Куркуль

Розділ 14

Федот не міг заснути. У хаті вже зменшили яскравість гасової лампи, залишивши тліти маленьку червону пелюстку полум’я в скляній оболонці. Саша, стомлена хатньою роботою, заснула. Відвернувшись до стінки, вона тихо сопіла. Діти принишкли, теж занурилися в глибини сну. На іншому кінці будинку у своїй кімнаті спав Петро. Коли його кинули посеред поля, він, не дочекавшись допомоги, намагався йти по втоптаній дорозі, але марно — пройшов тридцять аршинів і впав знесиленим. Тільки пізно ввечері за ним приїхав брат. Поруч із ним на санях сидів сусід Микита, літній чолов’яга з непривабливим обличчям. Федот тримав у руках сокиру й боязко озирався навсібіч. Він марно шукав хоч якихось слідів Жвавого, але той, зведений грабіжниками, розчинився в сніговій кошлатій завірюсі. Немає більше коня! І санок! І багато чого вже немає. На Федотовому обличчі застигла маска жалю. Не себе він шкодував, а бідну тварину, яка зникла в чужих людей. Ех, як же ж так, Жвавий! Хто тебе погладить, приголубить? Із ким можна буде ще поговорити без докорів і стогонів? Ні з ким… Життя подробилося, як горіх під молотком. Так він зустрів брата — злий, пригнічений і з темним лезом сокири.

Коли вони привезли Петра додому, той охав і стогнав щохвилини. Зле йому було тілом так само, як погано було на душі у Федота. Пораненого Шевченка обмили, оглянули. Наявне було невелике обмороження пальців ніг, і злегка кровоточила рана від кульового поранення. Оклигає, виживе. Та й що говорити, у Шевченків увесь рід такий — здорові, угодовані, рум’яні. Ось батько жив би і жив, якби духом не впав після Революції та не вщух, мов рослина. І сини його звикли і до важкої праці в полі, і до не дуже радісного селянського життя взагалі. А коли радіти? Працювати потрібно. «Потрібно. А кому це потрібно?» — подумалося Федоту. Від цієї думки йому стало раптом нестерпно гірко. Він просто відчував цю гіркоту в роті, немов полину наївся. Хотілося сплюнути, виполоскати рота, але не допоможе. Знав він, що гірше стає з кожним днем, уже не відаєш, коли це припиниться.

Молодший Шевченко лежав у напівтемряві. Рожеві відсвіти з печі просочувалися крізь сіро-темні тіні. Гасниця тліла сірниковою голівкою. Бліда смуга місячного простирадла спадала з вузького віконця на чорну підлогу. У голові розсипалися думки, розліталися голоси, неначе намальовані, пливли в каламутній далині свідомості. «Як же ж гірко! Ой, як гірко», — сухо пробурмотів він. Відразу йому згадалося, що ніхто не поховав Нестора. Так він, мабуть, і лежить у снігу, навіть, може, обгризений звірами. Не по-людськи! Федота так схвилювала ця думка, що він хотів схопитися й бігти до лісу просто зараз, але де там — була безпросвітна ніч. Уся нечисть вийшла на стежки, можна і не повернутися живим. Перевертаючись і смикаючись, він довго не міг заснути, усе думав і думав. Коли нарешті потік думок став рідшим, обмілів, як літня річка, а потім і зовсім пересох, Федот провалився в порожній і просторий сон.

Рано-вранці він уже ступав по сніжній поверхні, продавлюючи глибокі рівні сліди. Він закутався, в одній руці тримав ту ж сокиру, а в другій — піку. Потрібно було викопати в землі хоч невелику яму, аби поховати колишнього сусіда. Йому здавалося, що він зараз побачить його останки, обгризені до кісток, роздерті нутрощі, кишки, що випали. Ці видіння кидали його в остуду, турбували всю дорогу. Та й як це — бачити те, що приховано в людині? Прикритий шкіряною оболонкою, організм береже в собі безліч огидних частин. До чого ж воно влаштовано непривабливо, нудотно, лячно — це людське тіло! Навіть більше, ніж у тварин. Бо тварина є плоть землі, а людина — її душа. Тому вигляд розкритого людського тіла такий незвичний і мерзенний.

Ще трохи; ось і та галявина. Він обережно ступав настом, немов це була трясовина. Ось тут сталася колотнеча, значить, десь має залишатися труп. Ось — опуклий горбок. Треба розрити. Федот заходився розгрібати снігову купу, але, на жаль, докопався до обмерзлої землі, і нічого. Так було і вдруге, і втретє, поки він не побачив збоку непримітну хвилястість на рівній поверхні. Шевченко обережно підійшов, торкнувся рукавицею, заглибився і відчув щось тверде. Є! Рухаючи долонею на всі боки, розчистив шматок горбка, оголивши сіро-зелену тканину. Змітаючи сніг і знімаючи шар за шаром, Федот побачив людину. Хоча не все сталося так, як він собі уявляв. Сірозеленість поширилася, перетворившись у солдатську шинель. На ногах чорніли кирзові чоботи. Стирчали посинілі руки. Це червоноармієць, який хотів його вбити! Ось воно як, значить, він розкопав свого душогуба. Чоловік трохи відступив. Обличчя загиблого селянин не став розкривати. Та й що дивитися на цю закривавлену пику? Собаці — собача смерть. Нехай тут так і лежить — звір поласує. Йому стало раптом нестерпно зле, гірше, ніж зазвичай. Ніби він дивився зараз на себе, ніби не солдатик там лежав, а він сам — умерз у лісовий ґрунт, з’єднався з лісом.

«Ось яка вона, смерть. Потворна, немов відьма. Холодна, як лід. Противна й жорстока», — думав селянин. Він почистив сніг на шинелі, скинув, ніби борошно зі столу, тонку снігову стружку і продовжував, поки не показалася золотиста бляха на ремені. У квадратній окантовці виднілася зірка, посеред якої застигли серп і молот.

— Диявольська позначка, — пробурмотів Федот.

Після відійшов далі в пошуках свого померлого сусіда. Як на зло — немає його, немов провалився в товщу землі, просочився в густі шари ґрунту. Шевченко ступав по перині снігу, залишаючи вм`ятини і ямки. Нишпорив пікою і туди, і сюди. Тіла не було. Невже поглинули його вовки?! Навколо було тільки безмежне біле простирадло та могутні стовбури високих ялин.

Шевченко почухав голову. Він уже обнишпорив усю округу — трупа немає. Тільки зібрався йти, як почув позаду хрускіт гілок. Обернувся — брунатна туша повільно наближається до нього. Ведмідь! Шатун! Звідки вони в цих краях? Забрів невідомо звідкіля. Глухий рик, повільний крок… У цей час вони особливо злі, не знають спокою й сну. Федот озирнувся — звір рухався спокійно, неначе йому ні до чого немає діла. Він навіть опустив голову й брів, як вівця, іноді поглядаючи вперед. Поки не стало надто пізно, Шевченко вирішив залізти на дерево, щоб перечекати, коли ведмідь пройде далі. Заклавши сокиру за пояс і схопивши піку, Федот потягнувся до гілки старого дерева, ногами підпер стовбур і рвонув угору. Піднявся й поліз вище. Дякувати Богові, вітер піддував з іншого боку й шатун не відчув його. Чоловік заліз якнайвище, причаївся.

Брунатна пляма виднілася на мармуровому тлі. Звір обминув дерево, де сховався Федот, і наблизився до снігового горбика. У ньому, як в труні, виднівся труп червоноармійця. Голодний ведмідь почав обнюхувати тіло, намагався зрозуміти, що за тухлий запах пробивається крізь крижану кірку. Він нахилив морду, водячи нею в різні боки над зеленіючою тканиною. Потім добрався до синьо-блакитної руки, присипаної снігом. Сильне, широке дихання розпорошило сніговий покрив, відкривши змертвілу плоть. Тварина ще раз глибоко вдихнула, розкриваючи ніздрі. Трупний запашок став відчуватися набагато сильніше. Їжа! Майже миттєво ведмідь надкусив знайдене, яке піддатливо хруснуло, і заплямкав мертвою плоттю.

Федот щойно запримітив, що звір схилився над червоноармійцем і повільно водив мордою. Шевченко в цей момент висів на дереві, у п’яти аршинах від дивної пари. Ведмідь страшенно налякав його, та й що сказати — він узагалі бачив такого звіра вдруге в житті. У цих краях вони — рідкість. Страх розплився в душі, проникаючи в усі куточки. Перечекати тут, краще перечекати! Нехай звірюка наб’є черево, а що — трупу вже байдуже. Що йому тепер? І тут, на цих думках, щось сколихнулося всередині, наче лід в ополонці. Федот раптом подумав: а ось якби його так кинули на розтерзання диким звірам? Від людини після смерті залишається лише оболонка, яку, мов покинутий будинок, потрібно зберегти…

Федот зітхнув. Ох, це ж його прагнення бути правильним! Ось і зараз терзає його, не дає спокою. Шевченко трохи подався вперед — подивитися, що там робить ведмідь; однією долонею вчепився за гілку, перенісши трохи своє тіло. Тут із руки випала піка, із гострим і противним звуком полетівши вниз. Бух! Ведмідь повернув голову, завмер. Звук розтривожив його. Він відірвався від поглинання трупу й зробив кілька кроків, напружено вдивляючись у лісову далечінь. Шевченко, розтягнувшись, спробував пересунутися назад, ближче до стовбура, повів рукою, намагаючись ухопитися за невеличкий, на дві п’яді, сук. Але тут рукавиця ковзнула по зледенілій корі, Федот сіпнувся, не втримався, тіло втратило рівновагу, він звалився на нижню гілку, зачепився рукою, провисів секунду й полетів униз. Ще гілка, падіння пом’якшало, але пальці вперто не хотіли схопити товсті, укриті гидкою крижаною кіркою відгалуження, ковзали й розтискалися. Три аршини, і він звалився в сніг. Приземлення невідомого об’єкта ще більше здивувало ведмедя, який підвівся на задні лапи й погрозливо загарчав. Йому здалося, що чужинець захотів поласувати його їжею, тому він сприйняв це падіння як раптову атаку невідомого звіра, що лазить по деревах.

Федот плюхнувся до м’якої перини снігу, який піддався й прийняв його до морозної гущі. Добре, що в падінні Шевченко встиг вихопити сокиру й направити її лезом від себе, інакше він розпоров би власне черево: безглузда й випадкова смерть. Щойно він приземлився, як почув дикий, глухий рик. Шатун повільно йшов на двох лапах у його бік, а потім зненацька з тупуватим гуркотом опустився на чотири й побіг на чужинця. Шевченко стрепенувся, підвівся на ноги, і тут велика туша налетіла на нього, збила з ніг. Майже в цю ж секунду чоловік устромив у бік оскаженілої тварини сокиру. Ведмідь завив, трохи подався ліворуч і, колошматячи лапами по снігу, поповз до Федота. Божевільний біль пронизав тіло ведмедя. Сокира так і залишилася стирчати в його боці, вище лопатки. Ведмідь остаточно опустився в сніг. Цієї секунди було достатньо, щоб чоловік відкотився, підвівся й навіть витягнув руку — хотів дістатися до інструмента. Але марно! Ведмідь засмикався, намагаючись вигризти сокиру. Федот позадкував.

У голові було лише дві думки: «дерево!» і «тікати!» Відступаючи назад, він дивився, як ошаліла звірюка совається заметами, намагаючись дотягнутися до держака сокири. Лезо завдавало тварині нестерпного болю. Але, зрозумівши, що вгамувати його не можливо, ведмідь розвернувся й подивився на кривдника. Пролунав грізний рик. Федот тим часом відповзав і відповзав. Він страшенно шкодував, що випустив піку з рук і був тепер цілком беззбройним перед ікластою дикою брунатною потворою. Звір зробив два кроки, але вже не ризикував знову бігти на ворога. Потрусив головою. Кривава слина розлетілася з пащі — від болю ведмідь прикусив язика і став ще злішим. Шатун загарчав. Спочатку тихо, потім дужче.

«Якщо залишуся без руки або ноги, але живим, вважай — пощастило», — подумав Федот. Він задкував, а звір наближався. Знову пролунав рик, і сильний застояний сморід дикої тварини вдарив у ніс. Запах був схожим на те, як пахне випатраний шлунок свині. «Тільки б жити, хоч як», — знову подумав Шевченко. Вони наблизилися до трупа: чолов’яга, позадкувавши спиною, а хижак — наступаючи. Ще мить — і він кинеться на ворога! Федот уперся руками в щось і зрозумів, що дістався до мерця. Його замерзлі, почервонілі долоні (рукавиці впали під час падіння) доторкнулися до вмурованої в сніг тканини. Він спробував трохи піднятися, аби подолати перешкоду. І тут він відчув щось тверде. Дерев’яне. Це приклад гвинтівки! Тієї ж секунди звір побіг на людину. Федот переніс своє тіло в напівоберті, опинився позаду трупа й схопив зброю. Смикнув її, але де там — гвинтівка примерзла. Ведмідь миттєво опинився біля чоловіка, заніс пазуристу лапу, мітивши в голову. Шевченко безуспішно смикав примерзлу зброю і якимось невідомим, шостим почуттям усвідомив, що потрібно кинути даремний поки що приклад: він схопив руку мерця й виставив її перед собою, підставивши під укус величезних жовтих іклів. Мертва плоть піддалася під ними. Пролунало нудотне «клац!» — ведмідь перекусив руку, і лікоть із долонею тепер звисав із пащі, а шинельна тканина зникала в ній. Тварина задрижала, намагаючись одночасно доїсти м’ясо й виплюнути неїстівний рукав. Усе це відбувалося прямо перед очима у Федота.

Чи можна описати почуття, які виникають у той час, коли перед твоїм обличчям клацає звірина щелепа, розпалена й страшенно розлючена тварина кидається, догризаючи тіло мерця, а ти намагаєшся відірвати від землі приморожену до трупа гвинтівку? Зігнувши пальці, Шевченко встромив їх у крижаний пласт. Закричав. Загарчав. Заволав диким голосом, немов звір. Залізяка нарешті піддалася, із тріском відірвалася. Ведмідь же якраз упорався з шинеллю й кинувся на Федота. А той розгорнув гвинтівку й встромив штика прямо тварині в око. Шатун завив, шарпонув лапою чужорідне тіло, через що відчув нестерпний біль. Пролунав рик, сповнений убивчого страждання, потім стогін, хрип, сопіння. Ведмідь смикнувся, по шерсті пробігло сильне тремтіння, і він звалився на сидячого перед трупом Федота. Брунатна туша придавила людину. Від падіння гвинтівка зрушилася, розламавши рану. Кров линула на кожух Шевченка. Вищирений писок приземлився біля його обличчя. Гарячі краплі звірячої слини падали на шкіру й тут же загусали огидним, смердючим слизом.

Кілька хвилин Шевченко лежав, придавлений звірячим трупом. До смороду слини додався сморід брудної шерсті ведмедя. Федот дивився в небо. Там паперово-білі рвані хмари прикривали тендітну блакить. Нагорі все застигло, скуте морозом. Хмари стояли над лісом, холодне сонце виблискувало сріблястими променями з туманної товщі. Шевченко нічого не хотів. Він так утомився! Кудись біжить, щось робить. Із чимось бореться. Скільки в нього залишилося сил? А спробуй розібратися. Здавалося, ніби він виснажився, голодував, а тепер ледве повзе по стежці життя. Федот зітхнув.

— Потрібно зібратися, встати та йти. Тільки дім і сім’я в мене залишилися, — із гіркотою пробурмотів він, шукаючи причин для існування.

Він звільнився, виліз з-під туші. Відкинув її. Бог ти мій! Який худий! Ведмідь лежав на снігу, і навіть густе хутро не могло приховати його змарнілої плоті. Поневірявся він по лісі, не знаючи, куди себе пристосувати.

— Просто як я, — усміхнувся Федот.

Він оглянув тушу, подумав, що варто сходити за санками й притягти її додому. Часи зараз такі ж худі, як і цей звір. Перебирати харчами не доводиться. Шевченко подивився на труп червоноармійця, розчистив від снігу його обличчя. Молодий, худорлявий, стрункий. І як його сюди занесло?

— Клята радянська влада, як я її ненавиджу, — суворо сказав Шевченко. Подумав, що треба взяти з дому кайло й лопату, а коли повернеться, поховати бійця. Мабуть, так по-християнськи — прощати ворогів своїх, хоча б і після смерті.

Він сховав у кущах гвинтівку — може, і згодиться — та пішов у бік села. Шлях не близький, тому він поспішав — потрібно дізнатися, як там Петро й дівчата. Ліда мала вже повернутися зі школи.

Коли він зайшов до себе в хату, Сашка зойкнула й мало не впала в нестямі. Ще б пак: верхня частина чоловікового кожуха була залита червоним — свіжою кров’ю. На обличчі чітка яскраво-малинова подряпина (ведмідь зачепив), сам весь у снігу, та ще й пре від нього чимось таким, як із помийниці.

— Господи! Як тобі так попало? — кинулася вона до Федота.

— Ех, мамо. Що не день, то тінь на тин. Із ведмедем боровся, — буденно сказав той.

— Як боровся?! — зойкнула Саша й присіла на лавку.

— Руками, — злобно всміхнувся Федот. — Дурна, як боровся, напав на мене клишоногий, а я його підрізав.

— Який клишоногий? — не могла прийти до тями Сашка.

— Волохатий, — знову посміхнувся той.

Але бачачи, що дружині зовсім погано, пом’якшав.

— Не переживай, жіночко. Усе вже позаду, — із надією сказав він. І тут раптом присів поруч, поклав голову на коліна дружині. Федот відразу відчув цей сильний жіночий аромат — дух дому, чогось смачного і вплетений у нього запах жіночого тіла. Влаштувавшись на колінах у дружини, він раптом заспокоївся. Йому так хотілося відсторонитися від цієї земної суєти, знайти в чомусь умиротворення, і ось він відчув його тут!

Сашка дивилася на голову чоловіка й не могла зрозуміти: Федот це? Усе воював, бився з кимось. Відстоював, наполягав. Але ось щоб так — опуститися, влягтися й мирно лежати? Уже не розуміла, що більше її здивувало в нинішньому дні: кров на одязі чоловіка або його ніжність? Тут підійшли дівчатка. Старша, Ліда, дивлячись на не бачену досі картину, сіла поруч із матір’ю на лавці, а молодшенька, Зоя, опустилася на підлогу ближче до батька. Четверо з’єдналися, якимось несподіваним побитом раптом приліпилися одне до одного. Єдине, що було в них на світі, — це вони самі. Федот не хотів вставати. Тіло і душа розслабилися, немов знайшли те, що так довго й страдницьки досі шукали. Йому стало добре. Сашка крадькома витерла сльозу. Діти мовчали. Це тривало хвилину. Маленька, крихітна хвилина в родині Шевченків. Напевно, в інших не було й такого — найменшої миті возз’єднання. Люди бігають, пхаються, але завжди нарізно. А зараз — усі вони, як виявилося, усередині чогось цілого і єдиного.

Тут у двері забарабанили. А через десять секунд на порозі виникла шинель червоноармійця, і позаду нього стали з’являтися інші: шкіряні куртки, мишачі міські пальта, сільські бідні діряві куфайки. І ось вони натовпом увалилися прямо до хати. Але вся ця юрба в одну секунду раптом розступилася й крізь прохід, що утворився, пройшло сіре пальто з темними засохлими кривавими цятками на комірі — Іван Єгорич Горовий.

Федот схопився.

— Як ви смієте?! Що таке! Як ви смієте сюди вриватися? — заволав він.

Дівчатка зіщулилися. Сашка схопилася, боячись, аби чогось не накоїв її чоловік, стала в оборонну позу. Шевченко ще дужче закричав, але заступник голови виконкому з ідеологічної роботи не поворухнувся. Жоден м’яз не сіпнувся на його сухому, худому обличчі. Глибоко посаджені очі зі злістю свердлили Федота, ніби хотіли пропалити в ньому дірку. Маска презирства застигла, не змінюючись.

— Вам, товаришу Шевченко, не варто так єрепенитися. Ми влада, і прийшли сюди по законному праву сильного. Бо тільки сильний може створити справедливість, — спокійно сказав Горовий.

— Справедливість?! — задихнувся Федот. — Яка справедливість?

— Народна. Істинна. Вічна, — урочисто промовив Іван Єгорович.

Шевченко застогнав.

— Чого заявилися? Залиште нас! — промимрив він.

— Залишити? Чого вже, залишимо, якщо щось залишиться, — загадково пробурчав Горовий.

— Кого? Та ви, іроди, усе забрали! У мене нічого немає! — крикнув Федот.

— Ні? Перевіримо, — наказав Іван Єгорич.

І звелів піти в денник. Натовп розгорнулася, по кілька чоловік просочуючись у прохід, а останнім потік Горовий. Шевченко стояв і не знав, що робити. Його очі розширилися. Руки затрусилися. Злість і безсилля накрили одночасно. Він побіг слідом за комуністами. Сашка — за ним. Ті, що прийшли, уже заповнили денник. Запах Жвавого все ще було чути в приміщенні. Сухе пожовкле сіно височіло незайманою купою. Загородка пустувала.

— Так-так, — простягнув Горовий.

Відчинив двері й зайшов у загородку. Потоптався, стукнув лопатою, копнув кілька разів, поки залізне лезо не вперлося в дерев’яний настил.

— Зняти! — наказав він.

І кілька молодих хлопців тут же кинулися з ломиками, вибиваючи дошки, пробиваючи діру. Ще кілька хвилин — і в підлозі зачорнів невеликий отвір.

— А зараз ми подивимося, що там, — сказав Горовий, узяв заздалегідь приготовану гасову лампу, присів й опустив її вниз. Золотисте світло розпливлося на темному тлі, вириваючи з пітьми мішки з зерном.

— Усе дістати! — знову скомандував Горовий.

Федот намагався кинутися на нього, але тупий удар у голову ззаду збив його з ніг — червоноармієць, приготувавшись, чекав цього моменту й ударив щосили. Чоловіки навалилися на Шевченка, скрутили його. Сашка, що стояла позаду натовпу, закричала. Її пронизливий і дзвінкий крик пронісся селом. Дочки почули — і теж побігли на подвір’я. А цієї миті Федот лежав на брудній підлозі, усипаній шматками дощок, тонкими трісками, соломою, грудками землі, кінськими нечистотами. Його притиснули, задавили, утихомирили. Навколо тупцювало з десяток людей. Кілька вже почали витягувати зерно з криївки, крекчучи й постогнуючи. Щільно набиті пузаті мішки передавалися з рук у руки. Після їх уже тягли в приготований обоз, щоб відвезти у величезні комори, розташовані під містом. Туди приходило зерно з найближчих сіл — широким яєчно-жовтим потоком.

Спустошували хату за хатою. Село за селом. Область за областю. Усю Україну. У великих кремлівських кабінетах звіти про здобуте зерно щотижня лягали на стіл мордатого, вусатого грузина, який пихкав люлькою. Він із незворушним виглядом вичитував кожну цифру, кому, кожен пуд. Сотні тисяч пудів. Із них — 36 пудів зі схованки Шевченка. 12 мішків. Ще один пуд — у маленькій бочці. Але вусатий незворушний тип знати не знав, яка кого тут частка. Для нього це було сухою статистикою, завдяки якій він продасть зерно за кордон, отримає валюту, пустить її на велике будівництво заводів і залізниць. І тоді його влада буде міцнішою, хватка сильнішою, дихання спокійнішим. А заради цього не гріх принести в жертву пару-трійку мільйонів. СРСР — країна без горизонту, баби ще народять.

Так думав грузин, або ж просто байдуже втупився в листок — для Федота вже не було різниці. Його останні запаси забирають. Те, що він приховав, аби хоч трохи посіяти навесні, щоб потім узимку не здохнути від голоду. Він вдихав важкий сморід на підлозі й мовчав.

Горовий присів поруч із ним навпочіпки.

— Ось я вас, Шевченку, запримітив ще з першої зустрічі. Подумав, що куркуль. Кулак. Одноосібник. І моя була правда. Як бачите, — махнув він у бік схованки.

— Ти сука. Гнида, паскуда, — спробував вирватися Федот.

— А ось це абсолютно марно. Мене таким не пробити. Я вас, як клопів, давив і буду давити, — незворушно продовжував Горовий.

— А-а-а! — застогнав Шевченко.

Тут Сашка вирвалася з лещат чолов’яги, який її притримував, підскочила до Федота.

— Облиште його! Облиште!

На крик матері підбігли діти. Дівчатка плакали. Їхні тонкі темні сукні майоріли на морозному протязі. Волосся сплуталося, дитячі тільця тремтіли.

— Вгамуйте її, я сказав! — гримнув Горовий, не встаючи від Шевченка.

Потім опустився ще нижче, так, щоб можна було розгледіти обличчя селянина.

— Ти, мабуть, думаєш, звідки я знаю про твій схрон? — уїдливо запитав він.

Федот тупо мукав.

— А я тобі скажу — донька твоя, Ліда, розповіла. Усе начисто, — прорипів Іван Єгорич.

— Брешеш ти, мерзото! Брешеш! — подав голос Шевченко.

— Чому ж це я брешу, — солоденьким голоском простягнув Горовий. — Не брешу я тобі.

— Стерво! Ти падлюка! — заволав бранець.

— Так ось, — стримано продовжував Горовий. — У школі, за моєю вказівкою, діти писали твір. Учителька розповіла, що ми будуємо світле майбутнє й для цього не вистачає зерна. Щоб усі люди на землі були щасливими. А ось деякі дорослі цього не розуміють, але ви ж, діти, гарні й слухняні?

Іван Єгорич передражнив жіночий голос, промовив останні слова тонше й вище.

— «Чемні, слухняні!» — закричали діти й написали, де їхні батьки приховали зерно. Усього кілька слів. Але яких слів! Важливих, потрібних! До речі, ось, дивись. — Іван Єгорич поліз у кишеню й витяг зім’ятий паперовий аркуш. Він урочисто розгорнув його й прочитав голосно і виразно: — У деннику, у підлозі.

А потім зле й переможно подивився на Федота. Помахав папірцем біля його носа і обережно сховав у кишеню.

— Ось і все, дострибався, голубчику. Іменем радянської держави постановляю: сім’ю Шевченка розкуркулити, забрати все майно, а їх вислати з Української соціалістичної республіки на виправні роботи. Крапка! — із надривом прошепотів Горовий.

Федот хотів щось сказати, але подих перехопило, він зіщулився, зігнувся. Його немов паралізувало, скувало. Шевченко переривчасто вдихав, не в силах видихнути. Усе помутніло, розмилося, смазалося. Він краєм ока побачив Ліду. Її нечіткий образ раптом став різким і зрозумілим. Дівчинка притулилася до мами, від страху розкривши рота, учепилася за зелену кофту Саші. Донька дивилася на батька, погляд з’єднався з крапочками в батькових очах, немов вони виявилися прив’язаними. Дитина не могла поворухнутися, тремтіла, як сухий лист на лютневому вітру. Вона менше з усіх розуміла, яке страхіття їх чекає попереду.