Книга забуття

Дещо з проблем гужового транспорту

Дайта на роботі, Міка в садочку, а я полишений на самого себе й потерпаю від того, що нікому заважати «втіленню моїх письменницьких амбіцій» — отже, в мене немає жодного виправдання, аби уникнути літературних діянь. Свою обов’язкову роботу, що вберігала мене від необов’язкових трудів, я вже виконав (щойно завершив статтю про відділ сантехніки будівельного гіпермаркету й скинув її е-мейлом своїм роботодавцям) і тепер просто зобов’язаний поміняти робітничу спецівку на білі письменницькі рукавички та шапку-вушанку. Позаяк працює письменник головою, то вушанка служить захистом від мозолів. Це такий прикол. Чомусь, коли я не зовсім у доброму гуморі, мене пробиває на жарти.

Отож, спочатку я — роботяга, а потім уже письменник. Письменник — це не професія. (Хто мені заперечить?) Дайта першою визнає мою правоту. Відтак і письменницька праця — не робота, а труд. Отут би моя дружина мала здивуватися.

Якби порад була Дайта, вона неодмінно б зауважила:

— Це щось новеньке. Я завжди думала, що робота — це і є труд.

Я заходився б їй розлого пояснювати, докладно наголошуючи на нюансах питання, вона уважно вислухала би мене (жінка, яка тривалий час здатна уважно слухати чоловіка, не перебиваючи його, заслуговує на окремий роман), а потім висловила би своє незалежне судження:

— А мені здається: що у лоб, що по лобові.

Якби Дайта була поруч.

(Мені її явно бракує, і в житті, і в цьому романі).

Якщо читач на боці моєї дружини, то мені доведеться підпертися авторитетом. Не тільки я бачу відмінність між роботою і трудом: Роберт Кійосакі, автор бестселера «Багатий тато, бідний тато» в одній із своїх книг навіть прив’язав цю відмінність до якоїсь бізнесової теорії. Основна ж суть у тому що за роботу нам платять, а за труд — ні. (Мою маму нагородили медаллю «Ветеран труда» — це офіційне свідчення того, що їй відверто недоплачували).

В ієрархії моїх зацікавлень та занять передує творчість, цебто труд, попри це я насамперед завжди виконую роботу. Окрім того, що за роботу я отримую гроші, ще вона дає мені змогу безкарно нарікати на неможливість займатися творчістю, цебто виправдовує мою письменницьку бездіяльність. Отакий парадокс.

Роззираюся по кімнаті — шукаю прихистку на книжкових полицях, але сьогодні книги не пробуджують у мені звабу читання, а нагадують, що кожна з них — результат творчих потуг, і я бачу, як із-за полиць виникає, наче привид Гамлетового батька, мій недописаний роман — цей заморожений довгобуд, цей особистий БАМ, який поглинає всі мої фізичні та душевні ресурси, щойно я зосереджую на ньому свою головну увагу. Цей роман, як дорога з нізвідки в нікуди, як ріка, в яку я входжу повторно, щоб здоровий був мудрагель Геракліт; так, я вже вступав у цю воду, вже ходив тією дорогою, не зоставивши після себе жодного сліду, і тепер, повернувшись, намагаюся прорубати цілу просіку лише для того, аби інші змогли прогулюватися цим шляхом, ніби алеєю парку відпочинку. Але мені бракує снаги, я беру довгі тайм-аути, пишу казна-які тексти, вправляючись у письмі, наче недолугий фізкультурник, пуцаючи кульку за тенісним столом, тоді як треба піднімати важезну штангу. Хоча гра розуму (чи просто гра) у цих текстах також потребує зосередженості, зусиль і відповідальності (я не займаюся творчими халтурками), однак ці тексти не змушують мене вивертатися серединою назовні.

«Гаразд, — кажу собі, — поп’ю чаю й візьмуся за роман».

Запарюю меліси. Меліса — природний антидепресант. Обіймаю долонями горня. У квартирі прохолодно, тягнуся до батареї — вона ледве тепла, либонь, комунальники сподівалися на весну, а надворі досі зима лахами трясе — сніжком сипле. Погода безвітряна: великі й важкі сніжинки падають майже вертикально, під кутом дев’яносто градусів, і в якомусь прискореному темпі.

Андрій Платонов, забув уже де, наводить вислів якогось червоноармійця, що бій — це життя на високій швидкості. Від себе можу додати, що бій — інша (навіть не знаю, суб’єктивна чи об’єктивна) реальність. У бій заходиш, наче впадаєш у транс, у бою живеш іншими відчуттями, іншим досвідом. Війна, певні її екстремальні епізоди, здатна пробуджувати й виявляти в людині унікальні латентні можливості, що за мирних умов навіть не перебувають у реєстрі людського резерву, а належать до сфери фантастичного.

Зазвичай наш взвод спільно із гранатометним займав місце в голові колони, одразу ж за танком із протимінними тралами, якщо такий пускали попереду. Ми прикривали саперів, коли ті очищали дорогу від душманських сюрпризів. Того разу наша машина їхала посеред колони, йшли ми не в бойовому положенні, коли всі заховані під бронею, навіть не в похідному, коли з люків стирчать голови, а на розслабоні, обліпивши броню, як колорадські жуки картоплину. У наших двох взводах із шести БМП зосталися лише три, тому доводилося тіснитися. За штурвалом сидів Наїм, а механік-водій Паша (молдаванин) розмістився на башті поряд зі мною; він вів машину майже всю ніч і тепер куняв на сонці. Можливо, Наїм з’їхав із наїждженої колії на узбіччя, або ж міна була виставлена так, щоб підірватися лише після того, як по ній пройде енна кількість машин. Вибухнула міна під правим десантом, від башти я був до нього найближче. Один боєць сидів на кормі, опустивши в люк ноги, йому дісталося найбільше. Усіх нас викинуло вперед, за рухом машини, а його — назад, він знепритомнів і в такому стані був евакуйований. Хлопець вижив, пізніше я зустрів його в кабульському шпиталі.

Що таке вибух міни? Бабах! — і по всьому. Проте поки тривав цей бабах (либонь, час уповільнився, а життєві процеси (принаймні, мислення) справді прискорилися) я встиг збагнути, що ми підірвалися, а потім навіть устиг подумати, що потрібно стрибати, і тільки після цього мене підхопила якась нещадна невидима сила та пожбурила, як шматяну ляльку. Це неймовірне відчуття, коли ти силкуєшся, робиш якийсь рух, укладаєш у нього всю міць свого молодого, дужого й натренованого тіла, але порожнеча (навіть не щось, а ніщо — у ту мить ця сила видається містичною) довкола тебе не зважає на твої наміри і мне тебе, плющить… Спочатку вибух наче створює вакуум, і ти перебуваєш усередині вибуху, дивовижна чутність, а відтак — оглушує. Якби небо над нами було вилите з міді, та по ньому гахнули залізякою — таке відчуття в голові. Нас із Пашею викинуло в одному напрямку, приземлилися ми не зовсім, як коти на лапи, але доволі вдало, встигли навіть перекинутися кількома словами. Я допоміг причумленому дрімотою Паші «зорієнтуватися на місцевості» й кинувся шукати автомат, який до вибуху він тримав у руках, — потрібно було займати оборону.

У БМП зосталися лише Наїм — за штурвалом, і Заудін — у командирському, зі шлемофоном на голові. Усіх інших змело. Флегматичний (під флегмою ховався кавказький темперамент) Заудін пізніше ділився враженнями: «А мені видалося, що нас на каміняччі підкинуло. Тільки думаю: чого це Наїм у корчі рулить?».

Мене контузило, відбив увесь правий бік, кровив ніс та праве вухо, перестав на нього чути. Згодом воно почало гноїтися…

— А чого ж тебе до шпиталю не відправили? — дивувалася Дайта (колись я розповідав їй цю історію). — Адже ти міг утратити слух.

— Я ж не грав на флейті в симфонічному оркестрі…

Так, я зостався на бобових. Кажуть, якщо людина несповна розуму, то це надовго. Істинна правда! (Наразі тавтологія, як посилюючий ефект, дуже доречна). Було би прикро забратися з поля бою, коли все тільки розпочинається.

― Тобі хоч першу медичну допомогу надали?

До шпиталю я не погодився відправлятися, але по допомогу до батальйонного медика прапорщика Джафарова звернувся, і він, сука (це не матюк, це дефініція), дав мені шматочок вати, завбільшки з квасолину. Якби до цього коновала підійшов боєць із власною головою під пахвою, Джафаров навіть би зеленкою його не наквацав, а видав би йому сумку від протигаза, щоб той міг руки звільнити, і відправив би служити далі. Гіпербола ця зовсім не наклепницька, річ не в Джафарові (навряд чи наш батальйонний медик був гіршим від інших (коротше, Скліфасовський!) ескулапів, які протирали штани у військових частинах). У львівському окружному шпиталі зі мною лежав хлопець, якому через якусь хворобу паралізувало нижні кінцівки. У нього віднімало ноги, його вже майже виносили з роти, а медик уперто не бажав визнавати факту захворювання, а наполягав на своєму: боєць шлангує.

У тому ж львівському шпиталі, коли вже були залатані серйозніші пошкодження, вухо мені прооперували, після чого в мене нюх став, як у собаки, а зір, як в орла. І хоч слух майже повністю повернувся до норми, але, як це буває з багатьма, чую я або те, чого не треба, або не те, що хотілося б. Чи навпаки: те, що хочеться. Мій слух вибірковий. Я роблю відмінність між слухати й чути, відтак намагаюся вчитися і тому, й іншому.

Бій — це життя на високій швидкості. Добре сказано. Наразі ж мої життєві процеси течуть уповільнено. Я повільно думаю й повільно пишу… Піді мною нічого не вибухає, я перебуваю поза боєм. Швидкий лише час. Швидкий і нещадний, наче вибух.

— Почуваюся черепахою-самцем, — нарікаю.

Дайта сміється.

— Якщо тебе здолає любовна хіть, тобі не доведеться за мною ганятися.

Тепер і я всміхаюся.

— Уявляю, який грюкіт здіймається, коли черепахи спарюються.

— Нема ніякого грюкоту, — заперечує Дайта. — Бо закохана черепаха, це черепаха без панцира.

Я не знаходжу гідної відповіді. Доводиться вдавав заклопотаного.

— Не відволікай мене від магістральної теми, — прошу люб’язно. — Не поглиблюй кризи жанру.

— Я навпаки намагаюся зіштовхнути тебе в русло, ― Дайта відповідає люб’язністю на люб’язність. — Хіба не ти посадив равликів на велосипеди?

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо самця-черепаху поставити на колеса — вийде непоганий скейборд.

Головне, думаю собі, щоб колеса присобачили до живота а не до спини.

Люди прагнуть жити на високій швидкості, люди прагнуть здобути славу й перемогу в боях. Люди намагаються прожити мир як війну, їхній мир настільки немилосердний, що війна видається полегшенням.

Юрій Лотман у своїх «Не-мемуарах» відзначав, що на фронті сміялися значно більше, ніж потім доводилося в мирному житті. Під час миру людина розмінює себе, губить, утрачає, а на війні — віднаходить. Надія Мандельштам у «Другій книзі» писала, що людина, яка втратила індивідуальність, нерідко знаходить гідність саме в строю, на війні: «Друга світова війна, хоч як це й жахливо, для декого стала внутрішнім полегшенням, оскільки позбавила роздвоєності, характерної для мирного життя». Напевно, це не казна-яке відкриття, одначе на таких настроях зі зрозумілих причин не прийнято було наголошувати. Надмірна спостережливість дорого коштувала, особливо ж, якщо обростала коментарями. Дружина поета не боялася спиняти свій погляд на явищах, які інші з причин елементарної безпеки намагалися оминати. «У нашому житті громадянська сміливість — явище значно рідкісніше, ніж військова звитяга. Люди, які відзначалися жалюгідним боягузтвом у суспільному житті, виявилися хоробрими офіцерами й солдатами». Наведена заувага отримала відтворення (щоправда, зворотне) в літературі, зазвичай змальовувалися приклади, коли люди, які виявляли на війні героїзм, у мирному житті пасували перед свавіллям чиновників тощо, проте розробляли цю тему лише після ліцензій ідеологічних інстанцій. Не вдаючись у деталі, можна підсумувати, що жити під час миру важче, ніж смерть на війні, оскільки мир переобтяжений нюансами, а війна — ніби спрощена модель буття. Перехід до миру дається значно важче, ніж до війни. З війною пов’язана мобілізація, активізуються ресурси, потужності, дух… А мир тягне за собою демобілізацію. Мене вразили воєнні спогади Юрія Лотмана, він на кількох десятках сторінок розповів про війну та про людину на війні те, чого не знайдеш у сотнях томів, цілковита відсутність пафосу й максимальна, радше навіть повна правдивість, без прикрас і без очорнення. Записки людини, яка звикла бути чесною з собою (насамперед), а відтак — і з іншими.

«Ми раптом несподівано зрозуміли, що війна закінчилася. Це було дивно — точнішого слова знайти не можу. Мабуть, так почувається немовля, коли народжується: звичної ситуації немає, а що робити — воно не знає».

Ось така перша реакція на мир.

«Загальний настрій усі ці роки, як я казав, був бадьорий. Бувала втома, прокляття, іноді енергію й силу доводилося підтримувати довгими й вишуканими матюками (дуже помагає). Узагалі — жодної ідилії. Але це було щось інше порівняно з тим, що трапилося з нами відразу після закінчення війни. Зробилося чомусь дуже сумно».

Цілковито крамольне зізнання. Як для переможців, реакція безперечно неадекватна. За всіма радянськими канонами, день Перемоги — це «радість зі сльозами на очах», інакших тлумачень, редакцій, прочитань не могло бути. Їх начебто й не було, принаймні вони не озвучувалися. Приватні ж оповіді фронтовиків видавалися надто суб’єктивними й не мали узагальнюючої сили та переконливості надрукованого слова, що автоматично набувало статусу документа. Дебютна публікація «Не-мемуарів» відбулася 1995 року, в пору перших проявів горбачовської гласності. На той час наукові напрацювання Лотмана забезпечили йому славу вченого зі світовим ім’ям, проте задовго до цього він мав усі шанси забронзовіти, заіржавіти, запліснявіти й покритися пташиним послідом, як це трапляється з багатьма закам’янілостями, проте сила таланту (можливо, маємо справу з генієм, тільки ж геніальність філолога менш очевидна, ніж геніальність, скажімо, фізика, відтак складніше піддається практичній перевірці) уберегла його від цього, Лотман був не з тих, кого можна було причесати під один гребінчик, хто би зважав на стереотипи мислення, кому б директивні шаблони заступили істину. Час не притупив гостроти зору, не потьмарив ясності пам’яті, не відкоригував правди на догоду кон’юнктурі.

«Ураз і, здавалося, без жодної причини нас охопила гнітюча туга — не нудьга, а саме туга. Ми пили мертвецьки й не п’яніли. Доводилося згадувати і давати собі звіт про те що в ці роки старанно забувалося».

Юрій Лотман пригадував, як під час артобстрілу біг уздовж дроту, шукаючи обриви, й на березі річки побачив мертву жінку — вона, мабуть, не знала, що за ніч фронт підсунувся на десятки кілометрів, і вийшла набрати води, прихопивши з собою хлопчика років трьох-чотирьох: малий сидів біля неї і, нічого не розуміючи, тягнув за руку. Боєць побіг далі. Була перебита лінія, артобстріл мав змінитися німецькою танковою атакою, він мусив налагодити зв’язок із батареєю, тому в ту мить у нього не було жодного сумніву, що чинить правильно. Автор зізнається, що на ту пору побачене навіть не вразило його, воно злилося з буденністю, зафіксувавшись тільки як факт. Це й не дивно: всі емоції бійця були підпорядковані його функції, окрім цього, він і сам міг щомиті бути вбитим. Смертю не здивуєш і не розчулиш смерть.

Лотман: «Як сказав М. М. Сперанський Г. С. Батенькову: „На погосте живучи, всех не оплачешь“. Але першої п’яної ночі після закінчення війни я все це побачив знову. Це і багато іншого. Невипадково ми мертвецьки пили і було чимало самогубств. Їх офіційно списували за формулою „у п’яному стані“, як пізніше списали самогубство А. Фадєєва. Однак причина, звичайно, була в іншому. Настав час розплачуватися за борги. Так само, як він пізніше прийшов і до Фадєєва» (зазначу в дужках, що не можу не поважати Фадєєва за те, що він виявився чесним боржником. А я — ні).

— Вершина парадоксальності, — каже Дайта. — Пройти війну, вижити, а потім застрелитися після перемоги!..

— У цьому вся людина, — кажу я. — Це відповідь, яку традиційно розчленовують на запитання.

Нещодавно по телебаченню озвучили статистику самогубств серед військових, які воювали в Чечні: величезна кількість вояків (на слух не запам’ятав точного числа) вкорочують собі віку, не в змозі пережити постстресові стани. Йшлося не про тих, хто проходив там строкову службу (священний обов’язок), а про чоловіків, які добровільно обрали професію військового, цебто пройшли прискіпливіший відбір, отримали відповідний вишкіл тощо. Виявляється, що професіонали так само вразливі, як і аматори, хоча, безперечно, вони мають перевагу, сама наявність статистики свідчить про це, адже «афганці» накладають на себе руки без жодного обліку. Якщо існує статистика, тож проблему відстежили й вивчають, утім, можливо, що держава (позаяк уклала в підготовку професіоналів кошти) просто підраховує власні збитки, і про людей у принципі, як не йшлося, так і не йдеться — лише про неефективність ресурсів. Суїцид «афганців» визнають, але завжди в приватному порядку, як несистемний; щоразу це окремий випадок, який не має зв’язку з іншими аналогічними. Доводиться чути про психічну кволість покоління, мовляв, он яка війна була (Друга світова) — і нічого, ніхто не стрілявся, не вішався…

А ви почитайте Лотмана.

Мабуть, це фізичний закон: що більший на людину тиск, то більша її здатність опиратися. Та щойно прес обставин послаблюється, людина «розклеюється». На пам’ять приходить Кундера зі своєю формулою «нестерпної легкості буття». І що легше це буття, то нестерпніше. Дивно, але спускатися з гори важче, ніж підніматися, тож, штурмуючи вершини, потрібно брати це до уваги. Відтак відкриття юного Михайла Кульчицького, що «Война ж совсем не фейерверк, / А просто трудная работа, / Когда — черна от пота — вверх / Скользит по пахоте пехота…» — не останнє, як з’ясовується: мир — не відпочинок від війни, а зовсім інша робота, із менш окресленою формою тяжкості, зате із вигадливішим рівнем складності.

Лотман стверджував, що писати про війну так само складно, «як описувати величезний простір, у якого немає чітких меж і внутрішньої єдності»: «Одна війна в піхоті, друга в артилерії, третя в авіації». Те саме й в Афганістані. Хтось служив у штабі, хтось у ремроті, хтось у бойовій частині…

Але навіть у бойовій частині є чимало хлібних і безпечних місць, де можна відсидітися. Блатна служба на пекарні (там дефіцитний білий хліб і дріжджі, без яких не настоїш браги), на ГСМ (там соляра, а соляра — це пайса (гроші)), у хозвзводі (там доступ до продуктів), у каптьорці (каптьорка — це ніби Швейцарія в окупованій фашистами Європі)… Каптьорщики безвилазно сидять у бригаді, хозвзвод виходить на бойові, позаяк солдат хоче їсти навіть на війні, навіть перед смертю. Я вже казав, що це були блатні місця, з усіма цими хліборізами та каптьорщиками намагалися дружити, а якщо й виявляли зневагу, то тільки до тих, од кого не сподівалися жодної користі.

Якось мені передали, що за моєї відсутності, мене розшукував земляк. Я цього хлопця не знав, це моя мама якось зговорилася з його батьками (ми були із сусідніх сіл, з одного колгоспу), і вони написали йому про мене, а згодом і моя мама написала мені про нього. Сашко служив «замком» у взводі особого відділу при штабі бригади, він уже збирався на дембель і хотів забрати мене на своє місце.

Камбулат, мій замкомвзводу, взявся мене відмовляти:

— Ми — рейнджери, це з нас починається армія, і нами вона закінчується. Подивися на ордени наших генералів — це ми їх заробили. Невже ти проміняєш нашу воїнську доблесть на собачий килимок під штабним порогом — підеш охороняти цих ментів поганих?

Уся його балаканина, хоча й мала під собою певний ґрунт, одначе замішана була на суцільних понтах. Коли на кабульській дорозі наше відділення (гучно сказано, бо нас було тільки четверо) зоставили прикривати відхід колони, і нашу БМП підбили з гранатомета, Камбулат навіть не відстрілювався. Пізніше казав, що молився і прощався з родичами, а позаяк він інгуш, і родичів у нього чималенько, то заняття цього йому вистачило на весь бій. Камбулат не був боягузом, але він уже готувався до дембеля (дембельські речі — погони, петлиці й різні прибамбаси, яких вони накупили у Кабулі — плавали в мастилі в мене під ногами), дембель був настільки близьким, що бажання повернутися додому паралізувало його волю. Трапляється, що клинить і хоробрих бійців. Вогонь вели лише двоє: Ярков — оператор-навідник — із гармати та кулемета і я з автомата (через верхні люки правого десанту), водій-механік маневрував. Після вибуху (перед очима в мене наче сонце на шматки розпалося; ми зосталися живими тільки тому, що граната влучила в двигун, а не в башту чи баки, на наше щастя, і боєкомплект не здетонував) машина завмерла, башта також, її заклинило затулкою від лючка (тих лючків у БМП — без ліку), яку вибухом загнало між днищем башти і днищем БМП. Тепер огризався лише я зі своїм автоматом. Було очевидно: якщо башта не оживе — нам капець. Жодна людська сила не спроможна зрівнятися з силою, що потрясла нашу машину. Броньовий лист, що закриває двигун, відкинуло на десяток метрів. Після цього уявляється, що сидиш не в металевій коробці, а в яєчній шкаралупці — відчуття захистку, прикриття металом, зникає повністю. БМП бовваніла на дорозі, як польова братська могила. Я мусив усунути пошкодження, спричинені вибухом. За інших обставин, мабуть, якби ми всі четверо об’єднали свої сили та помножили їх, застосувавши необхідні інструменти, нам не вдалося б зробити того, що якимсь чином зумів я один, до того ж, голими руками, без жодних пристосувань. Я вирвав ту кляту затулку із металевих лещат, башта ожила, і це дало нам змогу протриматися певний час, за який колона відійшла на безпечну відстань, і за нами вернулися одна БМП із нашого взводу та два БТРи (Камбулат викликав їх по рації). Попри те, що наша вогнева потуга значно зросла (усе це військо гатило з усіх видів зброї), шквал вогню з боку противника також не вщухав і не зменшувався. Нашу машину потрібно було брати на буксир. Ямшинецький, механік-водій БМП третього відділення, під’їхав чомусь недостатньо близько, ніс його машини був за кілька метрів від корми нашої БМП, він вибрався з люка, зачепив один кінець троса за гак на своїй машині, другий кінець кинув на землю (усе це під градом куль) і мерщій сховався під броню. Тепер другий кінець троса треба було зачепити за гак на нашій БМП. Зробити це належало мені, я вже намірився виставити свою дупу під кулі («Если хочешь пулю в зад, / Поезжай в Джелалабад»), але Камбулат узявся мені щось пояснювати, двері його лівого десанту теж були трохи відчинені, я слухав свого командира і не міг збагнути, що він мені торочить (ніби звертається до мене китайською мовою), аж нарешті до мене дійшло, що він мені радить (оце його просторікування не вкладалося в жодну форму наказу) зробити те, що я уже й без його спонукань намірився.

Пізніше я, трішки підсміюючись, запитав його:

— Ти що, не міг просто сказати: зачепи трос?

Він, бентежачись (навіть спогад про ці перипетії давався йому нелегко), емоційно відповів:

— Дурень ти! Я хотів, щоб тебе не вбили.

Камбулат був кавказцем, а в кавказців пафос у крові особливо, коли йдеться про чоловічу честь і все, що з нею пов’язане. Гадаю, він вважав, що сам повинен був зачепити трос, тому почував переді мною вину. І, мабуть, трохи перед собою.

— Я тебе прокляну, — долучається Гриць, командир другого відділення.

Гриць — один із моїх земляків, миршавий, ледве визирає з кирзових чобіт, личко, наче в гумового гномика, на якому красується вічно червоний носик. Свою фізичну компактність Грицько компенсував кипучою енергією та задерикуватістю. Якось він брався битися із Камбулатом об заклад (ми були тоді на виїзді), що проведе ніч на одній із віддалених сопок лише з однією гранатою та двома штик-ножами. Звичайні понти. Проте ці двоє не були пустими базікалами, колись вони врятували життя взводному, витягнувши його пораненого з поля бою.

Кажучи тодішньою лексикою, клав би я на всю цю воєнну доблесть, на Камбулата з Грицем та на всі інші військово-воєнні принади, якби не був таким самим недоумком. Я не пішов шукати Сашка. Можливо, він ще заходив, але батальйон наш надовго залишив бригаду. Ми так і не зустрілися. Після Афганістану також не перетиналися, випадковості нас не зводили, а самі ми зустрічі не шукали. Я не шкодую, що не скористався його пропозицією, проте вдячний йому за неї. Сашко — єдиний українець, єдиний земляк, який учинив так, як і слід чинити землякам (зважаючи на приклади кавказців чи середньоазіатів). Він був винятком із правила, і на цей український виняток я покладаю більше надій, аніж на всі довбані українські правила.

Дайта уважно стежить за ходом моєї думки.

― Ти так говориш, ніби бути українцем — це випробовування, ― зауважує вона.

― Так і є, — погоджуюся. — Принаймні для чоловіка. За жінок не знаю.

Із притаманною їй скромністю, Дайта не береться бути речником громади українських жінок.

— Мені нічого додати до того, що від імені українських жінок українським чоловікам сказала Оксана Забужко.

Мені залишається вдати, що я не розчув, замислившись про інше.

Про наш бій на кабульській дорозі я розповів не для того, щоб показати, яким геройським хлопцем я був. Мені це геройство недорого обійшлося, просто ще не настала моя пора прощатися з родичами (у мене це не забрало би багато часу, бо вся рідня вичерпувалася мамою) і до Бога молитися. Я цілком адекватно сприймав тодішню ситуацію, реально оцінював небезпеку для власного життя, однак не вірив у те, що мене можуть убити, і ця невіра привносила в мою поведінку певний елемент неадекватності.

Зважаючи на біографічні дані, Ернест Гемінґвей не мав реального солдатського воєнного досвіду (про це вже йшлося), одначе саме в нього я знайшов висловлювання, як на мене, абсолютно правдиве: «Доброму солдатові на фронті ведеться так: спочатку ти хоробрий, бо гадаєш, що куля тебе обмине, що ти не такий, як усі, і не можеш померти. Та потім починаєш розуміти, що це зовсім не так. Тоді тебе охоплює справжній страх, але якщо ти добрий солдат, то виконуєш свої обов’язки так само сумлінно, як і раніше». Зрештою, не так уже й важливо, чи Гемінґвей особисто пережив ці дві стадії стану солдатської психіки, чи записав твердження із чужих уст, керуючись письменницьким чуттям, головне — він уловив суть.

Епізод із підбитою БМП не позбавлений певних ефектів, якщо можна так сказати, кінематографічності, цебто цілком придатний для ілюстрації війни в її традиційному героїко-пропагандистському зображенні, проте це тільки один бік війни ― зовнішній, демонстраційно-наочний. Цікавіший він тим, що відкриває фантастичні здібності людини, які та здатна виявляти в екстремально-стресових ситуаціях. Я пам’ятаю ті зусилля, яких я докладав, це страшенне перенапруження, але я не можу сказати, що мені було важко. Це було неможливо, якоюсь концентрацією волі, всього єства, мені вдалося зробити неможливе, але вчинив це ніби не я, все відбулося само собою.

У Японії існує поняття муга, що вказує на стан свідомості, якого повинен досягнути майстер у ході самодисципліни. Характер цього стану майстерності полягає в тому, що він відповідає певному досвіду, коли не існує найменшого розриву між волею людини та її дією. У людях, які не досягнули майстерності, присутній своєрідний «ізолюючий екран, умонтований між волею та актом діяння. Цей екран називається „я, що спостерігає“, „я, що втручається“, і коли спеціальними тренуваннями цей екран прибирається, майстер втрачає відчуття „я це роблю“. Дія відбувається без зусилля. Муга базується на тій самій філософії, що й настанова жити „наче ти вже помер“. Японці кажуть „живе, ніби вже помер“ тоді, коли людина живе на рівні „майстерності“. Уподібнившись мертвому, людина позбувається примусу керуватися загальними правилами. У такому стані вивільняється „шосте чуття“, усувається самоцензура й відбувається повне звільнення від самосвідомості й суперечностей.

Людині, яка померла, вже нічого втрачати, в неї немає жодних „прив’язаностей“, вона по-справжньому вільна.

У північноамериканському індіанському племені оджібве було деяке своєрідне товариство, що називалося Віндігокан. Його членами ставали найхоробріші чоловіки, які довели свою мужність у боях; тих, кого приймали до цього товариства, переставали вважати живими, вони харчувалися і спали окремо від усіх і не зобов’язані були дотримуватися законів племені.

Мабуть, і я на той момент у певному сенсі помер, якась частина мене (та, що мислить критично, що оцінює) була відсутня, я сам собі не заважав. Ота цілковита відстороненість тієї моєї сутності, що відчуває втому, біль, відстежує і переживає процес („я, що втручається“) і повна присутність сутності, що діє без озирання на лещата обставин та межі можливостей. У цьому короткому відрізку часу я діяв так, наче вже оволодів станом свідомості муга. Вибухом мене закинуло туди, куди за буденних обставин окремі спроможні дострибнути лише завдяки довгим рокам наполегливих тренувань. Цей унікальний досвід на мені мало позначився, все відбулося само собою. А ось по горах лазити жодна муга чомусь не допомагала, там само собою нічого не відбувалося, там ти присутній увесь, із усіма своїми доважками, з усім воєнним реквізитом… Таке враження, що тягнеш на собі і небо, що над головою, і гори, що під ногами. Сили закінчуються задовго до того, як завершується маршрут, тож решту шляху доводиться долати на самій волі. Я вибудував для себе тактику: обирав місце в першій десятці й намагався рухатися так, щоб нікого не пропускати вперед: просто тримаєш такий темп, щоб ніхто не наступав на п’яти — для цього треба лише переставляти ноги, переставляти ноги, переставлятиногипереставлятиноги… Не зупинятися, не розслаблятися, не давати собі відпочинку, просто переставляти ноги, переставляти ноги… Зупинятися тільки тоді, коли зупиняються всі, води не пити, навіть якщо інші п’ють, навіть якщо просять у тебе і випивають твою воду, самому не пити… Так, ускладнюючи собі завдання, вдавалося полегшувати моральний бік справи, творити ілюзію, ніби сам керуєш процесом: робиш не те, що мусиш, а те що хочеш.

Якось ми (наші два взводи спільно з дев’ятою ротою) ходили блокувати кишлак, на дорогу туди й назад у нас пішов день. У військовому плані операція була зовсім безхитрісною: ми оточили поселення, прилетіли гелікоптери, забомбили, закидали будівлі урсами, нам навіть не довелося стріляти — з чим прийшли, з тим подалися назад. І тоді багатьом із нас трапилися камені спотикання. Спека стояла немилосердна. Мене дивувало, що провідники з місцевого населення так само страждають, як і ми, їм так само важко, їх так само катує спрага. Із собою на весь день — лише фляга води (трохи більше, ніж поливане горня), аби брати з собою більше не було ємностей. Використовували гумові чоботи (їх називали панчохами) від узека (костюм протихімічного захисту), зав’язували й укладали в речиннок, але ця додаткова волога суттєво проблему спраги та зневоднення організму не розв’язувала. На мені була повна викладка — все, з чим належить носитися бійцеві заради власної боєздатності, плюс стрічка від агееса (автоматичного гранатомета) через плече (потім, коли хтось склеїв ласти, мені підкинули ще одну, і я став схожим на революційного матроса; а коли „здох“ Уткін, наш новий замкомвзводу мені дістався його автомат; врешті вирубився туркмен Гоша, повільний, невеличкий, але міцно збитий (він відзначався витривалістю віслюка, однак і в осликів бувають невдалі дні) його повели попід руки, як панянку до танцю, а на мене повісили станок від гранатомета, і тепер я вже нагадував коняку Пржевальського)… Добре, що не квіточку, бо якби на мене сів метелик, із цим я вже не впорався би й завалився б із великим брязкотом і скаліченим гонором, а так — упівсвідомості на автопілоті, проте доплуганився.

Пригадався віршик, що годиться для автокоментаря: „„Чи був ти на війні?“ — / цікавиться жінка. / Ствердна відповідь — остання / моя можливість затримати / її увагу на собі. „Скількох коней під тобою вбито?“ — Шанси мої зростають, / але я мовчу, бо не знаю, / як їй пояснити, що був на війні / конем“.

Піхотинців жартома називали парнокопитними. Тепер кого не зачепи, то він або спецназівець, або десантник, або розвідник. Якогось року, пам’ятаю, в „Мальвіні“ (гидотне кафе, в якому в день виводу після урочистостей у драмтеатрі та меморіалі „афганці“ збиралися, щоб пом’янути загиблих і випити за здоров’я живих — бажано, за кожного осібно), коли проголосили тост за піхоту — випили всі, але ніхто не визнав причетності до безпонтових парнокопитних. Можливо, й правда, що із сотні присутніх піхотинцем був лише я один. Мотострілки не носили тільняшок, але солдатські труси, гадаю, у всіх були однаково сині. Наш третій батальйон робив усе те, що й десантники чи спецназівці (батальйон спецпризначенців до Джелалабаду ввели, здається, 1985 року), наша 66-та окрема мотострілкова бригада за рік боїв у Афганістані була вдостоєна ордена Леніна, раніше на прапорі бригади були тільки два ордени: Червоного Прапора й Олександра Невського. Утім, треба визнати, говорячи про війну, без понтів, як і без пафосу, не обійдешся. Кому ж хочеться визнавати, що був на війні конем? „Купила мама коника, / а коник без ноги… / Яка чудова пісенька! Ги-ги-ги-ги-ги-ги!“

Дуже часто воєнне (особливо ж поствоєнне) геройство замішане на понтах. До цього спонукає природа чоловіка (ширше ― людини), до цього спонукає війна, до цього спонукає мир, до цього спонукає аудиторія, для якої всі ці понти демонструються. Якось по телевізору транслювали концерт відомої української співачки (велика сцена, великий зал), і перелічуючи заслуги артистки, ведучий назвав дві чи три медалі, які вона отримала за участь у бойових діях в Афганістані. Звичайно, буваючи з концертами в Афганістані, співачка до певної міри ризикувала: могли обстріляти літак, могли обстріляти по дорозі з аеродрому, мало яка прикрість могла трапитися в країні, в якій велася війна… Хоча такого чепе я не пригадую, адже безпеку артистам забезпечували не меншу, ніж генералам, проте війна — це війна. Співачка ризикувала, своєю творчістю підтримувала моральний дух бійців — гадаю, вони були їй безмежно вдячні (за моєї служби до Афганістану артистів ще не возили); за це її могли відзначити медалями, орденами, чим завгодно. А щодо бойових дій, то можна тільки уявити, як красуня розганяла духів своєю міні-спідничкою.

Жарти жартами, але чого тільки на тій війні не траплялося. Знав я одного десантника на ім’я Артур, то він мені розповідав, як вони розігрували нічний бій (розділившись на своїх та духів), щоб у ньому взяв участь високопоставлений московський журналіст, аби потім його можна було подати на орден Червоної Зірки. Піддавати життя писаки небезпеці ні в чиї плани не входило, тому довелося організовувати спектакль. Відбулися, як мовиться, дешево й сердито. Знав він про це чи ні — не відомо. Безсумнівно: орден йому виписали саме за участь у бойових діях. Мораль: усе, що трапилося з журналістом, могло запросто трапитися зі співачкою.

Пригадується інтерв’ю письменника, котрий побував у якійсь із гарячих точок: про війну він говорив зі знанням справи, красномовно й переконливо, оповідав, як авто, на якому він їхав, обстріляли, скільки потім у ньому нарахували дірок від куль, якісь інші подробиці… Письменник був із тих, які люблять покрасуватися, а читач зі сказаного мав здогадатися, що він не просто письменник, який побував у відрядженні в місці локального конфлікту, а супермен, якого складна натура та інтелект навернули до письменства. Письменник наче грався у війну, адреналін, якого він хапонув, потрапивши під обстріл, все ще збуджував йому кров, пережита небезпечна пригода створювала враження бувалості. У воєнному марнославстві письменник готовий був позмагатися з самим Гемінґвеєм і, безперечно, перевершив би того, позаяк Гемінґвей робив із себе крутого хлопця, а письменник лише вдавав.

І співачка, й журналіст, і письменник побували на війні склали про неї своє уявлення і винесли звідти певні знання, що уклалися в досвід. Кожному (кожній) із них може здаватися що цей досвід, принаймні в інформаційному плані, достатньо вичерпний. Одначе досвід присутності на війні (його повнота) залежить від міри співпричетності. Навіть якщо це досвід солдата. Повертаючись до твердження Лотмана, що в кожного своя війна, наведу фрагмент, у якому він розвинув цю думку: „Журналіст може провести багато днів на війні, бути на передовій чи в тилу противника, може виявляти велику сміливість і жити зовсім як солдат, проте в нього зовсім інша війна. Тому що, врешті-решт, він обов’язково забирається. Він тимчасово на фронті. Солдат на фронті постійно“.

Навіть учасники війни мають із нею різні стосунки: один бачить її в обличчя, другий із потилиці, третій збоку… Що ж до людей, які побували на війні туристами, їхній досвід зазвичай малозмістовний, проте і досвід сторонніх спостерігачів не варто ігнорувати, особливо, коли йдеться про творчих людей. Творча людина нестачу особистого досвіду спроможна компенсувати досвідом, здобутим у вигляді інформації, здатністю перевтілення, умінням не просто приміряти чужу шкуру, а зживатися з нею, силою таланту, що дає змогу за аналогією моделювати ситуації, розвиваючи досвід і даючи йому продовження. Згадаймо хоча б афганський цикл пісень Олександра Розембаума: мені здається, ніхто з „афганців“, які трансформували свій воєнний досвід у жанр авторської пісні, не зрівнявся силою та драматизмом своїх пісень із творами знаменитого барда. Можна ще пригадати воєнні пісні Володимира Висоцького. Талант здатний замінити специфіку досвіду, талант спроможний через поодиноке, окреме та фрагментарне вийти на вселенське.

Військо — це машина, бездушний механізм, у якому солдат — найдрібніший гвинтик. Банальний, надзвичайно збитий образ, одначе абсолютно правильний. Навіть за відсутності дідівщини, коли новобранець не піддається фізичним моральним знущанням, навіть якщо сержанти не звірствують, і муштра щадна й не відбирає останніх сил, цебто все відбувається в межах закону військового статуту (буду дуже подивований, якщо хтось мені розповість, що таке трапляється), однаково перші місяці солдатської служби нестерпні: солдат невільний робити, що хоче, невільний висловлювати, що думає, він невільний у всіх сенсах, оскільки перестає належати собі, втрачає індивідуальність, лице, голос, волю… Солдат — ніхто. На перших порах це неймовірно гнітить, усі негативні відчуття складаються в одне нестерпне відчуття приреченості. Аби зняти стрес, солдат починає пити одеколон, настоянку із зубної пасти, їсти хліб, намащений гуталіном) — коротше, заливає, запихає в свій організм усе, що горить, що туманить мозок, що викликає кайф… Інакше кажучи, стає цілковитим дебілом.

Навіть турист за короткий період перебування на війні здатен дізнатися й пережити дуже багато, але ота тимчасовість візиту завжди заважатиме йому пройнятись відчуттями солдата, збагнути всю ту приреченість, із якою живе й помирає солдат. Час на війні для солдата тягнеться так болюче повільно, наче це жили з нього тягнуть (недарма офіцерам нараховували вислугу рік за два), мука страшенна; події, стани, відчуття — сприйняття світу та його бачення — укладаються, творять реальність, що набуває форми безкінечності. Фізичні й моральні навантаження зашкалюють; постійна зайнятість: за дня ми ходимо до них воювати, уночі — вони до нас, плюс хронічне недосипання, що за постійного нервового перезбудження причумлює свідомість так, що дійсність починає нагадувати страшний, гротескний сон, із якого неможливо випручатися. Починаєш заздрити пораненим, думаєш про них як про щасливчиків, на яких чекає відпочинок і медсестри… А ти залишаєшся, ти залишаєшся і вже близький до того, що почнеш заздрити вбитим.

Солдат продовжує функціонувати з єдиної причини (вона надзвичайно лаконічна): бо мусить. Дев’ятнадцятирічні пацани чинили дивовижні речі, не на межі своїх можливостей, а за цією межею; сильні чи кволі, вони робили більше ніж здатні були робити. Ми повинні були. Долг. (Цим словом позначалося наше приречення). У нас не виникало запитань: що й кому ми заборгували? Жодного бунту, жодного супротиву. Ми виконували свій обов’язок, який нам накинули, наче ярмо на шию. Ми не були покірними, ми були обов’язковими. Повинність входила в поняття нашої честі. Для нас альтернативи не існувало. Суть нашого перебування на війні, можливо, й не сформульована так відверто, одначе проглядала крізь усі ці замполітські заморочки доволі виразно: „Я тут, щоб убивати, я тут, щоб бути вбитим“. Це ніби само собою розумілося. І приймалося. Проте, водночас, залежність від чужої волі гнітила неймовірно.

У щоденнику Джона Фаулза я надибав тираду, в якій він висловив своє ставлення до війни: „Проблема страху; що далі, то більше я переконаний, що не пішов би воювати, якби почалася війна. Її жахлива жорстокість. Переконаний: я справжній боягуз. Можу ризикувати з власної волі, але загинути під колесами воєнної машини чи за холодним наказом генерала — даруйте… Не сумніваюся, що принесу людству більше користі живим, ніж мертвим. Мучеництво — нехай, але не участь у бійні“.

Із 1939 року Фаулз навчався в Бедфорд скул — у школі, про яку говорили, що в ній виховують кадри для державної служби. Після її закінчення (оскільки йшла війна) він поступив до училища, де готували офіцерів військово-морського флоту. Пройшовши основний вишкіл, новоспечений офіцер (у вісімнадцять років) був направлений інструктором у табір для підготовки десантно-диверсійних загонів. Як зазначає Чарльз Дрейзін, автор передмови до першого тому щоденників, це призначення не викликало у Фаулза жодних негативних емоцій, під кінець відбування воїнської повинності він настільки зжився з воєнною службою, що став замислюватися, чи не зв’язати йому життя із воєнно-морськими військами, відмовившись від Оксфорда. І лише знайомство з якимсь сером Айзеком Футом, либонь, чоловіком доволі авторитетним, допомогло визначитися майбутньому письменнику в його виборі, позаяк сер Айзек сказав, що лише дурень на місці Фаулза вибрав би військову кар’єру. Фаулз не вважав себе дурнем і не був ним, відтак і прислухався до доради. Проте, як справедливо можемо судити, на ту пору не був достатньо розумним (толерантніше — зрілим), щоб дати раду тій дилемі самотужки. Отож, воювати Фаулзу (брати безпосередню участь у бойових діях) не випало, однак і на печі він не відлежувався, цебто мав змогу на особистому досвіді скласти уявлення і про військо, і про війну. Тільки ж пережитий досвід і досвід переосмислений не є тотожними, а на ту пору Фаулз іще не виробив інструментарію, потрібного для осмислення, не накопичив для цього оперативних потужностей. Одначе ревізію свого світогляду розпочав дуже швидко: вже у перший рік перебування в Оксфорді самосвідомість Фаулза настільки зросла, що це привело до бунту проти всіх основ та підвалин, які він раніше захищав. Безперечно, змінилися його погляди і на все те, що було пов’язане з військовими та війною.

„Жахлива брехня про величність бою, коли війну зображають як полігон, де людину перевіряють на міцність. Хоробрість, гра зі смертю, після чого юнак стає мужчиною. Коли війну стануть оцінювати без прикрас?“ — записав Фаулз ці рядки 1955 року, а через кілька літ (1961) його пацифізм зайняв максимально крайню позицію: „Військовий розум не придатний до розвитку; солдатам узагалі не притаманне людське“.

Цікаво, як би на цю тезу відреагував Черчілль, котрий, як пам’ятаємо, також мав військову освіту, ще замолоду понюхав пороху і не розлучався з літературними амбіціями, однак попри формальну біографічну подібність цих двох джентльменів, їхній пафос — діаметрально протилежний, позаяк Черчілль передовсім був політиком, а отже, скурвим сином, якому нічого не вартувало між двома затяжками сигарою виголосити: „На війні ви не повинні бути праведником, але ваша справа повинна бути праведною“, що майже перегукується» із сталінським: «Наше дело правое — мы победили». На те вони й вожді та пастирі народні, а в пастирів — якщо вовк вівцю не загризе, то в них обід без м’яса. Праведність пастирів — це окрема тема, а щодо праведних справ добре висловився ще один англієць — Оскар Вайлд: «Справа не обов’язково буде праведною тільки тому, що хтось віддав за неї життя». Утім, повернімося до Фаулза. Із останнім його твердженням мені не хочеться погоджуватися, але я не знаю, де шукати переконливих хоча би для самого себе контраргументів. Хоч як крути, а в якійсь фазі солдат справді перестає бути людиною ― пригадайте Лотмана, який пробіг осторонь убитої жінки (вона могла бути лише пораненою і потребувати допомоги), повз маленького хлопчика, якого треба було би віднести в безпечне місце, — тільки тому, що мусив відновити зв’язок. Що ж до поставленого запитання, відповідь напрошується песимістична й однозначна: ніколи. Кінця цьому не видно. Так само, як не видно й початку. Прикрашати війну — не якесь сучасне ноу-хау, першість у цьому належить древнім.

Чудовий італійський письменник Алессандро Барікко зважився на доволі ризикований експеримент — він переповів «Іліаду» Гомера на свій лад: вилучив із неї все «зайве». Особисто мене більше зацікавила післямова до цієї книги — «Інша краса. Нотатки про війну», у якій автор висловив низку оригінальних суджень, наприклад: «Твердження, що війна — лише пекло, — згубна брехня. Хоч би як жорстоко це звучало, необхідно пам’ятати, що війна — це пекло, але красиве». Більш ніж певен, що воєнні дії Барікко бачив лише з екрану телевізора, проте його розмірковування про війну надзвичайно глибокі й делікатні, оскільки він досліджує її не у фазі наслідку, а в самому її зародку, що походить із єства людини, а людину він знає зсередини, з усіма її темними закамарками та лабіринтами. «„Іліада“ (я поясню свою думку) — історія війни, де немає місця розважливості й напівтонам. Вона була створена, щоб оспівати людство, яке воює, й оспівала його настільки яскраво, що не загубилася у віках і дійшла до нинішнього покоління людей, продовжуючи славити врочисту красу й несподіваний порив — цебто саме те, чим завжди була й буде війна. У школі, можливо, про „Іліаду“ говорять інакше. Але суть саме в цьому: „Іліада“ ― пам’ятник війні».

Я волів би вважати «Іліаду» пам’ятником літературі. А Гомерові не завадило б уставити в задницю шашку динаміту. Я навіть знаю, хто міг би це зробити.

Анатолій Дімаров розповів в інтерв’ю, як йому доводилося воювати наприкінці зими 1943-го на Донбасі: «Нас, необмундированих, здорових, хворих, а то й зовсім калік, зігнаних у полк неозброєних, турили цілий день по морозу лютому та й привели в містечко, дощенту зруйноване… Привезли і „зброю“ — на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати…» А потім «озброєних» вояків погнали в атаку через скуту кригою велетенську водойму, за якою залягли з кулеметами німці. З тилу ж цю атаку «прикривали» смершівці з кулеметами. «Хекали приречено на смерть отарою. І попереду смерть… І позаду смерть…» У цій бійні полягло п’ятсот душ.

Як вам така врочиста краса й несподіваний порив?

Про таку війну не прийнято оповідати, оскільки вона не вкладається не тільки в раз і на завжди встановлені радянські ідеологічні рамки (древні зі своїми уявленнями взагалі відпочивають), а й не прийнятна для здорового глузду. Легше відмовитися від правди, ніж повірити (а відтак і збагнути та пояснити) весь цей абсурд і жах. Люди не готові чути про таку війну. Саме тому, зазначає автор, у спогадах «Прожити й розповісти», що вийшли 1997 року, не знайшлося місця для цього епізоду, ним довелося пожертвувати задля виходу книги.

Війну якраз найбільше характеризує те, що з різних причин замовчується, все те, що відкидається як непридатне для монументальності пам’ятника.

Барікко зауважив, що між рядків пам’ятника війні проглядає наполегливе прагнення миру, й озвучують його жінки: «Непомітні на тлі воїнських подвигів, вони втілюють у собі цивілізацію, що існує приховано й паралельно, вільну від воїнського обов’язку. Вони переконані в тому, що можна жити інакше, і вголос говорять про це». У зв’язку з цим можна пригадати «Лісістрату» Арістофана, в основі сюжету якої — страйк афінських і спартанських жінок, які задля того, аби чоловіки встановили вічний мир: 1) захопили Акрополь, де зберігалися афінські багатства; 2) відмовилися жити зі своїми чоловіками статевим життям. Зазвичай наголос робиться на другому пункті як на більш дієвому, що здатен підкорити волю чоловіків благим жіночим задумам. А мені думається, що чоловіки цей ультиматум могли б із легкою душею проігнорувати, вони трахали б один одного і продовжували воювати. Відтак резонніше шантажувати багатством. Не треба забувати, що Арістофан писав комедії. Отож посміялися (чоловіки над жінками) та й повернулися до своїх справ.

«Але без мене, — кажу собі. — Але без мене».

Я волію спати з Дайтою, а не зі снайперською гвинтівкою.

Подає голос телефон. Це Дайта. Я завжди вгадую її дзвінки.

— Привіт! Ти вже пообідав? Що поробляєш?

Перекладаю слухавку до іншого (не контуженого вуха), притискаю її плечем, налаштовуюся на розмову якщо й не довгу, то, безперечно, приємну.

— Думаю про тебе.