Книга забуття

Світло в порожній хаті

Знадвору брязнула клямка, протяжно рипнули й ударились об стіну вхідні двері. Ганна прислухалася, але не ворухнулася, навіть очей не розплющила. Вона сиділа на стільці за столом, поклавши голову щокою на тильний бік долонь. Присіла з дороги і чи то задрімала, чи то впала в заціпеніння. З сіней доносилося шарудіння, дзенькнуло відро, але ніхто не заходив. Може, вітер двері відчинив або який собака загнався. Ще там що поперекидає… Спонукала себе думкою до активності, але важке заніміле тіло не реагувало на ці мляві сигнали. Ні, таки хтось прийшов. Чиясь рука мацала по дверях, узялася за клямку.

— Хто там? — Ганна підняла голову. У хаті стояли сутінки, з вікна падало синювате світло.

Двері розчахнулися, ніби на них якийсь здоровань плечем натиснув. Видно, одвірки поперекошувалися: не встигнеш до клямки торкнутися, як двері вже летять.

— А я все вгадую, чи то ти вдома, чи нє… Бачу, і не світиться, і дим із комина не валить…

Дрібна, але пряма, якась зовсім не стареча постать баби Мірки перебирається через поріг.

— А хай тобі де! — лається баба.

Двадцять років тому, коли Ганна прийшла до Корнелюків у невістки, то бабу Мірку вже кликали бабою, а її син Місько був старим парубком. Здається, за цей час вона й не змінилася, хіба тільки трохи всохлася і на язик стала гостріша та дошкульніша.

— Та от присіла трохи, — ніби вибачаючись, озвалася Ганна; звелася на ноги. — Зараз я світло ввімкну.

— Можеш не світити. На шо мені тут дивитися?

— Ніч уже.

— А мені однаково, що день, що ніч, я землю ногами пам’ятаю, — просторікувала баба Мірка. — Є такі прозірливі, шо бачать, шо за версту під землею робиться, а живуть через пень колоду. Куди не ступить, то в гімно вліпиться…

Ганна клацнула вмикачем.

— Сідайте, — припросила гостю.

— То замолоду я трохи недобачала, — не вгавала стара. — Ліве око в мене косило, але що довше живу, то рівніше на світ дивлюся. Той скельця на носа чіпляє, у тамтої більмо а мій зір тільки яснішає…

«Чого ж ви так довго двері шукали?» — кортіло Ганні запитати.

Баба Мірка наче прочитала її думки.

— Там у тебе в сінях сушина в торбі висіла… Шо, може, вже вийшла?

— Я зняла, треба викинути. Хотіла Колі узвару завезти, а дивлюсь — там якась міль завелася.

— Дурна ти, — плямкнула губами баба Мірка. — Не та міль, яку ми їмо, а та шо нас їсть. Не викидай, я заберу. Вони мені присмакували. Часом візьму, кину до рота… Я люблю, шоб у губі шось бовталося.

Стара підійшла до плити, заглянула до однієї каструлі, до іншої.

— Як там твій Микольцьо? — запитала.

— До санаторію відправили.

— А-а. Угу-угу. — Покивала. — А ти шо, до Лівова завтра не збираєшся?

— Скінчилося моє їждження, — мовила Ганна. — Колю зі шпиталю назовсім виписали. Дали путівку до санаторію, а звідти — додому.

— А я хотіла тебе просити, шоб ти мені льодяників купила, — баба Мірка не приховує свого розчарування.

Ганна заспокоює її:

— Я в понеділок поїду до райцентру, до воєнкомату, то куплю вам.

— У-у, — баба невдоволено підібрала нижню губу. — Лівовські мені смачніші. Та нехай уже будуть.

Ганна не зізнається, що завжди купує бабі льодяники в райцентрі біля автобусної. Нема їй коли по Львову цукерків шукати. У неї один маршрут: до госпіталю — й назад.

— Піду завтра до церкви, — каже Ганна.

— Угу, — похмуро схвалює баба Мірка. — До Хворощева чи до Вишківців? Якщо до Хворощева, то й за мене свічку Божій Матері постав, бо я, грішна, без причастя-сповіді, мов бусурманка, живу. А як до Вишківців — не треба. У них батюшка — підарас.

— Бабцю, що ви таке кажете?! — зніяковіла жінка.

Ганна не знає значення цього слово, проте чула, як ним молодь лається.

— Таке на світі робиться, шо і слухати, і казати невдобно. Содом і Гоморра!..

Баба Мірка замовкла. Чи то виговорилася, чи то взяла паузу, щоб дух перевести. Нагла тиша запала в помешканні, аж у вухах задзвеніло. Не тиша, а порожнеча. Ніби з хати всі меблі винесли або душу вийняли. Ганна завмерла, як стояла, боячись зрушити з місця. Усе довкола видавалося їй несправжнім і непевним. Здавалося, будь-який необережний порух може спровокувати щось непоправне, спричинити якісь непередбачені наслідки. Було чути, як на горищі шарудять і щось гризуть миші. За вікном у саджалці діда Кулка скреготали жаби. Ці буденні природні звуки таїли в собі якусь невизначену підступну загрозу. Внутрішньо зіщулившись, Ганна чекала, доки баба кине їй рятівне слово. Стара не поспішала — прокашлялася, продерла горло. Наче проводила підготовку. Коли озвалася, її голос звучав дещо відчужено:

— Додому скоро будеш його забирати?

Вимовляючи перші слова, Ганна відчувала відстань між собою і своїм голосом. Голос уже був тут, а сама вона ще не повернулася.

— За місяць чи два. Не пригадую, до якого числа та путівка, — відказала, мовби строгим почерком вписала до офіційного формуляра. Аж потім зблиснула в її голосі власна присутність. — Може, трохи нерви підлікує. Бо такий уже неспокійний!

— Який тут спокій, коли тобі рученьки-ніженьки пообривало, — зажурено похитала головою баба Мірка. — Коли Яремчика тая міна пошматувала, то мені світ почорнів би…

— Про кого ви, бабцю? — Ганна подумала, що баба почала заговорюватися.

— Про свого синочка, нехай душа його спочиває з Богом. Яремчиком ми його звали. Такий уже був лагідний і слухняний… А вже до роботи який беручкий! Мале ше зовсім, Місько десь волочиться, а той: «Давайте, мамо, я вам поможу…»

— Як мій Кольчик, — не втрималася Ганна.

— До всякої науки був здатний… І чоботи собі полатає і ходики полагодить… Із залізяччям любив возитися… — баба Мірка на мить замовкла, із зусиллям ковтнула слину. — Як бабахнула та міна, я саме на городі цибулю полола, — серце в мені здригнулося, ноги втерпли, голова запаморочилася, аж я на коліна впала… На сонці перегрілася, думаю собі. Аж тут люди крик здійняли. Як прибігла я, як побачила!.. Від мого Яремчика тільки кривавий кавалочок зостався. Майже такий, як я народила. Але живий, вижив!.. Знаєш, живого місця на ньому не було, а він усе жартує.

— А мій Коля плаче, — знову вставила Ганна.

— Ні наїстися сам не може, ні по потребі сходити, а він — веселий!.. Боже, ж ти мій, Боже! І хлопці до нього приходили, і дівчата… Поки дітьми були. А як почали його колєґи парубкувати, на вечорниці збиратися — затужив мій Яремко… У нас тоді такі щурі розвелися, як коні… Боялася, загризуть, як самого покину. То я їм трутки з осипкою замішала… А Яремко якось до неї добрався. Знайшла його біля притика посинілого…

Баба Мірка кінчиком хустки витерла сльозу.

Щось клацнуло в Ганниній голові, ніби там світло вимкнули. Ураз сперло дихання. Відчула себе зачиненою в тісній скрині, що скидалася на телефонну будку (скляний гріб, поставлений вертикально), з якої викачали кисень і до якої не проникали звуки. Баба Мірка продовжувала щось говорити, але Ганна тільки бачила її старечий скривлений ворухкий рот, а слова до неї не доходили, лише невиразне — бу-бу-бу-бу, наче дощові краплі об скло. Інстинктивно вхопилася за горло, потягнула донизу комір блузки. Якби ж можна було зараз розчинити навстіж груди! У голові знову пролунав цей тріскучий звук. Цього разу світло увімкнулося. І світло це засліпило їй розум.

«Яке це, мабуть, полегшення наїстися осипки з труткою для щурів!»

Спочатку Колю перевели до Києва. Ганну викликали телеграмою. Коли вона вперше зайшла до синової палати — розгубилася. Шість чи вісім ліжок, половина — порожні. Обмацувала поглядом лежачих, бачила однакові стрижені голови на білих подушках, але в жодній не впізнавала свого Микольці, свого Кульчика-Мурчика. Здається, цей, що біля вікна…

— Мамо! — донеслося з протилежного кутка. — Мамо!..

До неї ледь звелося чуже незнайоме обличчя. (Потім довго картала себе: «Де було моє серце? Чого воно мені не підказало?»). Їхні очі зустрілися. Зазирнувши їй у лице, син розплакався. І тільки тоді вона впізнала свого сина. По сльозах.

«Господи, що ж вони зробили з моєю дитиною!»

Вклякнула перед ліжком на коліна, пригорнула до грудей колючу синову голову.

«Де тепер його м’які кучерики?»

Ганна злякалася своєї думки. Лікар уже сказав їй, що в сина ампутовані обидві ноги. А вона після цього побивається за кучериками…

— Колюньчику!..

— Мамо!.. Що ж тепер буде, мамо?!

Заспокійливо гладила синові плечі, які дрібно тремтіли й раз по раз здригалися. Коля завжди був тонкосльозим, але й швидко заспокоювався, варто було його лише приголубити, пожаліти. Любив лащитися. Бувало, аж муркоче. Через що вона й назвала його Мурчиком. Йому подобалися пестливі прізвиська. Мурчик, Кульчик… Кульчиком він сам себе нарік. «Як ти звешся?» — «Кульчик». Від Кольчик — так його кликали в родині. Ганна завжди знала, як сина втішити й заспокоїти. Але не зараз.

— Синочку, не плач…

І говорила щось, чому сама не йняла віри, від чого язик терп і ставав у роті дубом. А син не переставав схлипувати. Уже всім тілом бився в риданні. Неможливо було розібрати слів, якими він виповідав свій біль, свій відчай, свій страх. Зрештою, всі слова втратили силу і зміст. Окрім одного.

— Мамо! Мамо! Мамо! Мамо!.. — обриваючи завивання голосно вигукував, шукаючи в матері підтримки, захистку рятунку, і далі продовжував тужно по звірячому квилити і знову: — Мамо! Мамо!..

У Ганни затерпала на голові шкіра, німіла потилиця.

Забігали медсестри. Чула, як хтось сказав:

— У транзитного — істерика. До нього мати приїхала.

З’явився лікар. Потім медсестра з уколом.

Ганна хотіла відсторонитися, аби не заважати. Лікар зробив їй знак, прохаючи вийти. Але Коля вчепився в неї, волаючи:

— Мамо, не кидай мене!..

— Я тут, синочку, я нікуди не йду… — шепотіла вона.

Медсестра стягнула з Колі накривачку, і Ганна побачила понівечене синове тіло… Дивно, що вона не збожеволіла або її не розбив параліч. Вона мала б померти там на місці, однак не померла.

Обличчя в Ганни змокріло від синових сліз. Її ж очі були сухі й гарячі, як свіже попелище.

Вона відірвалася від сина тільки тоді, коли той заснув.

Потім із нею розмовляв начальник відділення. Дуже ввічливий і акуратний. Завів до свого кабінету. Запросив сісти.

— Він зможе ходити на протезах?

Це запитання Ганна приготувала заздалегідь.

— Малоймовірно, — почула у відповідь. — Перелом хребта, параліч нижніх кінцівок…

Так і сказав: «нижніх кінцівок». За ці слова Ганна зненавиділа цього чемного й акуратного доктора. Її заклинило на тих кінцівках. Далі вона вловлювала тільки загальний сенс сказаного. У синовому тілі багато осколків. Деякі загрожують життєво важливим органам. Колю готують до операцї. Операція складна й дуже відповідальна. Таку операцію можуть зробити тільки в них. Усе буде добре. Це не остання операція. Подальше лікування здійснюватимуть у Львівському окружному шпиталі. На все це Ганна мовчки кивала. Так і вийшла, не зронивши слова.

Якби тоді їй хтось замішав осипки з труткою, вона б не відмовилася.

Слухаючи бабу Мірку, Ганна теребила пальцями ґудзик на кофті. Можливо, так вона утримувала власну свідомість від реальної загрози бути затягнутою в ту емоційну вирву, яку спричинила бабина розповідь. Коли з-під ніг у людини зникає опора, коли рукам нема за що вхопитися, людина хапається за гудзик.

— Я думала, що Михайло у вас одинак, — каже Ганна. — Чого це його не видно? У відрядження поїхав?

Баба Мірка стрепенулася, ніби її окропом обдали.

— До сраки носом би він заїхав! — підняла голос до другої октави. — Женитися йому, бач, на старості приспічило! Щоб його шляк трафив із його женячкою…

— Не кленіть, бабцю, то ж ваша дитина.

— Ніяка халєра його не вхопить. А як і вхопить, то ніхто плакати не буде.

«Може, жінка буде», — подумки заперечила Ганна.

Баба Мірка остаточно зґедзкалася.

— Знайшов собі на старість якусь курву!.. — верещала, мов колгоспна циркулярка.

— Чого ви так? — Ганна намагалася урезонити стару. — Може, вона порядна жінка…

— Яка порядна жінка стане зв’язуватися з таким одороблом, як мій Місько?!

Ганна наполягала на своєму:

— Хіба ж ви не побивалися, що Михайло не знаходить собі пари? Чого ж ви тепер нарікаєте? Ось побачите: все буде добре. Облаштується, вас до себе забере. Не вікувати ж вам на цьому хуторі…

— Кому я там потрібна?! — буркнула стара. — Так само, як і тут.

Знагла спалахнула. Раптово і згасла.

— Ніде вже мені так добре не буде, як тут було, — продовжила рівним голосом. — Трьох чоловіків мені Бог послав, царство їм небесне, одного навіть два рази. Але, ти думаєш, у тому щастя?

— Як це два рази? — зацікавилася Ганна.

— Трьох чоловіків, — повторила баба, її зморщене личко ніби розгладилося. — І всіх трьох війна забрала. Перший ― Семен. За нього я в сімнадцять вийшла. Від нього Міська народила. Але недовго ми парувалися. Шалапутним він був, щось вкрав у панів, не знаю шо, бо додоми нічого не приніс. Прийшли поліцаї, прямо з ліжка до криміналу забрали. Ще оговтатися не встигла, а тут од війта папір з орлом приносять, де сказано, шо я вже вдова. Мовляв, застрелили мого Семена, як він із-під варти втікав. Поплакала я, як годиться, рік у чорній хустці відходила. А потім взяв мене Михаль Закутній. Удівцем був, але бездітним. Цей — поважний, до техніки змисний (Яремчик до нього вдався). Їден він умів на колгоспному тракторі їздити. То вже діло за перших совєтів було. Коли ж війна почалася, і совєти відступили, то забрали мого чоловіка разом із трактором якусь гармату тягнути. А десь за місяць, уже німці були, передали люди, шо на Михалів трактор бомба впала. Бідувала я з двома дітьми, чорно бідувала. Не знаю, чи й вижили б, якби не прибився до мене якийсь москалик, Павлушею звали. Не думай, шо я з ним, як хвойда яка… Нє, ми з ним у церкві вінчалися. Тоді якраз можна було. Так би й жили собі, але совєти вернулися, пішли на німця в наступ… І Павлушу мого на фронт забрали, з кінцями забрали… А після війни Семен об’явився. Каже: «Приймай, я — твій законний супруг…» До шідесят першого року прожили ми з ним укупці, як ото до космосу цей, як його, полетів… Усіх трьох їх — кожного любила. Але, думаєш, у цьому моє щастя? Нє, дитино. Моє щастя в тому, шо я за жодним із них не шкодую. А за Яремчиком шкодую. Ото — моя біда. — Баба Мірка замовкла, плямкнула беззубим ротом, покивала на підтвердження своїх слів. — Я вже зі своєю бідою звиклася. І ти звикнешся. — Знову плямкнула й покивала.

— Ніколи я з цим не звикнуся, — заперечила Ганна. — І ніколи не змирюся.

Баба подивилася на неї вицвілими, якимись порожніми й безжальними очима, холодно сказала:

— Значить, умреш. Умреш, як мій Семен умер.

— Бабо, не лякайте мене, — Ганна нервово пересмикнула плечима, проганяючи відчуття, ніби їй між лопаток льоду приклали. — Мені й так непереливки, не знаю, на якому світі знаходжуся…

Баба Мірка не зауважила цього її поруху, перебувала бо на своїй хвилі.

― Нікому не розказувала. Тобі першій кажу…

Почала й замовкла. Може, вагалася, чи варто виповідали таємницю.

— Мій Семен стрибками командував. На бандерівців засідки робили, а потім його до такого загону забрали, який під виглядом партизанки ходив і людей в оману вводив. Прийдуть уночі, їсти попросять чи ше шо, а вдень уже ті, як їх, енкаведисти, під арешт беруть, за пособнічество… Тільки не подумай, шо мій Семен був якимсь виродком, гіршим од інших. У нас тут таке робилося, шо не приведи Господи. Життя людське ніц не вартувало, брат брата забивав… І ніхто не розкаявся, не повісився, тільки мій Семен. Ото як Сталіна розоблачили, Семен дуже переживав, віру в совєтів втратив. Тоді й признався мені, які вони чорні діла вершили. Десь аж на Ґаліції вирізали ті перебрані в бандерівців дві сім’ї, і дуже те в голову моєму Семенові запало. Бо виходить, шо задарма, раз Сталіна з мазалею винесли… А я йому кажу: раз ти був на службі, раз тобі командири таке наказували — ти не винуватий. Хай ті начальники за все відповідають, а ти — чоловік маленький, підневільний… Але моє слово не переважило голосу тої замордованої жінки, шо йому ночами снилася й до себе його кликала. Я тобі так скажу: якшо вже біда тебе знайшла, то або ти її несеш, або вона тебе несе. А мого Семена біда занесла аж на Трохимову грушу.

Ганна внутрішньо здригнулася. У грудях щось тьохнуло й обірвалось. Вона чула від людей, що бабин чоловік повісився, але не знала, що на тій груші. Якийсь містичний збіг. А може, дід Кулко проговорився…

— Я знаю цю грушу, — сказала Ганна.

Не знати, коли визріло рішення. Напевно, ще в дорозі. За той час, що добиралася з Києва додому, казна-що можна було передумати й намислити. Хоча не пригадує, аби взагалі про щось думала. Дорогою вона діяла радше механічно, ніж осмислено. Перебувала в повній прострації. Під час короткого замикання перегорають запобіжники, у них кажуть «пробки», і світло гасне. Щось подібне відбулося з Ганною. Якби хто зумів зазирнути їй досередини, то злякався б тієї безпросвітної темряви, що в ній панувала. Та скидається на те, що вона завчасу знала, що робитиме. Бо навіть хати не стала відчиняти. Поклала дорожні речі біля дверей і заходилася відв’язувати мотузку, на якій сушила білизну. Перевіривши шворку на міцність, покинула подвір’я. Мабуть, щоб не накликати на дім прокляття. Не хотіла сквернити обжите місце. Без вагань рушила до Трохимової груші. Та росла над самим яром. Ганна спочатку зирнула догори — на крону потім кинула оком на діл урвища. Довго не вдавалося примоцувати шнурка до гілляки. А зашморг зладнати виявилося ще складніше. Заплутувала, крутила петельки й вузлики… Зненацька, ніби її хто штурхнув, відчула на собі чиїсь погляд. Рвучко озирнулася. Неподалік стояв, опершись на кісся, дід Кулко. Від несподіванки Ганна спантеличилася, наче старий застав її голою за якимсь непристойним заняттям.

«Хоч би що сказав», — подумала Ганна, не знаючи, куди дівати мотузка.

Дід не кваплячись припасовував половинку цигарки до мундштука.

— Закортіло шиї дізнатися, скільки дупа важить? — Пахнув димом.

Після дідових слів Ганна відчула несподіване полегшення. Може, це до неї повернулася здатність відчувати, мислити, говорити… Якимось чином її свідомість розблокувалася. Жінка відчула потребу поділитися своїм горем.

— Діду, якби ви бачили, що вони зробили з моїм Колюнею!

— А нащо ж ти їм його віддала? — строго запитав дід Кулко.

Ганна розгубилася.

— А що ж я могла зробити?

Дід Кулко ворухнув кошлатою бровою. Прицілився в Ганну мундштуком.

— Могла повіситися.

— Я би повісилася, аби це тільки Колю врятувало…

— А зараз урятує?

— У мене нема сил дивитися, як мучиться моя дитина! ― вигукнула Ганна, зламуючи руки. — Я більше такого не переживу!..

— Що ти все про себе та про себе… А Колька твій переживе?

― Ви ж знаєте, який він слабосилий і делікатний хлопчик.

― То чого ж ти його не вдушиш?

— Діду, що ви таке говорите?! — враз відчула й виказала роздратування.

— Те, що я дурне говорю — це ясно. — Спокійно попакував дід Кулко. — А що ти мудрого робиш?

— А що ви робили би на моєму місці?

— Багато чого в світі треба було б поміняти, аби я впинився на твому місці, — розважливо відповів дід. — Ще не знати, де тоді ти опинилася б.

Ганна задерла голову й подивилася на гілляку, на якій закріпила мотузку, потім, як і перше, глянула в лощину, порослу чагарями та бур’яном. Їй здалося, що за нею звідти хтось спостерігає. Відступила від краю. Ступивши крок, зробила й другий. Подалі від груші, ближче до діда.

— А хто такий Трохим? — запитала несподівано для себе. — Що він був за чоловік?

— Грішний, як усі ми, — відповів дід Кулко; кивнув на грушу. — Посадив дерево, а виросла шибениця.

Ганна пригадала це, наче давній чужий сон.

Баба Мірка, взявши губи в долоню, витерла рот.

— Мусиш змиритися, — сказала категоричним тоном. — Норовливих Бог не любить.

— За що мені така кара Господня? — з відчаєм вимовила Ганна.

— Ти в голови колгоспу боїшся запитати, чого тобі, приміром, платять сімдесят рублів, а не сто… А хочеш, шоб Господь тобі звіт складав?

Ганну подивувала така відповідь. Виявляється, сварлива й легковажна баба, котра, здавалося, нічого ні до душі, ні до голови не бере, насправді — мудра жінка.

— Я навіть плакати не можу, — пожалілася Ганна. — Хочу заплакати, а не виходить. За рік сльозини не зронила.

— Ти все собі полегшу шукаєш… Покриши цибулі, встроми носа і плач скільки влізе. Людські сльози дешеві. Особливо жіночі, — без сентиментів підсумувала баба Мірка. — А я тобі так скажу: як маєш плакати, піди ліпше висцися.

«Усе-таки безсердечна вона, — притлумила образу Ганна. — Зачерствіла, стільки всього переживши. Невже і я такою стану?»

Стара роззирнулася по кімнаті.

— Свіжим хлібчиком пахне. Нюхом чую, а бачити ― не бачу.

— Онде сумка на лавці. Геть забула.

Ганна звелася. Виклала хліб на стіл — чотири буханці. Свій поклала в шафку над столом.

— Осьо — ваша, — посунула до баби білу хлібину.

Баба Мірка пом’яла буханець грубими коричневими пальцями.

— М’якенький, — вдоволено прицмокнула. — І шкуриночка така, як я люблю.

Однак цього бабі виявилося замало, потягнулася й обмацала чужі хлібини. Ганна невдоволено поморщилася, але промовчала.

— І ці свіжі, — наче трохи розчаровано шамкнула баба Мірка, та одразу ж знайшла привід покращити собі настрій. — Та тільки в мене — білий. На чотири копійки дорожчий. Хіба думала я коли, шо на старості буду їсти самий білий хліб, як яка пані! — вдоволено хихикнула.

«Що з літ, то й з розуму» — подумала Ганна.

Мов на підтвердження її слів, баба попросила:

— Вріж мені шкуриночки — посмокчу. Додому мені терпцю не вистачить.

— То я вам від свого вріжу, — запропонувала Ганна.

— Так у тебе ж сірий?..

— Сірий.

— Ну, вріж свого сірого, — мовила баба Мірка тоном, ніби хтозна-яку поступку-послугу їй робила. — А то зовсім запанію.

Баба пальцями відірвала шматок від окрайця і, вкинувши його до рота, зачала так смачно плямкати й прицмокувати, аж у Ганни слина покотилася й засмоктало в животі. Тільки тепер згадала, що весь день перебула за однією склянкою чаю. Захотілося й собі відбатувати шматок.

―Славний хлібчик, — похвалила стара.

Ганна визирнула у вікно.

— Баба Ксенька ще не спить, а в діда не світиться.

— То він гроші на електриці заощаджує, — бубнить баба Мірка з набитим ротом. — Сидить у темноті й транзистора слухає.

— Ходімте, я вас проведу, бо вже геть ніч. — Ганні кортить взяти бабу під руку й розвернути до дверей. — А заодно й хліба віднесу.

— Зачекай-но, я з тобою розрахуюся.

Стара, відвернувшись і загородившись спиною, безконечно довго копошиться в спідницях, дістаючи гроші. Бряжчить, перебираючи, дріб’язком.

— На. Полтина з Леніним. Тут і за минулий раз. — Кладе на стіл монету. — Дай мені здачу.

Ганна шукає в гаманці десять копійок. Баба забирає в неї здачу й розпочинає зворотній процес — трясе лахами, повертаючи у сховок зав’язаного у вузлик носовика зі скромними фінансами. Ганна терпляче чекає.

— А за льодяники, як купиш, тоді заплачу, — каже баба Мірка.

Ніч виявилася не такою вже й непроглядною, як видалося з хати. Небо хоч і було затягнуте хмарами, але легкими, не дощовими, крізь які прозирав місяць. Ледь подував прохолодний вітерець.

— Щось Арсенові жаби притихли, — зауважила баба і, голосно позіхнувши, продовжила: — Дурний дід, сидів би собі в городі й із балкона попльовував… Дочка його, Зінка, ніяк не впросить… А він, дурень старий, уперся, не хоче з Ксенькою розлучатися… А Ксенька ж та така профура, прости Господи, шо на ній вже проби нема де ставити!..

«Ревнує баба Мірка». — Усміхнулася Ганна в темряві.

Невтоптана стежка ледве вгадувалася під ногами.

— Тримайтеся за мене. — Намацала бабину руку.

Баба Мірка норовисто вивільнила лікоть.

— Не тре мене попід руки брати, не до шлюбу йдемо. Гляди сама носом не заори.

«Треба ж бути такою вредною!» — подивувалася Ганна. Згадала свою свекруху. Також була непроста жінка. Що не зроби — їй недогода. Аякже — жінка начальника. На Толіка, сина свого, а Ганниного чоловіка, надмухатися це могла. Думала, що з нього два буде. Хотіла, щоб він на міській одружився, жив у квартирі на найвищому поверсі… Вважала що це вона, Ганна, життя її синові зіпсувала. Поки свекор жив, свекруха ще більш-менш по-людськи поводилася. А зі смерті Антона Павловича розпочалися Ганнині біди. Миколка дуже важко дідову смерть переніс, на нервах відбилося… Їздила з ним по лікарях, до різних бабок-шептух водила. Толік пиячити почав. І то так, що за рік спився на ніц. Із роботи вигнали. Почав із дому, що цінніше, тягати. Врешті хату, що свекор не добудував, розібрав і продав. І, знову ж таки, Ганна винна… Свекруха поїдом їсть. Із тої їді, з тих нервів свекруху параліч розбив. Коля тоді до п’ятого класу ходив. Але людянішою не стала, а, навпаки, озлобилася. Мерву робила. Наче несповна розуму. То їдло викине, мовляв, Ганна її отруїти хоче, то на судно перестане проситися, на зло в ліжко робить… А як Кольцьо вчився в сьомому — його батько перед Різдвом у полі замерз, знайшли аж по Водохрещі. А свекруха ще роки зо три-чотири прожила. Коля вже школу закінчив, як баба переставилася. Ганну наче з тюрми на волю випустили. Щойно дух перевела, як сина до армії забрали. Думала, відслужить, уженеться, внуки підуть… Заживуть по-людськи. Але замість омріяної благодаті почалося найстрашніше…

І як після всього цього не заволати до Господа: «За що мені така кара?!»

— Що ти там бубниш собі під носа? — запитує баба Мірка.

— Нічого. То я так собі. Дорогу видивляюся.

Біля бабиної хати Ганна зупиняється. Але стара не збирається прощатися.

— Я з тобою піду.

Ідуть далі. Ближча хата — баби Ксеньки.

Ганна пробує вхідні двері. Баба Ксенька ще не зачинилася на засув ізсередини. Вступають до сіней, баба Мірка прямо п’яти віддавлює. З кімнати пробивається смужечка світла.

— У неї клямка туга, — підказує баба Мірка. — Коліном двері притисни, а тоді за клямку шарпай.

— Можна до вас? — запитує Ганна в прочинені двері. — Це я — Ганка. Я вам хліба принесла.

― А-а, Ганя! Заходь, заходь, — подає голос баба Ксенька із сутінків сусідньої кімнати, обидві стулки дверей на другу половину відчинені, світло там не світиться, лише в кутку біля образа за рожевим скельцем горить лампадка. — А хто то ще з тобою?

— Гріхи замолюєш? — замість відповіді з викликом запитала баба Мірка.

— А-а, то ти Миросю? — Господиня з лагідним спокоєм привітала сусідку. — Проходьте.

Спираючись на костур, ступила їм назустріч.

— Та ні, ми тільки на хвилину, — мовила Ганна й повторила: — Я хліб принесла.

Поклала хлібину на стіл.

— Ой дякую тобі, дитино! Дай тобі Бог здоровля. Що ми без тебе робили б?

Баба Ксенька погладила буханця, загорнула його в чистий рушник. Прямо як дитину сповила. Ще раз погладила, тепер уже поверх рушника. Озвалася, ніби сама до себе:

— Які там у мене гріхи? За людей молюся.

Баба Мірка сердито пирхнула.

— Праведниця знайшлася. Та ти ж дітей своїх, як зозуля, відреклася… По інтернатах роздала…

— Побійся Бога, Миросю, таке казати. Тут би вони пропали, а там у люди вибилися. Ось подивіться, яку мені карточку Андрійко прислав…

Човгає в куток, дістає з якогось закамарка картонну коробку від взуття.

— Усі вони в мене тут: і діти, й онуки…

— А чого ж тобі хліб чужі люди носять? — єхидствує баба Мірка, не приховуючи бажання допекти сусідці.

— І тобі, Миросю, манна з неба не падає.

Баба Ксенька на диво врівноважена. У своєму спокої й люб’язності зостається недосяжною для ідучих словесних стріл баби Мірки.

— Не знала, що у вас є діти, — каже Ганна, перетасовуючи знімки.

— Якби ж то діти були, а то ж — байстрюки одні, — шкварчить, наче сало на сковорідці, аж підстрибує баба Мірка.

— Усі діти однакові. Діти невинні. — Відчувається, що баба Ксенька щиро переконана у власній правоті. — А хіба я винна, що війна була, і чоловіки думали про те, аби кого вбити, а не з ким пошлюбитися?

— То й шо, як війна?! — Баба Мірка гарячкує й частить словами. — Як війна, то мусово розставити ноги й підставляти свою люфу кожному стрічному?

— А сама? — лагідно запитує баба Ксенька.

— У мене на кожного чоловіка документ є — все по закону…

Ганна ступає у бік дверей.

— Гані он дитину покалічили, — каже баба Ксенька. ― І так само по закону…

Заскочена зненацька, Ганна завмирає, стоїть, тримаючись за клямку, не годна здобутись на слово. Її вразило те, як баба поставила питання. Раптом у порожній голові оприявнилася, наче її, як цвяха, увігнали в голову ззовні, крамольна думка: «Що ж це за такий блядський закон, що дозволяє їм забрати в матері дитину, покалічити її… І ніхто навіть не вибачиться, не поспівчуває, не допоможе… Все тільки по закону, тільки те, що положено…» Ганна злякалася й міцніше вчепилася за клямку. Це була чужа думка, чужі слова, які прозвучали в її власній голові. Лайка — цьому підтвердження. Ганна ніколи не лихословила. Їй страшно. Знову з’являється відчуття, ніби щось у цьому світі підмінили або підмінили весь світ, або її саму; і немає знаття, чим закінчиться наступна мить, узагалі немає певності, що вона закінчиться, а не обірветься.

Несподівано клямка під її рукою різко й гучно брязкає. Мов постріл. Ганна здригається. Цей звук виводить її зі стану заціпеніння.

— Ти до Гандзі не рівняйся, — каже баба Мірка. — Вона тепер у пошані буде, її син на війні прославився.

«Хоч би не так», — без жодних емоцій думає Ганна.

Перед випискою вона зайшла до завідуючого відділенням. Михайло Іванович, попри солідну комплекцію, жваво вибіг із-за столу й розчепірив руки, ніби збирався її обійняти. Коли не зустріне, то отак радіє, наче близькій родичці. Ганна не переставала дивуватися: у такі начальники чоловік вибився, а людяності не розгубив! Заступник його ― Олександр, забула, як по-батькові, — той суворий, хоч і молодий ще зовсім. А цей — душа-чоловік.

Ганна поставила біля столу два тлумаки — напозичала в людей сала, сметанки, масла, яєчок, своїм двом курочкам життя вкоротила, аби віддячити докторам за те, що сина їй лікували. На всіх, звичайно, гостинців не настарчиш, а головному ― мусово.

― Це зайве, зайве, — каже Михайло Іванович, чи то вибачливо, чи то вдячно торкаючись великою пухкою долонею її плеча.

— Хочу в вас запитати, як нам далі бути.

― Не переживайте, я все напишу, всі рекомендації й таке інше, — заспокоює її заввідділенням; зиркає на годинник. — За півгодинки зможете забрати папери в старшої медсестри.

— Це добре, що буде записано, — дякує Ганна, — а то я ще що забуду.

Вийшла від Михайла Івановича розчулена до сліз.

У коридорі її перестрів докторик. На яких кілька літ від Колі старший. Здається, навіть не військовий. Притримав за рукав.

— У нас немає документів, які підтверджували б, що ваш син отримав поранення, виконуючи інтернаціональній обов’язок, — каже їй. — Для нас це не суттєво, але ж доведеться виробляти групу, а там це має значення… Можуть виникнути проблеми. Краще подбати заздалегідь.

Ганна розгубилася.

«Як це нема?! А де ж вони?! Куди поділися?! Хіба таке може бути?!»

— Що ж тепер робити? — знічено запитує.

— Ви отримували довідку про поранення?

Ганна не певна.

— Здається. Мені давали якийсь папір у Києві, сказали, до военкомату віднести. Може, це…

— Варто було копію зняти.

— Хіба ж я знала. Мені що кажуть, те я й роблю. Якби я знала…

«А чого ж мені Михайло Іванович нічого не сказав», — ледь не урвалося в Ганни з язика.

― Зверніться до воєнкомату за місцем проживання, нехай зроблять запит…

Із сином Ганна цією прикрістю не стала ділитися. Дасть Бог, усе владнається. Поїде в понеділок до військкомату ― там розберуться. Добре, що Коля живий, а папери знайдуться, хай би вони всі згоріли… Зауважує, що зробилася нестриманою й брутальною. Майже, як баба Мірка. Хоча рівнятися їй варто на бабу Ксеньку.

— Мені твій Коля позатамту ніч снився, — каже баба Ксенька.

— І як? Добре снився? — виявляє жвавий інтерес баба Мірка.

Ганна також зацікавлюється. Притягує до себе прочинені двері, прищемивши смужку світла, що прошмигнула в сіни.

— Дивний такий сон: стою я біля криниці, — починає оповідати баба Ксенька, — дивлюсь, твій Коля через город по грядках йде. Я йому: «Чого ж ти взутий по цибульці топчется?». А він спинився, подивився на свої ноги, мовчки зняв черевики й кинув їх у мій бік, а потім каже: «Щоб ви, бабо, здохли».

— Правильно сказав, — не приховує радості баба Мірка.

Її сміх нагадує жаб’ячий скрегіт біля саджалки.

Ганна й собі не втримується від усміху, так кумедно баба Ксенька переповіла.

— І що — все? — запитує баба Мірка.

— Усе, — підтверджує баба Ксенька. — Я аж пробудилася. Так мені якось прикро на душі від тих його слів зробилося… Але «Отче наш…» проказала — попустило…

— Гарний сон, — підсміює баба Мірка.

Ганна послаблює руку, снопик світла знову падає в темряву сіней.

— Значить, це був не Коля, — каже переконано, наче йдеться не про сон, а яву. — Коля такого не сказав би.

— І я так подумала, — погоджується баба Ксенька. — Підмінили, думаю, Колю. Такий був чемний хлопчик…

— Та це ж був тільки сон, — нагадує їм баба Мірка.

Але Ганна однаково відчуває потребу заступитися за сина.

— Коля й уві сні такого не зробив би, — каже затято.

А в самої у голові бринить і вібрує думка: «Мені підмінили сина».

Майже перед самими пологами приснився Ганні сон. На якусь тільки хвилинку задрімала, як у повітряну яму провалилася… А може, просто очі заплющила, і промайнула перед її внутрішнім зором дивовижна картина. Привидівся їй чоловік, який гарцював на коні, у військових обладунках, як ото рицарів старовинних у книжках малюють. У руці затисла довгого списа. Золотий шолом яскраво виблискував, розпливаючись довкола голови сонячним німбом. Вершник швидко рухався в її бік. Хоч воїн не виглядав ворожим, Ганна злякалася, що зараз утрапить коневі під копита, але в останній момент наїзник підняв коня дибки. Вона відчула на своєму обличчі гаряче кінське дихання й тихенько зойкнула. Дитина в її череві здригнулася, видиво зникло.

Ганна розповіла про свій сон сусідкам по палаті.

― Значить, хлопчик буде, — мовила котрась із них.

― А кінь якої масті? — поцікавилася інша.

Цього Ганна не зауважила. А виявляється — важлива деталь.

— Не інакше, як Георгій Переможець, — зробила висновок санітарка, статечна літня жінка. — Це тобі благословення Боже.

Ганна вхопилася за ці слова. Її пройняло врочисте піднесення, а водночас і якась незбагненна тривога.

— Таке даремно не привидиться, — продовжувала розмірковувати санітарка. — Це — знак. Дуже поважний знак, — наголосила.

Ганна ловила на собі заздрісні жіночі погляди. Ця заздрість тільки зміцнила її певність у правоті припущень старої санітарки. З цього моменту свої пологи вона сприймала як місію.

— Головне, щоб дитина здорова була, — розважливо мовила найстарша породілля, років за тридцять молодиця, яку декотрі череваті вчорашні школярки кликали тіткою. — Все решта — дурний клопіт.

Але Ганна не признала за її словами правоти. Для неї ще все було головним. Особливо ж усе інше, що зазвичай проминає разом із дівочими мріями під тиском реалій жіночого буття.

— Тепер, якщо буде хлопчик, мусиш його Георгієм назвати, — хихикнула сусідка; таке саме неоперене дівчисько, як і Ганна. ― Все, я сплю. Може, мені Ленін на броньовику присниться, — і знову розсміялася.

Почалися перейми. А за годину Ганна народила хлопчика.

Він прийшов у цей світ, як діти до школи — першого вересня. Георгієм його не нарекли. Це ім’я відпало одразу. Разом із Анатолієм за Ганною впадав його однокурсник Жора — Георгій. Чоловік би не зрозумів, якби вона запропонувала назвати сина ім’ям його колишнього суперника. Хотіла назвати Віктором, що з латини перекладається як переможець. Про це Ганна колись прочитала у відривному календарі. Але свекруха наполягла, щоб записали Колею. Тепер Ганна вже зумисне поцікавилася значенням — задля цього довелося навідатися до районної бібліотеки. Те, що вона там вичитала, потрясло її до глибини душі. «Микола» в перекладі із древньогрецької означає «переможець народів».

«Такий збіг не може бути випадковим», — сказала собі Ганна.

Що ж їй тепер казати та думати?

— То пусте, — заспокоює її баба Мірка вже на вулиці. — Дуже вже ти помислива зробилася. Яке тобі до того діло, шо якійсь старій дурній бабі приснилося? Тая Ксеня вже з розуму вижила. Думає, як на хлібі замість подушки спить, то Господь її у святі запише й живцем на небо забере… Та ти хоч вся паляницями обкладися, а пити тобі смолу в пеклі разом зі своїми любасами. Цибулю їй, бач, Коля потоптав… Та по тій Ксеньці такі коні товклися, шо Бог од сорому мусив очі відвертати. Бог їй, може, і не спом’яне, а я встану на Страшному Суді і скажу, що Ксенька — курва. Так і скажу…

На Ганну накотило нестерпне відчуття втоми, ніби на плечі їй почепили лантух із усім непотрібним реквізитом цього світу. Із зусиллям переставляє важкі ноги, ледве поспіваючи слідом за старою. На щастя, хата діда Кулка недалечко. Ганна зупиняється на розі, прихиляється плечем до стіни.

Баба Мірка стукає зігнутим пальцем у віконну шибу.

— У нього ліжко коло вікна, — каже до Ганни, а потім, підвищивши голос: — Арсеню, ти спиш?

— Сплю, — глухо відгукується дід і заходиться кашлем.

— Як спиш, то, значить, їсти не хочеш, — жартує баба. — Ми тобі хліба принесли.

— Зара вийду.

Гримить засув. Скриплять завіси. На порозі постає біла дідова постать.

— Не встидно тобі, шо до жінок у спідньому вийшов? — заграє баба Мірка.

— Я тепер, що зі споду, що з лиця — однаковий, — відказує дід Кулко.

Ганна віддає хліб. Щось каже. За мить уже не пам’ятає, що саме.

На зворотному шляху вела перед баба Мірка.

— От зараза така! — лається стара, відмахуючись від комарів. — Кляте створінняі Прямо проходу не дають. Мало того, шо кусаються, то ше й дзинчать. На дворі, хоч їх і багацько, але ше сяк-так, а як до хати наб’ються, то хоч ти бери сказися. Тільки спати вкладешся, а вони вже тут, як наслання яке. Ні сну, ні спокою. Пило б уже капосне мовчки кровицю, так воно зі своїм дзиканням прямо у вуха лізе. І все паскудина на лице тобі сісти норовить. То я вже вичікую, коли присмокчеться, шоб забити. Буває, так собі зі злості по морді дам, аж у голові задзвенить…

Ганна безмовно плентається позаду баби, дослухаючись до її теревенів не більше, як до дзижчання комарів.

Баба Мірка звертає до своєї хати. Не озираючись і не притримуючи кроку, запрошує:

— Може, зайдеш — зупою тебе нагодую…

— Та ні, я піду, — відмовляється Ганна. — Не хочеться їсти. Мені б до ліжка добратися. Щось приморилася трохи.

— Ну, як знаєш, — не наполягає баба.

За хвилю від хати, мабуть, із сіней щось гукнула до Ганни. Та не розчула, озирнулася, але за сусідкою вже зачинилися двері. Отже, нічого важливого. Ступає два кроки і враз зауважує, що в її хаті горить світло.

«Коля повернувся!» — осяйнула радістю думка.

Зірвалася бігти, але одразу ж перечепилася й упала. Ще до того, як її тіло зіткнулося з твердю вибитої з-під ніг планети, до неї повернулася здатність адекватно оцінювати реалії довколишнього світу.

«Це ж я не вимкнула…»

Навіть не пробувала звестися, так і зосталася лежати, скорчившись од болю й розпуки.

Баба Мірка казала, що відчуває землю ногами. Ганна ж відчула її всім тілом, ніби її вже закопали.

«Господи!..»

Ганна розплакалася. Гірко й відречено, як колись у дитинстві, коли біль чи образа випалювали душу, і коли не було кому пожаліти, як і тепер…

У цю трагічну мить душевного надриву, коли її тіло б’ється в риданнях, а розум цілковито затуманений сльозами та відчуттям приреченості й майже паралізований, жінка несподівано усвідомлює зміст прощальних слів баби Мірки, котра крикнула Ганні навздогін, щоб вона не забула купити їй льодяників…

Бо стара карга любить, аби в неї щось бовталося в роті.