Лише секунда

Щоденник. Паша

Його звали Паша, і ми вчилися разом до третього курсу.

Пашина родина жила в самому центрі, біля станції метро Театральна. Коли він казав у нашій студентській групі, що живе там, – багато хто заздрісно гудів: «Овва!» Що означало: «Щастить же декому жити в центрі, не потрібно нікуди їхати, захотів погуляти – і все поруч: Опера, Золоті ворота, Хрещатик». А йому щоразу хотілося сказати: «Та я ненавиджу це місце!» І тоді співрозмовник напевно міг би промовити: «Якщо ти ненавидиш це місце, то як ти можеш взагалі щось любити?» Та Паша мовчав і не казав нічого у відповідь на «Овва!». Сказав тільки мені. Напевно, тому що я сам не сказав йому цього «Овва!». Правду кажучи, я збирався це вимовити, але задумався про щось і забарився, а він випалив, дивлячись мені прямо в очі: «Я ненавиджу це місце!» Зізнаюся, я так і застиг з відкритим ротом. У цей момент я відчув, що він справді ненавидить. Це його почуття було настільки сильним, що захоплювало і мене, і я мимоволі відступив на крок убік, де хвилі ненависті були слабшими. А Паша тоді розвернувся і пішов.

Його багато хто вважав дивним і смиканим. Він заї­кався в моменти хвилювання, руки його постійно пере­бирали щось, більшу частину часу він був схожим на тінь, але іноді спалахував так сильно, що робилося страшно, і всі мимоволі відступали назад, не бажаючи мати з ним справ.

Після тої нашої розмови Паша перестав мене помічати. Точніше я спершу так подумав, а потім зрозумів, що він спостерігає за мною краєм ока, ніби перевіряючи, чи не розповів я комусь про його ненависть до свого дому. Проте я ні з ким не ділився його таємницею, тому зрештою мені вдалося дізнатися більше.

У його квартирі було три речі, які він ненавидів.

Першою були собаки. Його стара бабуся, яка завжди любила тварин, на схилі літ вирішила, що собаки для неї важливіші за рідних. Незабаром після цього собаки чи­сельно перевершили родичів. Попервах вони здавалися милими, але згодом стало зрозуміло, що ця квартира належить їм. Їхній запах в’ївся в стіни, волосинки їх­ньої шерсті витали в повітрі, чіплялися до килимів та одягу –

собаки були скрізь. Пашин тато намагався пручатися засиллю собак, але з часом здався. І пішов. А мама казала, що це квартира бабусі, тож її треба поважати.

Другою річчю був дідусь. Не можна називати людей речами, але після третього інсульту це твердження щодо діда зробилося спірним. Він насилу підіймався з ліжка, з його носа текли соплі, які мама витирала і просила так само робити і Пашу. Дідусь хоч був єдиним у цій квартирі, від кого не пахло собаками, але лише тому, що від нього виходив ще гірший запах.

Паша ніколи не запрошував до себе в гості, бо не хотів, щоби людям було неприємно. Мало хто витримав би дідусеві соплі, як мало хто полюбив би собак і їхній запах в такій кількості. Паша вважав, що обидві речі відразу не сподобаються нікому.

Третьою річчю було метро. Найбільш завантажена червона гілка активно працювала вісімнадцять годин на добу. І щоразу, коли потяг проїжджав тунелем, їхня квартира немов знаходила потрібну хвилю і деренчала тарілками, столами, стільцями, дідусем і вставною щелепою бабусі.

Через три місяці після нашої відвертої розмови він сказав:

– Не розумію, навіщо я вчуся тут? Я хотів би жити без дому, їздити і змінювати місця і людей постійно, щоби жодне з місць не було моїм, а всі були б тимчасовим притулком.

– Як Ернесто Че Гевара в молодості? – уточнив я.

– А він так подорожував?

– Ага, а потім захопився революційними ідеями і подорожував уже не просто так, а з метою.

– Придумав собі мету? – шанобливо запитав Паша.

– Створив! – я підняв угору вказівний палець, а потім підбадьорливо поплескав його по плечу.

Паша кивнув у відповідь і пішов.

Минуло більше року. Він насилу перебирався з курсу на курс і ходив, втупившись у підлогу і стискаючи кулаки, а іноді відходив убік і піднімав сорочку до носа, перевіряючи, чи не тхне від неї собаками.

А потім він не прийшов. День, два, тиждень. Може, захворів? Через місяць на його відсутність звернули увагу всі.

Хоч я і не вважав себе його другом, але мені здалося, що буде погано, якщо не зроблю геть нічого. Я дізнався його домашній телефон в деканаті і подзвонив:

– Алло, – сказав хрипкий жіночий голос.

На задньому плані загавкали собаки і задеренчав посуд.

– Говоріть, – грубо наполіг той самий голос.

– Я Пашин одногрупник, – сказав я. – Його нема довго в університеті.

Посуд припинив бряжчати, собаки замовкли, наче вслухаючись у мої слова. Не дочекавшись жодної реакції на свої слова, я продовжив:

– Ми переживаємо, – я задумався, хто ж ці «ми», і, затинаючись, продовжив. – Ну, я переживаю... Ну, я просто хотів дізнатися, що з ним.

– До батька поїхав, – байдуже відповів голос.

На задньому плані задзвенів посуд, знову загавкали собаки, потім враз усе припинилося – і мені у вухо увірвалися короткі гудки.

З почуттям виконаного обов’язку я поклав слухавку і видихнув.

Пашу відрахували за невідвідування, і про нього незабаром забули, ніби ніколи на курсі і не було такої людини. Мені навіть прикро зробилося за нього, але потім і я про Пашу забув.

Десь через півроку мене покликали в деканат.

– Гулевич, – питала сонна працівниця, – чого тобі на університет листи пишуть?

Вона кинула в мій бік конверт, обклеєний марками з на­писами англійською. Я здивовано взяв його в руки і спро­бував відшукати помилку в полі «Адресат». Але на кон­верті справді було акуратно виведено літери Andrew Gulevich та адресу університету. Замість зворотної адреси – усього п’ять літер – Pasha.

– Дякую, – відповів я і вийшов.

Пара вже починалася, тому я просто сховав конверт у портфель і попрямував до своєї аудиторії. Від бажання дізнатися, що там всередині, совався на стільці в нетер­пінні, не слухаючи лекцію.

У перерві я поспішно вийшов з навчального корпусу і вирушив до найближчої порожньої лави задовольняти свою цікавість. Сів, розірвав конверт і дістав з нього складений удвічі аркуш паперу.