Книга забуття

Демони хоробрості й страху

― Я прийшов, — голосно повідомляю.

― Привіт! — Вигулькує з кухні Дайта.

Відставивши ув боки мокрі руки (стає схожа на пташку, котра збирається здійнятися в повітря), нахиляється до мене, щоб поцілувати.

— А снайпер наш де?

— Зостався в дворі з хлопцями погуляти. Дай, будь-ласка, шмату — колеса витерти.

Так, я сиджу на інвалідному візку. Якщо я досі про це ще не обмовився, то з тих самих причин, із яких не вказав, у що взутий або якого кольору на мені штани — нагоди не було. Хоч слід визнати, що в письменницькій роботі багато важать не тільки голова, а й сідниці (у голові може бути купа ідей та сюжетів, але якщо ваша дупа не відзначається посидючістю, лаврів ви на цій ниві не пожнете), а відтак і місце, на яке ця задниця примостилася, — від його комфортності безпосередньо залежить продуктивність письменницької праці. Щодо інвалідного візка, то він для писання текстів не менш придатний, ніж, приміром, крісло в стоматологічному кабінеті, але, скажу відверто, це не те сідалище, якому варто робити рекламу.

— Як ваші успіхи? — запитує Дайта.

— Влучили у все, що було.

― Ти дитину краще в шахи навчив би грати, — каже дружина, і в її словах мені чуються знайомі з дитинства інтонації. ― Було би більше користі.

Це слова з репертуару нашої бабусі. Чи то пак бабусі нашого Міки, яка за сумісництвом є моєю мамою. Дайті не притаманне моралізаторство. Гадаю, репліку вона запозичила, аби не видаватися бездіяльною на тлі інтенсивного нарощування домашнього мілітаризму.

— Здається, Андрій Вознесенський писав, що «зі всіх, хто стріляє, лише Амури безкорисливі», — відповідаю ухильно.

— Хтозна, — уже звичним своїм тоном каже Дайта. — Хтозна.

І вона права.

Особисто я Амурам довіряю не більше, ніж бородатим дядькам зі зброєю.

Ще минулого року ми з Мікою взяли собі моду ходити до тиру. Переважно стріляє Міка, я роблю лише по три постріли — для розминки і для прикладу. Тепер син стріляє без промахів, а спершу було без влучень.

— Я не знав, що треба одне око заплющувати, — пояснював пізніше свої минулі неуспіхи.

— Я ж тобі розказував і показував…

— Так, — підтверджує син. — Але я все одно не знав. Я думав, що більше бачиш — а два ока більше ж бачать, ніж одне, — то краще вціляєш.

— У логіці тобі не відмовиш.

Міка не починає уточнювати значення слова «логіка», як це робить зазвичай, коли в розмові з ним я використовую «дорослі» слова, а приймає сказане як похвалу й негайно ж повертає її мені у вигляді компліменту:

— І тобі не відмовиш.

Продовжує тему:

— А я бачив, коли одна дівчинка стріляла, то обидва ока заплющувала.

Я навіть бійців бачив, які стріляють із заплющеними очима.

— Дивна якась дівчинка, — зауважую. — Це тільки цілуються із заплющеними очима.

Міка невдоволено морщиться:

— Ну-у, тату!

Проте тут таки виявляє цікавість:

— А з одним заплющеним оком можна цілуватися?

— Навіть бажано, — кажу я. — Інакше недовго й жабу поцілувати. Чи ще яку страхолюдину. А стріляти із заплющеними очима просто небезпечно, можна ненавмисне в людину влучити.

Міка пильно дивиться на мене.

— У тирі чи на війні?

— За тир не знаю, а на війні не дозволено ненавмисно в людей стріляти.

— А навмисно?

— Навмисно — скільки завгодно.

— А в тебе навмисно чи не навмисно стріляли?

Шкребу щоку.

— Це добре запитання. Але річ у тому, що в мене на нього немає такої ж доброї відповіді.

— А погана відповідь у тебе є?

― Поганих відповідей у мене — ціла фабрика.

— У мене теж більше поганих відповідей, ніж хороших, — чесно зізнається Міка. — Тату, а чого бабуся не любить, коли я граюся автоматом чи пістолетом?

— У неї особиста неприязнь до зброї.

— Як це?

— Усі знають, що зброя — річ небезпечна. Але зазвичай це загальне знання, можна сказати, теоретичне. А бабуся знає про це з власного досвіду.

— Але ж вона не була на війні.

— На війні був її син. А це ще страшніше.

— Хай би була тебе не відпускала. Вона ж твоя мама, ти її слухаєшся…

Чи був я тоді достатньо слухняним сином, таким як Девід Рокфеллер? Не знаю. Але безсумнівно те, що моя мама — не мама Рокфеллера.

Девід Рокфеллер у мемуарах написав: «Безумовно, мама довго боялася заводити зі мною ту розмову. Але вона м’яко, проте впевнено висловила свої погляди: Сполучені Штати мають силою захистити наш шлях розвитку, тому придатні до військової служби чоловіки мають самі йти в армію добровольцями.

Не треба чекати мобілізації. Це — наш „обов’язок“. Я пам’ятаю, як вона м’яко, але палко промовила це слово. Я розгубився, і не тому, що вона змінила свої погляди на війну, а тому, що вона фактично наказувала мені ставати до боротьби і, ймовірно, загинути. Це мене засмутило, і маму, безперечно, теж. Я знав, що мама права і що я просто зволікав».

Місіс Еббі Рокфеллер була переконаною пацифісткою і (перед Перл Харбором) стійко вірила, що Сполучені Штати мають зберігати нейтралітет. Водночас була впевнена, що Гітлер та його союзники прямо загрожують Сполученим Штатам, і навіть більше: усім цінностям західного світу. Зі слів її особистого лікаря, на кожну перемогу нацистської військової машини — Австрія, Чехословаччина, Польща, Франція — мама Девіда Рокфеллера реагувала серйозними психосоматичними реакціями, дуже сильно нервувала, навіть хворіла фізично.

Щодо «серйозних психомоторних реакцій», то і в моєї мами їх — хоч греблю гати. Вона так само дуже сильно нервує й навіть без «навіть» хворіє фізично. Гадаю, моя мама — зворотний бік мами Девіда. Відмінність тільки в подразниках. І в тому, що одній довелося випровадити сина на війну, а другій — отримати сина з війни у вигляді «нерухомості» (такий це тоді мало вигляд; близько року я не міг самостійно навіть із боку на бік перевернутися). Наші мами поводяться так, як вони поводяться. І про нас їм ідеться чи про щось своє — вони однаково страждають. І навряд чи можливо щось змінити. Особисто я не бажав би опинитися ні на місці мами Девіда Рокфеллера, ні, тим паче, на місці своєї мами.

Девід Рокфеллер записався добровольцем у рядові солдати, а звільнився з війська офіцером розвідки. Від війни в нього зосталося позитивне враження: «Люди мого покоління згадують про свою військову службу або як про добру, або як про погану. У мене була добра служба. Спершу я розгубився і злякався, але дуже швидко навчився пристосовуватися й використовувати свої знання та вміння на користь своїй країні. Я вважаю роки війни неоціненною школою. Саме тоді я вперше спробував робити те, чому присвятив решту життя. Зокрема, я зрозумів ціну налагодження контактів із впливовими людьми — це давало змогу досягти конкретних результатів. Саме тоді я започаткував мережу знайомств, яку розвиватиму все життя».

Може, у мільярдерів з усім так? Навіть війна для них — не війна, а аристократичний клуб за бізнесовими інтересами, де вони обмінюються візитками. І Девід Рокфеллер, і Курт Воннегут мали причетність до розвідки, але якщо зважити на їхній особистий досвід, то таке враження, ніби вони побували не на одній війні, а на двох різних. Утім, Девід свідомий того, що є й інші, яким випала погана служба.

На жаль, мені не пощастило зазнайомитися на війні з кимсь, хто згодився б мені в мирному житті. Ще гіршою є справа із набутим досвідом: і задіяти немає до чого, і збутися немає як. Мало того: з часом цей досвід починає тебе переслідувати. А ти не знаєш, як дати йому раду. Не знаєш, як дати раду собі. Ти готовий піти й здатися до найближчого дурдому, але знаєш: там на тебе не чекають. Там не готові тобою опікуватися.

Перше відчуття після повернення з Афганістану: на мене тут не чекали. У ташкентському шпиталі, у нейрохірургічному відділенні, де майже всі лежачі й всі тяжкі, не було жодної санітарки. Усе робилося силами матерів, яких викликали до тяжкопоранених бійців, і тих, які вже трохи оклигали. Про те, як мене переправляли голого, під одним простирадлом, із Ташкента до Львова, можна написати окрему книгу. Півроку я чекав від собезу інвалідного візка. І все, все (!), що було зі мною далі, аж досі, свідчить: мене з цієї війни не чекали.

Ну й прапор вам у руки! Червоний радянський прапор.

І тим, хто нас звідти не чекав, і тим, хто нас туди спровадив. Тим паче, що двоїстості тут не спостерігається. Патріотично налаштовані можуть узяти державний — синьо-жовтий.

Щодо воєнного досвіду… Звісно, якщо є певні (ефективні) напрацювання на якомусь одному поприщі, то їх неминуче кортить застосувати і до будь-якого іншого поля діяльності. Щоб дарма не припадали порохом. Особливо, якщо це приватний досвід. Хоча, як на мене, комплекс воєнної науки позначений дуалізмом. Проглядається певна розбіжність між теорією і практикою війни. Спільною для них є лише непридатність для мирного повсякдення. Утім, із кримінальної хроніки нам відомі спроби використання в мирному житті практичних воєнних навичок. А з літератури знаємо людей (авторів), які наполегливо пропонують глобально залучати воєнну науку в усі сфери буття та побуту. Є, є такі популяризатори.

Наприклад, Роберт Грій — політтехнолог і радник Демократичної партії США, а за сумісництвом — «культовий американський письменник».

У книзі «33 стратегії війни» цей талановитий раціоналізатор написав: «Стратегії, що приносять успіх у війні, чи то допустимі, чи недопустимі, ґрунтуються на психології людини — завжди актуальній, що не змінюється в часі, а найбільші воєнні поразки надзвичайно повчальні як свідчення людської дурості й обмеженості, які можуть виявлятися в будь-якій царині. Стратегічний ідеал війни — найвищою мірою раціональні та емоційні дії, спрямовані на безкровну перемогу з мінімальними втратами, — має незліченне число застосувань в усіх сферах і безумовно актуальний для наших щоденних боїв і баталій».

Може, це про Девіда Рокфеллера? Навряд чи про Курта Воннегута. І, безперечно, не про мене.

Які можуть бути стратегії в гарматного м’яса?

У рядового солдата є лише одна стратегія — вижити. Замочити всіх і вижити.

Зачищаємо ділянку в горах. Якийсь мужик нам трапився. Без зброї, лише з сокирою. Допитали; каже, що по дрова вийшов.

— Застрелити його нахрен.

— За що?

— А якого хрена він тут лазить?

І вся відповідь.

І це при тому, що чоловік той — у себе вдома, в своїй країні…

Замполіт заступився.

А тепер, Роберте, уяви, що ти вийшов до крамниці по гамбургер і потрапив на очі своїм конкурентам-письменникам, які взяли на озброєння наші нехитрі стратегії, а ось замполіта нашого з собою не взяли… Начувайся, Роберте, начувайся!

Зрештою, Роберта Гріна можна зрозуміти — він «упарює» ідеї, такий у нього бізнес. Можна зрозуміти вчорашніх солдатів, які на хвилі героїчного минулого (в якому вони себе загубили) або від безвиході повоєнного часу (в якому вони себе не знайшли) намагаються заробляти мирний хліб військовими спеціальностями — така їхня доля. Про тих, хто не вилазить із постстресових станів, промовчу — вони за себе не відповідають. Непросто зрозуміти Андре Мальро, котрий у своїх «Антимемуарах» написав таке: «Героїчні бійці, які збулися разом із військовою формою всього, що них було, командири ударних загонів, які знову стали бакалійниками і власниками бістро, після Першої світової війни зустрічалися не так уже й рідко. Чи не тому, що хоробрість приходила до них начебто збоку? Хоробрість варта того, чого варта людина, за умови, що не забувають про те, чого вона їй варта; готовність пожертвувати собою ніколи не буває ницою. Усі ці люди виявилися позбавленими всього того досвіду, який принесла смерть, що їх оточувала, але також і досвіду, котрий подарувало би їм життя…». А як інакше мало бути? Найбільш природно й адекватно, коли солдат разом із військовим мундиром знімає й вішає (назовсім чи до якоїсь наступної кампанії) свій воєнний досвід і навіть ту ж таки хоробрість. Але такий перебіг подій Мальро чомусь не влаштовує. Очевидно, що стан війни (а отже, і досвід смерті) він ставить вище від стану миру (досвіду життя). Це суттєво, оскільки йдеться не лише про особисті вподобання Мальро, а про позицію, характерну для багатьох інтелектуалів. Гадаю, це комплекс «ботаніків». Єдина їхня можливість — стати в ряд крутих хлопців. Із цих позицій нарікання на те, що ветерани зреклися досвіду смерті, ще піддаються поясненню. Важко збагнути, чому мосьє Андре відмовляв їм у досвіді життя, чому він вважав їх утраченими для миру? Чого — яких дій, якої поведінки — домагався від них? Що змушує його повертатися до цієї теми: «Герої війни ставали буржуа, і мир робив непотрібною їхню фізичну відвагу, розсіював друзів, повертав їх дружинам і дітям; на зміну безвідповідальності солдата приходили обов’язки перед суспільством. Життя вкривало цих людей, які вижили, так само, як земля вкривала покійників». Адже і сам він після закінчення війни не продовжував партизанити, а подався в політику. У цьому сенсі міністр культури нічим не відрізняється від бакалійника.

Яке страшне порівняння: «Життя вкривало цих людей, які вижили, так само, як земля вкривала покійників». Можна зрозуміти, чому Мальро така дорога безвідповідальність солдата й такі принизливо-обтяжливі обов’язки перед суспільством. Але з якого добра-дива він узяв і отак запросто всіх цих людей поховав? Поставив на них хрест!.. За його логікою — істинне буття можливе лише на війні, ніби тільки там людина розкривається по-справжньому… А життя — це смерть.

Доведеться перевірити цю алогічну теорію на своїх побратимах. Телефоную до Юрка. Юрко мав поранення, ходить на милицях. Із першою групою все життя працює на заправці. Як Вася Алібабаєвич із фільму «Джентльмени удачі», який розбавляв бензин ослиною сечею. Осли в нас не водяться. Не знаю, може, Юрко сам у той бензин пісяє. Ніхто його за цією справою не впіймав. Хоча вигляд хати, яку він забабахав у Царському Селі, підказує, що на звичайні аналізи такий палац не зведеш.

— Юрку, що б ти сказав, якби почув від мене, що війна для людини, як небо для польоту птаха, і тільки там він може вільно розпросторити свої крила. А мир — це коли вимушено доводиться покидати простір і свободу неба, й повертатися до клітки. А клітка — мов труна, що символізує смерть.

— Пішов ти нахер!

Вичерпна відповідь.

Ознайомлюю Юрка зі змістом і логікою міркувань Андре Мальро.

— Пішов він нахер!

Починаю пояснювати, що не так усе просто. Дуже різні люди в різних місцях і в різний час висловлювали схожі думки. Наприклад, Євгеній Євтушенко у «Шести-десантнику» цитує слова Межирова, котрий сказав буквально таке: «Усі поети мого покоління, навіть ті, які вижили, були вбиті на війні». Де Фолкнер, де Мальро і де Межиров?.. На це не можна не зважати.

— Пішли вони всі нахер!

— Усім місця не вистачить. — Заколупав він уже своєю безальтернативністю. — Придумай щось оригінальніше.

— Нічого, нехай трохи потісняться. Та й хер там не гороб’ячий.

Із Юрком усе ясно. Можна обривати зв’язок.

— Будуть діставати, відсилай усіх тих поців до мене, — каже Юрко (у формі вибачення) на прощання. — Я їх переконаю в протилежному.

— Ти мене переконай, — кажу в трубку й вибиваюся.

Я надто довго сиджу над цим романом. Так довго, що за час писання декотрі свої переконання встиг поміняти на протилежні. Я не згоден із вищеназваними достойниками. Не згодний у принципі. Хоча спочатку це твердження видалося мені небезпідставним.

Продовжувати телефонне опитування не хочеться. Вважатимемо, що експеримент не вдався. Мені не залишається нічого іншого, як утішити себе (або ж опечалитися) думкою, яку висловив Еміль Чоран: «Будь-яке життя — це історія нищівного падіння. Якщо біографії так захоплюють, то це тому, що герої, так само, як і боягузи, вимушені вдосконалюватися в мистецтві зазнавання поразок».

— То ти так і не відмовився від ідеї назвати роман «Поразка»?

Це непомітно підкралася Дайта.

Щоб трохи її подражнити, я замість відповіді знову виволікаю з рукава цитату з Чорана: «Кожна перемога тією чи тією мірою є брехнею. Вона лише поверхово зачіпає нас, натомість поразка, хоч би якою дріб’язковою вона була, уражає в саме нутро, де вона постарається зробити все, аби ми про неї не забули, позаяк у будь-якій ситуації ми можемо сподіватися на її товариство».

— Дякую, мене таке товариство не влаштовує, — рішуче заявляє Дайта.

— Це тому, що ти не виробляєш у собі оперативно-філософського мислення.

— Навіщо мені філософське мислення? У філософських розмовах, які вів Сократ, гідно протистояти йому могла тільки його дружина, котра взагалі не визнавала жодної філософії.

— Це ж котра? Мірто чи Ксантипа?

— Думаю, що обидві, — без вагання відповідає Дайта.

— Може, вони й Сократа не визнавали? І це таких жінок ти береш за взірець?! — скрушно дорікаю. — Жінка повинна всіляко підтримувати чоловіка, а не протистояти йому.

― Щоб підтримувати чоловіка, жінці не потрібне філософське мислення, — резонно зауважує Дайта.

Квапливо погоджуюся. Отак завжди: скажеш щось, не подумавши, а потім не знаєш, як вирулити із ситуації, яку сам спровокував. Можна подумати, я тільки про те й мрію, щоб жити в одній хаті із Сократом у спідниці. Навіть жартома не варто дорікати жінці. Надто — жартома.

― Шкода, що Платон не записав жодного Сократового діалогу з дружиною, — висловлюю щирий жаль.

Подумки повертаюся до Андре Мальро. Може, в ньому говорить синдром переможця? Дайта перехоплює цей сигнал. Цікавиться:

—І чим же визначається синдром переможця?

— Короткою пам’яттю.

Американець Корі Робін написав: «На відміну від тих, хто програли, чия поразка слугує їм постійним нагадуванням про їхню невинагороджену жертву, принесену в боротьбі, переможці страждають на забудькуватість. Забувши про тяготи і битви, вони тужать за її громом. Ми почувалися живішими, волають вони, ніж зараз, в обіймах комфорту».

Дайта робить замислене лице.

— Це сучасний американець?

— Так. Книжка називається «Страх. Історія політичної ідеї».

— Мені здається, сучасні американці надто відірвані від решти світу, аби робити такі узагальнення.

— А мені думка Корі Робіна сподобалася.

Ось як він її розвинув: «Хоча переможці нарікають на гальмування після перемоги, істинне джерело їхнього невдоволення — розчарування. Перемога змушує переможців побачити, що добро, за яке вони билися, виявляється заплямленим і тьмяним, що земля обітована здалеку видається кращою, ніж зблизька. Можливо, саме тому Господь не дозволив Мойсееві зійти з гори Нево: якби він увійшов у Ханаан, там би його, могло статися, чекало розчарування. А так і переможець, і переможений приводять до єдності в розумінні єдиного — ми билися за порожнечу…».

― Тоді вже назви роман — «Між перемогою й поразкою», — радить Дайта.

— Непогана ідея, — хвалю її й веду далі: — Пам’ятаєш фільм «Біле сонце пустелі»? Солдатика, Петруху…

— Гюльчатай, відкрий личко?..

— Так-так. — Активно киваю. — Для чоловіка війна приваблива, як незнайома жінка. Принаймні, з жінкою в нього асоціюється зовнішній образ війни. У всьому, що стосується війни, чоловік виявляє себе, м’яко кажучи, не цілком зрілим він поводиться, як пацан. Його уява малює всі можливі жіночі зваби війни. Проте чоловік не тільки дає волю фантазії, він прагне пізнати війну… «Гюльчатай, відкрий личко». І якогось разу це трапляється. Паранджа піднімається… а під нею — здоровенний бородатий дядько, який відбирає в невдатного солдатика гвинтівку й прохромлює сараку його ж багнетом.

— Отже, правда, що у війни не жіноче обличчя? — пожвавлюється Дайта, ніби їй вдалося відвести від себе підозру в потуранні космічному злу.

— Так, — кажу, — але це виявляється лише після того, як ти залізеш їй під спідницю.

Дайта здивована.

— До чого тут спідниця? Ти ж говорив про паранджу. Наскільки мені відомо, це не одне й те саме. Мені здається, така підміна понять не є коректною.

Жодна із жінок, котрим я спочатку зазирав у лице, а потім залазив під спідницю, не звинуватила мене в некоректності. Радше навпаки: якщо ти вже зазирнув під паранджу (образно кажучи) і хочеш зоставатися коректним, то лізь під спідницю (в прямому сенсі). Суджу із власного досвіду. (Доречне уточнення: наразі йдеться суто про жінок. Жодних відсилань до війни.) Хоча навряд чи Дайта прийме мій аргумент як переконливий.

— Як говорив Андре Жід, щоб знищити війну, недостатньо її викривати. Тому, хоч із якого боку її заголюй — чи це буде обличчя, чи яка інша популярна частина тіла, — ні до чого доброго це не призведе. Усі ці «відкриття» — лише попутні вияви зазнаних моральних травм. Потрібно, щоб чоловіки перестали хотіти війни, як ніхто не хоче старої діви. А поки вони тягнуться до неї, як до молодої безсоромної курви… Обзивають її, зневажають, але тягнуться…

Дайта перебиває мене:

― Якби я була феміністкою, мені твої порівняння не сподобалися б. Вони мені й тепер не подобаються, але якби я була феміністкою, я обурилася б…

― І оголосила б мені війну, — завершую я. — Чи не так?

Дайта робить замислений вигляд, ніби радиться з собою, уявляючи, що вона робила б, будучи феміністкою. Крутить головою.

― Я не стала б так далеко заходити в своїх фантазіях.

Мене це тішить. Вдоволено киваю.

― А тепер запитай мене, чи готовий я до війни?

― Ти готовий до війни з феміністками? — луною відгукується Дайта.

— У тім бо й річ, що ні. — Безпомічно розводжу руками. — Ні з феміністками, ні з кимось іншим.

— Чого ж тоді зариваєшся?

— А це — добре запитання, — кажу я й замовкаю.

Дайта не зводить із мене очей.

— Я знаю, про що ти думаєш. Ти шукаєш відповідну цитату.

Здіймаю догори руки, ніби здаюся в полон.

— Справді, чого я зариваюся? — повторюю запитання. — інша річ, якби я думав, як один із слуг Авфідія, котрий у шекспірівському «Коріолані» сказав таке: «Як на мене, війна — краще; вона — ясний день, а мир — це ніч. Війна живить, веселить, наповнена чутками й вигадками. А мир — ніби сон чи параліч: нудьга, порожнеча, глухота і в’ялість. У мирний час побічних дітей більше родиться, ніж на війні людей гине». Але ж я так не думаю! Та й Шекспір після Другої світової такого вже не напнув би. Хоча тепер трапляються розумники, які кажуть, шр за один рік в Україні на дорогах у детепе гине більше людей, ніж за всі роки Радянський Союз утратив на Афганській війні… Тільки річ у тому, що на дорогах гинуть, бо порушують правила дорожнього руху, а на війні тому, що дотримуються правил війни. Не можна порівнювати статистику нещасних випадків зі статистикою втрат, закладеною заздалегідь…

Перериваюсь. Щось я розбалакався.

― Я на твоєму боці, — каже Дайта. — Але ти так і не відповів. Не знайшов потрібної цитати?

Міряю Дайту задумливим поглядом.

— Зазвичай люди (не тільки сильні, а й слабкі) поводяться так, що провокують агресію, до якої не готові. Це відповідь на твою репліку щодо цитати. А щодо відповіді, то, як висловився критикований мною Роберт Грін: «Проблема полягає в тому, що нас усіляко готують до миру, і, як наслідок і ми абсолютно не готові до того, з чим доводиться стикатися в реальності, — до війни».

Цього разу він, здається, правий.

Однак точніше цю проблему сформулював італійський письменник Алессандро Барікко. Навряд чи цей сеньйор зачитувався в дитинстві тільки книжками про війну, якими забивав собі голову я. Швидше за все, ми псували себе (або ж удосконалювали) різним чтивом. Упевнено можна сказати лише про те, що і в зрілому віці він не втратив інтересу до книжок про війну. І не тільки почитує. Наприклад, Барікко, який так добряче підправив «Іліаду». Гомер йому суддя. А нас це не повинно бентежити. Алессандро дуже тонкий письменник, усі його висловлювання про війну (в післямові) місткі й надзвичайно точні. Так ось: «„Іліаду“ необхідно читати в потрібний момент. І якщо, як це довелося мені, „переписувати“ її, то вчасно: під час війни. Хоча мені, як і раніше, здається, що слово „війна“ не пасує для визначення подій, що відбуваються в світі (на мій погляд, це просто зручне слово): ми, безумовно, живемо в такий час, коли вияви варварства, тисячоліттями пов’язаного з воєнними діями, стали частиною нашого повсякденного життя».

Варварство — ось як це називається.

До нашої розмови долучається Міка:

— Бабуся каже, що той, хто вигадав війну, буде горіти в пеклі, — каже він.

Мені пригадалася дзенська притча.

Воїн, який звався Нобусіге, прийшов до Хакуїна й запитав його, чи є насправді рай та пекло.

— Хто ти? — запитав Хакуїн.

— Самурай, — відповів воїн.

— Оце ти самурай? — вигукнув Хакуїн. — Який же правитель міг узяти тебе охоронцем? У тебе обличчя жебрака.

Нобусіге так розсердився, що став добувати з піхов меча. Хакуїн продовжував:

― То в тебе і меч є? Напевно, такий тупий, що ним ти мені й голови не зітнеш.

Коли ж Нобусіге оголив меч, Хакуїн зауважив:

― Ось так відчиняються двері пекла.

Ці слова відкрили самураєві вчення майстра. Заховавши меча, він поклонився.

― А так відчиняються двері раю, — сказав Хакуїн.

Наша бабуся, як завжди, права.

— Ходіть обідати, — кличе Дайта.

Доведеться мені на час обіду укласти перемир’я зі своїм романом.

Швидко впорюємося з борщем. Міка, який у всьому прагне тримати першість, постійно звіряється з моєю тарілкою. Дайта подає молоду картоплю, заправлену шкварками (свіжиною), часником і кропом.

— Тату, може, тобі бойових сто грамів налити? — пропонує Дайта.

— Наливай, — з готовністю відгукується Міка.

— Ти що — тато? Діти спиртного не п’ють.

— Не п’ють, — погоджується Міка. — Але в нашому класі є хлопчик, його звуть Боб, ага, точно, Боб Чикушка, то він теж не п’є… Тільки, якщо він буває там, де п’ють горілку, ну, в гостях там чи вдома, то йому наливають, як усім. Таке в нього правило, щоб справедливо було. А він зливає всю ту горілку до такої великої бочки на колесах, забув, як вона називається. А коли він, ну, той хлопчик, виросте, то вип’є…

— Я також багато чого корисного в школі навчився, — кажу, дивлячись на світло крізь прозорість наповненого келишка. — Школу недурний чоловік вигадав.

Міка кривиться.

— Краще б він вигадав скейт на повітряній подушці або штани з телевізором.

— Дивись, аби тобі броньованих штанів не довелося замовляти, — попереджаю.

Міка кидає на мене швидкий погляд, щоб уточнити рівень серйозності загрози. Хоча йому ще не доводилося отримувати від тата з мамою по дупі, проте очевидно, що в нього немає певності щодо власної недоторканності. Що означає жити в країні, де стабільністю відзначаються лише негативні чинники.

— Хто ж це такий? — дивується Дайта; вона зазвичай у курсі всіх шкільних новин. — Як, ти кажеш, його звуть — твого однокласника?

— Гмм… У-у-у… А, згадав! Його звуть — Робі. Точно, Робі Чокнутий.

— Що ти вигадуєш?! Ще один письменник знайшовся. Як дам зараз по броньованих штанах!

Міка вдоволено регоче.

— У них там такі екземпляри є, що я не здивувалася б, якби це виявилося правдою, — пояснює Дайта причину своєї легковірності.

— Які екземпляри? — зацікавлюється Міка. — Про кого це ти?

— Сиди спокійно та їж, — сварить його Дайта. — І не втручайся в розмови дорослих.

— Добре, я тільки тост скажу.

— Кажи вже, кажи, — підганяю я його, — а то мені рука затерпне.

― Тост! — каже Міка і прямо таки знемагає від наступного нападу реготу.

Це в нього жарт такий. Улюблений. Багаторазового використання. Перевірений на всіх наших гостях.

Я випиваю. Нахромлюю шкварку. Підношу виделку до рота.

― Сартр, — кажу, ніби в мікрофон.

— Що?! — не зрозуміла Дайта; мабуть, подумала, що я висловив якусь заувагу стосовно страв.

— Сартр, ось хто дає гідну відсіч мудруванням Мальро, — роз’яснюю, потрясаючи виделкою зі шкваркою. — Що означає впору випити!

Нарешті підчіплюю шкварку зубами. Й одразу ж устаю з-за столу. Цебто відкочуюся.

— Ти куди? — зупиняє мене Дайта. — Картопля вистигне!

— Мушу тобі це прочитати.

— Невже твій Сартр не може зачекати?

Вагаюся. Пара здіймається над мискою з картоплею, спокусливо лоскоче ніздрі. Продовжую жувати шкварку. Все ще вагаюся.

Андре Мальро цитує якогось старого японця, котрий сказав йому: «Якщо твій друг пронизаний стрілою, не займайся лучником, а вирви стрілу». Либонь, француз сприйняв ці слова як велику мудрість. Бачити мудрість там, де її немає, — це окремий талант. Для інтелектуалів характерне поклоніння перед екзотикою. Утім, не будемо узагальнювати. Єдине: якщо вже з вашим другом таке трапилося, займіться лучником, поки він не обтикав його (а заразом і вас) стрілами, уподібнивши до їжачка.

Ну що ж, щодо лучника та стріл з’ясували. Тепер залишилося накласти цю трафаретну мудрість на нашу ситуацію з Сартром та картоплею.

— Я принесу, — приходить на допомогу Міка.

У «Щоденниках дивної війни» Сартр зафіксував: «По суті, війна не може нічому служити, оскільки вона є чистою руйнацією. Це винятковий і своєрідний досвід, що замикається на самому собі. Для прикладу, воїнська мужність — мужність обмежена — не може бути знаком моєї мужності в мирний час (наприклад, на пожежі, загалом кажучи: там, де ти один). Узагалі, на мій погляд, буття-на-війні є, судячи з усього, якимсь другим життям, яке мені дається в іншому світі і яке варто пережити цілком і повністю поза всякими стосунками з іншим життям (головним)».

Вважатимемо, що карта Мальро бита картою Сартра. Щодо останнього, то цей синоптик (служив військовим метеорологом) також мастак напускати туману. Одне життя, друге життя, третє… Ніби це сучасна комп’ютерна гра.

Життя в нас одне, друже Сартре. І не треба бути філософом…

А може, навпаки? Треба бути філософом. Завжди треба бути філософом…

Людське життя не має абсолютної цінності. Лише умовну. Як і все інше.

Поміркуйте самі: «Найстрашніше на війні — це не снаряди й не бомби, до всього цього можна звикнути; найстрашніше — це бездіяльність, невизначеність і відсутність безпосередньої мети. Значно страшніше сидіти в ущелині у відкритому полі під бомбуванням, аніж іти в атаку. Хоча в ущелині шансів на смерть значно менше, ніж під час атаки. Але в атаці — мета й завдання, а в ущелині тільки бомби рахуєш: влучить чи ні». Це Віктор Некрасов, автор «В окопах Сталінграда». Або в іншому місці: «Настрій собачий… Хоч би німці десь з’явилися. А то ні німців, ні війни, а так, якась занудна тягомотина».

(Отже: самоцінність життя не має прямого зв’язку із його самозбереженням).

І для мене не було нічого гіршого, як відсиджуватися в бригаді.

Ось і зараз маю відчуття, ніби я замість того, щоб іти в атаку, відсиджуюся в ущелині. А якщо уточнити, що ущелина ця має всі ознаки статевої щілини, то взагалі якась повна Караганда.

— Усе було дуже смачно.

Суттєва заувага: ніщо не може нам завадити поїсти з апетитом.

Так! Я ситий, я повен сил. Мене дістали власне занудство і вся ця безконечна тягомотина, якій я усіма способами сприяю. Де німці?! Де війна?! Де цей роман?! Я його зараз порву!..

— Ти недобре почуваєшся? — запитує Дайта.

— Ні, дякую, все гаразд, — відповідаю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти на мене сердишся, — каже Міка.

Обіймаю сина.

— Вибач. Просто я задумався.

— Я ж нічого поганого не зробив, правда?

— Ти — молодець.

—І ти — молодець. — Міка міцно стискає мою шию. — Я за тобою скучив.

У моїй довідці про поранення написано, що отримав я його, перебуваючи в спецвідрядженні. Так це тоді називалося. І тепер, поки я пишу, поки думаю про цей роман, про війну, я для свого сина відсутній — перебуваю в спецвідрядженні. Навіть коли ми обідаємо за одним столом. Відсторонений, відчужений, чому я не спитаю себе: «А воно того варте?».

— Ти чай будеш біля комп’ютера пити? — запитує Дайта.

Я киваю.

— А я біля телевізора, — подає голос Міка.

Живемо ми не тільки один для одного, не тільки для себе, а й іще для чогось. Саме цей, третій, пункт спонукає мене займатися тим, чим я займаюся. Проблема в тому, що письменницька робота — надомна. Її неможливо зоставити за порогом. Тому моя родина в курсі, коли персонажі мого роману (роман завжди один — той, що в роботі) хворіють, коли сваряться, а коли на все забили…

— Тату, тут кіно про війну йде, — озивається Міка з сусідньої кімнати. — Будеш дивитися?

— Якщо ти не проти, я трохи попрацюю.

— Звук, будь ласка, притиш, — просить Дайта.

— До-о-обре, — поблажливо відповідає нам обом.

Приходить Дайта з горням.

— Щось мені кави захотілося. Посиджу біля тебе дві хвилини.

— Посидь. Кажуть, якщо довго сидіти на березі річки, можна дочекатися, що по ній попливуть трупи твоїх ворогів.

Дайта морщиться. Вона присіла кави випити, а я їй про трупи ворогів.

— Це ти про що? Про війну?

— Про мудрість. А щодо війни Мао Цзедун таке казав: «Ми — за знищення війни, нам війна не потрібна, але знищити війну можна тільки через війну. Якщо хочеш, щоб гвинтівок не було, — берись за гвинтівку». А ще він сказав, що гвинтівка народжує владу.

— Це також мудрість?

— Тільки для хунвейбінів.

— А я все чую, — подає голос Міка.

— Негарно підслуховувати китайські розмови дорослих, — докоряю йому.

— Ти сказав за гвинтівки, а мені пригадався Дімаров, як їх «озброєних» цеглинами погнали в атаку. Те, про що він розповідає, мені в голові не вкладається, — каже Дайта; вона відвела руку з горням і дивиться на нього, ніби чекає, що з посудини з’явиться якийсь Хотабич і роз’яснить, чому в цьому загалом прекрасному світі трапляються такі страшні речі.

— У фільмі Микити Михалкова «Цитадель» є подібний епізод, тільки масштабніший: на штурм цитаделі женуть тисячі людей тільки з палицями. Цей абсурд навіть обґрунтований якимись недолугими розмислами, вкладеними в уста Сталіна. Цебто таким випадкам дається раціональне й логічне пояснення, а відтак — і виправдання. Що, як на мене тільки посилює всю цю нісенітність… Михалков спробував зробити інакший фільм про ту війну, навіть порушив деякі непопулярні теми. У другому фільмі його трилогії військові під час відступу підривають міст разом із колоною біженців. Звісно, тралилося це випадково. Очевидне бажання режисера показати весь жах війни, але замість того, щоб сказати, що якби не система (що знала лише шлях репресій), цей жах міг би й не бути таким тотальним і неминучим, він напирає на людський фактор… Коротше, замахнувся Михалков на Шекспіра, а вийшло, як у тій пісеньці про міліцію: «Если где-то, кое-кто у нас порой…»

— А я люблю фільми Михалкова, — каже Дайта і проводить пальцем по облямівці на горнятку. — «Сибірського цирульника» я дивилася стільки разів, що диск мало до дірок не протерся.

Киваю у такт її слів. Мені відомі естетичні вподобання Дайти. Це не замах на чужих кумирів. Наразі Михалков мене цікавить лише в світлі теми, яку розробляю. Мені також подобається переважна більшість його картин. Я ж не про художні чесноти веду мову, а про інтерпретацію історичних подій на догоду імперській ідеології. Продовжую безпристрасним, але в’їдливим тоном лектора:

― У зв’язку з цим випадково підірваним мостом мені пригадалася книга Федора Пігідо-Правобережного «Велика Вітчизняна війна», у якій опріч усього іншого розповідається про знищення Дніпрогесу…

— Тих його фільмів, про які ти говориш, я ще не дивилася. — Дайта зазирає в чашку. — Якась кава недобра. Чи то слабка, чи то засолодка… Ніякого задоволення. — Вона зводиться. — Не люблю я про війну. Я люблю про кохання. — Цілує мене в щоку. — Тримай оборону. А я відповзаю в тил. Коли що — викликай на підмогу.

Мені не оборону тримати, мені треба в наступ іти.

Он Роберт Грін до мобілізації закликав: «Візьміть на замітку: ваша мета — перемога, а не справедливість і безпристрасність. Зверніться до риторики воєнного часу, її приклади допоможуть вам підняти ставки й пробудити бойовий дух».

Ну, що ж, звернемося до риторики воєнного часу, почитаємо Пігідо-Правобережного.

«Про планове висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухалися військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10–12 від гідроелектростанції вниз за течією Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення тоді на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухнула Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що рухалися греблею, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лавина води покотилася Дніпровською заплавою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріалів і десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден разом із судновими командами загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Нікополя й далі на позиціях стояли військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20 000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість загиблих неможливо. Отже, називаю цю цифру із застереженням. Окрім війська, загинули в плавнях десятки тисяч голів худоби та багато людей, які там були на роботі».

Такою риторикою бойового духу не піднімеш.

Цікаво, що на це Роберт Грін сказав би? Чи цього пана (сер!) також водою змило?

Відкидаю голову назад і заплющую очі.

«Розмірковувати про життя перед лицем смерті означає, безперечно, ще більше поринати в безодню невідомості. Я не кажу про можливість бути вбитим, можливість, що всякому дає банальний шанс виявитися сміливцем; я кажу про смерть, яка рівноцінна всьому, могутнішому від людини: рівноцінна старінню й навіть перевтіленню нашої планети, чия заціпеніла нерухомість, як і її перетворення, навіть якщо воно є справою рук людських, невідворотно вселяє нам думку про смерть».

Це знову Андре Мальро з його «Антимемуарами».

Хтось сопе в мене над вухом.

— Ти чого кіно не дивишся? — запитую, не розкліплюючи очей.

— А як ти знаєш, що це я? — запитує Міка.

— Нюхом чую.

— А як я пахну?

— Ти пахнеш цукерками.

— А ти…

Міка тикається носом мені в плече й починає обнюхувати.

— А я пахну горілкою і часником.

— Це зсередини, — уточнює син. — А знадвору ти пахнеш одеколоном.

Цілую Міку в голову.

— Молодець. Вичерпна відповідь.

Тут таки настала черга запитань.

— Тату, тобі було страшно на війні?

«Страх завжди вважали ганебним на війні, він називався боягузтвом. Воєнне переборення страху людина досягала, вона чинила чудеса хоробрості, вона ставала героєм, — писав Микола Бердяєв. — Але це з більшими труднощами поширювалося на все інше життя, особливо життя духовне. Не можна доволі часто повторювати, що звільнення від страху є головним завданням людини. Досягнення безстрашності є вищим станом людини. Ідеться про досягнення, оскільки ніхто не може сказати, що йому страх зовсім невідомий».

— Авжеж. Ще й як!

—І що ти робив?

Знизую плечем.

— Боявся.

Я вже писав, що по-справжньому пізнав страх тільки тоді, коли повірив, що мене можуть вбити.

А ось Андре Мальро: «Я відповів Сент-Екзюпері, який запитав мене, що я думаю про мужність, що вона уявляється мені цікавим і навіть банальним наслідком почуття власної невразливості. І Сент-Екзюпері з певним подивом зі мною погодився».

І чого ж він так здивувався, цей Сент-Екзюпері?

Це нам би з нього подивуватися. Послухайте: «Минулого року я побував на мадридському фронті, і, на мій погляд, зіткнення зі справжньою війною дає більше, ніж книги, думаю, тільки від солдата можна дізнатися, що таке війна».

Навряд чи хтось у процесі читання книжки про війну насцяв від страху в штани, як це трапилося з Ґюнтером Ґрассом, який прийняв бойове хрещення, потрапивши під обстріл радянських «катюш». «Страх був незмінною частиною мого похідного спорядження, — поділився він спогадами в „Цибулині пам’яті“. — Відправившись учитися страху, я отримував від нього щоденні уроки. Пригнутися, ухилитися, зробитися непомітним — ці елементарні прийоми виживання доводилося виконувати без попередніх тренувань. Горе тому, хто вчився погано. Іноді допомагав зачатий хитрістю й випадком нащадок на ім’я „везіння“».

— А з тебе ніхто не сміявся?

«Коли ти не з боязких і людина стійка, це аж ніяк не означає, що ти не повинен уникати за змоги поразок та халеп, що тобі загрожують, і, відповідно, боятися, щоб вони тебе не заскочили, — розмірковував мудрагель Монтень. — Навпаки, всі чесні засоби, здатні нас уберегти від нещастя, не лише дозволені, а й заслуговують на похвалу. А щодо сили гарту, то вона виявляється здебільшого в тім, аби з незворушним спокоєм перетерплювати злигодні, на які немає ради. Ось чому жодні рухи чи випади зброєю в бою не здаються нам негожими, якщо вони допомагають відбити завдані нам удари».

— Вони ж не знали, що я боюся.

Монтень говорить радше про рефлекси. Перша реакція тіла чи думки не завжди керована. Або ж завжди некерована — мимовільна, якщо її не відпрацьовували зумисне. Наприклад, коли я тільки потрапив до Афганістану, першою реакцією на віддалені залпи гармат була думка: грім. А після повернення варто було зачути грім, як одразу ж думалося: гармати.

— Як це?

— Я не показував, що мені страшно.

— А-а.

Ернст Юнґер 10 жовтні 1943 року зробив у щоденнику («Випромінювання») запис: «Думка: незважаючи на те, що в цій другій війні я значною мірою оточений кулісами комфорту, я живу в більшій небезпеці, ніж під час битви при Сомме чи у Фландрії. Мені здається також, що серед сотні старих вояків навряд чи хтось витримає ці нові жахи, що наростають у міру переходу зі сфери героїзму в сферу демонічну».

І сам Юнґер, який у Першу світову отримав, здається чотирнадцять поранень (не рахуючи таких дрібниць, як рикошети та подряпини) і кілька орденів, уже не був тим героїчним воякою, яким ми його знаємо за книгою «У сталевих грозах». Ось запис 1942 року, зроблений на східному фронті: «Ми стрибнули в укриття й перечекали бій. Такі положення бачаться мені тепер напівкомічними, напівприкрими. Вік чи, радше, стан, у якому ці речі видаються привабливими, коли стараєшся перевершити самого себе, зосталися для мене в далекому минулому». Ернст Юнґер не прагнув поповнити кількості ні своїх поранень, ні нагород. Звичайно, не страх цьому причиною. А якщо й страх, то той, якого Юнґер уже не здатний відчувати. «Буває такий різновид страху, що заворожує, як незнана земля. Так, у ці миттєвості я відчував не боязнь, а піднесення й майже демонічну легкість; нападали на мене й несподівані приступи сміху, який нічим було вгамувати», — поділився відчуттями в своїй першій і, либонь, найвідомішій книзі — «У сталевих грозах». Такий страх для Юнґера тепер — розкіш. Оскільки «мислення і страх — одне одному не пара; почавши думати, необхідно передусім прогнати страх, інакше з’являться міражі й неправдиві умовиводи, — цей запис датовано 1947 роком — зі щоденника „Роки окупації“. — Фізична загроза видається тим страшніша, чим сильніше йде на спад вінець мислення — метафізичне бачення». Перед нами — мислитель та естет. Якось (Париж, 27 травня 1944 року): «Повітряні тривоги, нальоти. З даху „Рафаеля“ я двічі бачив, як у напрямку Сен-Жермен піднімалися потужні хмари вибухів, а ескадрильї на великій висоті віддалялися… Під час другого нальоту при заході сонця я тримав у руці бокал бургундського, в якому плавала полуниця. Місто зі своїми червоними баштами й куполами було огорнуте дивовижною пишнотою, подібно до чашечки квітки, для смертельного запліднення обліпленої комахами. Усе було спектаклем, дією сили як такої — утвердженої й піднесеної стражданням».

― Яка демонічна картина! — каже Дайта.

Вона підходить іззаду, нагнувшись, кладе підборіддя мені на плече й дивиться в монітор.

— Демони страху відпочивають, — погоджуюся.

Притуляюся щокою до її щоки. Вона обіймає мене за шию.

― Де тільки ті демони на нашу голову беруться? — зітхає Дайта.

— Наші демони — це ми.

— Що — і я? — Розмикає обійми.

— Ти — ангел, — заспокоюю дружину. — Підлий, будь ласка, квіточку.

Вказую у бік кактуса на підвіконні. Мені його подарували.

— У кактусі також є щось демонічне, — висловлює Дайта доволі провокаційне твердження.

— У раю таких, мабуть, не водиться, — доводиться й мені визнати.

— Які подарунки — такі й шанувальниці, — робить висновок Дайта й залишає мене, хоча це не схоже на відступ.

Отака вона — людська реальність. Безперервна гра тіней і світла.

Ми шукаємо причин своїх маленьких і великих, домашніх і вселенських воєн іззовні, натомість вони всередині нас. Жан-Поль Сартр підтвердить.

«Оскільки війна походить від людей і відбувається з людьми, вона є людською реальністю, — писав філософ. — У ній немає нічого від того, що звалюється на людей іззовні, на кшталт абсурдного смерчу. Навпаки, це організована внутрішня видозміна їхнього буття, — одна з можливостей буття людської реальності. Не варто переживати її, мов якесь бактерицидне захворювання, котрим я мучуся, не відповідаючи за нього, так само не варто хулити війну, розглядаючи її як результат злої волі окремих людей. Варто бачити в ній не зло, котре хтось мені чинить, а зло яке в мені сидить. Війна — це я».

Так, війна — це я!

А тепер усі хором повторюйте за мною: «Війна — це я».

Чи, може, хтось думає, що він непричетний?

— Війна — це я. Війна — це я…

— Що ти там бурмочеш? — запитує Дайта.

Зводжу на неї очі. Вона напоює водою кактуса, який є речовим доказом наявності в мене літературних шанувальниць. Я всміхаюся.

— У книжок і куль свої долі.

— Як і в людей, — каже Дайта.

— У книг і куль, — повторюю я.