Куркуль

Розділ 10

Гриць визирнув у вікно. Під таким кутом можна було роздивитися лише правий край сходів, але й цього наразі вистачило. Притулившись до скла, він побачив валянок, а трохи далі — ногу лежачого.

— Убили! — повідомив він.

Селяни загаласували, приголомшені новиною.

— Треба тікати. Якщо вийти через двір, там можна в ліс, — сказав Нестор.

— Ні, вони одразу скумекають. Треба їх відволікти, — заперечив Гриць.

— Твоя правда, — пролунав знову чийсь суворий голос.

— Якщо тягнути, то всі можемо померти, — наполягав Нестор.

— Треба… А, Бог із ним! Несторе, веди всіх через двір, а я тут посиджу, час потягну, — відповів Гриша.

— І я з тобою, — промовив той самий суворий голос.

Уперед вийшов щуплявий чоловік у подертому кожусі та драних валянках. На його худому обличчі росла ріденька борідка, над якою виднівся м’ясистий ніс, а вище — сірі очі. Волосся стирчало в усі боки, як у домовика.

— Гаразд, значить, будемо вдвох, — погодився Григорій.

Нестор подивився уважно, хитнув головою.

— Ох, хлопці, доля в нас така, худа, як пес.

Після цього він заквапився, почав підганяти інших по коридору й далі — ліворуч та потім прямо, де був вихід на двір. За панських часів тут утримували худобу; у садках — свиней, у стійлах — корів. А трошки далі стояло кілька покривлених хат прислуги. Нестор подумав, що йти до них немає сенсу: напевно червоноармійці там уже близько.

— Сюди, ліворуч, — махнув він рукою та попрямував до паркану. Там було видно дірку десь у метр завширшки. Багато років тому її проламав сам Нестор — тоді пан утік з села, а всі кинулися розбирати його майно. Але тягати через будинок було незручно. От він і розбив кам’яну кладку, але так, що було не дуже й помітно — густі кущі приховували дірку. І навіть тепер тонке зимове гілля справлялося, приховуючи отвір.

Він пропхався крізь рослини, підняв гілля й показав: проходьте! Чоловіки потягнулись в прохід, і тут пролунав постріл. Згодом другий.

— Мерщій, мерщій, — командував Нестор.

Він останнім прослизнув у дірку й опинився на вузькій вуличці. Тоді перебрався ще через один паркан, пробіг у бік покинутої оселі й помчав до лісу.

Нестор біг. Дихання швидко збилося. Ноги провалювались у глибокий сніг. Шапка весь час намагалася сповзти на очі. Він дістав із кишені рукавиці, натягнув їх і поліз на пагорб. Село лишилося позаду.

Колишній колгоспник зупинився, обернувся та подивився вдалину. Там у морозній імлі було підозріло тихо. Наче нічого не відбувалося і нині був звичайний сільський день. Так тихо, що чути було, як неподалік гарчить пес. От десь жінка впустила відро, яке гупнулося об поріг. Заплакала дитина. Наче нічого не сталося. Життя тече, мов мед по ложці. На якусь мить Нестору здалося, що дарма він так — біжить кудись світ за очі.

— Може, даремно я… — почав був говорити сам до себе Нестор, як тут прозвучав залп. Із десяток пострілів гучно розлетілося понад селом, мов крики круків. Різкий і несподіваний звук накрив усіх без винятку мешканців села, подібно до грому, і вмить затих.

— Убили, — пробуркотів Нестор, завмер, але потім ще швидше побіг до мисливської схованки.

Коли він добіг туди, чоловіки стояли біля входу й нерішуче тупотіли.

— Шо робити? Як нам тепер вижити? Куди йти?

Вони перелякано гомоніли, сперечалися. Дехто вже казав, що треба повернутися в село. Один пропонував призначити парламентарів. Ще один гарчав та матюкав усе одразу. Але ніхто доладно не знав, як же тепер діяти.

— Хлопці, треба заспокоїтись, — спробував упорядкувати спільноту Нестор.

— Яке там заспокоїтись? Ти постріли чув? Гриця порішили й нас можуть! — зарепетував той, що матюкався.

— Так, так. Треба розміркувати… — спробував ще раз Нестор.

— Сука! Навіщо я тільки вляпався сюди! Сука! Сука! — ще дужче лаявся чолов’яга.

— Так, так. Скільки нас — вісім? Добре — ідемо по чотири в халабуди, а потім побалакаємо, — запропонував Нестор.

Чоловіки загуділи, загомоніли, але менше з тим розійшлися по халабудах. Треба було зібрати дрова для пічки, відшукати запаси. Після — набрати снігу й розтопити на воду. Тоді — зосередитися й поміркувати, що ж врешті робити.

Минула година. Нестор сидів на лаві. Вогонь весело тріщав у пічці, чоловіки розсілися поблизу. Закипів чайник, вони розлили воду в залізні кухлі, кинули по дрібці чабрецю та м’яти. Приміщення наповнив трав’яний аромат. Раптом стало якось по-домашньому затишно.

— От же ж падла. Як у хаті своїй сиджу, тільки жінки не вистача, помацати за цицьки, — пробуркотів лайливець.

— Хе-хе, — відгукнувся інший. — А самогонки пляшку, такої доброї, шо аж очі на лоба лізуть, як вип’єш…

— Жінка та самогонка, от що треба для щастя, — оскалився співбесідник.

— А ще краще по дві! — розвинув думку другий.

— Ага, чула б ці розмови моя жінка, надягла б горня на голову або взагалі б на місці вбила, — захекав любитель лайки.

Але тут при слові «вбила» всі замовкли, напруга повернулася, думки полізли чорні.

— Це радянська влада нас довела, — випалив один із товариства.

— Нема більше в мене нічого. Усе забрали. Хоч піти повіситися, — застогнав другий.

— Годі, годі. Ми ще їм покажемо, — продовжилася бесіда.

— Треба їм сказати, щоб залишили нас у спокої, — утрутився Нестор.

— Але як? Як, — загомоніли голоси.

— Сказати, щоб відмінили цю колективізацію. А ми будемо працювати. Нам що, аби хліб був та сонечко вставало кожен день, — сказав Нестор.

— Правильно-правильно, — чоловіки хитали головами.

Тут роздався хрускіт і гучний стук. Нестор ухопився за сокиру, а інші відскочили від дверей. Вони боялися. Страх — то найнеконтрольованіше в людині. Він як дикий звір — подекуди гаркне, проявить себе. І селяни боялися. Більша частина з них — неосвічені, народжені в цьому селі й приречені в цьому селі померти. Окіл життя в їхньому випадку був надзвичайно малий. Стук повторився, буквально за мить двері відчинились і на порозі постав Федот.

— Степановичу, чорт ти кучерявий! Ходиш тут, ми мало не всралися, — з якоюсь дитячою радістю оголосив лайливий.

— Он як. Зустріли б сусіда залпами, — усміхнувся Федот.

— Заходь, заходь. Шо там у селі? — одразу спитав його Нестор.

— Ну, шо. Гриця розстріляли. Жінки кажуть, що він вийшов із будинку та почав балакати, мовляв, те й се. Вони почали його бити, вибіг другий. Здається, це Дмитро-Блоха був. Він спершу захищався, але де там — обох до стінки і стратили. Потім почали нишпорити по хатах, шукати бунтівників. Зле, хлопці, зле, — доповів Шевченко.

Тут він підвів руку й поставив мішок на стіл — звідти потягнуло салом, в’яленим м’ясом і ледь помітним ароматом тютюну. Вони ще довго бесідували, сперечалися та намагалися домовитись, що робити. Один кричав — треба всім здатися, усіх не розстріляють. Другий — що треба тікати в сусідні села. Третій — стукав тесаком із широким лезом по столу й погрожував усім червоноармійцям перерізати горлянки. Але все ж більша частина схилялась до того, аби повернутися в село.

— Там жінки, діти. Ну шо, на очах у дітей шо вони нам зроблять? — питав молодий білявий чолов’яга. Звали його Гаврило. Він дійсно був чимось схожий на архангела — прозорі очі, чиста шкіра. І не скажеш, що колгоспник.

— Зробимо так. Хтось піде, збере жінок та малих, а тоді й ми підтягнемося. І що, ці червоні будуть стріляти по родинах? — наводив він аргументи.

— Після, після, — махав головою Нестор.

— Чого це «після»? Ти он голову вбив і тепер усіх підбиваєш на бунт! — обурився Гаврило.

— Ти ще молодий, як той цуцик, щоб мені вказувати. Тебе шо той голова, пестив та гладив? Я бачив, як він знущався над Ганкою, жінкою твоєю, — пішов у наступ Нестор.

— Ах ти, козел! Старий йолоп! Ти на дружину мою намовляєш? — підвівся молодий і спробував дотягнутися до Нестора.

— А ну заспокоїлись усі! Гавриле, сядь! Сядь, я сказав. Тут і так справи кепські, а ви битися зібралися. Несторе, пішли вийдемо, охолонь, — сказав Шевченко й витяг сусіда з-за столу.

Вони потопали до виходу, вибралися з хати. Нестор закурив. У руках у нього була невеличка сокира, яку зручно носити за поясом. Селянин постукував сокиркою по товстим стовбурам сосен, а у відповідь лунав глухий дерев’яний стогін. Кілька хвилин сусіди мовчали.

— Та його правда — я більш не жилець, — нарешті сказав Нестор.

— Припини. Ще все можна владнати.

— Що владнати? Ти шо вважаєш, що це голова чи район винний?

— Ну, хтось же ж винний.

— Я теж так думав. Вважав, шо то голова, падлюка, знущається з мене. А потім зрозумів — це все Сталін. Він з’їхав із глузду. Бажає всіх погубити.

— Та ні. Він такий самий цар, як Миколайчик. Нашо йому? Живе в своїй Москві та не моргає.

— А я тобі кажу! Він збожеволів.

— Та ні.

— Шо «та ні»? Вони всі бояться його, як вогню. Він створив усе це, він причина всього…

Договорити вони не встигли. Нестор прижмурився, поглянув на темний ліс. Йому здалося, що тіні рухаються. У хащі ледь можна було роздивитися обриси дерев та рідкі прогалини, далі ж починався густий ліс, через який пройти було дуже важко. Тобто підібратись до мисливських хатинок можна було лише з одного боку, з галявини. Бліде місячне сяйво падало на замети, перетворюючи їх на срібні. Сніг іскрився ледь помітними блискітками. Прозоре повітря забезпечувало видимість на тридцять аршинів, тому будь-який рух можна було помітити. Чорні постаті з’являлися й пропадали вдалині.

— Щось там не так, — сказав Нестор.

— Де?

— Там. Ти постій тут, а я гляну.

Він попрямував уперед, лишаючи глибокі сліди. Легкий хрускіт супроводжував його. Федот лишився біля дерева, поглядаючи на сусіда.

Нестор просувався. Підвів руку з сокирою. Його серце недоладно стукало, мов град по даху. Дійсно, він знав, що зворотного шляху не буде. Попереднє життя потонуло, мов поранений птах в озері. Не лишилося нічого. Хто він — убивця? Втікач? Сошка на землі… Хіба хтось у цьому світі помітить його прихід або зникнення? Добре було б, аби хоч поховали по-людськи, бо можуть лишити вовкам на поживу. А, ну в біса! Яка різниця! Ну, помре він, хіба йому буде зле або добре? Не лишилося в ньому нічого свого. Усе забрала ця влада! Згинь-пропади!

Нестор навіть махнув сокиркою, немов перерубав пуповину минулого: нема більш нічого. Тому він сміливо пішов до галявини. Промерзла шкарлупа огидно хрумкала, розчавлена валянками. Десь зойкнув птах. Тріпотіли крила. Нестор нахилився, побіг до великої ялинки. Коли він діставсь до дерева, хмари, мов ковдрою, накрили місяць. Стало темно, хоч в око стрель.

— Шо за біс? — промовив Нестор. Після знову побачив місячний блиск і сяючий сніг на галявині. Було так гарно, наче хтось зробив вершковий десерт і прикрасив його блискучим порошком. Чолов’яга задивився. Він і не помічав цієї краси…

— Нема нікого, — прошепотів він і зробив крок у бік схованки.

Нестор упевнено пішов, коли позаду почувся шурхіт. Ледь він обернувся, у його голову полетів приклад. Удар збив селянина з ніг, він повалився мішком на землю. Упав на спину та інстинктивно виставив руку перед собою. Саме в неї й увійшов штик гвинтівки червоноармійця. Нестор завив. Його гучний голос розлетівся навкруги. Тої ж миті боєць витяг штик і вдруге встромив його в тіло жертви. Продавлюючи щосили, червоноармієць проштрикнув Нестора наскрізь. Чоловік застогнав.

Федот, що пильнував сусіда, стрепенувся. У двох десятках аршинів від нього чути було метушню та крик. Він розвернувся та побіг. Кілька хвилин — і от заповітна стежка, що вела до дверей халабуди. Ще кілька кроків — відчинити двері, забігти всередину…

— Хлопці! Нестора вбили! Солдати! Ідуть сюди!

Федот закричав, схопившись за поламане косовище. Здійнявся галас. Хтось кинувся гасити пічку, вилив туди казан води. Піднялася пара. Приміщення заповнилося білуватим туманом. Товариство вивалилося назовні, групами по кілька людей лишаючи халабуду. Хтось кинувся бігти далі, у густий ліс. Деякі впали в сніг, намагаючись сховатися. Кілька чоловіків стояли біля кута споруди й вдивлялись у бік галявини. Попереду пливли тіні, пересуваючись від дерева до дерева. Повстанців помітили.

— Це кінець, — сказав крайній.

Тут позаду нього виступив ще один. У густій темряві не можна було роздивитися, хто то є. Лише імлистий силует, неясні обриси. Раптом ці обриси заворушились, зарухались. Піднялись руки, у яких опинилась мисливська рушниця. «Ба-а-а-х!» — пролунав гучний постріл. Одна з тіней-червоноармійців похитнулася й упала. Зайнявся міцний галас, багато імлистих постатей відокремилось від дерев та побігло в бік халабуди. Наступ продовжився.

«А-а-а!» — почулося з різних флангів. Це «а-а-а!» злилося в один вигук, один звук, одне биття. Десятки тіней кинулися в атаку. Пролунав ще один постріл, тільки тепер уже з іншого боку. Потім третій. Четвертий. Ці постріли ніби вмикали якийсь механізм, що був прихований під білим килимом снігу. Десь крутилися гвинтики, один вал зрушував інший, шестірні чіплялися за зубчики — і механізм працював. Мов у дитячій грі, після пострілу одна з селянських фігур падала, валячись у крижану масу. Селяни гинули.

Червоноармійці, провалюючись у сніг, наступали на останній притулок колгоспних бунтівників. Там стояло п’ять чи шість чоловіків — хіба порахуєш їх у розпалі битви. Вони притулились до стіни, іноді виглядаючи з-за кута халабуди, і тепер знали, що на них чекає.

— Усе! Кінець, братчики! — кричав кудлатий Борис середніх літ. Його пишна шевелюра стирчала з потертого кроликового капелюха.

— Сука! Сука! Сука! — верещав лайливець.

— Тільки не так, — промовив Федот.

Серце билось настільки швидко, що не можна було порахувати удари. Розпалені адреналіном, схвильовані смертями та пораненнями, приголомшені тим, що відбувалося, купка селян притискались один до одного, чекаючи на свою загибель. «Ба-а-х, ба-а-ах», — знову гримнули постріли.

— Якщо побігти назад, вони всіх перестріляють. Треба вперед! — закричав Федот.

— Як? Ти зовсім збожеволів? — пролунав крик у відповідь.

— Вони заходять з усіх боків, сильно розтягнулися. Ми можемо прорватися лише з одного боку, — проторохтів Федот.

— Це самогубство!

— І сидіти тут — теж самогубство! Лише один шанс!

Думати не було часу. Чоловіки приготувалися, у кожного в руках було щось із селянського інвентаря: уламок коси, сокира, серп. Хтось підібрав залізяку та лом.

— Уже час! — заволав Федот і побіг із лівого боку халабуди. За ним — решта. Раптова поява селян збила з толку червоноармійців. Чоловіки вискочили з-за кута з якимось диким ревом, тваринним вереском, несамовитим і лячним. Ті бійці, що знаходилися ближче до споруди, розгубилися, не встигли зреагувати. На їхні голови впали сокири та коси. Чого не зробить людина, аби врятувати своє життя?! Зненацька гречкосії перетворилися на озвірілих варварів, дикий натовп, орду, що змітала все на своєму шляху. І зараз запах крові, звук, з яким ламалися кістки, стогін і крики ще більше розохочували їх. Троє червоноармійців повалилися, укриті багряною рідиною.

— А-а-а-р-р-р! — Тваринний рик, вигук перемоги, первісна частина людини, усе це прокинулося в селянах. Вони, натхненні, кинулися далі — до галявини. Варто лише потрапити туди — і розсіятися. Там їх ніхто не наздожене. Та й не дізнається, хто саме тут був — темрява навколо. Лише й видно сіре та біле…

— Уперед! — кричав Федот. Чоловіки попрямували за ним. Подекуди зав’язався рукопашний бій. Краєм ока Шевченко побачив, як упав Гаврило, придавлений тілом червоноармійця. Не зупинятися! Треба трохи пробігти, головне — відірватися від переслідувачів.

— Бах! Бах! Бах! — Решта бійців продовжила стріляти. І вже було не важливо, хто свій, а хто чужий. Кулі встромлялися в плоть із виразним чваканням, збивали з дерев кору — тріски летіли навсібіч. Навкруги гримало. Один за другим падали селяни. Скільки їх лишилося — двоє чи троє? У темряві пропливали тіні, пересувалися серед сосен. Федот біг першим, зрідка озираючись назад — але не бачив там нікого. Хрускіт придавленого снігу і власне важке дихання заважали дізнатися, що там, позаду. «Хряк!» — повітря розтрощив звук, а за ним — несамовитий крик. Тоді — постріли. Один. Другий. Третій.

Інстинктивно Шевченко нахилився, не зменшуючи швидкості. А ось і місце, де вони стояли з Нестором. «Зупинятися не можна — треба вибігти в пройму й там повернути ліворуч. Ділі пірнути в хащі, пробігти там й вийти на горб. І — додому. Можна встигнути. Тільки б встигнути! Господи Боже, якщо ти ще лишився там у красному куті, допоможи мені. Образ Твій Святий я не викинув! Зберіг, бо боюся я, Господи, і сил мені бракує. Урятуй мене заради Сашки та діточок. Усе, що хочу, — жити своїм життям, а не чужим».

Федот відірвався від погоні. Галас позаду вщух. Справу було закінчено. Усі загинули. Він наступав на незаймані снігові опуклості, ноги провалювалися в м’яке й холодне. Ще трошки. Лише б вибратися.

— Агов, ти! Стій! — Різкий голос гукнув його. Судячи зі звуку, володар голосу знаходився приблизно в трьох метрах від Федота. Шевченко встав, мов закляк.

— А ну! Руки вгору! Стояти, я сказав! — уже хоробріше сказав червоноармієць.

Шевченко важко дихав. Він і сам не знав, чому зупинився. Цей різкий вигук раптом зчинив якусь гіпнотичну дію.

— Ані руш, бо застрелю! — закричав боєць. Видно, його лишили позаду, прикривати тил. А може, він просто відстав. Утім, тепер це не мало значення — Федот попався! Він підвів руки й стояв.

— Розвернись! Я сказав, розвернись! — скомандував червоноармієць.

Шевченко виконав наказ. Розвернувся, подивився на супротивника. Це був молодий, трошки старший за двадцять років, солдатик. Чисте обличчя. Вузький ніс. Пухлі вуста. Він стояв перед Федотом, виставивши вперед гвинтівку з прикрученим штиком. Гостре залізо замерехтіло перед обличчям Шевченка. Кілька п’ядей і все — він стане ще одним мерцем.

— Так-так! Куркульська паскуда! Попався! — заговорив до нього солдат.

— Я не куркуль. Я селянин, — сказав Федот.

— Поговори мені ще! Ти ворог соціалістичної країни! П’явка на народному тілі! — продовжував говорити шаблонами червоноармієць.

— Звідки ти це взяв? Молодий ще, життя не знаєш, — відповів Федот і чомусь позіхнув.

— Зараз тобі буде «молодий». До страти таких, як ти, та й годі! — пригрозив червоноармієць.

— Мене? За що? За те, що бажав працювати на своїй землі?

— Ти одноосібник! Земля народна!

— А я тоді хто? Хіба я — не народ?

Федот зрушив із місця й непомітно опустив руки.

— А знаєш шо? Я тебе отут і порішу! На одного ворога менше! — зненацька сказав боєць. Він пересмикнув засув та спрямував гвинтівку просто в обличчя Шевченку. Чорне дуло опинилося на рівні очей. Смерть дивилася на Федота маленьким оком, погрожуючи перервати тонку лінію життя. Адже ця тонкість і є сенс буття. Лише в ту мить, коли усвідомлюєш, що суще — лише ненадійна, ламка лінія, розумієш, що саме в цьому і є все призначення існування: оберігати цю ламкість.

Шевченка пройняв жах. Йому раптом стало лячно — от-от потік його думок перерветься. Він загине, а тіло почне розкладатися. Його душа — поранена і хвора — піде на Суд, до якого не готова. А значить, і вердикт ясний: винний! Страх огорнув чоловіка, ухопив за петельки й підняв посеред нічного лісу. Федот задрижав.

— Іменем радянської держави я засуджую тебе на сме… — промову бійця перервав різкий свист, повітря розрізала сокира, що вдерлася в голову, зім’яла будьоновку, проникла в мозок.

Ще на мить червоноармієць завмер — із напіввідкритим ротом та жахом на обличчі. А тоді повалився, як зрубане дерево. Позаду, хитаючись, стояв Нестор.

Усе це відбулося так швидко, що Шевченко ледь усвідомив. Він кинувся до сусіда, який також повалився в сніг. Старий кожух Нестора набряк кров’ю. Руки були вимазані червоним. Бліде обличчя, по якому проходили глибокі зморшки, здавалося набагато старшим, ніж було насправді. Нестор постарів на всі двадцять років. Федот помацав грудину — долоня вкрилася багряним.

— Несторе, друже! Шо ж це ти? Як же ти?

— Так, сусіде. От так.

— Підемо! Я допоможу тобі вибратися. У мене лікар є знайомий із району. Він врятує!

— Ні-ні. Усе. Закінчилась моя казка. Та й хочу сказати тобі…

— Припини! Ми ще поживемо! Я тобі хату допоможу відновити, господарство. Жінку собі знайдеш. Он скільки в селі.

— …Хочу сказати тобі, шо я так утомився. Немов я коняка, кожен день кудись іду, іду…

— Коняка. Несторе, рідний. Ти можеш вижити. Треба лише додому.

— Дім… Кхе-кхе… Я як той пес, бездомний.

— Так не можна. Людина має жити!

— Я пожив. Усе, досить. Тільки запам’ятай одне…

— Що?

— Ти мені був як син. Кожен раз тебе бачив, а в серці: «Це мій синочок!»

— Ні! Ні! Тільки не так!

— Одного разу ти впав із дерева. Забився. Там у саду, за селом. Я ніс тебе й чув, як б’ється твоє сердечко. Так: тук-тук. І тоді я зрозумів, шо я батько твій, але такий, по душі. Це дивно.

— Ні! Ні!

— Мабуть, ми більше не побачимося. Синку. Ти мій синку, синку, прощавай! Я якось дивно любив тебе, не можу зрозуміти, чому…

— Тримайсь, Несторе. Тримайсь.

Федот бубонів, трусив тіло старого, а той уже закляк. Його водянисті очі зненацька посвітлішали. Погляд зосередився на темній кроні сосни. Потріскані губи зупинилися серед слова. Нестор помер.

Шевченко трусив труп, смикав мерця й просив його встати. Благав сказати хоч одне слово. Договорити недосказане. Йому так хотілося почути голос Нестора, розпізнати його буркотіння й гунявий акцент. Більш за все в житті він бажав обійняти цього дивного, чудернацького дядька. Федот смикав мертве тіло, яке піддавалось, мов велика лялька. Сльози крапали на руки загиблого, розпливаючись у потоках крові, а тоді майже одразу замерзаючи крижаною, вічною кіркою.

Здалека почувся гомін. Видно, червоноармійці шукали свого. Тіні рухались у його напрямку. Шевченко подивився в глибину лісу. Він обережно поклав тіло свого сусіда й прикрив жахливо чисті очі. Федот підвівся, озирнувся й побіг до пройми. І в ту секунду, як він опинився на освітленому місці, повалив сніг, такий густий, наче гусячий пух. Кошлаті широкі пластівці падали з небес, обліплювали лапате соснове гілля та старі замети, засипали два трупи. Сніг валив і валив, укриваючи спочатку тонким, а згодом пишним шаром сліди втікача, що сховався в лісовій хащі.