Куркуль

Розділ 9

— Тримай його! Аби не видерся, паскуда. Міцніше затягни, я кажу, міцніше! — двоє чоловіків вовтузилися з третім, якого вони зв’язали та посадили на лаву.

— А як вирветься? Що робить? — спитав один із них.

— Як, як… Тобі б тільки гундіти! — відгукнувся перший. У цей момент зв’язаний заворушився. З його рота стирчала скручена ганчірка. Він витріщив очі на своїх катів, мов перелякана дитина. А ті все переймались полоненим, затягували вузли мотузки.

— Ну, тепер точно кінець. Пов’яжуть тебе, Миколо, кхе-кхе, — продовжив перший.

— Ти майстер лякати! Та чорт зі мною. Де наша не пропадала, — завершив свою роботу підручний і нарешті розігнувся. Тоді уважно подивився на жертву, прижмурився і видав:

— Так тобі і треба, комуняка!

Тут до кімнати ввійшов четвертий. Його похмуре огрядне обличчя застигло, наче маска абсолютного невдоволення. Здавалося, його дратували і морозний день, і суха завірюха, що істерично билася в маленькі вікна, і темрява хати, і те, що двоє довго панькаються, а час тане снігом на його кожусі. Він розумів, що діяти треба негайно.

— Що ви як ті мухи восени, а ну давайте швидше, — проричав він.

— Та все, Гриню, готово, зараз тут поправлю, — сказав перший і зсунув мотузку.

— Так-так. Ну, шо, хлопчики. Заварили ми кашу, але виходу нема.

— Та який там вихід. Довели, паскуди!

— Добре, пішли вже.

Коли вони вже зібрались було виходити з хати, двері відчинились і всередину увійшов Нестор. Його було важко впізнати. На обличчі, яке заросло щетиною, проступали темні плями. Одяг зносився, руки вкрилися чорними смугами, які глибоко в’їлися в шкіру. Чолов’яга був відверто брудний, і від нього смерділо сумішшю поту, тютюну, пороху й мертвого звіра.

— Чого тут, усе виходить? — спитав Нестор.

— А як же! — швидко випалив Микола.

— Треба думати, шо далі, — прогримав Гриць.

— Так, а де міліціонер? — поцікавився Нестор.

— У підвалі, разом із комсомольцями. Але троє втекли, — прозвучало у відповідь.

— Ай, це дуже погано, — сказав Нестор.

Тут зв’язаний замукав, хотів був щось сказати, але кляп заважав вимовити хіба одне складне слово. «А-а-а-а-а», — тільки й вимовив полонений.

Нестор розвернувся до нього, зробив два кроки, опинився біля в’язня. Тоді уважно подивився на нього, поправив кляп.

— Ну шо, Мачуло? Добився ти свого? — сказав Нестор і всі пішли з хати. А на лаві лишився сидіти Мачула, зв’язаний та переляканий. Іноді він нахилявся — то в один, то в інший бік. Зненацька він усвідомив із жахом, що йому сильно кортить до вітру…

Четверо чоловіків вийшли з панського будинку; у дворі метушилося кілька селян. Вони підігнали санки й навантажували на них мішки з колгоспної комори. Дехто тинявся по великому приміщенню, витягував свої речі, ніс їх в оберемок. На далекому краю села пролунав постріл.

— Я вважаю, що треба брати владу у власні руки. І одне вам скажу, скоро почнеться різанина. Нам потрібна зброя, — сказав Гриць, озираючись.

Решта мовчала, вражена сценою розтягування майна. Тоді трохи уперед вийшов Нестор, незадоволено скривив обличчя й голосно промовив: «Нам залишилось трохи. Треба піднімати чоловіків». Вони ще трохи пошепотіли один до одного й розійшлися в різні боки села.

Нестор попрямував до Шевченка. Він ішов сніговим настом, валянками продавлюючи свіжі сліди. Ішов краєм вулиці, незайманою ділянкою. Йому кортіло бігти до свого приятеля, терміново поділитися новинами. Якщо ця радянська влада так із ними, наче з худобою, то він помститься! І нехай усе летить у пекло! Усе, що могло статися, уже сталося…

Дорога зайняла півгодини. Шлях лежав повз власну хату. Його серце застукало, затарабанило, задрижало. Він уже хотів зайти, відчути запах оселі, почути міцний аромат свого житла. Але стримався й попрямував далі до сусіда. Перед ґанком зупинивсь і замислився. Колись давно він так само стояв тут біля входу; тоді ще був живий батько Федота. Прийшов з якоюсь потребою, уже й не згадати тепер навіщо. Двері довго ніхто не відчиняв, а коли вони нарешті відчинилися, на порозі з’явились два брати — один вищий за другого, але такі схожі!.. Вони заговорили разом, мов близнюки. Наче їх не двоє, а одна людина.

Нестор тіпнув головою, відганяючи спогади. Пам’ять завжди знаходить надокучливі картини. «От людина, увесь час її щось переслідує», — пробуркотів сам до себе чоловік та постукав. Ніхто не відчиняв, і коли Нестор уже подумав, що вдома нікого нема, двері відчинилися — на порозі стояв Федот.

— Несторе! Ти шо тут?

— Така моя доля.

— Яка доля? Трясця його матері, як я радий тебе бачити!

— А я!

— Заходь, заходь, бо останнє яйце собі відморозиш.

— Ну, добре, хоч одне мені залишив.

Обоє чоловіків засміялися й увійшли до хати. Вони ввалилися до кімнатки, густа пара взяла їх в обійми. Саша кинулася готувати їсти, а Федот та Нестор присіли грітися біля пічки..

— Щось засмалити хочеться, — поскаржився Нестор.

— Ну, як повернувся з того світу, то давай, тільки не в затяжку, — посміхнувся Федот.

— Як там Петро? Одужує?

— А куди він подінеться? У лікарні районній лежить.

— Ех, що ж таке із нами стало?

— Ти на нього не гнівайся…

— Я не гніваюсь. Він завжди такий був. Добре, що живий.

— Так, так… Так, а шо ж сталося, як Петра поранили?

Нестор покосився на Федота, стиснув уста та видихнув носом. У той момент, коли поранили старшого Шевченка, він біг у бік пагорба. Йому лишалось близько десяти аршинів, коли прогримів постріл. Гучний звук, перекочуючись, розлетівся над білосніжною поверхнею, ще довго нависаючи над землею. Поранення Петра врятувало Нестора. Червоноармійці побігли до Шевченка, на кілька хвилин випустивши з виду втікача. Цього виявилось достатньо, аби він сховався в хащах. Нестор пробіг повз кущі, протік серед довгих кістлявих гілок та помчав до мисливської халабуди. Чоловіки іноді виходили у ліс по звіра, а халабуда виконувала роль перевалочного пункту — там можна було відпочити, поїсти, заночувати. Там завжди лежали припаси, які кожен мисливець вважав за обов’язок залишити для наступних відвідувачів. Чужі про цю криївку не знали, тому Нестор переховувався там кілька днів.

А в цей час червоноармійці прочухували все довкола, міліція обшукувала хати, але дарма. На другий день прийшло розпорядження, за яким Мачулу було призначено виконуючим обов’язки голови колгоспу. Зранку, коли дзвінкий собачий гавкіт сповіщав, що село живе, Мачула вже сидів за столом голови й нервово крутив у пальцях олівець. З того моменту, як його хата згоріла, він жив у колишньому панському будинку, добре, що кімнат у пана вистачало. На вулиці лютував мороз, колючий вітер намагався продірявити оселі, розкидати солому на даху, повалити дворові споруди. Пухкі хмари насувалися на довколишній простір, а сніг злітав гусячим пір’ям. Сум безпросвітний! Із жінкою своєю Мачула посварився. Послав її до біса. Колгоспників розігнав по домівках, а «двадцятип’ятитисячників» вирішив зібрати в залі. Ті потроху заходили в будинок, обтрушували одяг, гомоніли й бубоніли, а згодом розсідалися по місцях. Мачула смикав олівець, чекав, поки всі зберуться.

— Товариші, товариші. Розсідайтеся. А ну, Василю, посунься, ти шо тут розваливсь? Так, так, ми починаємо.

Він помахав папером, продемонструвавши присутнім друкованого листа.

— Осьо вказівка парткому. Нам треба здати 2500 пудів пшениці. За тиждень.

Чоловіки зашерхотіли, незадоволено зацмокали.

— А це значить, шо будемо, сука, усіх гнобити. Ці куркульські пики узнають, що таке радянська влада!..

Сказавши це, він незграбно грюкнув по столу. По обіді активісти та члени комітету бідноти пішли по хатах показувати папір. Селяни вдивлялися в листок (дехто не вмів читати), але сенс що так, що так був ясний: держава обдирала їх. Двадцятип’ятитисячники швендяли по коморах, витягували зерно, громили хати. Іноді вони накидалися на їжу, яку знаходили на столі, з’їдали все, а коли господарі намагались опиратися, жорстоко їх били. Перегортали в хатах усе догори дригом, шукаючи запаси зерна, розбивали стіни. Спершу Мачула відправився по домівках найбільш заможних — «куркулів». Кожен двір було обшукано, зерно, яке знайшли, звезли у великі панські комори. Далі його мали відправити в район. До кінця дня виявилося, що колгоспники, відвідавши двадцять хат, набрали лише 200 пудів зерна. Цього не вистачало, аби перекрити навіть частину плану. Якщо в заможних знайшли так мало, то що ж можна взяти в «середняків»?

Мачула лаяв усіх у Бога душу матір. Коли зважили зерно, ледь не дійшло до бійки. Районне керівництво буде незадоволене! А він, як виконуючий обов’язки, має показати себе. Попередній голова був слабаком, няньчився з цими куркульськими покидьками, а він не такий. Усіх за яйця повісить, як буде треба.

— Я сказав, мать твою вйоб, щоб завтра знайшли п’ятсот пудів. Або всіх до стінки поставлю, розстріляю нахєр і сам застрілюся! Ви в мене отримаєте, що заробили! — кричав Мачула на нараді, біліючи та червоніючи водночас.

Рано-вранці збиральники зерна згуртувалися, і лише розвиднилося, роз’їхалися в різні боки села. Вони несамовито накинулися на «кулаків», «підкулачників», «середняків» і просто селян. Витягували останні крихти, забирали прямо з діжок, жбанів та казанів. Розбивали скрині, розбирали стелі. Комсомольці ще раз пройшлися по хатах, зібрали 180 пудів, витягли останнє. Жінки бігли услід санкам та нестямно волали. Одна схопила немовля, замотане поспіхом, та побігла за саньми, що забирали її майно. Дитина кричала, наче їй відривали ноги, але жінка не зупинялася, перечіплювалася та бігла далі. Вона гукала прокльони, і її крик ще довго кружляв понад селом. А коли жінка впала в замет, то не хотіла вже підійматися. Сусіди ледве витягли її зі снігу та відвели додому. Усі ходили похмурі. Селу загрожував голод, і дуже швидко.

Коли ввечері комсомольці курили, сидячи на ґанку панської хати, до них підійшло кілька чоловікі. Активістів було троє, а селян — п’ятеро. Кілька хвилин вони поговорили, а тоді селяни відійшли порадитися. Один із комсомольців поспішив до будівлі, а як повернувся з Мачулою, то побачив, що його товариші лежать на снігу, де їх б’ють ногами. Мачула рвонув, намагаючись утекти, але від натовпу відокремилося двоє та побігли за ним. Побитих комуністів кинули в підвал, а в.о. голови зв’язали. Чоловіки зібралися в хаті, підтягнулись інші. Було вирішено поїхати до міліціонера та схопити його. Гриць узявся керувати, але спочатку треба було вирішити, чого ж власне вони хочуть. Висувались різні пропозиції: хтось бажав забрати зерно й на тому завершити. А хтось кричав, аби зовсім не було радянської влади на селі. Мачулу повісити, а активістів вигнати на мороз. До самої ночі вони теревенили, сперечалися, кричали. Вирішили зібратися зранку, аби продовжити. У Гриця було п’ятеро дітей і зовсім не лишилося зерна. Єдине, що йому лишалось робити, — це піти проти всіх. Тому він наказав послати по Нестора в ліс, аби зміцнити свої позиції.

Нестор завершив свою розповідь. Весь цей час він димів, наче не розпалена як слід пічка.

— Колгоспи тримаються на державних рабах. За що з нас ще беруть данину? Ми все зі сльозами віддали в колгосп: коней, вози, борони, увесь інвентар. Отримуємо на трудодні. Пролетаріат має будинок, має гроші. А ми за що ж платимо? За те, що ми колгоспники? Можу я почуватися вільним, коли живу, мов панський?

Нестор обурено стукав кулаком по коліну. Потім він повідомив, що треба не зупинятися — тільки так влада їх почує.

— Так я опинився з хлопцями. І зараз прошу — пішли з нами! — сказав він.

Федот завовтузився. Він подивився на постарілу фізію свого сусіда, на те, як той обережно зім’яв у пальцях папіросу, продавлюючи на ній ум’ятини. Шевченко, звісно, пам’ятав, як із ним обійшлися. Принизили та пограбували. Але перед очима постійно стояв погляд Саші, коли вона благала його не чинити спротиву, потурбуватися про дітей. Федот відчував, що справи кепські, багато чого може статися. Йому треба було знайти в собі рішучість, але от біда — не міг! Любив він Сашку, і від доньок несила було відірватися. Зараз у прірву з головою, а далі що?

— Чуєш, Федоте. Чим тебе там Нестор лякає? — неначе відгукнулася на його думки дружина, яка ходила навколо чоловіків.

— Мовчи, жінко! Не твоя справа! — гримнув Федот.

— Ах, не моя? А яка тоді моя? — встала в позу Шура.

— Яка треба! Займайся своїм, ми тут про важливе говоримо.

— О, ти диви, який важливий. А я не важлива? А діти не важливі?

— Ну завелась! Дай нам поговорити!

Федот різко підвівся й навис над Сашею, як скеля над струнким деревом. Він глибоко дихав і готовий був вивернутися полум’ям та лавою.

— Я! Я! Я! — затараторив він.

Нестор, дивлячись, що толку не буде, устав і смикнув Шевченка за рукав.

— Давай-но вийдемо на двір, сусіде.

Федот грізно та суворо шикнув на дружину, хотів був щось сказати, але мовчки одягнувся та вийшов на поріг. Кілька хвилин чоловіки мовчали й дивились на сільський пейзаж, неначе виваляний в борошні. Сірі дошки сараю, паркан, дрова під навісом здавалися брудними плямами на білому полотні. Немовби хтось вимазав ідеально чисту фактуру, понаставляв відтисків та темних слідів. Цей зимовий краєвид зненацька настільки вразив Нестора, що йому перехотілося будь-що говорити. Уночі випав сніг, покрив ще одним шаром білизни всі протоптані ділянки й пом’якшив кути. Вони мовчали. Шевченко волів би все кинути, так йому набридло плазувати! Як він бажав вийти зранку в поле, подивитись на зелений простір віки і вдихнути глибоко-глибоко. Повітря! Свіжого, насиченого пахощами квітів! Він би поклав свою голову, аби бодай на день повернутися кудись назад, у безтурботне юнацтво, пробігти повз високі трави, стати невагомим. Стати нічиїм! Літати й пурхати. Чи це не воля? Так, саме ось так — начебто немає важкості в грудях, каменя на душі. Заради цього він жив завжди. Заради волі. Він думав про те, що волів би краще померти з голоду, ніж плазувати перед владою. Від цього усвідомлення всередині все задрижало, запульсувало. Так сильно, наче з повного жбану виплеснулася вода — сльоза утворилась на краю ока. Федот трошки обернувся й витер її пальцем. «Так, я вирішив! Піду з Нестором, а там нехай буде, що вже судилося!», — подумав він і засопів. Йому все стало легко та зрозуміло. Життя, воно таке — завжди потребує ясності. А от вона, ясність — не хоче він розкарячуватися під комуняками. Готовий на все, аби не бути плазуном. «Я», — сказав він і раптом замовк. «Піду з тобою, Несторе, воно того варте», — не сказав, але подумав він. Подумав. Не сказав…

А все тому, що роздивився в маленькому віконці обличчя Сашки. Вірніше, він помітив, із якими очима вона дивилася на двох чоловіків у дворі. У цьому погляді було стільки благання й страждання, скільки жінка взагалі здатна відобразити. Повні жаху очі! Як же ж так, коли таке сталося, що він не міг відвернутися від погляду дружини? Хто його закував? Федоту стало зле. Захотілося, аби його вбили тут, на місці, щоб не мучився. Піти повіситися, невеличка справа! Мовчання затягнулося. Нестор докурив і витріщив очі в каламутне небо. Він чекав. Нарешті Федот розвернув голову в бік сусіда й коротко промовив: «Я не можу».

Сусід глянув на нього й раптом посміхнувся. Його соромітна й легка посмішка повністю перетворила обличчя, уособила в собі всі сенси, що їх спроможна була породити Несторова фізія. Він стулив вуста і якось простувато подивився на Шевченка.

— Ну, бувай, — сказав колишній співкамерник та пішов із двору.

Щойно він досяг вулиці, стало чути стрілянину. Звідки йшов звук, зрозуміти було важко. Відлуння перкочувалося з боку на бік. Треба було поспішати. Нестор пришвидшив ходу, далі побіг. Коли Нестор прийшов до панського будинку, то побачив, як до невисокої кам’яної огорожі притулилося животом тіло чоловіка, одягненого в чорну шкіряну куртку. Руки безвольно опустилися додолу, ноги заклякли, наче лялькові. На шкіряній спині було видно чималу рвану діру. Біля тіла стояв дід Никифорович, у руках він тримав мисливську рушницю. Нестор наблизився до паркану й побачив на порозі будинку друге тіло. Старий сірий кожух. Хутрова кучма з кролика. Грубі рукавиці. З будинку висипали інші чоловіки, вони роздивлялися тіла, здивовано оглядали діда й мерця в чорній шкірі. Вийшов Гриць. Він перевернув труп на порозі. Закам’яніле обличчя. Розтулені очі. Рот напіввідкритий, наче на початку промови. Спереду дві криваві плями.

— Миколо, як же ж так! — Гриць опустився на коліна, помацав шию й закрив загиблому очі. Вони всі ще трошки постояли, не знаючи, що робити.

— Нас усіх уб’ють! — раптом промовив невеличкий на зріст чоловік у зеленій куфайці.

— Замовкни! — грубо обірвав його той, що стояв поруч, у баранячому кожусі.

— Сам замовкни! Кашу заварили! Шо тепер робити? — продовжував малий.

— Сери-перди-грійся, — без посмішки відповів баранячий кожух.

— От ти будеш срати, а я пердіти, — відізвалася куфайка.

— Ну то пішов… — почав опонент.

— Громадо, не сваріться. Треба поміркувати, дійсно, що далі робити, — промовив Гриць.

— Треба по домівках розходитись, — упевнено сказав маленький.

— Ні-і-і, це не вихід, — заперечив Гриць.

— А шо вихід?

— Треба висунути вимоги, — запропонував Гриць.

— Які то ще вимоги? — не втихомирювалася куфайка.

— Нехай облишать нас у спокої. Ми не чіпаємо радянську владу, і вона нас не чіпає, — Гриць посупився.

— А з трупами шо вирішимо? — спитав баранячий кожух.

— А шо тут вирішувати? Убили вони одне одного, — видала куфайка.

— Ой, дурень, — похитав головою Гриць.

Вони ще довго сперечалися, до них приєдналися інші чоловіки. З’ясовували, як сталася перестрілка. Чекіст у чорній шкірянці завалив Миколу, коли той намагався від нього втекти. Тут підбіг дід Никифорович, батько загиблого, і несподівано застрелив представника влади. Справа тягнула на страту на місці. Дехто вже бажав піти додому, але не наважувався. Дід волав, що «вони» вбили його сина, тому він, як старий вояка, довго не замислювався. Ситуація заходила в глухий кут. Тут вступив Нестор.

— Вони нам нічого не пробачать, — рівним голосом сказав він.

— Шо ти таке кажеш, Несторе? — спитав Гриць.

— Треба стояти до останнього, запам’ятайте моє слово, — була відповідь.

— Кого ви слухаєте? Якщо здамося, усі живі будемо — засперечався маленький.

— Ні, нічого не вийде, — наполягав Нестор.

Гомін посилився. Чоловіки боялися будь-що робити, але й розходитися не хотіли. Коли суперечка досягла високих тонів і, здавалося, лишилося зовсім небагато до того, як селяни наб’ють одне одному пики, пролунав звук. У зимовому селі з його звичайною тишею, яку лише зрідка переривав гавкіт псів, глухі господарчі стуки або ґелґіт домашніх птахів, цей звук сильно виділявся. Гуркіт працюючого двигуна міг означати тільки одне — у селі чужинці. Звук підсилювався, роздвоювався. Наближався. Не встигли чоловіки оговтатися, як тупа зелена мармиза ЗІЛу вислизнула з-за рогу. За нею — ще одна. Вилуплені очі-фари, витягнутий капот, мов псячий оскал. У кузовах стирчало по десятку червоноармійських голів та штиків гвинтівок.

— Усі в хату! — скомандував Гриць.

Селяни нерівним струмом потекли в прохід, штовхаючись і спотикаючись. А вантажівки тим часом зупинилися. З кабіни одної вистрибнув молодий чекіст, з кузова посипалися бійці. Вони одразу ж розосередилися. З другої машини вийшов великий чолов’яга у військовій формі. Мав пряму статуру та суворе квадратне обличчя. Він щось гаркнув, а тоді підійшов до молодого. Двоє спокійно переговорили, і чекіст завантажив кілька бійців назад у ЗІЛ, вирішивши об’їхати хату з іншого боку вулиці.

У самій хаті сільські тулилися до вікна. Гриць дивився краєм ока, чекаючи, що робитимуть червоноармійці.

— Усіх уб’ють! — заволала куфайка.

— Стуліть йому рота! — буркнув Гриша.

— Хто? А! Вб’ють! — заверещав маленький, коли один із чоловіків приклався до його обличчя кулаком.

— Обходять, — прошепотів Гриць.

— Твоя правда, — сказав хтось із товариства.

— У нас і зброї нема. Хіба сокири та вила. І одна рушниця без патронів, — похитав головою Гриць.

— Твоя правда, — повторив голос.

Григорій хотів був обернутися, подивитись, хто це там говорить, але не став. Яка різниця? Півтора десятка селян, які й пістолета в руках не тримали, проти двох десятків озброєних червоноармійців. Сили абсолютно нерівні.

— Я говорив, шо так буде, — маленький підвівся з підлоги, тримаючись за щоку.

— Як цей панікер мені набрид! — зозла сказав Гриць.

— Набрид!? Та й пішли ви всі до біса! Я вас крутив на х..! — заволав чоловік у куфайці.

Він рвонув, прослизнув повз інших, попрямував до дверей, різко смикнув засув, проник в отвір. Гриць не встиг сказати й слова, як чолов’яга вискочив на поріг і опинився на сірих кам’яних приступках. Колись вони були вкриті тонкою мармуровою плиткою, але тепер плитку було видрано й залишились самі цементні плями. Куфайка топтався на рештках цементу, здебільшого пласких, але деінде злегка опуклих. Попереду, біля паркану, мерехтіли гострі будьонівки — вони зайняли позиції біля великої комори, стіна якої виходила на вулицю. Частина будьонівок присіла біля хвіртки. Решта розосередилася. Маленький селянин на порозі підвів руки догори, даючи знак, що здається, і хотів уже зробити крок, спуститися зі сходів. Різкий, приголомшливий постріл розрізав повітря на кілька частин — з одного боку почулося хвилеподібне звучання з низькими басами, яке перейшло у високе клацання. З другого боку — удар кулі, що проникла в плоть. Між цими двома звуками минуло півсекунди. Куля ввійшла в ліве око, простромивши водянистий овал, проникнувши в мозок, розтрощивши черепну коробку, продірявивши капелюха та вилетівши з тіла. Кілька митей чоловік стояв, після хитнувся, трошки закрутився вліво на м’яких ногах, повалився на сходи. Його обличчя зіткнулося з кам’яною поверхнею, ударилося об цементні рештки, приземлилося з хрускотом. Голова лягла на камінь. Єдине ціле око останнім поглядом спромоглося роздивитися всі вигини, опуклості, ямки застиглого цементного розчину на місці мармурової плитки. Убите лежало на зруйнованому. Одне доповнювало інше. Ще секунду око жило, виявляючи якийсь неймовірний інтерес, усвідомлення чогось настільки глибокого, що, навіть якби чолов’яга лишився живий, не зміг би виразити. Напевно, то й була таємниця буття. Бог настільки милостивий, що відкриває свої таємниці лише перед тими, кого він уже покликав до Себе. Бо таємниця ця велика, а людина — розбещена. Ця таємниця існування і є остання винагорода для кожного, хто помирає. І лише в такий спосіб відкривається сенс життя — за мить до смерті, аби нікому його не переповісти.

Минула ще мить, і життя, що хлюпалося в карому оці, припинилось. Око перетворилося на скло, застигло. Тіло завмерло. Настала гнітюча тиша. Чути було, як крук несамовито плескав крилами. Вітер зневажливо шипів, змітаючи сніг із дахів, мов крихти зі столу. Тополя терпляче гнулася, похитуючи рівним стовбуром. І лише у вікні панського будинку метушилися фігури сільських чоловіків, які не знали, що їм тепер робити.