Куркуль

Розділ 19

Федот глянув на чорне тіло брата, озирнувся на дружину, але залишився сидіти не рухаючись. Його плоть посилала в мозок сигнали — холодом, змореністю, болем у руках, але Шевченко не реагував, лише розуміючи, що терпить лиху пригоду й скоїв щось жахливе. Хіба можна описати трагедію, звуками передати увесь трепет душі, коли по ній пробігають дрібними брижами відчуття? Людина може лише приблизно описати свій стан у такий момент, бо він непередбачуваний і переповнений. Так і зараз: запитай Федота, що він відчуває, він сказав би найзвичайніші слова, які й близько не передавали його переживань.

Так тривало ще з хвилину, але нарешті він скочив, схопив Сашку за руку й потягнув її з гаю. Туди, на галявину, минаючи западини й низини. По камінню, по камінню. Ще трохи. Давай, Сашко, воруши ногами, не відставай! Раптово з якоюсь нелюдською ясністю Федот зрозумів, що потрібно робити — бігти, бігти! Куди? Не суттєво. Але терміново — урятуватися, як з вогню. Кинутися назад, немов повернутися в минуле.

Сашка і Федот кинулися до бараків, удерлися до приміщення, кинулися до свого кутка. Молодший Шевченко почав збирати речі, кидаючи в мішок нехитре майно. Жінка вдягала переляканих дітей, накидала на них брудний, уже дуже благенький одяг. Мешканці барака дивилися на їхні гарячкові дії, навіть не намагаючись зупинити. Заважати втечі на Півночі? А куди бігти? Якщо і є вихід звідси, так це тільки зануритися в холодну землю.

Федот зібрав два мішки. Один навантажив на Сашку, другий схопив сам. Ліду взяв за руку, а дружина повела Зою. Вони попрямували до дверей; інші засланці — хто лежав на нарах, хто сидів біля вогню. Тут Федот мимоволі озирнувся подивитися на своє колишнє місце й зустрівся поглядом із Антоновим. Той сидів і дивився на нього, ніби хотів щось сказати, але не міг. Їхні очі зчепилися в одній короткій, але уїдливій сутичці. Раптом Антонов легко, невимушено кивнув головою, мовляв, правильно робиш, брате. Біжи! Тікай, поки не пізно. Бо замерзнеш тут, помреш і не дізнаєшся, як це — старіти, мати спогади… Біжи, біжи, друже! Якщо навіть ти помреш по дорозі — ти хоча б спробував, спробував на смак це п’янке почуття вивільнення. Федот глянув на Антонова й теж злегка кивнув. Потім різко повернувся й кинувся до виходу.

Вони вискочили на двір, а там застиг північний весняний день. Сонце було ще досить високо, слизький вітер колихав кущики біля барака, гнув молоде маленьке деревце, хапав холодними лапами за обличчя. Сім’я кинулася за пагорб — там була найближча дорога в село, що проходить через заболочену місцевість. Сашка, налякана, згорблена, зігнута, поспішала за чоловіком. Той упевнено крокував уперед.

— Нічого, Сашко, давай квапся, — підбадьорював він її.

— Іду, іду, — відповідала вона йому й тягла за собою Зою.

Дівчатка мовчали, прямували за батьками, повні своєї дитячої віри в непогрішність і правильність дорослого розуму. Вони підкорялися. Цю втечу Цю втечу можна було порівняти з біблійною, якщо не згадувати, що там попереду виднілась обітована земля. Через п’ять хвилин вони зайшли за пагорб, кинулися по молодій траві, по камінню, по здибленому хребту. Там, там, десь там їхній порятунок! Федот не знав, що він буде робити, коли добереться в село. Напевно, його вели якісь інстинкти, а може — сліпа чоловіча наполегливість.

— Не можу вже, — застогнала Сашка.

— Давай! Давай! — загарчав Федот.

— Не можу, не можу! — промовила дружина.

— Треба йти, давай, жіночко, давай! — просив і наказував Федот.

— Я йду, йду, — покірно відповідала Сашка, прогинаючись під вагою мішка. Їй було гаряче та зимно водночас. Жінка спітніла, мокрі пасма вилізли з-під пухової хустки. Вони зайшли в ріденький гай, а далі виднівся густий столітній ліс. Якщо поквапитися, то можна до пізнього вечора дістатися до поселення, а там буде видно. Головне — залишити це чортове місце! Прокляте заслання!

— Треба відпочити, треба, — благала Сашка.

— Не можна, тільки вперед, — наполягав Федот.

Потім, побачивши, що дружині зовсім погано, зупинився, узяв у неї мішок і закинув на себе другий. Сашка підняла Зою й понесла її на руках, а Ліда бігла поруч із батьком. Чотири душі в дикому, первісному лісі. Маленькі, непримітні люди гігантської держави. Із якоюсь особливою українською завзятістю вони брели в колючих заростях, ковзали по м’якому моху, падали в холодні калюжі. Вони йшли — чотири точки в порожнечі простору. Невідомі для правителів держави громадяни, які стали ворогами цієї держави. Єдині живі у водянистих мочарах.

— Трошечки залишилось, ще трохи, — чи то просив, чи то стверджував Федот.

Він тільки приблизно розумів, куди йти. Там, на південний захід, десь є село. Туди їх привезли на вантажівках і пересадили на санки. А значить — там цивілізація. Може, удасться сховатися.

— Тату, тату, я втомилася! — промовила Ліда.

Дівчинка намагався встигнути за батьком, але довга дорога вже занадто виснажила її. Вона бігла, тримаючись рукою за край мішка. Федот не зупинявся — треба було відійти якомога далі.

— Потерпи, донечко, ще трохи, — сказав він.

Вони йшли по болотистій місцевості, тримаючись стежки, яка звивалася серед горбків і зеленуватої води. Тут, у самій глушині, не було видно нічого живого. Наче все вимерло, поглинене в’язкою трясовиною.

— Не можу, — знову почала благати мала на манер своєї матері.

Тут Федот зупинився й обернувся, щоб подивитися на доньку. Але мішки за спиною при повороті вдарили її, зіштовхнувши зі стежки в каламутне болото. Дитина безглуздо замахала руками й упала в трясину. Це сталося так швидко, що ніхто не встиг і слова вимовити, коли тіло Ліди по груди опустилося в рідину драговини. Вона тонула. Від несподіванки Федот роззявив рота, а потім кинув мішки, підбіг до краю стежки й простягнув дочці руки.

Тут Ліда збагнула, в чому справа.

— Тату, тату, допоможи! — закричала вона.

Її крик підхопила Сашка, а слідом і Зоя. Жахливий крик, що проникав у душу.

— Тату! Таточку! — вигукнула Ліда.

— А-а-а! — відгукнувся Федот.

Він простягнув їй руку, трохи не дістаючи до шуби. Чоловік намагався схопити її, щоб витягти на сушу, але Ліда смикала руками, трепетала, тремтіла. Вона поринала глибше й глибше з кожним рухом.

— Ні, ні! — репетував Федот.

— Таточку, тату, я тону, допоможи, — знову закричала вона. У цю мить Федота пройняв піт, він зрозумів, що ніяк не може дотягнутися до дочки. Рухав і рухав рукою, але дівчинка перебувала так само далеко — болотна драговина всмоктувала її, ковтала, як удав, поглинала маленьке й безпорадне дитяче тільце.

— Ні, ні! — закричала Ліда.

— Федоте, допоможи їй, допоможи! — Сашка пхала чоловіка в бік, поки той лежав на землі й намагався дотягнутися до доньки. Він старався і так і сяк, хотів уже підвестися й пошукати палиці, але розумів — тоді не встигне. Занадто швидко Ліда опускалася в драговину.

— Тату, таточку! — знову заволала вона.

Федот смикав рукою й раптом згадав, що тоді, два місяці тому, він теж рятував свою доньку, пірнав за нею у воду ставка, щоб витягнути на поверхню.

— Послухай, Лідочко. Я ж врятував тебе, пам`ятаєш?

Дівчинка хлюпалася, намагаючись утриматися на поверхні, але махнула батькові на знак згоди.

— І зараз. Я врятую тебе, обіцяю! — заторохтів Федот.

Та знову махнула голівкою.

— Ти тільки вір мені, — продовжував Федот.

— Я вірю, допоможи, таточку! — прокричала Ліда.

Справа була зовсім кепська — болотиста рідина всмоктувала дівчинку все більше.

— Я вірю тобі, таточку, вірю! Допоможи! — благала дівчинка.

Федот сіпнувся, нахилився якомога далі, намагаючись хоч пальцем доторкнутися до дочки. Йому не можна було впасти в болото, інакше його вже Саша з Зоєю точно не врятують, а значить, загине й Ліда. Потрібно було витягнутися, розтягнутися. Він так і зробив, і тут його пальці зіткнулися з неймовірно холодними пальчиками дівчинки. Чоловік просто доторкнувся до них в одному випадковому русі. На одну мілісекунду відчув шкіру Ліди, таки відчув її. Тільки б втриматися й не впасти!

— Тримайся, доню, тримайся, моя рідненька. Я з тобою, не залишу ніколи тебе. Буду завжди тримати тебе, моя люба!

— Таточку, таточко, тону!

— Тільки-но спробуй, доторкнись до мене. Я врятую тебе!

— Я намагаюсь…

— Усе буде добре. Давай, ворушись, а ну до мене пальчиком!

— Мамо, мамо…

— Так, давай!

— Мамо моя, хочу жити, мамочко!

— Лідо, тримай мою руку, тримай!

— А-а-а!

— Давай, давай!

Дитина тягнулася до батька. Дівчинка простягнула свої маленькі, такі маленькі пальці до тата, до своєї останньої надії. Сашка надсадно кричала і теж пробувала дістати до Ліди рукою. Федот знову доторкнувся мигцем до долоньки дочки, але не зміг втримати — вона вислизнула. Ще трохи! Тільки півп’яді! Трішки, зовсім трішки…

— Тихіше, тихіше…

— Жити, тату, жити!

І тут вона почала захлинатися — трясовина все ж досягла її підборіддя. Ліда майже занурилася в землисту, брудну бовтанку.

— Доню, моя люба, серденько моє, доню, — волала Сашка.

Федот смикав руками — долонька дочки промайнула перед ним. І тут він ухопив її, двома пальцями схопив п’ятірню Ліди.

— Я тримаю, тримаю! Вір міні, дочко, — просив він і підбадьорював.

— Вірю, таточку, спаси мене, дуже прошу, благаю, — плутано кричала Ліда.

— Тримаю, тримаю, я зможу, — підбадьорював знову Федот.

Він держав дочку за пальці, учепившись у цей маленький шматочок плоті, пробував підтягнути потопаючу. Треба ось так — легенько, легенько.

— Тягніть, тягніть! — благала Ліда.

Федот утримував долоньку, яка ковзала в нього між пальців. Потрібно тільки напружитися, тільки трохи зусиль. Шевченко спробував тягнути, але драговина не відпускала. Дівчинка занадто глибоко туди ввійшла, потрібно краще її захопити. Він захотів міцніше обхопити дитячу долоню, смикнув рукою — і дуже нахилився. Його тулуб занурився в драговину, ураз намок кожух, а шапка впала в трясовину, і її відразу ж проковтнула ненаситна водяна утроба.

— Донечко, я тебе люблю, рідна моя! Тільки потерпи, — просив її Федот.

— Я вірю, тату, я вірю тобі. Тільки врятуй мене, — захлинаючись, кричала дочка.

— Так, так, я зможу, — підбадьорював знову Федот.

Він спробував перехопити, учепитися за її лікоть, але раптово долонька вислизнула з його пальців, Ліда здригнулася від цього ривка, засопіла, забулькала й опустилася у водянисту масу. На зеленуватій поверхні почали лопатися прозорі бульбашки, колами окреслюючи місце, де назавжди занурилася утоплена. Це сталося так швидко, що Федот не встиг нічого зробити. Очі Сашки округлилися, вона почала задихатися. Шевченко тримав простягнуту руку, але вже нема кого було рятувати. Його дочка загинула.

— Ні, тільки не так, доню, люба, моя душа, не покидай, благаю! — розсіяно надривним голосом промовив чоловік і затих.

Стало моторошно тихо. Зоя почала пхикати, не розуміючи, що відбувається. Федот усе ще лежав на землі й дивився на мочар. Сашка спершу стогнала, а потім шалено, щосили закричала. Так, як кричать тільки живцем розчленовані, коли кати рвуть їхню печінку, шматують нирки, ріжуть легені. Сашка горланила й ревіла — усе, що залишається людині, розбитій нагальним горем. А чи є горе заплановане? Суть трагедії — це випадковість.

Федот не міг зрозуміти, як це сталося: щойно він тримав руку дочки, а тут — її вже немає. Свідомість аж надто повільно опрацьовувала те, що сталося, ніби відмовляючись підкоритися фактам. І в одну секунду він зрозумів. Це розуміння пронизало його, немов електричним струмом. Напруга в сто тисяч ват випалила його нутро, пропалила серце, вительбушила органи. Федота затрясло. Він засмикався, ніби в конвульсіях. Душа перетворилась на вугілля, немов її випалило полум’я, яке після цього і само погасло. До Федота прийшло розуміння, що він винен у смерті Ліди. Тільки він один. Він штовхнув її в багно. Він не втримав дівчинку. Він нічого не зміг зробити, щоб вона залишилася живою. Її смерть — його провина. Вічна. Засуджує його на нескінченні муки. Тільки він, Федот Степанович Шевченко, сильний і вольовий, гордий і незалежний, згубив свою власну дочку, убив її. Усе зламалося. Душа розлетілася на скалки. Нічого вже не буде, як раніше. Далі більше нема чого жити.

Федот опустив голову в рідкуватий бруд, намагаючись поринути в нього. Його тіло слухняно торкнулося гидкої, нечистої рідоти, яка тут же потекла до рота, у ніс, у вуха. Кожух ставав важким — насичувався рідиною. Ще мить — і його тіло повністю опиниться в мочарах та піде на дно, як Лідочка. Федот захрипів. Але тут Сашка різко смикнула його, буквально вихопивши з болота. І звідки стільки сил у цій маленькій, тендітній жінці? Як вона змогла схопити й підняти такого селюка, як Федот? Пояснити це важко, як і багато чого, що відбувається з людиною. Дружина висмикнула чоловіка, який із хлюпанням упав на сиру землю. Зоя від страху мовчала. Сашка термосила Федота, намагалася повернути його до тями, а той хотів тільки заплющити очі й не дихати, адже дихати йому було ні до чого.

Цілу годину вони сиділи, плакали, ридали. Рвали на собі одяг і стогнали. Коли сльози висохли й зойки вщухли, троє лежало просто на сирій стежці посеред величезного болота.

Однак треба було йти. Коли Федот зібрався з силами, уже почало сутеніти. Вони пішли серед мочарів і трясовин у невідомість. Повільно просуваючись по стежці, досягли невеликого пагорба, залізли на нього й побачили тьмяно-жовті вогники далеких хат села. Коли вони наблизилися до першої будови, то глухий гавкіт собаки сповістив, що тут хтось живе. Брудні, вимучені, знедолені — ось якою була тепер сім’я Шевченків. Вони підійшли до огорожі. Собака надривався й кидався на чужинців. Тут двері відчинилися, проливаючи буро-золотисте гасове світло. На порозі з’явилася постать, що вдивлялася в темряву.

Виявилося, це був той цибатий, який зустрічав їх у селі, коли вони прибули на ЗІЛах. Голова тутешнього колгоспу. На розпитування часу не було — подорожні тремтіли, падали від утоми й голоду. Господар впустив їх до будинку, обігрів і нагодував. Сашка й Зоя заснули прямо за столом, а Федот потім обережно переніс їх на піч, де було приготоване місце. Сон швидко звалив і його з ніг; родина занурилася в безпросвітні імлисті сновидіння.

Під ранок Федот підвівся, коли довготелесий уже вештався по хаті. Вони привіталися, дружина голови збирала на стіл. Ця гостинність так вразила Шевченка, що він за чаркою доброго самогону переказав усю свою історію. І про Мачулу, про його палаючий будинок, і про Нестора, і про повстання, виселення, і про барак. Тільки ось про Петра промовчав — побоявся. Господар уважно вислухав його, хмикаючи й сопучи.

— Я тобі допоможу, — раптом сказав він.

Здивований Федот хотів навіть роззявити рота, але змовчав. Голова розповів, що він — колишній царський офіцер. Коли сталася революція, думав піти до Денікіна, але якимось невідомим відчуттям зрозумів, що війна буде програна. Тому зібрався і з усією сім’єю переїхав на Північ, до забутого Богом карельського села. Працював добре й сумлінно, тому начальство й вирішило призначити його головою колгоспу, адже інших таких кандидатів не було.

— Просто ось слухаю тебе й розумію, що ти, Федоте, схожий на мене, — говорив довготелесий.

— Я вже ні на кого не схожий, — із сумом відповів Шевченко.

— Так, так — людина така скотина, що змінюється на очах, — просто відповів той.

На це відповісти Федот нічого не міг, і господар запропонував йому такий план.

— Ось бачиш, я втік, сховався, коли був хаос і плутанина. Спробуй і ти, — запропонував він, і Федот кивнув.

Через два дні голова виписав їм паспорти, вказавши в паперах, що вони — трудовий резерв Партії і їдуть на велике будівництво. Прощання було сухим і швидким. Шевченко потиснув йому руку й думав сказати, як він вдячний цій людині, але довготелесий не чекав похвали. Напевно, у ньому таїлося ще щось із минулого — десь у радянській уже душі голови все ще жив підтягнутий і тактовний царський офіцер.

Тиждень сім’я Шевченка поневірялася в потягах і вагонах. Пересідали то в один, то в інший, поки одного разу вони не залізли в поїзд, який прямував на Донбас. У пасажирському вагоні було накурено, відчувався сильний людський душок. Кілька сімей також прямували до промислового регіону, який наразі будувався. Утікачі з легкістю загубилися серед собі подібних, вимучених дорогою чоловіків із дружинами та дітками. Рано-вранці вони нарешті прибули на невідому станцію. Коли Федот опинився на платформі, то на невеликій фанерній дощечці прочитав напис: «Місто Ровеньки». Їх зустрічали комсомольці, якісь незнайомі молоді люди. Деякі вибралися тут із поїзда, решта поїхали в бік міста Сталіно.

Зустрічальники кинулися до прибулих. Федоту довго тряс руку маленький на зріст чолов’яга з хвацьким чубом. Він шкірився й дякував, що люди приїхали в цей край. Сашка озиралася по боках і тягла Зою за руку. А чубатий повів їх за вокзал, у бік Залісся — одного з районів містечка. Цей чоловічок із якимось радісним запалом розповідав, що на шахтах уже працює багато товаришів, населення зростає, кожного тижня прибуває такий ось потяг. Федот тільки сопів і хитав головою.

Вони підійшли до перекошеного будинку на вулиці Цегельній. Це була хатка на два вікна зі старезним дахом, брудним двором, розтрощеним парканом. Хто тут жив? Уже давно невідомо.

— Це ваш будинок, — із особливою урочистістю сказав чубатий і вказав у бік убогих руїн.

Три дні по тому, у самому кінці квітня, Федот прокинувся від холоду. Піч перегоріла, димохід було забито сажею, і тяги не вистачало. Він розштовхав дружину, а потім узявся топити піч. Ось уже багато днів вони з Сашкою майже не розмовляли. Після загибелі дочки кожне замкнулося у своєму маленькому, прихованому від усіх людей світі. Тільки іноді перекидалися фразами, та чоловік часом покрикував на жінку. Але це мовчання повинно було рано чи пізно залишитися позаду — це дорога була нервова, а тепер уже був час трохи заспокоїтися.

Федот розтопив піч. Сашка з Зоєю пішли по воду до криниці. Весняний світлий день так і намагався пролізти у вузькі закопчені віконця. Сонячною лапою він дотягувався до прогнилої дерев’яної підлоги. Чоловік став посеред хати й раптом помітив, що один із привезених мішків із речами ще не випатраний. Він почав діставати звідти речі, поки не натрапив на знайомий предмет. Шевченко витягнув згорток. Покрутив у руках. Так, він знав, що це таке. Ще б пак — довгі місяці він зберігав це, оберігав, як найдорожче, що в нього залишилося з минулого. Але зараз він вперше за все своє життя дивився на предмет байдуже. Розгорнувши тканину, якою вкривав річ, він дістав ікону. Тонколиций Христос одразу ж подивився на нього пронизливим, гострим поглядом. О, ці очі! Хіба вони можуть належати людині, хіба не це — погляд Божий? Прямий, осудливий. Так, саме це відчув Федот — його душа від цього погляду затріщала й посипалася. Захотілося з криком вирвати біль, що розповзався по грудях, мов гангрена, поглинаючи всі внутрішні органи; здавалось, Шевченко гнив, залишаючись живим.

Худорлявий Христос усе дивився й дивився. Здавалося, він хотів щось сказати, може, навіть утішити. Або просто вислухати. Але Федоту стало тужно. Якесь невідоме почуття розривало душу. Раптом напад люті накрив його, схопив і потягнув у прірву безрозсудства.

— Шо ти дивишся? Шо! — закричав він на всю хату.

Тонколиций мовчав.

— Ти! Це ти винен! — знову заволав Федот.

І, як божевільний, затряс ікону, немов хотів витрусити фігуру з малюнка.

— Де ти був? Де, я тебе питаю? — заходився Шевченко.

Погляд, цей пронизливий погляд…

— Так, так, я вбивця. Свою дитину вбив. І що мені тепер робити? — голосно продовжував Федот.

Не було ніякої відповіді.

— Чому ти мовчиш? Чому? — закричав він.

Худорлявий Христос уважно слухав.

— Як ти посмів! Чому не захистив!? — із особливим надривом застогнав Федот.

Тільки німий докір.

— Я так бажав, щоб ти допоміг… Тільки ти — моя надія… Чому ти мучиш мене, чому? — промимрив Федот.

Опустив голову, а потім із усього розмаху кинув ікону на підлогу. Вона впала, розлетілася з хрускотом, розкришилася. Тої ж миті Шевченко в дикому припадку люті кинувся на ікону, почав топтати її ногами, дроблячи на частини, наступаючи й наступаючи. Іконописний погляд, який проникав у душу, танув під чобітьми, руйнувався від кожного удару, знищувався знавіснілою людиною. Федот підіймав дерев’яні шматочки ікони, руками розламував їх, кидав у піч, де вони моментально займалися кольоровим і грайливим полум’ям. Тріска за тріскою. Дранка за дранкою. Скіпка за скіпою. Поки намальований бог не розчинився в бурхливих червоних хвилях вогню.

Ранок першого травня — і знову метушня. Центральною вулицею міста повільно повз натовп. Він наїжачився плакатами, транспарантами й піками з прапорцями. Неподалік нестямно гримів оркестр, мідні інструменти завзято поблискували у весняному теплому сяйві сонця. Молоді, старі, діти, підлітки — усіх людей не перелічити. Вони щось вигукували, іноді посміхалися й махали своїм сусідам. Неподалік на дерев’яній трибуні стояло троє чоловіків — один із них був мордатеньким і смаглявим, у добротному зеленуватому військовому френчі. Другий — насуплений, у легкому чорному шкіряному плащі. А третій — голомозий і непримітний. Діти вибігали з шеренги, розмахували прапорцями, а троє — незворушно позирали на шеренгу громадян, що крокувала. Тут оркестр затих, а потім грянув Інтернаціонал. Троє витягнулися й дивилися на ровенчан, які простували.

Товариші на трибуні беззвучно відкривали рота, вимовляючи слова пісні. Юрба підхопила це беззвуччя й загримала вже сильним, але нерівним голосом. Гімн розділив колону, частина ближче до хвоста почала співати особливо завзято. Їх голос посилився.

Тут і передній елемент маршируючих підтягнувся — також струнко схопив ритм, затягнув приспів. Натовп рухався вперед, іноді розділяючись, розбавляючись, а іноді стаючи щільнішим й огряднішим. І ось в один момент, коли колона подробилася, аби розвернутися й встати на краю площі, обличчям до трьох серйозних товаришів, можна було розгледіти високого кучерявого чоловіка. Він урочисто й, вочевидь, незвично, похитуючись, ніс червоний радянський прапор, постійно його поправляв, і було помітно, що крокує він так уперше. Його грубе селянське обличчя закам’яніло, набуло гримаси штучної, але глибокої покори. Колишній селянин витримував крок, недоладно розтуляв рота, намагаючись потрапити в такт невідомої для нього тріумфальної пісні.