Книга забуття

Танець довкола милиць

Проїжджаючи мимо, вирішила навідатися до свого дітища — фітнес-клубу. Якоїсь організаційної потреби в її візиті не було, просто цей об’єкт, як полюбляв висловлюватися її покійний чоловік, вона підняла з нуля, зробивши найпрестижнішим, елітарним (ідея елітності — це її фішка) закладом для міських товстосумів. Після смерті чоловіка (уже четвертий рік добігає) їй зосталася у спадок маленька імперія — бізнес у чоловіка був об’ємний і різношерстий — цех із виготовлення металевої сітки та цвяхів, ковбасний цех, млин, ресторан тощо. І все це втрималося, не завалилося попри скепсис покійного та декого із нині живих. Чоловік, який узяв її заміж за вроду (мала бути його прикрасою, як шпилька на краватці), не був високої думки про її бізнесові здібності — вона мала залишатися частиною декору, одним із предметів розкоші, котрими він любив себе оточувати. Проте самодуром не був, радше, навіть лібералом — потурав її примхам, а те, що їй заманулося погратися у бізнес-вумен, вважав саме жіночою примхою. У свій бізнес він її не втаємничував і близько не підпускав. Дозволив погратися у власний, відгородивши клаптик пісочниці. Стартувала вона перукарнею «Надія», а згодом доросла до ось цього фітнес-центру, який назвала «Осанна». Чоловік хвалив її, інвестував, але так і помер, не змінивши своєї стриманої думки про її підприємницькі таланти, царство йому небесне.

Припаркувала свого міні-ніссанчика біля центрального я входу. Оглянула вдоволеним поглядом густо заставлену автостоянку. А колись із неї кпили: навіщо, мовляв, такий аеродром біля спортзалу із лазничкою. Її увагу привернув галас на протилежному кінці майданчика. Двоє охоронців вели словесну перепалку з чоловіком на інвалідному візку. Чоловік був у камуфляжі, на грудях виблискували медалі…

— Коля?! — вихопилося в неї.

«Як він мене знайшов?!» — майнула чи то злякана, чи то радісна думка.

Рвучко ступила перший крок, ніби зібралася бігти. Ногу вона притримала, а от серце прискорилося щодуху. Якби ж іще була годна з’ясувати, навздогін воно рвонуло чи навтьоки. Контролюючи дихання, намагалася вгамувати прискорений пульс. Цокання власних каблучків по бруківці гулко відлунювало в голові.

«Не він! Не він!..» — полегшено перевела подих.

— Що тут відбувається? — запитала строгим холодним голосом.

Молодий охоронець повернув до неї голову — мабуть, із новеньких, бо з виразу його лиця здогадалася, що не впізнав її, проте начальницьку манеру поведінки відзначив і взяв до уваги.

— Та ось, — кивнув у бік візочника, — уже другий день біля стоянки ошивається, чіпляється до клієнтів…

Його колега, вайлуватий здоровань, судячи з того, як він напружився й почав робити належне (за формою) обличчя, либонь, уявляв, хто вона така, й спробував навіть виструнчитися, одначе мові його стрункості явно бракувало — шпортався в словах, мов п’яний дяк у гарбузинні.

— Ми його по-хорошому просили… Жебрачить тут…

Довкола них почав збиратися натовп. Одні ставали на захист інваліда, інші брали бік охоронців.

— Він же не винен, що йому держава таку пенсію назначила, на яку ні прожити, ні вмерти…

— Туфта це все… Маскарад. Ніякий він не «афганець». Начіпляв брязкалець… Бо так грошей більше дають.

— За ці брязкальця чоловік кров проливав…

— Може, хтось і проливав, та тільки не він…

― Нехай документи покаже…

Окинувши поглядом зборище, лише винуватця оминула очима, не кажучи більше й слова, розвернулася на шпильках і подалася в зворотному напрямку. Від корпусу до неї квапливо на напівзігнутих наближався головний менеджер.

— Надіє Ярославівно, вибачте, зараз ми все владнаємо…

— Будь такий ласкавий, — мовила не зупиняючись.

«Може, і Коля десь отак…» — вигулькнула непрохана думка.

Озирнулася. Підкликала менеджера. Дістала гаманця й протягнула кілька купюр.

— Дай йому, тільки нехай розгортає свій бізнес деінде.

— Надіє Ярославівно, це зайве, зайве… Він і так…

Подивилася прямим поглядом йому в обличчя.

— Як скажете, Надіє Ярославівно… Буде зроблено.

При вході зупинилася, щоб перекинутися кількома люб’язними словами з клієнтом, якого ледве знала. Розцілувалася із типу подругою, якої терпіти не могла. А тут і Аліна, виконавчий директор, підоспіла — мабуть, менеджер посигналив. Як завжди, виважено-стримана й елегантно-підтягнута, ніби вона щойно не з директорського крісла звелася, а зійшла з рекламного біґборду.

«Добру форму тримає, стерва, — заздрісно подумала Надія. — Коли тільки встигає?!»

Сама вона в цю мить почувалася загнаною старою конякою.

— Треба було б і мені до вас у клієнти записатися. Не знаю тільки, чи по кишені мені ця розкіш, — пожартувала.

Надія попрямувала до свого авто. Мабуть, Аліна подумала, що вона щось забула в салоні, та коли побачила, що начальство сідає за кермо, не змогла приховати занепокоєного подиву:

— Ви не зайдете?

— Іншим разом.

Запустила двигун.

— Я просто так заїжджала, провідати, — мовила заспокійливо.

Дала задній хід. Зупинившись, пальцем підкликала менеджера.

— Якщо цей ветеран знову тут намалюється — здайте в міліцію, тут не місце для жебракування, нехай іде на паперть…

І, вивернувши кермо, натиснула на акселератор.

Решту дня провела у звичних справах. Додому приїхала пізно. Стягнувши з себе одяг, присіла на канапу, вагаючись, прийняти душ чи поніжитися у ванній. Схоже було, що ця дилема загнала її в глухий кут. Непорушно сиділа, дивлячись перед собою відсутнім поглядом. Оговтавшись, стрепенулася. Згадала, що не вечеряла. Пішла до холодильника, налила в склянку морквяного соку. Потримала її в руці, понюхала й відставила. Випила мінералки. У ванній довго стояла, втупившись у дзеркало. Вмила лице (косметикою не зловживала), почистила зуби і, прийнявши снодійне, лягла в ліжко.

Уночі пробудилася. Довго лежала в темряві із розплющеними очима.

— Навіщо мені все це? — сказала вголос і здригнулася, ніби це мовив хтось сторонній.

Потягнулася до телефону, набрала секретарку.

— Попередь водія, завтра їдемо у відрядження. Відміниш усе, що в нас призначено на найближчі два дні, а там побачимо.

Та уточнила час, запитала, якою машиною поїдуть (від чоловіка цілий автопарк зостався).

— Нехай позашляховика бере — може нам сільською місцевістю доведеться покататися.

До ранку так і не заснула.

Дрімала на задньому сидінні. З динаміків линула легенька музичка. Водій запитав дозволу, чи можна поставити диск.

— Тиша на голову тисне, — пояснив.

«Може, мені його ще розмовами розважати», — подумала невдоволено.

Її водій гуляв свою законну відпустку. Цього їй порадив начальник охорони як найдосвідченішого. Низькорослий, але кремезний, майже квадратний, у шкірянці, він нагадував бандита із дев’яностих. Раніше був особистим водієм та охоронцем Іларіона Аристарховича, її чоловіка. Ще й нині тримався самовпевнено, наче досі возить великого боса.

— Іван Миколайович, — відрекомендувався так, ніби це не він до неї, а вона до нього водієм найнялася.

Їй захотілося нагадати, що його зоряний час давно минув.

— За Іларіоном Аристарховичем не скучаєте?

— Я за мертвими не скучаю, тільки за живими, — відповів не змигнувши.

«Дивний тип», — відзначила з неприязню.

Зрідка голосом Михайла Горбачова озивався GPS, даючи рекомендації.

Музика заспокоювала, GPS дратував.

— Якимсь іншим голосом він може говорити? — запитала крізь стиснуті уста.

— Може, — із незворушним виглядом відказав водій. — Голосом Вєрки Сердючки.

«Ніколи в цій блядській країні не буде толку, — подумала, приборкуючи в собі злість. — Куди не поткнись — як не пародія, то порнографія».

Уголос Надія принципово не лаялася, подумки ж інколи дозволяла собі вжити міцне слівце. Інші використовували матюки для зв’язки слів, вона ж тільки для висловлення суті.

Віддалася дрімоті.

Вона штовхала поперед себе Миколиного візка. Поруч шкандибав Котяра. Він уже зовсім зміцнів, на близьких відстанях обходився без милиць. Лише по місту ще стрибав, як кенгуру.

— У тебе є заповітна мрія? — причепився до Миколи. — Чого ти хотів би найбільше?

— Щоб у мене ноги виросли, — буркнув Микола.

— Ну, це само собою, — не вгавав Котяра. — А щось романтичне?

— Не знаю. Досить уже з мене тої романтики.

Котяра завернув голову до неї.

— Ну, а ти, мала, про що мрієш?

«Щоб Коля сьогодні мене поцілував», — відповіла подумки.

Прощаючись, Надя нахилялася до Миколи, він легенько цілував її в щоку. Жодного разу хлопець не спробував зазіхнути на її вуста, хоча вона підставляла лице так, що йому це легко вдалося б. Зазвичай додому вона поверталася завидна (такою була вимога її тітки), це сьогодні вони трохи припізнилися. Їй здавалося, що в темряві Микола поводився б не так стримано. Принаймні сама вона в сутінках почувалася вільніше. Це могло би трапитися сьогодні, якби Котяра за ними не посунув. Надя не могла більше чекати.

— Котику, ти не міг би трішки відійти? — попросила Котяру. — Мені треба сказати Колі дещо інтимне.

— Завжди так, — пожалівся той, — аби справа дійшла до інтиму — Котяру одразу ж гонять у шию…

Однак відгріб трохи вбік.

Вона стала поруч із візком на коліна (тепер була нижча від нього), обхопивши Колю за шию, притягнула до себе, знайшла вустами його губи. Спочатку знайшла їх твердими й непорушними, але одразу ж вони ожили, відповіли на її ніжність. Поцілунок вийшов не дуже зграбним, але палким і затяжним. Коли їхні вуста роз’єдналися, Надя почувалася на сьомому небі від щастя.

На подвір’ї верещала тітка, невдоволена Надіїним спізненням. Котяра також щось занервував:

— Кінчайте там смоктатися…

— Не хочу нікуди йти, — прошепотіла Надя. — Усю ніч би так на колінах перед тобою простояла.

Відтак Коля мав би поцілувати її у відповідь, але від хати до хвіртки чимчикувала тітка, і він не зважився. Надя звелася на ноги.

— У нас попереду ще два дні, — заспокоїв її Микола.

«Лише два дні! Лише два дні!» — тьохкало в її голові.

За два дні мала приїхати бабця.

Бабця прибула назавтра зранку. Більше вони з Колею не побачилися. Це був їхній перший і останній поцілунок.

Хоч це й дивно, Зоя одразу впізнала її. Дала навіть знати, що в курсі стосовно окремих сторінок Надітої біографії.

— О-о! Невже це наша міс Жмеринка?! Вибач, вибач, міс Довкілля.

У сімнадцять років Надія брала участь у конкурсі краси, навіть, хоч це й дивно, отримала корону переможниці, офіційно ставши першою красунею області. Не вважала себе вродливою настільки, щоб ставати на прю за лідерство. На конкурс потрапила випадково, за компанію з подругою. Пишнотіла подруга вилетіла після першого туру, а плоскогруда (нульовий розмір ліфчика), сухоребра, з вузькими стегнами Надія стала, врешті, як згодом жартував чоловік, міс Усього В Світі. Подругу вона тоді втратила, однак у нагороду доважком до корони отримала чоловіка. Скільки літ збігло, а досі кожна бабиська, котра відрізняється від каракатиці тільки тим, що має дві ноги, вважає за потрібне нагадати їй про це таким тоном, ніби Надія промишляла проституцією.

— Ну ходи, ходи, поцілуємося. — Зоя розкрила руки для обіймів. — Ми ж не тільки родичі, ми з тобою давні подруги… Хіба ні? — прямо таки проспівала, вдаючись до інтонаційних перепадів.

Розцілувалися.

Низькоросла, товста тітка з кривими ногами та золотою коронкою в роті. Отакою постала перед нею Зоя. Проте лице мала рожеве й свіже, як дупця немовлятка. Надія пригадала своє втомлене пом’яте обличчя у вчорашньому дзеркалі.

— Ти чого така кусюча? — поцікавилася, підшукавши більш-менш нейтральний тон.

І на своє, по суті, риторичне запитання отримала цілком конкретну й вичерпну відповідь:

— Якби тебе трахали в прямому сенсі раз у три місяці, а в переносному — триста разів на день, і то в хвіст та гриву, то й ти не складала б губки бантиком, а так само клацала би зубами…

— Ти думаєш, я в якомусь іншому світі живу?

— А то ні?! Оце все, — озирнулася довкіл, — я своїми руками звела… Я пахала як каторжна… Де Польща, де Турція, де Китай — я там… По всіх базарах світу. Чим я тільки не торгувала, чим я тільки не торгувала!.. — Зоя зробила паузу, перевела подих. — Я собою не торгувала. Ось! А ти свої мільйони під себе підім’яла своєю пілоткою — можна подумати, вона в тебе золота, — знову зробила паузу, ніби давала Надії можливість для спростування, але та промовчала. — Ти тільки не ображайся. Я кажу так, як є.

— Добре, що ти знаєш, як усе є, — мовила та із блідим усміхом.

«Правильно зробила, що сюди приїхала, — подумала з якимсь полегшенням, Зоя зовсім не змінилася, така ж стервозна, безцеремонна й нелукава. — Хто б іще наговорив мені стільки гидоти».

Чи торгувала Надія собою? У неї були (і досі залишаються) довгі ноги та довге волосся. А Іларіон Аристархович був головним спонсором того конкурсу краси. Після першого туру він підійшов до неї, зробив кілька компліментів, поставив кілька запитань, а під кінець розмови відверто дав зрозуміти, що вона йому сподобалася. І все, жодних нескромних пропозицій, навіть до ресторану не запросив. Просто на фініші призначив її першою красунею. Хоча навіть не був членом журі, проте саме його голос і гроші виявилися вирішальними. Опісля ще близько року використовував її як елітну (міс Красуня все-таки) дівчину для супроводу. Проте під спідницю не ліз, до ліжка не тягнув.

— Я візьму тебе заміж, — сказав якось під час спільного обіду. — Але в мене три умови: ти обітнеш коси, носитимеш брючні костюми і…

Надія прийняла всі три. Дуже вже хотілося змінити своє життя. Та й період у неї був тяжкий. Померла бабця, і Надія розгубилася, втративши єдину людину, яка її любила і дбала про неї. Ні, вона тоді вийшла заміж не за гроші, а за чоловіка, який у потрібний момент підставив їй своє плече. Іларіон Аристархович був добрим чоловіком. Не без дивацтв, можна навіть сказати, фанаберій, але добрим.

Зоя провела Надію на веранду й посадовила за стіл.

― Перекусиш з дороги? Тільки ти ж, певно, на дієті, чогось не їси. Ти ж у нас модель, ти в нас тілом працюєш…

― Стосовно дієти: із задоволенням з’їла б стегенце жайворонка. А щодо праці: я, сестро, працюю тією частиною тіла, що зветься головою.

Зоя розсміялася.

— А ти ще та сучка, — мовила ці слова із щирою приязню. — Здається, бабло тебе не дуже зіпсувало. Я б на твоєму місці, певно, вже скурвилася.

Поставила на стіл пляшку вина.

— Давай, вип’ємо. Тільки без тостів. Просто так, для кайфу, щоб голова обертом…

Надія пригубила вино, за малесеньким ковточком зробила більший, а потім ще. Поставила порожній келих. Ворухнула вологими вустами, ніби примірялася до слів.

— Ти пам’ятаєш Колю? — Облизнула губи.

Зоя подивилася на неї так, ніби заблукала на її обличчі поглядом. Надія зауважила, що очі в співрозмовниці зараз змучені й вицвілі.

— Пам’ятаю.

— Ти не знаєш, що з ним зараз — де він, як?..

— Не знаю.

Надія проігнорувала Зоїну явну нехіть продовжувати цю розмову.

— У тебе не збереглося його адреси?

— Тобі навіщо?

— Хочу його провідати, — і чи то пояснюючи, чи виправдовуючись, додала: — Я колись йому обіцяла.

Смеркалося. Як потім виявилося, цей вечір був прощальним. Вони сиділи біля басейника з лебедями. Микола курив, дивився, як Надя годує птахів шматками батона. Це було їхнє місце. Тут вони проводили час за балачками.

— Ти любиш Зою? — запитала Миколу, хоча й знала, що не почує «ні».

— Вона моя дівчина, — відповів. — У хлопця має бути дівчина, а в чоловіка — жінка.

«Тепер я твоя дівчина», — мовила подумки, а вголос запитала:

— А я?

Микола ніби здивувався.

— Ти?! — Подивився на неї уважно. — Ти мені, як сестра. Дуже рідна й дорога для мене. Ріднішої людини немає в цілому світі, окрім мами, звичайно…

Ну, як він не розуміє?!

— Це зараз… А потім… Колись, коли я виросту… Ти міг би в мене закохатися?..

— Коли ти виростеш, я вже буду старим. — Микола усміхнувся.

Кинув недопалка у воду, лебідь вхопив його дзьобом.

— Тобі буде двадцять чотири…

Вона довго не зважувалася на цю розмову. Лише сьогодні зібралася з духом. Час підганяв.

— Я до тебе обов’язково приїду, тільки раніше школу закінчу…

— Звичайно. — Микола кивнув. — Я хотів би бачитися з тобою часто, як зараз… О, Котяра пхається. Здається, він запав на тебе…

Надя сполохано стрепенулася й квапливо зашепотіла:

— Ось побачиш, що приїду… Ти будеш на мене чекати?..

Підійшов Котяра і вщипнув її за худеньке стегно.

— Довго ж ти збиралася, — процідила Зоя їдуче.

Вона, либонь, уже змирилася, що таки доведеться витрясати нафталін зі старих спогадів.

— Довго, — погодилася Надія. — Хоча я ніколи про нього не забувала.

На останні її слова Зоя тільки іронічно ворухнула вищипаними бровами.

—І Колю, і все те, що мені тоді відкрилося, — продовжила мову Надія. — Пригадуєш, як на день десантника хлопці, обійнявшись, танцювали довкола милиць? Без сліз на це не можна було дивитися… Потім усі ці переживання й почуття притлумилися, з’явилися нові враження, спокуси дорослого життя і всяке таке, та тільки на якийсь час… Що далі, то очевиднішим і переконливішим стає відчуття, що тільки тоді все й було справжнім… Останні рік-два мені часто сниться той танець, і щоразу я пробуджуюся із відчуттям страху…

— Усе наше життя схоже на цей танець, — сказала Зоя, беручись за пляшку. — А оці твої закидони про справжність — від хорошого життя. Дай тобі чоловіка-алкаша й двох дітей на шию, ти б не тужила за якоюсь своєю придуманою справжністю.

Зоя закурила, запропонувала Надії, та відмовилася.

— Не куриш? Ну так, ти ж у нас правильна. Знаєш, мене завжди дивувало поєднання в тобі правильності із якоюсь витонченою блядськістю.

Надія пропустила її слова повз вуха.

— Невже ти ніколи не шкодувала, що не зійшлася з Колею?

— Про що ти говориш?! Ти ще згадай, кому я в дитячому садочку першому піську показала. Я, подруго, шкодую не за тим, чого немає, а за тим, що є. Це ти в нас спрагла справжнього, а я ним по горло сита. Мій нинішній Стьопа нічим не гірший від тодішнього мого Колі: так само «афганець», аякже, герой, йоб його мать, так само, як нап’ється до втрати людської подоби, то плаче крокодилячими сльозами, ось тільки руки-ноги на місці, але мозку так само немає…

На обличчі в Надії застиг сухий жорсткий вираз.

— Ти зрадила Колю, — кинула звинувачення.

Надя знайшла Миколу біля фонтану. Він смоктав цигарку й замислено дивився на оголену купальницю, яка стояла посеред фонтану. Фонтан не діяв, купальниці хтось домалював крейдою труси. Вигляд у Миколи був самотній і нещасний. Він курив так, наче це була остання цигарка перед розстрілом.

— Ти чого сам? А Зоя де?

— У долині блаженств.

Наді здалося, що він п’яний — у нього заплітався язик.

— Тобі щось болить?

Він кивнув.

― Що?

Надя підступила впритул і торкнулася його руки.

— Знаєш, я дуже боявся потрапити на війну. — Щиглем відправив недопалка купальниці в обличчя. — А тепер так само боюся з цієї війни повернутися.

Тремтячими руками прикурив іншу цигарку.

Вона мовчала. Не знала, що казати. Ледве стримувала сльози.

Несподівано Микола п’яно розсміявся.

— Якби ти мене зрадила — я тебе вбив би.

На якусь мить Надя розгубилася. А потім ляпнула, що до голови прийшло:

— А Зою?

— А Зою віддав би роті солдат. — Він знову хрипко розсміявся. — Відправив би її в долину блаженств…

Надя зважилася погладити його по голові.

― Я тебе ніколи не зраджу…

Він звів на неї очі. Очі в Миколи були тверезі й тужні, аж їй моторошно зробилося.

— Ти його зрадила, — повторила Надія.

Зоя сприйняла звинувачення на диво м’яко.

— Ти все така ж максималістка, — зауважила, посміхаючись. — Скажи, а ти хіба ніколи не зраджувала свого татуся?

Надія спочатку прокоментувала:

— Не люблю цього слова. Він був моїм чоловіком, — а потім відповіла: — Ні, не зраджувала.

— Знаєш, я тобі вірю. Тільки така дурепа, як ти, може жити зі старим лисим пердуном і не зраджувати його. А я свого трутня зраджую, якщо є з ким.

— Навіть після його смерті я ще ні з ким не була, — навіщось сказала Надія.

— Та тобі не Коля потрібен, а хороший психіатрі — вигукнула Зоя, пахкнувши хмарою диму. — Чи, може, це умова заповіту? Удова має право розпоряджатися спадком за умови подружньої вірності покійному, а в разі порушення цього пункту позбавляється права на спадок, — наче з писаного прочитала й розреготалася. — З тобою не скучишся, незрадлива ти наша. А на мене дарма наїжджаєш. Чоловіка свого зраджую, не без того, а от перед Колею я чиста.

— І це після того, як ти тоді лягла під Сірого?! — обурилася Надія. — Мені Котяра все розповів.

— Була, була справа, — розсміялася Зоя. — Але ж і Коля не святий. І ти також. Хіба він не заліз тобі в труси…

Надія несподівано для себе зніяковіла.

— Ти знала?!

Це трапилося в літньому кінотеатрі. Зоя кудись відлучилася, а Надя якимсь чином опинилася в Миколи на руках. Може, місць не було, а, швидше, просто скористалася нагодою, щоб опинитися на насидженому Зоєю місці. Мабуть, Микола тоді зробив це сп’яну, на автоматі, ніби це була Зоя. Не відомо, чи він хоч зауважив відмінність. Надія страшенно комплексувала, в неї довго не росли груди, вона боялася, щоб він не поліз їй під кофту… А волоссячко на лобну вже пробилося, чим вона тішилася, і коли відчула там Колину руку, мало не зомліла від щастя. Видавалася собі дорослою дівчиною, як Зоя, або й справжньою жінкою, як Лариса… Пізніше, коли Зоя поїхала, Надя чекала, коли Микола знову нап’ється, щоб повторити це приємне для неї непорозуміння. Однак тепер він завжди був незвично тверезим. Котяра навіть якось зауважив:

— Ти, мала, благотворно впливаєш на нашого Коляна, він уже в своїй праведності випередив Папу Римського.

Коли вони зупинялися під час їхніх прогулянок, Надя залазила до Миколи на візок, сідала на покалічені ноги й терлася об них тілом.

— Тобі не важко? Може, тобі болить?

— Ні. Можеш сидіти, скільки хочеш…

Якби ж він ще сам здогадався, чого вона хоче.

― Знала й не ревнувала?! — перепитала Надія.

Зоя зблиснула золотим зубом, здвигнула плечем, мовляв, що тут такого.

― А я ревнувала, — зізналася.

— Дурепа ти кінчена, — підсумувала Зоя й затягнулася так, наче цілувалася взасос. — Хоча я тебе розумію. Я й Сергієві дала… Ясна річ, він мені подобався, але не через це… Я тоді стільки всього пережила, що не могла більше целкою зоставатися…

― Чого ж ти Колі не віддалася?

— А ти ніби не знаєш? — Зоя сердито розчавила в попільниці недопалка. — Якби він міг, то мав би мене в усі діри.

— А він і міг.

— Не бреши! — випалила Зоя, збагнувши, куди Надія хилить.

— Я з ним стала жінкою…

— Не бреши! — повторила Зоя так само категорично.

Їхні погляди зустрілися. Очі в очі. І Зоя здалася.

— Хіба, може, щось уколов. Ти ж уже доросла — знаєш, що є такі укольчики.

Надія не поступалася:

— Звідкіля в нього тоді міг узятися такий укол?!

Зоя потягнулася до пачки з цигарками.

— Ну, що ж, значить, тобі пощастило. А мені тільки в ліжко налюрив. — Скривила губи, затискаючи в кутку рота цигарку.

— Зі спинальниками таке трапляється, — примирливо зауважила Надя.

— Мій он не спинальник, а як нап’ється, то обісциться по самі вуха. — Гримаса невдоволення все ще судомила м’язи Зоїного обличчя.

— Як же ти з ним спиш?

— А я з ним не сплю. Виперла його в літню кухню, щоб хату не засмородив. У нього все одно не стоїть. — Глипнула на Надію хитрим стервозним оком. — Що, думаєш, тільки на мене? Думаєш, на тебе встав би?

Голосно розсміялася. Здасться, їй попустило.

«Якесь дежавю», — подумала Надія.

Вони тоді засмагали біля озера. Дивне таке озеро, не для купання: води зверху — на п’ядь, а внизу — грязь лікувальна. Микола був похмурий і мовчазний.

— Ви що, посварилися? — запитала Надя в Зої.

— У нього моральна травма, — відповіла та жовчно.

— Як це?

Зоя не пояснила. Трималася вона задерикувато, безперестанку зачіпала й дражнила Котяру, обмінюючись із ним плоскими жартами. Врешті Котяра цитьнув на неї:

— Злипнися, коза, поки Колян не засадив тобі по самі помідори!

— У Коляна на мене не стоїть.

— І в мене на тебе не встав би. — Захихотів Котяра.

— Ех ви, імпотенти нещасні! — Зоя рвучко перевернулася зі спини на живіт.

— Чого це імпотенти?! — Не бентежився Котяра. — У мене, наприклад, на Надьку ще й як стоїть. Правда, Надь?

Надя не озвалася.

Микола не втручався. Лежав, ховаючи під панамою лице. Коли Надя ненавмисне зазирнула під панаму, їй здалося, що на очах у нього сльози.

— Ти поводилася, як шалава, — не стримуючи зневаги, мовила Надя Зої в обличчя, щойно вони попрощалися з хлопцями.

Та скорчила єхидну міну:

— Що, думаєш, на тебе в Колі встав би?

— Мені бридко тебе слухати! — вигукнула Надя й, розплакавшись, побігла алеєю вперед.

Увечері вони помирилися. Надя із Зоєю, а Зоя з Миколою.

Надія роззирнулася по веранді, не помічаючи речей, наче дивилася в безодню. Вона справді брехала. Сама не знала навіщо. Може, щоб роздразнити Зою, змусити пошкодувати за минулим. Спочатку на якусь мить здалося, що Зоя повелася. А тепер скидається на те, що та розкусила її.

— Пляшку розпили, й ні в одному оці, — озвалася Зоя. — Може, ще одненьку порішимо?

Надія заперечливо похитала головою. Зоя уважно розглядала її крізь марево цигаркового диму.

— Як хочеш знати, Микола сам домовився з Сірим, аби той мене трахнув. Навіть дивився, як той мене дер. Знаєш, після цього я хоч би з ким трахалася, завжди відчуваю, що мені бракує глядача.

Надія мовчала.

— Кинь ти цю затію. Навіть якщо він іще живий і до решти не спився, нічого, окрім розчарування, ти там не знайдеш…

І знову заколисувала легенька музичка. Надія поринала в дрімоту, віддаючись течії мелодії.

«На меломана він не схожий». — Розглядала бичачий карк водія.

— Диски від Іларіона Аристарховича залишилися, — пояснив водій. — Йому якийсь спеціаліст нарадив. Машина була його місцем відпочинку. Так само всю дорогу дрімав.

— А вас на сон не хилить? — не змогла приховати занепокоєння; бракує тільки у детепе втрапити.

— Нєа, я звик, — заспокоїв її водій. — Коли музика звучить, то я її не чую, а як немає, то якось мені незатишно. Особливо, якщо дорога далека.

«Ти ба, яка тонка натура». — Приховала іронічну посмішку.

Коли озивався GPS, Надія збудилася.

«Може, скоро вигадають GPS для заблудлих душ, — думала, не розкліплюючи очей. — Цікаво, чиїм голосом він промовлятиме?»

— Я чув голос Бога, — мовив Микола.

Присутні замовкли й звернулися поглядами до нього.

— О, розкумарило чувака! — кинув хтось.

А Сірий поцікавився:

—І що він тобі сказав?

— Я не зрозумів…

Котяра реготнув.

— Я знав одного кренделя, який після двох косяків починав із власною тюбетейкою базарити, а вона, бля, так жорстоко з ним поводилася, так на нього наїжджала, що він падав перед нею на коліна, пускав шмарки й заливався сльозами, вимолюючи в неї прощення…

Усі розсміялися.

— Та нє, мужики, я серйозно…

— Може, ти його ще й бачив? — запитала Зоя своїм блядським тоном, яким зазвичай розмовляла з Миколою на людях (наче вона не з ним, а проти нього). За це її Надя просто ненавиділа.

Микола покрутив головою.

— Я не бачив… Мій ангел бачив…

— Кінчай гнати! — обірвав його котрийсь із хлопців. — Ти ще розкажи, як ти два духівські танки підірвав однією гранатою…

Знову здійнявся регіт.

— Дурні ви всі, — ображено мовив Микола і повернувся до Наді. — Ти мені віриш?

Вона ствердно кивнула. Він узяв її за обидві руки й притягнув до себе, наблизивши її обличчя до свого.

— Він сказав страшну річ… Дуже страшну… Мені досі страшно…

Його розширені зіниці вбирали її очі, її обличчя, всю її… Відчула, як дикий незборний Миколин страх перетікає в неї. Микола з відчаєм стиснув їй долоні.

— Я тільки не можу пригадати, як це висловити людською мовою…

Переночували в мотелі, а другого дня після обіду вже були в Зарівному. Від першого стрічного дядька дізналася, що Микола Корнелюк жив не в самому селі, а на хуторі. Тепер до того хутора не тільки дороги, а й стежки не було. Не було, власне, й самого хутора. Знайшли посеред порослого бур’яном поля єдину стару перекособочену хату й кілька румовищ. Надія здивувалася, вгледівши біля хати стару бабу. Та незрушно сиділа під стіною на грубій лавці, схрестивши на костурі великі грубі долоні, й незмигно дивилася перед собою. Спочатку стара видалася Надії і сліпою, і глухою, і навіть (аж моторошно зробилося) мертвою, оскільки не подавала жодних ознак життя, коли вона зупинилася перед нею на відстані кроку.

— Доброго дня, бабусю! — привіталася Надія, не сподіваючись на відповідь.

— Добре здоров’я! — несподівано озвалася стара якимсь дзвінким нестаречим голосом; звела на Надію голову. — Задрімала трохи на сонечку. Ти чия будеш?

Попри живий голос, міміка на бабиному обличчі майже відсутня, а очі взагалі не змінили виразу.

«Мабуть, таки сліпа, — подумала Надія. — Бо ж як іще з розплющеними очима можна дрімати?»

― Я нетутешня. Я шукаю Колю Корнелюка. Ви не пам’ятаєте такого?

Стара дрібно закивала.

— Хороший був хлопчик.

Надія в одну мить наповнилася радістю, як од благої звістки.

— А ви не знаєте, де він зараз?

— На войні його вбили, — без заминки відповіла бабця.

— Як убили?! Його ж тільки покалічило…

«Вижила стара з розуму», — відчула розчарування.

— Він сам так про себе казав. Одних, каже, вибили зразу, а мене так, шоб помучився…

Розчарування змінилося подивом: «А ця бабулька ще б мене в шахи обіграла, якби я вміла грати».

— Отамики їхня хата була. — Бабця вказала скрюченим коричневим пальцем у бік одного з румовищ. — Акурат на Покрову Микольцьо спалив її.

«Цікаво, справді бачить чи навмання пальцем тикає?» — Надія шукала у виразі бабиних очей якихось ознак, що підказали б відповідь.

— Як це спалив? Навіщо?!

— Казав, шо й сільраду спалить, і обком партії, якшо йому кватири в городі не дадуть…

—І що?

— Спалив тіко хату свою. Бог милував, моя од неї не зайнялася. Дві ночі в мене ночували. А ліжко ж у мене одне, то Ганка на перині долу спала, а Микольцьо зі мною на ліжку. Пробудився вранці та й каже: тепер бабо, я, як порядний чоловік, мушу з вами оженитися. — Стара захихотіла.

«Прикольна бабця». — Надія теж усміхнулася.

— А далі? Далі — що?

— До шпиталю його забрали, а Ганка, мати його, зосталася в мене жити… А потім Горбачов виписав для них обох кватиру…

«Треба їхати до міста». — Надія озирнулася на авто, біля якого в розхристаній сорочці стояв водій і, закинувши голову, стежив за жайворонком. Відшукала очима пташину, що бриніла в небі срібним дзвоником. Озирнула зелену пустелю лану.

— Бабцю, як же ви тут самі живете?

— То так, як у раю живу, а то так, як у пеклі. Залежить від того, шо мені пригадається…

— Я вам грошей зоставлю, або поїду продуктів куплю ― все, що скажете…

— Нічого мені не тре, дитино. Усе в мене є. І для життя, і для смерті. Тільки ні життя нема, ні смерті. Не клопочися. Мене Свєтка Полундра доглядає, їй за те гроші з району платять…

Авто рушило, Надія озирнулася, помахала бабці рукою. Та сиділа в тій самій позі, у якій вона її застала. Може, натомлена розмовою в свої дев’яносто з гаком, знову задрімала із розплющеними очима. А може, склепивши набряклі повіки, з яких обсипалися вії, прозирає в суть речей та явищ… Навіть якби Бог сподобив Надію також прожити сто літ (або й двісті), їй однаково не вдасться осягнути це мистецтво сліпоти й прозріння. Але вже тепер вона почувалася такою ж самотньою й покинутою, як ця стара.

— Іване Миколайовичу, якщо чоловік служив у Афганістані, а зараз на інвалідності, він залишається на обліку у військкоматі? — звернулася до водія. — Потрібно роздобути адресу однієї людини.

— Бачу, краще через спілку ветеранів шукати, — відповів той.

Він зробив кілька дзвінків, і ще не виїхали з села, а Надія вже мала кінцеву адресу подальшого маршруту.

— То ви також «афганець»? — запитала, не дивуючись цьому збігові.

Водій спочатку подивився в дзеркало заднього виду, ніби перевіряв, чи ніхто їх не наздоганяє, і тільки після цього відповів:

— Повен комплект: поранення, контузія, орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу»…

— Не шкодуєте?..

Не встигла розгорнути своє запитання сповна, як отримала однозначну відповідь:

— Війна зробила з мене людину.

Категоричність тону співрозмовника не заохочувала продовжувати зачеплену тему.

«Солдафон довбаний. Голова в нього, мабуть, — суцільна костомаха, — із неприязню втупилася в круглу червону потилицю ― У кулі від боулінгу й то мозку більше».

Заплющила очі.

Друге, що вразило тринадцятилітню Надю, після того, як вона пережила шок, побачивши в одному місці таку кількість покалічених хлопців, було те, що вони сприймали війну і власне каліцтво без осуду й нарікань, як щось належне й виправдане. Це не була звичайна покірність чи приречення, а якщо й так, то якась їх вища форма. Можливо, за цим стояло самозречення, відмова визнавати за собою право на власне життя. Коли Надя поділилася своїми спостереженнями з Миколою, він насупився і знизав плечем.

— Війна п’янить, — мовив замислившись.

— І тебе?

Микола наче не розчув.

— Ти подивись на них, вони ж усі, як обкурені…

— А ти?

— Але вони ще завиють, суки, ще настане час похмілля…

Надю здивували його слова.

— А ти хіба не з ними?

— Тоді вони дізнаються, як мені зараз…

Дивним він був, звичайно, хлопцем. Коли напивався — як усі, а коли тверезий — якийсь нетутешній, як із іншого світу чи іншої планети.

— Ця війна ще всім дасть пизди, — казав злісно.

І, не соромлячись Наді, плакав.

Розклепила повіки тільки тоді, коли авто зупинилося.

— Зачекайте, я піду розвідаю, — кинув водій, вибираючись із салону.

Надія дістала косметичку, подивилася в дзеркальце. Вологою серветкою прибрала з обличчя жирні полиски, підвела губи. Вийшла, щоб розім’яти ноги. Примружившись на сонце, згадала, що має чорні окуляри. Повернувся водій, доповів:

— Там тільки секретарка. У неї немає потрібної інформації. Каже, що голова буде через годину.

Подивився на неї запитально.

«Службу знає», — зазначила, цього разу схвально.

— Я тут зачекаю. Посиджу в кафе, кави вип’ю. — Кивком вказала у бік червоних парасольок, що майоріли навпроти через дорогу. — А ви знайдіть готель і замовте дві кімнати на добу.

Виявилося, що всі столики зайняті. Проте вільні стільці були.

«Доведеться проситися до чужої компанії», — подумала прикро.

Замовила в офіціантки каву. Роззирнулася, до кого б підсісти. Її увагу привернули двоє чоловіків, власне один із них, — у камуфляжі, що навело Надію на думку про його причетність до ветеранської спілки. Обидва — з вигляду сорокарічні, той, що в плямистій уніформі, — фізично міцний, самовпевнений, не позбавлений привабливості, якщо судити по-жіночому; другий нагадував інтелігента-доходягу: вутлий, сутулий, в окулярах, коротше, нічим не примітний і ні на що не придатний. Чоловіки грали в шахи і, здається, інтелігент програвав, оскільки закляк, утупившись у дошку з фігурами, натомість суперник знуджено потягував коньяк, розглядаючи присутніх і перехожих дівчат та жіночок.

«Дивна парочка», — відзначила, простуючи до їхнього столика.

— Дозволите? — Взялася за спинку пластикового стільця.

— Матимемо за честь, — відповів вояка. — Приєднуйтеся, Надієчко.

Від здивування вона навіть завмерла.

— Ми з вами знайомі?!

— Знайомі? Ні, куди нам, ми люди прості. Це ви знаменитість… А окрім цього, ми багато чули про вас від Колі.

А тепер Надія цілковито розгубилася.

— Від якого Колі?.. Ви знаєте Колю?!

— Не просто знаємо — ми його найближчі друзі. Ми з Кульчиком-Мурчиком — нерозлийвода. — Широко й білозубо всміхнувся. — Хіба він вам про нас ніколи нічого не розповідав? Мене звуть Цезарем, а ось цього мудрагеля — Янеком.

Янек, не відриваючи погляду від дошки, кивнув.

Надії здалося, що вона й справді колись чула від Миколи ці імена (мабуть, поганяла).

«Вони могли бути тоді в санаторії, — знайшла для себе більш-менш вірогідне пояснення. — А тепер темнять, щоб поприколюватися або справити на неї враження».

— Коли так, то вам має бути відома нинішня його адреса. — Нарешті опанувала себе. — Не підкажете?

Офіціантка принесла каву. Запитала, чи потрібна їй індивідуальна попільничка. Надія подякувала офіціантці, заразом відмовляючись від запропонованої Цезарем цигарки.

— Вибачайте, не уповноважені. — Відкинувшись на спинку стільця, Цезар затягнувся. — Кого Колян бажає бачити у себе вдома, тому він сам дає адресу.

Говорив він жартівливим тоном і дивився дещо насмішкуватими очима. Підіграючи йому, Надія підібрала інтонацію, що пасувала би до його тону.

— Здається, ви не дуже хочете, щоб я знайшла Миколу.

Янек підвів голову від дошки й уперше подивився на Надію. Вона вгледіла шрам, що проліг від надбрівної дуги біля правого ока вниз по щоці майже до підборіддя. Очі мав серйозні й пронизливі. І мова його звучала серйозно:

— Так і є, ваша правда. Він не хоче, бо думає, що ви — Миколин рай, а я тому, що переконаний — ви станете для Миколи пеклом.

Надія повторно збентежилася.

Янек підніс до рота склянку з соком, зробив ковток і скривився. Поставив склянку й тією самою рукою обережно пересунув фігуру, а після цього натиснув на важіль шахового годинника, що стояв поряд із дошкою. Потім ще раз промочив горло. Але Цезар не дозволив йому довго розслаблятися, він зробив миттєвий хід, і Янек знову, обхопивши голову долонями, замислився над ходом у відповідь.

Цезар розвалився на стільці, закинувши ногу на ногу (його грубий черевик із високою халявкою мало не вперся їй у стегно), з виглядом господаря життя. Надія обережно посунулася разом зі стільцем. Цей її маневр не пройшов непоміченим, головне, судячи з виразу Цезаревого обличчя, був сприйнятий неадекватно.

— Знаєш, яка в неї партійна кличка? — Цезар звертався начебто до Янека, хоча свердлив Надію нахабними очима. — Міс Золотий Анус. Так називали її всі, хто був у курсі сексуальних збочень її чоловіка. Нічого серйозного — просто дядькові хлопчики подобалися, а він сам собі боявся в цьому признатися. Мучився, бідолаха, аж поки знайшов компромісний варіант. Підібрав дівчинку, у якої, як мовиться, ні сіськи, ні піськи, та й зробив із неї хлопчика. А, знаєш, яке виправдання знайшла наша міс цій специфіці сімейного життя?.. Що так збереже цноту для нашого Колі. Уявляєш, вона ще спереду нечепана!..

Янек продовжував сидіти, втупившись у шахівницю. Здавалося, він не чує й не бачить нічого, що діється довкола (а діялося, на думку Наді, щось незбагненне), а переймається лише грою. Проте зовнішні процеси таки фіксувалися десь на периферії його уваги. Нервово шорхнувши під столом босоніжкою, озвався до Надії механічним голосом:

— Це провокація. Я радив би вам устати й піти.

Надія, яка за мить до того, саме так і збиралася вчинити, несподівано для себе, закусивши нижню губу й випрямивши спину, рішуче відповіла:

— Я не боюся провокацій.

Янек лише двічі коротко кивнув, чи то на підтвердження її слів, чи то в такт своїм думкам. Надія глянула Цезареві у вічі, від нервового напруження хребтом побігли мурашки.

— Звідкіля така поінформованість? Ви що — свічку тримали?

Мова її була повільною й холодною, слова ледве протискалися крізь стиснуті вуста.

— Свічку не тримав, свічки по його парафії, — відповів Цезар, киваючи на Янека. — Але інформація достовірна. Хіба ні?

Очевидно, такий розвиток подій його цілком влаштовував. Він відверто розважався, спостерігаючи за нею.

— А якщо й так, то що?

— Ніщо. — Цезар скорчив єхидну міну. — Ось тільки чи зможе наш Колян, цей статевий гангстер, оцінити ваш дорогоцінний дар, а головне, чи зуміє ним скористатися.

Цезар розсміявся. Надія вже ледве стримувалася.

— Ви не можете бути другом Колі…

Янек, ніби його штурхнули, підвів голову й уважно подивився на Надію. Потім швидким рухом переставив фігуру.

— Шах! — Пацнув долонею по важелеві годинника.

Цезар цього не чекав. Пиха в одну мить злетіла з нього, усім тілом подався до столу, його очі гарячково бігали шахівницею.

— І мат! — Янек допив сік, смачно прицмокнув і облизав губи.

Цезарів погляд перестав метатися. Тепер він тупо дивився в одну точку.

— Не може бути!

Янек неквапом дістав із пошарпаного портфеля, прихиленого до ніжки стільця, револьвер із глушником і, приставивши Цезареві до чола, вистрелив.

Ніби пляшку шампанського відкоркували.

Цезар упав обличчям на стіл. Окремі фігури на дошці повалилися. Долу зацяпотіли краплі крові.

Надія страшенно перелякалася.

«Господи! Що ж це робиться?!» — Думки в голові плуталися.

А що коли Янек і їй приставить дуло до лоба… Треба втікати, кликати на поміч… Але продовжувала непорушно сидіти, заклякнувши й занімівши… Зоставалася надія, що зараз здійметься ґвалт, гукнуть пробі, викличуть міліцію, чим відволічуть увагу вбивці… Проте ніхто не помічав того, що відбувалося за цим столом, усі були заклопотані собою, продовжуючи пити, жувати, правити теревені… Надія вирішила, що настав її смертний час.

— Це входило в правила гри, — спокійно мовив Янек, ховаючи револьвер до портфеля. — Не переймайтеся, Цезар був не дуже хорошим…

У неї дещо відлягло від серця. Ось тобі й ботан! Завалив цього крутого рейнджера, наче пил зі столу змахнув. Надія дивилася на Янека розширеними очима.

— А ви? Ви хороший? — запитала з тремтінням у голосі.

Янек непевно здвигнув вутлим раменом.

— Я не дуже поганий.

Він розглянув стіл, ніби перевіряв, чи нічого не забув. Підсунув до себе шахового годинника, вагаючись, що з ним робити.

— Може, візьмете собі?

Надія здивувалася цій пропозиції. Активно захитала головою.

— Я не вмію грати в шахи.

— Ще навчитеся. Ніколи не пізно. Я також не вмів, а ось, бачите…

«Та ж бачу…» — Надія намагалася оминати очима тіло Цезаря.

Подумала, що цей годинник — речовий доказ із місця злочину.

— Тоді чому би вам не подарувати мені пістолета?

Янек усміхнувся.

— Можливо, Цезар і був правий щодо вас. — Він зняв окуляри (наче забороло, лице одразу ж набуло беззахисного виразу) й, похукавши на них, узявся протирати носовичком скельця. — Принаймні в почутті гумору вам не відмовиш.

— Дякую.

Якщо вже вона веде світську бесіду із цим тихонею-маніяком у товаристві свіжого трупа, то, мабуть таки, самовладання повернулося до неї.

Поклавши годинника до портфеля, Янек звівся. Надія наслідувала його приклад. Затиснувши портфеля під пахвою, другою рукою він легенько взяв її під лікоть.

— Ходімо.

Знову занепокоїлася. Кортіло запитати, куди, однак не зважилася.

― А розрахуватися?

— Уже заплачено.

Нічого не залишалося, як підкоритися його несильному, але наполегливому потиску.

— Там зосталися відбитки ваших пальців, — мовила Надія. ― На склянці…

— Ви пропонуєте перемити в цій забігайлівці посуд? Чи підбиваєте мене поцупити склянку?

— За дрібну крадіжку багато не додали б, а в разі успіху — ви замели би сліди.

Янек знову всміхнувся.

— З вами приємно мати справу. — Його пальці на її лікті трішки змістилися. — На взаємність я не сподіваюся.

— Куди ми йдемо? — тепер уже без остраху запитала Надія.

— Я переведу вас через дорогу, щоб ви випадково не потрапили під трамвай.

— У цьому місті трамваї не ходять.

― У тім-бо й річ.

Янек озирнувся, наче хотів пересвідчитися, що тіло Цезаря зосталося на своєму місці.

Благополучно добралися до протилежного хідника. Спинилися перед входом до приміщення спілки ветеранів. Він розпрощався. Ступивши крок, зупинився.

— Якщо це вас заспокоїть… Усе це відбувається не в реальному світі, а в уявному — в голові…

— Ви хочете сказати, що все це коїться в моїй голові?

«Може, Зоя й права — мені справді потрібен психіатр». — Ця думка, зблиснувши, не просто освітила весь абсурд і сюрреалізм ситуації, а й вказала з неї вихід.

Психіатр вилікує.

Янек заперечив:

— Ні, не у вашій, у Миколиній голові.

Поки Надія в’їжджала в сенс почутого, Янек зник. Утім, вона й сама вже про нього забула. Замислилася про своє.

«Якщо все це діється в Колиній голові, отже, він мене пам’ятає, отже, я йому потрібна». — Захоплено відзначила залізну міць власної логіки й усміхнулася своїй думці.

Її це справді заспокоїло.