Куркуль

Розділ 6

Щойно Федот зник за поворотом, темні спини посіпак, які вели його, затер білий зимовий пейзаж, а Сашка лишилась стояти на ґанку. Вітер колихав її світлу сукню, танцював навколо неї, здіймав тканину. Олександра дивилась, як її чоловіка забирали до «холодної», як у дворі вештались комсомольці, тягали зерно. Їй хотілося кричати, але не було чим. Дихання немов придавив камінь, що впав на груди. Здавалося, щосекунди стає важче. Ще трошки — і вона повалиться, мов гниле дерево. Її рука, досі простягнута в бік чоловіка, що зник за поворотом, заклякла, перетворилася на деревинку. Саша повільно опустила її і завмерла, не маючи сил зрушити з місця. Скільки так тривало — невідомо, вона втратила відчуття часу. У голові було порожньо і водночас повно. Нічого не хотілося.

— А ну набік, бабо, — грубий чоловічий голос опустив її на землю.

Один із чоловіків заходив до хати, шукаючи мотузки. Саша повільно відступила, дозволила незнайомцю зайти в сіни. Той безцеремонно пройшов усередину, наче це його житло, зашурхотів у сінях, а тоді вийшов із мотузкою. Жінка провела його поглядом, і раптом усвідомила, де вона є і що відбувається. Перед нею якось інакше розкрилася картина грабунку. В одну мить вона немов прозріла, очі наповнилися жахом. Вона прикрила рукою рота, аби не закричати, шпарко рвонула в хату, зайшла у свою кімнату. Тепле приміщення накрило її застоялим повітрям, запахом вареної картоплі, що стояла на столі, ледь відчутним присмаком ліків. Зоя сиділа на лаві, зіщулилася, мов горобець. Дівчинка чула крики на дворі, вигуки незнайомців, гуркіт у сінях і перелякано роздивлялася довкола. Вона здригнулася, коли мати заскочила до кімнати. Вид почервонілої на морозі матері, із обличчям, спаплюженим якимись дикими емоціями, ще більше налякав дівчинку. Вона, здавалось, зовсім поменшала в розмірах, перетворившись на єдину невеличку світлу крапку в темному помешканні.

Саша подивилася на доньку, пройшла повз неї й сіла на табурет. Ліда застогнала, але мати навіть не подивилась у її бік. Вона розгублено втупилася в підлогу. Там, на сірих, протертих дошках, розпливлася тонка плівка калюжі, що натекла з талого снігу. Якщо придивитися, досі можна було побачити слід від чобота чекіста. Знадвору лунали глухі виклики, напівкрики, голосні фрази. Саші стало неймовірно самотньо. Адже вона з чоловіком ніколи не розлучалася. Важка в нього вдача, сваритися майстер, але лише побачить дітей — одразу замовкає. Як це пояснити, що такий бугай виявляється такою малечею перед доньками, — незрозуміло. Це розчулювало її, але… Вони жили на різних боках горба, і тепер між ними немов виріс гай: їхні тіла зв’язали великі, міцні кущі, притягнули гіллям, поєднали одне з одним. Чи кохала його Саша? Хтозна. Яке то кохання, що за смак воно має, що за духмяність? Це, жінки кажуть, коли тріпоче в тебе серденько, мов підв’язане на ниточці. Бачиш нареченого — і в очах тьмяніє. Так воно чи ні, але став чоловік часткою її повсякденності. І спробуй розберися, де тут тріпотіння, а де побут.

Але зараз немов відрізали їй ноги, не було опори на землі. Не вистачало повітря, мутніли очі. Наче позбавили вміння дихати, і вона повільно задихалася.

— Ма, а де татко? — Зоя не витримала напруженої тиші.

Саша подивилася на доньку. Перелякані оченята дівчинки, схожі на потьмянілі зелені намистини, кругле личко, коротке розпатлане волоссячко…

— Він поїхав до міста, треба м’ясо продати, — збрехала Саша, а тоді уважно подивилась на меншеньку, притислась до неї і раптом заридала. Вона завила голосно, по-бабськи, розтягуючи звуки в довгий уривчастий лемент. Донька злякалася і теж слідом за мамою заплакала. Ліда прокинулась, підвелася, витріщилась на маму й сестричку, не розуміючи, що відбувається, і почала собі схлипувати. Троє плакали, наче це єдине, що їм залишилось.

Коли повернувся Петро, уже починалися сутінки. Він під’їхав до двору й одразу побачив недобре: хвіртка перекривилася, усюди були довгі сліди чужих санок, злегка присипані жовтими плямками зерна. Завів Жвавого, лишив запряженим і попрямував до комори. Тоді в садок, обійшов усі сараї й остовпів — усюди порожньо. Лише один мішок пшениці, засипаний сіном — видно, до нього не встигли дістатися. Поспішив у хату, зайшов до братової кімнати — посеред неї сиділа Саша. Вона поклала голову на стіл, поруч Зоя — очі прикриті. Тиша.

Ця картина настільки вразила Петра, що він не наважувався зробити ані кроку. Стояв біля порогу, у теплім кожусі, з-під шапки в нього бігли струмочки поту, неначе сльози текли.

«Померли», — подумав він і одразу ж дорікнув собі за такі чорні думки.

Ніхто в хаті не ворушився. Ще кілька хвилин він потинявся й ступив уперед. Підійшов до невістки, поклав їй руку на плече — нічого.

«Точно, померли», — ще раз подумав Петро.

Тут дівчинка завовтузилась, подивилася на дядька.

— Мама спить, їй погано, — прошепотіла вона.

— Що трапилось? — так само тихо спитав Петро.

— Незнайомі дядьки прийшли, а тоді тато кудись пішов, — продовжила Зоя.

— Куди?

— Я не знаю.

— Скільки їх було?

— Я не знаю.

Дивлячись, що толку нема, Петро посмикав Сашу. Та повільно підвелась: заспаний вигляд, пом’яте обличчя.

— Що трапилось? — повторив він.

— Петрику, це кінець, — глухим голосом відповіла Саша.

— Що? — зовсім перелякався Петро.

Вона подивилась на нього і так само тихо розповіла про те, що відбулось. Кілька разів дівер відводив голову, стукав себе по руці, плювався. Невістка доповіла йому і про грабунок, і про дивного чекіста, що за найменшу провину або непокору готовий кидати до «холодної». А на останок — як вели Федота в панський дім.

— Це якась помилка, помилка, — бурмотів Петро.

І далі — вештання комсомольців у дворі, вози, які підганяли до хати, голова, що стояв біля сараю, мов пес.

— Неможливо. Це помилка, — шепотів він.

— Яка помилка? — нарешті почула його Саша.

— Така! Я ж домовлявся… — сказав Петро й одразу ж замовк.

— Про що?

— Що? Га? Нема різниці. Не твоя справа.

— А чия?

— Точно що не твоя, — відрізав Петро — Приготуй-но їсти!

Саша недовірливо дивилась на нього, аж тут закашляла Ліда; лихоманка так і не відступала. Олександра підійшла до доньки, погладила її щоку, присіла на ліжко.

— Я сказав, їсти приготуй! — знову приступив Петро.

— Та як ти… — жінка намагалася не кричати на дівера, але той не відступав. Чолов’яга він був ще більший за Федота. У селі казали: таких величезних треба пошукати. Але, на відміну від брата, Петро був злий, зривався часто-густо. Баби поміж собою пліткували, що не дай Боже йому під руку потрапити — заб’є. Побоювались його, та й Сашка з першого дня знайомства дивилася на Петра криво. Кілька разів вони сварилися, але чоловік був поруч, завжди їх розводив. А тепер вона сама, нема кому оборонити. Тому жінка повільно підвелася, поправила сукню; пішла поратися. Поставила на стіл картоплі, дістала соління, м’яса, хліба та трошки казенної горілки.

Петро сидів біля стола і якось недобре на неї дивився. Його погляд поєднував і злість, і неміч, і розгубленість. Саша ходила по хаті, витягала харчі, а він уважно стежив, придивлялася, як жінка нахиляється, і пружні, налиті груди надимають тканину сукні. Краєм ока вона вихоплювала хтиві очі дівера, робила різкі рухи, намагалась швидше зібрати на стіл. Цей погляд Сашка давно зауважила. Кілька років тому хазяйнувала вдома, тягла свині казанчик із комбікормом, а спиною відчуває: учепилися в неї карі чоловічі очі. Нахилилася — і точно, сидить на лаві, немов струга косовище, а сам придивляється, мацає її поглядом. Хотіла вона сказати Федотові, але злякалась: обізвав би дурною й послав куди подалі. Чого б це діверу залицятись до невістки? І ось тепер знову це хтиве блукання очей, немов він бажає роздягти її просто зараз, притиснути своєю величезною долонею. Саша поставила їжу, розклала у великі глиняні миски, а Петро заходився жадібно поглинати м’ясо з картоплею. Кілька хвилин вони мовчали, чоловік усе доїв, важко позіхнув.

— Накладай, віднесу брату. Певно, голодний як пес, — пробурчав старший Шевченко.

Не кажучи ані слова, Саша знову встала з ліжка, знайшла газету, розгорнула її на столі, поклала хліб, солоний огірок. Покрутилася, накинула легку куфайку й вийшла в сіни по сало. Вона шаруділа в темряві, намагаючись знайти діжку з харчами. Жінка навпомацки пройшла кілька аршинів, а тоді зупинилася — звикала до насиченого сірого мороку. Густі контури предметів — лопат, кіс, ящиків — створювали дивовижний темний візерунок тіней, що їх заледве можна було розрізнити. Тут двері відчинилися, жовтувате світло напіврозкладеним віялом розкинулось по підлозі, а згодом звузилося до тонкої смужки, яка була здатна прослизнути через щілину, поки зовсім не зникло. Двері знову зачинилися. І все було б нічого, але Саша помітила, як крізь щілину протиснулася чоловіча постать. Вона стояла ближче до Петрової кімнати, тому довелося б зробити пару кроків, аби добратися до неї. Кілька хвилин нічого не відбувалося. Шура заблагала про себе, почавши шепотіти звичайні слова молитви. Їй здавалося, що це не просто чоловіча тінь, а сама смерть прийшла. Звісно, вона розуміла, що, крім Петра, нема кому було ввійти, але ця несподівана поява збентежила її душу, немов усередину посадили птаха, що б’ється, аби вирватися на волю. Це тривало секунд десять, але для неї наче минув цілий день. Час занурився в пітьму, заплутався в темряві та зупинився. Тут у протилежному куті сіней темрява заворушилась, розмазуючи по приміщенню чорний контур. Сашка злякалась ще сильніше. Якимось своїм жіночим відчуттям вона зрозуміла причину приходу дівера: він прибув по неї. З вуст злітали церковнослов’янські слова, прохання до Господа й стогнання — усе сплелося в один довгий і приглушений стогін.

— Сашко, ти де? — гримнув Петро.

Після цих слів жінка ще більше злякалася, навіть трошки зігнулася, скрутилась в одну невеличку пляму. Старший Шевченко пройшовся дрібними кроками, недоладно розчепіривши руки. Тут він зачепив пальцем ту, яку шукав. Жінка спробувала видертися, та він ще міцніше взяв її за лікоть.

— Ти чого це? — обурилась вона.

— А ти шо, де бігти зібралася?

— Хто ти такий, що мені вказуєш?

— Ух, яка норовиста. Я давненько за тобою спостерігаю.

— Спостерігай, та очі не поламай.

— Чого це ти грубіяниш? Я тобі нічого поганого не вчинив.

— Тоді навіщо тримаєш? Відпусти!

— Відпущу, коли час прийде. Ти, головне, не комизься.

— Та як ти… як ти смієш?!

— Смію. А шо ти думала?!

— Я Федоту скажу! Відпусти, кажу!

— І шо? От і що буде? Намелеш, що я тебе за руку тримав? Так ти спіткнулася в темряві і я тебе підтримав, аби не впала.

— Чого тобі треба?

Тут Петро приступив до неї, навис, як гора. Він присунувся так близько, що Саша відчула важке його дихання. Терпкий, настояний чоловічий запах — намішаний з цілого сонму різноманітних душків, від різкого, пронизливого духу поту до приємного аромату їжі. Чолов’яга притиснувся ще ближче.

— Ну, не балуй. Просто побудь зі мною, — якось навіть лагідно промовив він.

Шура спробувала видертися, та де там. Петро притулився до неї тілом, схопив її лікті, трошки розвів, умазав у стіну.

— Відпу… Що ти роби…. Я Федоту… розповім…

— Полегше, полегше. Ти думаєш, я зовсім бовдур? Нічого ти нікому не розповіси. А як скажеш, то я першою придушу твою малу. Шкода душі невинної, але от комуністи кажуть, Бога нема — то хто мене покарає?

— Я… Ти… збожеволів…

— Ти мене, Сашенько, з розуму звела. Нема сил уже, терпіти не можу. Доторкнись до мене.

Останні слова Петро сказав таким м’яким, аж наче оксамитовим голосом. Уся його чоловіча природа розбурхалася, напружилася й задеревіла. Він притискався до пахучої жінки, чув, як птах у грудях несамовито б’є крилами, але це його ще більше схвилювало.

— Ні… Благаю, не треба… Тільки не зараз!..

— А коли? Нема сил уже терпіти!

Він застогнав, але з такою глухотою, що стогін його перетворився на звірячий рик. Одною рукою він притримував руку Саші, другою долонею Петро схопив її за підборіддя.

— Які очі! Яка ж ти гарна!

Жінка спробувала чинити спротив, але хватка чоловіча сила не давала їй рухатися.

— Як я давно цього чекав!

Рука полізла їй під поділ, піднімаючи сукню.

— Я візьму тебе!

Саша здригнулась, закрутила головою, але Петро втримав її.

— Ти…

Останню фразу він договорити не встиг: двері почали відчинятися, віхоть світла впав на підлогу. На долю секунди старший Шевченко забарився, і, скориставшись моментом, Шура звільнилася, притьмом опинившись біля виходу. Мідно-жовте світло осяяло приміщення, двері відчинилися і в отворі з’явилася заплакана та перелякана Зоя.

Саша зайшла в кімнату й зачинила за собою двері. Вона обійняла доньку, усередині в ній усе тремтіло. Дівчинка схлипувала й намагалась щось сказати матері, але та не слухала. Хата попливла перед нею, усе затуманилось, утратило контури. Жінка гірко заплакала.

До кімнати з півгодини ніхто не входив. Гасова лампа відкидала нерівні відблиски по речах: вони танцювали на печі, зіскакували з припічка на ліжко, а тоді на лаву, уздовж вузького прямокутника вікна, пробігали далі й падали з розбігу на Ліду. Їй полегшало, дівчинка сиділа, закутана пуховою ковдрою, і дивилася, як мати складає харчі в пожовтілу радянську газету. Саша поспішала, тому склала їжу абияк, у нерівний згорток. Поквапилась укласти дівчат і сама опустилася на лежак, пригасивши вогник. Перед носом крутився запах Петра, здавалося, що гострий присмак поту проник у всі пори її шкіри, заглибився в нутрощі. Тут двері тихо зарипіли — увійшов дівер. Побачив згорток на столі, підійшов, узяв. На якусь мить завмер. Шура вчепилася поглядом у його постать, очікуючи якнайгіршого. Вона пожалкувала, що нічого важкого не було поруч, хотіла простягнути руку до печі, але злякалась, зупинилась. Фігура закам’яніла. Здавалося, ніби той, хто стояв, про щось замислився. Подекуди він рухав рукою, пересував тіло, неначе заводна іграшка, і знову завмирав. Кожен шурхіт змушував Шуру здригатися. Її жіноче нутро тремтіло, мов кущі шипшини на вітру. З вуст знову зірвалися церковнослов’янські, біблійні слова.

В одну мить Петро обернувся, зробив кілька кроків до жінки, нахилився до її обличчя. Ніздрі заповнив ядучий запах, проник у мозок, роз’їв усі думки. Жінка обімліла. Обличчя дівера зітнулося зі шкірою Саші, колюча щетина легенько притулилася до її щоки, порухавшись нагору й униз. Запахло цибулею й вареною картоплею.

— Скажеш Федоту — приб’ю, — спокійно промовив Петро, різко підвівся, схопив згорток та попрямував до виходу.

Він вискочив з хати й широко та шпарко покрокував до середини села. Морозна ніч обдала його крижаним вітром. Гострі голочки хуртовини вчепилися в розпашіле лице. Старший Шевченко наступав на хрустку кірку снігу, витискаючи валянками грубі сліди. Злість кипіла в серці, мов казан із водою на печі. Глибоко вдихаючи холодне повітря, він потім гучно видихав, немов прагнув остудити нутро. Петро був лютий на всіх у цьому світі. На Федота, що не хоче спокійно жити при новій владі й лізе в амбіцію. На нові порядки, до яких треба пристосовуватися. Звідки це звіряче почуття самозбереження? Які гвинтики крутяться в голові людини, зрушуючи весь механізм виживання, невпинно розкручуючи зубчасті колеса у свідомості та будуючи плани з порятунку? Не думав він про такі тонкі матерії. Слухався інстинктів, мов звір, брав слід, тікав від мисливців. І зараз Шевченко йшов до свого брата, ніс згорток їжі, а сам весь час думав, яким буде завтрашній день. У голові його крутилися комуністичні гасла, перед очима — обличчя Саші. Руки все ще відчували м’якість жіночих грудей. Йому кортіло жінку, а ще більше — не втрапити в немилість до чекістів. Усе змішалося. Думки блукали, кидаючись по кутах розуму.

— Ти… куди? — раптом покликав його нетверезий голос.

Петро озирнувся — біля дороги стояв голова. Він хитався, як лист на вітру. Іноді голосно цмокав, незадоволено плював, а тоді намагався йти, але ноги його ледве рухалися.

— А, це ти. У справах, до Уляни, по трави. Племінниця захворіла, — відповів Шевченко.

— За… зах… захво… ріла… іла, — нарешті повторив голова.

Петро про себе всміхнувся: «Іла, дістала тебе іла». Але вигляду не показав, що його співрозмовник здається йому кумедним і огидним.

— Давно тут стоїш? — спитав він.

— Хто? — майже миттєво відповів голова.

Шевченко знову про себе всміхнувся: «Тупий як колода, звідки ви лізете?» Але голосно промовив інше:

— Додому час, давно дружина чекає, певно.

— Чия дружина? — із абсолютно серйозним, але почервонілим обличчям продовжив п’яний.

І цього не пропустив співрозмовник. У голові проплинуло, мов хмара: «Та-а-ак, від такого мужа лишилась хіба калюжа».

— Твоя, голово. Твоя, — пояснив Петро.

— А-а-а, — багатозначно протягнув голова, вкладаючи у своє довге «а» стільки п’яних сенсів, що вимовляти їх можна було аж до ранку.

— Добре, я пішов, — відрізав Шевченко, второпавши, що нетверезий голова здатен лише на короткі звуки.

На це голова замукав, навіть махнув рукою, немов проганяв муху. Ще кілька хвилин він очманіло озирався навсібіч, йому здавалося, що поруч хтось стоїть. Тому він час від часу видавав різноманітні звуки, сподіваючись у такий спосіб розважити співбесідника. Але поруч нікого не було — Петро пішов геть своїм широким кроком, прямуючи до підвалу, а порожньою вулицею летів сніговий пил, який підганяла легка завірюха.

Голова з інтервалом у хвилину гикав, тоді буркотів щось на кшталт «пардоне-муа». Звідки він знав такі слова? Та був хлопчиськом, служив у пана й чув, як молоденька француженка вчила панових пасинків. Так і припали ці слівця. Він довго ще пам’ятав різне чужинське, але поступово з роками все забувалося. І лише в часи дикого й безпросипного пияцтва пробивалась у голову інтелігентна французька мова, освітлюючи непроникну темряву колгоспної буденності.

Роблячи маленькі кроки, він повільно почимчикував, тримаючись за парканець. Його шлях лежав через вузьку стежку, глибокі ями, збиті заметіллю замети. Якби голова навіть захотів порахувати, скільки разів він падав, то не зміг би, бо дуже велике це було число, близьке до числа Звіра. Кілька годин він блукав короткими сільськими вуличками, поки нарешті не дістався до свого будинку. Наче пес, відчув запах вогнища, неслухняними ногами пройшов крізь двір і проник у дім. Сил у голови вистачило рівно на те, аби подолати сіни, різко відчинити двері в хату (що спричинило неабиякий галас дружини та трьох дітей) і одразу гепнутись, мов підрубаний, на холодну дерев’яну підлогу.

У такому стані голова проспав до обіду. Діти бавились, стрибали через татка, тицяли в нього ложками, обсипали хлібними крихтами, але п’яний сон занурив батька в далеку далину. Там, де на чалих конях вони разом із француженкою проносилися крізь кудлате поле віки, яке готувались косити.

Ця «подорож» завершилася звісно чим — міцним похміллям. Голова важко розліпив ліве око, подивився навколо. Дітлахи бавилися на ліжку, жінка поралася по господарству: носила воду, готувала тісто на хліб. Замашний біль прошив лівий бік макітри. Стало так зле, що голові кортіло волати, мов котові, якому затиснули причандали. Настільки боляче, що розтуляти праве око він не наважувався: а раптом макітра зовсім лусне, розпадеться на дві частини, як кавун? Так і лежав одноокий, водячи зіницею по кімнаті, придивляючись до того, що відбувається в його житлі. Ще довго похмільний керівник колгоспного господарства вивчав навколишню реальність. Згодом ризикнув і напіврозплющив друге око.

Минула година. Голова перевернувся, трошки підвівся і з усміхом п’яного священика, готового до сповіді, подивився на дружину. Та пхикнула, а якщо придивитися — навіть трошки плюнула в бік чоловіка. Невідомо, чи долетів її отруйний плювок, але чолов’яга скочив, натягнув валянки (дбайливо зняті жінкою) і пішов за хату до вбиральні. Він вийшов на двір — стояв світлий, морозно-свіжий день. Потупотів навкруги хати — ось уже й жадана будівля. Зробив кілька рухів і тут почув різкі кроки; обернувся, упізнав того, хто наближався. Хотів був відкрити рота й поцікавитись, чого це той лазить у нього по дворі, але тут зненацька повітря засвистіло, морозний потік обдав крижаним дотиком і наступної миті гостра сокира з тонким блискучим лезом опустилася на макітру голови, проникаючи всередину його болісного, похмільного мозку.