Куркуль

Розділ 5

— А як мені треба було вчинити? Вона вчепилася в мене, тримає й волає. Одне слово — баба! — розповідав Федот своєму співкамерникові про те, що відбулося з ним сьогодні.

— Воно-то так. Але ти маєш сам думати. Нічого б не трапилось, ну що б вони, розстріляли б тебе? — Нестор примружився й подивився на сусіда.

— Ех, а ти хіба не чув, що в сусідньому селі прямо на ґанку й кінчили? Не пригадую, як його звали: чи то Юрко, чи то Микола…

— То люди дарма теревенять. Неможливо це.

— Ага, от ти вважаєш, так задурно нас сюди кинули?

— Це звичайне самодурство. Голова злий, як той пес, зірвався. А тебе просто провчити вирішили.

— Ох, не вірю я в це, Несторе. Брат каже, далі буде гірко.

— Ну, не знаю. Можливо, перебісяться.

Два приятелі сиділи в повній темряві. Примарний жмутик місячного сяйва пролізав крізь віконце, протікав липкуватим ріденьким потоком у вузьке приміщення. Стояла глибока морозна ніч.

— Зимно тут! Так повиздихаємо, — промовив Федот.

Під час неочікуваного й небажаного виходу з дому він устиг накинути легку тужурку, тому тепер увесь час тер замерзлі долоні, намагаючись зігрітися.

— Зараз я надихаю, не переймайся, — упевнено пробуркотів Нестор і, як здавалося в темряві, по-дитячому й просто усміхнувсь.

— Ага, на тебе вся ж надія, — підхопив Федот.

Нестор задоволено закрякав, завовтузився, зашурхотів.

— Що ти там, хід риєш, утекти надумав? — поцікавився Шевченко.

— Та що, незручно, спину тягне, у дупу піддуває, — поскаржився Нестор.

— Ну, ти взагалі, старий. Розжер сраку, навіть у «холодну» не влазиш.

— Та яка там срака… Дупка, така маленька, як кулачок.

— З тобою в тюрмі нормально не посидиш, ти будь-яку біду на сміх перевернеш, сусіде.

— А що, Федюнчику, життя мале — роби не зле. Переживемо ми. І комуністів цих клятих. Куди б крива не завела!..

— Тобі легко казати. Бурлака бурлакою, а тут діточки на шиї. Як замислюся, що робити, то й хочеться в оцю дірочку в стелі й завити.

— А ти думаєш, нам, бурлакам, дуже легко? Спробуй щодня сам на сам із собою, збожеволієш.

— Ги, авжеж.

Тут у віконці хтось зашарудів, замиготіла тінь.

— Ти диви, хто тут?

— А біс його зна! Може кіт лазить.

Але шарудіння не припинялося, тіні продовжували миготіти, мов казкові.

— Та що ж таке? — обурився Федот.

— Брате, це я, — раптом озвався голос Петра, який було ледь чути.

— Оце так та-а-ак! Що ти там робиш?

Тут звук став більш чистим та ясним. Вочевидь, Петро нарешті знайшов отвір, підібрався до нього й говорив уже у віконце.

— Братчику, як ти там? Не помер ще?

— Помер, от розмовляю з тобою з небес. А тут на небесах волого й Нестору в дупу тягне.

— Ну, добре, що ви там ще не завернулися. Зараз дещо передам.

Почався шерхіт, шелест, шарудіння, а тоді на підлогу впав невеличкий газетний верчик, згодом ще один і, нарешті, третій.

— Тримайте, там трошки їжі.

— Петрику, кинь закурити й вогню… Та й хмизу трошки. Може підпалимо, зігріємось.

— Добре, тримайтеся.

За хвилину донизу полетіли куриво та сірники, а трохи пізніше — тоненькі деревинки. Ще певний час палички падали зі стелі, утворивши врешті кудлатий горбик.

— Дякую, братчику! — прокричав Федот нагору, і тінь щезла.

Шевченко затягнувся, і ядучий дим заповнив приміщення, а після туманом потягнувся вгору. В’язні поїли, розпалили невеличке вогнище. Патлате полум’я затанцювало, освітивши підвал, висвітивши кожну деталь, усі викрутаси та тріщини в стелі, густу сірість пласких камінців, якими було викладено стіни, мокру з розводами земляну підлогу, яку витоптали аж до рівної поверхні. Чиїсь сліди на цій підлозі, ось кирзовий: ум’ятину продавлено з візерунком підошви, розділено на дві частини, підбір та ступня. А ось черевики, судячи з легкого відтиску, із протертою платформою, яку виносили до дірок. Скільки тут перебувало людей? Про що вони розмовляли? Чиї долі були тут остаточно зруйновані або, навпаки, хто зміг вийти іншим і більш не суперечити владі?

Грайливе світло заметушилось підвалом, висвітлюючи нові й нові кострубатості, ламані лінії та грубі кути. Нестор замовк, жував шмат хліба з салом, хрумкав цибулею, наполегливо працював щелепами. Його вкрите зморшками обличчя з тонкими складками й глибокими впадинами в напівтемряві виглядало так, неначе перед Федотом сидів старезний дідуган. Це відчуття посилювалося через грубу, видублену шкіру рук, долоні з товстими пальцями, нерівними нігтями сталевого кольору, під якими чорніла смуга бруду. Додаючи ефекту, Нестор зачмокав, як столітній старий, щохвилини зойкаючи та позіхаючи.

— Давно хотів тебе спитати: звідки ти до нас приїхав? Ти ж не місцевий? — звернувся Федот до свого сусіда.

— Тобто звідки я приїхав тридцять років тому?

— Так, мені батько казав, що ти з Чернігівщини.

— Ага, було.

— То що трапилось?

— Е-е-е, ну, слухай.

Коли Несторові минуло двадцять два роки, він служив у місцевого пана. То був повнявий чолов’яга, голомозий, із круглим, мов колесо, обличчям. Він дослужився до полковника чи то пак колезького радника за табелем про ранги, а під старість поставив господарство, їздив із дворовими на полювання, гуляв і догулював рештки життя свого в утіхах, жіночих пестощах та п’яній стрілянині. Звали пана Архипом Дмитровичем. Його великий кам’яний будинок із високими колонами та терасою, яка протяглася по всій ширині споруди, височів посеред густого, подекуди взагалі непрохідного чернігівського лісу. Звірів там було багацько, поля за межами лісу були широченні, а повітря — насичене свіжістю й пахощами трав.

День у пана починався зазвичай із голосних криків: принести йому розсолу чи то нагріти ванну. Дружина Архипа Дмитровича раптово померла років десять тому, дітей у них не було, відтак пан був сам-один, розважався, як міг. Легке похмілля стало його щоденним супутником. Солдатська лайка та вигуки були вірною ознакою, що ранок почався добре: Архип Дмитрович повний сил та бажань. І був Нестор в пана різноробом. Допомагав конюхові, порався з собаками, супроводжував господаря на полюванні. Буває, схоче пан пообідати біля самого краю лісу, то робітники тягнуть стільці, столи, а раз було навіть рояль: пан замовив із Києва артистку, яка наспівувала йому, поки той лупав добру місцеву горілку. Не сказати, щоб пан поважав своїх людей, траплялось, і нагайкою міг перетягнути, але платив справно. Утім, лише наймитам. На хуторі жило близько двадцяти родин, деякі робили на пана, виплачуючи в такий спосіб частину оренди землі. Неподалік було село, звідки до поміщика приходили люди, які бажали трохи підзаробити. Але більшість воліли працювати на себе — більше ніж половина мали коня і від двох десятин. Чолов’яги потроху випивали, жінки народжували, пан старів. Так тривало, доки одного дня Архипові Дмитровичу не виповнилося шістдесят. Він, як зазвичай, по обіді виїхав до лісу, але впав з коня і швидко геть занедужав. У ті дні Нестор був приставлений до пана, приходив, як тільки той кликав, поправляв, перевертав старого. Доводилося розмовляти з відставником, а язик в нашого Нестора тоді був такий самий гострий, як і тепер, та й поговорити хлопець любив. Спочатку пан розважався, слухаючи плутані оповідки парубка, а згодом йому навіть сподобалось. Урешті-решт майже кожної вечері молодий Нестор сидів біля господаря і, поки служниця його годувала, розважав пана різноманітними чутками та небилицями.

Це трапилось навесні. Час був уже пізній, темрява на дворі потекла ваксою, вимазала вікна чорним. Лампа горіла на столі посеред порожнього посуду. Відблиски падали на великий диван, де лежав пан. А Нестор сидів трошки далі, у кріслі, та чекав, поки господар повечеряє.

— От, кажуть, що в тамтешньому лісі завелася потвора. Тягає людину за патли, поки не вирве. Он дивіться, у селі половина — голомозі, — казав Нестор.

— Затурканий ти, але смішний, — із посмішкою відповідав йому пан, поправляючи ковдру.

— Можливо, я й затурканий, але ось що люди кажуть. Ходять у нас по дворах якісь чолов’яги, кажуть, вони «більшовики». Зібрали народ та давай чесати про рівність та братерство, — продовжував доповідати Нестор.

— Я тобі так скажу, що рівність буває лише перед смертю, — сказав пан.

— Зрозуміло, я людина темна, неосвічена. Каламутників багато чув, бувало, але от чому, Архипе Дмитровичу, ви заможний, а я бідний? — осмілів Нестор.

— О, ти, небоже, завів розмови… Воно не через те, що нема рівності, а тому, що світ так влаштований: хтось вище, а хтось нижче. Так вся конструкція світу і тримається: бідні підпирають середняків, ті — більш заможних, тоді — такі, як я, вище — губернатор, царська родина й сам государ. Згадаєш мої слова — часи зміняться, а цей принцип — ніколи, лише назви будуть інші, — прочитав лекцію пан.

— Але як же ж! Це ж замкнуте коло — де не сунься, скрізь перешкоди. І що мені, так і здохнути голотою? — не втримався Нестор.

— Та як ти смієш пану такі питання ставити?! Рівності він забажав? Працювати треба! Усі лайдаки волають про рівність, тому що хочуть нажитися на чужому! — поміщик підвищив голос, закричав, загарчав…

І зненацька замовк. Опустився на диван, відкинув голову, ліг. Спочатку Несторові здавалось — той жартує, бавиться. Пан був охочий до розваг. Може, зараз засміється й вилає на три поверхи. Вояка він і є вояка, і жарти в нього такі. Чи може заснув? Хоча так рідко траплялося, зазвичай пан наказував перед сном усім вийти, погасити світло й заслонити вікна. Та наразі нічого такого не було. Хлопець підійшов до пана, але той навіть не ворухнувся. Дивні справи! Так тривало ще кілька хвилин, Нестор уже хотів було піти, коли почув стогін. Грудний, із сильним хрипом. Архип Дмитрович стогнав дедалі слабше. Нестор розхвилювався. Ще б пак! Пана, хоч він і був до нього добрий, скрізь знали як дуже непросту людину з важкою вдачею. На селі до цього звикли, тому намагалися не мозолити панові очі дарма або ж, як наймались, то сумлінно працювати. Що вже казати, боялись зайвий раз до нього підходити. Правду сказати, і сам Нестор боявся. Проте господар і далі хрипів та стогнав. Вочевидь, йому було зовсім зле. Тому хлопець дуже обережно підійшов до поміщика, щоб спитати, у чому річ, аж раптом пан несподівано простягнув руку й, схопивши парубка за сорочку, притягнув до себе. І звідки в нього стільки сил! Нестор до нестями перелякався, не маючи сил чинити спротив. Піддався, зробив півкроку назустріч. І тут Нестор побачив витріщені, страшні очі Архипа Дмитровича. Той вилупився на хлопця, немов бачив його вперше. Налиті, укриті рясною червоною сіткою судин, очі були жахливі. Побите віспою обличчя перекривилося, один кут рота злетів догори, інший упав додолу. Вуста здригалися, неначе в них раз за разом заганяли голку. На лобі з’явилися дрібні краплі поту. Від цього видовища Нестор затремтів, як горобець зимою. Пан ще дужче притягнув його до себе, спробував відкрити рота, аби скласти звуки в слова, але замість цього глибоко, широко, гучно видихнув просто в обличчя розгубленому Нестору. І тої ж миті Архип Дмитрович застиг. Це подмух виявився останнім. Насичений, з ледь помітним запахом яловичини, часникової підливи та приправ видих накрив парубка. Обдав його, як кріп. Змусив тремтіти. Немов сама Смерть дала йому почути останній прояв життя. Того життя, що вислизнуло з панського тіла й відлетіло разом із ароматом вечері.

Жах охопив Нестора. Він розтис кулак мерця, поклав руку біля тіла, відступив назад. Вискочив із вікна, побіг до невеличких будівель на краю маєтку, де мешкали наймити. Зібрав речі і тієї ж ночі втік: боявся, що його звинуватять у смерті пана.

— Так я довго мандрував, поки не прибився до вашого села. Оселився поруч із твоїм батьком. Він ще мені хату допомагав обмазувати, — завершив свою розповідь Нестор.

— Гм, а що, не можна було інакше? — спитав Федот.

— Та де там! Я молодий був! Зелений! Як утік, так і полегшало на душі. А так би не заспокоївся.

— Ні, втеча — це не добре. Чоловік має стояти на своєму до кінця. Так мене тато вчив.

— Розумний ти, як я подивлюсь. Побачимо, як звідси вийдеш, що заспіваєш.

— Ага, ти думаєш, що я когось боюся? Нехай вони бояться!

— Ти не зрозумів одного, Федоте. Нічого не змінилося. Пан, він як був, так і лишився Тільки ім’я інше.

— Але ж було кілька років. Давали продиху, жили — раділи.

— Усе тому, що нема цієї клятої рівності.

— А що є?

— Нічого. Якщо нема загробного життя, то нічого нема. А комуністи кажуть, що Бога не існує. Значить, усе. Темрява й холод.

— Ну щось же ж є?! Заради чого ж жити, га?

— Я тобі так скажу, що…

Тут двері різко відчинились, холодне свіже повітря вдерлося в підвал, як голодний пес. Майже одразу стало чути голоси, по драбині спустилося двоє. Один високий, ледь умістився в підвал, а другий до болю знайомий, хоча в темряві видно було самий силует.

— Давай, виходь, — наказав велетень і потяг Нестора до виходу.

Коли вони вибрались на вулицю, то опинились перед натовпом чоловіків, спереду стояв похмурий уповноважений. Високий пройшов уперед, і Федот зумів роздивитися другого, що спускався до них у «холодну». Це був Мачула! Він обернувся до Шевченка й промовив:

— Що, куркульська твоя пика? Попався?

Запахло самогоном; перегар, здавалося, здобув форму й кружляв між в’язнями. Тут нагодився похмурий:

— Ти що? Найрозумніший? Чого норовишся?

Ним хитало, був у дупель п’яний. Решта міських товаришів, схоже, набулькалась так само. Похмурий підійшов ближче до Федота, майже увіткнувся в нього носом. Плямкнув, хотів був щось сказати, але язик, вочевидь, заплітався.

— От ти хто? — нарешті вимовив похмурий.

— Куркулина він, — устряв Мачула. — Хто мою хату підпалив? Ти, га?!

Він підступив до Шевченка й спробував штовхнути. Федот ухопив його за руку, міцно стиснув.

— Ти диви! Він на представника влади руку підняв?! — Мачула спробував видертись.

Тут утрутився Нестор, обережно поклав руку на долоню сусіда, подивився на нього, усім своїм виглядом показуючи, що треба вгамуватися.

— Чекай-чекай, ви що такі гарячі? Мабуть, треба заспокоїтись, — сказав он.

— Це хто такий? — одразу ж обурився похмурий, обернувшись до Нестора. — Ти хто?

— Я колгоспник, — автоматично відповів той.

— Так… а… чом… ти… не… в колг… — останні звуки похмурий з’їв.

— Голова мене засадив, — із сердечної простоти доповів йому Нестор.

— Хто? — знову обурився п’яний, — го… го… голова?..

Нестор усміхнувся, подивився на серйозного Федота.

— Оце ви насмокталися!

— Хто? — поставив традиційне вже запитання похмурий.

— Ну, годі. Пожартували й давайте нас назад, на підвал, — спробував відмахнутися Нестор.

— Ти що… думаєш… я жартую? — щиро здивувався похмурий.

Тої ж миті він витяг пістолет, підвів курок і приставив дуло до чоловічого підборіддя.

— А тепер… я жартую? — спитав він.

Тут настав час утрутитися Федоту. Він подався трохи вперед, підступив до комуніста, що стояв напроти Нестора.

— Хочеш стріляти, давай.

Від такої несподіваної заяви похмурий розгубився, опустив зброю. Але буквально на секунду. Він підскочив до Шевченка й, розмахнувшись, ударив того пістолетом по обличчю. Удар ліг на щоку, рукоятка ковзнула по шкірі, роздерла її. Федот упав. Тут Мачула щосили вдарив лежачого ногою в груди, а тоді ще кілька міських додали добряче. Нестор стояв із широко розплющеними очима, не в змозі поворухнутися.

— Розійтись! — голосно віддав команду похмурий. — Підняти його! Відвести туди!

Він показав на дерев’яну стіну великого сараю. В’язнів відтягнули, допомогли Федотові підвестись.

— А тепер… аби ти не думав… що можна жарти жартувати з НКВД… за переховування зерна треба вас розстріляти, — сказав похмурий.

Натовп розступивсь, Мачули й слід загув, а енкаведешник дійсно націлився на селян. Федот не вірив своїм очам. Ще три години тому він вважав, що гірше бути не може, і на тобі! Його життя висить на волосині. Перед ним стояв оскаженілий, божевільний чекіст. Він тримав у руках пістолет, що тремтів, злітаючи вгору й падаючи вниз. Скільки зусиль треба, аби натиснути на курок? А скільки секунд, аби відчути, що ти помираєш? Від цих думок Шевченка охопило тремтіння. Фігура похмурого, що розгойдувалась, зненацька змусила його усвідомити, що він може втратити. Федот не боявся смерті, як може не боятись міцна людина з твердою волею. Людський дух спроможні перемогти дві найсильніших речі у світі — любов і інстинкт самозбереження. Яка там смерть! Він міг зараз загинути, аби тільки лишитися вільним. Ніколи Шевченко не піде в рабство. Ніколи.

Так думав він, позираючи на сусіда. А той зібгався, наче немовля. Раптом Нестор поринув у ті самі глибини жаху, що і тридцять років тому. Удруге загибель дихала йому в обличчя. Знову він став відчувати її нестерпний сморід. Похмурий чекіст ледь тримався на ногах і цілився то в одного, то в другого. Чи легко стояти й чекати: вистрелить або ж ні? Чи багато пробігає думок? Як уберегтися й не загинути? Нестор не мав на це відповідей. Він стояв, жах здіймався в ньому, хлюпотів, заповнив усю його натуру.

Це тривало недовго — і водночас тягнулось нескінченно. Похмурий хитався. Пістолет здіймався. Натовп дивився. Енкаведешник вистрілив. Приголомшливий гуркіт розлетівся в усі боки. Грім посеред ночі був нестерпним. Тріски від стіни сараю посипалися на сніг — куля поцілила в дерево. Чекіст схибив. Він стояв і з ненавистю розглядав полонених, чекаючи, що хтось упаде. Але вони обидва стояли. Накопичена напруга звільнилась із пострілом. До похмурого підійшов високий.

— Годі тобі. Потішився, досить.

Похмурий, злегка хитаючись, немов сидів у човні в негоду, глипнув недоумкуватим, порожнім поглядом у бік того, хто говорив. Хотів був щось промовити, натомість нерозбірливо забурмотів, махнув рукою та нетвердо рушив геть. За ним потягнулися й решта, поки натовп не розпався на частини, а згодом і взагалі щез. Біля стіни залишились двоє чоловіків, старший та молодший. Місяць укрили брудні хмари, темінь розлилася по дворі. Було тихо, як ніколи. Здалеку перебріхувались пси. Федот подивився на сусіда, а той тремтів і не міг зупинитися. Кожен м’яз на обличчі Нестора здригався, тріпотів, ворушився.

— Як ти, дядьку? — звернувся до нього Шевченко.

— Я… Все… Живий, як бачиш.

— Так… Так… Мабуть.

Ще не вповні усвідомлюючи, що сталося, вони повільно пішли. Нічне село принишкло. Зрідка у квадратиках вікон мерехтіло бурштинове м’яке світло гасової лампи. У кожному такому домі спала дитина, що прокидалася від нічних кошмарів. Тому мати лишала на столі вогник, прямо біля віконця, аби малечі не було боязко. Дорогою, товсто вкритою ворсистим килимом снігу, ішли двоє. Вони йшли повільно, наче бажали тихою ходою затерти свої думки. Кожен замислився про своє. Обидва мовчали. Але якщо придивитися, то можна було побачити мокру пляму на штанях в одного з подорожніх. На морозі намочена тканина перетворилася в розкатане м’яке залізо, укрилася відтінками мармуру. Рухати замороженою штаниною було не дуже зручно, але її хазяїн думав зовсім не про це — він волів убити себе за слабкість, згоряв від сорому, що не втримав сечі при пострілі. Намагався так прикритися, аби супутник не помітив його ганьби. Кожен крок приносив йому нестерпні душевні муки, він відчував себе приниженим і розтоптаним. Чоловік палав бажанням помститися.