Куркуль

Розділ 13

Увечері Горовий явився в колишній куркульський маєток. Цілий день він вештався селом: шукав по дворах, по хатах, по сараях, по коморах — і нічого! Набрав зерна як кіт наплакав, не виконав навіть десятої частини норми. Злість переповнювала його, але і кричати вже не було бажання. Усі його крики зводилися до погроз розстрілу, виключення з партії й повного забуття. Заможні селяни не бажали віддавати своє добро, опиралися щосили.

Іван Єгорович зайшов у коридор, постукав чоботом об чобіт — обтрусив сніг із взуття. У приміщенні, як зазвичай, було темно, хоч око вибий. Хвилинку він постояв, тихо лаючись собі під ніс, поки в повній темряві не почали проступати спочатку невиразні контури, а потім і деталі інтер’єру. Ось хазяйська тумба. Далі — дошки, пофарбовані в бордовий колір: хтось розбив меблі, та не спромігся витягти уламки, кинув тут. Так і залишилася купа безпорадних деревинок. Ось видно лахміття, старі ганчірки, шматки одягу. Усе свідчило про те, що будинок напівпокинутий, а живуть у ньому — так, тимчасові. Саме вони довели будинок до розрухи, ухоркали його своїми корисливими помислами, мерзенними бажаннями, непомірною жадібністю. Розтягли, зруйнували, розікрали! Сморід і хаос. Для них, тимчасових, цей дім нічого не значив; будівля без душі. Не те колишній куркуль: он дивись, як про хату піклувався! У світлий час досі можна розгледіти залишки насиченої бежевої фарби на фасаді: облізлі тонкі шари деінде протерлися, згорнулися в трубочку, оголивши дерев’яну плоть будинку. Мабуть, кожен божий день ходив та поправляв; ось продірявилася огорожа, а тут він збирається поставити велику комору, а там — стійло для десятка породистих рисаків. Усе це господарство було його, от і жалів свою хату, як мале дитя. Тепер — тільки огида й запустіння.

Горовий зітхнув. Не так усе має бути. Місто-сонце. Місто-рай. Кожен працює на своєму місці, віддається повністю партії, будь-яку крихту несе державі, яка і є дім. Для всіх нас. І немає чужинців або ледарів — тільки в загальному русі можна знайти спокій.

— Колись і цей будинок буде блищати, — прошепотів ідеолог і рушив у напівтемряву. У кінці коридору традиційно виднілася світлова пляма. У залі тихо перемовлялися, дзвенів посуд, стукали, відчиняючись, двері.

Коли Горовий опинився в приміщенні, усі замовкли. У кімнатці сиділа Василина, її довготелесий і худий чоловік, незнайомий дядько й струнка дівчина з довгою чорною косою. Одягнена дівчина була в цнотливу закриту сукню. Її жваві, навіть пустотливі очі кинулися на нього, легка посмішка пом’якшила вуста.

— Вітаю, Іване Єгоричу. Чули про вас, чули, — сказала вона.

— Я… так, так, здрастуйте, — нескладно пробурмотів Горовий.

— Мене звати Катря. Катерина Іванівна. Я вчителька місцевої школи, — вона простягла Івану м’яку рожеву долоньку.

— Дуже-дуже приємно, — він стиснув її долоню й подивився в очі. Ті вже не бігали спритно, а втупились у його лице. Раптом від цього погляду Горовому стало ніяково. Не те щоб він соромився або переймався, швидше так сильно втомився, що йому менш за все хотілося стикатися з ким-небудь. Усередині — порожньо, як у діжці. Слова — зайві.

— Не хочете присісти? — запитала Катря.

— Е… Ну… Мабуть, — відповів, вагаючись, Іван Єгорич.

Він сів у потерте старе крісло. Повернулася Василина, несучи куркульську золотисту тацю. Вона поставила її на столик — на таці лежало три великі картоплини, один шматок сала й окраєць хліба.

«Негусто», — подумав Горовий. Цей натюрморт викликав у нього якийсь жаль — гарна таріль іскрилася золотисто-лимонним кольором, демонструючи майстерне гравірування, витончені лінії. І тут — груба, убога їжа.

— Ви надовго до нас? — Катря не вгамовувалася.

— На скільки треба, — грубувато сказав Горовий.

— Товариш приїхав на тиждень, — утрутилася Василина.

— Дуже цікаво, а коли все ж таки ми побудуємо комунізм? — переключилася Катря на іншу тему.

— Швидше, ніж усім здається, — похмуро пробуркав Іван.

— Хочеться, щоб усе змінилося, — мрійливо протягнула Катря.

Настала незручна тиша. Худорлявий покрутився, схопив хліб із салом і заходився жувати. Тут Горовий подивився на нього уважніше, замислився.

— Як вас звати? — запитав він.

— Костя, — прошепелявив чоловік.

— А, Костя. Так, так. А чому я вас сьогодні не бачив на зборах? — грізно запитав Іван.

Співрозмовник перестав жувати й трохи тупувато подивився на Горового.

— Я у колгоспі, коровам сіно розвожу, — пробурмотів Костя.

— Він був зайнятий, але якщо ви скажете, звичайно, прийде, — вставила Василина.

— Прийду-прийду, — кивнув головою чоловік.

Горовий хотів був щось сказати, але замовк. Василина стояла перед ним у широкій бежевій сукні. Тканина не здатна була утримати її форми, тому груди випирали, підкреслюючи талію жінки.

— Гаразд, розберемося, — протягнув Іван, — завтра з’явитеся в моє розпорядження.

Костя закивав і взяв картоплину з таці. Горовий уважно оглянув його: худий, як каланча. Рухи повільні, погляд розлогий. Безвольний тип, тюхтій. Хоч би щось корисне зробив для партії. Постій-но, а можна його застосувати для благої справи! Якась недобра тінь майнула по фізіономії Івана, наче хтось напоумив його… Він зло примружився.

— Дозвольте вас запитати, Іване Єгоричу. Звідки стільки ворогів, адже ми буржуїв вигнали? — поцікавилася Катря.

— А? Так… Ну, розумієте, класова боротьба починається з думок. Усі одноосібники прагнуть думати про себе, як про центр світу, але Партія і Держава — це і є центр.

— Але хіба не можна їх перевчити?

— Воно-то можна, але складно й довго. Тому нам треба брати де переконанням, де силою, а де хитрістю.

— І виходить?

Горовий замовк. Йому найменше хотілося говорити про власні невдачі. Селюки вперті, не те, що робочий клас на заводах. Ті більш слухняні, бо звикли, що є господар. Тепер Партія — наш рульовий і Велика ідея — наш господар. А ось селяни ніяк не могли це прийняти.

— Важко, товариші, важко.

— А що я можу зробити, чим допомогти? — зголосилася Катря.

Іван хотів спочатку сказати, що нічим, але раптом йому прийшла в голову ідея.

— А скільки дітей до вас ходить у школу?

— Усього? Тридцять п’ять.

— І все вміють писати?

— Майже. Я другий рік тут, як школа утворилася. Дітки розумні, швидко схоплюють.

— А скільки заможних?

— Чоловік десять. А що?

Іван Єгорич просвітлів, пожвавішав. Йому раптом здалося, що навіть гасова лампа на тумбі засвітилася яскравим нафтовим світлом. Блиск і позолота покрили старі речі, розставлені в кімнатці. Стомлений, знесилений, Горовий був сповнений гіркоти й печалі. Але тепер у голові промайнула ще одна думка, ніби схопила його за комір і понесла геть із цих темних сільських місць.

— Так, давайте вийдемо, ну, скажімо, на кухню, Катерино, — звернувся він до вчительки. Та здивувалася, але встала й пішла слідом за Горовим. Той зайшов до сусіднього приміщення. Ще одна гасниця витрачала паливо, пелюстка жовтого полум’я, укладена в скляну колбу, відчайдушно тріпотіла. Піч палала жаром. На столі було порожньо. Навколо стрибали півсвіт і півтіні. Як тільки Катря зайшла, Іван прикрив двері, поставив стілець біля столу й сам присів з іншого боку. Трохи помовчавши, він приступив до розповіді — що потрібно зробити і якою ціною. З кожним словом у нього вселялася впевненість, що він зможе перемогти цих нікчемних селюків. Як вони взагалі посміли стати між ним і світлим майбутнім?! Горовий ні перед чим не зупиниться, розшматує всіх, розкидає по землі. Власний план так надихнув його самого, що Іван раптово заусміхався, очі заблищали, а думки стали чистими й холодними, як лютневий сніг.

Наступний ранок почався з хуртовини. Вона стукала у вікна, билася, як причинна. Мороз міцнішав. Село затихло, рідко коли чувся роздратований гавкіт собаки або кострубатий хрип голодного ворона. Ніхто не виходив із хат. Люди сховалися, ніби їх і немає. Горовий прокинувся в доброму гуморі. Так, зараз справи йдуть туго, що й казати, погані справи. Але сьогодні-завтра все зміниться! Він добереться до запасів куркулів, а якщо хтось встане на його шляху — розстріляє. Ні більше, ні менше. Ніхто не сміє йому перечити! Ніхто!

Тут Іван згадав про Василину. Нерозумне бажання знову охопило його. Чоловічий організм, ласий на хіть, відпочивши, давав про себе знати. У кальсонах чоловіча частина підвелася, заскиглила, вимагаючи ласки. Як йому захотілося жінку! Що взагалі коїться в голові?! Усе перемішалося. Обов’язок вимагає, аби він був відданий серцем партії, а плоть вимагає, аби її задовольнили.

— Може, так і треба? Узяти бабу й жити собі на втіху? — раптом подумалося Горовому. У ньому боролися два єства, два почини. Та й що таке життя, як не протиставлення? Якщо Господь і влаштовував землю, то тільки на протиріччях: земля і небо, вода і пустеля, вітер і задуха. Ось і Іван боровся зі своїм звіриним. Бажав великого, а був ласим на мале. Вірив у Ідею, але спокушався на плоть.

— Чортові думки! Хоч кошмари поки не сняться. А ось із Костею потрібно розібратися, — сказав він сам собі й одягнув сірі, сталеві штани.

Ближче до обіду до нього в хату-читальню прийшов Костя. Комсомольці знову повернулися з ранкового походу ні з чим. Двадцять пудів та два десятка курей. П’ять птахів відразу зарубали, приготували. А що? Ротів ціла юрма, жерти всім треба! І вони збирали з селян то зерно, то худобу. Так от, прийшов Костя в той час, коли Іван поглинав курячу ніжку. На столі були розкидані циркуляри, повідомлення, накази, вимоги. Ціла гора паперів. У них наполягали, просили, погрожували покарати за невиконання плану. По всій країні текли струмками такими папірці, розтікалися, починаючи від Кремля, у республіки, столиці, райони, села. Кожен із них — потенційний вирок. І чекає кат на свою жертву, і чекає жертва неминучого. Іншим разом Іван Єгорович матюкався б, рвав і метав, побачивши непокору партії. Він знав, чим це загрожує, і схвалював покарання, адже тільки так можна досягти результату з цими людьми. Адже вони, як стадо баранів, розуміють тільки батіг. Але зараз комуніст був спокійний. Учора до пізньої ночі він розмовляв із Катрею, пояснив їй ситуацію й розповів про план. Ідея Горового надихнула дівчину, вона запропонувала, як найкраще підійти до цього питання. Завтрашній день усе вирішить. Завтра — Рубікон, який Іван перейде й ніколи не зможе повернутися. Він розумів це серцем, відчував, як усе зміниться в одну мить, трапиться щось неймовірне. Для селюків — у фізичному світі, а для нього — у духовному.

Тому зараз він спокійно пережовував куряче м’ясо, запивав чаєм зі срібного підстаканника, відкушував хліб, що кришився в руках. Костя зайшов до приміщення, одягнений у широку куфайку, стояв і сором’язливо м’яв хутряний капелюх, топтався в мишачих валянках.

— А, проходь-проходь, — махнув Іван у бік крісла.

Чолов’яга слухняно сів біля довгого столу. Це колись був панський кабінет. Тоді біля стінки стояли полиці, забиті книгами, а також сервант із чайним сервізом. Велика картина висіла на тлі зелених, трав’янистих шпалер. Але зараз нічого цього не було — полиці стояли порожні, як покинуті нори. Дверцята серванта були давно відламані, від сервізу залишилося два порцелянові горнятка. На місці картини виднівся квадрат більш насиченого зеленого кольору.

— Хочу вам, Костянтине, доручити особливо важливу справу, — сказав Горовий.

— Важливу? Це як? — запитав Костя.

«Ну, бовдур! Розумом не блищить», — подумав Іван, але зовні м’яко й добродушно посміхнувся.

— Це означає, що справа може вплинути на долю країни, — офіційно оголосив він.

— Он як! Боязко мені щось, — сказав Костя.

— З якого приводу, дозвольте запитати, вам «боязко»? — поцікавився Горовий.

— Шо не впораюся, обнадію й не впораюся, — відверто зізнався чолов’яга.

— Це ви, Костянтине, себе недооцінюєте. Ваших здібностей більш, ніж достатньо.

— Правда?

— Ну звичайно! От ви думаєте, що працюєте в колгоспі, годуєте своїх корів і все? Ні, ви таким чином забезпечуєте молоком робітників на заводі, учителів у школі, червоноармійців у армії. Велику справу робите, товаришу дорогий.

— Я, якось, цей… не думав…

— Ось-ось. А ви подумайте. Скажу більше. Я приготував вам важливе доручення.

— Яке це?

— Гей-гей! Не поспішайте. Коли я сказав «важливе», значить, просто так про нього дзвонити не потрібно.

— Зрозумів-зрозумів.

— Так ось. Потрібно терміново відвезти ось цей пакет у район. Адресу вказано. Зараз усі партійці зайняті збором зерна, мені і послати толком нема кого. А я покладаюся на вас, довіряюся вам душею.

— Та я…

— Ніяких заперечень. До вечора повернетеся. Це наказ!

Такий тон збентежив Костянтина. Загиблий голова, звичайно, матюкав його в сорок поверхів. Навіть намагався в пику дати, лаяв і шпиняв з усякого приводу. Але щоб ось так, по-військовому, «наказ» і крапка? Та ніколи в житті! Можна сказати, що вперше він відчув себе в лавах людей, що крокують кудись за горизонт. Йому випала колона з транспарантами і прапорами, що марширувала за наказом Партії. Це вона веде їх, молодих, сміливих, за своїм великим розсудом, а розсуд цей — мудрий. Але дуже вже то незвично!

Дивлячись, як засумнівався чоловік, Іван продовжив:

— Тут головне — безпека. Нікому й нічого. А потім, може, я допоможу тобі пробитися далі. Станеш заступником голови.

— Я?

— Ну, не я ж!

Горовий усміхнувся. «Ох і колода. І що тільки Василина в ньому знайшла?» — подумав він. Костя зволікав. Він водив губами, ніби намагався щось сказати, але замість цього марно відкривав рота, наче риба.

— Так! Усе вирішено. Ось папери, їдьте на колгоспній упряжці, тільки нікому не кажіть куди й навіщо. Довіряти тепер нікому не можна!

— Е… Я… Добре!

Костянтин простягнув руку й узяв конверт. Він підвівся, хотів був щось сказати, але нічого не спромігся вимовити.

— Запам’ятайте: цілком таємно! А ввечері поговоримо, як вас просунути по кар’єрних сходах.

Усі ці слова, обіцянки, надії зовсім збили з пантелику Костянтина. Він так само стискав свою вицвілу пошарпану заячу шапку. Кілька років тому Костя знайшов її в будинку колишнього куркуля. З хати все вивезли, а ось шапка валялася за великим комодом. Бог знає, хто її туди кинув. Нічого ж свого в Кості не було. Ось і з Василиною йому житло підвернулося чуже: вона була племінницею покійного голови, і той підселив молодят у куркульський будинок. Костя тихий, спокійний, невередливий. Та й навіщо комизитися — живи собі своє маленьке життя, нічого більше, ніж поїсти й поспати. А тут — заступник голови! Дивно все це… З такими думками Костя залишив кабінет, а обличчя Горового розпливлося в усмішці.

Увечері він прийшов до хати, де проживав. Ідеолога зустрів уже звично темний коридор, довгі стіни, затишна, але обшарпана кімната. Василина вишивала, ритмічно втикаючи голку в матерію, провертала її, а потім витягувала з другого боку. Гасниця тліла. У приміщенні було тепло. Ось же ж куркульня проклята, може так побудувати будинок, що обігріваються всі кімнати! Вони привіталися. Іван стомлено сів у крісло.

— Василино, будьте ласкаві, зробіть мені поїсти. Може, картоплі зваріть, — попросив він.

Жінка з розумінням кивнула, устала, відклала шитво. Вона пішла на кухню, а Горовий трохи насупився. Якесь невідоме досі збудження охопило його. У голові поплили образи, фігури, особи. Він раптом згадав усіх, буквально всіх поіменно, кого угробив. Сергій, Володимир, Афон, Анастасія, Никифор, Степан… Ні, усіх не перелічити! Скільки їх, ворогів народу, які засумнівалися в істинності намірів влади! Немислимо, як буржуйська зараза поширюється. Таких людей дедалі більше й більше. Вони — інфекція в організмі країни. Паразити. Від них потрібно лікувати. Ось і Костя — туди ж до списку. Не повернеться він ані сьогодні, ані завтра вранці. Папір, який йому дав Горовий, адресувався в НКВС. Він свідчив: подавець цього документу є зрадник Батьківщини, підкуркульник, який оселився в хаті колишнього мироїда, таким чином привласнивши собі його майно. Зрадив інтереси комуністів і заграє з буржуазними покидьками. Підпис — заступник голови району з ідеологічної роботи Горовий. З таким описом Костю одразу посадять у карцер, завтра відправлять у місцеву в’язницю, а післязавтра він, стікаючи кров’ю, спльовуючи вибиті зуби, поламаними кострубатими пальцями буде тримати олівець, щоб вивести свою карлючку-прізвище на аркуші з визнанням. А після-післязавтра його посадять у «столипінський» вагон і умчить він Костянтина в далекі простори Півночі, де судилося йому замерзнути в тайзі під час спроби втечі. Усі ці думки привели раптом Івана Єгоровича в надзвичайне, можна сказати, шалене збудження. Так буває, коли вперше вбиваєш людину, дивишся на труп і не можеш усвідомити, що сталося. І тут зненацька, в одну мить, ти розумієш, що став новим Каїном і згубив свого брата. Але замість каяття в серці накопичується злість. Дика, неконтрольована, диявольська. Так, він знищив їх усіх! Він вирішив, що їм не потрібно жити! Він тепер замість Бога визначає, хто буде існувати, а хто розтане в небутті. Він і є Бог!

Горовий змінився в обличчі. Погляд його став жорстким, пронизливим. Немає йому супротивника. Немає такого, хто кине йому виклик. Іван Єгорович раптом відчув себе таким сильним — і водночас таким жалюгідним… Йому так захотілося відчути тепло! Ніжне, жіноче. Нехай баба пестить його, нехай утішає, змиє його душевний біль, усі ці страждання гордості та це роздвоєння особистості. Він устав. Поправив бляклу сорочку, пошиту у військовому стилі. Пішов до кухні. Василина копирсалася в пічці, стежила, як булькає й кипить вода з картоплею. Водночас вона наливала чай у склянку, що одразу зафарбовувалась брунатним.

— Скоро, скоро, Іване Єгоровичу, зараз уже буде готове, — сказала вона.

— Так-так, — неуважно пробурмотів той і сів позаду жінки на табурет. Товстий, відгодований зад Василини миготів перед очима Горового. Він намагався відвернутися, але не мав на це сил. Комуніст не міг відвести погляд, адже тоді лізли думки набагато страшніші, убивчі. Що з ним відбувається? Як себе втихомирити? Як учинити?

— Нате вам поки чайку, а зараз і картопелька буде, — особливо м’яко сказала Василина.

— От спасибі, — приглушеним голосом відповів Іван.

— Я тільки ось наварила на двох. Скоро чоловік повернеться, сказав, що у справах поїхав, — дбайливо продовжила вона.

— У справах, у справах, — докладно повторив Горовий.

Жінка відійшла від столу, відкрила шафку й спробувала дістати з верхньої полиці глиняну баночку з приправами. Вона встала навшпиньки, її поділ задрався, оголивши м’ясисті білі стегна. Тут Іван підскочив, ухопив бабу й повернув до себе обличчям. Від несподіванки та зойкнула.

— Ляж зі мною, немає сил терпіти! — загарчав він.

— Як? Ти що?! Відпусти!

— Ні!

— Шо ти! Відпусти!

— Ти не комизься, гірше буде!

— Та як ти смієш!

Василина спробувала вирватися, але Горовий учепився в неї, не даючи й на сантиметр віддалитися.

— Здурів? Іди!

— Так, здурів. Ти мене з розуму звела.

— Господь із тобою, іроде! Я поскаржуся!

— Кому? Прошу одного, не опирайся, піддайся мені.

— Як ти?.. Що ти?.. Тварюка!

Вона розмахнулася, спробувала вдарити його невеликим глечиком, але Іван вчасно підняв руку й горщик розбився об лікоть. Дрібні шматочки попадали на підлогу.

— Ах ти, сука!

Він навідліг ударив Василину, та схопилася за щоку, похитнулася, утратила координацію. Цим скористався Іван — схопив її, розгорнув і повалив на підлогу. Розсунув руки, навис над нею.

— Відпусти! Гад, шо ти робиш?!

— Ти мене розпалила, сама винна. Ходиш тут, світиш задом!

— Коли я…

— Дивись, будеш пручатися, згною на Соловках.

— Прийди до тями…

— Я при тямі. Ще й як при тямі! Попереджаю — або віддайся, або здохни.

Останні слова Іван не сказав, а прогарчав. Крапельки слини бризнули на обличчя Василини. Вона зблідла, стиснулася. Страшний відблиск в очах Горового до первісного трепету злякав її. Жінка заціпеніла, ніби під поглядом удава. Зненацька їй стало так страшно, як буває, коли в сутінках бачиш диявола в контурі дерев. Ось же він, стоїть у чорній примарній повітряній піні, гойдається на вітру в нічному саду. Немає більш страшного видіння, ніж це. А тут — немов вона подивилась просто в зіниці сатани. На мить їй здалося, що ті зіниці звузилися до прямої смуги, по-котячи. Василина відчувала, наче пекельний сморід наповнив усю кухню. Утілення світового зла прийшло до неї. Вона запанікувала. Послабила руки, розтягнулася у весь зріст. Горовий побачив, як жінка піддалася. Розбурханий, він відпустив її долоню, доторкнувся до сукні, незграбно спробував розстебнути ґудзики, але йому не вдавалося. У люті він схопив край, смикнув його. Відлетіли ґудзики, задзвеніли по підлозі, закружляли й затихли. Іван із пристрастю закотив Василинину білизну, яка ледь утримувала налиті груди. Уп’явся в сосок, хапав жіночу плоть, навіть, здавалося, злегка гарчав. Він оголював свою жертву, торкаючись до сороміцьких місць і тремтячи від збудження. Коли він у неї увійшов, то булькання води в каструлі припинилося — вона википіла. Ще кілька хвилин — і по кухоньці поплив запах горілої картоплі. Аромат був спочатку навіть приємним, але після став важким. З часом він перетворився на справжній огидний сморід. Цей сморід кружляв над напівголим чоловіком, який порався з жінкою, що покірно відвернулася вбік. Її гарні блакитні очі зблякли, утратили колір. Замість світло-синього вони заповнилися чимось каламутним, на вигляд страхітливим. Утратили різкість, розпливлися під серпанком. Погляд жінки наповнив тваринний жах.