Куркуль

Розділ 11

Дзвінкий брязкіт телефону розбудив Івана Єгоровича Горового. Він перевернувся, підвівся з ліжка й почапав до чорного апарата, що надривно дилінькав. Зробивши кілька кроків, комуніст подивився на годинник і підняв слухавку.

— Слухаю.

— Іван Єгорич?

— Так точно.

— Це Микитин, секретар райвиконкому. Вам треба терміново прибути до мене. Справа державного значення.

— Га? Четверта ранку…

— Я знаю, Іване Єгоричу, тому дзвоню особисто. Даю вам п’ять хвилин на збори, під під’їздом на вас чекатиме машина.

— О, так. Зараз буду.

Горовий поклав слухавку та зазирнув у вікно. Там згорбився ліхтар, що відкидав ріденьке жовтувате світло. Товстий замет підставив спину, і блідо-жовта пляма потекла на м’які та розлогі лінії снігового горба. Далі була сама темрява. Лише завдяки примарним обрисам можна було здогадатися, що це триповерхові будинки блищать шибками, мов незграбний нічний сторож у окулярах. Дивно, подумав Горовий. Це вперше його викликають у такий час. Різне було, але ось так — серед ночі? Ну, нехай, може, термінова телеграма з Харкова. Він одягався й заспокоював себе, що, може, не така вже й нагальна справа.

— Ти куди? Що трапилось? — Дружина відірвала голову від подушки.

— Спи! Нічого страшного, скоро повернусь, — відповів він.

Горовий зробив два кроки в напрямку дверей і раптом згадав очі Сидора. Перед ранком, так, саме перед ранком його забирали. Як же все дивно! Іван Єгорич забарився, призупинився. Йому зробилося жахливо. Цьому відчуттю він здивувався не менш, ніж якби почув, що дружина його зраджує. Чого він боїться? Хіба може хтось йому зашкодити? Він і партія — разом. Велика Справа поглинула його. Хіба він один, сам? Ні! Він лише частка великого руху до світлого майбутнього. Він пересувається в широкій колоні, марширує барабанною ходою, прямує до комунізму. Ні! Страх для слабаків! А він сильний.

Горовий намагався себе підбадьорити. Та ну, звичайний робочий момент, напевно, пересічна рутина! Він вийшов із квартири, спустився сходами й опинився біля блискучої, чорної, мов жук, машини. Її двері вже було відчинено.

Коли ідеолог приїхав, вікна згори виконкому світилися. Він підвівся на третій поверх, завернув ліворуч, пішов довгим коридором у самий кінець, відчинив двері й опинився в яскраво освітленому кабінеті. Біля стіни стояв брунатний стіл. Над ним висів портрет Сталіна, а під портретом сидів огрядний Микитин. На його широкому лиснючому обличчі був присутній незмінний атрибут людей хитрих та заплутаних — маленькі спритні оченятка. Ніс у Микитина був вузький, а вуста — товсті та припухлі. Здавалося, що ці вуста відкриваються самі по собі, хапаючи повітря, як це роблять риби. Микитин рухав вустами, ворушив ними, а звуки голосу губились десь у глибині горла. Ось і тепер, побачивши Горового, товстун заплямкав губами, але слова все не з’являлись.

До цієї особливості товариші вже звикли, а поза очі звали Микитина Щукою. Точнісінько як треба слівце! Іван здригнувся. Щось є містичне в цій відсутності звуку. Чорт забирай, який смуток на серці! Звідки? Ідеолог топтався біля входу.

— Проходьте, проходьте. — Нарешті рот Щуки спромігся видати кілька слів уголос.

— Так-так, звісно, — неуважно мовив Горовий. Він пройшов уперед, усівся на один зі стільців, що було виставлено попід стіною.

— Так-так, — Микитин постукав олівцем по столу. Той відгукнувся легкою нерівною луною.

— Справа кепська, Іване Єгоричу, — протягнув знову Щука.

«Та не тягни ти, кабан лисий! Кажи вже!» — подумав Іван. Але не показав, тільки уважно подивився на портрет Сталіна й не менш уважно — на начальника.

— Повстання в нас, — дозрів Микитин.

— Як повстання? Що за таке? — обурився Горовий.

— Антиреволюційне, от яке. Буржуазний елемент, що переховувався під маскою куркулів, спробував учинити класовий переворот. Реваншизм, ось що це таке! — із якоюсь урочистістю заявив Микитин.

— Як же ж так? — пробуркотів Іван.

— От так. — Щука поклав руки на стіл, а це значило одне — він прийняв важливе рішення. — Збирайтеся. Поїдете туди. Потрібна ваша твердість.

— А-а-а?..

— Збирайтеся. На ранок маєте бути там, — відрізав Микитин. Горовий подумав сказати про те, що завтра він повинен був їхати до столиці, але потім подивився на співрозмовника й кивнув.

За дві години Горовий трусивсь у легковичку. Автомобіль підстрибував на вибоїнах, ковзав на кризі, його заносило в замети. На боковому склі застигла величезна крижана пляма, у салоні було зимно, і лише брязкіт мотору та різкі посмикування давали знати, що рух таки відбувається. Іван Єгорич провів пальцем по морозній поверхні криги, натиснув на неї. За мить навкруги пальця утворилася світла пройма, крига підтанула, у білуватій плямі з’явилася дірка. Він придивився: там, майже як у замковій щілині, мерехтіли сірі, похмурі дерева, колючі кущі, засипані снігом хати вздовж дороги. Хлопчисько в старому бушлаті та темній шапці навскоси кинув у машину сніжку й радісно втік до похиленого паркану… Перед від’їздом дружина Варвара, почувши про партійний наказ, зібрала йому речі, уклала все в потерту шкіряну валізу з жовто-брунатними кутами. Треба було поспішати, тому на пестощі, як завжди, часу не було. На порозі він погладив її по плечу й заквапився вниз. Виходячи, намацав у кишені піджака папірець. Це виявилася записка від імені Микитина, де було розписано, скільки й коли мають у селі здати зерна. І все б нічого, але пожежа повстання тут ще палала, а сільські чоловіки розлючені та вперті — як з них ще вимагати? Ніхто на таке не погодився, крім Горового. Микитин знав фанатичну прихильність Івана Єгоровича комуністичній справі, заради партії той був готовий на все. Та що казати, у найтяжчі періоди ідеолог неодноразово рятував партійний осередок. Вийде до робочих і ну розповідати, якою країна стане через двадцять років. А ті й роти пороззявляють. Ніхто так не міг, лише Горовий. Він сам щиро вірив у цю маячню. Усією душею проповідував те, у що вірував. Не зустрічав Микитин більше таких. І коли стало ясно, що план по району можна провалити, послав саме цього підлеглого на найнебезпечнішу ділянку зернодобування.

— Це фронт, Іване Єгоричу. Передова. Там зіткнулися інтереси радянської держави й куркулів. Стійте на смерть! Партія на вас покладається, — сказав перед виходом Микитин й уп’явся своїми вузенькими очиськами в обличчя Горового. Голова райкому хотів знати, чи виконають його наказ.

Іван згадував розмову з керівництвом і мимоволі посмикував плечем. Так, він усе розумів. Його вирішили використати в ролі тарана, аби зруйнувати це буржуазне кубло. Ну що ж — нехай так і буде!

Тут машину знов повело, водій натиснув на гальма, Іван подався вперед. Ще мить — і автомобіль завмер.

— Приїхали! — радісно сповістив водій і стукнув по керму.

Горовий вийшов, гримнув дверцятами, поставив валізу в сніг. «А! Пам’ятаю це село!» — подумав він. Тут заможних аж надто! Ідеолог потупотів на одному місці й пішов у колишній будинок пана-мироїда. Там біля входу зібралися червоноармійці. Вештались люди в цивільному. Туди й сюди водили селян, ті йшли з засмученими обличчями, перелякано дивлячись навкруги. Якась стара верещала, тримаючи невеличку білу курку під пахвою й увесь час тикаючи цією куркою в молоденького бійця. Той відводив рукою переляканого птаха й намагався щось довести старій. Жінка врешті розродилася голосною лайкою й знову заходилась тикати куркою в бійцеве обличчя. Десь здалеку пролунав галас, крики. Згодом — постріл. Усе стихло. Знову пролунав постріл.

«Оце мене лиха година занесла», — подумав Іван. Він зайшов до будівлі, де його зустрів вусатий чекіст, що нахилився понад якимось документами.

— Товаришу! Можна? — спитав Горовий. — Я з району. Микитин прислав.

— О, нарешті! Добре, добре. Сідайте, товаришу, — зрадів чекіст.

Усе було не дуже. Двоє бійців загинули в зіткненнях із селянами. Троє було поранено. Із десяток місцевих — убито. Селюки тепер ходять люті, готові на все. Треба всіх давити, до стінки поставити через одного, але керівництво не дозволяє. Кажуть, хай спершу здадуть зерно, бо потім не знайдемо. Ось і товариша прислали, аби зайнявсь саме зборами.

— Ех-ех. Дивіться, у нас тут гамірно, — махнув чекіст головою на подвір’я. Звідти лунали крики божевільної старої.

— Помітно, помітно. Але нічого, доводилося працювати й не в таких умовах, — бадьоро відрапортував Горовий.

— Направду? Ну й добре, добре, товаришу. Треба вас десь розмістити тимчасово. Тут уже місця нема, бійців розквартировано. Де ж би вас… О, точно! Василина Олександрівна!

Місцева комсомолка, активістка. Живе в колишній хаті Костиненка. Його рік тому розкуркулили. Там будиночок великий. Знайдеться і вам місце, — обнадійливо сказав чекіст.

Він викликав підлеглого, наказав йому проводити товариша до хати виселеного куркуля. Горовий уважно все розглянув. Напевно, це була особиста кімната колишнього пана. Зліва ще видно рештки кремових шпалер у квіти. А смугасту бежеву шафу з темними вставками, вочевидь, принесли з якогось іншого приміщення. Посередині стоїть стіл тьмяного сіро-мідного кольору, на ньому — лампа під абажуром, склянка, на великій тарілці — недоїдений шматок хліба, смажене м’ясо, квашені огірок та помідор. Усе перемішалося, уляглося шарами, переплуталося у своєму призначенні.

«Як у країні, усе злилося в одне. А колись же це може змінитися», — зауважив про себе Горовий і пішов за супроводжуючим.

Надворі лютував мороз. Здавалося, що всіх посадили до холодильної камери, змусили побудувати там кволі халупи та жити у вічній хуртовині. На вулиці увесь час траплялись погано вдягнені селяни. Вони озиралися на міських незнайомців, на їхні щільно застібнуті мишачого кольору пальта, на зухвало натягнені кепки, на начищені аж до блиску чоботи. Іноді Горовий зустрічав жінок, що зазвичай ходили парами. Вони підозріло дивилися на комуністів, поправляли на голові хустки та пхекали. Шлях вів через пустир. Там колись стояли хати заможних селян, але за часів революції чеченці спалили їх разом із мешканцями: ті відмовилися нагодувати непрошених гостей. Обгорілі кістки цих хат височіли на білому тлі недоїденою підгорілою стравою. Ось як треба чинити з бунтівниками! Кавказці розуміються на покараннях: лише сильною рукою можна видавити цю дурню з голови. Подивитися на цих холопів, так можна подумати, що Земля крутиться навколо їхніх персон. До біса! Усі мають підпорядковуватися радянській владі. Усі!

Із такими грізними намірами Горовий вирушив до свого тимчасового помешкання. За чверть години вони підійшли до розкішної хати. Над вікнами виднілися майстерно вирізьблені візерунки: пишні рослини, кучерява трава. Дах був викладений добротною черепицею, на відміну від більшості інших хат у селі. Біднота-бо стелила нагору солому, а хто трохи багатший — вибудовував дах із дерев’яних брусків. Цей же будинок здавався палацом посеред халуп. Горовий підійшов до широкого ґанку під великим залізним навісом. Обстукав сніг і рушив за своїм провідником усередину.

Їх зустріла темрява.

— От трясця твоїй матері! Куди ж тепер пхатися? — заволав підручний ідеолога. Він спробував був розвернутися, відкрити двері, аби висвітлити коридор, аж раптом на підлогу м’ятою білою хусткою впало світло.

— Дмитре, це ти? Що треба?

— Я. Привів до тебе пожильця, Василино. Темінь у тебе, як у цигана в сраці.

Перша кімната виявилася вітальнею. Більшу частину меблів винесли сусіди, залишилися пара крісел і великий сріблястий диван. Тканина стерлася, подекуди виглядала темна основа дивана, але в цілому виглядав він ще цілком пристойно. Квадратні, по три аршини, вікна впускали так багато денного світла, що в приміщенні було не темніше, ніж на вулиці. Дивно! Поки Горовий озирався навсібіч, господиня пішла до сусідньої кімнати, що мала вихід на кухню. Там щось кипіло, і вона пішла подивитися. Дмитро відразу занудьгував, глянув на Івана Єгоровича, засопів і пішов геть. Коли Василина повернулась, то застала тільки товариша, що самотньо стояв у великому, безглуздому пальті, стискаючи картуза в руках.

— Товаришу, ви надовго до нас?

— Поки не знаю. Треба навести лад, лихоманить тут добряче.

— Це тимчасово.

— Просто комуністична ідея ще не вкоренилася в головах колгоспників. Мабуть, Маркса тут не читали.

— Де там! Вони і газети ледь читають.

Василина усміхнулася, оголила низку рівних зубів. Це була щільно збита сільська дівка. Дешева ситцева сукня облягала її тіло, виділяючи пишні форми. Важкі груди, широкі стегна… Вона заходилася прибирати в кімнаті, рухаючи сідницями й плавно переміщаючись з одного кута в інший. Раптово Горовий зрозумів, що не може відвести від неї погляд. Жінка поводила задом, а він уп’явся в її плоть, відчувши в паху збудження. Йому стало соромно, що він дивиться на чужу жінку й не може відірвати очей. Ой, яка вона гарна! Тваринне бажання все сильніше захоплювало його, відносило кудись в іншу реальність. Таке бувало, коли він лежав у ліжку зі своєю дружиною й думав про якусь розпусну бабу. Небачена хіть полонила його! Він затремтів, затріпотів.

Василина прибралась, попросила поки сідати, мовляв, вона зараз повернеться. Горовий слухняно сів на диван, зітхнув.

«Чорт забирай… Треба тримати себе в руках! Баба як баба, що на неї дивитися? Мені потрібно тримати себе в руках!..» — як молитву повторював він. Комуніст постукав по м’якоті дивана, помацав тканину.

«Може, і не треба нічого? Ось так де-небудь оселитися, полюбити когось? Може, завести дітей? Може?..» — думав і думав він. До голови пхалися незвичні ідеї. Здавалося, що його підмінили, він зараз і не він насправді. Десь у свідомості виринули майже забуті мрії.

— Іване Єгоровичу, ходімо, покажу вам вашу кімнату, — Василина повернула його на землю.

— Так-так, — розгублено пробурмотів Горовий.

Вони пройшли коридором, повернули ліворуч: там виявилося дві спальні.

— Ось тут я з чоловіком. А тут ви будете жити, — сказала вона.

— З чоловіком?

— Та так! Він прийде ввечері, познайомлю.

— Он як…

— Ми місяць як одружені.

— Ага, ага… — неуважно промовив Горовий і ввійшов до себе в кімнату.

В обід він повернувся на вулицю, бадьоро попрямував у бік колишньої панської хати. Там повинні були зібратися місцеві комуністи. Червоноармійці вештались селом, кількох селян заарештували, а інші притихли. Тут би треба нічого не робити, дати згаснути невдоволенню, але ні — партія вирішила, що зерно повинні здати все і всі. Про це і мав розповісти зараз Горовий, присвятити доповідь Великій Справі.

Морозний вітер гладив його по обличчю. Свіжість і сільська тиша звільнили голову Івана від поганих думок. Що це взагалі за маячня? Жінкою чужою він захопився. Це ж не в його правилах відволікатися на всіляку побутову дурницю! Це — надлишки і пережитки Старого світу, а він будує Новий.

— От я бовдур! Трохи порожнім не захопився! — голосно сказав сам до себе Горовий і навіть усміхнувся.

Він подивився на хати, пройшовся вулицями й урешті опинився біля великої будівлі колишнього панського дому. Перед входом уже юрмилися люди, ходили озброєні солдати. Деякі курили, двоє стояли й витріщалися на порожні обози, які стояли неподалік. Двадцятип’ятитисячники, що приїхали з міста, м’ялися біля хвіртки. Іван швидко пробіг по приступках і ввійшов у хату.

Цілий день вони сперечалися, лаялися, матюкалися. Коли Горовий оголосив план по збору зерна, комсомольці й активісти загули, мовляв, куди стільки. Селяни злі, як дворові пси. Трохи їх зачепи, починають бунтувати. А тут потрібно кожен день ходити по дворах і вишукувати зерно в засіках.

— Це неможливо! — кричав волохатий чоловік, представник комітету бідноти, старий Варфоломій. Він бурчав, що, крім витрачених нервів, нічого не вийде з цього діла.

— Куди його збирати? Сраку надеруть, вона і так у мене худа, — шкірився Варфоломій.

— Партія не просто дає вказівки, а спрямовує нас, — гучно повідомив Горовий.

Він підвищив голос. Його слова звучали, як хвилі, що б’ються об причал. У кімнатці дядьки принишкли, потупивши погляди. Іван карбував кожне слово, дивився в очі, суворо стукав кулаком. Ці люди повинні нарешті втовкмачити у свою голову, що саме вони з кожним днем наближають комунізм. Незабаром нове суспільство, у якому не буде слабких й ідеологічно неправильних громадян, розквітне, наче весняне поле. Але це поле потрібно обробити, засіяти й викорчувати бур’яни. Зараз він саме цим і займається.

— Світ зміниться. Назавжди, тому що тільки чисті зможуть успадкувати землю, вони зможуть жити в країні, де буде переможений капіталізм і всілякий непотріб! — репетував Горовий до переляканих комсомольців.

З кожною новою фразою або зверненням він підіймався кудись угору. Зазвичай його так підбадьорювали власні промови, що він ніби пурхав над натовпом. І зараз він гримів, говорив, погрожував. Так тривало близько півгодини. Більше ніхто в приміщенні і не писнув. Стомлений Горовий продовжував говорити про успіхи молодої соціалістичної держави й про те, як важливо боротися з класовими ворогами. Ідеолог раптом зрозумів, що щасливий тут, саме тут, підносячись над цими людьми й говорячи про майбутнє! Йому на мить здалося, що все це марення з Василиною — лише тимчасове потьмарення. Наче ті постаті мертвих, які приходять до нього іноді вночі. Підозра, що він нездоровий, лякала його… Іноді привиди не змовкали до ранку! То були мерці з перекривленими обличчями. Вони наполягали, що це саме Іван винен у їхній смерті. Йому хотілося прогнати привидів, але ті опиралися, то наближаючись, то віддаляючись. Горовий страшенно боявся, що божеволіє. Про привидів не казав навіть своїй дружині. А тут ще й баба! Усі ці жахи збивали його з пантелику, заважали тверезо міркувати.

Але тепер, сьогодні, стоячи перед сільськими активістами, комсомольцями, він відкинув геть лячні роздуми. Він — комуніст! Його життя — це боротьба. Заради великої мети він піде на неможливе. Якщо потрібно, випалить вогнем і знищить до кореня все село. Бо принесення в жертву однієї тисячі допоможе запалити світове полум’я комунізму! Горовий височів над натовпом. У душі посвітлішало, а розум протверезів.

Збори закінчилися пізно ввечері. Утомлені чоловіки йшли додому, а на ранок було вирішено пройтися по дворах, зібрати для початку кілька сотень пудів зерна. Активісти розбилися на групи по четверо. До кожної з них було вирішено приставити двох червоноармійців. Село розбили на сектори. День обіцяв бути напруженим.

Горового супроводили до хати, він ішов із місцевими з комітету бідноти. Здебільшого це були спритні людиська, не дуже працьовиті, які зараз усвідомили, що можна поправити своє матеріальне становище. Вони першими вдиралися в будинки розкуркулених, тягли звідти речі та одяг. На зборах завжди були найгаласливішими, а як ішлося про класові відмінності, викривали заможних і «підкуркульників». Коли Іван Єгорович з’явився в селі, Варфоломій зрозумів, що це не покійний голова, розмазня й безхребетний. Ні, Горовий не такий! Іноді в його погляді було щось страшне, подвійне.

— Немов живе в ньому біс. Чорт його забирай! — шепотів Варфоломій своєму товаришеві по комітету.

Горового відразу почали поважати й боятися. І ось тепер біднота проводжала нового призначенця з району, намагаючись утертися до нього в довіру.

Коли Іван потрапив додому, то густий морок уже накрив собою окіл. На дворі було темно, лише світилися бічні вікна в залі. Він зайшов у хату. Зустрів комуніста імлистий коридор. Удалині мерехтіло світло. Намацавши стінку, ідеолог попрямував до нього. Ще трохи — і він увійшов у кімнату. Там на дивані лежав якийсь чолов’яга. Його худе обличчя прорізали дві лінії, що виділяли вилиці. Чоловік мав коротко пострижене волосся, довгий ніс. Він підклав руки під голову й спав, іноді сопів, як безпритульний пес, здригався, ворушив ногою. Це, певно, чоловік Василини, зміркував Горовий. «Дивний тип», — подумав він.

Тут почувся ледь помітний стукіт, таке легке металеве деренчання. Ще секунда — і знову звук, але вже більш глухий. Іван озирнувся. Та-ак, тут є вихід у бік кухні, може, там щось відбувається? Він трохи відчинив двері, які вели у вузький коридор. Бліде мерехтіння чекало попереду. Рівна смужка світла просочувалася крізь вузьку щілину дверей. Кілька кроків — ось і вхід у кухню. Там жовтіло нерівне коло гасової лампи. Усе приміщення через це набуло лимонного відтінку. Горовий присунувся до щілини й обережно подивився всередину. А там, на кухні, стояла велика, навіть величезна балія. Пишна, як збиті вершки, піна обрамляла залізні боки. Вода хлюпотіла, погойдуючись від будь-якого руху тієї, що зараз купалася. Василина — гола, зовсім гола! — милася, розгладжуючи руками пружні та повні груди. Опускаючись до живота, розтирала по собі піну. Потім гладила себе по щільних стегнах, оберталася, обмивала пухкі рожеві сідниці. Від побаченого в Івана перехопило подих. Він здавлено й глухо замукав. Оголена жінка раптом так сильно схвилювала його, що по тілу пробіглися судоми. Йому захотілося вдертися до неї негайно, завалити на підлогу, увійти в розігріте й чисте тіло. Ця сила потягу виявилася значнішою за все, що відбувалося з ним раніше. Він забув, що перед ним може бути такий самий потенційний ворог, як і всі інші в селі. Замість цього Горовий витріщався на фігуристу, угодовану бабу й загіпнотизовано дивився, як та ніжно вимиває своє тіло, торкається сосків, зачіпає свій зарослий чорний лобок. Сила потягу, як стало зрозуміло, виявилася міцнішою й значнішою за всі ті ідеологічні гасла, що дві години тому вилітали з рота Горового. Він за всяку ціну захотів володіти цією жінкою. Нова хвиля нерозсудливості накрила комуніста.

Тут із зали пролунав гуркіт, а тоді — довгий і протяжливий скрип дверцят шафи. Іван обернувся в темряву. Там, відокремлений коридором, перебував незнайомий йому худорлявий чоловік. Саме його Горовий несамовито прагнув позбутися.