Куркуль

Розділ 16

Темрява. Окіл ніби вимазано в сажу. Трохи сірого відтінку з боків, у ярах, на схилах. Там сірість світліла в галявинах над дорогою, а потім різко ущільнювалася до чорних, смолистих обрисів. Там повинні були рости дерева та кущі. А може, то стіна або будинок? Спробуй розберися. Тільки неясні смуги рейок ідуть і йдуть вдалину. Федот утік. Минуло півгодини, а він уже ледве пересував ноги. Кроки плуталися. Утома накрила його. Хотілося пити. Він зачерпнув у жменю снігу й кинув до рота. М’яка маса вмить розтанула і принесла прохолоду. Але ненадовго.

— Як же тепер бути? Що мені робити? — задихаючись, сказав сам собі Федот.

Він зробив ще кілька кроків і впав на шпали. Сил більше не залишилося. Попереду — темінь, позаду — темінь. Небо затягнуло остаточно, накрило щільно й безпросвітно. Яка похмура ніч! Хочеться вити. Як же все набридло! Шевченко сидів на промерзлій землі й не міг зрушити з місця. Якийсь позамежний відчай раптом наповнив його душу. Марнота захопила думки. Тіло жадало тільки одного — спокою.

— Треба йти. Треба! Треба! — сам себе благав він.

Шевченко ледве підвівся і рушив доганяти поїзд. Але куди там його наздоженеш! Це усвідомлення дедалі сильніше вимальовувалося в його голові, яка обважніла, захворіла, затуманилася. Федот брів уже набагато повільніше. Ступаючи по шпалах, продавлюючи валянками часом просто незайманий сніг, Шевченко дедалі чіткіше усвідомлював, що втратив нагоду наздогнати потяг. А значить, остання надія зникла — сім’ю завезуть невідомо куди, а він — швидкий, як каторжник, буде змушений поневірятися по країні. Ховатися в темних закутках, аби вижити. А навіщо, питається? Що таке ще може утримати його на кульці Землі, яке тяжіння? Де ця сила, яка може змусити його розплющувати очі щоранку?

— Краще смерть, ніж порожнеча, — пробуркотів Федот.

На душі було гидко. Усе заплуталося. Світ занурився в пітьму.

— А-а-а, чорт забирай! Піду втоплюся! — вирішив Шевченко, і йому відразу полегшало.

Самогубство, на диво, може зробити прозорішим недовге життя, що залишилося. Чи не тому люди іноді свідомо закінчують його на дні ставка або виснуть на мотузці? Адже так буття, хоч і наприкінці, стає зрозумілішим? Можливо. Але чи не в цьому і помилка тих, які себе гублять? Вони ж бо плутають вихід із безвихіддю. Хіба зрозумілість останніх хвилин життя дає зрозумілість смерті? У жодному разі. Небуття стає ще більш жахливим, чужим, темним. Намагаючись піти від жаху існування, людина сама підсилює жах неіснування. Чи думав так Федот? І думав, і ні. Неясно, якимось внутрішнім відчуттям та християнським віруванням, що залишилося в ньому, боявся він умирати ось так. Але радянська реальність майже повністю затирала це почуття. Якщо таке пекло за життя, хіба зможе налякати пекло після смерті?

— Та пішло воно все!.. — крикнув Федот і відразу ж затнувся. Далеко попереду побачив червону крапку. Там, у насичено-сизих чагарниках, серед високих дерев, що ростуть біля шляхів, серед кістлявих кущів, блимало полум’я. Ледь помітний вогник, оточений щільною завісою темряви. На якусь секунду він пропадав, блимав, наче хтось стуляв яскраве жовтогаряче око. А після — червонувато-руда зіниця знову дивилася кудись удалину, втупившись у темряву.

— Там люди! — радісно закричав Федот і посунув із високого насипу залізничних колій униз — у яр, а там далі — у лісову гущавину. Йому раптово стало не страшно, незважаючи на те, з ким він міг зустрітися. Розбійники й бандити, жебраки та безхатьки? Такі ж, як він тепер! Ах, Боже ти мій, хіба має значення, що там за люди, коли біжиш сам посеред німого простору? Шевченко буквально мчав до кошлатих відсвітів багаття. Ще трохи, і стали помітними кілька фігур біля полум’я. Вони його не бачили, бо світло завжди осяває темряву, але не дає подивитися в глибину цієї темряви. Тому нічні мандрівники не бачили Федота, який до них наближався. Троє чоловіків про щось голосно балакали, підкидаючи дрова до багаття, яке весело споживало дерев’яну плоть, викидаючи від задоволення крапельки іскор. Один із присутніх постукував сокирою по розламаній гілці, а двоє інших простягали долоні до полум’я.

Шевченко підійшов зовсім близько й сховався за широким дубом — так, що можна було почути їхню розмову. Тим більше, незнайомці нікого не боялися — говорили голосно й виразно.

— Є, Назаре, інший вихід? — звертався до свого товариша один із тих, що сиділи біля багаття. На ньому була стара, бувала шуба, яка здулася й втратила конкретний колір вовни. З чого цю шубу було зшито — Бог його знає. Може, плями на ній — це кров? А може, бруд чи фарба, спробуй розберися. Похмурі тіні бігали по витягнутому обличчю господаря шуби, він невдоволено кривився, немов покуштував чогось кислого. Другий був маленьким, миршавим чоловічком. Живий, жвавий, він постійно підкидав дрова, щось поправляв у густині вогню, облаштовував і знову поправляв.

— Вихід, Степане, завжди знайдеться, але буває глухий кут, — багатозначно відповів Назар.

— Так і я про те ж. Ось посудіть, зараз ми рипнемося, заваривши кашу, а хто відповідати буде? — продовжив роздуми Степан.

— Це так, та не так, — знову багатозначно зауважив Назар.

— Отож, — несподівано підтвердив Степан, немов зрозумів, у чому справа.

Шевченко визирав з-за свого дерева, але не наважувався підійти. Усі ці розлогі промови викликали в ньому хвилю підозри. Та й не дивно — давно вже опівночі, троє чоловіків палять багаття й базікають про те, що відразу й не зрозумієш. Тому Федот вирішив ще почекати. Тут володар шуби без слів відокремився від затишного місця біля полум’я й попрямував у бік селянина-втікача. Роблячи впевнені кроки, Степан ступив у темряву й підійшов до дуба. Потім пильно подивився, підозріло шморгнув носом, кашлянув і зашарудів своєю шубою. Серце у Федота застигло, наче заледеніло. Він сперся на стовбур дерева й боявся поворухнутися. Колишня сміливість випарувалася. Що в них на думці? Люди тепер чорні, нечисті. Здатні на багато зла; жорстокість нині нечувана досі. Що він там робить? Тут пролунав характерний звук, який свідчив про те, що мужик справляє малу нужду. Степан забурчав, засовався. Федоту навіть здалося, що він заспівав — якусь недоладну мелодію. Але таку знайому, душевну… Раптом Федот згадав, що такий самий мотивчик наспівував батько, коли косив віку на корм худобі. Так це ж селянин! Шевченко прислухався — чолов’яга зробив свою справу й прошурхотів до вогнища. Розмова знову продовжилася. Селяни про щось сперечалися, підвищували й знижували голоси. Мовчун нарубав ще дров, сів біля полум’я. У цей момент із туману вийшов Федот, ступаючи повільно й підвівши руки. Від несподіванки Степан роззявив рота, а Назар, здавалося, трохи зігнувся й зробився ще меншим, ніж був насправді. І тільки мовчун моментально встав і виставив сокиру.

— Хлопці, спокійно. Я свій! — сказав голосно Федот.

— Який це свій? — вишкірився довготелесий.

— Я селянин, — урочисто відповів Шевченко.

Слово за словом, виявилося, що трійця біля багаття — селяни з сусіднього району. Їхні заможні господарства розграбували комуністи, а вони у відповідь зчинили бунт: чоловіки пішли з вилами на сільраду. Коли повстання придушили, трійця з родинами пішла до лісу. Але нестерпно боляче жити серед диких хащів, то вирішили перебратися подалі, в інші краї. У цей час потік репресованих був настільки великим, що варто було тільки комусь, хто ховався від радянського правосуддя, виїхати в інші республіки — і до побачення, загубився та зник серед висланих. На це вони й розраховували — але потрапити на поїзд не так уже просто. Документів у них немає, а не дай Бог потрапити до міліції — живим не вийдеш. Тому було вирішено розробити план: селяни розділилися — родини залишили за пагорбом, а ці вирішили пройти до шляхів, спиляти кілька дерев, підтягти до рейок. Після — привести рідних, а коли поїзд буде наближатися — вискочити, спорудити зі стовбурів перешкоду, а попереду розвести багаття, щоб машиніст побачив і загальмував потяг. Усе це потрібно було зробити швидко, поки кочегари будуть розбирати завал — пробратися до вагонів, а там, може, і всередину. Головне — виїхати якомога далі.

— Як загнаний пес мотаюся, лише б сховатися, — закінчив свою розповідь Степан. І з прикрістю зітхнув.

— А я ось теж блукаю… Хати нема… Родини нема… Одна надія залишилася, — розповів Федот.

— Видно світ, та не їм обід, — підключився Назар.

Шевченко подивився на нього, тільки хотів щось сказати, але тут мовчун махнув рукою, мовляв, підемо, займемося справою — час тисне. Степан і Назар разом із Федотом пішли валити дерева, а мовчун — за сім’ями, привести їх до наготовленого багаття й чекати дива. А диво в їхньому випадку — не що інше, як порятунок життя. Може, Творець закинув їх на землю тільки заради того, аби перевірити їхню спроможність до виживання! А воно, це виживання, змушує людину мудрувати, хитрувати, викручуватися. Немає меж для людської думки, коли мова йде про те, щоб вижити. Ось і пішли селяни, звалили кілька дерев, підтягли їх до рейок, приготували хмиз для багаття на шляхах і заховалися в кущах, очікуючи на потрібний їм поїзд. Минула година — нічого. Федот оповів про свої пригоди в селі, про дочку, яка ледь не потонула, про лікаря з вовками, про побори комуністів, про підвал і про всі інші пригоди. Чоловіки слухали, роззявивши рота. У них усе було простіше — приїхали товариші з міста, раз! — і все під нуль. Навіть хліба не залишили, не те що зерна.

— Ця влада від диявола, кажу тобі, — похмуро говорив Назар. — Восени почнеться голод, поз’їдають усі потаємні припаси, і кирдик — будуть жерти землю.

— Та що ти напускаєш диму? Вони, ці партійці, звичайно, гади. Але ось так — щоб морити людей голодухою? Це навряд, — заперечував йому Степан.

Шевченко хотів сказати, що для комуністів нема розбору, малий ти чи дорослий — Горовий дав йому ясно зрозуміти: заради своєї мети вони ніколи й ні перед ким не зупиняться.

— Горе велике, — сухо додав Федот.

Степан повернувся до нього, але тут удалині почувся характерний свист і каламутне око паровоза заблимало на найближчому повороті.

— Пора, браття! — радісно закричав Назар.

Вони гуртом схопилися за гілки, витягли стовбури на рейки. Розклали на шпалах перед купою дерев велике багаття, яке спочатку заблищало тоненькими червоними пелюстками полум’я. Вони проглядували крізь темні щілини між палиць, сірої кори, підсушеного листя. Тканина вогню освітлювала всохлу плоть дерев, надавала м’якого й ніжного відтінку похмурій ночі. Полум’я ніяк не хотіло світити, скромно надкусювало тоненькі гілки і їхні зігнуті суглоби. Назар порався біля багаття, дув і підкладав сухий мох.

— Пора, пора! — закричав йому Степан та втік у кущі. Паровоз наближався, і його всевидяче око висвітлювало дві тонкі залізні лінії колії, що йшли за небокрай.

— Давай, іди! — також гукнув Федот.

Назар вовтузився з вогнем, а в цей час жінки з дітьми вже підтягувалися з лісу — коли поїзд зупиниться, вони позаскакують, спробують знайти вільний вагон або, у гіршому випадку, вмостяться на буфері між вагонів. А далі треба буде висадитися десь подалі, верст через сто, і там оселитися, почати все спочатку. Таким був план спасіння й звільнення для десятка бездомних людей. Поїзд наближався. Назар озирнувся — усі вже зібралися трохи подалі від місця перекриття, приготувалися. Він теж утік із насипу, і хотів уже кинутися до своїх, як запримітив — вогник ледве сяє, лапки полум’я намагаються вибратися через чорні гілки, але їм не вистачає сил.

— Назаре, давай! — знову закричав Степан, але його крик заглушив стогін залізних кісток паровоза. Назар озирнувся, подивився на Степана й побіг до вогнища. Він підкинув сухої трави, нахилився, щоб роздмухати полум’я. Тут паровоз опинився в зоні видимості — машиніст устиг розгледіти вогонь і людину на рейках, почав пригальмовувати. Назар підвівся й відскочив від завалу, спустився в низину й хотів уже заглибитися в хащі, щоб із темного боку підбігти до вагонів, коли пролунав постріл і чолов’яга моментально впав на сніг. Із кабіни паровоза визирав молодий чекіст, опускаючи гвинтівку. Цей постріл розлетівся по окрузі, і тіло, що падало, освітили ліхтарі на корпусі паровоза.

— Ні! Ні, брате, ні! Назаре! — закричав Степан, але його крик потонув у сильному скреготінні й гаморі, що виник після гальмування.

Степан хотів уже побігти за загиблим, але тут його схопив за руки мовчун.

— Йому вже не допоможеш. Треба тікати, — суворо засудив він.

Федот опинився поруч, дивився, як чоловік побивається за загиблим братом, але нічого не міг зробити.

— Брате, мій брате. Не залишай! Ні, сука, ні!

— Треба тікати, — повторив мовчун і фактично силоміць потягнув Степана.

У цей час баби незграбно лізли до поїзда, піднімаючи спідниці — на одному з вагонів зламали ломиком замок, розсунули двері, утворили щілину. Чоловіки приглушеними голосами їх квапили, скидали речі й підсаджували дітлахів, поки попереду кочегар із машиністом розбирали й розтягували дерева, не звертаючи уваги на труп із розкинутими руками, що чорнів у низині.

Чоловіки та їхні жінки встигли забратися всередину, коли поїзд рушив і оголосив навкруги, що він живий, довгим гудком. Кілька переляканих облич промайнуло в темряві. Степан беззвучно та гірко плакав, зовсім як дитина. Мовчун намагався з’ясувати, чи всі свої потрапили до вагону. По боках були все якісь темні мішки, ящики, купи, накриті брезентом. Поїзд набирав швидкість, стукіт коліс наростав, ставало холодніше й холодніше. Федот присів, сперся об стіну й поглядав на сільський люд. Які ж вони зацьковані! Утратили тяжіння своєї землі, кинуті кудись далеко, туди, де немає нічого знайомого й рідного. Йому хотілося сказати: «Я з вами одного племені — теж затурканий і викинутий», але чоловік змовчав. До чого слова, коли життя їх ламає, кришить, скидає в глуху безодню! Ось і втікачі з переляку замовкли, як тільки вмістилися в поїзді, і лише один малий хлопчик пхикав і тулився до мамці. Усю ніч вони їхали, а коли розвиднилося й тонкі, розпливчасті промені прослизнули до вагону, потяг раптово зупинився. Федот прокинувся, припав до щілини й спробував розгледіти, де вони перебувають. Якась невідома станція. Поїзди, поїзди. Далеко чути голоси. Робочі бродять між вагонів. І тут Шевченкові здалося, що він почув голос Сашки. Звучання її ніжного тембру наростало. Фрази, сказані Сашкою, можна було почути, але не можна було розібрати. Чоловік трусонув головою — що за мара? Дружина наполегливо кликала його, але приглушено. Слова наростали й наростали. Шевченко помахав головою — напевно божеволіє. Сашко, Сашко, ти кличеш мене!

— Мені треба йти, — голосно повідомив Федот, і поки ніхто не зрозумів, що відбувається, учепився пальцями у двері та відчинив їх. Він вислизнув, упав на сніг та одразу підвівся. Озирнувся — слава Богу, нікого. Прикрив двері, пройшов трохи, пригнувся й перебрався під вагоном до іншого потягу. Як же все схоже! Безликі й непримітні. Шевченко пішов уздовж вагонів і заходився постукувати по обшивці.

— Сашко! Сашко! — кричав він.

Стукав легесенько по деревинці.

— Сашко! Сашко!

— Немає такого, не було!

Голоси відгукувалися по той бік вагону.

— Дружино моя, Саша!

— Провалюй, дурню, накличеш біду!

Федот тремтів, йому раптом захотілося заридати тут на місці.

— Лідо, Зоя, де ви, мої донечки?!

— Дітей усіх забрали, де вони — не знаємо!

Стук, стук по деревинці, наче в пекло.

— Сашко, моя рідна, Сашко!

— Була Сашка, померла в дорозі!

Ще довго Федот бродив по шляхах, вистукуючи й вислуховуючи маленькі, але трагічні історії. Скільки людей у вагонах! Божечку ти мій! Куди ж ти дивишся, де буваєш?! Темрява розлилася по землі, як гігантська калюжа чорнил, покриваючи безнадією все хороше й чисте в людях. І немає способу сховатися від темної калюжі, не можна не зануритися в неї. Шевченко блукав, стукав, шепотів, викрикував, поки його не помітило двоє міліціонерів і, погрожуючи зброєю, не завели до великого, погано освітлюваного приміщення на вокзалі. Там, в імпровізованій в’язниці, уже сиділо п’ятеро підозрілих типів, від яких тхнуло, немов зі смітника. Двоє пристойних товаришів перебували біля стінки. Смиренний, мов вівця, Федот зайшов до кімнати. Більше години він бігав і шастав по перегону, але так і не знайшов рідних. Поїзд, яким він прибув, давно поїхав, а тепер йому нічого не залишалося, як спокійно піддатися вихорові долі: нехай заносить невідомо куди — йому все одно. Селянина привели, наказали не буянити й пішли. Він пройшов до стіни, сів на крижану підлогу й обхопив руками голову. Немає тепер йому притулку! Немає мети, нема чого прагнути! Відчай охопив його, немов він потонув у водах безнадії. Шевченко опустив голову й мукав щось нерозбірливе.

Тут один пристойно одягнений громадянин встав і повільно підійшов до Шевченка. Сів і подивився на новенького арештанта.

— Федоте, ви? — запитав він.

Шевченко підняв очі — не привид? Це був доктор Олександр Семенович, якого він віз до своєї помираючої від лихоманки доньки.

— Я, — дурнувато погодився Федот.

— Який я радий! Тобто не радий, що так є, а радий вас бачити, — із якоюсь добродушною усмішкою промовив лікар.

— Так, я теж, — так само безглуздо продовжив Шевченко.

— Як ви тут опинилися? Адже ми вже в ста верстах від району! — здивувався лікар.

— Правда?! Як же так!

— Що сталося, Федоте?

— Кажуть, що я куркуль.

— А, зрозуміло. Значить, усе просто.

— Хрін його зрозумієш, просто чи складно, Сан Семенович.

— Це правда, пане.

— А ви що ж блукаєте? Що трапилося?

— Я? Через непорозуміння.

— Як це?

— Думаю, що хтось із медиків написав скаргу. Мене послали в інший район допомагати — там епідемія грипу. Але без слів посадили в поїзд — сказали, і тут я цитую: «Ти, падла сраная, ворог народу». І тепер тут — ані документів, ані звинувачення. Сиджу другий день.

— Негідна справа, лікарю…

— Так, негідна. Не можу навіть нікому нічого сказати — толком ніхто не зрозуміє, куди мене направляти.

— Ось ти людина освічена. Навчався, мабуть, чимало. Книжки читав. Чому життя — така гидотна річ?

— Це, знаєте, глибоке питання…

— Зрозуміло, що не просте. Але ось припустимо — я живу собі, нікого не чіпаю. Та вони до мене приходять і приходять. Забирають і забирають. Ні, щоб убити на місці! А катують, мучать! Що відбувається?

— Е… Я вам скажу одне. Колись давно, у дитинстві, ми жили в бабусиному маєтку. Огорожа цього маєтку виходила на річку. Це було в Новгородській губернії. І далі за огорожею, прямо біля річки, блукали цигани, поневірялися юродиві, сновигали безземельні. Я був маленьким, вертким. Та внадився я до парканчика ходити. Років п’ять мені було. А бабуся бачила, що я дуже цікавий, не накликав би собі біди, і стала розповідати про темного дракона, який живе у водах, тягне дітей на глибину й там жере. Нераз казала це, але ніколи не била й не карала мене. Поки не настав момент, що все ж я забоявся йти в бік річки. І більше ніколи не підходив до огорожі. Страх, друже мій, це найкращий спосіб керувати людьми.

— Нічого не розумію. Який дракон і вода?

— Ну ось, прошу, я перестарався. Потім зрозумієте. Може бути.

— Як це…

Двері знову відчинилися, і до приміщення зайшло троє червоноармійців, які вели старого-престарого діда. Він ледве шкандибав, шаркав по підлозі, трусився. У цю ж секунду Федот схопився, спробував утекти повз бійців, але один із них із розмаху уперіщив його прикладом. Мужик упав, як підкошений. Діда кинули на підлогу, а потім повернулися до селянина. Голова в того розколювалася від сильного удару. В очах побіліло, кімнатка попливла. Він лежав на спині, розкинувши руки, і приходив до тями. Тут один із солдатів нахилився. Сильний тютюновий запах одразу вдарив у ніс. Мордате й вусате обличчя присунулося до жертви й промовило:

— Хто ти такий?

Чоловік хотів рушити, але не міг. Тільки підвів праву руку і, неначе намагаючись відігнати видіння, відповів:

— Я Федот Шевченко. Федот я.

Тої ж миті червоноармійці переглянулися, мовчки схопили його за руки й потягли з кімнати. Тіло пройшло в прохід, прошаруділо по бетонній підлозі. Прошепотіло одягом, проспівало сумно валянками, які терлися по твердому настилу. Чоловіка витягли з приміщення і з гуркотом зачинили оббиті іржавими залізними смугами двері.