Лише секунда

Щоденник. Університет

Вчитися було легко і безтурботно. Після напруженого шкільного ритму прийшов розслаблений режим уні­верситету. Дозволялося пропускати лекції та семінарські заняття, важливим було лише те, як ти впораєшся з іспитом. А часу лишалася сила-силенна, і з подивом спостерігав за вічним поспіхом і незадоволенням до­рослих людей. Невже і я таким зроблюся? Здавалося, що життя прекрасне, а далі все буде тільки краще. Я хотів стати істориком, і, можливо, став би ним, незважаючи на всю непопулярність професії в середині дев’яностих у розпал економічної кризи.

Усе змінив один випадок. У той ніби звичайний вихідний день я зустрів свого вчителя історії, який поряд із ринком торгував сигаретами на тротуарі. Я йшов купувати овочі – і раптом його побачив. Його очі закривали вели­кі темні окуляри, але сумнівів у тому, що це мій улюблений учитель, не лишалося. «Доброго дня, Михайле Івановичу», – застигло на моїх губах. Він поспішно відвернувся, ледь поглянувши на мене, і втупився в асфальт. А мене охопив палючий сором від того, що мій учитель замість того, щоби порпатися в архівах, читати і аналізувати історичні джерела, повинен стояти біля метро і заробляти собі надбавку до мізерної зарплатні. Я хотів би купити у нього відразу всі сигарети, щоб він не мусив стояти тут. Подивився на стиснуті в кулаці гроші і подумав, що готовий місяць не їсти жодних овочів.

Наступного тижня Михайло Іванович зайшов до нашого класу і почав говорити. І я знову поринув у світ історичних особистостей, давніх часів, загадок, по­літичних інтриг і видатних рішень, що визначили шлях розвитку світу. І знову спалахнуло моє бажання стати істориком.

За кілька місяців до закінчення випускного одинад­ця­того класу я вирушив на історичний факультет уні­­верситету імені Шевченка. Мені здавалося, що там пану­ва­тиме особливий дух і одухотворені історією особис­тості мудро й доброзичливо введуть мене в світ науки. Я ходив коридором, намагаючись знайти когось, хто розповість мені про навчання. Знудьговані особи направляли мене з кабінету в кабінет, і врешті-решт мені вдалося роздобути брошурку, в якій правильними фразами описували значимість і сутність історичного факультету. З правого верхнього кута першої сторінки на мене дивився нещиро усміхнений декан, що сидів за письмовим столом, одягнутий у сірий старомодний костюм. Декан писав про досягнення факультету та актуальні теми, над якими пра­цюють наукові співробітники. Я вийшов розчарований і, зітхнувши, зрозумів, що сюди не вступатиму. Тож обрав незрозумілий, але популярний економічний факультет. Мама бігала по своїх знайомих, шукаючи шпарини для вступу туди, носила подарунки, і, врешті-решт, пі­дійшовши до дошки, на якій вивішували прізвища тих, кому пощастило, я виявив власне ім’я.

На відміну від історії, ситуація з економікою була та­кою, що, здається, викладачі й самі вчилися разом зі студентами. Ринкова економіка, як невідомий звір, поставала на пострадянському просторі, а хтось мав іще й навчати інших її законів. І ті, хто нещодавно наводив переконливі докази занепаду капіталізму, сьогодні швидко переорієнтувалися на нові аргументи на захист переваг вільного ринку. Здавалося, для майстерного логіка все одно, що доводити. Він підбере потрібні приклади, помістить їх у бездоганні форми, зробить переконливими і змусить слухачів йому вірити. А опісля повірить і сам.

Утім, найважливішим у моєму навчанні була «гуртяга» – окремий світ, який щодня народжував масу нових історій. Живучи з батьками на Подолі, я не мав потреби думати про житло, але, здається, проводив у гуртожитку більше часу, ніж у самому університеті. Тут у всіх завжди не вистачало грошей, передача продуктів одному оберталася надбанням колективу, майже щодня хтось відзначав день народження, на який збиралися незнайомі йому люди, а організація святкового застілля відбувалася не так за рахунок мізерних коштів, як завдяки невгамовній енергії учасників. Тисячі історій про все на світі розповідалися, переказувалися, додумувалися, набуваючи часом оборотів, яким позаздрили би голлівудські сценаристи.

Із Сергієм і Дімою, моїми одногрупниками, ми стояли в гуртожитку на спільній кухні та смажили картоплю.

– Їсти вже хочеться, – скаржився Діма.

– Так, почекай десять хвилин, не скигли, – відповів я, дорізаючи цибулину. – Зараз цибульки кину, потім яйця – і буде у нас супервечеря.

– Ага, – помішуючи картоплю, підтримав мене Сергій. – У мене пляшечка портвейну заникана. Утрьох роздавимо.

– Круто, – сказав Діма. – Тоді терплю.

– Привіт, хлопці, – пролунав тонкий голос позаду нас – і ми всі одночасно обернулися.

– Привіт, – хором відповіли ми з Дімою.

– Здоров, – сказав Сергій.

Худеньке біляве створіння в коротких жовтих шортах, червоно-чорній футболці і гумових капцях запалило сусідню конфорку, поставило на неї чайник, кокетливо посміхнулося спідлоба і попрямувало геть.

– Опа, – відмер я, коли ми знову залишилися самі. – Хто така?

– Та це Нінка. Живе зараз у кімнаті Семена, поки його напарник поїхав, – зі знанням справи проінформував Сергій.

– Нічого так дівчинка, – додав Діма. – У моєму смаку.

– Якщо в твоєму, то варіант нескладний, – засміявся Сергій.

– А що з нею, Сірий? – уточнив я.

– Та розумієш, Андрюхо, переспати з нею дуже просто, тільки потім треба відразу в лікарню їхати на аналізи. Ну, або через два прези відразу для перестраховки.

– Та ну, – засумнівався я. – Ніби на вигляд дівчись­ко – не хвойда.

– Ага, – продовжив він. – Тільки скільки вже через неї пройшло, ти ж не знаєш. А якось по п’яні вона зізналася, що у неї мета – переспати з тисячею мужиків до заміжжя, тож даремно часу вона не гає.

– А на фіга? – запитав я, а Діма заіржав як кінь.

– То вона мало того, що майже кожен день з новим трахається, то ще й після цього пише про нього сторінку. Ну, типу, який він взагалі, в ліжку, що говорить, про що мріє.

– От видає, – захоплено сказав Діма. – А на біса їй це?

– Книжку пише, – повідомив Сергій.

Ми з Дімою удвох одночасно крекнули і недовірливо витріщилися на нього, чекаючи, що зараз він розсміється і скаже, що пожартував із нами. Але Сергій без жодних натяків на гумор, продовжив:

– Каже, як допише – усе одразу й зміниться. Скар­жилася, що їй доводиться все більше часу витрачати, щоби не повторюватися. Гадала, що всі різні, а виявляється – схожі.

– І що ж це за книжка така буде? – запитав я.

– Назва вже готова. «Тисяча чоловіків, з якими я переспала». І сторінок буде тисяча.

– Цікаво, скільки їй залишилося? – Діма задумливо подивився на цибулю, що вже зарум’янилася на сковорідці.

– Теж хочеш потрапити на ті сторінки? – уточнив я, давлячись від сміху. – Номер шістсот тридцять сім. Хлопець, який думав про їжу навіть під час сексу, Дмитро Козлов.

Ми з Сергієм реготали, витираючи сльози.

– Втрапиш в аннали історії, – підтримав мене Сергій, регочучи.

– З лиха – просто в анали, – ми забули про картоплю, що почала підгоряти.

– Та ну вас, – насупився Діма.

– Слухай, адже це класна ідея, – продовжив я. – Мінімум тисяча проданих примірників забезпечена. Відразу потрапляєш в топ найбільш видаваних україн­ських письменників.

– Тихо, – крізь зуби, процідив Сергій, роблячи очима загадкові рухи.

До кухні знову зайшло те ж біляве створіння, яке встигло стати за ці кілька хвилин Нінкою з непростою життєвою метою.

У руці вона тримала велику білу чашку, з якої визирала ниточка від опущеного всередину пакетика чаю. Вона поставила чашку на стіл поряд із плитою, вимкнула вогонь під чайником, із зусиллям підняла його своїми тендітними руками і, нахиливши, налила води майже до країв. Знов поглянула на нас, і мені здалося, що в її очах плескалися смуток і докір. Вона тихо сказала: «Вибачте», – і вийшла з кухні. Раптом перехотілося сміятися з неї, і я подумав про те, що вона, можливо, сама вигадала цю історію про тисячу партнерів, а тепер вже не знає, як з цього всього виплутатися, як позбутися глузувань за спиною, як відштовхнути сильні вимогливі пальці, які хапають за попу і зачіпають груди, як затулитися від поглядів, які знімають одяг, і від думок, що ось трахають її і чекають, що саме цей секс буде названо найкращим із тисячі. Вона випадково вигадала собі цю роль, але тепер їй не дають вибору, змушуючи грати до кінця.

Я розбив шкаралупу яйця і вилив його на сковороду. Жовто-біла рідота поступово загусала, перетворюючись на частину моєї сьогоднішньої вечері. Я подивився на свої пальці, які у моїх думках безцеремонно ковзали кілька хвилин тому під червоно-чорною футболкою, грубо стискали пипки маленьких пружних грудей, незважаючи на сльози на беззахисному обличчі. І витер піт з чола.

– Піду вмиюся, – сказав хлопцям, дивлячись у підлогу, і вийшов з кухні до туалету.

Я довго й ретельно милив руки, обливав холодною водою обличчя і дивився в розділене надвоє старою тріщиною дзеркало на свої мокрі брови і готову зірватися з кінчика носа краплину води. Я уявляв собі, що приходжу з величезним букетом весняних квітів у гуртожиток, стукаю в двері, які відкриває мені Ніна, простягаю їй квіти, нахиляю голову вниз, як лицарі середньовіччя на знак вшанування дами, обертаюся до натовпу, що перешіптується, і говорю з викликом:

– Хто скаже про неї хоч слово погано, матиме справу зі мною!

Моє обличчя висохло, і я почув, як Сергій кличе з кімнати:

– Андрюхо, їжа вже на столі!

Я йду до кімнати, і Діма каже:

– Закрий двері на замок, у нас вечеря на трьох, а на запах може весь гуртожиток збігтися.

Він простягає мені штопор і темно-червону пляшку портвейну, а сам, весело наспівуючи, натирає рушником склянки.

Мені хочеться вигукнути: «Не кажіть про неї поганого!» – хоча б їм, але я мовчу, ковтаю від голоду слину в передчутті вечері і швидко долучаюся до їхніх масних жартів. Дешеве вино біжить стінками горла, пустий шлунок стискається в судомах, тіло розслаблюється й спустошується голова.

Життя прекрасне, і сьогоднішній вечір точно вдасться.