Куркуль

Розділ 12

Федот стрепенувся. Він прокинувся посеред ночі, втупився в темряву кімнати. Рідке місячне сяйво просочувалося у віконце, розпливалося по столу, стікало на дерев’яну підлогу. Темрява й тиша… Поруч сопіла Сашка, ритмічно вдихаючи повітря й майже нечутно видихаючи. Уже другий день Шевченко боявся кожного шереху. Після того, як утік із лісу, усякчас він чекав, що ось-ось за ним прийдуть. Пов’яжуть, розстріляють. Від цих думок його трусило, неприємний холодок стікав по спині. А раптом вони його впізнали? Та тільки й чекають, щоб схопити, коли він цього не очікує. Але він чекає! Під ліжком заховано сокиру, а в сінях — довгий сталевий ніж. Біля входу під навісом — шматок зламаної коси. Так просто він не здасться!

Федот глибоко зітхнув. Страх мучив його, витрушував усі сили, як солому з напівпорожнього мішка. Іноді уві сні приходив Нестор. Він стояв над ним, височів імлистим, розпливчастим силуетом. Одного разу привид покійного друга підвів руку, немов намагався доторкнутися. Але замість цього димчаста, безплотна рука провалилася крізь тіло Шевченка, пронизала його. У таких снах Федот відчайдушно хотів поговорити з покійним сусідом, але той лише загрозливо мовчав і шляхетно височів, як столітнє дерево. Сон розчинявся, ішов невідомо куди, Федот підскакував, здавлено мукав й озирався в хаті, підсвіченій тьмяним місячним світлом.

Цього ранку він піднявся рано, вирішив прибрати в сараї, щоб потім з’їздити за Петром у лікарню. Через усі останні події молодший Шевченко зовсім забув про брата, тільки передавав через сусідів, які їхали в район, продукти й гроші. Кажуть, що здоров’я Петра значно покращилося, рана загоювалася, а брат рвався додому. Поки Федот прибирався в коморі й сараї, діти прокинулися. Старша пішла до школи, а молодша гралась старенькими ляльками. Саша куховарила, пара в кімнатці стояла, мов осінній туман.

— Ти шо це, знов кудись наставився? — тривожно запитала вона чоловіка, коли той порався в сінях.

— До Петра. Заберу його, — коротко відповів Федот.

— Дивись, знову хочеш устряти своєю буйною головою в темні справи?

— Знову-здорову! Ти, Сашко, занадто вже перелякана.

— Тю, а як мені не лякатися? Я з першого дня, як живу з тобою, перелякана.

— Чого?

— Того! Шо твориться в селі… Розстріляли п’ятнадцять чоловік. П’ятнадцять! Устинова, Клименка, Горбатенка… Ох, Боже ж ти мій! Усіх не перелічиш!

— Знаю, жінко. Знаю.

— Як це ти ще, чорт волохатий, не потрапив у цю банду. Мабуть, є Боженька на небі, чує мій стогін.

— Ти, Сашко, хоча б при дітях рота замикала. Якщо і є Боженька, то він закрився від нас у найглухішому куті. Байдуже йому до нас! Здихаємо ми тут потрошку, а потім ще й пектися у вогні будемо.

— Тіпун тобі на язик! Здиха він! Ти подивись на себе — телепень, здоровий, дебелий. Так, диви, і бика завалиш.

— Дурна ти баба, я ж у переносному значенні.

— Переносний ти наш! Хто тебе переносив, га?

Федот зиркнув на дружину, що вперла руки в боки, хотів був відповісти, та махнув рукою. Що з неї взяти? Серце жіноче, як віск — трохи натиснеш, уже ямка. І душа Саші вся в ямах, одна глибше іншої. Ось і тривожиться. Федот не сердився на неї. Бурчав та лаяв, але швидко відходив. Зненацька він запримітив її очі. Ось як буває: живеш поруч десять років, розмовляєш, торкаєшся тіла, цілуєш у вуста, дивишся в обличчя, а очей не помічаєш. А вони налилися зеленуватим кольором, укрилися трав’яним килимом, засвітилися смарагдовим світлом. Ох, які же в неї очі! Чисті, глибокі! Саша дивилася на чоловіка, дивилася уважно, а той невідривно роздивлявся зіниці, милувався.

— Гаразд, мамо. Не переживай. Усе буде добре, — сказав він і несподівано встав у повний зріст перед дружиною та легенько погладив її по руці. Вона сторопіла від такого жесту, присунулася до нього й ткнулася в груди; відчула міцний чоловічий запах. Так тривало кілька секунд, і раптом її прорвало. Вона заридала на плечі в чоловіка, застогнала, як поранена ягничка. Шевченко розгубився: дружина плакала, немов річка розкрила греблю. Скільки вона тримала це в собі! Скільки болю, переживань, смутку! Так багато, що робилось моторошно!

Вони ще довго стояли в сінях — здоровенний і незграбний чолов’яга, одягнений у сірий старомодний каптан, штани й валянки, та мініатюрна жінка в легкій синій сукні. Її волосся було акуратно зібране. Ніс розчервонівся, рожеві плями вкрили обличчя. Вона плакала, а він стояв і дивився на неї сумно й трепетно.

В обід Федот уже мчав на санках. Жвавий пирхав, сопів, шумів. На соломі лежав блідий Петро. Чорний кожух тільки підкреслював білизну братового обличчя. Коли вони зустрілися й Федот повів його до «екіпажу», то примітив, як старший Шевченко змарнів, постарів.

— Треба їсти більше, — порадив Федот.

— Подивлюсь, як тебе продірявлять, шо ти будеш їсти, — охав Петро, коли вони спускалися по сходах двоповерхової лікарні.

— Заживе, як на собаці. Шевченки, вони живучі, — помітив Федот.

— Авжеж, аби ноги не протягнути, а так — живучі, — зазначив Петро.

Так вони йшли до санок, перекидаючись короткими фразами. Федот розповів про повстання, про смерть Нестора. Петро насупився ще більше, але промовчав — мабуть, їх колишній сусід сидів скалкою в його серці. Та й що говорити? Петро звинувачував цього старого у своєму пораненні, але при Федоті не поспішав казати.

Вони рушили. Дорога була довга, а стежку занесло суворою слобожанською хуртовиною. У цих краях вітру є де розгулятися! Приплюснуті, невисокі пагорби давали сніговим вихорам достатньо місця і для розбігу, і для широкого польоту. Щоразу Жвавий торував нову стежку, невдоволено й голосно видихаючи на бігу.

— Я хочу сказати тобі, Федоте… — почав Петро. Брат, який тримав віжки, обернувся, мовляв, слухаю тебе! Морозний вітер огортав щоки червоним оксамитом, у степу було тихо, кожне слово чути мало не за версту.

— Ти все-таки подумай, що ось борешся з радянською владою, а дарма, — сказав Петро.

— О, наша пісня гарна. Ти знову за своє? Не борюся я, на шо вона мені потрібна, — грубувато сказав Федот.

— Зате ти їй потрібен! Розумієш, на таких, як ти, вони і будують свій комунізм, — продовжував Петро.

— Який комунізм? Маячня це все.

— Може, і маячня. Але тільки не відчепляться вони від таких, як ти. Зрозумієш ти це нарешті чи ні?

— Ні або так… Яка різниця, Петрику? Хто я такий? Та ніхто. Малий та низький. Не рвуся я в хащі їхні, нехай зі своїм соціалізмом пропадуть пропадом…

— Вони пропадуть, але тільки з тобою разом, Федоте. Скорися й виживеш!

Тут молодший Шевченко різко потягнув на себе віжки. Жвавий загальмував, невдоволено хрустячи снігом.

— Так! Давай з’ясуємо раз і назавжди! Я сам, мені ніхто не потрібен, ні партія, ні бісові ледарі з зірочками на папері. Вони обдирають мене, як липку…

— Та припини ти! Важко йти проти рожна. Ти сам знаєш. Змирися, запишись у колгосп, і по справі!

— Як ти смієш…

Договорити Федот не встиг. З темної діброви до санок наблизилося двоє чоловіків. Один плюгавий, невеличкий на зріст, одягнений у бувалий чорний кожух, а другий — вищий, у старому сірому драповому пальті. Старий темний і кучерявий комір цього пальта одразу кидався в очі порівняно з новенькою попелястою вушанкою.

— Хлопці, закурити не буде? Бо заклякли вже тут, жодної душі навколо, а палити кортить, аж вуха сохнуть, — звернувся плюгавий до Федота.

— Ага, — відповів Шевченко й передав незнайомцю цигарки.

Той прикрився від вітру, зашарудів сірниками, закурив.

— Ну, нам треба їхати, хлопці, — сказав Федот і легко смикнув поводи. Жвавий слухняно зробив два кроки, але високий схопив коня за вузду, зупинив.

— Чекай-чекай, — проговорив плюгавий.

— Чого ти?! — обурився Шевченко.

— Підвези нас до перехрестя, ноги відвалюються, — попросив незнайомець і усміхнувся, показуючи на ліву ногу, взуту в кирзовий чобіт.

— Тю, у чоботах! Ти б ще в постолах тут прогулювався, — засміявся Федот.

— Ось така доля-долечка наша, — лагідно відповів плюгавий.

— Давайте, так скоріше, а то я ось пораненого везу, поспішаю, — пояснив Федот.

Два чоловіки забралися на полози, Жвавий знехотя зрушив із місця санки, напружуючись, пришвидшив крок. Петро спідлоба поглядав на незнайомих: ті, звісивши ноги з рами, зачіпали сніг.

— Так а звідки ви, хлопці? — подав голос високий.

— З району, забрав брата з лікарні, везу додому, — відповів Федот.

— А шо з ним? — поцікавився плюгавий.

— Зайву дірку в боці зробив, — віджартувався Шевченко.

— Он як. Так він не ходить?

— Ходить, але тільки повзком, — спробував знову пожартувати Федот.

— Ясно-ясно, — кивнув плюгавий і раптом замовк.

Жвавий тягнув санки, димчастий пар вилітав із його ніздрів, хрускіт і гуркіт прим’ятого снігового серпанку розлітався від копит.

— Давай стій! — зненацька закричав плюгавий.

Федот інстинктивно потягнув за ремені, кінь застопорився.

— Ах ти, чорт маломірний! Ти чого репетуєш?! — Шевченко повернувся до плюгавого й побачив дуло револьвера.

— Того й репетую. Злізай із санок! — наказав незнайомець.

— Як це злізай? — щиро здивувався Федот.

— От ти йолоп сільський. Санки й кінь твої нам потрібні, — сказав плюгавий і звів курок.

— Ага, — підтвердив високий і дістав з пазухи обріз. — Ми, цей, як його, екс-про-прі-іруєм.

Він задоволено зашипів і навів зброю на Петра. Приголомшений таким ходом подій, Федот не знав, що й відповісти. У ту ж мить плюгавий наказав йому спішитися, а високий перевів обріз упритул на брата.

— Забирай свого немічного. А то другу дірку зробимо йому, кхе-кхе, — посміхнувся високий і показав беззубий рот.

— Хлопці, та що ви? — спробував тільки сказати Федот, але тут маленький грабіжник спрямував дуло в замет і натиснув спусковий гачок. Барабан миттєво прокрутився, пролунало характерне клацання, яке змішалося з приголомшуючим пострілом.

— Не змушуй тебе кінчати, брати гріх на душу, — суворо сказав плюгавий.

Петро дивився на брата й думав, що той зараз полізе в бійку. Як би погано не було їм, але потрібно зупинити родича.

— Федоте, віддай, шо вони хочуть, цілі будемо, — попросив він.

— Щоб я якимось покидькам… — плюгавий обірвав його на півслові, чітко втрапивши рукояткою в підборіддя. Кільце для ременя в широкому русі розрізало шкіру обличчя, удар збив із ніг. Шевченко впав, а два негідники підскочили й почали бити ногами.

— А-а-а! — Він намагався встати, але тут сильний удар коліном перекинув молодшого Шевченка навзнак.

Його били так сильно, що часом Федот піднімав руку, показуючи що, мовляв, годі! — але чолов’яги ще дужче накидалися на нього. Здавалось, що кістки тріщать, ламається скелет, одне стегно немов розкололося. Усі відчуття перетворилися на суцільний біль. Плоть посилала больові сигнали в мозок, наче корабель, що терпить лихо. Федот страшно мукав. Так тривало й тривало, але, коли стало зрозуміло, що він не підніметься, грабіжники скинули Петра в сніг і помчали далеко за горби. Федот лежав. Потім трохи підвівся, спльовуючи кров’ю на білосніжне покривало. Праворуч від нього вмостився Петро, його обличчя перекривилося: біль пронизав тіло, падіння припало на рану.

— Ах ти ж, сука! Кляті пройди! — лаявся Федот. Він матюкався, кричав, стукав по снігу. Його кулак провалився в живіт м’якого замету, залишаючи чорні круглі дірки. Шевченко ніяк не міг заспокоїтися.

Червоний горошок, розсипаний на снігу, привносив яскраві фарби в сіро-білу зиму. Шевченко торкнувся підборіддя — руки забарвилися в той самий вишневий колір, кров струмувала з розсіченої рани.

— Що ж це за оказія? Усе на мене сиплеться, як на проклятого, — обурювався Федот. Він підвівся й поплентався до брата, оглянув його й сів поруч на сніг у заглибині, продавленій санками. Їхніми санками!

— Як же ж так, Петре? — звернувся він до брата.

— Я не знаю, не знаю, — протягнув той і замовк. Хуртовина посилювалася. Вітер кидався на пограбованих із розгону, покриваючи їх із головою, занурюючи в крижану снігову кашу. Їх замітало.

— Так і померти можна, треба йти, — сказав Федот.

— Я не можу, — болісно промовив Петро.

— Ми так помремо! Замерзнемо.

— Може, так і треба, Федоте?

— Здохнути на дорозі, як пес? Нізащо!

— Жартую-жартую. Знаю я тебе, упертого.

— Ото ж бо й воно. Зараз скумекаю, шо робити.

— Давай, кумекай. Бо моя кумекалка геть не працює.

Два брата сиділи на дорозі під лютневою хуртовиною. У низькому сіро-ватному небі пролетіла чорною крапкою ворона. Брудні хмари наполегливо пливли з одного боку небес в інший.

— Жвавого шкода, такий був кінь! Розумний, усе розумів, навіть більше, ніж людина, — сумно сказав Федот.

— Це так. Люди зараз гірші за звірів, — раптом погодився Петро.

— Так а шо ж ти з цими тварюками вась-вась?

— Я не можу інакше. Хочеш, як батько, показувати свою вперту вдачу? Так і загнешся скоро.

— Це вже не має ніякого значення.

Федот замовк. Нічого не хотілося. Хоч правда лежи тут і помирай. Немов усі соки хтось випив. Він висох.

— Як мені бути? Що говорити? Що робити, Петре? — зненацька промовив молодший Шевченко.

— Я ж тобі кажу, — пожвавився брат. — Припини вдавати з себе когось, стань, як усі. Забудь ці татові замашки: «я» та «я». Вступай у колгосп, пливи за течією. Ось побачиш, спокійніше буде.

— Може, і твоя правда… Я уже не знаю, як правильно.

— Правильно жити в тому часі, де ти живеш. Ось червоні хочуть побудувати свій комунізм — і думаєш, побудують? Дідька лисого! Але потрібно підтакувати їм, недоумкам.

— Що ж це за часи настали? І випало ж нам зараз жити.

— Часи не гірші й не кращі, ніж були. Ти тільки стань непримітним, і часи ці, як туман, пройдуть.

— Дивно це…

Вони знову замовкли. Морозний протяг обдував їх, укривав зимною рідиною. Федот глянув на брата.

— Гаразд, я спробую. Сашка от зрадіє, як скажу.

— Так-так. Вона давно бажала, щоб ти заспокоївся. А там, дивись, і посаду якусь собі виб’єш.

— Ага, худим колгоспним коровам хвости крутити.

Федот невесело посміхнувся. Петро глянув на брата. Його кучері, що стирчали з кролячої шапки, запорошило снігом, немов Федот посивів. Обличчя молодшого змарніло, зморщилося.

— Я піду в село. Попрошу когось, приїдемо на санках за тобою. Я швидко.

— Добре, добре.

Петро лежав на снігу, якнайщільніше загорнувшись. Федот пішов, іноді озираючись. Фігура брата темніла на цнотливо-білосніжному покрові. Чим далі Шевченко йшов, тим більш розпливчастою ставала темна пляма.

«Може, і правда краще так? Кому я що намагаюся довести? Бігаю, наче голодний вовк. Ось перестану бунтувати, і ця радянська влада не буде такою жорстокою. А що? Кому подобається, як йому перечать? Я постараюся, Сашо. Буду іншим», — думав він і нечутно давав клятви дружині.

Дорога була не близька. Федот ішов більше години, квапився. Сильний вітер збивав із ніг, білясте холодне борошно гасало по полю, дерева обліплювали снігові грудки. Починало темніти. «Швидше, швидше!» — підганяв він себе. Деколи припускав бігом, ухаючи важкими валянками. Ось уже пагорб — і там, у низині, село. Шевченко спустився вниз, обережно протоптуючи собі стежку. Ноги потопали в м’якій поверхні зими, провалювалися по коліна. Федот поспішав. Ось уже обозна вулиця, тут іти легше.

Ось там далеко його будинок… Тут Шевченкове серце тьохнуло. Він побачив далеко вози, незнайомих людей у чорних куртках. Вони швендяли туди-сюди. Швидше, швидше! Треба поспішати. Бігти, бігти! Дихання почало збиватися, пара валила з рота. Ну ще півсотні сажнів!

Коли Федот примчав до своєї хати, навколо крутилися комсомольці. Метушилися, витягаючи з сараю маленькі мішечки зерна, які напередодні Шевченко акуратно збирав по всьому дворі крупка за крупкою. Минулого разу, коли з нього вимагали здати норми зернових, комсомольці також тягали мішки, які порвались і обсипалися своїм золотим умістом. Він усе зібрав, упакував у коморі, а тепер і це забирають! Як же ж так, де це таке бачили!

Федот розлютився й підбіг до першого комсомольця, який ніс один із таких мішечків.

— Віддай, сука! Віддай! — Шевченко вирвав у нього мішок і забіг у двір.

— Стійте! Хто вам дозволив! У мене нічого немає! — нестямно заволав він.

Кілька двадцятип’ятитисячників зупинилися, але решта діловито нишпорила у дворі — шукали припаси.

— Падлюки! Стійте! — не вгамовувався Федот.

— Товаришу, чому кричите? — раптом почув він голос позаду себе. Озирнувся — дуже мармиза знайома. Хто б це міг бути?

— То чому ви кричите? — продовжував незнайомець.

— Хто сміє відбирати в мене останнє?

— Не ваше, а колективне. Тепер усе в країні спільне.

— Як це спільне?

— Та ось так. Усе належить партії.

Тут Федот почав пригадувати, де він бачив цього типа. Три тижні тому, у хаті-читальні, він говорив про майбутнє соціалізму, віщав про комунізм і загальний достаток.

— Іван Єгорич, я тебе згадав! — закричав Федот.

— Так, це я, — легко погодився Горовий.

— Що тобі треба?

— Ваше зерно, товаришу.

— Немає в мене нічого! Ні!

— Скільки б не говорили, що немає, а знаю, що є.

— Як ти смієш?!

— Смію, ще й як смію.

— Та я тебе…

Федот зробив крок у бік Горового, підняв руку, але той і оком не повів.

— Це ви даремно, товаришу. От як ви думаєте, де ваша дружина й діти? Молодшенька з ляльками?

Шевченка сторопів. Він хотів ударити комуніста, та так, щоб той відлетів за паркан. Добити його, стукати по його нахабному обличчю кулаками, роз’юшити губи ідеолога в кров. Хвиля ненависті накрила його. Федот миттю забув, про що вони говорили з Петром. Ще б пак — у нього не просто забирали зерно, але останні його залишки! Його прирікали на голод!

Дивлячись на очманілу фізію, Горовий розхрабрився.

— Я тебе, сволота куркульська, розчавлю, як клопа. Розмажу по землі, не залишу й сліду, — голос заступника голови з ідеологічної роботи набув залізних ноток.

— Я, я… — намагався сказати бодай щось Федот.

— Ти думаєш, що я такий, як ваш голова? Бачив я його — тюхтій тюхтієм. Новий лад таких не терпить. Тільки найдостойніший потрапить у комунізм.

— Але в мене сім’я…

— В усіх сім’ї. Багато чув я про тебе, Федоте Шевченко. Так от знай, ти тепер у моєму полі зору. Не вислизнеш, не будеш рипатися.

— Я ж нічого…

— Куркулі, як ти, — це зараза, хвороба на тілі суспільства. А знаєш, що з хворобою роблять? Лікують або вирізають гнійне місце.

— Але в мене нічого немає!

— Є, є. Я впевнений. Такі заможні, як ти, ховають мішок-другий про запас. А може, і більше.

— Нема!

— А ось ми зараз і перевіримо. А якщо ти хоч торкнешся когось пальцем, особисто втоплю твою дочку в ставку.

Горовий подивився на Федота, і якийсь зловісний відблиск майнув у його зіницях. Ніби там, за очними яблуками, був прихований хтось інший. Ця сутність сиділа в його супернику й іноді, здавалося, можна було відчути жахливий сморід, що долинав звідти до Шевченка. Навколо зовсім нічим не пахло, сухий лютневий вітер тут же забирав будь-який запах далеко за горби. Але десь у потойбічному світі страшна істота видавала мерзенний, спертий запах, концентрацію всього смороду Всесвіту.

Федота занудило. Він трохи зігнувся, подивився на Горового й відійшов убік. Той поблажливо хмикнув, мовляв, не таким уже й упертим виявився цей Шевченко. Комсомольці й біднота товклися на подвір’ї двору, розбирали в сараї стіни, роздивлялися під стелею й у підлозі, але нічого не знаходили. Вони зібрали якийсь скарб, кілька мішків, чомусь узяли пару лопат, нову косу та серпа.

Іван Єгорович діловито ходив по будівлях. Заглядав у кожний куточок, але нічого цінного не знайшов. Навіть зерна він набрав лише три пуди. Це дуже мало, адже шевченків двір десятий за рахунком, пудів же вони нашкрябали всього двадцять. У сто разів менше, ніж потрібно за планом. Горовий насупився, стукав по стінці в коморі, ходив по колу — нічого. Страшна злість охопила його. Хвиля ненависті накрила, неначе шторм маленьке суденце. Він зненавидів це село, селюків, безпорадних міських комсомольців. Йому огидний був цей селянський душок — суміш гною, сіна, приглушений піт людських тіл. Іван Єгорович запалився яскравою, нелюдською, лютою ворожнечею. Усе навкруги в нього викликало глибоку огиду.

А в цей час Федот тинявся подвір’ям. Він безпорадно, немов малеча, ходив за комсомольцями по п’ятах, ледве стримуючи себе, щоб не вирвати з рук чергове добро, яке вони тягли. Розум Шевченка потьмарився, очі блукали, наштовхувалися на звичні предмети, але не впізнавали їх. Чоловік хитався, як ведмідь, роблячи невпевнені кроки. Нарешті він зайшов у денник, там, де повинен був стояти Жвавий. Сильний кінський запах ударив у ніс. Нерівні сірі дошки прикривали стійло, закриваючи порожнє місце. На підлозі лежала маленька гірка брудно-жовтої соломи. Дверцята були відкриті. Надворі стихло, усі поїхали…

Федот, приголомшений, сів, притулившись до паркану. Світу більше не було. Усі залишки колишнього життя, за які він так відчайдушно чіплявся, зникли в одну мить. Земля посунулася зі своєї осі, і її закручувало кудись у безодню. Федот обхопив голову. Він мовчав, потупивши погляд, зовсім забувши, що його брат замерзає посеред зимової крижаної нескінченності.