Лише секунда

Щоденник. Дитинство

Ми досягли передпідліткового віку. Ситуація в країні все гіршала, почалися розмови, що в усьому винні євреї. Мій однокласник Вітька обзивав Толіка жидом. Хоч ми вже й не були з Толіком такі дружні, як раніше, але мені було його дуже шкода. Тому що він так само, як і тоді в першому класі, надував губи, опускав голову і йшов геть.

Потім я дізнався, що Толік і його батьки їдуть до Ізраїлю. Я не міг зрозуміти, як можна виїхати зі своєї країни до тих євреїв, які були набагато гіршими за наших.

З іншого боку, я не хотів більше чути слова «жид» від Вітька і не хотів, щоби від Толіка противно пахло і щоби він так надував губи. Одного дня він не прийшов до школи – і мені стало сумно. Тому що Вітька нікуди не збирався виїжджати, а я б із задоволенням позбувся їх обох.

А через багато років мені розповіли, що Толік втратив руку на війні. Він служив на кордоні з Південним Ліваном, і під час військових дій бомба розірвалася поруч із ним. Руку довелося ампутувати.

Мені показали цю фотографію. Кучерявий темно-рудий Толік, його чорнява з великими очима і трохи несиметричним обличчям дружина, їхній маленький синочок трьох-чотирьох років. Толік тримає її за руку. Другої руки немає, рукав темно-зеленої сорочки заправлено в штани. Хлопчаку кортить кудись втекти, в його позі – готовність кинутися геть від нудного позування фотографу. Дивно: те ж обличчя. Зустрів би – упізнав без вагань. Майже те саме. Нічого не змінилося, крім очей. Я уявив собі, як Вітька кричить Толіку зараз: «Жидяра!» А в цих очах було стільки впевненості, стільки дорослості, що не лишалося жодних сумнівів: він вийшов би з цієї сутички переможцем. Що б він зробив? Замахнувся б своєю єдиною рукою, вклавши в удар всю силу, щоби вистачило цього одного удару? Або просто посміхнувся б і знизав плечима? Я не знаю, але раптом чітко зрозумів, що ця людина на фотографії, з якою я сидів колись за однією партою, тепер цілковито інша. Те ж обличчя, ті ж пухкі губи, ті ж кучері, але чогось не вистачало. Може, мами? Можливо, мами, яка схвально киває головою і промовляє своїм впевненим тихим голосом: «Так, Толю, все правильно. Усе правильно. А ця рука? Облиш, це лише рука. Головне, що голова на плечах. Коли голова на плечах, однією рукою зробиш більше, ніж хтось двома. Зробиш більше».

Напевно, він одружився зовсім молодим. У нього вже є синочок. Маленьке продовження всього.

Я закрив щоденник і поклав його на стіл. Помацав свої пальці. Здається, я не сплю. Тоді у чому ж річ? Так, потрібно мислити раціонально. Я винаймаю квартиру в старому будинку, живу тут менше тижня і під старими дошками паркету знаходжу згорток. У ньому загорнуто щоденник – зошит із написаним від руки текстом. Во­чевидь, щоденник мав би належати господарю квартири або комусь, хто жив тут до нього. Я вирішую заглянути в чужу історію життя, аж раптом читаю про самого себе. Що це означає?

Перше і найпростіше пояснення – я зараз сплю. Звісно, у мене ніколи не було таких снів, але що з того? Тоді все просто. Я прокинусь – і ніякого щоденника не буде. Просто уві сні мозок покопирсався у своїх далеких закуточках, дістав спогади мого дитинства, записав у такій химерній формі і видав їх мені.

Дивно, я щипаю себе, відчуваю біль, але не про­кидаюся.

Що іще? Якщо я не сплю, то це означає, що це я сам написав цей щоденник. Його ж і викладено у формі спогадів. Певно, мені було погано, я сів і написав про себе. Адже мені було погано? Не те слово. Не думаю, що може бути жахливіше. Я міг збожеволіти. Або просто впасти в такий стан, про який зараз не пам’ятаю. Кажуть, мозок має внутрішні механізми захисту і допомагає все найгірше забути або пофарбувати якимись іншими фарбами, уявити все під барвистішим й привабливішим поглядом. Тоді це провал у пам’яті. А може, я записався на якісь сеанси до лікаря, він мене ввів у стан гіпнозу, і я записав усе це? А що як це такий новітній метод психотерапії, коли в тебе стирають щось із пам’яті, а потім ти можеш прочитати про події, ніби зі сторони?

Що ще? Інших ідей не виникало.

Я ліг на диван і задумався. Зараз заплющу очі, заспо­коюся і подихаю глибоко. Ми лякаємося невідання. А чого тут боятися? Це всього лише зошит із літерами. Швидше за все, я потім відкрию очі – і він зникне. Я заспокоївся і якось одразу непомітно для себе провалився в сон.

Вранці я виявив, що лежу, накритий пледом, на дивані. Сонячні промені холодного морозного ранку розтікалися світлими плямами по паркету. Я висунув руку з-під пледа і миттю сховав її назад, загорнувшись до підборіддя. Вилазити зі свого теплого притулку категорично не хотілося.

Мобільний телефон задеренчав вібродзвінком на столі, і я, намагаючись зберегти тепло, кутаючись у плед, дрібними кроками підбіг до стола.

– Привіт, Андрію! – бадьоро увірвався в моє вухо голос шефа. – Ти вже на роботі?

– Ось-ось буду, – збрехав я, щосили намагаючись, щоби голос не здавався сонним.

– Через сорок хвилин у нас зустріч із власниками, матеріали готові?

– Так, – відповів я, перетворюючи обличчя на гримасу і вимовляючи беззвучно губами нецензурну лайку.

– Тоді зустрічаємося там. Бувай, – він поклав слухавку.

Я зиркнув на годинник, який показував, що робочий день триває вже двадцять одну хвилину, видавив з себе крізь зуби стогін відчаю і кинувся до ванної.

Вісім хвилин. Стільки часу потрібно, щоби поголитися, умитися і одягнутися, вибігаючи на вулицю і натягуючи на себе зимову куртку.

Сорок шість, сорок п’ять, сорок чотири... Далі я перескакую через сходинки, палко сподіваючись на те, що сьогодні потраплю на роботу швидко. Дев’ять, сім, п’ять... А що зі щоденником? Він був на столі? Намагаюся відновити картину в пам’яті, але не можу. Немає часу на те, щоби вертатися. Я з силою розчахую двері під’їзду, добігаю до машини, кидаю на заднє сидіння портфель і рушаю на холодному двигуні, погойдуючись взад-вперед у такт смикання автомобіля.

Уже дорогою набираю по черзі співробітників, розповідаючи, які документи і таблиці роздрукувати, кляну їх за нерозуміння і хвацько проїжджаю світлофори, що перемикаються з жовтого на червоне світло.

Рівно о десятій ранку з папкою паперів вбігаю в приймальню власників та переводжу подих.

– Шефи зараз зайняті, присядьте, – млосним голосом вимовляє худюща довгонога секретарка, неспішно клацаючи по клавіатурі довгими нігтями з хитромудрим синьо-жовтим візерунком.

Слідом за мною заходить директор – і вона повторює ці ж слова тим самим голосом та з тою ж інтонацією.

Нарада минула як завжди. Власники хотіли всього й одразу, ми обіцяли половину і частинами.

Усі мої матеріали виявилися нікому не потрібними, тому що деталі їх не цікавили.

– Щось ти виглядаєш втомленим, – сказав мені директор, коли ми виходили з кабінету.

– Зима, спати хочеться, – зітхнув я.

Він поплескав мене долонею по спині, і ми розійшлися.

Я сидів на робочому місці і рахував хвилини. Швидше б закінчився цей день, щоби поїхати і подивитися, чи на місці щоденник. Я совався на стільці, намагався зайняти себе роботою, пив каву і дивився у вікно.

Зрештою не витримав і подзвонив шефу.

– Володимире Івановичу, це Андрій, щось відчуваю себе не дуже, можна поїду додому?

– Давай, лікуйся, – байдуже дозволив шеф.

Я радісно відкинувся у кріслі, потім кілька разів кашлянув, витримав паузу і почав збиратися додому.

– Прихворів, здається, – сказав я вголос всім і нікому одночасно.

Кілька людей відірвалися від своїх моніторів і, удаючи співчуття, покивали головами. Їхні вирази обличчя видавали, що кілька днів моєї відсутності їх аж ніяк не засмутять. Я махнув їм на прощання рукою і вийшов із кабінету.

Їхав додому і згадував свій ранок. Ось я встаю, не прокинувшись як слід, біжу до телефону, розмовляю з директором, біжу до ванної. Невже стіл був порожнім, і щоденника там не було?

Здається, справді так, але мені раптом зробилося сумно від того, що моя версія зі сном може справдитися.

Я доїхав додому, відчинив двері і, скинувши абияк з ніг черевики, увірвався до кімнати.

На середині стола акуратно лежав він. Я підійшов і провів по шорсткій поверхні пальцями. Це був не сон. І те, що ця версія не справдилася, мене надзвичайно потішило. Я повернувся в передпокій, зняв куртку й светр, знов пішов до кімнати, взяв щоденник до рук, влаштувався зручніше в кріслі і почав читати.