Лише секунда

Щоденник. Знайомство з Мариною

Це був мій перший день у фірмі. Той самий, коли відчу­ваєш себе чужорідним тілом і час від часу запитуєш себе: «Якого біса я тут роблю?» На вулиці бабине літо надихало бешкетним щебетанням птахів, теплим повітрям, трохи позолоченими, але свіжими осінніми барвами і все ще легким жіночим вбранням. З кожним вдихом я шумно втягував носом і вбирав у себе енергію цього ранку: його запахи і звуки, усмішки і гомін, шепіт листя на деревах і сонячні відблиски.

Увійшовши до будівлі офісу, я усвідомив, що ця приємна атмосфера залишилася позаду, – хребтом згори донизу мимоволі пробіг холодок, а плечі напружилися. «І чого ти переймаєшся?» – спитав я себе, але знав, що так просто страх перед невідомістю не відступить. Він минатиме поступово – з кожним новим днем, новими знайомствами і розумінням особливостей роботи.

Після офіційного представлення колективу, який чемно, але холодно дотримувався дистанції у відповідь на мої натягнуті вітання і жарти, я попрямував по кабінетах для вирішення всіх організаційних формальностей.

Йдучи коридором, я побачив її. Радше побачив її очі. Великі і мигдалеподібні, вони, здавалося, жили своїм незалежним життям на її обличчі.

Швидко вистукували по коридору високі підбори блискучих темно-коричневих туфлів. З кожним кроком пишна копиця темно-рудого волосся робила такий рух, ніби збиралася злетіти. Чубчик грайливо підстрибував, то відкриваючи, то закриваючи тонкі брови. Чорна спідниця міцно охоплювала стегна, а з кожним кроком дозволяла по черзі оглянути то одне, то інше обтягнуте колготками овальне коліно. На тонкий кавового кольору светрик був накинутий невагомий чорний жакет без ґудзиків. Права рука притискала до грудей аркуш формату А4.

Вона подивилася на мене – і її м’які вуста вигнулись у посмішці, а на щоках заграли бешкетні ямочки.

– Новенький, – ствердно тягнучи букву «е», сказала дівчина.

– Так, – відповів я на неіснуюче питання.

– Марина, – вона простягла вперед руку з тонкими довгими пальцями.

Я тримав у правій руці кулькову ручку, тому на якийсь час забарився, не знаючи, куди її подіти, потім ніяково, ледь не випустивши, переклав до кишені і нарешті простягнув свою руку в її бік. Наші пальці зустрілися, і я доторкнувся до м’якої теплої долоні. Деякі дотики чомусь залишаються в пам’яті довше, ніж інші, і цей виявився одним із них.

– Андрій, – назвався я.

– Доброго дня, Андрію, – вимовила вона, подивилася знизу вгору на мене, ковзнула поглядом, оцінюючи. Посміхнулася, знову загравши ямочками на щоках, і акуратно забрала пальці з моєї долоні.

Її ніготь легенько дряпнув мені шкіру на долоні. Вона швидкою впевненою ходою продовжила свій шлях, і ми розійшлися в різні боки.

Я попрямував до департаменту інформаційних тех­нологій, де панував хаос із системних блоків, моніторів, плат, деталей і дротів. А потім повернувся уточнити свої дії у відділ персоналу. Там ми знову перетнулися з Мариною. Я махнув їй рукою і, підійшовши ближче, запитав:

– А ви в якому відділі працюєте?

Вона забрала свій аркуш А4 у менеджера з персоналу, уважно перечитала його й відповіла:

– Ось тепер вже, схоже, в жодному!

І дзвінко розсміялася.

– Сьогодні мій останній день, а ваш перший. Гарно вийшло, чи не так?

– Так, – відповів я, потім обдумав інформацію і додав. – Тобто, ні. Тобто…

Зам’явся, не знаючи, що сказати наразі єдиній людині в цій фірмі, яка мені, здається, одразу сподобалася. Проте пауза здавалася мені незручною, і я підбирав слова, щоби продовжити.

– То «так» чи «ні»? – вколола вона жартівливо. – А взагалі, я справді рада, що ви тут. І сподіваюся, вам сподобається. Компанія – чудова, і люди тут працюють прекрасні. Якщо щось захочете дізнатися, то питайте.

Підморгнула і пішла до дверей тією ж легкою ходою. Я провів її поглядом, сказав менеджеру з персоналу, що ще зайду, і кинувся до дверей. Вийшовши, охопив поглядом порожній простір коридору ліворуч від мене, повернув голову праворуч, спіймавши ту мить, коли знайомі темно-коричневі туфлі вже зникали за рогом.

– Марино! – ледь чутно покликав я, але, схоже, за­пізнився.

Я вже готувався повернутися в кабінет, та раптом, як у сповільненому перемотуванні фільму назад, з’явився підбор, за ним весь туфель, потім нога, за нею крок назад зробила друга. Марина повернулася до мене, як ілюзіоніст на сцені перед оплесками на честь вдалого фокусу, розвела руки, легенько вдарила ними по стегнах, підняла долоні вгору і з запитанням поглянула на мене.

Я підійшов до неї і, затинаючись від збентеження, промовив:

– Ви знаєте, Марино, ви сказали... Я тут нова людина, а ви кажете, що можна до вас звернутися і уточнити... Загалом, я хотів би попросити, аби ви знайшли час, і поговорити.

Вона уважно подивилася на мене:

– Хочете дізнатися всі палацові таємниці?

– Так, – закивав я.

– Та загалом їх і немає. Жодних таємниць і чуток. Майже. Нормальна атмосфера, гарна компанія. Спершу, звісно, все одно треба адаптуватися. Я б розповіла, тільки-от коли? Сьогодні не зможу. Гаразд, ось мій телефон, але без потреби не телефонуйте, тільки якщо виникатимуть нагальні питання. І навіщо вам мій телефон? Нісенітниця якась! – вона розсміялася від свого монологу, а потім сплеснула руками. – Ну годі! Запам’ятовуйте.

Підійшовши до стіни, почала водити по ній пальцем, малюючи цифри і одночасно промовляючи їх вголос. Потім із сумнівом, що такий спосіб допоможе запам’ятати, подивилася на мене, посміхнулася, помахала на прощання рукою і зацокала підборами, віддаляючись коридором.

А я, промовляючи номер телефону собі під ніс, повер­нувся у відділ персоналу і закінчив необхідні процедури працевлаштування.

Перші п’ять днів роботи здавалися жахом. Усі навколо намагалися дотримуватися дистанції, і мене не полишало відчуття, ніби мені щось недоговорюють, не довіряють. Ніби мене оточує якесь поле, чуже для цього місця.

Я приходив додому, і щоразу Оля, зустрічаючи мене, із зітханням запитувала:

– Ну що, знову втомився?

– Ніби й не робив майже нічого, а стомлений страшенно.

Я лягав на диван і лежав із заплющеними очима, іноді поринаючи в напівдрімоту. Чув, як Оля порається на кухні, а потім тонкий аромат досягав мого носа, я вдихав його, розширюючи ніздрі, і витягався усіма м’язами, повертаючись у реальність. Оля приходила, гладила рукою моє волосся, нахилялася і цілувала в чоло. Ми йшли на кухню, де мене чекала вечеря, на яку я накидався зі звірячим апетитом. Іноді діставав з холодильника пляшку коньяку і випивав п’ятдесят грамів, після чого тепло розливалося по моєму тілу і напруга трохи спадала.

Моя мрія збулася: я став великим начальником і керував великим департаментом. Колись мені здавалося, що маркетинг – це найкраща з професій, що може існувати. Це креатив, ідея, аналіз, думка, прорив, успіх, комунікації та продаж. Маркетинг здавався мені геть усім. А всі інші просто підтанцьовували вдалому маркетингу.

Утім, з часом я усвідомив, що весь цей поділ цілого на частини і функції – лише величезний усесвітній поділ праці, що створює нові й більш вузькі спеціалізації та професії. Я не розчарувався в роботі, але постійно відчував, що не все залежить від мене. І це стосується всіх.

Я старанно вчився на своїх і чужих помилках, вивчав теорію і впевнено просувався кар’єрними сходинками. Якоїсь миті зрозумів, що хочу стати керівником усього напряму, але для цього потрібно перейти в іншу компанію. Так я опинився тут – новий молодий керівник. Амбітний, енергійний, цілеспрямований і комунікабельний. Це слова з мого резюме. Усе це я з часом справді почав вважати правдою.

За три тижні я освоївся, і напруга полишила мене. Три тижні, щоби тебе запам’ятали. Скільки потрібно, щоби тебе забули? Вистачить і двох.

Я відкрив довідник контактів у своєму телефоні, збираючись набрати маму.

Дивно, але це був єдиний запис на букву «М». Невже я не знаю більше нікого, чиє ім’я починалося б на цю літеру? І тут я згадав дівчину, чий останній день у фірмі збігся з моїм першим. Волосся, що підлітає із кожним кроком, і овальні коліна постали у мене перед очима. Я мимоволі посміхнувся і спробував згадати її телефон, який не записав одразу. Здається, відновити його вже неможливо. Прикривши очі і намацуючи цифри у своїй пам’яті, я несподівано чітко побачив картину, в якій вона нібито пише їх на стіні, проводячи по ній вказівним пальцем. Я послідовно набрав їх у телефоні і ввів новий контакт «Марина». Тепер, мамо, у тебе з’явилася сусідка.

Натиснувши стрілку вгору і перевівши активний запис на «Мама», я натиснув кнопку виклику.

– Алло-о, – відповів мені молодий, дзвінкий і точно не мамин голос.

– Алло, – машинально відгукнувся я, а потім подивився на екран телефону.

На ньому висвічувалося «Марина». Я розгубився, адже наміру телефонувати їй зараз не мав, і вже зовсім зібрався натиснути кнопку відбою, як вона вимовила:

– Говоріть, будь ласка, я вас слухаю.

Ці слова, що пролунали здалеку, змусили мене змінити рішення.

– Алло, – знову сказав я в трубку. – Марино, вітання, це Андрій, той, який...

– Так-так, – защебетав її голос. – Я вже зрозуміла. Привіт, Андрію! Рада вас чути. Як ви, вже роззнайомилися, увійшли в курс справ?

– Так, все гаразд, – відповів я. – Все-таки ось вирішив подзвонити, щоби порадитися.

Я намагався вигадувати на ходу і ніс нісенітницю про те, як мені важливо з нею поговорити і як мені хотілося б діяти правильно. Кілька разів я вже збирався визнати, що, дідько бери, я мамі дзвонив, а ваше ім’я поруч опинилися в телефонному записнику, а тепер мушу вигадувати казна-що, хоча, взагалі-то, не потребую порад і допомоги. Утім, це було б якось безглуздо, і я говорив і говорив, повторював щось, а потім замовк.

– Гаразд, – сказала вона. – Це ж не забере багато часу, правда? Я люблю іноді випити капучино в кав’ярні «Шоколадниця» на розі Володимирської і Саксаганського, знаєте її? Може, після роботи? Із сьомої до пів на восьму? Потім мені треба додому. Пасує?

– Пасує, – машинально відповів я.

– Чудово, тоді до зустрічі.

– До зустрічі.

Я не клав слухавку, ніби потрібно було сказати щось іще.

– До побачення, – зрештою сказала вона, і залунали короткі гудки.

Я подивився на телефон, натиснув кнопку завершення дзвінка й промовив уголос:

– До побачення.

Несподівано у мене з’явилися плани на вечір. Я знову відкрив телефонний записник і знайшов запис «Мама». Поруч із ним красувався інший – «Марина». Я вирішив, що зателефоную мамі пізніше.

Увечері я вийшов з роботи рівно о шостій, що було досить нетипово для мене. Зазвичай я засиджувався до сьомої-восьмої вечора. Незвично теплий жовтневий вечір надавав енергії, і я прямував до машини, розмахуючи портфелем і наспівуючи собі під ніс мелодію якогось нав’язливого, тимчасово популярного хіта з текстом із десяти слів. Я завів мотор і почекав, поки він запрацює легко і ледь чутно, натиснув педаль газу і різко рушив з місця. З радіо лунала приємна музика, додаючи гарного настрою.

У центрі обійшлося без істотних пробок, і вже за чверть сьома я припаркувався біля призначеного місця. Вийшов із машини і зрозумів, що оскільки зустрічі судилося відбутися, то потрібно провести її максимально продуктивно. Тож хвилин зо п’ять ходив вулицею і загинав пальці, підшукуючи питання, які могли би прояснити мені ситуацію щодо роботи.

Залишалося ще хвилин десять до призначеного часу, і я подався усередину. Відкривши важкі скляні двері, потрапив у затишне приміщення в темно-коричневих тонах, що виправдовували шоколадну назву закладу.

Я роззирнувся, навіть не сподіваючись, що вона прийде раніше, аж раптом побачив усміхнене обличчя, знайомий темно-рудий чубчик і ямочки на щоках.

– Що будеш? – запитала вона.

– Я б кави випив, – відповів я.

– Підтримую, і я теж.

– Дві кави, будь ласка, – сказав хлопцеві-офіціанту.

– Щось до кави? – поцікавився він, пропонуючи збільшити замовлення.

– Поки що ні, – відповів я і повернувся до Марини.

Розмова завелася якось сама собою і стосувалася всього на світі.

Іноді так буває, що розумієш людину з півслова чи з півруху. Часто це є передбачуваністю, та все ж існує шанс і на те, що вдасться поєднати легкість порозуміння зі здатністю дивуватися.

Ми легко перескакували з теми на тему, забувши про початкові цілі зустрічі, і замовили вже по третій чашці кави.

– Як цікаво, в дитинстві Новий рік – це най-найкраще свято, – казала Марина. – Найвеселіше та довгоочікуване. Містичне, бо начебто і чуєш голос знайомої людини в костюмі Діда Мороза, а все одно здається, що це справжнісінький чарівний Дід Мороз. А потім виростаєш, стаєш дорослим, заклопотаним, але все одно чекаєш чогось від Нового року. Готуєшся. А настрій вже не той. Чекаєш, що зараз буде так само весело, як тоді, тамуєш подих. І не те. А втім, це – найкраще дитяче свято. А у тебе як?

– Ваша кава, – сказав офіціант, зводячи брови. Мабуть, дивуючись, що за півтора місяці до початку зими люди спілкуються на новорічні теми.

– А мене в дитинстві завжди цікавила Снігуронька, – сказав я. – Адже Дід Мороз був символом Нового року, а на Снігурку ніхто особливо й уваги не звертав. І ще Дід Мороз завжди залишався веселим і життєрадісним. А Снігуронька була інша – сумовита. Вона була ніби несамостійною, лише доповненням до Діда Мороза. Мені здається: якби вона прийшла одна, то всі б невдоволено заулюлюкали і загули, що такий Новий рік їм не потрібен. І прогнали б її, сказавши, щоби приходила з Дідом Морозом. А от якби Дід Мороз прийшов один і сказав, що сьогодні Снігуроньки не буде, то ніхто не схвилювався б. Не буде цього року Снігуроньки, то й обійдемося без неї. І мені завжди хотілося, щоб до мене прийшла вона. Щоби пролунав дзвінок у нашій квартирі, мама пішла би відчиняти двері, зайшла б у кімнату зі здивованим обличчям і сказала:

– Тут до Андрійчика Снігуронька.

Вдивлялася б у її відкрите обличчя, намагаючись зрозуміти, хто ж це. І в кімнату, де ми всією сім’єю сиділи, увійшла би вона. У тоненькому біло-блакитному пальті, з довгим білим волоссям, яке спадало б майже до землі. Вона б терла свої пальці, намагаючись зігрітися, і говорила:

– Я тут посиджу трохи з Андрійком, погріюся.

І сіла би біля мене, ми пили би разом чай, і я розповідав би їй, що хочу, щоб у нас вдома жив птах. Ворона. Велика розумна чорна ворона. Тому що мені вони дуже подобалися, але я точно знаю, що ворону батьки не захочуть. Та й взагалі я ніколи не чув, щоб у когось вдома жила ворона.

– Ти правий, – задумливо сказала Марина. – У Снігуроньки десь всередині є якась особлива печаль, і ніхто не може дізнатися, що ж із нею таке.

– Але одного разу я таки зустрів Снігуроньку, – серйозно сказав я. – Хочеш послухати, як це було?

– Хочу, – відповіли мені ямочки на щоках.