Куркуль

Розділ 15

На збори — лише година. У дворі повно червоноармійців. Шкіряні куртки миготіли в своїй чорноті, як грішні янголи на білому лютневому снігу. Якісь вигуки, лайка, лайка… Обоз, навантажений зерном, яке жовтіло неприродною, запаленою плямою на тлі блідої зими. Мішки акуратно складено й розкладено на санях; вони готові вирушити в засіки батьківщини. Шевченко з ґанку дивився на своє добро, відібране в нього. Потрібно піти в сарай, зібрати інструменти, мотузки, кілки, цвяхи та іншу будівельну амуніцію. Він не знав, куди їх відправлять, але здогадувався, що можуть викинути просто посеред поля, і тоді виживання буде залежати від того, наскільки він зараз підготується. Після того, як Горовий оголосив вирок, раптово, за якихось кілька хвилин, холод і прозорість наповнили свідомість Федота. Він так довго боровся! Так відчайдушно опирався! Саме тому напруження виявилося надмірним — в один момент усе всередині обірвалося. Шевченко лежав на землі, приклавши голову до чорнозему й на якусь мить з’єднався з плоттю планети, неначе став із нею одним цілим. Спочатку йому хотілося придушити на місці Горового, потім — скочити, і нехай розстріляють при спробі до втечі. Але Сашка так дивилася, діти плакали, боялися. Хто їх захистить? Завтра замерзнуть десь у льодах, і пиши пропало. Ні вже. Вони виживуть. Він усе зробить, і чорт із ним, з цим селом! Усе одно нічого не залишилося. Пропади воно геть! Ненависть і злість тепер його доля. Тому Федот поплентався на ватяних ногах у сарай, а після — у комору.

Через годину до хати під’їхав Горовий у супроводі комуністів. Темною цівкою приїжджі потекли у двір, додавши пару чорних курток до інших шкірянок. У Горового сьогодні справ було безліч. Таких, як Шевченко, назбиралося з десяток селян. Усіх їх треба розкуркулити, а майно — розпродати. Зерно потекло в район, план можна виконати, тільки ще потрібно натиснути. Іван Єгорович зліз із санок, пройшов на подвір’я й став посеред двору з непокритою головою. Його волосся заплутав морозний вітер, який торкався чола й натирав червоним вуха. Горовий дивився на метушню, поглядав, як Шевченко складає речі на санки, приготовлені для нього: вузли, торби, валіза, пательня. «Навіщо тобі пательня, покидьок? Ти навіть не знаєш, куди тобі приготовано потрапити, а там пательня не знадобиться», — думав заступник із ідеологічної роботи. За цей час зовні зібралися селяни — нерівною масою, в похмурих кожухах, у пухових сіреньких хустках, шапки набакир. Вони дивилися й дивилися. І тоді Горовий раптом усвідомив, що він — переможець. Він вищий від цього наброду. Він — вищий! Усі ці людці не варті й одного його пальця, тому що майбутнє покірно схилилося, розпласталося перед Горовим. Перед посланцем партії. Такі думки приходили до його замерзлої голови. Ззаду миготів Шевченко, але підійти не смів — поруч із Іваном Єгоровичем постійно стояло двоє червоноармійців, готових знищити будь-кого. Тому Федот не наважувався. Сашка з кам’яним обличчям виносила одяг, вбирала дівчат і не знала, куди їй податися. Неминучість від’їзду настільки захопила сім’ю Шевченка, що вони покірно, автоматично збирали речі. Лише поранений Петро намагався поговорити з Мачулою, але його вже не слухали — усе одно, наказ розкуркулити скасувати ніхто не міг. Та й дивилися тепер на Петра з підозрою — під його носом брат ховав зерно, а значить, він теж сприяв ворогові народу.

І ось речі завантажено. Федот виніс останній пакунок із хати, повільно пішов до санок. Там уже вмостилися діти, Сашка, старший брат. До воза приставили двох бійців, які будуть їхати слідом. Візник — молодий «двадцятип`ятисячник». Шевченко ніс продукти, загорнуті в лляну міцну тканину. Свої останні продукти… Ледве пересуваючись, він проплив повз Горового, намагався не дивитися йому в очі, опустив свої. А той, навпаки, учепився в нього своїм поглядом, супроводжував кожен крок, не відпускав ні на секунду. Федот відчув цей погляд, але руки відтягував вантаж, а попереду махала йому дружина. Не було іншого виходу, як прийняти свій хресний шлях і пройти його. Тому Шевченко востаннє перетинав власний двір тихо, спокійно. Комуністи обступили його, за огорожею вже стояли бідняки, щоб увірватися до покинутого житла й розтягнути добро, яке там лишилось. Федот пересувався в повному мовчанні, у такому беззвучному, від якого йому раптом захотілося, щоб навколо кричали, плювалися, лаялися. Краще б його били! Так було б легше. Але кругом панувала тиша. Боже, яка принизлива тиша! Від цього стало нестерпно сумно, тужно, паскудно.

Федот дістався до санок. Посеред двору залишився стояти Горовий, дивлячись прямо на нього. Шевченко озирнувся, аби подивитися на свою хату востаннє, і зіткнувся з холодним, огидним поглядом Іван Єгоровича. Той височів усе так само з непокритою головою, завмерши і почервонівши. Але його очі — очі були дикі, страшні, божевільні. Замість того, щоб попрощатися з хатою, Федот втупився прямо в очі свого ворога. Хотів відвести погляд, але куди там! Горовий зачаровував його й таки зачарував. Це був погляд стародавнього змія, що звисає з забороненого дерева в райському саду. Можливо, Горовий чекав, що зараз Федот підбіжить до нього й упаде в ноги, буде благати про пощаду, визнавати провину. Візьме плід і надкусить його, прийме віру в комунізм, як справжню. А може, Іван Єгорович дивився на Шевченка просто так, і йому було все одно, хто той і що з ним станеться далі. Комуніст бачив перед собою не заможного селянина, а деталь, яка зламалася, і він викинув її, відновивши таким чином механізм. Чи так це було, чи ні — тепер не знайти відповіді.

Горовий пішов із двору й попрямував вулицею до будинку іншого кулака. Віз повільно рушив. Сашка завила, як підстрелена вовчиця. Діти заволали слідом за матір`ю. Біднота кинулася у хвіртку, одразу створивши тисняву. Хто розбитніший, протиснувся й побіг до входу в хату. Односельці штурмували колишнє житло Шевченка. Лунали крики, прокляття, зойки. Дехто вже схопив дитячі санки, приставлені до стіни, і потягнув із двору. Кілька людей проникло всередину. Почалося розграбування.

А тим часом санки все віддалялися; ось зараз поворот — і зовсім будинок пропаде з очей. Візник поганяв двох коней. Бив їх батогом, намагався розворушити. Петро заціпенів. І тільки Федот потягнувся до одного з ганчіркових вузлів, трохи послабив його, розв’язав. Після засунув руку, намацав дерев’яний предмет, витягнув на третину знайдене.

Санки вискочили на об`їзну дорогу й покинули село. Завірюха посилилася, кидалася своїм сніжним тілом на подорожніх, била й била їх довгими крижаними лапами. А Федот їхав, ні на кого не звертаючи уваги — він із надією дивився в нерухомі великі очі сумного іконописного Христа.

Коли їх посадили у вагон, поїзд ще дві години стояв на станції. На підлозі у вагоні було розкидано солому, подекуди виднілися роздавлені засохлі кінські екскременти. У лівому кутку вже сиділа одна сім’я: бородатий чолов’яга в бежевому з червоним кожусі, із товстим, м’ясистим обличчям; під стать йому була й дружина — кругловида, рожевощока, із великим носом. Вона колисала дитину, а мужик насупився й без емоцій дивився на нових пасажирів. Двері раз за разом із вереском розсувалися, з’являлися гострі будьонівки, заштовхували нових заляканих селян. І ще. І ще. Поки вагон не було забито під зав’язку. Діти, сумки, торби, валізи. Одні навіть приперли скриню, абияк затягли її, поставивши навпроти входу. Троє молодих хлопців сіли біля скрині, розкрили ганчіркові згортки й узялися їсти — тріщали малосольним огірком і розганяли аромат свіжекопченого сала. Шевченки влаштувалися в самому кінці вагона. Федот підклав на підлогу тюки, зробивши щось на зразок ліжка. Братові постелив із мішковини, набрав під низ соломи. Припаси сховав біля стінки. Попереду — дорога довга, їжі мало, тому потрібно берегти, думав він.

А між тим, ніхто не повідомив, куди їх відправляють. Мовчазний районний комісар прийняв документи на сім’ю Шевченка за підписом Горового, направив їх на залізничну станцію й звелів залізти до вагону. Ось і всі формальності.

— Сука, як же так, — раптом хриплувато подав голос Петро.

— Ти, чорт, при дітях не лайся, — відповіла моментально Сашка.

— Немає слів, як же так? Я ж завжди їм прислуговував, — обурювався Петро.

— Ці гниди тобі й відплатили, — включився до розмови Федот.

— Гниди? Якого дідька ти заховав зерно? — голос старшого брата ще більше посилився.

— Отакої! Бовдуре, а що б ми їли? Лушпиння пшеничне? — загарчав у відповідь Федот.

— Може, і лушпиння, а тепер ти землю будеш жерти! — підвищив голосище Петро.

— Зате не лизав сраки красноперим! — із надривом оголосив Федот.

— Тихіше ти, клятий. Почують! — уже на чоловіка пирхнула Сашка.

— Мовчи! Тебе не питають! — гаркнув Федот.

— Ах, не питають?! А чого ти, чорт кучерявий, розкомандувався? — почала протестувати дружина.

— Ось як ти заспівала?! Ще, може, скажеш мені картуза надіти й червоний прапор у руках понести? Хрону вам слизького! — На обличчі Федота з’явилася гримаса відчаю й злості.

— Завалив нас хронами, по горло вже насипав, — несподівано спокійно відповіла Сашка.

Їй хотілося зараз вилаяти чоловіка, стукнути його чимось, але одне зупиняло — бачила, як Федот мучиться. Не його одного тут вина, та й Лідка по дитячій своїй наївності видала секрет. А Петро усе поглядає на Сашку, так, мабуть, і хоче помацати за жіночі місця. Зв’язався зі своїми комуністами! Може, ті б і менше чули про Федота — а так у всіх на виду. Усі, усі винні.

Сперечатися більше нікому не хотілося. Крізь тонкі щілини піддував зимовий вітер. Було зимно, хотілося вибігти й бігти, куди очі дивляться. Але який там! Усюди червоноармійці — ходять, як годиться, при зброї. Немає звідси виходу, окрім як у труні.

Вони мовчали. Дитина в протилежному кутку голосно заплакала. Молоді здоровані лягли спати. Селяни намагалися вмоститися на своїх двох аршинах, розкладали майно, укладали діточок, які злякано озиралися в сірій напівтемряві вагона. Федот нарахував тут вісім сімей. Вісім маленьких кружечків. Сорок дві душі. Люд притиснувся одне до одного — рідне до рідного. Так тепліше. Так одна маленька надія на виживання стає більшою, з’єднується з такими ж дрібними надіями. Розкуркулені покірно намагалися облаштувати свій похідний побут. Тут щілина вхідних дверей прикрилася, почулися вигуки, гавкіт собак. Після заторохтіло залізо замка, який убирав усередину себе тверду плоть ключа. Це сполучення супроводжувалося тонкими залізними стогонами замка, що податливо прийняв шток із зубчиками, борідкою, виступами. Ключ повернувся, заскрипів і замовк. Солдат поторкав засув — міцно тримає. Сховав в’язку ключів і пішов до наступного вагону. Ще півгодини — і поїзд різко рушив. Він повільно набирав хід. Потім трохи захитався, проїхавши стрілочний переїзд, і заскрипів своїми дерев’яними обмороженими дошками.

Минула година. Стало темно та тихо. Селяни примовкли. Могло здатися, що вони померли. Їх не стало, усе втратило свою плотську суть. Темні грудочки їхніх тіл височіли, як маленькі могильні пагорби. Смерть приміряла на них своє вбрання. Стало страшно й безнадійно. Не було чути жодного шереху. І тільки пара, яка здіймалася від дихання на секунду над їхніми обличчями і тієї ж миті розчинялася в морозному повітрі, показувала, що сорок дві душі поки ще живі.

Федот не міг заснути. Їхали вже третю годину. Монотонним стукотом по рейках колеса нагадували, що їхнє вигнання тільки почалося. Він підвівся, хитаючись і переступаючи через тіла, попрямував до дверей. Там крізь щілину іноді прослизав срібний промінь світла, на мить розтягувався по підлозі, а потім зникав. Шевченко сів і дивився на платформи, які миготіли, на залізничні розв’язки, перегони, самотні каламутні ліхтарі на станції. Йому це все було дивно — інші пейзажі й будови. Він же далі району ніколи в житті не виїздив, усе в селі та в селі. На якусь мить йому стало цікаво — світ великий, а він такий маленький. Як усе влаштовано, що планета крутиться день і ніч поперемінно, життя існує, не зважаючи ні на що? Федот прислухався до себе: у серці розпливалися дикий біль, відчай, тваринна злість, але водночас напрочуд стало й легше. Як йому набридли ці побори, податки, норми! Може, цей довгий і холодний поїзд відвезе його туди, де не потрібно щодня боротися з самим собою, а можна буде просто обробляти землю і, нарешті, заспокоїтися.

— От було б добре, — мрійливо протягнув Федот.

— Що добре? — пролунав збоку скрипучий голос.

Від несподіванки Шевченко здригнувся, обернувся й побачив перед собою сухуватого старого з короткою білою бородою й сивим волоссям, яке стирчало з боків шапки-вушанки. Старий дивився на Федота й навіть, як здавалося в темряві, безгучно ворушив губами.

— Е-е-е, — потягнув Шевченко.

— Слова забув, мабуть? — прошепелявив дідуган.

— Та ні, — нарешті видавив із себе Федот.

— Так а що «було б добре»? — не вгавав дід.

Його зморшкувате обличчя гладив промінь світла, що проникав через двері. Висвітлював жовту старечу шкіру, глибокі канави зморшок, наче намальовані, надзвичайно сині очі. Ця картина вразила Федота. Дід їхав помирати в далекі краї, залишивши свій будинок, рідних, землю, до якої так часто торкався, коли орав у полі. І тепер він дивився на Шевченка уважно, немов той був його відображенням.

— Я, дідусю, кажу, що добре було б почати все спочатку, — відповів Федот.

— А-а-а, — у свою чергу простягнув старий. — Ну, це минеться.

— Що минеться? — поцікавився Федот.

— Бажання нового, ось що, — несподівано глибоко відповів дідуган.

— Як це? — дивувався Шевченко.

— А так! Людина кожного разу думає, що ось зараз усе зміниться. Та тіко воно зміниться, лише як людина змінить себе, — загнув старий.

— А ти закрутив, діду. Так що, уже й помріяти не можна? — спробував продовжити розмову Федот.

— Ех, синку, усі негаразди від мрій. Вони примушують людину заплющувати очі на те, що вона справді бачить, а звідси все лихо, — докладно зауважив старий.

Федот хотів посперечатися з ним, довести, що, тільки маючи бажання вирватися з замкнутого кола, можна перестати крутитися на одному колесі, але тут молодшенька Зоя запхинькала. Сашка прокинулася, запереймалася, спробувала заспокоїти доньку. Але та плакала, стогнала. Шевченко подивився на діда, кивнув головою, мовляв, ще договоримо, і почав пробиратися до своїх, минаючи тіла селян, що спали. Він дістався до свого кутка. Дружина гладила доньку по голівці, поправивши їй пухову хустку, що прикривала лоба.

— Що з нею? — спитав Федот.

— Не знаю, — схвильовано відповіла Сашка, тримаючи доньку за руку. Прокинулася Ліда, почав крутитися Петро.

— Пити, пити, — простягнула дитячим голоском Зоя.

— Дай їй попити, — сказав дружині Федот.

— Нема, ось не встигла я набрати. Солдатська фляга й глечик, але то все випили, — виправдовувалася Сашка.

— Пити, — знову пробурмотіла Зоя.

Федот глянув на неї, потім на Сашку. Та винувато опустила очі. Вона завжди намагалася догодити чоловікові. Буває, сперечається з ним, але всередині — покірна. Жіночу покірність можна порівняти з диханням: воно є, відбувається, але його часом не помічаєш. Так і Федот гиркав на дружину, лаяв її, указував, але вона, жінка, була відданою йому, з’єдналася з ним тілом і душею. Лагідність — це прояв сили, а не безсилля. Сашка приготувалася до того, що зараз чоловік почне її лаяти на чому світ стоїть: що вона не зауважила, не дбає про дітей, але раптом сталося неймовірне. Федот глянув на Олександру, нахилився й поцілував дружину в чоло. Таке траплялося всього пару раз у житті. У чоловіків ніжність не дуже різноманітна, але зараз Федот із такою м’якістю й теплотою доторкнувся до її шкіри, що Сашці захотілося теж заридати слідом за дочкою.

— Я вас образити не дам. Ви все, що в мене є. Зараз поміркую, — сказав він і пішов по вагону.

Тут поїзд різко зупинився, сіпнувся, завмер. Це була невідома нічна станція. Добре освітлена платформа. Снігові замети сусідили з почищеною стежкою. По ній вешталися солдати, якісь чоловіки, баби. Мабуть, підсаджували ще вигнанців. Шевченко притиснувся до дверної щілини. Подекуди серед снігів видно було бетонну плоть сірої естакади. Легкий вітер розносив дрібний порошок сніжного пилу.

Тут із залізним вереском двері розкрилася, хвиля світла обдала жовтими бризками усіх, хто лежав. Селяни заворушилися. Унизу стояло четверо осіб — пухкенька баба з трьома пакунками, низенький чоловік у кожусі та двоє діточок — хлопчиків років із п’ять-сім.

Їх підганяло троє червоноармійців. Чолов’яга допоміг бабі забратися до вагону, підштовхуючи її під товстий зад, а потім почав передавати їй нехитре майно, яке вона акуратно розкладала по підлозі. Федот висунув голову.

— Товаришу, товаришу, води не знайдеться у вас? Нам би окропу — донька просить, — заблагав він.

— Не годиться. Ти ворог народу, — несподівано грубо відрізав найстарший вусатий боєць.

— Та який я ворог, товаришу? Усе життя пахав, як та кобила, світу білого не бачив, — відповів Федот.

— Поговори мені, ворог. Знаю я вас, продався буржуям! — продовжив вусатий.

— Та я на очі не бачив жодного буржуя! Як же мені йому продатися? — намагався перевести в жарт Шевченко.

— Знаємо ми вас, гадів! — відрізав боєць.

— Гад не рогат, — знов пробував посміхнутися Федот. — Я нічого поганого не робив, тіко сіяв і косив. Осьо дивись, які руки.

Шевченко простягнув свої мозолясті, грубі долоні, у які в’ївся бруд.

— Легше там! Сиди й не висовуйся, — відреагував червоноармієць.

— Сім’я вся тут, хіба я їх залишу? Товаришу, допоможи нам, а? — благав Шевченко.

Чолов’яга з бабою все ще вовтузилися. Скидали якісь ганчірки, мішки, садили дітей.

— Петровичу! Петровичу! — раптом із платформи нестямно заволав хрипкий чоловічий голос.

Вусатий боєць, який і виявився цим самим Петровичем, озирнувся, вилаявся й побіг до того, хто кликав його. Біля вагона залишилися стояти двоє молодих червоноармійців, які допомагали чоловікові забратися у вагон.

— Хлопці, помилуйте нас. Донечка води просить, дайте хоча б снігу набрати. Або он — у каптьорці окропу. У мене жінка, брат поранений та двоє діточок. Помремо, засохнемо, — почав благати Федот.

Один із солдатів байдуже подивився на нього, хотів уже зачинити двері, але інший, чорненький із прищавим обличчям, зупинив його:

— Я сходжу з ним. Швидко все зробимо, — сказав він.

Другий хотів було заперечити, але потім байдуже знизав плечима, мовляв, раз ти такий добрий, то бери всю відповідальність на себе.

— Давай, дядьку. Тільки швидко, — махнув він Федоту.

Той на радощах мало не випав із вагону. Крикнув Сашці, та принесла стару флягу й невеликий глечик. Стрибнув і пішов швидким кроком за червоноармійцем.

— А що, дядьку, велике в тебе було господарство? — запитав боєць на ходу.

— Ой, велике, синку. Кінець поля інколи не видно, — розповів коротко Федот.

— А мене тато, коли я був малим, брав на ріллю. Земля чорна, розкрилася, уся в борознах. Такий запах стояв! Ах, як згадаю, не можу заспокоїтися, — несподівано сказав молодий солдат.

Шевченко здивувався одкровенню червоноармійця. Звідки він? Мабуть, із села, що так із пристрастю говорить про оранку.

— А ти… — хотів був уже запитати Федот, але солдат підійшов до невеличкої будівлі з яскравими жовтуватими вікнами й постукав. Правда, він тут же штовхнув ногою двері, і вони опинилися в низькій хатинці, де сиділи червоноармійці, залізничні робітники, якась бабуся поралася біля печі-буржуйки, готувала їжу. У ніс вдарив сморід онуч, сильний аромат махорки й настояного поту. Усе це приправлялося приємним запахом картоплі, яка наразі варилася.

— Давай сюди, наберу окропу, — сказав боєць.

Федот, що слідував за молодим, подав флягу й глечик. Солдат відійшов у куток, де на печі стояв великий залізний чан, і став набирати воду. Шевченко озирнувся. Червоноармійці забігали сюди погрітися, випити чогось гарячого, попліткувати й далі на пост — зима нині жорстока, норовиста. Завірюха та заметіль, а куркулів усе везуть і везуть. Ешелон за ешелоном.

Двоє червоноармійців сиділо з залізними кружками — посьорбували слабенький чай. Тут один із них підвів голову та уважно подивився на Федота.

— Ти диви. Так це ж Вітька Кучерявий! — якось радісно закричав він.

— Який Вітька? — очманіло запитав Шевченко.

Солдат схопився, опинився біля нього.

— А ну зніми шапку! — наказав він.

— Це ще навіщо? — спробував сказати Федот.

— Я сказав, зніми! — наполягав солдат.

Шевченко неохоче стягнув свою добротну шапку й машинально поправив темне кучеряве волосся.

— Ось ті наті! Я ж сказав, Вітька Кучерявий! — радісно вигукнув боєць.

Тут підійшов червоноармієць-землероб, простягнув Федоту воду.

— Який це Вітька? — запитав молодий боєць.

— Як який? Так місцевий злодюжка, пограбував нещодавно самого голову міськвиконкому. Галасу було, виття з усіх боків. Шукали-шукали, але не знайшли, — відрапортував обвинувач.

— Що це ще за Вітька? Ніякий я не Вітька, я Федот, — злякано заговорив Шевченко.

— Поговори мені тут ще! Ця скотина ховається вже рік по усіх закутках!

— Я не той! Не той я! Не Вітька!

— Так ми тобі й повірили!

— Чесне слово!

— Ага, чесний ти наш.

Солдат наступав на нього, а потім раптово повернувся, щоб підняти трьохлінійку, приставлену до стіни. Шевченко зрозумів — справи зовсім кепські. Зараз його заарештують, і тоді він ніколи не побачить ані Сашки, ані дітей, ані брата. Недовго думаючи, він голосно видихнув, жбурнув глечик собі під ноги. Той із тріском розлетілися на брунатні частини, вода вихлюпнулася, покрила всіх мокрими плямами. Тієї ж миті Шевченко повернувся й вискочив із кімнатки, грюкнув дверима та подався до залізничних колій. Яке ж було його здивування, коли поїзду не виявилося на призначеному місці! Порожньо, наче його й не було тут ніколи. З каптерки висипалися червоноармійці. Почувся галас, матюки, прокльони. Рухомий раптовими криками, Федот вискочив на колію й побіг у темряву. Позаду нього пролунав постріл. Куля з гуркотом ударилася об залізо іржавої рейки. Ще одна лягла зовсім далеко. Шевченко затиснув в одній руці заповітну флягу, а другою притримував хутряну шапку. Він незграбно, високо піднімав ноги, перестрибуючи через шпали, і мчав все далі в нічну темряву, зливаючись із чорнотою залізничного полотна.

Крики ще лунали позаду. Глухий постріл. Дзвін. Федот спотикнувся, упав і майже миттєво підхопився. Фляга випала, покотилася невідомо куди. Він знову гепнувся на землю, нишпорячи руками. Навколо лише палюча поверхня рейок та завмерлі шпали з багатоденною памороззю. Де ж? Де ж? Мужик хотів закричати, але вчасно затнувся — наздоженуть і розстріляють на місці. Не можна! Не можна! Нарешті руки намацали крижану шкоринку алюмінієвої посудини. Шевченко одразу схопився й кинувся далі. Він задихався, піт стікав по обличчю. Пара піднімалася з-за коміра. Дихання перехопило. Федот хрипко й лячно закашляв. Вдих-видих. Вдих-видих. Інакше — розстріл. Упасти б і перепочити. Але не можна! Не можна! Загнаний селянин плакав і біг, і біг в імлисті, чорнильні сутінки, навіть не знаючи напевно, чи в цьому напрямку поїхав довгий поїзд, який відвозив у морозяну далину його перелякану родину.