Книга забуття

Сержант Мурчик

― Бля буду, нас до Афгану пакують.

Юрко сидів на скатці шинелі й лихим оком мружився на сонце. Від його слів у Миколи похололо й неприємно засмоктало в животі, до горла піднявся клубок нудоти. Не знати, чи це страх давався взнаки, чи випита минулої ночі горілка. В учебці про Афганістан ходило чимало чуток, довкола яких точилися безперервні розмови, особливо напередодні випуску. Афганська тема породжувала всезагальне збудження: одні, обравши гасло «вперед — за орденами!», не могли дочекатися часу, коли втраплять на поле ратних подвигів, інші, не бажаючи ділити участь гарматного м’яса, шукали способів відмазатися від цієї перспективи. Микола ж у балачки не встрявав, зачаївшись, забобонно мовчав, ніби сподівався, що коли сам не видасть себе, то зостанеться непоміченим для всіх оцих перипетій.

— Хіба я тобі не казав? — озвався Олег.

— Навряд, — кволо заперечив Микола, ніби в такий спосіб намагався відвести від себе небезпеку. — Якби мали до Афгану відправляти — відправили б одразу ж після учебки разом з усіма. Для чого було тарабанити нас мало не до самого Льодовитого океану, щоб тепер перти назад? Нелогічно.

— Це щоб ти, розумнику, пробздівся трохи, — насмішкувато кинув Юрко.

Микола промовчав. Нудота не відступала.

Юрко, відхаркнувши, потужно сплюнув у бік гурту середньоазіатів, які сиділи напочіпки; у такій позі вони могли перебувати годинами. Миколу дивувала ця їхня здатність, сам він і десяти хвилин не міг витерпіти: ноги заклякали так, що не здужав випрямитися. Смугляві хлопці перемовлялися між собою впівголоса. Плювок заледве не дістав крайнього — той вороже зиркнув у їхній бік і щось мовив.

— Що ти сказав?! — визвірився до нього Юрко.

Той ще раз щось буркнув, судячи з виразу обличчя, погрозливе (його товариші враз заґелґотали й стихли), але відвернувся й вдавав, наче не чує, як Юрко обкладає його матюками.

— Ану йди сюди! — не втихомирювався Юрко. — Повтори, що ти сказав?!

«Для чого він заривається? їх он як багато, а нас тільки троє. Накинуться всі разом — у землю по горло затовчуть», — тривожився Микола. Він побоювався середньоазіатів, їхньої дикості й агресивності.

Юркові ж азіати пофіг. Йому все пофіг.

— Зараз би пивка для ривка, — мрійливо муркотить, потягуючись, ніби й не скреготав щойно зубами на туркменів — чи хто вони там. — Спекота.

Гімнастерка на Юркові розстебнута на всі ґудзики, ремінь послаблений по саме нікуди.

— А капітан що каже? — повернувся до розпочатої теми Олег. — Йому ж напевно відомо, куди нас відправляють.

— Каже, що писець нам усім і йому разом із нами.

— Йому — то зрозуміло, а ми тут до чого?

Юрко реготнув.

— Ти як той поц із анекдоту. Каже: піду на війну, одного-двох заб’ю і назад прийду. А як тебе хто? А мене за що? — Дістав із кишені зім’яту пачку «Прими», подлубався в ній. — Якщо тебе тато від армії не відмазав, то хто тепер тут сортуватиме? — Відкинув порожню пачку, встромив до рота половинку цигарки.

Олег квапливо підсунувся до нього разом зі своїм сідалом і черкнув сірником.

— Мій тато ідейний. — У його голосі не чулося належної поваги до тата. — Покуримо?

Юрко мовчки затягнувся.

— А ти чого такий кислий? — Штурхнув Миколу.

— Зле мені, — вимучено всміхнувся Микола. — Мені ще ніколи не було так зле. — Здавалося, він ось-ось заплаче. Олег розсміявся.

— То ти класно жив…

— Заткнися, москалику, — обірвав його Юрко.

Якусь мить він дивився на Миколу так, як дивляться на обтяжливу річ, зважуючи, кинути її чи брати з собою.

— Не сци в компот, прорвемося! — Підбадьорливо поплескав по плечу.

— Чому не за уставом одягнений?! Ти в армії, а не на пляжі! Мать-перемать!

Це звідкілясь узявся тутешній прапорщик. Юрко коротко без інтересу глипнув у його бік.

— Нахрен!

Прапорщик отетерів.

— Що-о?!

Не йняв віри своїм вухам.

— Пішов нахрен! — спокійно уточнив Юрко.

Прапорщик побуряковів, лице перекосилося від люті.

— Встати! — загорлав, ніби йому в дупу розпеченого шворня встромили. — Встань, коли з офіцером говориш!

Микола квапливо зіп’явся на ноги. Він боявся різного начальства. В армії боявся кожного, хто дозволяв собі на нього кричати. Олег і собі підхопився, застібаючи комірець під горлом на гачок. Тільки Юрко навіть вухом не повів. Ще раз затягнувшись, протягнув цигарку Олегові. Той машинально взяв її, але до губ піднести не зважився, затиснув у кулаку, витягнувши руки по швах.

— Це ти офіцер? — Юрко всім корпусом розвернувся до прапорщика. — Ти — кусок недороблений!..

Прапорщик шарпнувся до Юрка з явним наміром силою осадити борзого солдата, і хоч той навіть не поворухнувся, щось у його вигляді зупинило скорого на розправу командира, він крутнувся на місці і, сиплячи матюками й погрозами, подався в бік ангарів.

— За поміччю побіг, — мовив Олег, жадібно посмоктуючи залишки цигарки.

Він не помилився. За кілька хвилин прапорщик з’явився з підмогою. Його супроводжували старший лейтенант і двоє рядових.

— Ось він, — вказав прапорщик на Юрка.

Юрко стояв заправлений і виструнчений, як і належить дисциплінованому солдатові.

Старший лейтенант зміряв його оцінюючим поглядом.

— Прізвище!

— Рядовий Пудовкін. — Ще більше виструнчився Юрко, демонструючи не тільки вишкіл, а й запопадливість.

— Пред’яви документи.

— Мої документи знаходяться у капітана Нефьодова, командира нашої групи.

Назвавшись чужим прізвищем, Юрко продовжував брехати.

— Слідуй за нами.

— Не можу, товаришу старший лейтенант. Капітан Нефьодов наказав не відлучатися навіть на крок.

— Допоможіть йому, — звелів старлей своїм солдатам.

Ті підступилися до Юрка, наміряючись узяти його попід руки.

Микола внутрішньо зіщулився: «Зараз почнеться!»

— Стояти! Всім струнко! Руки по швах, мать вашу! — хрипкий голос капітана Нефьодова владно здійнявся над їхніми головами і знагла упав, наче мокрим рядном накрив.

— Що за хренотень тут відбувається?

— Товаришу капітане, оцей гомик, — Юрко кивнув у бік прапорщика, — шастав тут і робив бійцям радянської армії непристойні пропозиції. Ну я його й послав… То він вертухаїв привів.

Прапорщик звинувся, мовби ошпарений.

— Шо?! Шо ти, бля…

Подальша його мова складалася виключно із нецензурної лексики, зрідка пересипаної займенниками. Аж запінився, слина з рота летіла клаптями. Здавалося, ось-ось накинеться на Юрка з кулаками.

— Усі гомики підлягають кастрації, — похмуро вирік капітан. — Негайній!

— Товаришу капітане, дозвольте дати йому в морду.

Юркове нахабство не знало меж.

— Валяй.

(Як і капітанове роздовбайство).

Капітан — ще той кадр. Микола в гадці не мав, що бувають такі офіцери. Як на його думку, капітан компрометував усю радянську армію, а відтак і радянську владу, яка цю армію утримувала. Усі знані Миколі дії капітана могли асоціюватися виключно з підривною діяльністю.

— Дамо збоченцям бій, — капітан підвів ідеологічну основу під мордобій, який щойно санкціонував.

Прапорщик сховався за солдатськими спинами й звідти апелював до старшого лейтенанта (називав його Михайловичем), вимагаючи, аби той у найрішучіший спосіб присік це нечуване неподобство. Принаймні такий сенс випливав із його ненормативного лексикону. Тінь розгубленості ковзнула по обличчю старшого лейтенанта. Він одразу ж рішуче зігнав її.

— Капітане, ти що, довбанувся?! Ти що твориш?!

— Старшому за званням грубіяниш, старлей, — без натиску зауважив капітан, і з тією ж легкістю кинув Юркові: — Цьому також зазвіздяч.

Юрко посміхнувся. Ніби розминаючись, стукнув кулаком об долоню.

— Тільки спробуй! — пригрозив старший лейтенант. — Хоч замахнися, хоч пальцем ворухни — підеш під трибунал, зогниєш у дисбаті! А ти… — повернувся до капітана. — З тобою ми поговоримо в іншому місці.

— Відвали, старлей, бо натравлю своїх архаровців — ущент рознесуть увесь цей курятник.

— Я зараз же наберу комендатуру, нехай присилають патруль…

— А за річку ти замість мене відправишся?! Комендатурою він мене лякає… Клав я на твою комендатуру і на тебе разом! — Дедалі більше накручував себе капітан.

«Цього не може бути, — тьохкала в Миколиній голові думка. — Це все не може бути правдою».

Відколи Микола у війську, ця думка виникає в його голові постійно. Солдатське буття видавалося йому чимось позареальним, якимсь недобрим сном, такі йому верзлися, коли він у дитинстві лежав із гарячкою. Тоді варто було тільки пробудитися, видужати, покликати маму… Однак усе те, що діяло й помагало в дитинстві, наразі виявилося бездієвим. «Молися Богу, синку», — писала мама з дому, разом із листами присилаючи йому тексти молитов. Він молився, спочатку з папірця, потім із пам’яті, але це було таке місце, до якого Бог, мабуть, не навідувався, недарма казали: «Нет хуже ада, чем учебка Ашхабада». Часом Микола знаходив у конверті карбованця, часом три, а, бувало, що й п’ять; мама згортала банкноту в смужку й вкладала її у згин — аркуш із учнівського зошита складався вдвоє, а потім з одного боку загортався під розмір конверта — це було найтовстіше місце, там купюра не просвітлювалася. Іноді Миколі вручали конверт розпечатаним, хтось із армійських листонош шакалив, проте, либонь, усіх листів не мав змоги перевірити, тому якийсь шанс отримати з дому потай копійчину зоставався, бо переказ би одразу відібрали. Гроші Микола витрачав не гаючись: проїдав у солдатському буфеті або добровільно віддавав котромусь із сержантів, щоб задобрити, аби той менше звірствував і доколупувався.

Місцеві вояки ретирувалися. Капітан Нефьодов благословив їх витіюватим матюком. Хто б міг подумати, що в цього низькорослого, кругловидого — курдупель курдуплем — капітана, військова форма лише підкреслювала його недоладність, — характер дебошира й забіяки. Його похмуре й набрякле обличчя, наче він щойно зі сну, сколихнули брижі кислуватої посмішки.

— Хоч настрій трохи покращився. — Капітан торкнув вавку на нижній губі. — Якимсь трипером обсипало. Продезінфікувати треба було би. А тут жлоби одні. Навіть сто грамів спирту на опохміл не налили. Уявляєш?

Нефьодов розмовляв із Юрком, ніби зі своїм корешем, а не так, як мав би говорити офіцер із рядовим.

Юрко пожвавився:

— У них є спирт?!

— Ясний болт. У технарів завжди є спирт. На аеродромі може не бути літаків, але спирт — мусить.

— То що ж ви зразу не сказали, товаришу капітане? — Дорікнув Юрко. — Ставте бойове завдання. Буде виконане.

Стосовно останнього капітан, либонь, мав сумніви — вони читалися в його знову пригаслих очах, однак відмашку дав не гаючись:

— Ну то вперед — час пішов. Полонених можеш не брати.

Микола все ще тримав руки по швах.

— Розслабся, — штурхнув його Олег.

— Стоїть, бля, як у молодого на весіллі, — вищирив Юрко жовті, але міцні зуби.

Юркове лице враз наблизилося, ніби Микола побачив його через збільшуване скло, й одразу ж віддалилося та розпливлося, набувши вигляду розмитої брудної плями. Мабуть, права нога затерпла від перенапруги, бо коли він підігнув її в коліні, то не зміг зафіксувати в потрібному положенні. Пляма Юркового обличчя, змигнувши, зникла з поля зору. Микола відчув, що втрачає опору й завалюється на бік. Сонце світило йому прямо у вічі, він відвернув голову й замружився.

Коли він розклепив повіки, вуграсте Юркове лице знову лиснілося перед самими очима. Цього разу Микола навіть вловив його гарячий віддих. Із рота в нього гостро тхнуло, наче з каністри з якоюсь смердючою хімією. Скривившись, мовив:

— Але й у тебе вихлоп!

Здивувався, не впізнавши свого голосу. Язик слухався так само погано, як учора після першої порції горілки. (Після другої він узагалі провалився в безпам’ятство). Слова давалися із зусиллям. Усі частини тіла пройняла млість.

— Живий, бля! — Реготнув Юрко. — А ти хотів, щоб від мене фіалками пахло?!

Звідкілясь, мовби в Юрка із-під пахви, рудим поплавком вигулькнула Олегова голова. Вона чомусь перебувала перпендикулярно до Юркової.

— Як ти? — поцікавився Олег, накладаючи Миколі на чоло якусь мокру шмату.

Тільки тепер Микола збагнув, що лежить горілиць, а товариші вклякнули над ним… За їхніми спинами бовваніли ще чиїсь постаті. Це відкриття його налякало. Потужна хвиля страху дощенту заповнила його єство, прокотилася через усе тіло. Миколі здалося, що навіть брижі здійняла.

— Що зі мною таке?!

Почав гарячково спинатися на лікті.

— Не шарпайся ти! — притримав його Юрко. — Нічого ратного.

— У тебе сонячний удар, — повідомив Олег.

Микола обм’як. Заплющив очі.

— Я хочу додому, — прошепотів.

— Ну-у, починається! — прогудів Юрко.

— Відведіть його до медпункту.

Це був голос капітана Нефьодова. Хоч це й дивно, але він подіяв на Миколу заспокійливо.

«Це ж армія. Тут усе під контролем. Мені не дадуть померти. Я — сержант радянської армії… — ця думка рвонулася вперед, випереджаючи саму себе, наче штрафбатівець, якого жене в атаку вогонь енкеведистських кулеметів. — Я — сержант радянської армії, йоб вашу мать!»

Вилаявшись, Микола відчув полегшення, ніби нарешті знайшов резонний аргумент для підтвердження власної невмирущості.

— Що ти там бубниш?

Юрко з Олегом вхопили його попід пахви.

— Я — сержант радянської армії, йоб вашу мать! — Микола вклав у вигук усю свою злість, що накипіла за цих півроку, але чомусь його слова розминулися зі злістю, замість відчайдушного банзай, видобув із уст невиразне й непереконливе булькання.

— Але ж його і розвезло! — плямкнув губами Олег.

— Ну то й постав її раком, якщо ти такий офігенний сержант! — буркнув Юрко. — Чи ти хочеш, щоб ми зараз усе покинули й почали тобі честь віддавати, як остання проститутка цноту?

Микола скривився. У голові в нього тріщало й дзвеніло так, ніби туди набилося повно коників-цвіркунців, які наввипередки пробували кожен свій голос. Жоден із них не міг насидіти собі місця, за найменшого поруху голови вся та сарана лопотіла крилами (чи є в коників крила?) і шкреблася зсередини гострими колінами об його череп. Він намагався уникати різких рухів, проте статика важко йому давалася.

— Кого поставити раком? — не врубався.

— А-армію.

Олег гигикнув. Микола тяжко зітхнув.

— Хіба я генерал…

— Ну то й не звізди, — порадив йому Юрко.

Двері медпункту були на причілку довгого бетонного приміщення. Ввалилися досередини. У невеликій кімнаті на два вікна (відчинені навстіж) стояла така сама задуха, як і зовні Юрко втягнув носом. Микола й собі принюхався. Хоча попід стінами й стояли скляні шафи з різнокаліберними пляшечками та баночками, медикаментами в приміщенні не пахло лише карболкою, як у туалеті. А крізь цей важкий запах пробивався якийсь іще більш удушливий сморід, джерело походження якого одразу важко було визначити. Тому дихалося тут важче, ніж на вулиці. У кутку стояв стіл, на якому монотонно фуркотів вентилятор. Поряд із ним так само монотонно, тільки у чверть того голосу, яким зазвичай подають сигнал такі апарати, безперервно дзикав зелений телефон. Перед столом стояв тапчан, накритий білим простирадлом. У другому кутку біля умивальника стояв солдат із погонами молодшого сержанта й мив якийсь посуд.

— Здається, в них тут хтось здох, і його забули винести, — зробив припущення Юрко, а потім звернувся до молодшого сержанта. — Ти — медик?

— Чого треба? — непривітно озвався той.

— У сержанта сонячний удар — Юрко кивнув на Миколу.

— Він знепритомнів, — докинув Олег.

— Лівих не приймаємо, — кинув їм працівник медпункту і повернувся до своєї роботи.

— Ні хрена собі! — Скорчив морду Юрко.

Хлопці всадовили Миколу на тапчан. Олег вмостився поруч.

— Я ж сказав! — підвищив голос молодший сержант. — Обслуговуємо тільки своїх.

— А ми що, бля, американці?! — Скипів Юрко.

— Валіть звідси!

— Значить так, Скліфасовський! — Юрків голос не передбачав нічого доброго. — Слухай, бля, сюди! Або ти надаси першу допомогу, або я тебе по стіні розмажу!

Але виявилося, що молодший сержант не з лякливих. Він повернувся до Юрка всім тілом і виставив уперед праву руку.

―Попробуй, — мовив із викликом.

— У нього скальпель! — застеріг Олег. Він уже стояв на ногах і відступавсь, як здалося Миколі, до дверей.

Микола злякався. Якось по-дитячому, як у дитинстві, коли біля магазину билися п’яні дядьки. Здається, це було на перше травня, бо тоді продавали морозиво. Їх було багато, але запам’ятався Миколі лише один — високий і дуже активний, він штовхався, розмахував руками й безперестанку вигукував щось погрозливе, а потім враз випав із натовпу весь закривавлений: стояв, хитаючись і гарячково хапаючись то за обличчя, то за груди, дивився на заюшені кров’ю долоні й якимсь уже зовсім іншим тоном викрикував: «Він мене порізав! Він мене порізав!» Микола помирав від страху, чекаючи, що ці чужі п’яні дядьки накинуться зараз на його тата, а опісля й на нього і, вмивши кров’ю, порішать на місці. Може, якби був заплакав, страх вийшов би зі сльозами, але йому наче заціпило, все всередині затерпло й змертвіло; він лише міцніше вчепився в батькову руку. Довго потім мама відхукувала й відігрівала його затерплу душу. Водила до якоїсь бабці, котра читала над ним молитви й викачувала переляк курячим яйцем. Так і тепер: Микола в найдрібніших страшних деталях уявив, як цей медик-шкуродер спочатку пустить кров Юркові, а потім і йому. Олегові ж, напевно, вдасться змитися…

А Юрко, навпаки, розвеселився.

— Я таким ножичком у першому класі олівці підстругував. — Показав свої кінські зуби. — У зайця хрен більший… Ти б хоч нагострив його, бо я тебе зараз буду ним каструвати…

Юрко ступив уперед. Одночасно він прихопив рукою візочка (із таким медсестра Катя приходила до палати робити Миколі перев’язку, коли в дев’ятому класі йому вирізали апендицит; медсестра була симпатичною і лише на кілька років старшою, тому Микола страшенно соромився заголювати перед нею пах) і штовхнув поперед себе. На візку щось жалібно дзенькнуло. Олег уже був біля дверей, але замість того, щоб рвати кігті, він ухопив швабру, що стояла в кутку. Перекинуте порожнє відро з брязкотом покотилося долівкою.

— Відставити!

Вони не помітили, як до кімнати зайшов молодий чоловік У білому халаті. З’явився він із бокових дверей. Військова команда прозвучала доволі голосно, але якось непереконливо. Та й виглядав медик відповідно: тонка шия (шийка) стриміла з коміра так беззахисно, наче лежала на пласі, дожидаючись сокири ката. Привертали увагу неймовірно червоні вуха.

«Може, йому соромно за всіх нас, — майнула в Миколи безглузда думка. — За весь цей бедлам».

Йому знову здалося, що все це нереальне. Що це чиясь химерна, якимось дивним чином візуалізована вигадка.

— Чого бузиш, рядовий? — звернувся медик до Юрка. Припини дебош! Не в клубі на танцях.

— Нам штатські не указ, — із нехіттю огризнувся Юрко, не відпускаючи візка, яким притиснув молодшого сержанта до стіни.

Олег сховав швабру за спиною і позадкував до дверей щоб поставити її на місце. Микола продовжував сидіти з відсутнім виразом на змарнілому обличчі.

— На гауптвахту захотів?

У голосі медика не чулося агресії. Виглядало так, що він пригрозив Юркові, оскільки ситуація вимагала приструнчити солдата, але робив це суто формально, не вкладаючи особистих емоцій.

— Гауптвахта для мене, як рідний дім, — з такою ж безпристрасністю відповів Юрко. — Я там прописаний.

— По тобі й видно.

Медик сів за стіл і зазирнув до теки з паперами. Юрко дав спокій візкові. Молодший сержант розправив груди й подав голос:

— Товаришу лейтенант, я їх попереджав. Вони самочинно проникли на об’єкт…

Лейтенант спинив його жестом.

— Чай заварив?

— Так точно.

— Давай.

Юрко не гаючись відреагував:

— Вибачте, товаришу лейтенант, за штатського. Під халатиком погонів не видно.

Він начебто вибачався, але всім своїм виглядом сигналив, що бере лейтенанта на кпини. Попри інфантильний вигляд, лейтенант тримався впевнено, навіть іронічно.

―А ти на штани подивися. Вони з кантом.

Микола, зачувши, що перед ним офіцер, почав зводитися на ноги.

— Сиди, сиди, — лейтенант, не відриваючись від паперів, помахав рукою, наче робив па-па.

А Юрка знову понесло:

— Нахрена мені на ваші штани дивитися? Навіть якби вони з генеральськими лампасами були. Нехай на них ваш дуполиз дивиться, — кивнув у бік молодшого сержанта. — Мене тільки спідниці цікавлять.

Лейтенант відклав теку з паперами.

— У тебе своєрідне почуття гумору. Бережи його, воно тобі ще пригодиться.

Молодший сержант поставив перед ним піалу з чаєм. Лейтенант відсьорбнув і звів очі на Миколу.

— На що скаржишся, боєць?

Микола, який весь цей час перебував на периферії загальної уваги, від несподіванки розгубився. Запала коротка пауза. Невеличка яма з тиші. Вентилятор своїм шелестом лише увиразнював її. Микола звернув увагу, що телефон уже не дзикає. Чомусь відзначив цей факт як надзвичайно важливий.

— У нього сонячний удар, — відповів за Миколу Олег.

Лейтенант замислено дивився на Миколу поверх піали, тримаючи її довгими рухливими пальцями.

— Дай йому нашатирю понюхати, — розпорядився.

Молодший сержант зазирнув до однієї скляної шафи, потім до другої, опісля повернувся до попередньої. Переставляв і перемацував пляшечки, читаючи написи на етикетках.

— Зелений чай, — мовив лейтенант і, відпивши з піали, облизав губи, — прекрасний напій. Втамовує спрагу краще, ніж холодна вода.

Миколі здалося, що офіцер звертається до нього. Не знаючи, що відповісти, він рефлексивно шарпнувся, щоб устати. Лейтенант, як і перше, зупинив його, показавши білу вузьку долоню.

— А я чорного люблю чефірнути, — озвався Юрко.

— Серце посадиш. — Лейтенант знову припав губами до піали.

Нарешті молодший сержант знайшов потрібну пляшечку. Протягнув Олегові.

— На, намочиш вати й потримаєш йому під носом. Зараз вату дам.

Покопирсавшись у металевій коробці на нижній полиці візка, яким Юрко припер був його до стіни, подав шматом марлі — вати, мабуть, не знайшов. Сам він не виявляв наміру зайнятися потерпілим. Підштовхнув візка ближче до столу.

— Товаришу лейтенант, подивіться… Оцей борзий, — тепер молодший сержант вказав на Юрка, — попсував казенне майно: розчовп три шприци й термометра. Ось, переконайтеся, щоб потім не питали мене, куди шприци діваються.

— Ти ще скажи, що я трилітрового слоїка зі спиртом розбив, — не збентежився Юрко. — Нє, зьома, так не піде. Може, ти ці шприци нарикам сплавив…

— Яким нарикам! Що ти верзеш?! — спалахнув гнівом молодший сержант. — Ось-о ж скло! Гляньте, товаришу лейтенант…

— А ти чого так нервуєшся? — зумисне дратував його Юрко. — Може, ти тут і колесами приторговуєш? Ой дивіться, товаришу лейтенанте, підставить він вас, як генеральша сраку під шомпол…

— Ти до кого залупляєшся! — молодший сержант штовхнув Юрка в груди. — Товаришу лейтенант, викликайте наряд. Цей козел щойно вас сракою обізвав…

Микола увібрав голову в плечі, чекаючи від Юрка відповідних дій, однак той не став, як полюбляв висловлюватися прапорщик Шуст, «усугублять».

— За козла відповіси, — мовив незвично спокійно.

Лейтенант поставив порожню піалу і з докором подивився на підлеглого.

— Сєлєзньов, якщо ти й надалі ганьбитимеш благородне звання медика, я тебе нахрен відправлю за річку разом із оцими ось доблесними воїнами-інтернаціоналістами, — відчитував солдата рівним меланхолійним тоном. — Ти тільки подумай: сам Чехов був медиком! Той самий Чехов, який по краплі видушував із себе раба…

— Ну то й що?! Зате Чехов не служив у радянській армії, — на відміну від свого командира, молодший сержант надміру гарячкував. — А ви теж обіцяли своїй мамі, що не будете матюкатися, а самі мене нахрен посилаєте…

— Не треба згадувати мою маму всує, — мовив лейтенант, посовуючи піалу на край столу. — Повтори.

Олег тицьнув Миколі під ніс грудку марлі. Микола відсахнувся. У носі наче свердлом закрутило, на очі набігли сльози. Їдучий газ заповнив усю голову й ударив у потилицю. Здавалося, зараз череп зніме.

— Не треба більше, — відвів руку з марлею.

— Що, продерло трохи мізки? — поцікавився лейтенант.

Микола тільки лупав мокрими очима.

— Те, чим нам мізки засерають, нашатирем не продереш, — відповів Юрко.

— Но-но, не дисидентствуй, — у своїй м’якій манері приструнив його лейтенант. — Аз генеральшами ти б таки делікатніше поводився, з належною повагою. Моя жінка також може колись генеральшею стати.

—І це все? — запитав Олег, витягуючи руку із затисненою в пучці марлею в бік лейтенанта. — Це всі ліки? Ви б йому хоч тиск поміряли…

Лейтенант прийняв із рук у руки від молодшого сержанта піалу й обережно поставив її перед собою. Потім відсунув шухляду, дістав грудку цукру, яку тримав так само в пучці, як Олег марлю; він навіть спочатку підніс її до носа й понюхав, і тільки після цього вмочив у чай і відкусив. Облизнув губи й відсьорбнув чаю, запиваючи солод. Завершивши цю маленьку церемонію, відповів:

— Тонометр зламався.

— Може, в нього жовтуха, — не вгавав Олег. — Подивіться, який жовтий.

— Боткіна хворів?

Микола мляво стенув раменами.

— Не знаю. Малим я часто слабував.

— Подивися на мене. — Лейтенант перегнувся через стіл. — Білки наче не жовті. Аналізи треба робити. Коли прибудеш у частину — звернися до медика.

— Мені треба в туалет, — подав кволий голос Микола.

— Потерпіти не можеш?! — цитьнув на нього Олег.

Микола покрутив головою.

― Де у вас тут туалет? ― запитав Юрко.

― Туалет тільки для персоналу! ― відрубав молодий сержант.

― Ти що хочеш? Срати? Блювати? — звернувся Юрко до Миколи. — Випорожнюйся тут.

― Сєлєзньов, покажи їм, — звелів лейтенант.

Юрко зостався в медпункті — сказав, що йому треба дещо з лейтенантом «перетерти».

— Насвинячите тут — будете язиками вилизувати, пригрозив молодший сержант. — Затямили?

Йому ніхто не відповів. Із невдоволеним виглядом він забрався геть.

Микола схилився над умивальником, набрав у пригорщу води й хлюпнув в обличчя. Напився з крана. Перевів подих.

— Уже попустило. Думав, шлунка виверне.

— Дай і я фізію сполосну, — підступив до умивальника Олег.

— Шкода, нема в що води набрати. Хтозна, скільки нам тут іще на сонці смажитися.

— У мене в рюкзаку пляшка є.

― Дивні вони якісь… ці медики, — поділився Микола враженнями. — Особливо лейтенант.

— Летьоха — пофігіст. Певно, травку курить, — відповів Олег. — Ну що, ходімо?

У коридорі вони наштовхнулися на молодшого сержанта. Він, скоцюрбившись і розставивши ноги (тримав голову між колін), сидів під стіною, весь заюшений кров’ю. Під ним зібралася уже добряча калюжа. Від його вигляду Миколу знову занудило.

— Неслабо Юрко йому зазвіздячив, — кинув Олег. Микола промовчав, лише прискорив крок. Вигляд крові пробудив у ньому страх. Зараз медик підніме тривогу, звідусюди набіжить місцева солдатня й зачне валяти їх ногами по долівці, перетворюючи тіла на криваве місиво. Миколі не вдалося побороти свій ляк, ледве стримався, щоб не пуститися навтьоки, проте зумів приховати страх від Олега. І то тільки тому, що той зостався за спиною і не бачив його лиця. Штовхнувши двері, полегшено переступив поріг. Сонячний промінь різонув по очах. Микола замружився й прикрив лице долонею. Олег іззаду налетів на нього, з розгону буцнувши в потилицю.

―Ти то кочегариш на всіх парах, то гальма врубаєш, як із переляку, — зауважив, вилаявшись.

―У голові запаморочилося, — тоном вибачення відповів Микола.

— Слухай, може, ти вагітний? — розсміявся Олег.

Подалися до своїх. У Миколи з’явилося відчуття, ніби він був відсутнім дуже довго, тому трохи здивувався, не зауваживши помітних перемін. Архаровці, як обізвав їх капітан Нефьодов, зоставалися в тих самих понурих позах: сидячи, напівлежачи, а то й зовсім лежачи, приморені й приморочені сонцем, куняли або мляво перемовлялися. Ця збірна команда з червоними, чорними й голубими погонами справді мала вигляд обмундированих халамидників, а не бравих вояків.

Микола дістав із рюкзака люстерко, взявся видивлятися.

— Ти думаєш, у мене справді жовтуха?

— Та ні, — заспокоїв його Олег, — це я намагався того довбаного Скліфасовського розжалобити.

Микола примостився поряд із товаришем, опершись спиною об гарячу бетонну стіну.

— У тебе яка гражданська спеціальність? — поцікавився.

— Два курси на історичному…

— Я думав, з інституту до армії не беруть.

— Я теж думав, — буркнув Олег і тричі підряд кліпнув своїми білими (може, на сонці вицвіли?) свинячими віями.

— А чого ж батько не заступився?

— Саме батько мене і здав… на перевиховання, — Олег вилаявся. — Я женитися хотів, а він рогом уперся.

— Женитися?! — здивувався Микола.

— Угу… А татуньо Свєтку на аборт, а мене — до армії…

— То вона що?.. Твоя дівчина була вагітна… Від тебе?

— Не знаю, може, їй вітром надуло, — Олег зробив кислу міну, та одразу ж розсміявся. — Уявляєш, десь би о цій порі я вже був би татом.

Микола недовірливо похитав головою. У нього з дівчатами не надто складалося.

— А військова твоя спеціальність — механік-водій?

—Із мене такий механік, як із тебе командир. — Олег чвиркнув крізь зуби. — Дурнішої системи, мабуть, ніде в світі немає. Та я вже наполовину замполіт, а з мене механіка роблять! А я навіть трактора тільки здалеку бачив!.. Юрко — тракторист, то його — в оператори-навідники… А тебе, тютю, — в сержанти…

Микола образився.

Учебку він закінчив на відмінно. Усім «кинули» по дві лички на погони, а йому — три. З їхньої роти тільки двоє вдостоїлися такої честі. Це вам не хрен собачий! Миколу прямо розпирало від гордощів. Під час розподілу теж пощастило: зарахували до тих, хто зоставався в Союзі. Подальшу службу Миколі випало тягнути в Свердловськійобласті. На час дороги четверо молодших сержантів стали його підлеглими — Миколу призначили старшим групи. Він уже вирішив, що нарешті почалася світла смуга в його солдатському житті.

Із Юрком Микола зустрівся в потязі. Той сунув вагоном, широко розставляючи ноги, наче моряк, що утримує зчеплення підошов із хисткою корабельною палубою. Під стелею ледве жевріли лампи нічного освітлення. Вагоном шарпнуло і Юрко повалився иа Миколу, який стояв зі своїми трьома личками на погонах у проході між полицями.

— Вибачай, браток. — Від нього тхнуло, як від діжі з брагою. — Чого тут стовбичиш? Пішли покуримо.

— Я не курю. Щось не спиться…

Юрко, мабуть, уловив український акцент.

— Звідкіля родом? — І одразу поліз обійматися. — Та ми із однієї області! Тебе як звати?

— Сержант Корнелюк, — назвався Микола.

У відповідь почув сміх.

— А мама тебе як кликала?

— Мурчиком, — відповів трохи знітившись. — Часом золотеньким Кульчиком.

— У тебе добра мама. Пишеш їй часто?

— Як тільки маю вільну хвилину.

— Молодець, Мурчику. А якесь робоче, не для інтиму,ім’я в тебе є? Піп тебе як нарік?

Микола не міг уторопати, чого цей нахрапистий земляк від нього добивається.

― По паспорту — Микола.

― Годиться. Це треба відзначити. — В Юркових руках невідь звідки з’явилася пляшка. — Ковтни…

Микола перелякано схарапудився, ніби земляк підбивав його зрадити Вітчизну, схиляючи до дезертирства.

― Ні-ні, я не п’ю.

Але Юрко не чув. Тягнув Миколу за собою.

— Пішли. Зараз провідниця нам чайку організує. Там така краля… Прихопи щось із сухпаю.

Микола впирався. Він і раніше розмовляв упівголоса, а зараз перейшов на здавлений шепіт:

— Я не можу. Мене тут бабаї поставили. Сказали, щоб на тумбочці стояв… — І тут Миколу як прорвало. — Всю дорогу тут стою. Вони відібрали в мене рюкзак із речами… І сухпай, і все-все… Знущалися, били на очах у людей, але ніхто не втрутився, не заступився… — Його голос тремтів, а по щоках котилися сльози. — Я — сержант, а вони тільки молодші сержанти… Це мене старшим групи назначили…

Микола так сам себе розжалобив, що вже почав схлипувати. Юрко поплескав його по плечу.

— Да, сержанте Мурчику, зашугали вони тебе, як мачуха Попелюшку, — поспівчував нітрохи не розчуленим голосом. — Кульчик ти наш золотенький.

Миколі здалося, що він навіть гигикнув при цьому. А може, ікнув.

— Ей, хохол, разговорчики на посту, — подав голос бабай із верхньої полиці.

Юрко пийнув із пляшки й тицьнув її Миколі в руки.

— Не пролий.

І тут почалося… Що там почалося, Микола не годен оповісти, бо втік у найвіддаленіший кінець вагону. Слухаючи гуркіт та вигуки, що супроводжували бійку, тремтів у кутку, чекаючи, коли бабаї розправившись із Юрком, прийдуть по нього. Але прийшов Юрко. Відібрав пляшку, бовтнув нею, визначаючи рівень заповнення, й відпив. Миколі цього разу не запропонував.

— Ходімо, твій рюкзак із полону повернувся. Уявляєш, ще й чотири чужі в полон захопив, — Юрко розреготався. — Давай, а то ще всерешся тут із голоду.

Хтось було рипнувся приструнчити Юрка, закликавши до порядку.

— Заткнись, мурло, бо зараз у мене в строй станеш, — гаркнув Юрко.

Можна було б сказати, що в особі Юрка доля послала Миколі ангела-охоронця, якби той не скидався на демона. Щоб описати його лице, першим напрошувалося слово «морда». Морда, і то така морда, як мовляла Миколина баба, наче на ній чорти горох молотили. Ніс — плаский, майже без перенісся (перебитий у бійці). Очі — вузькі, колючі, хижі. Попри Юркову прихильність, Микола про всяк випадок уникав зустрічатися з ним поглядом. Хоч це й дивно, але з такою непривабливою зовнішністю Юрко постійно примудрявся, як він сам висловлювався, «кадрити» якихось дівуль і молодиць. Микола просто диву давався жіночій невибагливості.

— Диви. — Олег штурханом вивів Миколу із задуми.

На територію аеродрому в’їхали дві вантажівки. Ті самі, на яких вони добиралися від залізниці. Із них сараною висипали солдати.

— Не така солянка, як у нас, — зауважив Олег. — Певно, всі з однієї частини.

— Глянь, вони в черевиках! — здивувався Микола.

— Бо їх обмундировували у ТуркВО, а нас із тобою — на Уралі. Добре, що у вушанках не відправили.

— Може, підемо земляків пошукаємо? — запропонував Микола.

— Тобі Юрка мало? Що від твоїх, що від моїх земляків стільки ж толку, як із козла молока. Треба за Юрка триматися, з ним не пропадеш.

Із ним тільки в халепу вскочиш, хотів не погодитися Микола, але промовчав.

Олег родом із Чебоксар чи то з Череповця, а може, з Челябінська, щось на «ч», достоту Микола не запам’ятав. Коротше, росіянин. Він «упав їм на хвіст» ще до пересадки. Спочатку Юрко його не надто жалував. «Що не приб’ється до нашого берега, то як не гівно, то тріска», — так він прокоментував Олегове нав’язливе товариство. Звертаючись до нього, вживав слово «чума». У Свердловську (вони там кантувалися понад півдоби) Юрко затіяв бійку з цивільними пацанами, й Олег у тій молотилівці взяв активну участь. Потім Юрко з Олегом пішли пити мирову — пацани виставляли, а Микола зостався стерегти речі. Як повернулися, то Юрко вже поміняв зневажливе «чума», на товариське «зьома». Цей професорський синочок на ділі виявився добрячим зухом.

Прибулі змішалися з їхньою командою, збивши з причумлених спекою бійців гнітючу дрімоту. Найбільше пожвавлення викликала достеменна звістка, що підтвердила тривожні гадки-припущення: кінцевий пункт прибуття — Афганістан. Либонь, Микола вже звикся з цією думкою, бо інформація, яку кілька годин тому сприйняв би як вирок, тепер не викликала в ньому жодного відлуння.

— Тебе за що до Афганістану відправили? — запитав Олега.

— Я сам напросився.

— На ідейного ти не схожий. На дурня — теж. Ти що — на зло батькові?

— Батько тут ні до чого. — Олег часто закліпав білесими віями, ніби збирався сльозу пустити. — А що мені було робити? В батальйоні одні чучмеки, шугають день і ніч — продиху нема… Я подумав, що краще вже загинути на війні, ніж терпіти ці знущання.

— То ти таки знав, що нас відправляють до Афганістану?

Олег покрутив рудою головою, наче стрясав із лиця ластовиння.

— Здогадувався. Офіцери в нас у штабі казали: «Послужити Батьківщині». Мені дали хорошу характеристику, я ж був комсоргом роти… Думаю, одразу в бій не пошлють, а поки що — десь прилаштуюся. Не пропаду. Батько писав, що Горбачов скоро припинить війну. Він — політик нової формації…

— А нас із Юрком хотіли до дисбату відправити, — не без потаємної гордості повідомив Микола. — Два тижні на «губі» просиділи.

— За що? — здивувався Олег.

— Юрко трьох чоловік тяжко покалічив, одному табуретом череп проломив… Йому теж дісталося. Вони на нього всі гуртом накинулися. Але він вирвався і вискочив у вікно з другого поверху. Всі подумали, що втік, а він зняв із пожежного щита лопату — й назад… Бачив би ти, що там робилося! Тепер уже вони у вікна стрибали…

— Хто «вони»?

Микола непевно знизав плечима.

— Мабуть, діди. Звідки я знаю. Якісь місцеві солдати. Ми ж тільки прибули, це була перша ніч у казармі. Всіх новачків підняли з ліжок, вишикували й зачали на нас удари відпрацьовувати. А Юрко не дався…

— З Юрком усе ясно. А ти кого покалічив? — Олег не приховував іронії.

— Я — нікого. Я сказав тому підполковнику, ну, командирові частини, що напишу до міністра оборони, хай комісію пришлють, бо Юрко не винен…

— Нічого собі! — Олег вражено покрутив головою. — Ну ти даєш!

Олег стрельнув половину цигарки. Замислено димів, прискаливши око, дивився перед собою, але якимсь відсутнім поглядом. Микола чомусь був певен, що він зараз думає про свою дівчину.

— Ти з нею листуєшся? — не втримався від запитання. — Зі своєю дівчиною…

Олег, ризикуючи припалити собі губи та пальці, докурив цигарку по саме нікуди й рішуче розтовк недомірка об бетон.

— Вона вийшла заміж і кудись виїхала.

Микола зітхнув. Зібрався сказати Олегові щось підбадьорливе, але не знайшов потрібних слів. А ті, що знайшов, стосувалися радше його власної «чоловічої драми».

— І в мене нема дівчини, — мовив, а потім уточнив: — І не було.

Олег скосив на нього очі, його обсипане ластовинням лице вже світилося звичною безтурботністю.

— А Люся?! — змовницьки штурхнув його під бік і розсміявся. — Таку діваху ще треба пошукати.

Микола спалахнув дівочим рум’янцем.

— Знайшов діваху. У неї, певно, діти старші за мене.

— Та це ж добре. Отже, з досвідом. Зламала тобі целку, а ти й не зогледівся.

Миколу захлюпнула друга хвиля сорому.

— Добре, що я нічого не пам’ятаю, — сказав він. — Якось неприємно, бридко, ніби зробив щось непристойне. Я як побачив цих «дівчат» — мене заклинило. Наймолодша з них старша від моєї матері…

Не пройнявшись його моральними переживаннями, Олег здвигнув плечем.

— Що ж тут непристойного — бабу трахнути? Дурний ти… Які б дівчата нас годували та поїли? Жодна дівчина мені так не давала, як та тітка в поїзді.

Микола знову позаздрив Олегові, який так просто й спокійно говорив про дівчат, які «йому давали», в множині. Кортіло поцікавитися, як це йому вдавалося рудому-конопатому класти під себе дівчат штабелями, але забоявся, що Олег почне оповідати про свої сексуальні подвиги, і не буде змоги вставити слова про своє-наболіле:

— У тім-бо й річ, що ніякого траху я не пригадую. Начебто й трахався, а начебто й ні. Знаєш, як шкода?! Навіть нема чого згадати. Який толк від такого трахання? Одне розстройство. Часом мені здається, що ви це все вигадали, щоб посміятися з мене…

— А хер у тебе розпух через те, що ти його в гарячий чай устромив?

Микола зніяковів. Згадав, як перелякався, коли в туалеті зауважив, що його член потворно набряк. Перша думка: заразився якоюсь невиліковною хворобою й тепер на нього чекають швидкі смертні муки або ж йому загрожує ампутація постраждалої частини тіла. Кинувся до Юрка, щоб повідати про свою біду й шукати якогось порятунку.

— Ти що, ніколи не дрочив? — поцікавився земляк, докинувши: — Ширінку застібни.

Тільки зараз Миколі відлягло від серця. Пригадавши свої дитячі страхи, він розсміявся.

— Зараз би я тій Люсі вставив!

— Зовсім інший базар, — похвалив Олег. — Мужнієш на очах.

Примітили неподалік Юрка — той із діловитим виглядом щось перетирав із двома новоприбулими. Він уже франтив в обновці — у штанах на випуск і в черевиках.

— Сподіваюся, він нікого не порішив за цей прикид, ― якось ніби собі мовив Олег, дивлячись Юркову квадрату спину.

Завершивши розмову, Юрко попрямував до них.

— Ну що, братці-кролики, готові до ратних подвигів? Скоро вантажимося.

— Обмінявся? — Микола оглядав Юркову обновку.

Юрко відставив ногу вбік, задоволено подивився на черевик і відповів реплікою із фільму «У бій ідуть одні старики»:

— Махнув не глядя.

— На цигарки не розжився? — запитав Олег.

— На, — дістав із кишені й кинув йому майже повну пачку. — Травись.

Олег упіймав її на льоту.

— Ух ти!

— Це ще не все, — вдоволено мовив Юрко, видобуваючи з-за пазухи зелену пляшку. — Молоко від скаженої корови.

— Ти — геній! — вигукнув Олег.

— Бери вище. Я — геній у квадраті.

Юрко ефектним рухом виволік із-за коміра ще одну заповнену посудину.

Олег кивнув на скальпель, яким Юрко грався, вправно й швидко крутячи його між пальцями так, що той лише мигтів.

— Якщо ти з одним пером стільки всього роздобув, то які ти будеш приносити трофеї, коли тобі видадуть автомат!

Юрко вклав скальпель між сторінки записника й сховав до кишені.

— А то ще якийсь мудак поріжеться.

Зубами витягнув із пляшки пластмасового корка, відпив із горла і вдоволено крякнув. Передав пляшку Олегові. Той зробив три ковтки. Заплющив очі, прислухаючись.

— Нарешті температура зсередини відповідатиме тій, що іззовні.

Простягнув руку з пляшкою у бік Миколи. Той заперечливо покрутив головою.

— Я не буду. Я ще від учорашнього не відійшов.

— Давай-давай, — наполягав Юрко. — Потягнеш — й одразу все налагодиться. Почуватимешся, як у мами в животі. Довірся моєму досвіду.

Микола подивився на Олега, шукаючи в нього підтримки, але той лише ствердно покивав на підтвердження Юркових слів. Обидва очікувально дивилися на нього. Він скрушно зітхнув і, скривившись, перехилив пляшку.

Юрко був правий. Микола відчув приємну легкість у всьому тілі, особливо в голові. Посеред цієї невагомості безцільно блукав клубок енергії, який ураз запрагнув виходу.

— Вздрючу! Всіх вздрючу! — вигукнув Микола. — Я — сержант радянської армії!..

Звідкілясь іздалеку до нього донісся голос Юрка:

— Починається…

Мабуть, із його пам’яті знову випав шмат подій, бо коли його розум прояснився, вони вже стояли у строю неподалік літака. Юрко — праворуч від нього, а Олег — ліворуч. Юрко притримував його за руку, наче конвоїр.

— Нас уже відправляють?

Олег пирхнув. Юрко відповів:

— Ми вже прибули. Ми в Кабулі.

Микола не повірив, подумав, що його розігрують. Роззирнувся довкола. Справді, це був не той військовий аеродром, там — голий казахський степ, а тут, хоч куди глянь — гори.

Неподалік правила теревені група офіцерів, серед них — їхній капітан. Перед строєм стояли двоє: майор і прапорщик. Прапорщик зачитував зі списку. Ті, кого викликали, шикувалися ліворуч від нього.

— Я! — відгукнувся Микола, зачувши своє прізвище, але продовжував стояти, аж поки Юрко підштовхнув його в спину.

Напружено чекав, сподіваючись, що зараз зі строю викличуть Юрка чи хоча б, у гіршому разі, Олега, але марно. Відібравши близько двадцяти бійців, прапорщик повів їх через злітну смугу в дальній кінець аеродрому до гелікоптерів.

— Мурчику, не сци! Прорвемося! — гукнув услід Юрко.

Микола озирнувся й помахав рукою.

І знову його наздогнав Юрків голос. Але звучав він тепер у якійсь іншій тональності.

— Сержант Корнелюк, вздрюч їх усіх! Постав раком!..

Вертоліт ніс його над землею. Чи то від висоти, чи то від гуркоту двигуна заклало вуха. Почувався самотнім і безпорадним. Аж злякався, що розплачеться. Щоб заспокоїтися, поліз до рюкзака по воду. Пляшка вважай порожня, трохи більше, як на два пальці. Ковтнув і мало не захлинувся. Це був Юрків спирт. Микола вагався.

— Дай пийну, — простягнув хтось руку.

Микола мовчки покрутив головою. Одним махом осушив пляшку. Той, хто просив, виматюкався. Микола заплющив очі. Відчував, як довкола нього ущільнюється, формуючись, поле збайдужіння. Ураз коротким спалахом світла із далечіні прорвалося лагідне мамине:

— Мурчику…

Микола не відреагував.

— Я — сержант Корнелюк! Я — сержант Корнелюк!.. — довбав, як заведений.

Перш ніж сповзти, провалитися в чорну яму, розклепив повіки й голосно сказав:

— Пішли ви всі нахрен! Нехай все іде нахрен!..