Куркуль

Розділ 17

За порогом панувала зима. Сніговий серпанок затягнув плівкою бетонну платформу. Федота підняли, і він у супроводі бійців пішов кудись у невідомий бік. Незнайомі люди снували між будівлею вокзалу з великими колонами й невеликою прибудовою, розташованою ліворуч. Загудів поїзд, повільно пішов геть. Шевченко хотів запитати, куди його ведуть, але раптом передумав. А яка різниця? Чи є взагалі різниця в тому, чи сидіти в одному підвалі чи в іншому? Та й якщо він помре зараз — хіба це гірше? Хіба смерть зараз гірша від життя? Може, і краща. А й чорт із ним! Нехай буде як буде. Він ішов, байдуже дивлячись собі на ноги. Ще трохи — знову двері. Один червоноармієць зайшов усередину, озирнувся й виглянув, мовляв, усе в порядку, заходьте. Федот приречено ступив і зник у імлистій сірості проходу, а потім опинився на початку довгого коридору.

«Камери, мабуть», — подумав він, і, не зупиняючись, уся група рушила вперед.

Треті двері були звичайними, дерев’яними. Знову боєць проник усередину, обережно протиснувшись в отвір. Шевченка приставили перед ними до стіни, викрутили руки за спину. Один із двох червоноармійців, що залишилися з ним, наказав йому вести себе сумирно. Федот притиснувся чолом до холодної стіни, відчув шкірою чола її шорсткість. Ніби він завжди ось так бився об твердість перешкоди. Першого солдата не було з півхвилини. Нарешті він протиснувся назад у коридор. Подивився на Федота, кивнув своїм напарникам, і ті слухняно підвели затриманого до дверей, які трохи відчинилися, утворивши нешироку щілину.

«Нехай хоч загину, як чоловік», — подумав Федот і сміливо ступив усередину.

Після темнуватого коридору яскраве світло вдарило в очі, на кілька секунд засліпивши. Чоловік трохи підвів руку, прикриваючись. Йому здалося, що він потрапив до дверей Раю, і ось тут, у сліпучо-білому освітленні, у чистоті й прозорості зустріне його Петро, лясне по плечу й проведе до білосніжних покоїв.

«Відмучився ти, Федоте Степановичу! Скільки перетерпів, скільки виніс! Усі ці випробування потрібні були, щоб ти, рабе Божий, змирився. Бо в смиренні — спокій, у слухняності — вічність. Проходь, любий друже, присядь із дороги».

Приблизно так повинен був зустріти його апостол, але яскраве світло поступово придбало нормальну насиченість, темні предмети проявлялися з сяйва, затемнюючись і набуваючи незграбних обрисів, перетворювалися на дерев’яні меблі: стільці, столи, комод. У правому куті стали помітними люди — теж селяни. Їх образ, що можна було впізнати по широкому щільному одязі, спочатку сірів, а після трохи ускладнювався, набираючи безліч бляклих відтінків.

«Напевно, такі ж ув’язнені, як і я», — подумав Федот і протер очі рукою, аби краще розгледіти, хто його співкамерники. Тут сталося зовсім неймовірне — наступні три миті змусили здригнутися Федота й позадкувати. Якщо б його підготували, пояснили й розповіли, то, напевно, жах не заповнив би собою всю водянисту сферу очей. Але ніхто не зронив попередньо ані слова, тому від побаченого зараз чолов’яга трохи не впав, знепритомнівши. І не дивно! Адже він почув найбажаніший у світі голос. Цей звук запаморочив голову, змусив битися серце з частотою тисячу ударів у секунду.

— Федоте, чоловіче мій! — це був голос Сашки.

Деякий час Шевченко не міг повернутися до дійсності, поки до нього не підскочила його маленька дружина й не схопила за руку. Сашка трясла його за долоню, намагалася привести чоловіка до тями, але той здивовано озирався навкруги. Губи його були стиснутими, а погляд отупів.

— Мій чоловік! — ще раз оголосила вона.

Федот глянув на жінку й раптом зрозумів, що це йому не вбачається і це не сон — перед ним стояла дружина! Він обійняв її і притиснув так міцно, як ніколи в житті не притискав. Тут підбігли й діти, крик і плач наповнив кімнату. Сльози змішалися з болем і втомою. Повільно пошкандибав поранений Петро й доторкнувся до неголеної щоки брата. Дочки обняли таткові ноги, дружина притиснулася до нього, як подорожній посеред літньої спеки обіймає в полі самотнє дерево. Смуток і печаль, здавалося, залишили їх. Раптово все стало легко й зрозуміло.

— Мій чоловік!

— Дружино моя!

Сім’я возз’єдналася. Як виявилося, на наступній зупинці після того, як Федот пропав, Сашка почала тарабанити у двері, доки не підійшла охорона. Вона кричала й волала, що без чоловіка не поїде більше нікуди. Спочатку на неї не звертали уваги, але крики жінки ставали дедалі голоснішими, а селяни у вагоні теж почали підключатися до неї. Прибіг комендант поїзда, уповноважений енкаведешник, якийсь чин у гостроносій кепці. Вони вирішили висадити сім’ю Шевченка на вокзалі, помістити до з’ясування обставин в одній із кімнаток. Сашка без кінця повторювала ім’я — «Федот Шевченко» — і благала, погрожувала, плакала, просила відшукати чоловіка. Але, оскільки нікого такого в поїзді не знайшли, вирішили посадити їх на наступний етап, і справа з кінцем. Жінка з дітьми притулилася в куточку, поранений Петро постогнував, а місцевий наглядач усе погрожував відправити їх на Колиму без якогось там «виродка Федота». Шура бідкалася, рвала на собі волосся, кричала, поки нарешті не змирилася — тепер вона вдова. І як тільки вона так подумала, двері відчинилися й на порозі постав чоловік.

За півгодини їх уже садили на поїзд, без особливих церемоній закидали нечисленні тюки до вагону. Вони залізли всередину, двері зачинилися, і непередбачувана подорож на Північ продовжилася. Під ранок Федот знову прокинувся. Скотинячий вагон було заповнено незнайомцями. Жінки, чоловіки, діти, літні люди — вік тут не мав ніякого значення. Похмурі сільські обличчя, стерті до мозолів долоні й брудний старий одяг — ось тобі й усі «кулаки»! Вороги народу. Покидьки соціалістичного суспільства. Немічні й хворі. Усі вони сяк-так розташувалися по всій довжині внутрішнього вагонного простору, обклавшись речами зі старого життя. Забарикадувалися ганчірками. Відгородилися мішками. Вони — ніхто. Їхнє життя — копійка. А їхні душі — тлін. Усередині панував застояний сморід кінських екскрементів…

Вистукували колеса невідому мелодію, ритмічно похитуючи всю конструкцію. У вагоні було темно, тільки зрідка миготіли ліхтарі на платформах, розкреслювали смужки світла на речах висланих — спочатку подовжували їх, а потім різко обрізали, поки ті не зникали в імлі. На секунду ліхтарні промені висвітлювали чиєсь змучене зморшкувате обличчя й потім знову занурювали його в повну темряву.

— Ти чого не спиш? — Сашка підвелася й звернулася до чоловіка.

— Млосно на душі. Неспокійно.

— Така наша доленька, Федоте.

— Та не кажи. Ось думаю, що робити.

— А що ти зробиш? Ти ж не всесильний.

— Сашко, не можу я отак дивитися на все. Треба діяти.

— Прошу одного, не зроби знову лиха.

— Та про що ти кажеш… Але не можу ось сидіти склавши руки.

— Ах ти, чорт кучерявий. Угамуйся нарешті!

— Ох-ох. Та не сварись-бо вже!

— Бачу, бачу, Федоте, як ти либишся. Ось завжди ти так!

— Гаразд, гаразд. Нам би тільки вижити…

— Нам би тільки вижити…

Сашка повторила чоловікові слова, немов єдине, з чим погодилася. Вона відкинулася, поклала голову на мішок. Доньки обняли матір, притиснулися до неї. Було холодно й голодно. Очікування невідомого гризло душу до самого дна. Страх наганяв чорні думки. А поїзд їхав собі та й їхав. Його тонке тіло прогиналося на поворотах, звивалося, неначе зміїне. Сніг повалив, і невагомі, дрібні сніжинки залітали до вагону, осідаючи на людських тілах. Стук-стук-стук. Їх хитало, мов на хвилях.

Нужду справляли у відро, обгородивши кут ковдрою. І все одно сморід розпливався по вагону так, що й дихати було неможливо без нудоти. Коли відро переповнилося, то стало зовсім зле. Огидний сморід, який виїдав очі, розповзався серед «куркулів». Стало нестерпно гидко. Три десятки людей без води і їжі, але з потребою випорожнитися… Іноді поїзд зупинявся — до дверей підходили чекісти й випускали по одному з заповненим нечистотами відром. Той, що виходив, прямував до кущів, спустошував посудину, його вели назад. Дехто встигав набрати снігу в глечик. Після селяни накидалися на володаря води: баби зі сльозами просили напоїти їхніх грудних дітей, жінки простягали свої сухі, жилаві руки, щоб хоча б обмочити вологою висохлі губи, діти з ревом кидалися до матері, просили пити. Води вистачало на один десяток із двадцяти восьми, що їхали у вагоні.

Поїзд стукав і стукав. Так тривало й тривало. Один раз на день приносили їжу — рідку баланду, у якій плавало три картоплини та шматок житнього хліба. Селяни простягали свої тарілки, а внизу на землі стояв великий пересувний чан, звідки їм наливали це їдло. На п’ятий день на одній станції принесли попити — з бочки наливали якусь каламутну теплу рідину. Чоловіки кинулися до проходу та простягали бляшані кухлі. Люди пили й не могли вгамувати спрагу. Але до вечора стало зовсім погано — у тих, хто пив, роздулися животи, деяких почало рвати. Вагон заповнився запахом гнилі. Наступного дня в селян з’явилися якісь гулі на тілі. Вони піднімали одяг, оголювалися й показували одне одному сині щільні бульбашки на животі, боках, спині, намагаючись зрозуміти, що це таке. Гулі дуже свербіли, перетворюючись на кровоточиві рани. У деяких діточок гулі злилися й здулися в одну рвану криваву пляму — видовище було жахливим. Матері стогнали й гладили дітей по голові — єдине, чим могли їх утішити. Якщо безнадійність можна матеріалізувати, то вона була цілком матеріалізованою в стогоні трирічного малюка, який довго й болісно вмирав на руках у своєї матері. Розради ж не було ні в чому.

Основним тлом стало тягуче й неспокійне очікування. Пасажири втратили лік часу. Вони мовчки лежали на дошках. Моторошна тиша скувала всіх, накрила їх покривалом, що не пропускало ніяких звуків. Кладовище живих мерців… З боку могло здатися, що ці лежачі горбки давно віддали Богу душу, і, тільки коли хтось ворушився, ставало зрозуміло — горбки ще живі.

На дев’ятий день паровоз раптом випустив пару, загримів, задзвенів, хитнувся й став немов укопаний. Приїхали. Двері відчинилися. Морозне повітря рвонуло в черево вагона, розганяючи сморід.

— Так, сука, сколька тут подохло? — відразу ж з’явилася пихата мармиза командира, який заглядав усередину.

Грудочки заворушилися, стали підніматися. Федот вискочив, потягнув за собою мішки. Петро волік два тюки. Сашка — дітей. Розкуркулені зі змученими обличчями вибиралися на світ божий. Вони по одному спускалися зі східців вагону на засніжену землю, навіть не обертаючись. Кілька хвилин — і живі відокремилися від мертвих: із трьох десятків висланих у дорозі померло четверо. Федот допомагав укладати речі до вантажного ЗІЛу, який відразу ж пресували людьми. Відкритий кузов наповнювався зім’ятим майном. Туди залазили люди, усідалися на засніжену підлогу й гарячково підбирали брудний сніг, щоб негайно відправити його до рота. Той танув, залишаючи на язиках шматочки бруду, соломи, лушпиння. Селяни одразу ж випльовували ці зайві шматочки, що з різким звуком вилітали за борт.

Шевченко вже заліз у вантажівку, коли побачив жінку, яка, тримаючи немовля на руках, намагалася залізти в ЗІЛ, але в неї ніяк не виходило. Жінка підняла поділ сукні й долоньками без успіху чіплялася за борт. Нарешті чоловіки допомогли їй залізти. Жінка була повнотілою й абсолютно блідою. Федот із деяким подивом подивився на неї. Дитина на руках була загорнена в покривало, сплутане якимись ганчірками й повністю закрите від чужих очей. Баба похитувала її, заколисуючи.

У цілому навантаження пройшло дуже швидко, а машина рушила й поїхала по сніговій дорозі, щойно останній засланий спромігся залізти на борт. За цим ЗІЛом рухався ще один — з червоноармійцями, які повинні були доставити переселенців до місця призначення. Машину гойдало на поворотах, пагорбках, горбах. Раптом ЗІЛ особливо суворо смикнуло так, що пасажири ледь устигли схопитися за край кузова, а хтось лише дивом не випав. Сіпнулася й жінка з немовлям, трохи не гепнувшись на підлогу. Від цього руху ковдра сповзла з личка дитини, оголивши насичено-синє насуплене личко. Заплющені очі й відкритий рот застигли, заклякли — немовля давно померло! Жінка однією рукою трималася за кузов, а другий — за дитину з мертвим личком. Вона позирала вдалину, коси розвівалися на вітрі.

Федот дивився на труп і не міг відвести погляд. Ці сині щічки, на яких ще виднілися завзяті ямочки… Вії, покриті легкою пухнастою намороззю… Маленькі губки, наповнені синявою майже до чорноти… Серце в Шевченка розривалося на шматки й спливало кров’ю. Тут жінка впіймала його погляд і теж опустила голову — подивилася на дитину. Вона байдуже вдивлялася в безневинне й неживе обличчя, що розмірено погойдувалося від руху. Жінка відірвала другу руку від кузова й потягнулася прикрити дитя ковдрочкою.

— Він мертвий, ти що, не бачиш? — раптом, несподівано для себе, озвався Федот.

— Бачу, — крижаним голосом відповіла молодиця.

Вона стулила губи й подивилася вперед. Шевченко хотів ще щось сказати, але тут жінка зробила неймовірне — вона з розмаху викинула згорток за борт, і він полетів у темряву; тої ж миті його поглинув замет, поховавши в пухнастому снігу. Це сталося так швидко, що Федот не встиг і рота розкрити. Він смикнув жінку, хотів закричати, але тут вона сама глянула на нього. Абсолютно дикий, нелюдський блиск наповнював її очі. Гримаса божевілля спотворила колись гарне обличчя.

— Чоловік помер, дитя померло. І я здохну, — абсолютно чітко вимовила жінка.

Шевченко сторопів, відпустив її. Він повернувся в бік лісу, який миготів за бортом ЗІЛу, і ошелешено дивився в темну глибінь сосняку.

За дві години вони приїхали. Їх вивантажили. Неподалік від машин виднілося чотири десятки похилених сільських будиночків. Засланих зустрічав цибатий чоловік, одягнений у кудлату шубу. Червоноармійці квапили селян, змушували їх розсаджуватися до саней, які пригнав той довгоногий. Він зрідка поглядав на неприкаяних, і, здавалося, на його бородатому обличчі промайнула тінь співчуття.

— Добрий чоловіче, куди нас тепер? — спитав Федот.

— За болота, там поселення. Туди вас, — акуратно відповів довготелесий.

— Далеко це?

— Верст із двадцять. Але ось скоро стежки розм’якнуть, сніг зійде, і можна буде тільки в обхід багна. А це сто верст буде.

— На край світу нас… Як там земля?

— Драговини та байраки. Погана зовсім.

— Ой, гірко, ой, зле…

Тут солдат штовхнув у спину Федота прикладом — легенько, мовляв, вистачить ляси точити, і розмова на цьому припинилася. Обоз рушив, везучи подорожніх ще далі на Північ. Коні ледве пленталися, санки поволі повзли сніжним покривалом. Холодний вихор засипав селян білим порошком. Морозний небокрай креслив ламані лінії. Площина, укрита рідкими кущами й висохлими деревцями, не давала ніякої надії на майбутнє. Коли вони нарешті прибули, то всі подорожні були близькими до обмороження. Вони притискалися одне до одного, намагаючись трохи зігрітися, обмінюючись убогими крихтами тепла. Тим часом чоловік на санках смикнув за поводи й обоз зупинився. Попереду чорніли довгі бараки, над якими, як маленькі хвостики, біліли звивисті цівки диму. Селяни почали розвантажувати припаси, активно скидаючи тюки, щоб хоч трохи зігрітися. Сашка тулила до себе дочок. Петро похмуро дивився по боках — снігова пустеля, дикий край, ніякої надії… Федот закректав, зваливши на себе майже всі мішки, і, зігнувшись, пішов до першого барака. Звідти вискочив худорлявий чоловік у легкій куфайці. Почав російською кричати на приїжджих, щоб ті не ломилися всі до одного приміщення. А потім, отримавши список «кулаків», став оголошувати прізвища, називаючи кожному номер його барака — їхнє нове житло.

— Будряков — пєрвий. Костінєнко — второй. Степаненко — трєтій. Шевченко — четвьортий… — гукав він і тикав пальцем, куди треба родині податися.

Федот слухняно пішов до четвертого. Двері рипнули, піддатливо розкривши прохід у тепле нутро, куди з вдячністю поринули селяни, через силу намагаючись розгледіти, де вони перебувають. Усередині барака було темно. Вікон не виявилося — стіни були суцільними. Бліде світло падало лише з отвору, призначеного для димоходу — просто посеред будівлі стояла відкрита піч, яка палала вогнем, і легкі завитки диму піднімалися вгору. Мешканці барака підвелися з нар, із цікавістю розглядаючи новоприбулих. Слідом за Шевченком зайшла ще одна сім’я, тому, щоб устигнути розташуватися, Федот гаркнув:

— Де тут вільно?

Одна кістлява бабця тицьнула пальцем у правий кут — там виднілися три настили. Сім’я Шевченка попленталася туди, кинувши речі на дерев’яну площину. Друга — пішла в інший кут. Федот озирнувся — усього в бараці було чоловік двадцять, плюс ті, що приїхали. Із щілин у стінах задувало, насипаючи дрібну гірку сніжної крупи. До печі було далеко, а значить, доведеться дуже мерзнути. Барачні старожили спливали у висвітленні вогню, поглядали на селян. А ті негайно почали розкладатися, аби скоріше підійти до печі, простягнути до вогню свої червоні обморожені руки. Тут зайшов худорлявий; від розладу духу він постукував пальцями по щільній картонній папці зі списком «куркулів».

— Ну, таваріщі, тєпєрь будєм жить вмєстє. Хотя «жить», навєрно, громка сказано, — раптово він виправив самого себе.

— А ето ти правду ботаєш: єслі будєм жить, то нє громко, — промовив із четвертих нар окатий чолов’яга.

— Пагаварі єщьо, Антонов. Пайдьош завтра пєрвим в лес капкани правєрять, — пригрозив худорлявий.

— А чим ви харчуєтеся? — раптом запитав Петро. — Казьонні харчі є?

— Казьонні, кхе-кхе. Тут всьо казьонноє, даже ти, — також, усміхаючись, промовив Антонов.

— Ти, таваріщ, єво нє слушай. Нада — пришлють. А пока нам вєлєлі насабирать жратву самім. По вєснє начньом лєс валить і целіну абрабативать, — сказав худорлявий.

— Ето хто ж тібє вєлєл, лішенєц? Нє даром тєбя сюда вислалі, за светлиє, твар, дєла. Ти, Сергій Палич, савсєм рамси попутав, — раптово заговорив по фені Антонов.

— Партія пріказала. Так сказано: нада! — байдуже відповів Сергій Палич.

— Так вот пачіму тібя, шестьорку, сюда кінулі! Работать нам, как нада. Ти хоть амбразуру свою прікривай…

— Таваріщ із разлагающіхся елементав, нє абращайтє на нєво вніманія, — оголосив Сергій Палич.

Після цього він підійшов до Шевченка й простягнув руку.

— Рукавадітєль трудавой ячєйкі, Сєрдюков Сєргєй Палич, — промовив він.

Шевченко простягнув руку у відповідь, міцно стиснув її і відповів.

— Федот Степанович Шевченко, ватажок куркулів Слобожанщини.

Від останніх слів Сергій Палич отетерів, відкрив рота, трохи відсторонився, навіть, здавалося, протер руку після рукостискання. Це трохи потішило Федота, утім, ненадовго. Діти відігрілися, повернулися до лежаків. Сашка зібрала соломи для настилу, поклала ганчірки, примостила дівчаток, а сама сіла скраю. Петро стояв біля вогню, і всі говорили про щось із руктруд’ячєйкі Сердюковим, а Федот опустився на найближчий настил та важко зітхнув. Пройшло півтора місяця відтоді, як він побачив палаючий будинок Мачули й серце защеміло від передчуття біди. Усі ці події так швидко схопили його за комір, підняли й викинули світ за очі, до невідомого північного краю… Хто він? Ким тепер себе назве? Сказав він щодо куркуля, аби позлити цього худорлявого хлопця, не надто розумного, але рабськи вірного цій чортовій партії! Який він до біса куркуль чи кулак… Усе геть заплуталося. Він знову зітхнув і подивився на Сашку. Та злякано зіщулилася, стала такою ж маленькою, як їхні дівчатка. Тепер вони залишилися наодинці з негостинною природою, з лісом, із хурделицею, з дикими звірами. Як зустріти завтрашній день — незрозуміло. Дожити до післязавтра — шанс невеликий.

Подружжя Шевченків мовчало. Говорити не було про що. Мешканці бараків розійшлися по койках. Люта заметіль кидалася сніжками в стіни, протискалася мертвими білими пальцями крізь щілини, підсипала снігу на нари. Федот розклав мішок, викинув майно на деревинки. Обережно зазирнув на ікону, з якої сумно дивився Христос, і сховав її під низ. Склав ганчірки купкою, підклав під голову та ліг. Утома одразу накинулася на нього й придавила своєю вагою. Шевченко розслабився, не міг поворухнути ані пальцем, ані ногою. Майже відразу поринув у сон, але за секунду до того, як свідомість поринула в каламутні води сновидінь, засланець почув, як десь зовсім недалеко моторошно, голосно завили від безсилля голодні вовки.