Куркуль

Розділ 18

Через два тижні сніговий серпанок почав танути, оголивши чорну землю, убрану в рідку вщухлу трав’яну перуку. Окіл тут виявився диким, не привченим до людей. Це був Лоухський район у Карелії, до Соловків — рукою подати. Сердюков часто повторював, що за всяку непокору прийде більш суворе покарання: висилка на острови. Але поселенці тільки посміхалися, мовляв, яка вже тут непокора, ти сам висланий. Такі розмови траплялися часто ближче до вечора, коли всі збиралися в бараці, топили піч і готували їжу. Раз на тиждень приїжджав обоз, завозили крупу, лопати, борони й зерно: начальство наказало обробляти тутешню цілину. Селяни розвантажували інструменти, складали зерно в кутку приміщення, і, здавалося, живий вогник миготів у їхніх очах. Вони перебували в тісних холодних бараках, їли баланду, виходили в ліс і збирали коріння, хворіли, умирали, але, коли побачили коси та серпи, нутро їхнє затріпотіло, затремтіло. Людина зливається з землею, стає одним цілим із нею, коли її обробляє. Цю дію й таїнство не можна описати в двох словах, потрібно тільки відчути свіжий аромат поля, зораної борозни, відчути, як серце пом’якшується й наповнюється свіжістю. Саме з такою сумішшю туги й зворушення спадковий селянин Федот витягав інструменти з воза, який прибув із найближчого колгоспу. Партія розпорядилася, щоб вислані працювали на благо Батьківщини, говорив Сердюков, думаючи, що таким чином він мотивує до роботи селян. Але їх не треба було мотивувати — вони самі б хотіли взяти до рук борону й опинитися світлою крапкою на темному зораному полі.

Коли тільки почав сходити сніг, вирішили спершу обгородити місце для посіву. Для цього з десяток чоловіків вибралися подалі в ліс, приблизно за версту від поселення, обрали майданчик і почали визволяти його від каміння. Після — випилювали дерева, зносили кущі. Днів через десять сніг зовсім підтанув, і до початку квітня сонце вже й пригрівало, занурюючи у свої теплі ванни мешканців бараків. Час минав непомітно. Сашка звиклася з нехитрим тутешнім побутом: жінки збирали дрова, чистили посуд, ходили до невеликого озера за водою. Воші не давали спокою, розплодилися серед мешканців, стали щоденною бідою. У другому бараці двоє померло від запалення легенів, у них — одна бабуся, але ця швидше від старості, ніж від хвороби. Щоб поховати мертвих, довелося добу палити багаття, розм’якшуючи й прогріваючи землю. На галявині з’явилося своє кладовище — уже з десяток хрестів. І все це здавалося таким природним, ніби їм усім було призначено колись переміститися сюди й опинитися врешті в промерзлій північній землі. Життя йшло. Діти вибігали на галявину перед лісом, який зеленів ледь помітними малахітовими тонами. Ось-ось і весна почне пахнути. Тягар буття компенсувався красою природи. Малиновий північний захід сонця вражав уяву, заливав горизонт запальними відтінками.

Чоловіки з ранку йшли в поля, а ввечері поверталися. Вітер дмухав просто в обличчя й виганяв із голови погані думки, Федот поринув у роботу, працею намагався вгамувати занепокоєння в душі. Петро одужав і зійшовся з Сердюковим, який призначив його бригадиром. Старший Шевченко освоївся досить швидко. Усіма силами намагався не виділятися, а робити те, що потрібно. Порядку особливого в поселенні не існувало, але й сказати, що тут панувала анархія, не можна було. Керівник трудового осередку намагався довести всім, що він головний, тому через день влаштовував «пятімінуткі», зачитував із зім’ятої старої газети чергову партійну постанову. Сидіти в холодному бараці мало кому хотілося, отже, трудова повинність сприймалася спокійно — бригади обробляли ділянки, сподіваючись щось виростити на цілині.

Восьмого квітня зранку лив дощ, нервово вистукуючи по даху плутану мелодію. У поле вирішили не йти, тому частина висланих зайнялася відловом вошей, намагаючись звільнити одяг від настирливих чорних паразитів. Жінки прибирали в бараці, чоловіки затикали щілини, що з часом стали дірявими. Мерзенна й холодна погода якось гармоніювала з пусткою цих місць. Усі поселенці й досі ходили у валянках, тому що іншого взуття не було, діти були в шубах та теплих хустках. Федот сидів біля печі, сьорбав трав’яний чай, зварений із невідомого місцевого листя. Антонов майстрував самокрутку, поглядав по боках і кректав, ніби бачив усе це вперше.

— Чого ти бухтиш? — запитав його молодший Шевченко.

— Та удівляюсь, как ми, такіє разниє, всє сюда папалі, — відповів Антонов.

— Ну, попалі то й попалі, тобі воно шо?

— Как же так, Фєдот? Тут єсть умисєл.

— Який такий умисел?

— Пака нє знаю, нє знаю…

— Дуже дивні речі ти кажеш.

— Как знать, как знать…

Їхню розмову перервав Сердюков. Він підійшов до Антонова, навис над ним, немов хотів ударити ногою, але з якихось причин не наважувався.

— Чьо ти, таваріщ начальнік, іді лучше пазвані в квартіру, — заботав на фені Антонов.

— Нє понял, — дурнувато подивився на нього Сергій Палич.

— Ну ти і балван! — усміхнувся Антонов.

Сердюков ще покрутився біля них, покликав Петра, і вони пішли в бік виходу. Двері зачинилися. Дощ накрапав. Калюжа, що набігала з порогу, розливалася по дерев’яній підлозі й стікала кудись униз. Федот дивився, як вода біжить по деревинці, і думав, що тут буде постійна сирість, у якій легко плодитимуться комарі й північна мошкара на додаток до вошей. Жити їм скоро стане зовсім несила.

— А як ти потрапив сюди? — запитав Шевченко в Антонова.

Той нарешті скрутив цигарку, запалив сірника й зробив першу затяжку.

— Двє ходкі сідєл, вєрнулся к батє в сєло, а тут єво раскулачілі. Батя с мамкой помєрлі па дарогє, мєня вона паслалі куда падальше. Но я нє жалуюсь, кхе-кхе, — відповів той.

— Не жалуєшся? Ти хочеш сказати, що задоволений? — тепер настав час дивуватися Федотові.

— Такова панятія, как «давольний», я нє знаю. Главнає, што дишу, а значит, єщьо нужен на етай зємлі, — пробурмотів співрозмовник.

— А шо цей Сердюков, як він потрапив сюди? — запитав Шевченко.

— Он-та? Кхе, кхе. Ета — бивший прєдсєдатєль калхоза, нє сдал план по сбору зєрна, так єво сюди, как ти виразілся, — вишкірився Антонов.

— А жінка його де? — не вгамовувався Федот.

— Ох-ох. Какой ти любапитний. Загуляла, відать, с комбригом па дарогє, гаваріт — вишлі ані на станке, станція Пєтушкі, жратвой запастись, так єйо і нє відєлі больше. Бікса карочє, — резюмував колишній зек.

— Ось як. Бікса-вікса, можна сказати, — задумливо відповів Федот.

Сердюков здавався йому дивним — то дурником, то аж занадто розумним. Утім, різниця невелика, вирішив він. А між тим дощик перестав накрапувати. Діти вибігли з барака, слідом пішов і Шевченко. Тьмяне небо, затягнуте цинковими хмарами, нависало низько-низько. Горбаті хмари тяглися від одного краю неба до іншого. Посередині небес застиг сонячний диск, нагрітий до біло-золотистого світіння. Північ, похмура й відлюдна, оточила Федота, накрила його голою далечінню ліворуч і колючим безлистяним ліском праворуч. Він підвів голову — там, високо-високо, ледве помітно темніла пляма: птах ширяв над лісовими просторами, спостерігаючи за земними блукачами. Ось вона безмежна свобода: політ без перешкод.

Шевченко зітхнув. Дітлахи бігали навколо невеликого пагорба, що заріс щетиною моху. Зеленкувате черево горба стовбурчилося посеред кам’янистої площини. Здавалося, що земля вагітна й ось-ось почнуться перейми. Поверхня загойдається, затремтить, зайдеться в передпологових криках вітер, затріпоче вся округа, стомившись в очікуванні болю й судом, і з’явиться щось нове, земля народить другого Адама… Федот озирався навколо, і йому здавалося, що він усе тут бачить уперше, хоча вже скільки разів дивився на цей похмурий пейзаж, не придивляючись до деталей.

— Так тут дико й неприборкано… Природа, як та дівка, недоторканність свою береже, — промовив він.

Цієї миті пролунав дитячий задерикуватий сміх, дівчачий вереск. Ліда й Зоя бігали одна за одною навколо горбка. Їхні хусточки збилися, оголивши неслухняні кучері, що промокли від поту. Хлопчисько з другого барака намагався спіймати то одну, то другу. Дітки шаруділи довгими волохатими шубами, падали, вставали й бігли, бігли. О Боже, хіба є щось більш легке й невагоме, ніж дитячий біг? Хіба це не є прообраз Твого духу, Господи? Хіба діти не вільні, як Ти? Свобода — як дитяча душа. Так думав Федот, дивлячись, як бавляться дітлахи. Уперше йому стало трохи легше, ніби важкий тягар усередині потоншав, продірявився й сипав незримими камінчиками. Це так дивно — висланий, загнаний, як дикий звір, закинутий на край світу, він відчув себе краще. Чоловік посміхався, дивлячись, як Зоя намагається наздогнати сестру й хлопчика, а ті піддавалися їй, озиралися й нескінченно сміялися. Дзвінкі вигуки й дитяче щебетання розліталися по лісі — чорному, кам’янистому, сухому, який чекає повноцвіття весни.

Вийшла Сашка, стала поруч із чоловіком. Федот глянув на неї й раптом усміхнувся. Вона від подиву розкрила рот — давно, давно вже Шевченко не посміхався ось так: просто, широко, глибоко.

— Ти чого це? — запитала Сашка.

— А що? — скалився Федот.

— Шо, шо, жуй харашо. Чого це ти так либишся? — не вгамовувалася дружина.

— Нічого, дивлюся на тебе, та й либлюсь, — не ускладнював Федот.

— Не розумію. Ти що, задумав шо? — стала прикидати Сашка різні варіанти.

— Та нічого. Дійсно, нічого, — спробував виправдатися він.

— Ой, щось не так… — забубоніла вона.

— Ні, усе гаразд. Я тільки подумав, що, мабуть, усе буде добре, — продовжував посміхатися Федот.

— Буде, то й буде. Але шо ти скалишся? — кидалася підозрами Сашка.

— Іди сюди, — відповів Федот, простяг руки, підтягнув дружину до себе й обійняв її.

Сашка трохи не зомліла. Було-було, але такого! Щоб ось так — висловив ніжність при людях, та ще й із такою усмішкою?! Вона не могла прийти до тями. Але чоловік тримав її і тримав. І раптово це відчуття передалося і їй. На якусь мить усередині трепетного жіночого серця зародилася маленька хвиля, яка ворухнулася й зрушила камінь. А потім — хлинув потік. Сашка усвідомила, що за останні місяці вперше вона ось так невимушено стоїть із чоловіком і дивиться в сутінкову даль. Усе жіноче стривожилося в ній, затремтіло. Дивовижне єднання з Федотом скувало її, приєднало її плоть до його плоті. Це почуття найважче описувати людині битій, із нещодавно травмованою душею, рани якої ще кровоточать. Але, як не дивно, саме такі люди краще розуміють і приймають це почуття-відчуття маленького, ледь помітного задоволення життям. Коли б хоч трохи налагодилося те, що, здається, назавжди, безповоротно зламане.

Парадоксально, що Федоту й Саші, бездомним, вигнаним за тридев’ять земель, вирваним із корінням, знедоленим і бідним, голодним і холодним, тим, хто хворіє і страждає, стало трохи добре. Удвох добре. Мимоволі Олександра теж посміхнулася й подивилася на чоловіка — він м’яко притримав її, погладжуючи по плечу. На заході розвиднилося, диск світила став яскравішим, пробився крізь товщу брудно-пухових хмар, висвітлив горизонт чистим світлом.

Вечір настав; швидко темніє в цих краях ранньою весною — не встигнеш озирнутися. Селяни зібралися біля печі, баби розливали суп по тарілках, і тут Федот примітив, що брат і Сердюков так і не з’явилися. Тільки він подумав про це, як двері відчинилися, сколихнувши ганчірки, якими завісили прохід, і звідти показалася кучерява голова Петра. Він обтрусився, наче хотів скинути пил з елегантних черевиків, але де там! На ногах у нього були валянки, уже досить сильно потерті й нечисті. Старший Шевченко суворо подивився на висланих, щось буркнув собі під ніс і пішов до своїх нар. Тут одна жінка, яка накладала їжу, підвела на нього очі.

— Де ж Сердюков? — запитала вона.

— А я шо йому, сторож? — грубувато відповів Петро й опустився на лежак.

У бараці виникло ніякове мовчання. Селяни припинили стукати алюмінієвими кружками, шкрябати по глиняних тарілках дерев’яними ложками. Дітлахи вгамувалися. Але Петро ліг, відвернувся і, здавалося, миттєво заснув.

Сердюков тоді не повернувся. Як не повернувся і другого дня. І третього. В одну мить він зник, розчинився в лісі. Почали говорити, що його загриз ведмідь. Або він спіткнувся й утопився в озері. Щодня народжувалися чутки, набухаючи, як весняні бруньки. Чоловіки два дні шукали його, обнишпорили кожен відомий їм куточок. Найактивнішим був Петро — уже на наступний ранок після пропажі Сердюкова він організував пошук. Казав, що, мовляв, це його обов’язок як бригадира.

Вирішено було розділитися на кілька груп, прочесати місцевість від бараків і в глиб лісу. Федот ішов із Антоновим по промерзлій, ще не прогрітій землі, серед кам’янистих ям, низькорослих дерев. Вони дивилися буквально під кожним кущем, але керівника трудового осередку і слід прохолов. Вимазані в багнюці, виснажені засланці крокували по м’якому полю, яке переходило у велику безіменну водойму: тут починалися болота. І ось на мокрому, трав’янистому березі Шевченко помітив темну шапку, яка лежала біля самого окрайка такої ж темної води. Вони підійшли ближче, перезирнулися, зрубали невелику березу, попробували воду біля берега, шукаючи тіла, але марно.

— Відать, утоп, валєт, — процідив Антонов.

Двоє повернулися до барака, принесли шапку й розповіли, що обнишпорили горби й драговини, але нічого не виявили. Петро хитав головою, тер себе по волоссю. Прийшла ще група — теж нічого. І третя. Податися з лісу було нікуди, навіть якщо єдиний напівпредставник радянської влади зник, він зник десь тут. Чоловіки міркували, як бути. Баби стогнали, що тепер завозу їжі з великої землі не буде, а значить, усі вони помруть із голоду, бо в цих диких краях жерти нема чого. Тут підвівся Петро.

— Якщо так, то я буду за старшого. Тому що я бригадир, єдиний, хто був помічником Сердюкова, — оголосив він.

Сперечатися з ним ніхто не став, та й не було чого — виживати ж треба, а хто там називає себе керівником — немає різниці.

— Значить, нехай так і буде, — промовив Петро й злегка посміхнувся.

Наступного дня старший Шевченко почав розпоряджатися — давати завдання, розподіляти, хто і що буде робити. Чоловіків було послано в поле, вибирати камені й тягати брили, двох жінок новий начальник залишив у бараці варити їжу, а решту Петро відправив за хмизом у найближчий лісок. Федот запропонував наносити води з озера, а Сашка з жінками пішла в ліс. День видався прозорим, теплим. Квітень поступово потроху передавав цьому суворому краю м’яку знемогу сонця, що неквапно готувалося до літа. Свіжий вітерець грав першими листочками. Пахло зеленню.

Федот кілька разів ходив до водойми й назад, наповнив водою велику діжку, що стояла в одному бараці, і діжку поменше — у другому. Хотів уже йти ще раз, але раптом відзначив про себе якийсь тонкий, ледь помітний звук. Шевченко смикнув плечем — ет, здалося, напевно. Він уже зробив два кроки від барака, коли звук знову повторився. Цього разу він був ще тоншим, але виразно сприймався, як знайомий.

— Нічого не розумію, — сказав сам собі Федот і поставив відро на землю.

Він обійшов будівлю, уважно подивився кудись у сіру далечінь, немов хотів вивідати джерело звучання. Але нічого не побачив і не почув.

— Точно, здалося, — буркнув засланець і хотів уже йти далі, як тут звук знову повторився; тепер він мав явний людський характер.

— Треба подивитися, — вирішив Шевченко й потупотів у заболочене поле. Він ішов м’яко, переступаючи ямки й купини. Наступав на камені й перестрибував через западини. Іноді зупинявся, придивлявся, але нічого не бачив. Поки не дійшов до заростей кущів, що покривали горбок сірою чуприною. Федот пильно вдивлявся в неї, але не зміг розгледіти причину свого занепокоєння.

— А, нічого. Вигадав, мабуть, — сказав він і повернувся, але встиг зробити лише кілька кроків, як звук повторився й тепер посилився. Сумнівів не залишилося — він долинав із чуприни кущів.

Федот повернувся, пригнув гілки й ступив у пазуристі кущі. Пройти в заростях було непросто, але він протиснувся, намагаючись роздивитися, що попереду — а там на невеликій галявині рухалися людські силуети. Шевченко пригнувся, повільно проникаючи в глиб кущів, і нарешті зміг зрозуміти, що там. Картина на галявині відкривалася для його погляду поступово, не відразу, як не відразу настає вогкий північний світанок. Однак тепер він ясно бачив, що на землі лежить жінка, а поверх неї — чоловік. Він ялозив, намагався на ній умоститися, рухав руками, притискав її, придавлював своєю вагою. Але баба комизилася, сіпаючись, як коза. Це саме вона видавала ті тонкі, дивні звуки, що якимось невідомим чуттям змалював здалеку Федот. Обличчя жінки він не міг розгледіти — чоловіча фігура повністю накрила її. Та й чолов’ягу Федот не міг розгледіти — у кущах було сутінково, бліде світло північного весняного дня ледве осявало прогалину. Тому дві фігури на землі — ось і все, що він зміг побачити.

Федот глянув ще раз і подумав, що втручатися не варто, парочка віддається солодощам життя — трохи плотських задоволень, які залишилися у висланих селян. Він уже розвернувся, коли йому в спину долетів вигук, який назавжди змінив його існування.

— Допоможіть! Допоможіть! — почув Федот украй ясно. Голос, який просив допомоги, був здушеним, хриплим від боротьби.

— …жіть! …жіть! — ще раз повторив голос, який Федот нарешті розпізнав — кричала його дружина. Цю інтонацію він би ні з чим не переплутав. Так вона кликала його в селі, коли хотіла утримати від непродуманих учинків, коли він думав битися з червоноармійцями, коли кидався на голову. Із легкою, ледь помітною хрипотою, з надривом. Так, так! Це вона! Федот кинувся крізь гущавину кущів, упав на чоловіка й звалив його з Сашки. Спочатку він побачив її страшне, перекошене обличчя. В одну мить вона постаріла, здавалося, посивіла, перетворилася на якусь сіру бабу. Може бути, це прозорі, сивуваті відсвіти намалювали такий портрет? Чи справді жінка перетворилася на стару? Поки Федот роздивлявся свою дружину, невідомий чолов’яга перекинувся, підвівся й міцним ударом перекинув його навзнак. Сила удару була настільки великою, що Федот перелетів через Сашку, скотився в кущі й повалився, як зламане бурею дерево. Тут же невідомий чоловік кинувся на нього, спробував ударити ногою, але Федот вивернувся, схопив ворога за стегно й відкинув назад. І тут тьмяне денне світло нарешті впало на фізіономію нападника — це був Петро! Від несподіванки молодший Шевченко на мить завмер — найменше він очікував побачити саме його. Цією секундою скористався брат, перегрупувався, схопився й став біля Сашки. Та злякано дивилася то на чоловіка, то на дівера. Ніхто не наважувався нападати.

— Що трапилося? — загарчав Федот.

Стояло напружене мовчання, стиснуте, здавлене.

— Що тут трапилось, Сашко? — знову повторив він.

— Це він…Я йшла… А він чекав… Там у кущах… Я нагнулася зібрати хмиз… Він як налетів… — жінка намагалася розповісти, але її душили сльози й стогін. Вона хотіла заридати, видихнути, але брати стояли одне навпроти одного, як стародавні герої цих місць, готові кинутися в бій. Ридати було не на часі.

— Це правда? — спитав Федот.

— Правда… Ось тобі хрест, мамкою божусь… — заторохтіла Сашка.

— Не тебе питаю, — обірвав її чоловік.

Тут Петро опустив руки, розслабився й трохи ступив уперед.

— Так, правда, — напрочуд спокійним голосом відповів він.

Ці два слова виявилися сильнішим за грім улітку. Вони обсипали Федота незримою звуковою хвилею, і здавалося, що на нього накинувся вихор, учепившись у тіло, як скажений пес. Молодший Шевченко не міг отямитися від почутого та побаченого, не усвідомлював, що відбувається, не міг поворухнутися від того, що відчув.

— Я-а-а-а-к?! — протягнув Федот.

Петро хмикнув, показово виставив одну ногу вперед, а руки склав на грудях.

— Так! Ти її не гідний, — він витягнув на високе «і-і-і».

— Не розумію…

— А шо тут розуміти, брате? Ти завжди був такий — дуже правильний. Рівний, як сосна. Але ось невдача — твоя правильність не дає тобі ж і жити. Ось дивись, де ми зараз? А здавши б зерно, були б у колгоспі, удома — і все гаразд. Як кіт у діжці масла — життя милим тоді б було. А так… Це ти винен… — сказав Петро.

— У чому?! — здивовано вигукнув молодший брат.

— Ти мені завжди заважав. Ще, пам`ятаю, як дітьми були — усе тато з тобою возився… Я тоді казав собі — усе роби, щоб він тобі не заважав. Ну, ні — ти впертий, як тато: усіх підвів під монастир, сука, — прохрипів Петро.

— Такого не може бути… Я ж тебе як брата любив! — надривно виголосив Федот.

— А я тебе, брате, у душі ненавидів. Як останню собаку, сил моїх не було тебе терпіти, — суворо відрізав Петро.

— Та як так… Як… — не міг усвідомити того Федот.

— Так… Ти пляма слизька, мерзота, яка все моє життя отруїла, — жорстко сказав старший Шевченко.

— Боже, як це так… — простогнав Федот.

— Ненавиджу! Нарешті я це сказав! — вигукнув Петро.

— Не може бути… — не міг повірити Федот.

— Тепер я тут головний, тому все — Сашка моя! Я давно її бажав. Тільки її. Пішли! — він простягнув руку Сашці і, побачивши, що вона не реагує, схопив за рукав.

Тут жінка несамовито заволала.

— Федоте, рятуй! — крикнула вона різко й пронизливо.

Її крик перетворився на цунамі, яке збило чоловіка з ніг, змусило його злетіти, підстрибнути і з цієї висоти вдарити брата в обличчя. Петро впав, трохи покотився. Федот підняв дружину, відкинув її назад, а сам рвонув і в другому стрибку вдарив брата ногою. Той закричав від болю, заревів, як поранений вовк. Тут же нападник присів, понишпорив руками гачкуватий дрин і з розмаху уперіщив ошалілого Петра. Той замовк. Свист і шурхіт — ще раз палиця опустилася на обличчя лежачого брата. Ще раз. Ще! Старший Шевченко інстинктивно виставляв перед собою руку, але дрин ковзав по шубі й опускався на фізіономію, залишаючи після себе нерівні криваві дірки. Помах — удар. Удар. Помах. Страшний, оскаженілий Федот лупив брата щосили, ніби забивав у нього всю накопичену злість, розчарування, засмучення, образу, сум, лють. Бам-м-м! Сашка волала, як різана. Петро стогнав і намагався ухилитися — поранений, позбавлений можливості рухатися, він чіплявся за життя. Стук-стук: того, кого найбільше любив. Бах-бах: по кровинці своїй, по єдиній рідній людині. Грух-грух: по своєму братові, якого знав від народження.

Так тривало й продовжувалося. Захеканий Федот стишився, трохи опустив подобу булави. Сашка стогнала й звивалася в нападі відчаю, як змія. Сліз і крику не залишилося, тільки сиплуватий стогін. Піт крапав з чола. Петро не рухався. Молодший Шевченко присів, а після й зовсім гепнувся на землю. Він схопився за голову й замукав. Денне світло струмувало на трійцю, висвітлювало їхні втомлені, приречені, змарнілі обличчя. Як же вони були схожі! Які ж вони різні! Закривавлені, почервонілі, зблідлі. Вони сиділи, лежали, розпростерлися долілиць. Не було чути ані звуку. Тихо, як у прогнилій труні. Сліз і крику не залишилося. Петро не рухався.