Лише секунда

Холод

Його звали Володимир, а його дружину – Оля. Їхні стосунки були тим рідкісним випадком, коли, розпо­чавшись підлітковою любов’ю, сповненою яскравими божевільними і бездумними барвами, вони несподівано витримали випробування часом.

Володимир та Оля росли в одному дворі і ходили в одну школу. Він був старший за неї на два роки. Серйозний, спокійний, ґрунтовний. Вона кокетливо всміхалась і кліпала довгими віями.

Він любив цілувати куточки її очей. Вона обвивала його широке тіло тонкими руками.

Він дочекався, поки вона закінчить університет, і вони одружилися. Дата весілля – 30 грудня – випала саме на день їхнього першого поцілунку, рівно вісім років потому. Для них це завжди було найголовнішим святом. Днем Першого Поцілунку.

Свідками на весіллі були найкращий друг Володі Ми­хай­ло та подруга Олі Іра, брюнетка з великими зеленими очима. Коли напідпитку гості закричали: «Свідкам гірко!» – Іра зніяковіла і зашарілася, а Михайло голосно засміявся, звівся на ноги і вп’явся в її м’які губи своїми. Коли він відірвався, посмішка зійшла з його обличчя, він збентежено заточився і сів.

Через півтора роки Михайло з Ірою одружилися. Їхній перший поцілунок припав на ту ж дату, що і у Володі з Олею.

Михайлова робота хірургом не дозволяла їм прово­дити разом багато часу. Він старанно працював, брався за складні операції, швидко став відомим і почав за­робляти пристойні суми грошей. Іра пишалася ним і його професією, захоплено дивилася на нього своїми величезними очима. Проте у відповідь не отримувала того ж. Михайло часто бував неврівноважений, кричав на неї, гримав дверима, йшов, не ночував удома чи то у справах роботи, чи просто так. Додому повертався добряче напідпитку, лягав поруч із нею на ліжко і лежав нерухомо, втупившись у стінку.

Через три роки спільного життя Михайло подав документи на розлучення. Іра гірко плакала і намагалася з’ясувати, що не так, але він відрізав, що не любить її, і вона замовкла. Зібрала свої речі і повернулася до батьків.

Розлучення друзів прикро і глибоко вразило Володю і Олю. Вони тепер часто говорили про долю і про те, що їхні пари мали б завжди бути разом. Дивилися одне одному в очі і клялися, що з ними такого не станеться. Горнулися одне до одного в обіймах і шепотіли: «Ми завжди будемо разом».

Та лікарі повідомили Олі, що вона не спроможна мати дітей, і їхній життєвий план, намальований на багато років уперед, зруйнувався. Потрібно було вигадувати новий, але той старий, який пішов із реальності, який став казкою, був настільки кращим будь-якого нового, що на очі наверталися сльози.

Вона гнівалася на нього за його підтримку і співчуття, він із часом почав злитися на обставини і заодно на неї. Доля зняла свою маску і злостиво посміхалася.

Оля вирішила, що для порятунку їхнього шлюбу потрібне випробування, яке їх об’єднає. Божевільна навіжена ідея.

Вони іноді їздили в гори, і от вона запропонувала піти до старої польської обсерваторії на горі Піп Іван. Піднятися туди 30 грудня. У день першого поцілунку. Через п’ятнадцять років.

– Ми будемо стояти на висоті дві тисячі метрів, хо­лодний вітер обпікатиме нас. І це буде Другий Поці­лунок. Наш другий шанс.

«Яке шаленство, – подумав він. – Це нерозумно і небезпечно. Гори взимку – це непередбачуваність і жорстокість природи. Це випробування для спортсменів, а не звичайних людей. Та нас і не пустить туди ніхто».

Проте його очі загорілися, і в них знову з’явилася та сама іскра, яка, здавалося, вже зникла назавжди.

– Так, – відповів він.

Вони готувалися два місяці. Гартували свої тіла, під­вищуючи фізичні навантаження, збирали спорядження для ночівлі в зимових горах, захоплено дивилися одне на одного.

– Ти боїшся? – питав Володя.

– Так, – відповідала Оля.

– Моя маленька, – ніжно говорив він.

Вона тонула в його обіймах, її волосся ковзало по його грудях, він хрипко стогнав, вона вигиналася, він проводив пальцями по випнутих ребрах.

У якісь моменти йому хотілося відмовитися від їхньої ідеї, але він розумів, що шляху назад вже немає. Він бачив її божевільний погляд, її тремтливі губи і розумів, що вимовити таке означало б убити все, що є між ними.

Двадцять восьмого грудня вранці вони зійшли на перон вокзалу в Івано-Франківську. Повз них проходили якісь люди. Компанії приїхали переважно, щоб покататися на лижах, попаритися в лазні і відсвяткувати Новий рік.

Вони доїхали до Ворохти, а там знайшли чоловіка з «уазиком», з яким домовилися заздалегідь.

– Навіщо вам туди пертися зараз? – кивав він із докором. – Я вас зареєструю в рятувальній службі, – попередив, прощаючись.

Він відвіз їх у селище Буркут, де залишив у свого знайомого на ніч.

Вранці двадцять дев’ятого грудня вони розпочали своє сходження на вершину Піп Іван. День був ясний і морозний.

Спершу здавалося, що сходження буде відносно легким. Сніг весело скрипів під ногами, рух дарував відчуття тепла. Та згодом прийшла втома. Важке дихання і біль в ногах. Вітер заважав нормально дихати. Дзвін у голові не давав думати. Слабкість вбивала волю.

Через кожні десять метрів вони зупинялися. Легені впиралися в грудну клітину, серце било з усіх сил, ноги відмовлялися підніматися над покровом снігу, застрягаючи в ньому або боляче вдаряючись об камені. А вони продовжували йти, ніби від цього сходження залежало їхнє подальше спільне життя. Спершу вони це вигадали, потім у це повірили, і тепер відступ означав би зраду самих себе. Дійти до того каменя. Підійти до того замету. Оля лягала на сніг, а він благав її підвестися. У певний момент вона сказала, що хоче спати. Володя благав: «Ні!» – і засинав разом із нею. З останніх сил він якось розклав намет і запалив тремтячими руками пальник. Затягнув Олю до намету і впав поряд із нею. Він майже не відчував кінцівок, але всередині було тепло.

Настала ніч, і пальник потух.

Володя розплющив очі. Світло, яке пробивалося крізь намет, свідчило, що вже настав ранок. Здавалося, холод відступив. Він ворухнувся і з жахом усвідомив, що не відчуває ніг. Насилу дотягнувся до них рукою. Бив долонями, але ноги не рухалися, ніяк не реагували на дотик.

Оля лежала поруч. Володя зняв рукавичку і провів пальцем по її холодних синіх губах. Її нижня губа злегка подалася вниз і відлипла від верхньої.

Його тіло пронизала судома, а в куточку ока зібралася сльоза і потекла вниз по щоці, залишаючи тонкий слід.

Вії Ольги здригнулися, і вона розплющила очі на кілька міліметрів.

Володя подався тілом до неї, підтягнувся на руках і припав своїм обличчям до її. Їхні вії зустрілися. І губи зустрілися. І злилися в холодному довгому поцілунку. Це був їхній Другий Поцілунок.

Увечері їх знайшли рятувальники і спустили вниз, щоб наступного ранку доставити до найближчої лікарні у Верховину.

Михайло приїхав другого січня. Точніше – прилетів, знайшовши квитки на авіарейс Київ – Івано-Франківськ. Літак був стареньким, його кидало з боку в бік потоками турбулентності. Розкладний столик раз у раз самовільно розкривався і боляче бив по коліну. Та Михайла це не турбувало, він зосереджено стискав губи і дивився в одну точку на кріслі перед собою. Він усе ще сидів, коли літак твердо приземлився, шумно пригальмував під оплески пасажирів і зупинився. За традицією, люди одразу скочили зі своїх місць і зайняли прохід між сидіннями, хоча всі мали би знати, що їм все одно ще чекати, доки під’їде трап. Михайлів сусід, що сидів біля вікна, нетерпляче совався на сидінні, метаючи сердиті погляди. Він також хотів штовхатися в проході разом із іншими пасажирами, поспішаючи залишити цю металеву птицю, кожен політ в якій здавався дивом, якого могло і не статися. Коли пасажири рушили до виходу, він таки потрусив Михайла за плече: «Ви летите назад до Києва? А я виходжу». Той повільно повернувся до нього і подивився кудись повз, насупив брови, знизав плечима й рушив до виходу.

В аеропорту він деякий час чекав своїх речей. Це був невеликий, але важкий ящик з медичними інструментами, про перевезення якого йому довелося спеціально домов­лятися через знайомого.

Коли він залишив будівлю аеропорту, густі кавово-молочні сутінки раннього зимового вечора вже оточили місто. Михайло підійшов до водія таксі, що чергував у пошуках клієнтів на виході. Той уважно оглянув Михайла з ніг до голови, ніби щось прораховуючи подумки, потім його губи розсунулися в посмішці, і він запитав:

– Куди пану їхати?

– До Верховини, – спокійно відповів Михайло.

Водій явно не очікував настільки довгого маршруту. Кілька секунд він кліпав очима, робив подумки якісь обчислення, потім невпевнено промовив:

– Можна і до Верховини. Проте ви ж розумієте, що то за дорога. П’ятсот гривень – і можна їхати. Бо маршруток вже сьогодні не буде, хіба що завтра поїдете, – він ніби вибачався за таку ціну і чекав невідворотної відмови.

Михайло мовчки відкрив пасажирські дверцята і сів до машини. Водій потоптався на місці, потім зітхнув і сів за кермо.

– Напевно, пан поспішає, – доброзичливо зауважив він.

Не дочекавшись відповіді, покірно завів машину, вирулив з площі перед аеропортом і рушив у бік міста. У світлі вечірніх ліхтарів з’являлися люди, які куталися в зимові куртки, видихали клуби пари та розходилися в різні боки у якихось своїх справах.

Попетлявши вулицями, вони виїхали за місто. Водій витягнув із кишені мобільний телефон, натиснув кілька кнопок і, дочекавшись відповіді, вимовив:

– Маріє, у мене клієнт до Верховини, буду пізно сьогодні.

Пауза на іншому кінці засвідчувала явну недовіру до цієї інформації, почувся тріск якихось питань, водій покосився на пасажира, зітхнув, сказав:

– Добре, потім розповім, – і відімкнувся.

Перші півгодини дороги водій ще намагався налагодити контакт. Повідомив, що його звуть Петром, розповів про останні міські новини та події, поміркував уголос про Верховину, де жила його сестра. Усі спроби розговорити пасажира виявилися марними, тож чоловік незабаром замовк, тоскно розмірковуючи, що гроші слід було взяти відразу, ще перед від’їздом, а зараз про це заводити мову вже недоречно.

Вони дісталися Верховини близько восьмої години вечора, зупинилися біля старої будівлі лікарні. Михайло відрахував п’ять сотенних папірців, сухо сказав: «Спаси­бі», – і рушив до входу в лікарню.

Петро деякий час розглядав п’ять безжиттєвих гро­шових купюр, провів Михайлову спину поглядом, на­тис­нув у телефоні кнопку виклику і сказав:

– Уже довіз. Втомився як ніколи. Чогось таке відчуття, що краще б і не їхав сюди. Так, гаразд, вертаюся додому.

Повернувшись на трасу, він помітно повеселішав і з почуттям полегшення рушив додому.

А на Михайла чекав сірий коридор типової радянської лікарняної споруди. Заходячи в таке приміщення, пацієнт навряд чи міг би відчути прилив натхнення і радості. Втім, мабуть, такі приливи тут вважали шкідливим. Лю­мінесцентна лампа противно тріщала над головою, погрожуючи ось-ось перегоріти. Бабуся в запраному і заштопаному білому халаті, що проходила повз, запи­тала:

– Вам кого?

– Головного лікаря. Ми з ним домовлялися, – відповів Михайло.

Бабуся недовірливо оглянула його і показала дорогу до кабінету головлікаря.

Усередині кабінету його чекав сивий, втомлений жит­тям, невпевнений у собі чоловік, який почувався незатишно у присутності столичного гостя. Майже з пер­ших слів він заходився винувато скаржитися на погане фінансування і відсутність потрібних лікарні препаратів і умов. Михайло перервав його промову і попросив провести в палату.

У палаті стояло чотири ліжка, два з них були зайняті. Поруч із ними стояли крапельниці. Володя з Олею спа­ли. Довге світле волосся Олі розметалося по подушці. Дихання було рівним, але обличчям періодично пробігало хвилюванням. Володимир же виглядав цілковито умиротвореним. Куточки його губ розійшлися в легкій усмішці.

Михайло постояв деякий час, переводячи свій погляд з одного обличчя на інше. Головлікар за спиною розповідав про те, що з дівчиною ніби все гаразд, усі органи в нормі, а у чоловіка ноги сильно обморожені.

Михайло підняв ковдру і оглянув ноги Володимира. З першого погляду зробилося ясно, що ситуація непроста.

– Добре, що ви приїхали, – зітхнувши, сказав головний лікар, – бо ми вже й не знали, що робити.

Йому було трохи не по собі від такого зізнання, і він відводив погляд убік. Михайло подивився на нього впевненим сталевим поглядом.

– Вранці робимо операцію, – у його голосі не чулося й тіні питання, він сказав це як щось само собою зрозумі­ле. – Я залишуся тут у лікарні на ніч. Де я можу відпочити?

Далі вже він віддавав указівки, говорив, які ліків необхідні до тих, що він привіз із собою. Часом голов­лікарю хотілося щось заперечити, перепитати, навіщо така поспішність, але він відчував невпевненість і, боячись виказати свою некомпетентність перед фахівцем із столиці, мовчав.

Вранці Михайла розбудив шум снігу, що зірвався з підвіконня верхнього поверху і вдарив у вікно. Він різко сів на ліжку. Потягнувся, покрутив головою, розминаючи заціпенілі м’язи шиї, із силою видихнув повітря і взявся вдягатися.

Перед тим як вийти з кімнати, він підійшов до вікна і глянув униз. Чистий незайманий білий сніг відсвічував у променях сонця.

«Надворі морозно», – подумав Михайло. Тіло прони­зала холодна судома, наче мороз раптом відчувся у приміщенні. Він зіщулився і вийшов з кімнати.

Операція розпочалася о десятій ранку. Вів її Михайло, асистували місцеві хірурги. О п’ятнадцятій операцію за­вершили.

Володимиру ампутували обидві ноги. Відтепер він прикутий до інвалідного візка. Наступного ранку Михайло зазирнув до палати. Він хотів увійти, але, відкривши двері, зупинився. Він бачив, як Ольга схилилася над Володею і обсипає його обличчя поцілунками. По її щоках рікою текли сльози, а Володя заспокоював її:

– Нічого, люба, нічого.

– Як же так, як же боляче! – вимовляла вона. – За що ж нам так?

– Це мені випробування, це я винен, – спокійно відповідав Володя.

Він лежав під ковдрою, яка спадала вниз раніше, ніж можна було очікувати. Захоплені своєю бідою, вони не побачили Михайла, тож він зробив крок назад, відступив і тихо причинив за собою двері.

Михайло поїхав негайно, не показавшись на очі, не попрощавшись. Просто вийшов зі своїми речами, дійшов до центру Верховини, запропонував п’ятсот гривень за дорогу до Івано-Франківська першому ж таксисту, на якого натрапив, сів у машину, не чекаючи відповіді, і вимовив за всю дорогу лише на початку і в кінці шляху: «Це така ціна».

Потім Михайло всіляко відмовлявся від зустрічі з Воло­димиром і Олею. Він брався за найскладніші операції і проводив їх успішно. Його популярність як хірурга стала вельми значущою, люди пропонували величезні гроші за те, щоб їх оперував саме він.

А потім Михайло раптом запив. Напивався він до непритомності, і одного дня його серце не витримало.

Володя з Олею прийшли на його похорони. Оля стояла за інвалідним візком, поклавши руку на плече Володі, і плакала. А Володя виголосив промову, у якій сказав про те, що пішла з життя людина, яка врятувала йому життя.

Головлікар лікарні у Верховині незабаром звільнився. Він увесь засмикався і часто хворів, сильно постарівши за короткий час. Ним запанували нервові розлади. Він боявся залишатися в темряві один і довго вдивлявся в кути приміщень, немов боячись появи дивного непроханого гостя. Усі пов’язували його поведінку з тією операцією, але не могли зрозуміти, що ж саме так його вразило.

Коли його запитували про операцію, він замикався і заглиблювався у себе. Адже з плином часу його первинні сумніви перетворилися у впевненість: необхідності в настільки радикальному хірургічному втручанні не було. Ноги можна було врятувати...

Я здригнувся всім тілом на її останніх словах і несподівано для себе самого вдарив кулаком по столу. Цей звук вивів нас обох із заціпеніння.

Вона зробила ковток з уже третьої за рахунком чашки кави, її обличчя набуло якогось винуватого вигляду.

– Чому він це зробив? – запитав я повільно і сам відповів: – Це заздрість. Нехай друг буде щасливий, але його щастя має бути менше мого власного. А коли я нещасливий, то нехай йому буде ще гірше, ніж мені.

– Вибач, якщо тобі здалося дивним те, що я розпові­ла, –

Марина склала пальці в замок перед собою. – Просто перебирала якось в голові знайомих і весь час думала: «Той махне рукою, ця не зрозуміє, той посміється». І не хотілося їм розповідати. А після твоєї Снігуроньки зро­зуміла, що ти так не зробиш.

– Але як же він після цього жив? Адже сам він усвідомлював, що накоїв?

– Хто знає, – відповіла Марина. – Людина на диво винахідлива, коли шукає собі виправдання.

– Він же все зруйнував!

– Може, тобі здасться, що я скажу дурість, але не виключено, що навпаки: він усе врятував. Благі наміри можуть привести тебе в пекло, а лихі – інших у рай.

Я насупив брови, намагаючись збагнути її думку.

– Цей похід, звісно, дав би новий імпульс, але чи врятував би він їх? Я не знаю, все могло статися. Проте після втрати Володею ніг, вони точно знайшли одне одного – дві скалічені істоти: вона ніколи не зможе народити дитини, він ніколи не зможе ходити.

Мені не хотілося зізнаватися, що вона, можливо, розповіла свою історію не тій людині, адже я таки не зрозумів такої жертви та її необхідності. Утім, вона жила із цим довше за мене.

– Мені потрібен час, щоби подумати, – сказав я.

– Та ні, тобі не варто заморочуватися цим, – махнула рукою.

Ми сиділи мовчки, і я відчував, що не знаю, що іще сказати про почуте.

– До речі, мою дружину теж звати Олею, – з посмішкою перервав я мовчанку, намагаючись переключитися на іншу тему.

Марина майже з образою глянула на мене, але нічого не відповіла, від чого наше мовчання зробилося ще нестерпнішим, а мої слова здалися мені ж самому недоречними.

Я попросив рахунок, а Марина глянула на годинник.

– Треба бігти, – зітхнула вона і піднялася.

Наші щоки знову зустрілися, але цього разу це вже було прощанням.

– Стелефонуємося? Потім? – ніяково запитав я.

– Так, із задоволенням, – вона закинула неслухняне пасмо волосся за вухо і підбадьорливо кивнула мені.

Її обтягнуті колготками ноги впевнено покрокували до виходу, залишаючи мене наодинці з неприступною засніженою горою посеред спекотного літнього дня.

Ми сиділи в дорогому ресторані. Мені здається, в таких місцях необережний удар ножем по тарілці перетворюється на гулкий дзвін, який чують усі. Приємний інтер’єр, чемні офіціанти, дорогий посуд, терпкий аромат червоного вина на дні келиха, довга біла свічка на столі, фортепіано та її нове вишукане плаття.

Я замінив би в цьому все. Зняв би скатертини, дозволив би офіціантам розповідати анекдоти, пригасив би світло, щоби блиск ножів і тарілок не дратував очей, додав би різкості вину, взяв би коротшу свічку, замінив би класику на розв’язний джаз, зменшив би вартість страв у меню і переодягнув би її в джинси та футболку.

Вона занадто напружена. Надто офіційна. Я й сам насторожився. Якщо грозі судилося початися, то нехай грім з блискавкою не зволікають.

Оля подивилася на свою обручку і сказала:

– Може, підемо якось до ювеліра, щоби нам натерли обручки до блиску? Бо вони пригасли і не блищать вже, як раніше. Я пам’ятаю, коли моя була новою, то виблискувала і переливалася світлом.

– Так, можна, – обережно підбираючи слова, відповів я. – Хоча мені так подобається навіть більше. Спершу каблучка відчувалася якоюсь чужою, і мені весь час здавалося, що всі дивляться на неї. А тепер я взагалі про неї не пам’ятаю і не відчуваю, що вона є на пальці. Давай краще вип’ємо за нас.

Я долив вина, але вона лише злегка пригубила його. Я відчував, що вона хоче щось сказати, але не говорить. Це очікування дратувало мене. Я напружувався ще більше, ніби готуючись до удару. Я ненавидів це очікування. Якщо тебе чекає щось погане, то ліпше нехай це відбудеться відразу, краще не чекати, не витрачати сили на муки і думки про те, як це буде. А може, почати першим? Мо­же, сказати, що нам треба якось перезапустити наші стосунки, що нам в сім’ї не вистачає чогось? Що цей ро­ман­тичний ресторан, в який вона мене привела, – найнеромантичніше місце для зустрічі.

– Андрію, – тихо промовила вона.

Зараз почнеться. Зараз вона щось скаже, а в мене немає сил, щоб переконувати її в чомусь, щоб говорити ті слова, які будуть потрібні. Я стиснув губи і подивився на неї.

– У мене затримка, – сказала вона.

Дивне слово «затримка» блукало в моєму мозку в пошуку асоціацій і сенсу, але не знаходило їх.

– Я зробила тест, і він показав дві смужки.

Я геть заплутався, але за декілька секунд мене осяяло.

– Ти..?

– Гадаю, я вагітна, – швидко сказала вона.

– У нас буде дитина?

– У нас буде дитина.

– Наша дитина?

– Наша дитина.

Полум’я свічки хитнулося в мою сторону, фортепіано заграло голосніше, наближаючись до кульмінації композиції, світло загорілося ще яскравіше, а моє обличчя запалало жаром. Я шукав свої почуття всередині себе, і вони прийшли.

Мені хотілося сміятися і плакати одночасно. Я був щас­ливий. Я не міг зрозуміти, як це може бути, що я ста­ну батьком, я відчував страх, але щастя було більше. Я тримав її за руку і дивився на неї. Полум’я свічки яскраво відбивало­ся в наших обручках.

– Моя люба, моя золота, моя кохана, моя-моя! Давай поїдемо додому. Просто зараз. Послухай, я вже ситий і п’яний. Я хочу тримати тебе за руку, йти і дивитися на місяць.

Вона ж мовчала і дивилася на мене. А я стискав її пальці в своїх, і там між ними було щось кругле і гаряче, маленьке сонце, створене нами двома.

– Знаєш, я поки не розумію як це, – мовила нарешті. – Як може бути, що хтось живе всередині мене. Що я стала для когось його світом. І зараз весь його світ – це я.

Я відклав щоденник на диван і глянув на годинник. Був післяобідній час, а отже – короткий зимовий день скоро згасне. Я повертався в минуле і подумки аналізував свої дії. Щось я робив не так. Але що саме? Де я спіткнувся і як зайшов у глухий кут? Що мені зробити, щоб знову наповнитися смаком життя?

Я одягнувся і вийшов на вулицю. Якби писав щоденник, хіба я робив би це так? Обирав би найпотаємніше і записував на папір? Здається, залишалася ще одна люди­на, котра могла допомогти мені розібратися. Я дістав мобільний телефон і відкрив перелік контактів. Натиснув «О» – і мені висвітився список, половину людей з якого я вже не пам’ятав. Колись вони зустрілися на моєму шляху, стали в чомусь важливими, потрапили в пам’ять телефону, а через певний час залишилися тільки там – моя власна пам’ять стерла їх безслідно.

Оля. Я натиснув клавішу виклику – і одразу ж мій великий палець глибоко втиснув червону кнопку відбою. Я робив так уже багато разів. І щоразу боявся, що міг не встигнути, що радіохвилі підхоплять виклик, понесуть удалину і відіб’ють на її телефоні. І вона передзвонить і скаже мені знову: «Андрію! Я ж просила. Не телефонуй мені більше».

Але щоразу я встигав. Не хотів ще раз почути ці слова і не давав шансу радіохвилі полетіти між великими антенами і висвітити мій номер на її телефоні.

Я піднявся вище, проклацуючи імена з минулого, дійшов до літери «М» і натиснув виклик. Слухаючи гудки, я думав про те, що раніше пам’ятав номери напам’ять, а тепер не знав, який набір цифр ховається за тим чи іншим добре знайомим ім’ям.

– Алло-о, – Марина не переривала роботи, відпо­відаючи мені, на тлі розмови по клавіатурі комп’ютера швидко стукали моторні пальці.

– Привіт!

– Привіт! – вона точно не збиралася віддавати мені всю свою увагу.

– Знаєш, трапилася дивна історія, хочу побачити тебе і розповісти.

– Побачити і розповісти. Просто-таки ідея Skype.

– Ні, Skype – це шанс для глухонімих. Не підходить, треба зустрітися.

Вона відірвалася від комп’ютера, гмикнула у відповідь, але потім знову взялася набирати текст.

– Треба зустрітися. Дивовижна історія. Що ж це? До тебе переїхала Снігуронька?

Я розсміявся.

– Ще дивовижніше.

– Тоді ви подзвонили за адресою. Але сьогодні не можу, вибач. Давай завтра в обід. Зможеш з роботи вирватися?

– А я зараз на лікарняному.

Вона перестала набирати текст і бурмотіла під ніс невиразні фрази, мабуть, перевіряючи щойно написане. Залишившись, здається, задоволеною, голосно стукнула по якійсь клавіші і сказала:

– А по голосу і не скажеш. У позаплановій відпустці?

– Так, можна і так сказати, – посміхнувся я.

– Тоді завтра на звичайному місці в обід. Ці-лу-ю, – промовила вона по складах, знову заходившись швидко набирати щось на клавіатурі.

– Бувай, – попрощався я.

Я йшов вулицями і дивився під ноги. Мені здавалося, що якщо підніму очі – обов’язково зустрінуся поглядом із кимось зі співробітників. Хворому службовцю належить сидіти вдома, і мені не хотілося вигадувати історію про те, як я захворів, покашлювати для виду і розповідати, що вийшов на хвилинку до магазину.

Хоча з чого б це їм ходити тут у робочий час?

Колись я любив гуляти так один. Без визначеного маршруту та фіксованого часу. Завертати в незнайомі провулки, заходити в чужі двори, губитися, але знову виходити на знайому вулицю. Марину я сьогодні не побачу, а це означало, що поспішати мені нікуди. Я накинув зверху каптур і, відчувши себе захищеним, повернув на незнайому вулицю, обмірковуючи, як зробити велике коло і вийти недалеко від свого будинку.

За моїми розрахунками, я мав би вийти на свою вулицю, але трохи промахнувся. «Церква Христа Спасителя», – прочитав на стіні будинку і пішов у напрямку стрілочки, старанно виведеної червоною фарбою, сподіваючись ось-ось потрапити до знайомих місць. Порівнявшись з адміністративною будівлею, на якій було намальовано хрест, я зустрів усміхненого хлопця, який вручив мені яскравий буклет.

– Як ви гадаєте, – вимовив він відпрацьованим голосом, – чи можна потрапити в Царство Боже, не маючи віри в нашого Спасителя?

Я зупинився і подивився на обкладинку отриманого проспекту.

– Якщо все решта робити правильно, то, напевно, можна.

Він заперечливо похитав головою, засвідчуючи мою помилку, і вказав на двері.

– Зараз у нас проповідь, заходьте.

Я зітхнув:

– Наступного разу, не сьогодні.

Цієї миті двері відчинилися, і з будівлі, на яку він вка­зував, вийшла яскраво нафарбована дівчина у висо­ких чоботях і короткій спідниці. Вона несла пальто, перекинуте через руку.

Хлопець хотів сказати мені щось іще, але застиг на півслові, дивлячись на неї. Вона пройшла повз нас, метрів через двадцять зупинилася, обхопила себе руками, захищаючись від холоду, потім,згадавши про пальто, наділа його, ховаючи довгі ноги.

Хлопець, здається, зніяковів і спробував відвернути мене від споглядання постаті, настільки далекої від теми нашої розмови.

– Якщо не можете сьогодні, то наступного разу ми в четвер збираємося.

– Гаразд, у четвер, – погодився я і пішов геть.

– Слава Ісусу, – крикнув він мені вслід.

На язику крутилося: «Навіки слава». Я хотів так і від­повісти, але, не знаючи, чи правильно це, промовчав. Мій шлях збігався з тим маршрутом, за яким ішла дівчина. Метрів через сто вона зупинилася. Обігнавши її, я з цікавості розвернувся. Думав, що лише подивлюся на її обличчя і піду далі, але мимоволі зупинився.

Чорні, змішані з тушшю для вій, сльози котилися по її щоках. Попорпавшись в кишенях, я простягнув їй серветку. Вона пробелькотіла: «Спасибі», – стиснула серветку в кулаці, але не обличчя не витерла.

– Вам погано? – запитав я.

– Погано, – просто відповіла вона.

Нова порція чорних сліз покотилося уторованими доріжками на її обличчі.

– Ходімо до мене пити чай, – запропонував я.

– Пити чай?! – її губи стиснулися, обличчя раптом спотворилося злобою, і я мимохіть відсахнувся.

– Так, – сказав я.

Вона подивилася крізь мене і повторила спокійніше:

– Пити чай?

– Так.

– Ходімо.

І впевнено рушила вперед, немов їй було відомо, де саме я живу.

Я наздогнав її і попрямував поруч, насилу встигаючи за розмашистим кроком.

За п’ятнадцять хвилин ми сиділи в мене на кухні. Вона вмилася, змивши всю косметику, і тихо сиділа на стільці, затиснувши складені долоні між міцно стиснутих колін.

– Мене звати Андрієм, – сказав я, намагаючись розпочати розмову.

– Еля, – повідомила вона кудись у порожнечу, не дивлячись на мене.

– Еля, – повторив я за нею.