Книга забуття

Дзен солдата-піхотинця

― Ти вже придумав назву для роману?

Так, назва — це півсправи. Роман без назви — те саме, що гадюка без хвоста. Спробуйте собі уявити безхвосту гадюку, якщо гадюка — це суцільний хвіст. Про кожен роман теж можна сказати, що це безкінечно довга назва всього того, що залишилося поза текстом.

— Робоча назва роману — «Поразка».

— Якось не дуже оптимістично звучить, — делікатно зауважує Дайта.

Саме з цих міркувань я сказав, що це робоча назва. Були в мене декотрі сумніви… Назва нав’язалася в процесі замислу, а оскільки він, хоча й не зазнавав особливих метаморфоз, проте визрівав досить довго й, у зародку будучи окреслений лише пунктирною фабулою на рівні загальної ідеї, тривалий час існував у доволі невиразному вигляді; поволі увиразнювалася магістральна лінія, обростала деталями, розставлялися основні наголоси — визрівала концепція, але народилася вона сконцентрованою у вигляді немилозвучної назви. Концепція мене влаштовувала (вимальовувалася певна ієрархія поразок: поразка у війні, поразка ангела й особиста поразка головного героя), а назва хоча й випливала з логіки твору, мені не подобалася: я прихильник містких, метафоричних назв, а ця видавалася мені надто спрощеною, одновимірною, такою, що не відповідає ідеї вітаїзму, що, власне, й спонукала мене до написання цього твору. Навіть більше: назва звучала як вирок, а мені навіть у ролі письменника-деміурга не хотілося брати на себе право виголошення остаточних вердиктів.

Проте що довше я крутив-вертів цю занепадницьку назву, розглядаючи її під різними кутами, то очевидніше виявлялася неоднозначність можливого сприйняття, розуміння, тлумачення й переживання такого, здавалося б, однополюсного й прямолінійного явища, як поразка (яку неможливо розглядати без зв’язку з її антонімом — перемогою). Що більше я над цим розмірковував, радячись із різними випадковими (що саме до рук текло) літературними джерелами, то відчутніше увиразнювалися глибинні смисли цього слова і, вивільняючись, набували якогось воістину метафізичного змісту.

Першу підтримку я знайшов на Сході. Завжди, коли потрібно прозирнути бездонність речей, промацати тонші їхні взаємозв’язки, ми озираємося на Схід.

Лаоцзи в трактаті «Дао-Де цзин» писав: «Той полководець заслужив на повагу, який дорожив життям усіх учасників на полі бою». Але в лаоському святилищі для таких немає місця, там ліворуч — вівтарі для статуй мудреців, а праворуч — переможці кривавих сутичок. До них воїна великодушного не віднесеш, але і мудрецем його тим паче не назвеш: нерідко він виймав свій меч із піхов… Зате він уникав намарних жертв, усвідомлюючи страшну ціну перемоги. Хто женеться за гучною перемогою, зазвичай швидко привчається вбивати, безжальний же до власних ворогів гідний меншого визнання в нащадків. А може, благородних воїнів поставити в лівих нішах, а воїнів жорстокосердих — у правих? Хто рідко вбивав — того праворуч. Хто часто вбивав — того ліворуч. Усіх одягнемо в жалобне вбрання, нехай вічно сльози проливають за убієнними. Адже що таке горезвісний грім перемоги, як не печальний погребальний плач?

Лаоцзи не бачить відмінності між переможцями й переможеними, найперше, либонь, тому, що ціна перемоги, якщо брати до уваги загублені людські життя, зовсім не привабливіша, ніж ціна поразки. Часто плата за перемогу значно вища й перевершує всі жертви переможених. Згадаймо, чого вартувала перемога Радянського Союзу в Другій світовій війні. Утім, людське життя (найвища цінність) у контексті війни цінується найменше, зрештою, як і в мирний час — чи не в цьому причина тієї легкості, із якою зачинаються війни? На першому місці завжди перебуває матеріальне — його збереження і примноження. Що ж до солдата, то цінується лише його функція: йому належить убивати й бути вбитим, поза тим він нікому не цікавий і непотрібний навіть живий, а тим паче мертвий, не потрібний у тому сенсі, щоб віддав йому належну шану, а ось використати мертвого солдата ідеологічна та військова машина намагається сповна, ставлячи в обов’язок живому солдатові мститися за вбитого, тож будь-який вияв пацифізму матиме відтінок зради. Хоча це не що інше, як відверта й безпардонна експлуатація живих та мертвих. Солдат — лише прах земний. Для прикладу: попри всі ті сили, що досі сповідують радянські ідеологічні цінності й зі скорботними мінами стоять на сторожі біля могил убієнних у Великій Вітчизняній війні, попри всю їхню патетичну риторику, досі ще на місці колишніх боїв є численні останки полеглих героїв, і робиться це на спеціальними командами, які фінансувалися б та споряджалися якщо не владою, то бодай тими ж прибічниками совєтів (комуністів та іже з ними), а потугами різних аматорів; це школярі повертають із небуття радянських бійців, викреслюють зі списків тих, хто пропав безвісти… Виникає запитання: чим займалися всі ті професійні поборники воєнної доблесті аж шістдесят літ, чому нині не вклякають на коліна й не копирсаються в землі?.. Чому тодішня імперська держава, яка взяла на озброєння гасло «ніхто не забутий, ніщо не забуте», не дала цьому ради? Адже йдеться не про чужі території, до яких немає доступу, та й про фінансові витрати не йшлося, коли треба було копати протитанкові рови та інші оборонні шанці, без жодних балачок залучали жінок та дітей, власне, всіх — від малого до старого. Чому ж після того, як фронт відсунувся на захід, їх не організували для впорядкування (яке жорстке й бездиханне слово) місць боїв, для пошуку та захоронення загиблих співвітчизників (а якщо по-людськи, то й ворогів), не віддали їм останньої шани? Тільки тому, що гасло, взяте на щит, використовували лише як рекламний слоган. Усі, хто тоді й тепер на всіх рівнях Влади та й громадських організацій, заговорюють про вічну пам’ять героям, — чинять словоблудство. Це легко перевірити їхнім ставленням до живи ветеранів. І нинішня українська держава щодо цього нітрохи не ліпша від радянської. Тому всі ці переможні фанфари завжди звучатимуть як погребальний плач.

По-друге (повертаємося до Лаоцзи), якщо розглядати світ як цілісність, то будь-який збройний конфлікт є виявом дисгармонії, а тому перемогу святкувати можна лише там, де не дійшло до війни.

— Але це вже ідилія, ― кажу на завершення.

Дайта сидить за кухонним столом із низько похиленою головою ― не тому, що надто перейнялася темою поразки ― перебирає гречану крупу, як кожна практична жінка, вона не просто розділяє проблеми чоловіка, а, поки він лежить на символічному тапчані психоаналітика в нагальній потребі виговоритися, продовжує виконувати домашню роботу. Чоловікові часом образливо, що жінка не всім єством звернена до нього, що вона не повністю переймається його клопотами, але реальність така, що, виливши душу, чоловік неодмінно відчуває наглий голод, тому, аби вберегти його від додаткових травм, жінка змушена однією рукою няньчити свого хазяїна, а іншою крутити фарш. Утім, дорікати Дайті за відстороненість було би несправедливо: терпляче перечекавши мій монолог, вона озвалася, щойно я дозволив їй відкрити рот.

— Тобі не пощастило, — мовила, либонь, маючи на увазі мою особисту участь, але одразу ж виправилася: — Твоєму поколінню не пощастило, — напевно, цього разу вона, роззирнувшись ширше, мала на увазі чоловіків, а позаяк і сама належала до мого покоління, виволікши думку на рівень власної причетності, ще раз себе відредагувала: — Нашому поколінню не пощастило. — Далі пішла уторованим шляхом: — Наше становлення відбувалося в несприятливий час, оскільки випало на застій, а війна підстерегла нас на самому злеті…

— Не час — люди, — не погоджуюся.

Чжуан-цзи прорік: «Щастя зовсім не залежить від того, у який час ти живеш. Де є Дао і Де, там перемога і поразка, радість і горе невід’ємні від кругообігу спеки й холоду, вітрів і дощів».

— Коли я говорила про час, то мала на увазі те, що в Афганістані вели війну діти, батьки яких не воювали. Існує, мабуть, якась циклічність…

Я здвигаю плечем. Я знову не згоден, хоча й наполовину але категорично.

— Не знаю, — роблю паузу не для того, щоб зважити слова, все одно в кожного свої мірки, просто звільняю місце для Дайтиного поруху, яким вона зграбно згортає зі стільниці перебрану гречку — перші зерна мелодійно вдаряються об дно каструльки, наче перші струмені молока в дійницю. — Наші батьки зачиналися й родилися в час війни, або ж у повоєнні роки — недарма з’явилося поняття «діти війни» — їхній мир був значно жорсткішим і виснажливішим, аніж наша війна. А щодо того, як війна відбивається на поколіннях, я знайшов цікаве спостереження в Милорада Павича.

Дайта відставляє каструльку й демонструє цілковиту увагу.

Героєві роману «Пейзаж, намальований чаєм» — Свіларові, якому в юному віці «довелося програти з кокардою на лобі ту війну, яку він мало що не виграв із зіркою» (устиг повоювати по обидва боки фронту), товариші радять не їхати до Франції, мовляв, для всіх країн-союзників він надто молодий. «Там тепер на кілька десятків років біля влади зостануться ті, хто воював і переміг, — ровесники твого батька. Чий батько виграв війну, тому найближчим часом нічого не світить. У Франції ти всього доб’єшся із запізненням років на десять». І радять йому податися до Німеччини, оскільки там молодому легше пробитися. Тамтешнє старше покоління війну програло, тому в фаворі будуть молоді.

Мені ця думка видалася цікавою. Павичу, либонь, теж, бо в романі «Остання любов у Царгороді» він повертається до неї, аби увиразнити її та розширити. Пустельник говорить одному з головних героїв — поручику Опуїчу: «Перемога не має дітей, має тільки батька. А поразка має сотню дітей. Ось і подумай, хто сильніший? І що стається після перемоги з переможцями? Страшний, бородатий, незнайомий тобі чоловік, озброєний до зубів, по вуха в грязюці, зненацька вдерся до твого дому, перелякав тебе на смерть своїм незнайомим запахом і злігся з твоєю матір’ю, перш ніж ти встиг вийти з кімнати й зрозуміти, що то твій батько. І таке сталося в усіх домах переможців. Відтоді й досі вони міцно тримають у руках своїх жінок, своїх коней і свою силу. А своїх дітей, тебе й твоє покоління вони триматимуть у своїй тіні та на повідку, аж поки ви почнете рахувати сиві волосини на голові. А тепер глянь на інший ворожий мундир, у двір сусідньої держави, яка програла війну твоєму батькові… Там батьки повернулися додому, ніби побиті собаки, розгромлені вщент. Армія переможених батьків заполонила бідою всю їхню країну. І що сталося потім? їхні сини, твої ровесники, які не тримали тоді в руках зброї, не відчували вини за програну війну. Вони не мали жодних гріхів на душі, жодних перепон перед собою, не мали батьків, які тримали би їх в узді. Тому вони нині сміють усе, чого ви ніколи не сміли. Вони сміють усе, що сміли ватні батьки».

Дайта береться за каструльку, повертаючись до господарських справ.

— Щось у цьому є. Тільки це не твій випадок.

Вона права.

На Афганській війні воювали хлопчаки — діти. Батьки лише командували. Політики, високі військові чини, різні цивільні зробили все можливе, аби ця війна не стала переможною. Ми ж — рядові бійці (на території Афганістану, в рамках локальних боїв) — виграли свою війну: не було таких наказів, яких ми не змогли би виконати, однак ми її програли вже після того, як повернулися в свої домівки. Ми не піддалися ворогові, проте нас здолали свої.

Вільям Слім у книзі «Від поразки до перемоги» писав: «Поразка гірка. Вона болісна для рядового солдата, але значно болючіша для полководця. Солдат може втішитися думкою, що хоч би як повернулася справа, він чесно та вірно виконував свій обов’язок і зробив усе, що міг. Але полководець, якщо він не досяг перемоги, свого обов’язку не виконав — оскільки саме перемога була його обов’язком».

Будьте певні, це писав не рядовий. Генерали схильні перебільшувати власні переживання, потерпають же вони лише за власну кар’єру. Зрештою, як і політики. Вінстон Черчілль прорік таке: «Політика настільки ж зваблива й небезпечна, як війна, але на війні вас убивають лише один раз, а в політиці — сотні разів». Здавалося б, знає чоловік, що каже, адже розпочинав свою кар’єру як військовий, щоправда, дуже швидко перекваліфікувався у військового кореспондента: його воєнні репортажі стали першим літературним досвідом майбутнього Нобелівського лауреата з літератури, і все-таки, з усією повагою до цього видатного діяча, дозволю собі оспорити це твердження: на війні вбивають раз, але назавжди, а з трупами політиків самий клопіт: їх убивають (питання: хто? либонь, інші політики), вони розкладаються, смердять, але продовжують функціонувати, а головна їхня функція — посідати посади (цей фразеологізм у чоловіків-політиків викликає ерекцію, а в леді-політиків трусики мокріють), коротше кажучи, політика — це суцільні поминки. Задля гуманності, аби ці сараки-політики так не мучилися, варто було би час від часу збирати їх гамузом і відправляти до найближчої «гарячої точки», які вони з таким успіхом уміють розпалювати.

Дайта нахиляється, щоб виставити вогонь під каструлькою — на яскравому осонні полум’я майже не видно.

— Політики не були би політиками, якби не набивали собі ціни, — каже вона. — Але мені здається, що першими за зброю завжди хапаються військові, вони й переконують політиків, ніби силовий варіант розв’язання конфлікту найефективніший.

Я не згоден.

— Прусський теоретик війни Карл фон Клаузевіц сказав, що війна — це продовження політики іншими засобами.

Дайта достатньо толерантна, щоб оспорювати прусські авторитети.

— Гаразд. — Відламую від буханця, що лежить на столі, шматочок і кидаю до рота. — Піду. Може, запишу щось із цього, про що ми говорили.

— Скоро обід буде готовий, — попереджає Дайта.

У дверях я зупиняюся. Перед тим, як зникнути за кулісами, щоб зоставити після себе добре враження, необхідно виголосити ефектну репліку.

— У давньокитайському трактаті Сунь-Цзи «Про воєнне мистецтво» сказано, що війна любить перемогу й не любить тривалості, тому якщо неможливо швидко виграти війну, потрібно знайти можливість швидко її програти, оскільки швидкий програш приводить до мети війни надійніше, ніж повільний виграш.

Дайта щось нарізає для салату. Вона годує мене за всіма правилами традиційної кухні, коли спершу подаються закуски, потім борщ або суп, а далі — щось м’ясне чи рибне з гарніром; тільки все це з домашнім смаком та запахами.

— Цікава філософія, — озивається вона. — Хоча й досить парадоксальна.

Афганська війна тривала майже десять років. За цей час хлопчики, які йшли до першого класу, встигли здобути середню освіту. А чого навчилася впродовж десяти років тодішня величезна країна, або ж та її частина, що називається Україна? Що ж до афганців — не беруся судити, надто швидко вони програли нам цю війну, наша безмежно довга перемога на тлі їхньої блискавичної поразки абсолютно втратила свою переконливість.

— Знайшов я там і цілком безхитрісне твердження: війна — це шлях обману.

— Отже, цей твій фон Клаузевіц був правий, — підсумовує Дайта.

Замість того, щоб сідати до комп’ютера, я лягаю на диван і беру до рук уже згадуваний мною трактат. Усе-таки дивовижні люди ці китайці: вони здобули собі славу тим, що не лінувалися записувати, українці ж не завдавали собі такого клопоту — якщо й передавали своїм нащадкам якусь мудрість, то зазвичай усно. Трактат написано в четвертому столітті до нашої ери, але він досі зостається популярним, його вивчають і використовують не лише військові в своїх ратних справах, а й просунуті політики, дипломати й бізнесмени.

Сунь-цзи сказав: «Війна — це велика справа для держави, це ґрунт життя й смерті, це шлях існування й погибелі. Це потрібно зрозуміти».

Сунь-цзи поклав в основу війни п’ять явищ: перше — Шлях, друге — Небо, третє — Земля, четверте — Полководець, п’яте — Закон. І тлумачив: Шлях — це коли досягають того, що думки народу збігаються з думками правителя, коли народ готовий разом із ним померти, готовий разом із ним жити, коли він не знає ні страху, ні сумнівів. Небо — це світло й тьма, холод і спека; це порядок часу. Земля — це далеке й близьке, горбисте й рівне, широке й вузьке, смерть і життя. Полководець — це ум, безпристрасність, гуманність, мужність, строгість. Закон — це воїнський стрій, командування й постачання.

«Немає полководця, який би не чув про ці п’ять явищ, але перемагає той, хто їх засвоїв».

А ось іще п’ять положень, які Сунь-цзи вважає шляхом знання перемоги: перемагають, якщо знають, коли можна вести битву і коли не можна; перемагають, коли вміють користуватися великими й малими силами; перемагають там де вищі й нижчі мають одні й ті самі бажання; перемагають тоді, коли самі обережні й вичікують необережності супротивника; перемагають ті, в кого полководець талановитий, а государ не керує ним.

«Тому мовиться: якщо знаєш його і знаєш себе, веди битву хоч сто разів, небезпеки не буде; якщо знаєш себе, а його не знаєш, один раз переможеш, іншого разу зазнаєш поразки; якщо не знаєш ні себе, ні його, щоразу, коли вступатимеш у бій, зазнаватимеш поразки».

Як там на початку мовилося? «Це потрібно зрозуміти». А що розуміли, що могли знати ці старі маразматики, які йменувалися Політбюро, окрім своїх простат та гемороїв? Вони керували величезною імперією, але робили це навпомацки, зі старечою впертістю гнули свою лінію партії, підміняючи китайську мудрість та стратегію китайською грамотою.

Перегортаю сторінку, спиняюся на четвертій главі, що називається «Форма».

Сунь-цзи сказав: «У давнину той, хто добре воював, передусім робив себе непереможним і в такому стані вичікував, коли можна буде перемогти супротивника. Непереможність ховається в самому собі, можливість перемоги — у супротивникові. Тому той, хто добре воює, може зробити себе непереможним, але не може змусити противника обов’язково дати себе перемогти».

Останній пункт — чудовий коментар до Афганської війни.

«Той, хто добре веде війну, втілює Шлях і дотримується Закону, — може керувати перемогою та поразкою».

Чогось нам забракло, аби керувати перемогою та поразкою. Очевидно, існує багато відповідей, але всі вони, попри конкретику (зважаючи на специфіку Афганської кампанії), залишатимуться частковими. Універсальну відповідь знаходжу в іншого давньокитайського воєначальника — У-цзи, який був на службі у того самого правителя царства Лу, в якого в одну пору обіймав посаду міністра сам Конфуцій. Утім, свій трактат У-цзи написав для іншого правителя — вейськового князя Веньхоу.

«Коли держави Піднебесної воюють, то в тих, хто переможе п’ять разів, трапляється лихо; хто переможе чотири рази, той виснажується; хто переможе тричі, той стає першим серед князів; хто переможе двічі — стає могутнім царем; хто переможе один раз — стає верховним правителем. Мало таких, хто заволодів Піднебесною частими перемогами, але багато таких, хто від цих перемог гинув».

Саме так. Радянський Союз був виснажений власними перемогами. Тому й розвалився.

Доволі часто перемога буває підступнішою й небезпечнішою ніж поразка, вона здатна вчинити з переможцем лихий жарт.

Підтвердження цій думці знаходжу в Роберта Гріна, автора книги «33 стратегії війни»: «Остання війна, в якій ви брали участь, являє небезпеку, навіть якщо ви вийшли з неї переможцем. Вона ще свіжа у вашій пам’яті. Якщо перемога зосталася за вами, ви мимоволі старатиметеся задіювати ту саму стратегію й ті самі прийоми, адже саме успіх робить нас лінивими й самовдоволеними. А якщо ви програли, поразка, очевидно, вибила вас із колії, додала невпевненості в собі. Не віддавайтеся роздумам про ту війну: ви не можете судити про неї безпристрасно, та й часу на це немає. Замість цього викресліть її з пам’яті».

Це саме радив уже згадуваний Вільям Слім: «…прогнати всі сумніви, породжені поразкою, забути про них і пам’ятати лише уроки, які виніс із поразки, вони значно важливіші, ніж уроки перемог».

Отже, поняття перемоги, як і поразки, зовсім не однозначне.

Ігнатій Лойола, засновник «Ордена єзуїтів», казав: «Здоров’я не краще за хворобу, багатство не краще за убогість, почесті не кращі за приниження, довге життя не краще за коротке. Краще те, що веде й приводить до мети». Цей перелік можна продовжити: «Перемога не краща від поразки».

Важлива мета. А до мети можна прийти й через поразку. За прикладом далеко ходити не треба. Звернімося до часів Другої світової війни. Кожна країна, що брала участь у війні прагнула перемоги. Одначе за кожною перемогою бачилася різна мета. Для Гітлера перемога означала світове панування. Для англійців — збереження всіх своїх попередніх завоювань та напрацювань. Вінстон Черчілль, виступаючи в палаті общин 1940 року, говорив: «Перемога будь-якою ціною, перемога незважаючи на жодні жахіття війни, перемога, хоч би якою довгою й тяжкою була дорога, що веде до неї, оскільки без перемоги в нас не може бути майбутнього». Думка цілком логічна (поразка — смерть), проте, виявляється, існує й нетрадиційний підхід до теми поразки.

Молодий японський камікадзе, один із багатьох вояків, які ставали смертниками задля перемоги, вирушаючи на завдання, написав у записці, що коли його країна якимсь дивом виграє війну, то це буде катастрофою для нації. І це тоді, коли всі військові статути в Японії розпочиналися словами «Прочитай це, і війну буде виграно». У чому ж річ? Либонь, ішлося про мету. Для Японії перемога означала посідання належного місця в світовій ієрархії. Всі країни, які на той час мали панівне становище в світі, вибороли його, вдаючись до сили — так було прийнято, інші засоби, якщо й існували, то не розглядалися. Японці стали на шлях війни за прикладом інших. Цей шлях убачався їм цілком придатним, попри те, що технічне озброєння їхньої армії не могло рівнятися з напрацюваннями супротивників. Японців це не хвилювало: небезпідставно виносячи дух над матеріальним (до речі, Наполеон вважав, що дух співвідноситься до тіла як три до одного), вони готові були воювати з усім світом, позаяк покликав їх до цього імператор. Той самий камікадзе хоча й був переконаний, що поразка наблизить його країну до мети швидше, ніж перемога, із готовністю пішов на смерть. Вражаючи противника величезною кількістю прикладів незламності духу, врешті-решт Японія змушена була капітулювати. Здавалося б, цілковитий крах. Але саме в цей критичний момент і виявилися сповна гнучкість і сила духу нації.

Реальна сила японців, що допомогла їм перетворитися з мілітаристської в мирну націю, полягала у здатності визнати поразку не як цілковиту катастрофу, а лише як поразку попереднього курсу. У них існує етика прийняття альтернативи. Вони намагалися завоювати своє «належне місце» в світі засобами мілітаризму, але їм це не вдалося. І що ж? Уже на п’ятий день після капітуляції, ще до того, як американці десантувалися на острів, упливова токійська газета «Майніті Сімбун» писала: «Усе обернулося на краще для кінцевого порятунку Японії» (як тут не згадати провидця-камікадзе), а вже через десять днів газета «Іоміурі Хоті» проголосила «Початок Нового мистецтва й Нової культури», де йшлося: «У наших серцях повинне зостатися тверде переконання, що воєнна поразка не має стосунку до цінностей національної культури. Військова поразка мусить служити спонукальним стимулом…»

Японія не зациклювалася ні на бажаній перемозі, ні на прикрій поразці, і одне, й інше розглядаючи лише як засіб. Саме тому їм вистачило кількох днів, аби кардинально змінити курс. Ще раз звернуся до Роберта Гріна: «Перемога й поразка такі, якими ви їх робите; головне, як ви з ними вчините. Оскільки поразки неминучі в житті кожного з нас, вам необхідно оволодіти мистецтвом тримати удар і гідно — стратегічно — програвати. Дуже важливо, щоб, навіть програючи, ви зуміли завершити справу гідно, енергійно й на високій ноті: психологічно ви готові узяти реванш і перейти в атаку в наступному раунді. Як часто трапляється, що ті, кому дістається перемога, розслабляються й утрачають пильність, — тому ви повинні радіти неуспіху, вітати поразку, що допоможуть вам віднайти сили». Японці свою поразку використали віртуозно. Вони робили ставку на національні цінності, які, незалежно від того, перемагали вони чи програвали, залишалися незмінними, тому мети, яку не вдалося досягнути засобом перемоги, було досягнуто засобом поразки. Така здатність гідна поваги, захвату й наслідування. Японці зробили ще один величезний крок уперед. Першим був крок до мілітаризації. Ще півстоліття тому Японія бачилася світові (частково такою й була) феодальною відсталою країною. За кілька років до російсько-японської війни 1905-го військовий аташе Росії в Японії писав у своїх рапортах, що «збіжить не одне століття, перш ніж японська армія досягне такого морального фундаменту, на якому базується європейська армійська організація і зможе опинитися на рівні найслабшої європейської армії». А японцям вистачило зовсім коротенького відтинку часу, щоб переконати всіх (Росію насамперед, адже, по суті, завдали їй поразки) в протилежному. І це з їхніми мізерними ресурсами! Що не кажіть, є чому повчитися. Особливо нам — українцям (за інших мені душа не болить): мало не два десятиліття товчемося на одному місці, не придатні ні до війни, ні до миру… А все тому, що, як казав Кучма, національна ідея не спрацювала. Можна подумати, хтось її залучав. Хай мені хтось із трьох разів відповість, що таке цінності української національної культури, де вони наразі й коли востаннє їх залучали державотворці, лідери нації та пастирі народу до активного використання в ролі якщо не наріжного каменя, то бодай якоїсь другорядної деталі в цьому дитячому конструкторі для наших недолугих політиків?

— Ходи обідати.

Дайта вступає до кімнати й присідає поряд із мною на диван. Вона любить попеститися. Обіймаю її за стан.

— А на Міку не будемо чекати?

— Він поїсть у бабусі.

За столом я переповідаю Дайті те, що намислилося під час лежання на дивані. У такий спосіб ще раз прокручую словесний матеріал у голові, формуючи в певний логічний ряд. Дайта мовчки слухає. Упоравшись із борщем, я набираю обертів. Коли зайнятий сьорбанням і раз-у-раз носиш повну ложку до рота, мимоволі змушений проріджувати слова й утримуватися від різких рухів (а матеріал прямо-таки провокував мене на емоції), із гречаною кашею легше справлятися.

— Усе це цікаво, — нарешті озивається Дайта. — Однак прийнятно хіба що для філософів.

— До речі, про філософів. Щось там Ніцше, пригадується мені, торочив про війну. Здається, коли я його читав, то робив підкреслення.

Прошу Дайту принести книжку. Розказую, в якому кутку і на якій полиці вона стоїть. Це українське видання «Так казав Заратустра». Гортаю томик. Знаходжу потрібне підкреслення.

— Годі, — зупиняє мене Дайта. — Досить із мене Ніцше. Не дивно, що він збожеволів. І судячи з тексту, значно раніше, ніж прийнято вважати.

Повертаюся до гречаної каші (до речі, стосовно доречності філософії за обіднім столом ще можна сперечатися, проте каша дуже смачна, приправлена шматочками м’яса та тушкованих печериць). Хоч це й дивно, але Ніцше мені апетиту не псує. А від жінки, яка смачно готує, не треба вимагати, щоб вона поділяла чоловічу філософію навіть для годиться — це в майбутньому може негативно відбитися на стравах. Та оскільки голова моя все ще не звільнилася від робочої теми, ставлю ту саму платівку.

— Недавно я переглядав коментарі Блайса до класичних канонів дзен і наштовхнувся на такий вислів: «Зрозуміло, що всі ми прагнемо перемогти, але дзен — це не мистецтво перемагати. Дзен — це мистецтво перемагати або зазнавати поразки».

— А що таке дзен?

Було б доволі складно відповісти, якби не народна мудрість. Принаймні інші знані мені відповіді не відзначаються лаконічністю.

— Древня японська приказка говорить: «У Дзен немає жодної особливої загадки. Дзен — це тільки розв’язання питання життя й смерті».

— Гм. — Дайта бере від мене порожню тарілку. — А хіба війна не є одним зі способів розв’язання цього питання? — Ставить переді мною чай. — То що ж виходить: війна це дзен?

Шкребу щоку. Дайта обставила мене запитаннями, наче мудрагель Сократ.

— У тім-бо й річ. Ти сама сказала, що це один із способів. Немає жодних підстав вважати тотожними війну та дзен. — Продовжую чухати щоку, підбираю слова, повільно їх вимовляю — хочеться бути переконливим.

— Ти їси кашу. Я також, але ж ніхто мене через це не називає Дайтою.

І знову чую від Дайти:

— Гм.

Не таке критичне, як перше, але все ще недовірливе та іронічне.

— Усі ми так чи інак переймаємося цим питанням. Наполеон Бонапарт казав: «Смерть — ніщо, але жити переможеним означає помирати щодня». Та це тільки один бік медалі. Бо ще він казав таке: «Перемога — ніщо. Потрібно ще вміти здобути вигоду зі свого успіху». Розумієш?

— Ні, — коротко відповідає Дайта.

Колупаю ложечкою халву — мій улюблений десерт.

— Роберт Грін писав, що геніальність Наполеона була в здатності тонко реагувати на ситуацію, добуваючи з неї максимум користі. Тобто його талант полягав в умінні використовувати обставини. А далі Грін продовжував: «Так і для вас єдиним принципом повинна стати відсутність усяких принципів. Повірити, що існують незаперечні закони й вічні істини, означає зайняти жорстку, статичну позицію й приректи себе на поразку». Тепер розумієш?

— Ні! — вперто і трохи чи то сердито, чи то ображено озивається Дайта.

— Грін пропонує розв’язання. Але воно половинчате. Провальне від самого початку. За Гріном перемога — здобуток, а поразка — втрата. Це закон війни. І тільки дзен знімає цю суперечність. Дзен урівнює перемогу з поразкою. Навіть не так, дзен — це те, що визначальне. Ні перемога, ні поразка не є визначальними. Весь смисл у дзен.

Щось Дайту не влаштовує. Видно, що їй кортить із мною посперечатися. Але спонукана мудрістю, вона демонструє покладливість та покірність:

— Мабуть, не жіноча це справа розмірковувати на теми, які одноосібно застовпили чоловіки.

— Ну, чому ж? — круто беру бік фемінізму. — Послухай, як молода санкт-петербурзька поетеса Світ-Лана Чінарг коментує трагедію Есхіла «Перси». Десь я собі занотував. — Розгортаю записника, він завжди зі мною. — Ага, ось: «Війна ще триває, а Есхіл писав трагедію про горе переможених і ставить її для переможців. Центуріон при зустрічі з імператором повинен сказати йому „пам’ятай про смерть“. Відчуття перемоги сумнівне та обмежене, прославляти переможця — справа коротка, горе — чистіше й тверезіше. Звісно, Есхіл схилив голову перед переможеними. Переміг — переживи перемогу як поразку».

—І навпаки? — уточнює щодо останнього речення.

— Саме так, — підтверджую. — Але це вже вищий пілотаж.

Дайта згідливо киває. Однак на її лиці читається усталена недовіра до різних парадоксів.

— Я на твоєму місці не дуже покладалася б на поетес, які вдають із себе фронтових медсестер, що на собі витягують із поля бою (хто більше) поранених вояків.

Вона усміхається. Ще б пак, адже й сама належить до цеху поетес. Може, навіть військового квитка має. Я знаю одну поетесу, яка хвалилася, що вона сержант запасу медичної служби. Від Дайти йодом не пахне, але, хтозна, до чого її на випадок війни готували. Спробуй з’ясуй, котра з поетес латентна медсестра, котра — снайпер «білі колготки», а за котрою — правда. Усміхаюся навзаєм.

— Я ж тільки в переносному смислі.

— Власне. Бо якби ти покладався на них у буквальному розумінні, то найгірше чим це могло закінчитися, — їхнім невдоволенням або твоїм розчаруванням, або тим і тим водночас. А переносне покладання небезпечне тим, що загрожує будь-якої невідповідної миті обернутися світоглядним крахом.

— Ти це серйозно?

— Ні, це такий солдатський гумор.

Ми знову обмінюємося усмішками через вузенький кухонний стіл.

— Гумор — це чудово, — кажу, зволоживши губи чаєм, навіть якщо він солдатський. Блайс писав, що сміх — це любов. Щоб переконатися в цьому, варто подивитися на Гамлета й Офелію, на Отелло й Дездемону, які кохалися без гумору, тому їхнє кохання обернулося для них трагедією. Блайс стверджує, що коли в іронії проглядає сила й витонченість духу коли ми сприймаємо гумор у його глибинних виявах — це дзен.

Дайта прибирає зі столу.

— Коли я чую твоє «дзен», мені уявляються дві руки з келихами, які чокаються: дз-з-зен! — Зводить перед собою руки, ніби б’є в музичні «тарілки». — Грін мені зрозуміліший.

— Роберт Грін також хлопець непростий, треба віддати йому належне — аж тридцять три стратегії війни описав. Він, зокрема, сказав і таке: «Було би помилкою оцінювати війни виключно з погляду перемоги чи поразки, адже і в тому, і в іншому випадку є свої відтінки й перехідні рівні».

— Так отож.

Дайта вдоволена. Подружній обід удався на славу. Я оцінив смачні страви. Вона підтримала інтелектуальну розмову. І хоча мій дзен солдата-піхотинця не відбився осяянням на чолі дружини, основні суперечності між Сходом і Заходом знялися, почав вимальовуватися доволі перспективний тандем. Я поділяю її вдоволення. Мені не хочеться залишати кухню.

— Допоможу тобі помити посуд.

— Я сама, — пробує перечити Дайта.

Однак я наполягаю.

У зв’язку з цим пригадалася мені історійка.

Якось Жулинський приходить до Івана Драча. Драч варить борщ.

— Не знав, Іване, що ти так любиш куховарити, — дивується Микола Григорович.

— А-а! Будь-що роблю, аби тільки віршів не писати.

Отак і я.

Дайта, поступившись місцем біля мийки, продовжує наводити на кухні порядок. Курсує між холодильником та плитою. Щось ховає, підтирає, стукає дверцятами шафок.

— Я так розумію, що ти вирішив таки зоставити назву й намагаєшся знайти виправдання цьому декадансу, — робить логічний умовивід із нашої розмови.

Замість того, щоб відповісти ствердно, я вдаюся до дипломатії:

— Ірландський письменник Джон Макгахерн у якомусь інтерв’ю сказав: «Можна написати прекрасну книгу про поразку і занудну — про перемогу».

— Не сумніваюся, — каже Дайта, із її тону зрозуміло, що має вона на увазі мене, а не Макгахерна.

Попри все, про що я просторікував вище, відчуваю потребу виправдатися.

— Тільки не подумай, що це — данина національній традиції.

— Що ти маєш на увазі?

— В українців сентимент до поразок. У кожного народу — свій комплекс. Скажімо, в англіків — комплекс переможців. Вінстон Черчілль виголошував: «Поразка — гірка річ. Який сенс пояснювати причини поразки? Люди не люблять поразок, так само, як не люблять виправдань, хоч би якими докладними й сприйнятливими вони були. На поразку існує єдина відповідь. Єдиною відповіддю на поразку є перемога». Як уже мовилося раніше: або перемога — або смерть. Іншого не дано. У якійсь із своїх промов Черчілль згадував про «житниці України», либонь, навіть мав уявлення, де та Україна розташована, але навряд чи він міг собі припустити, що українці — народ, який відзначає дні поразок.

Для Дайти це не настільки очевидно, як для мене. Вона запитально дивиться на мене.

— А день Перемоги?

— Це радянське свято. А я кажу про суто українські. Найбільше в нас ушановують битву під Берестечком, її відзначають майже на державному рівні. З’їжджаються політики, різні чиновники, аж до Президента. У мене завжди виникає питання: що вони там вшановують? Адже нікого й нічому поразка Богдана Хмельницького (передовсім це була стратегічна поразка, відтак і лежить на совісті воєначальника, лідера) під Берестечком не навчила. Стратегія сучасних політиків така сама недолуга. Ще одна поразка, що культивується на рівні влади, ― бій під Крутами. Національний банк навіть пам’ятну монету пустив на честь цієї знаменної події. Мені це видається вершиною цинізму. Без сумніву, героїв потрібно вшановувати. А ці погано озброєні й без військового вишколу хлопчаки були героями в найвищій мірі. Тільки говорячи про їхній героїзм та жертовність, потрібно пам’ятати, що цих хлопців зрадили їхні вожді, бійці стали жертвою амбіційності та бездарності всіх тих Грушевських, Петлюр і Винниченків — керівників Визвольних змагань, які не стільки клопоталися, щоб спільними зусиллями спинити зовнішнього ворога й побороти внутрішнього, як з’ясовували стосунки між собою, перекладаючи власні фіаско та вину один на одного. На превеликий жаль, не знайшлося серед українців свого Маннергейма.

Замовкаю. Не можу говорити про це без роздратування. А гнів — поганий порадник, слова, забарвлені гнівом утрачають об’єктивність.

— Тобі не здається, що ти перебільшуєш? — запитує Дайта.

Якби ж то.

В Олега Ольжича є стаття «Дух руїни», у якій він робить короткий огляд української історії. «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття й розклад». Такий його загальний висновок. А ось слова, які можуть бути поясненням, чому українців підстерігають битви під Берестечком і бої під Кругами, чому за Україну своїм життям розплачуються наївні хлопчаки, а предводителі, зібравши матню в жменю, благополучно усуваються: «У нас цей дух руїни можна було усунути лише моральною силою, солідарною, моральною поставою громадянства взагалі, а провідних, відповідальних за долю українського народу одиниць, зокрема. Одначе так не сталося. У нашому суспільстві велася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, коли появився якийсь авторитет — а фактично завдаток на авторитет, — його негайно стягали на долину й тут мотлошили всіма способами й засобами, щоб тільки він не став, не дай Боже, авторитетом для ширших мас громадянства».

Щоб прокоментувати сучасний стан української політики, ширше — суспільства, Ольжича навіть перелицьовувати не потрібно. У цій своїй традиції українці аж надто послідовні.

Мій гнів пішов на спад. Завершую майже спокійно:

—І виходить, що ми святкуємо тільки поразки.

— Що тебе не влаштовує? — Дайта серйозно взялася бути мені опонентом. — Ми переживаємо свої поразки як перемоги, як цього вчить дзен, чи молода поетеса Чінарг… Сам же казав, що це — вищий пілотаж.

— Мене не влаштовує те, що ці поразки не стали нам наукою. Так само, як і перемоги.

— А вони в нас були — перемоги?

Дайта ризикує, випробовуючи моє терпіння. Утім, її провокація дає мені змогу продемонструвати козирі, які українці з багатьох поважних причин, а також через свою ментальність так довго ховали в рукаві, що майже забули про них.

— Я — не історик і не беруся називати всі наші військові успіхи, але дещо на думку спадає. Візьмімо Данила Галицького, який 1238 року розбив під Дорогичином хрестоносців Тевтонського ордену. До речі, там же, в Дорогочині, Данило 1253 року прийняв корону з рук папського легата Опізо. Далі — Богдан Хмельницький — він також не тільки програвав. Жовті води, Корсунь, Пилявці — усе це місця звитяжних перемог. Уже після Берестечка 1652 року він виграв битву під Батогом. Або Виговський — цей 1659 року ущент розгромив московитів під Конотопом. Можна згадати кошового отамана Івана Сірка, який не програв жодної своєї битви… Я не стверджую, що українцям обов’язково потрібно культивувати перемоги. Ні, але нам необхідне вміння звертати собі на благо і перемоги, й поразки. Кожна перемога і кожна поразка мають стати черговою сходинкою в процесі вдосконалення. Ісус казав: «Я переміг світ». Однак ця його перемога навіть для декотрих учнів на початку видавалася поразкою. Парадоксально, але Ісус, як мовиться в молитві, смертю подолав смерть, дарувавши нам життя вічне. З огляду на неоднозначність речей та явищ і того розмаїття векторів, якими ті речі та явища продовжуються, людина не завжди (рідко коли) спроможна об’єктивно визначити, що для неї є перемогою, а що — поразкою. Хоч би з ким ми воювали насамперед маємо справу з собою. Один із засновників японської школи фехтування на мечах висловився: «Я не знаю способу перемогти інших, а тільки спосіб перемогти себе». Це ще один парадокс. Бо не можна перемогти себе, не зазнавши при цьому поразки. Є в цьому певна хибність, протиріччя. Хоча всі ми розуміємо, про що йдеться. Людина двополюсна. Добра й лиха, працелюбна й лінива, сильна й слабка… Однак коли людина починає боротися сама з собою — це початок шизофренії, бо треба боротися за себе. І перш ніж вступити в боротьбу, потрібно бачити власні ґанджі не частиною себе, а чимось чужорідним, що заважає бути досконалим.

Я аж ухекався, поки виголосив свою промову.

— Я розумію, — каже Дайта. — Але хоч би якими корисними були поразки, перемоги мені більше подобаються.

Хто б змагався.

Вважатимемо, що ми порозумілися. Обговорення відбулося успішно. Назва роману залишається незмінною. Тему закрито. Продовжую розмову, не відхиляючись від основного русла сюжету:

— Недавно я краєм ока застав по телевізору шматок передачі, в якій ішлося про якісь позаземні цивілізації, котрі мають вплив на нашу планету; навіть більше: вони живляться енергією, яку ми генеруємо в процесі життєдіяльності. На думку дослідників, війни, що безперестанку ведуться землянами, зовсім не випадкові, а зумовлені зовнішніми (неземними) чинниками, оскільки в ході війни відбуваються найпотужніші виділення енергії, відтак інопланетяни, чи хто вони там, якимось чином провокують усі наші збройні конфлікти.

Дайта налаштована скептично.

— Думаєш, до таких гіпотез можна ставитися серйозно?

Скошую уста в посмішці.

— Хто заважає жити українцям? Звісно, москалі. А ще — євреї. Євреї всім заважають. Жодна неблагополучна нація не бажає визнавати власної недолугості. Та й успішним завжди видається, що хтось їм палиці в колеса встромляє. Нації, як і окремі індивіди, схильні шукати причини своїх провалів та промахів у ворожій присутності, звертаючи погляд не всередину себе, а назовні. — Давши раду посуду, діловито, як продовження роботи, мию руки милом. — Тому я думаю, що це спроба повісити на інопланетян те, що не вдається повісити на євреїв.

Дайта подає мені рушника й винагороджує за старання поцілунком.

— Схоже на те, — погоджується вона.

— Але це ще не все, — продовжую я. — Автори фільму вважають, що інопланетяни знайшли альтернативу війнам — секс. Звідсіля всі сексуальні революції, засилля еротики на телебаченні та порнографії в Інтернеті тощо.

— Розумне рішення. — Світиться усмішкою Дайта. — Я готова внести свою непомірну лепту в забезпечення інопланетян мирною енергією подружнього сексу.

Вона сідає мені на коліна й обвиває руками шию. Я губами розстібаю ґудзика на її халаті.

— Якщо Ніцше не брехав, Заратустра сказав: «На світі багато добрих винаходів, одні корисні, інші — приємні. Заради них варто любити світ. А чимало винаходів такі ж удатні, як і жіночі груди: водночас корисні й приємні».

Цілую персо. Те, що ближче. Чомусь завжди ближче ліве.

— Виявляється, цей Ніцше був неабияким шибеником, — шепоче Дайта.