Куркуль

Розділ 7

Сонце вже підіймалось, коли Федот нарешті ввійшов до своєї хати. Почав відчиняти двері до кімнати й на мить забарився. У приміщенні стояв міцний дух житла, тому кожний, хто заходив, передовсім мимоволі починав заживати цей сильний запах. Чоловік утягував його усім носом, немов бажав проковтнути цю настоянку буття. Це дужче за будь-який дурман! Це огортає свідомість, наче імла. Злегка похитуючись, Федот ще кілька хвилин не наважувався ввійти. Йому раптом стало так добре! Таке буває з людиною, що потопала, задихалася, і, здавалося, ось вона, мить до смерті, а тоді раз! — починаєш дихати. Виринаєш із голосним плескотом. А як дістанешся берега, то берег цей виглядає вже іншим: земля приємно пахне, зелень насичує око, блакитне небо не протікає. Дихання ж набуває нового сенсу, адже воно — це життя. І тепер запах оселі зачарував Федота, змусив його серце битися в ритмі дятла, що пробива прохід зсередини. Він був щасливий.

Нарешті зробив він крок, зашурхотів по підлозі, рипнув, зачиняючи двері. Сторожка Саша зірвалась, їй здалося, ніби повернувся Петро, але перед нею стояв чоловік і дуже м’яко, лагідно посміхався.

Коли радісний галас ущух, діти сповзли з тата, а жінка наплакалася, Федот пройшовся по двору, зазираючи в кожен кут, роздивляючись усі сарайчики та схованки. Його обличчя було гранітом, а серце — водою. Федот метушився у своїм господарстві, побіг у кінець городу, оглянув там маленький сарайчик, тоді повернувся до порожнього садка. У приміщенні ще крутився густий запах свині. У кориті лишилося їдло, сильно тягнуло кізяками, але стояла мертва тиша — така, що тільки вити. Згодом Федот зайшов у комору, де прямокутник приміщення виявився наповнений самою порожнечею. У кутку було насипано пшеничну пірамідку, мов єгипетський склеп у пустелі. І більше нічого. Федот не міг дивитися на розсипані зернові сліди, що розтягувались, наче стара шкіра, яку скинула з себе змія. Він вибіг, зробив кілька кроків у біг городу, але розвернувся й попрямував на горб, де його ніхто не потурбує. Шевченко швидко підіймався схилом, валянки заглиблювались у неходжену, крихку снігову масу. Він щохвилини поправляв комір, іноді обтираючи снігом почервоніле обличчя. Йому було спекотно. У душі палав вогонь, який неможливо було вгамувати. Холод лютого не міг його остудити. Чоловік пробивався на сам верх пагорба. Коли лишилося близьк десяти махових сажнів, він спіткнувся й повалився в пухку снігову перину, упав обличчям, занурився повністю. Федот відчув, як морозна субстанція накрила й поглинула його. Він заплющив очі.

Повернувшись додому, він застав у хаті запах смаженого м’яса. Уже давно розвиднілось. Каламутне зимнє сонце окреслило коло в молочному небі, створивши матове блюдце. Саша погасила лампу, приготувала поїсти, а тепер чекала на чоловіка біля столу. Вона знала, що Федот повернеться. Так було завжди. У миті особливих переживань Шевченко перетворювався на вовка, ховався від усіх, тікав у хащі. Що він там робив? Хтозна. Але Федот завжди повертався. Коли двері зарипіли, жінка підвелася й зробила кілька кроків назустріч.

Ближче до обіду Петро прокинувся у своїй кімнаті. Це просторе приміщення залишилось йому від тата. Ліворуч пічка, біля невеличкого віконця — стіл. Праворуч лава, ближче до стіни — великий лежак. Він часто водив туди дівок, не дозволяючи їм лишитися більше, ніж на одну ніч. Старший Шевченко завжди чогось остерігався. Бува, вийде в ліс та й хреститься, ніби не на полювання йде, а на прогулянку перед стратою. Утім, як тільки викинули з дому ікони, Петро остаточно зневірився у вищій силі. Нема Бога, якщо таке допустив. От Сталін — це Бог. Його Царство безмежне. Возсідає на хмарах і лише позирає на маленьких та нікчемних людисьок, як ті гризуть одне одного.

Із ранковим пробудженням насунувся на нього потік думок. Він згадав учорашню сутичку з Сашею в сінях. Чого ж він так повів себе, мов дурень? Ну баба як баба. Таких по сусідніх селах скільки хочеш. Треба йому було підступитися як годиться, то й стала б його. Так подумав він, а тоді раптом щось стисло в грудях, немов колесо заклинило. От дідько! Що ж це за причина! Як так, не йде Шура з голови. Плаває перед очима її постать, мов відбиток на воді. Так і кортить протягнути руку й схопити за стегно, погладити перса, притиснути до себе. Петро засовався. Його зненацька охопило збудження, у паху закрутило, зарухалося. Він стиха застогнав. Клята баба, нема сил терпіти. Що вона з ним зробила?

— А що, як вона все ж розповість Федоту? — сказав він сам собі тихенько й мимоволі здригнувся.

Згодом замислився, подумав, що скаже, як його спитають.

«Завжди можна поїхати звідси, знайти собі якусь халупу та й жити, як він розлютиться», — міркував Петро й уявляв перші хвилини бійки з молодшим.

Тут у сінях загримало, застукало. Хтось гучно перекладав речі, немов щось шукав. Петро піднявся, одягнувся й виглянув за двері. Там серед ящиків, лопат, інструментів стояв брат. Він подивився на старшого й лагідно всміхнувся.

Цей день вони провели разом. Федот прибирав у коморі, а Петро ремонтував хвіртку. Згодом вони перебралися до стайні, де почистили й приготували місце для нової худоби.

— От кажу тобі, братику, це якась помилка, — говорив старший Шевченко.

— Яка там помилка? Ти все в казки віриш. Ні, вони так з усіма. Навіть ти для них ніхто, — відповідав Федот.

— Це як подивитись. Ти багато чого не знаєш, брате.

— Що ж це я не знаю?

— Нічого-нічого.

Петро схилив голову, узяв відро та поніс на двір. Морозне повітря обдало його своїм диханням, змусило трошки зіщулитися. Він вийшов на вулицю й поплентався до криниці. А там стояли два чолов’яги, до яких підходила бабця Настя. Шевченко хотів було обігнати бабцю, але де там, вона поскакала, торохкочучи двома відрами. Коли він підійшов до криниці, виявилося, що чоловіки вже давно набрали воду, але не йшли, пліткували. Третя співбесідниця одразу втрутилася в розмову, видно було, що вона в курсі подій.

— Ти чув, що він казав. Буде різати всіх комуняк, — сказав насуплений підстаркуватий Іван, якого в селі кликали Кізяк.

— От ти брешеш! Нічого він такого не казав, — відповідав йому другий, невеличкий на зріст, у темному, доволі підтоптаному кожусі.

— Я от сама чула. Так і було, — устряла бабця Настя.

— Ну от шо ти верзеш? Ти з хати виходиш лише вночі, на відрах своїх літаєш, — обурився Кізяк.

— Куди я літаю? — щиро здивувалась бабця Настя.

— О, ну ти затуркана. Натякає, що на відьмацькі іменини ти літаєш, — пояснив другий.

— Ах ти кізячина вонючий! Зараз я тобі дам, забудеш, як штани вдягати, — пригрозила бабця Настя й замахнулася порожнім відром.

Кізяк трошки відскочив і навіть невідомо для чого підняв старий комір; можна було подумати, що хутро, поїдене міллю, убереже його від бабці Насті. Невідомо, чим би закінчилась дуель на відрах, якби Петро не перервав супротивників.

— Про що базікаєте?

— Та ясно про що — про вбивство, — байдужливо відповів чолов’яга в поношеному кожусі.

— Про яке ще вбивство? — спитав Шевченко.

— А шо, не чув? — щиро здивувався Кізяк.

— Не муч уже, шо таке? — продовжив Петро.

— Так голову. Тойво. Завалили, — всунулась бабца Настя.

— Як це… завалили? — не міг зрозуміти той.

— Сокиркою тюк по голівоньці. Й гаплик, — намалював картину Кізяк.

— Нічого не розумію. А за що його так? — спитав Шевченко.

— Та всі своє верзуть. Хто каже, за цю, трясця її матері, колективізацію, — додав невисокий.

— Це все через жінку. Усе лихо через них, — протягнув Кізяк і підозріло подивився на бабцю Настю.

Але та промовчала, підійшла до криниці й почала опускати відра. Компанія обернулася до неї, неначе чекала особливого випаду з боку жіночої статі. А стать ця чомусь замовкла, засумувала, занурилась у життєві роздуми. Так тривало кілька хвилин, поки вона не розвернулася, розгублено дивлячись на співбесідників.

— Це був Нестор, — сказала вона й, важко нахиляючись в один, а тоді в інший бік, пішла вулицею. Троє чоловіків приголомшено дивилися їй услід, неначе бачили бабцю востаннє.

У той самий час біля сусідньої будівлі ховався Нестор. Він побачив, що з Шевченкової хати вийшов чоловік, подумав, що це Федот, але підібратися ближче побоявся. Нестор притулився збоку великого сараю, щохвилини озирався навсібіч, часто здригався. Йому кортіло втекти якомога далі, сховатися, як він колись уже зробив після смерті чернігівського пана. У голові крутилися картинки з учорашнього дня, здіймались та опадали образи, які підхоплювала хвиля спогадів і розбивала об скелі теперішнього. Нестору раптом відчайдушно захотілося з кимось поговорити, але поруч із ним нікого не було вже багато років. Його огорнула самотність, як саван снігу загортає невисоку вишню. Важко було на серці Нестора. Коли стояли біля стінки разом із Федотом і чекіст цілив у них, селянин мимоволі замочив штани. Чи боявся він смерті? Так, а хто не боїться? Ті, хто кричать, що ні вогонь, ні вода їм не страшні, просто роблять вигляд. А от побачиш дуло пістолета, так жижки і затрусяться. Коли вийшла осічка, він відчув, як тепла рідина потекла по нозі. Як це сталося? А Бог його зна. У людині закладено цей звірячий страх смерті, і, як не крути, інстинкти виявилися сильнішими за Нестора.

Вони йшли з Федотом додому. Сильний мороз моментально вхопив його штанину. Вона незручно хрумкала, сутужно згиналася. Йому було соромно. Обличчя вкрилося червоними плямами. Руки дрижали. Більш за все хотілося провалитися попід землю, опуститися в безмежну безодню, щезнути зі світу живих. У такому настрої він ішов до своєї хати, а коли нарешті зайшов до оселі, мало не впав від жаху. Усе шкереберть. Посуд побитий, лежака зірвано, скриню відчинено. Усі харчі щезли. Нестор кинувся до сараю й обімлів. Дошки правої стіни виламані, там зяяла темна дірка. Він просунув туди руку — порожньо. Це була схованка, де чоловік тримав мішок із пшоном. Єдине, що лишилося в нього з запасів. Нестор шарудів там рукою, мов хотів знайти в порожнечі звичну на дотик мішковину. Нічого не було.

Дещо пізніше він пройшовся по всьому двору, роздивляючись кожен кут. Ось там сховав на чорний день трошки сала, поклав його в глечик і запечатав. Потягнувся рукою — голо, як коліно. А отам — глечик зі смальцем. Теж пропав. Він метався сюди і туди, і лише зараз зрозумів — у нього нічого не залишилося.

Нестор вистрибнув на двір, хотів був бігти світ за очі, але тут зіткнувся з Мачулою. Він повільно проходив мимо, його пом’яте обличчя мало ознаки найміцнішого похмілля. Комуніст похитувався, озирався навсібіч, неначе намагався зрозуміти, де він знаходиться.

— Е-е-е, — промекав він.

— Ти… Як… Що трапилось? — спитав Нестор.

— Де? — п’яно відповів питанням на питання Мачула.

— Чому мою хату пограбовано? Хто це зробив? — продовжив Нестор.

— Ким? — знову тупо повторив представник влади.

— Хто це зробив? — закричав Нестор.

Тут Мачула на мить прийшов до тями; він нарешті роздивився розгніване обличчя свого співбесідники, а тоді всміхнувся.

— А! То ти про свою хату?! Голова наказав. Аби ти пельку стулив, — відповів комуніст. Він знову роздивився колгоспника, плюнув — невдало, так що білий згусток слини лишився висіти на губі; лайнувся, витерся рукавом і побрів далі. А Нестор лишився стояти серед вулиці з відкритим ротом.

Момент убивства він пам’ятав неясно. Наче ось він стояв із сокирою, а потім раз! — його обдало кров’ю, жертва повалилася, а нападник помчався по вкритому снігом городу. Тепер він ховався за сараєм і міркував, як бути. Потім обернувся, обійшов споруду та вийшов з іншого боку до Федотової хати. Це була задня частина його двора, звідки відкривався прохід на город, притулу на краю ділянки й праворуч — нужник.

У засідці Нестор пробув біля години. Він змерз, постукував ногою об ногу, тер долоні. Йому хотілося лише одного — сказати, що він не хотів цього. Розум потьмарився, нічого в нього не лишилося. Просто лягай і помирай. Принижений, голодний, загнаний… Хіба слова не для того, аби їх говорити? Найголовніше бажання людини — бути почутою. Тільки так можна принаймні якось полегшити душу.

Тут із хати хтось вийшов; з’явилася чоловіча фігура. Нестор придивився: Федот! Він пірнув уперед, пригинаючись, як під обстрілом. Коли до цілі лишилось із десяток аршинів, Шевченко зник у нужнику. Довелося ще трошки почекати, поки висока фігура не з’явилася знову.

— Федоте! Федоте! — гукнув свого приятеля Нестор.

Той озирнувся, побачив сусіда, що нахилився аж до землі.

— Ти чого тут? Що трапилось? — здивувався Шевченко.

— Така оказія. Він усе в мене забрав. Я не втримався.

— Ти розумієш, що тебе шукають?

— Так, так. Я розумію… Просто… не зміг… Я не бажав…

— Це вже нічого не міняє. Вони зараз нишпорять скрізь. Кажуть, міліціонерів із міста прислали з собакою.

— Еге, усе моє життя, як в собаки, то мене псина швидко знайде.

— Хоронитися тобі треба. У лісі. Там, де мисливські халабуди.

— Ага, я хотів із тобою перемовитись. Треба тікати.

— Ех, що ж воно таке відбувається…

— Що, Федоте? А те, що ми в темряві та до темряви йдемо.

— Як у дупі.

— А-а, так, у сраці! Єдине, що й залишилося, — чекати, коли пронесе.

— Ну, Несторе! Ти в своєму дусі.

— Ага, а в чиєму ж?

— Слухай, ну, давай. Посидиш у мене на сараї, а ввечері підеш до лісу. Так, диви, і не впіймають.

— Так я… Не подумай, що я…

— Так, так. Пішли, тільки тихо.

Двоє повільно пішли через двір. Федот уважно роздивлявся, намагався, аби їх не помітили. Коли вони вже підійшли до сараю, Шевченко почув ззаду знайоме сопіння. Обернувся — брат.

— Ти чого це тут? — сказав той і махнув у бік Нестора.

— Нічого. А шо?

— Навіщо ти сюди його привів?

— Та ні навіщо. Нехай побуде до вечора та й іде.

— Ти розумієш, що він убивця?

— Петре, шо ти причепився. Так, розумію. Йому тепер розплачуватися.

— От як був ти бовдуром замріяним, так і лишився, Федоте.

— Ти знову починаєш?

— Знову здорову. То ти знову кличеш біду в хату.

— Нічого я не кличу. Треба допомогти чоловікові й відпустити його з Богом. Нехай сам тепер виживає.

— Добре, а навіщо ти ведеш його до нас?

— Та тому… тому… тому що голова сука ще та. І влада твоя радянська — саме гадство. Довела людей.

— Ти послухав би себе. Убивцю виправдовуєш.

— Не виправдовую. Але й не видам.

— Це ми подивимось, як не видаси.

Петро зробив два кроки й схопив щуплого Нестора за рукав кожуха та майже потарабанив його по снігу. Як не дивно, той майже не рипався. Дався покірно, мов ягня. Пересуваючи повільно ноги, Нестор наче не розумів, що відбувається. Іззовні могло здатися, що він спить на ходу, а величезний чолов’яга в кожусі веде його, аби вкласти в ліжко. Нестор здався. Пара зробила ще кілька кроків, як тут Федот стрибнув і опинився біля брата, схопивши сусіда за другий рукав.

— Нехай він іде куди хоче.

— Цього не буде. Він убивця.

— Я сказав, відпусти.

— Або що?

— Я…

У цю мить пролунав далекий рев автомобіля. Таке траплялось лише в одному випадку — коли до них приїжджали з району. А зараз напевно приїжджі розшукували Нестора. Сам об’єкт перший зрозумів що до чого. Він різко смикнувся й побіг на город. Петро попрямував за ним, роблячи широкі стрибки. Утікач виявився напрочуд спритним. Він рушив до тину, перестрибнув його, побіг, подекуди провалюючись у черговій ямі, що причаїлася під снігом, але одразу вискакував, мов олень. Зараз головне врятуватися! Якщо пробігти трошки ліворуч, можна підвестися на великий горб, а там, диви, і до лісу близенько. Федот поспішив за ним. Трійця фігур темніла на білому снігу.

Нестор не озирався. Важкий кожух заважав йому, ноги плутались у полах. Шапка сповзала. Він спітнів, а холодне повітря облизувало його шерехатим язиком. Утікач біг, мов більше не існувало в світі ніякого шляху. Позаду Петро щось кричав. Збоку мерехтіли незнайомі обличчя. Ось залишилось ще зовсім трошки. Там, за горбом — нове життя. Треба лише відірватися від погоні. Знайти притулок. Загубитися в людському натовпі, осісти на новому місці. Дай Боже, минеться…

Тої ж миті Нестор побачив, як унизу, з іншого боку горба, спускається червоноармієць. А за ним другий і третій. Вони оточували втікача. Краєм ока Нестор вихопив сіру, наче миша, шинель бійця. Той підвів трьохлінійку, прикидаючи відстань між ними. Декілька людей вибігло з боку Шевченкового городу. Пастка скоро закриється.

Чолов’яга повернув у інший бік, намагаючись сховатися від пострілу. Він провалювався, підводився, знову провалювався. Червоноармійці вирішили дістатися ближче, тому трійця прямувала до нього. Тут один із них не витримав. Підняв гвинтівку, шукаючи ціль, притримував її, а тоді натиснув гачок. Вистріл громом накрив село, а потім повернувся луною. Миттю пізніше, коли звук розчинився, на біле покривало впав Петро. Правою рукою він тримався за бік, немов підклавши її під себе. Тіло втиснулося в сніг і здіймалося сірим горбком. Полунична кров розпливлася по тонкій перлинній шкірочці, утворивши нерівну овальну червону пляму.