі.

—І ти з ними?

— Ну. Тільки в мене сльози з очей ідуть, і хлопці дражняться.

— А не рано? — запитує дід.

Хлопчик завмирає в очікуванні.

— То що, навчите?

Дід, востаннє пакнувши (докурює цигарку до самих нігтів), кидає недопалка на землю й розчавлює підбором.

— Підростеш — навчу, — обіцяє дід. — А поки що не кури, добре?

— Добре, — пристає на умову онук.

Кіт вистрибує на лавку й залазить хлопчикові на руки, той чухає його за вухом, викликаючи вдоволене котяче муркотання.

— Діду, а у вас є крила?

Діда, здається, це запитання не дивує. Він зітхає, задира обличчя до неба й ще раз зітхає. Мацає себе по боковій кишені піджака, в якій лежать цигарки, наче там у нього серце.

— Є, — каже з легким сумом, — тільки маленькі.

Хлопчика ця новина також не дивує. Він цілком задоволений відповіддю. Дід дістає зім’яту пачку «Прими», крутить її в руках, зазирає досередини, ніби лічить цигарки, й рішуче повертає до кишені.

— Уже більше норми, — каже.

Виходить, що й справді рахував.

— Із цим краще не розпочинати, — продовжує дід. — Як почнеш — то вже міри нема. Два рази пробував покинути… — Він дивиться на свою порожню долоню, тре вказівним та середнім пальцями об великий, наче перевіряє, чи вдасться зішкребти з них жовтий нікотиновий наліт. — Я до війни не курив.

Хлопчик зазирає йому в лице.

— Я теж до війни не буду курити, — запевняє щиро; із його вигляду та інтонації можна здогадатися, що малому хочеться догодити дідові, зробити йому щось приємне.

Дід знову гладить онука по голові, спочатку, ніби розчісує чуба, потім пригладжує волоссячко на потилиці.

— Пора стригтися, — зауважує.

— Не хочу, — крутить головою малий. — Машинка скубається.

Дід зводиться.

— Треба їхати.

— Куди?

— Проїдуся по фермах. На відгодівельний загляну.

— Сьогодні неділя, вихідний, — нагадує хлопчик. Йому не хочеться розлучатися з дідом.

— Корови про це не знають.

Дідів «бобик» стоїть під розлогим кленом, дід умисне не заїжджає на подвір’я, щоб бджолам бензином не смерділо. Раніше дід їздив на власному мотоциклі (тепер на ньому їздить хлопчиків батько), а коли запустили відгодівельний комплекс, голова колгоспу віддав дідові свого «бобика», а собі купив нову «Волгу».

Хлопчик біжить за дідом.

— Провезете мене?

— Аякже.

Дід відчиняє дверцята. Хлопчик першим застрибує до салону.

— А можна я покерую?

Дід садовить його собі на коліна, малий міцно хапається за кермо. Авто рушає, поволі котиться польовою дорогою; в’їжджені лише дві колії, між якими росте ледве припорошена курявою трава.

Хлопчик витягує шию, аби бачити перед собою шлях.

— Можна я бібікну?

— Бібікни.

Дід зупиняється навпроти Калинцевого обійстя, точніше, того, що раніше було обійстям, тепер це — проросле бур’яном румовище.

— Досить, а то буде тобі далеко вертатися.

Хлопчик махає вслід «бобикові» рукою. Провівши авто очима, він уже збирається пришпорити уявного коня (пішки ходити нецікаво), щоб із місця перейти в галоп, але від руїн долинає голосний розбійницький посвист. Так свистіти вміє лише Мітька. Он його світловолоса голова видніється між заростей. Хлопчик і собі пробує свиснути у відповідь, але хоч як складає губи — жодного пристойного звуку, який хоча б віддалено нагадував Мітьків свист, у нього не виходить, лише якесь недолуге гусяче шипіння. З досадою витирає тильним боком долоні слину з підборіддя.

Хлопчаки сидять на моріжку — мабуть, щойно розташувалися, бо ні карт (у карти зазвичай грають Мітька з Федьком, Миколка зі Стьопиком у картах ще не тямлять, їм лише доручається колоду тасувати і відбій складати), ні ножика, в який учаться грати й найменші, не видно.

— Ну шо, малий? — зустрічає хлопчика Мітька. — Як діла?

Мітька — їхній заводій, восени він піде вже до третього класу, в нього навіть штани є такі, в які заволікається шкіряний ремінь із блискучою пряжкою, як у дорослого. Зараз на ньому звичайні хлоп’ячі штани на гумці, у своїх дорослих штанах він ходить лише до школи і то не щодня, однак ніколи не забуває про ту свою деталь одягу, яка вирізняє його з усієї цієї дитячої дрібноти й долучає до привільного світу дорослих, у який усі вони мріють чимскоріше влитися, і дбає про те, щоби й інші про це пам’ятали.

— Хи-ги-ги! — щирить дрібні мишачі зуби Стьопик. ― Як діва, мавий?

Недорікуватий Стьопик — Миколчин ровесник, він задерикуватий і вадливий, із ним хлопчик найчастіше конфліктує. Вважається, що Стьопик — відчайдух, а Миколка — мамин мазунчик, Звичайно, хлопчик із цим не згідний. Він неприязно дивиться на веселе обличчя Стьопика й корчить зневажливу гримасу. Відчуває: це саме такий момент, коли добре було б, відкопиливши нижню губу, сплюнути під ноги, як це робить Мітька, але в роті, як на зло, зовсім сухо.

— Як лягла, то дала, а як встала, то забрала, — відповідає Миколка Мітькові, намагаючись бути подібним на ватажка.

Смисл цих слів для нього майже цілковито закритий (якісь лише смутні химерні здогади бентежили його уяву), але слова ці, наче пароль, головне — правильно відтворити саму формулу, не збитися, нічого не перекрутити — реакція гарантована. Тож і тепер друзі вдоволено гигикають. Зачувши цю відповідь, навіть дорослі хлопці, які вже ходять до клубу, голосно регочуть. Але не зневажливо, а схвально, підбадьорливо, із поблажливою повагою.

— Хи, мавий, хи-хи, — продовжує хихотіти й корчити мордочку Стьопик, задирається: — Со мавий?

— Сам малий, — супиться Миколка. — Я вищий від тебе.

— Зате я тебе побову, — із викликом каже Стьопик і з готовністю зводиться. — Сповим — покваду тебе на вопатки.

Стьопик — із багатодітної сім’ї, у нього шестеро чи семеро, а може, й більше сестер, а оскільки він наймолодший, то кожна виховує його на свій лад, не дуже зважаючи на те, що він — єдиний мужчина у їхньому дівочому виводку, тому Стьопик ще з колиски зіткнувся з тяжкою життєвою дійсністю, загартувався й навчився відстоювати свій чоловічий гонор. Він перебував у стані постійної війни із сестрами, відмовляючись їм коритися, навіть найстаршій, яка за віком годилася йому в матері. Стьопик був мізерним, але дуже спритним та жилуватим, а, головне — диким. Цій його дикості кімнатний Миколка, якого плекали й ніжили всією родиною, сюсюкаючи та дмухаючи, як на яку невидану цяцю, не мав чого протиставити.

— Не лізь, бо дідові скажу, — пригрозив він про всяк випадок.

— Дузе я боюся твого діда! — Стьопик випинає вперед живота. — Я йому ковеса в «бобику» попвобиваю.

— Тільки спробуй, він тебе в силосну яму вкине.

Подібна перспектива не вабила Стьопика, що одразу ж позначилося на його самовпевненості. Проте він не бажав визнавати себе переможеним.

— А я втецу.

— Не втечеш, мій дід на «бобику» скоріше їздить, ніж ти бігаєш.

Спантеличений Стьопик замислився, шукаючи виходу з критичної ситуації.

— А я, а я…

Йому думка тупцяється на місці, Стьопик не дуже вигадливий.

— …заваз як вмазу тобі! — Складає пальці в кулак.

Миколка озирається на Мітьку, шукаючи в нього захисту.

— Цукерку маєш? — запитує Мітька.

Миколка лапає себе по кишеньці.

—Є! — вигукує зраділо. — Маю. Во, — видобуває карамельку.

Мітька недбалим рухом розгорнув її й кинув за щоку. Федько та Стьопик на ходу прилипли до цукерки заздрісними поглядами, і коли вона зникла в ненаситному роті, якому бракувало переднього зуба, синхронно ковтнули слину.

— Соводка? — не втримався Стьопик, у тій надії, що, можливо, Мітька здогадається й, відкусивши шматочок, дасть покуштувати.

Його крихка надія розбивається об залізобетон Мітькової відповіді:

— А тобі шо до того?!

Мітька не бажає ділитися своїми цукерками. Але Стьопик не вгаває.

— Мозе, в тебе се одна є? — звертається до Миколки зираючи в очі; вигляд у нього облесливий і запобігливий: якп в Стьопика був хвіст, то він би ним зараз вертів, наче песик.

— Як є, то не для тебе, — так само грубо каже Мітька.

Мітька — ватажок, усі хлопчаки де визнають. Він найстарший і найдужчий, відтак був би останнім дурнем, якби не вмів із цього скористатися. Проте і вожак змушений зважати на всі обставини. У повільного й тихого Федька є старший брат, якому той може пожалітися. Мазунчика Миколку взагалі не вигідно зобижати, позаяк лише він має велосипеда й лише в цього куркуляки кишені напхані різними ласощами, у такого вигідно бути покровителем. Стьопик у цьому плані найбільш незахищений: у нього ні старшого брата, ні ровера з цукерками. У нього тільки характер.

— Думаєс, тівки ти цукевки юбиш? — глипає він з-під лоба на Мітьку.

Мітька розцінює його слова як бунт.

— Дай йому в морду, — звертається до Миколки. — Щоб перекинувся.

Спокусливо розквитатися зі Стьопиком за всі завдані кривди, цей малий Стьопик ніколи не проминає нагоди позадиратися до Миколки, і хоч зазвичай далі словесних образ їхні конфлікти не заходять, однаково неприємно терпіти збиткування.

— Бий, я дозволяю, — під’юджує Мітька.

Миколка стискає кулаки й робить крок, стаючи впритул до Стьопика, і дивиться йому в лице грізним поглядом. Принаймні йому хочеться, щоб погляд був грізним. Насправді ж, мордочка, яку він скорчив, доволі кумедна. Але Стьопикові зараз не до сміху — він схожий на зацьковане звірятко, яке не знає, чи то йому огризатися, чи кидатися навтьоки. Ураз Миколчина рішучість кудись дівається, і хоч хвилину тому він був сердитий на Стьопика, тепер його кулаки самі собою розтискаються. Не зможе він ударити Стьопика. І не тільки тому, що побоюється, що той пізніше йому помститься (така думка майнула в його голові), але насамперед тому, що рука не здіймається. Якби Стьопик перший розпочав, а так… Миколка безпорадно лапає себе по кишені, лізе до неї рукою.

— Більше нема, — каже й ніби винувато розводить руками. — Але в мене вдома ще є, я тобі потім дам.

Стьопик одразу ж пожвавлюється, його брудна мордочка вже не кліпає злякано й зацьковано оченятами, а, як завжди, щириться єхидством і нахабством.

— Кови? — уточнює він. — Сьоні?

— Угу.

Мітька хрумтить залишками карамельки.

— Ну шо, курнемо?

Дістає з кишені дві пачки цигарок: розпечатану й цілу.

— Ого! — Робить великі очі Федько.

— Де вжяв? — цікавиться Стьопик.

— Ти там не візьмеш, — недбало та зверхньо відказує Мітька.

Хлопчаки сідають на траву. Мітька роздає цигарки. Миколці теж протягує. Той навіть пальцями до неї торкнувся, але відсмикнув руку.

— Нє, я, поки війна не розпочнеться, не буду курити, — каже рішуче.

Він готовий до того, що зараз із нього почнуть сміятися, але хлопці тільки зацікавлено пасуть його очима. Миколчина відмова настільки дивна й серйозна, що викликає лише подив і повагу.

— А коли війна буде? — обережно цікавиться Федько.

Миколка непевно знизує вутлим плечиком.

Не знаю. Може, скоро буде.

— Я в льосі сховаюся, — каже Федько. — Німчі мене не знайдуть.

— Сам ти німечь! — глузує з нього Мітька; на відміну від Стьопика, Федько всі літери вимовляє, то з нього не гріх і по-сміятися, коли він від недоумкуватості слова перекручує. — Треба казати «німці».

— Я й кажу: німчі, — конфузиться Федько.

Стьопик гигоче й тицяє у Федька пальцем:

— Німичь! Ги-ги-ги! — Він не збирається ховатися в льосі. — Я буду командивом, як віжму гванату…

— Дурні ви обидва, — обриває його Мітька. Мабуть, йому образливо, що Стьопик поліз поперед нього в командири. — Німцям давно капець, війна буде з китайцями, вони на Совєцкий Союз нападають, а наші їх лажуром палять…

Миколці лажур (лазер) уявляється бляшанкою з бензином у якій дід палить колорадських жуків — їх усією родиною збирають на городі з кущів картоплі, а вони однаково звід, кілясь беруться й жеруть картоплю, аж тріщить.

— А чого ті китайчі нападають? — стривожено запитує Федько. — А як вони до нас доберуться?

— Не доберуться, — запевняє його Мітька. — А як доберуться, то я піду в партизани…

— А я тих китавайців гванатоюі — войовниче замахується Стьопик.

— А тебе в партизани не візьмуть, бо ти малий, — сердито витріщається на нього Мітька. — Ти ще в ліжко люриш…

Стьопик буряковіє і, набурмосившись, бурчить:

— Хай не бвешуть… То кицька насцява…

Западає коротка пауза. Гучно торохтять сірники в коробці, яку Мітька потряс у руці, ніби перевіряючи, чи не порожня, перед тим, як видобути з неї сірника. Викрешує вогню. Прикурюючи, затуляє полум’я обома долонями, як це роблять чоловіки у вітряну погоду. Махає кистю, збиваючи вогник, щоб не попекти пальці. Поважно пихкає димом. Затиснувши цигарку в зубах, черкає ще одного сірника, дає прикурити спочатку Федькові (той нахиляється до нього, тримаючи сигарету між указівним та середнім пальцями й втягуючи щоки, наче рибка, яка хоче заговорити), потім Стьопикові, якому ніяк не вдається припалити зам’яту під час розмови цигарку (він тикається нею в ківшик Мітькової долоні, мов сліпе котеня кішці в живіт, і з виляском плямкає губами).

— Шо ти її смокчеш, як соску? — кпить Мітька.

Стьопик закашлюється, на очі йому навертаються сльози.

— Мочні, заважа! — каже Стьопик крізь кашель. Цебто: моцні, зараза!

Лише Миколці нічим зайнятися. Навіть трохи зайвим почувається.

«Чи справді скоро буде війна з китайцями?» — занепокоєно думає він, бо якось незручно перед хлопцями.

Противний Стьопик уже оговтався, до нього повернувся звичний задерикуватий вигляд. Вгледівши неподалік бджолу, що сіла на якусь рожеву квіточку, стягнув із ноги сандаля, заміряючись убити комаху.

— Не чіпай, — застеріг Миколка, — бо дідові скажу. Це його бджола.

— Дузе я його боюся, — знову береться за своє Стьопик.

— Злякаєшся. Дід скаже бджолам, вони тебе покусають — і ти вмреш.

— Мене взе кусава бзова — і я не вмев, тівки мовда воспухла.

Замахується сандалею.

— А ось і вмреш, — наполягає Миколка.

Несподівано Стьопика підтримує Мітька:

— Не вмре, — авторитетно каже він. — Від бджоли не вмре. Якби джміль вкусив — то хана…

— А я чув, що в Телятинцях одного дядька покусали бджоли — й він помер, — вступив у дискусію Федько, стаючи на бік Миколки. — Його одразу сто штук вжалили.

Мітька мружить око, в яке йому втрапив дим.

— Я кию сто — то можна вмерти, — визнає він.

Стьопик опускає сандалю. Неушкоджена бджола здіймається в повітря й дзинчить у нього над вухом.

— Суцка! — лається Стьопик. — Соп ти здохва!

Миколка проводить бджолу поглядом. Він почувається переможцем, адже врятував бджолу, бджолу свого діда.

— Мій дід — бджолиний бог, — каже хлопчик.

Ця звістка сприймається без подиву й недовіри. Ні в кого не виникає сумніву. Усі знають, що Корнелюк їздив до самої Москви по орден і телевізор. Він майже такий самий начальник, як голова колгоспу.

—І я, як виросту, теж стану богом, — каже Миколка.

І цього разу не чує заперечень. Тож певне, якщо мати стільки іграшок і щодня їсти цукерки, то чого ж не стати. На те він і мазунчик.

— А я, як вивоспу, то, пене, взенюся, — каже Стьопик. — Ж Танькою. — Помітивши, що в нього загасла цигарка, нахиляється до Мітьки. — Дай пвикувити.

І знову відбувається зіткнення інтересів.

— А ось і ні, — запально вигукує Миколка. — То я вженюся з Танькою.

— А дую не хоч! — І собі вигукує Стьопик, скручуючи під носом у Миклолки дулю. — На!

Черговий конфлікт, у ході якого з’ясовується, що Тан вчора за хлівом поділилася зі Стьопиком тією шоколадною цукеркою, якою її пригостив Миколка.

— Вона завзди буде давати мені твої цукевки, — каже Стьопик.

Уперше Миколка відчув на собі, що таке жіноча підступність.

— А я не буду женитися, — озивається Федько. — Я вимурую хату в селі й буду в їдальні обідати.

Миколка сидить насуплений.

— Мозес із моєю Мавуською зинитися, — радить йому Стьопик. — Вона казава, со тебе юбить.

Маруська — Стьопикова сестра, руда й негарна. А Танька красива. Коли вона їсть цукерку, то блаженно закочує під лоба очі й надзвичайно смачно облизує розчепірені пальчики. Маруська — така ж дика, як Стьопик. І б’ється.

За цукерку може морду розквасити.

— Сам на ній женись, — бурчить Миколка.

Упевненість повертається до нього. Він вірить у чарівну силу цукерок. А Танька цукерки любить. І напевно ж більше, ніж оцього нахабного Стьопика.

Хлопці запалюють по черговій цигарці. Зазвичай вони так і курять — одна за одною, аж поки в голові починає макітритися.

— Виглянь, чи нема нікого, — каже Мітька Федькові. Федько зводиться на ноги й одразу ж злякано присідає, зачинає метушливо озиратися, ніби шукає, куди сховатися, квапливо гасить цигарку, тицяючи нею об шматок цеглини і замість того, щоб закинути її подалі від себе, встромляє в траву й усідається згори. Мітька й собі не гаючись вистрілює сигаретою в бур’яни і починає активно розмахувати долонею перед своїм носом, розганяючи дим.

— Секретутка! — гучно шепоче Федько.

— Сюди йде?

— Дорогою.

Мітька обережно визирає й сердито штурхає Федька під ребра.

— Розстріляти б тебе за панікерство.

Миколка й собі вистромлює голову. І в момент забувши про всяку конспірацію, вистрибує з бур’янів і мчить до жінки, квітчаста сукня якої викликає в нього прилив радості.

— Мамо!

Жінка озирається. Спиняється, дожидаючись малого.

— Ти що тут робиш?

— З хлопцями граюся.

Мама дивиться позад його спини.

— Ви там вогонь палите?

— Нє.

— А чого дим?

— Та то так щось, — недбало відказує хлопчик. — Де ти була?

— У райцентрі.

Райцентр у хлопчика асоціювався з раєм. Баба Мірка любила приказувати, що не може дочекатися, коли потрапить у рай, де ангели будуть доглядати за нею й піклуватися так, як тепер рідний син не піклується. Довго (майже цілу зиму) Миколка думав, що, говорячи про рай, баба Мірка (узимку, поки немає роботи, вона щовечора приходила до них на вечорниці дивитися телевізор, але то тільки так називалося, телевізор її цікавив не більше, ніж кота вишневе варення, просто їй кортіло потеревенити), мала на увазі райцентр, тому райцентр, який раз-у-раз дорослі згадували в розмовах (поїздки до райцентру були рідкісними й небуденними), уявлявся йому таким, яким баба Мірка описувала рай. Тепер-то він знає, що рай і райцентр — два різні місця, однак усе одно йому здається, що коли баба Мірка помре, то опиниться в райцентрі, а мама ось щойно повертається з того раю, про який так мріє їхня стара сусідка.

В одній маминій руці — розбрякла сумка, в іншій — якийсь пакунок: либонь, не дуже важкий, бо мама тримає його, легко підігнувши руку, а на згині ліктя в неї перекинута червона кофта.

— А що ти купила? — Хлопчик намагається зазирнути до маминої сумки.

— Щось купила, — усміхається мама, але до сумки залізти рукою не дозволяє. — Ходімо додому, там покажу.

— Цукерків купила? — не вгаває хлопчик. ― Яких? Чоколадних чи смоктальних? Дай уже…

Але мама не з тих, хто отак одразу поступається.

— А ти був слухняний? Збитків не робив?

— Так. Не робив.

— Що поробляв? Букварика з бабусею читав?

Про буквар хлопчик сьогодні ще й не згадував. Бабуся на щастя, теж.

— Я дідові на пасіці допомагав. — знаходить поважну відмовку.

— Дідусь удома?

— Нє. Поїхав у колгосп.

Узагалі, Миколка збирався ще погратися з хлопцями, та оскільки мама на місці не стоїть, то й він за нею поволі чеберяє, тримаючись за ремінь сумки — вдає, що допомагає нести, а насправді, щоб бути ближче до того, що мама купила для нього, але віддасть тільки вдома. Про хлопців він уже забув, навіть не озирнувся. Звичайно, з хлопцями цікаво, але за мамою він ще більше скучив — відучора не бачилися. Та й заінтригувала вона його тим, що в сумці лежить. І що ж там?! Що таке мама купила?!

Звідціля їхньої хати не видно, точніше, видно, але не ту, в якій вони живуть, а ту, яку дід будує. Вона велика й заступає стару хату. Уже зведено дерев’яні стіни, над ними здіймаються крокви. На причілку прибито «квітку» — знак, що головна робота вже позаду. Як каже дід, ребра вже є, зосталося м’ясо наростити.

— Мамо, а коли ми в нову хату переберемося?

— Не знаю. Як добудуємо, то й переберемося.

— Це дід для мене хату ставить, так?

— Якби для тебе, то, може б, у селі поставив. Де всі люди.

— Не хочу в селі, мені й тут добре, — каже хлопчик.

І добре, що хата дерев’яна, думає він. Хоч Мітька й уважає, що цегляна лучча. Дурний він, той Мітька, хоч і має штани з паском. Дерев’яна стружка так приємно пахне. А дід сказав, як треба буде, то й обмуруємо. То ще й тепліше буде.

—І дідові твоєму тут добре, — мовить мама.

— А тобі? — малий зводить на матір серйозні очі.

—І мені.

Кілька кроків ступають мовчки.

— Мамо, — озивається Миколка. — Ма.

— Що таке?

— А коли в мене крила виростуть?

Мама дивиться на нього докірливим поглядом.

— Що ти знову собі вигадав? У людей не буває крил.

— Бувають, — авторитетно заявляє хлопчик. — Той дядько, що допоміг мені, коли я в Сусів льох провалився, був із крилами.

— Негарно, коли дітки кажуть неправду, — строго зауважує мама. Їй прикро, що син затявся на своєму.

— Я правду кажу.

— Хоч це й безвинна вигадка, — продовжує виховувати мама, — але, якщо таке говорити й наполягати на тому, що це правда — люди зовсім перестануть тобі вірити.

—І хай собі не вірять, — недбало відказує малий.

Маму непокоять не так самі слова, як інтонація сина.

— Не можна зневажати думку людей. Громада — це великий чоловік.

— Кажу ж тобі, що в того дядька були крила, — торочить своє Миколка. — І в діда нашого є.

— Припини, — сварить мама. — Ще тільки дідуся ти в свої фантазії не вплутував.

— Дід сам мені казав.

Хлопчик радий, що нарешті може підпертися авторитетом діда.

— Не вигадуй. Коли він тобі таке казав?

— Сьогодні.

— Не міг він такого казати, — не вірить мама.

— А він казав. От сама спитаєш його.

Мама хитає головою й зітхає.

— Тільки вони дуже маленькі.

— Що?.. — перепитує мама. Вона, либонь, уже поставила крапку на цій темі.

— Крила в діда маленькі.

Мама мовчить.

— А в мене, може, великі виростуть.

Малий дивиться на неї наївними очима, в яких світиться тремка надія на майбутнє, і їй не вистачає рішучості завчасу розчаровувати сина.

— Побачимо, — каже вона й знову всміхається.

Із подвір’я назустріч їм вибігла руда вівчарка.

— О! Знову Козак відірвався! — зраділо вигукнув хлопчик.

Пес гучно гавкнув, привітавши їх, завертів товстим хвостом, лизнув у лице малого, який кинувся до нього, а потім діловито обнюхав сумку, либонь, зачувши в ній щось їстівне.

— Ще один нетерплячий, — каже мама й відводить руку із сумкою.

— Ще один нетерплячий, — повторює Миколка й обома руками відштовхує пса. — Це не для тебе, а для мене.

Зачувши голоси, із дверей хліва визирнула баба.

— Бабо, Козак відірвався! — радісно повідомив хлопчик.

— Не бабай! — насварила його мама. — Скільки тобі повторювати — треба казати «бабця»…

— Бабцю, Козак відірвався! — не міняючи інтонації, виправляється малий.

— Це я його відв’язала, — відказує баба. — Хай трохи Ситникових курей поганяє, бо спасу від них нема. Весь город стовкли…

Мама сідає на лавку й ставить сумку поряд із собою. Відкинувшись назад, спирається спиною на штахетник і випрямляє ноги.

— Ох наморилася я! — Скинула туфлі. — Здається, пухиря на п’яті натерла.

— А Толік де? — запитує баба.

Хлопчик і собі запитально дивиться на маму.

— Де тато?

— У селі зостався, на тракторній бригаді. Мотоцикл поламався — ремонтує.

— А як він поламався? — зацікавлюється Миколка. — Колесо прокололося чи запалення збилося?

— Не знаю, — відповідає мама, а сама думає, розумний у неї син росте: все на льоту схоплює. І, головне, не просто мавпує дорослих, а перебирає в них усе те, що зі смислом.

Баба мовчки йде до хати. Судячи з того, як вона підібрала нижню губу, хлопчик здогадується, що вона невдоволена. Йому теж прикро, що в тата мотоцикл зламався.

— То що ти мені купила? — згадує він про своє. — Давай уже.

— Попроси в бабці ложку.

— Нащо?

— Бо те, що я тобі купила, треба їсти ложкою.

Хлопчик, зачувши це, набурмосився. Новина йому не подобається. Невже мама отак підманула його?

— Риб’ячий жир я не питиму, — каже він, готовий розплакатися.

Мама сміється.

— Риб’ячий жир — це ліки, а я тобі ласощів привезла.

Мабуть, це халва, думає хлопчик. Халву мама змушує його їсти ложкою, хоча пальцями значно смачніше. Він біжить до хати по ложку.

Баба не дуже квапиться виконати його прохання.

— Нащо тобі ложка?

— Мама мені з райцентру привезла щось таке, що його треба їсти ложкою.

— Чайну чи велику? — уточнює баба.

— Велику, — каже хлопчик. Що там із тією чайною монькатися.

—І тарілку візьми, — гукає з двору мама.

—І тарілку, — луною підхоплює Миколка.

Баба виходить слідом за внуком. Малий із прихованим невдоволенням озирається на неї — це ж зараз доведеться її пригощати. Мама обов’язково змусить ділитися.

Мама дістає із сумки півлітрового слоїчка. Крізь скло видніється щось, загорнуте в папір.

— Морозива тобі привезла.

Хлопчикове обличчя освітлюється радістю. Він уже їв морозиво, весною, коли вони з дідом були в лісі на маївці.

— Ура-а! — підстрибує малий, здіймаючи догори ложку.

— Ще горло простудить, — каже баба.

Миколка супиться. Бракувало, щоб баба все зіпсувала.

— Не простудить, — заспокоює мама. — Воно вже так нагрілося, що мало не кипить.

— Не простуджуся, — запевняє бабу хлопчик.

— Добре, що я здогадалася його в слоїк поставити, — каже мама, дістаючи морозиво (на денці слоїка зостається молочна калюжка), розпеленавши вже трохи прим’яту скляночку з шелепучого паперу, ставить її в тарілку. — Пригощайся.

Хлопчик, копирснувши морозиво кінчиком ложки, облизує його.

— Не холодне? — запитує баба.

Миколка заперечливо крутить головою.

— Потроху бери, — повчає баба.

Малий так само мовчки, тільки тепер згідливо, киває.

Біля стінок скляночки й на дні морозиво геть розтало, тільки в центрі тримається грудкою — ця грудка плаває в солодкому молоці й зміщається від кожного дотику ложкою — ніяк не вколупнеш. Хлопчик нагинається над тарілкою і, перехиливши скляночку, швиденько випиває рідке морозиво. І лише після цього озирається на бабу та на матір — чи не сваритимуть? Дорослі, зайняті розмовою, не зауважили його витівки, тому хлопчик удоволено злизує молочні вусики з верхньої губи. Від того, що обійшлося без нотації, Миколка роздобрився.

— Бабо, бабцю, — покликав він. — Дати вам?

— Та їж уже, їж, — відказує баба, але видно: вона задоволена, що внук запропонував їй пригоститися, та ще й першій. — Я вже застара для таких витребеньок.

— А ти будеш? — звертається хлопчик до матері.

— Дякую, іншим разом.

Вони повертаються до розмови про те, що мама бачила на базарі, що збиралася купити й що купила. Дістає відріз тканини. Баба дивиться крізь нього на світло, мне в пучках.

А хлопчик повертається до свого морозива.

— Ще тільки такого й не вистачало! — знагла вражено вигукує мама. — Навіщо ти їси папір?!

Хлопчик учепився зубами в паперову скляночку й намагається відірвати шматок.

— Це не папір, її можна їсти, — каже хлопчик і знову намагається відкусити від скляночки.

— Як будеш таке виробляти, більше не куплю, — погрожує мама. — Де ти бачив, щоб хто посуд їв!

— Як дід купував, то я їв, — сперечається малий.

— То це, певно, вафельна скляночка була, — здогадується мама. — А ця — паперова.

— А чого ця паперова? — капризує малий. — Хочу вафельну…

— Бо якби купила вафельну, то морозиво давно вже витекло би, й ти його навіть не попробував би.

Миколка заспокоюється й залишає неїстівну скляночку.

Мама з бабою йдуть до хати. Зоставшись на самоті, хлопчик в одну мить покінчує з морозивом і задумується, чи не повернутися йому до хлопців. Але відчуває, що трохи притомився. Розморило його на сонці. Полежу хвильку, думає малий. Згортається клубочком на лавці, підмостивши під голову мамину кофту, яку вона забула надворі.

Крізь сон Миколка почув дідів голос. Але хлопчик не одразу пробудився. Дід ще встиг йому приснитися. Малий прокинувся в доброму настрої. Із запитанням на вустах:

— Діду, а де квіти мед беруть?

Але замість діда побачив батька — він сидів на краєчку лавки й, заклавши ногу за ногу, курив.

— А де дід? — здивувався Миколка.

Батько повернувся в його бік.

— О, ти вже встав? — Міцно затягнувся. — Дід? До хати пішов.

— А ти вже не на тракторній бригаді?

— Дід підвіз мене.

— А мотоцикл де?

— Там зостався. Завтра дід одремонтує.

Здається, тато не дуже засмучений поломкою мотоцикла. Навпаки — навіть веселий.

— Що снилося?

Батько підсовується до сина й обіймає його. Хлопчик кліпає ще сонними очима. Замислюється.

— Зима.

— Зима снилася?! — дивується батько.

— Угу. І дванадцять місяців. Вони палили за нашим хлівом вогонь і грілися.

— За це можна й по дупі дістати, — каже батько. — Тільки розбишаки розкладають біля хліва вогонь.

— Я знаю, — киває хлопчик. — Я їм сказав. Але вони сказали, що дід їм дозволив.

— І ти їм повірив? — Батько струсив попіл із цигарки собі на штани й не зауважив цього.

— Дід теж грів біля вогню крила. Тільки не такі маленькі яку нього зараз, а величезні, як у того дядька, що мене з льоху дістав.

Батько розсміявся. Нахилився, щоб поцілувати сина. Обдав різким подихом. Хлопчик подумав, що бджолам цей запах навряд чи сподобався б.

— Тату, а ти мені щось приніс?

— Я? А… Десь у мене було…

Батько став обмацувати й вивертати кишені.

— Десь було…

— Що, тату?

— Зараз-зараз…

Хлопчик терпляче дожидався, і в тому довгому очікуванні вигадував, що би то таке міг приберегти для нього татко, і в побоюванні благально бринів думкою, аби той гостинчик таки знайшовся.

До пасіки поверталися запізнілі бджоли.