Лише секунда

Історія про японця

Його звуть Цутому Ямагучі, і він живе в Японії. 2006 року йому сповнилося дев’яносто років. Один зі ста тридцяти мільйонів японців. У країні, де середня тривалість життя складає понад вісімдесят років, такий вік – не рідкість. Але ця людина особлива. Щоб зрозуміти це, потрібно повернутися в середину двадцятого сторіччя.

Друга світова війна. 7 травня 1945 Німеччина оголо­сила про капітуляцію. Проте в Радянському Союзі ви­­рі­­шили, що його роль у війні такої капітуляцією аж ніяк не підкреслюється, тож це нікуди не годиться, та ого­лосили про необхідність публічної та представницької процедури. Як наслідок – пізно ввечері 8 травня за центральноєвропейським часом або вже вночі 9 травня за московським провели урочисте підписання Акту капі­туляції Німеччини. Так цей день і відзначають: у світі – 8 травня, а на просторах колишнього Союзу – 9 травня.

Здавалося б, усе закінчено, перемогу здобуто. Адже Німеччина була ключовим супротивником. Запитай, коли закінчилася Друга світова війна, – усі скажуть: 8 чи 9 травня.

Утім, Японія поки не капітулювала і з війни не вийшла. Мені здається, їй би і не дали вийти просто так – безкарно, без сиво-кривавого диму помсти.

5 серпня 1945 року Цутому Ямагучі приїхав у від­ряд­ження до Хіросіми. Він працював інженером у компанії «Міцубісі», був одружений. Спершу подружжя вирішило, що діти з’являться після того, як закінчиться війна. А потім війна зробилася частиною життя – і здалося, що чекати не варто. Так у світі з’явився маленький Кацутоші. Цутому мріяв про донечок. Тепер уже після війни.

6 серпня американці скинули на Хіросіму атомну бомбу. Командир екіпажу Пол Тіббетс назвав бомбардувальник, на якому вони летіли на операцію, на честь своєї матері Еноли Гей. B-29 «Енола Гей» о восьмій ранку 6 серпня 1945 скинув бомбу, що мала кодову назву «Малюк». На честь кого назвали бомбу, не знаю, але кількість жертв у Хіросімі склала сто сорок тисяч. Сто сорок тисяч убитих, зниклих безвісти або померлих унаслідок вибуху.

Цутому перебував лише за три кілометри від епіцентру. Він бачив, як у небо здіймається величезний білий гриб, як усе навколо поглинається білим світлом. Він кричав і не чув свого голосу. Він біг, але нічого не бачив. Падав, вставав і біг знову наосліп. Спершу це супроводжувалося надпронизливим свистом, що пробирав до кісток і всверд­лювався в ошалілий від жаху мозок. А потім раптом він стих, наче звук відключили. Щось падало, люди від­кривали роти, але звуку не було. Він зіштовхнувся з якимось чоловіком, впав на коліно, розірвав штани і поранив ногу до крові. А він думав у той момент, як за­сму­титься дружина, адже вона купила йому ці штани в подарунок, ще зовсім недавно вони разом ходили в ательє та підшивали їх. Штани були дорогі, але вона так хотіла, щоб чоловік виглядав статечно й елегантно.

Готель. Цутому прагнув лише добігти туди в божевільній упевненості, що варто увійти в ошатний хол готелю – і весь цей жах закінчиться. Перед очима з’явилася сіра пелена. З кожним кроком вона темнішала. Він рвався в тому напрямку, де, здається, мав бути готель, та хтось всередині його голови вимовив: «Усе. Стоп». І свідомість відключилася. Він не пам’ятав, як побачив відчинені двері в підвал бомбосховища і на якихось глибоких інстинктах кинувся до них, впав на сходах і геть несвідомий заповз усередину.

Цутому отримав опіки лівої сторони обличчя й тим­часово осліп. Переконавшись, що його серце б’ється, чиїсь дбайливі руки вклали його на лаву біля стіни. Лікар того дня до нього не дістався, надто багато людей у значно гіршому стані потребували допомоги.

Наступного ранку він прокинувся і розплющив очі. Ліве око не бачило нічого, перед правим тремтіла сиза імла. Він лежав в одязі, дивився на свої розірвані штани і думав про дружину, до якої йому потрібно дістатися. Він не хотів, щоби вона хвилювалася через нього. Огледів незнайомих людей навколо і мовчки подався на вулицю. Там панував хаос, і ніхто не звертав на нього уваги. Цутому дістався пішки до вцілілого готелю, пройшовши крізь забруднені радіацією зони. Запитав у блідого, як аркуш паперу, працівника готелю, який сьогодні день. Дізнавшись дату, звірив її зі зворотним квитком на поїзд. Дати збігалися. Зібравши речі, він вийшов із готелю і поплентався у бік вокзалу. Що далі він просувався, то жахітливіші картини поставали перед ним. Будинки були повністю зруйновані. Рятувальники збирали людей, які лежали на землі. Мертвих людей. На нього ніхто не звертав уваги. Цутому ішов і жодного разу не зустрівся ні з ким поглядом. З жодною людиною. У певний момент він почав сумніватися, чи іще існує. Своїм нечітким поглядом шукав очі іншої людини. Погляд підтримки. Хотів лише одного – опинитися вдома. Періодично зупинявся та спирався на стіни вцілілих будинків, щоби перевести подих. У ті хвилини він проходив лише за два кілометри від епіцентру вибуху і отримував ще одну сильну дозу радіоактивного опромінення. Сили залишали його. Здавалося, ось-ось він просто звалиться на землю не в змозі зробити жодного руху. До відходу потягу лишалися лічені хвилини. І ось будівля вокзалу. Зараз вона здалася йому входом в інший світ, пунктом відправлення з пекла. Зібрав до купи останні сили і дошкандибав до платформи. Поїзд Sanyo заклично загудів, попереджаючи, що ось-ось рушить. Цутому з останніх сил побіг.

Він дістався до поїзда і тремтячою рукою простягнув квиток провідникові, який вже збирався закривати двері.

– З вами все гаразд? – запитав його провідник

– Так, я їду додому, – відповів Цутому Ямагучі.

Він сів і заплющив очі. Поїзд смикнувся, заскрипів металом і вирушив у дорогу. У Нагасакі. Цутому погано пам’ятав свій шлях, він намагався не чути розмови людей, дослухався до себе. Спершу відчував тільки біль, але потім, за якимось порогом, всередині нього з’явилася ледь чутна повільна музика – немов легкі ранкові хвильки на поверхні озера. Натрапивши в собі на ці тихі мелодійні звуки, Цутому почав занурюватися в них усе глибше і глибше, забуваючи на певний час про пережитий жах.

Нагасакі зустрів поїзд тривожною метушнею. Величезна кількість людей стояла на платформі, чекаючи на потяг із Хіросіми. Натовп зайняв майже весь перон, і поліцейські намагалися врегулювати ситуацію, щоб у тисняві нічого не скоїлось. Цутому пробирався крізь натовп, а в голові його пульсувало лише одне слово: «Додому».

Коли він сів у таксі і назвав свою домашню адресу, таксист запитав у нього:

– Ви не з Хіросіми випадково?

– Ні, – не роздумуючи, заперечив Цутому.

Він не хотів зараз чути жодного запитання про те, що сталося там.

Коли дружина відчинила двері, вони якийсь час спо­лохано дивились одне на одного, а потім, коли вона подалася тілом вперед, а її нижня губа сіпнулася, він не витримав і мовчки заплакав, ховаючи сльози у долонях. Дружина обійняла його і, погладжуючи, повторювала: «Ти живий. Це найголовніше. Усе буде добре».

Увесь цей день Цутому спав, а наступного дня до нього прийшов лікар. Він рекомендував взяти лікарняний, але Цутому не послухався і пішов на роботу. Його зір відновився лише на вісімдесят відсотків, він майже ні­чого не міг їсти, до того ж зауважив, що на гребінці залишалося багато волосся, а шкіра на обличчі набула жовтуватого відтінку. Але він пішов. Йому було так важливо повернутися у своє колишнє життя, спіймати усталений ритм, побачити колег. Вони не розпитували про відрядження до Хіросіми, і Цутому був особливо радий цьому.

Увійшов його керівник і сказав, щоб він підійшов до нього о дванадцятій годині дня. Цутому внутрішньо напружився, чекаючи на невдоволення з приводу про­пущених днів. Рівно о дванадцятій він постукав у двері кабінету і боязко увійшов усередину. Начальник запитав про відрядження, а потім, помовчавши, запитав:

– Як це було, Цутому?

Цутому почав говорити, і хоча кожне слово давалося важко, але й приносило полегкість. В емоційному пориві він підвівся і підійшов до вікна. І тут...

І тут щось сталося. Потужний вітер вдарив у скло, а все навколо освітилося пронизливим білим світлом. Таким самим, як тоді, три дні тому. А вдалині, за будинками, виростав, прагнучи доторкнутися до неба, білий гриб. Прекрасний неземний жахливий гриб. Затремтіли стіни, щось із величезною силою стиснуло голову в скронях і кинуло тіло на підлогу. Жах повернувся в життя Цутому.

Через кілька днів після того, як американці скинули другу бомбу, японський уряд оголосив про готовність до капітуляції. Місяць зайняла підготовка всіх рішень про втрату Японією територій Кореї, частини Монголії і Китаю, Курильських островів і ряду острівних територій у Тихому океані. У вересні всі документи було підписано, Друга Світова війна закінчилася.

Цутому Ямагучі – єдина у світі людина, що пережила два атомних бомбардування. Нещодавно йому випов­нилося дев’яносто років.

Марина кинула услід офіціантці, яка проходила по­руч:

– Іще дві кави, будь ласка, – і поглянула на годинник.

– Уже спізнююся, – зітхнувши, сказала вона і дістала з пачки тонку сигарету.

Клацнула запальничкою, а я спостерігав за витон­ченою лінією, яку утворив, вигнувшись, її великий па­лець. Піднесла вогонь ближче і зробила два швидких неглибоких вдихи, від яких кінчик сигарети зробився яскраво-червоним. Видихнула, а білий сигаретний дим набув форми гриба, змусивши мене здригнутися. Але вже за секунду він розплився по приміщенню кафе.

Двері відчинилися – і до кав’ярні увійшла пара із дитиною. «Зарано для відвідування кафе з дітьми», – подумалося мені. Жінка невдоволено поглянула на Марину, оточену ореолом сигаретного диму. Вона піднесла руку до обличчя, ніби прикриваючись від неприємного запаху. Чоловік дивився вниз і, здавалося, нічого не помічав, заглибившись у власні думки. Маленькій дівчинці було, напевно, не більше трьох років. Увійшовши, вона почала стягувати з себе шапку. Хлопець-офіціант поставив на стіл нашу каву і підійшов до нових відвідувачів із двома книжечками-меню.

– І мені, і мені! – лунко закричала дівчинка.

– Так, Софіє, це дядя для тебе приніс, – заспокоїла її жінка.

Марина простежила за моїм поглядом, зробила ма­ленький ковток кави і загасила сигарету.

– Як гадаєш, що відчував потім цей Пол Тіббетс, котрий командував скиданням бомби? – запитав я.

Марина задумливо оглянула мене, кивнула своїм дум­кам і сказала:

– Він був героєм. Попервах. Отримав «Пурпурове серце», вважався живою легендою. А потім усе змінилося. Ти герой – поки є ворог. Однак війна закінчилася, і японці перестали бути ворогами. А ти їх убив однією бомбою. Сто сорок тисяч людей. Це як досить велике місто. Де всі лягли спати і не прокинулися. Гадаю, він відчував несправедливість щодо себе. Коли з часом твоє геройство сприймається все меншим і меншим, а потім постає питання, а чи не був твій вчинок помилкою. А ще пізніше багато хто називає це злочином. За кілька років до смерті його запитали: що він думає про те, що сталося тоді, і чи не змінив би він свого рішення зараз.

– Він сказав, що не змінив би рішення, – відповів я. – Вкрай важко визнавати помилки вголос, але навіть якщо це робиш, у тебе все одно є виправдання для себе. Так буває майже завжди.

– Так, він сказав, що вчинив би так само й зараз, і то була найкраща і найважливіша операція в його житті у боротьбі за перемогу і за мир.

– Він говорив це і злився. Дратувався і стискав кулаки. Біліли виступаючі на руках суглоби, а нігті боляче врізалися в долоні, – продовжив я. – Він кричав усередині: «Та що ви всі розумієте, що ви знаєте про війну, про життя, яке б ми отримали, якби сиділи і міркували про правильні вчинки, про гуманізм, про людське життя?! Я – герой! Мені ви зобов’язані життям, існуванням, народженням. Я був героєм для всіх тоді, а тепер цих усіх залишається все менше, і шмаркачі розмірковують про те, як все було погано та неправильно! І все, що я можу сказати вам: так, я тисячу разів правий!». Проте все одно він продовжував обурюватися, тому що ледь чутний голос всередині, голос, який він ненавидів, голос, який був з ним і того ранку над Хіросімою, голос, який він стільки разів перемагав, голос, який колись ніби щезнув назавжди, саме зараз, в момент найбільшої впевненості, саме тої миті, коли він стояв з високо піднятою головою, десь глибоко в якомусь невідомому місці тихо питав: «А може, не треба?» Тихо благав: «А може, не треба?» І якби він точно знав місце, де сидить цей голос, де ця точка в його тілі, то він погодився би на будь-який біль, він узяв би свій армійський кинджал, так-так, він дістав би свій армійський кинджал і ударив би ним в те саме місце, в те місце, де знаходиться цей голос, він стримував би викликаний болем крик, а коли терпіти було б несила – він кричав би: «Треба! Треба!!! Саме так треба!»

Я стиснув свої скроні руками у пронизливому розу­мінні, як було боляче Полу Тіббетсу, як безсилля перед часом, перед людьми, перед прожитим життям тисне своєю незворотністю.

Марина, примруживши очі, дивилася на мене, а потім продовжила:

– А Цутому Ямагучі боровся. У ньому був стрижень бо­ротьби. Ніби доля, його доля, його карма підготувала йо­го до страждань. У нього теж був голос. Голос, якого він не лю­бив. Не ненавидів, як Пол Тіббетс. Ні. У нього не було ненависті. Але цей голос всередині з’являвся і ка­зав: «Терпи». «Я не хочу, – відповідав чоловік. – Я не хочу. Не можу більше». Але голос знову повторював: «Терпи». І чоловік не знав, чи щастя це: пережити таке і залишитися живим. Один у цілому світі, хто зміг пережити. Його волосся випало. Він боявся свого вигляду. Намагався не бачити себе. Відводив очі від власного відображення у дзеркалі. Проте одного дня затримав погляд на відображенні на частку секунди. Як завжди, швидко відвів очі, але цієї миті вистачило. Він не пішов від дзеркала, а подивився на себе знову. Простягнув уперед праву руку, а відображення, в якому вгадувалися риси Цутому Ямагучі, простягнуло ліву руку назустріч. Той чоловік у дзеркалі уважно і серйозно дивився на нього, а потім посміхнувся. Тільки Цутому міг побачити і вловити цю посмішку. Ці частки міліметра, на які зрушилися куточки вуст, ці зморшки біля очей, що стали на частки міліметра глибшими. Вони простягали руки назустріч один одному.

У Цутому почалося нове життя. З болем і радістю. У ньому було так багато болю. Але голос всередині допомагав терпіти. Цутому радів народженню дітей. У них із дружиною народилися дві донечки. У післявоєнній Японії вважалося, що троє дітей – це небагато. Нижче середнього. То був японський бебі-бум. Так, ніби треба було народити і за себе, і за тих, хто залишився там – під завалами, в полоні яскраво-білого світла від гігантського гриба, що виріс над містом. Їм казали: «Ви пережили ядерні вибухи. Хто знає, що з вашими генами і якими будуть ваші діти? А якщо вони народяться схожими на мавп?» Однак воля до життя виявилася сильнішою за радіацію. Адже війна закінчилася, і не виконати свою мрію було б зрадою самого себе. Наоко і Тошико, чудові милі дівчатка.

Хоч би що він робив, хоч би як намагався забути пережите, доля повертала його до тих днів. Через десять років він почув, що в Хіросімі гине від променевої хвороби дванадцятирічна дівчинка. Її звали Садако Сасакі. Здавалося, що смертельні промені обійшли безтурботну дитину, народжену під час війни, але, вичекавши десять років, жорстока правда дала знати про себе.

Згідно з давньою японською легендою, людина, що склала тисячу паперових журавликів, отримує право на одне бажання. Її бажання було простим. Відкривати вранці очі і бачити сонячне світло. Бажання жити. Вона встигла скласти шістсот сорок три журавлики. Шістсот сорок четвертий залишився в її холодних руках. Люди з усієї країни приїжджали в Хіросіму, щоб довести її мету до кінця. Вони складали паперових журавликів для Садако.

Її поховали разом із тисячею паперових журавликів, одного з яких вона міцно тримала в своїх пальцях.

Цутому дивився на засипану різнокольоровими пта­хами могилу і шепотів слова прощання із маленькою дівчинкою, яку ніколи не знав. Його власні діти часто недужали. Хвороби увійшли в його клітини, передалися дітям. Одначе в цих клітинах залишився і його голос: «Терпи». Коли його дружина померла, йому сповнилося шістдесят п’ять. Зморшкуватими щоками текли сльози. Гіркі сльози втрати найближчої людини. Тієї, що пере­жила з ним другий вибух. «Уже скоро і я», – думав він, розчавлюючи суху грудку в тремтячих пальцях. Крупинки землі сипалися вниз, ховаючи під собою його любу Хісако. А голос всередині шепотів: «Терпи, ще нескоро».

Марина зробила останній ковток охололої кави, по­ставила горня на місце і потягнулася за верхнім одягом. Встала, перекинула пальто через руку і швидким рухом дістала з кишені купюру в сто гривень. Поклала її на стіл і накрила зверху блюдцем. Я спробував щось сказати, але вона притулила мені до губ свого пальця. Він був гладеньким і холодним. Нестерпно закортіло доторкнутися до нього язиком, відчути його смак. Марина нахилилася до мого вуха й прошепотіла: «Наступного разу ти пригощаєш». Потім чмокнула в щоку. Мої губи мимоволі повторили цей рух, побіжно торкнувшись її тонкого пальця.

Марина випросталася й рушила до виходу, мало не зіштовхнувшись з офіціантом, який ніс сандвічі, сирники і чай парі з дитиною. Спритно ухилившись, Марина натягнула на ходу своє пальто. Я дивився на неї і чекав, що вона обернеться на прощання. Однак жінка швидко вискочила за двері кав’ярні і зникла з очей, залишаючи мене наодинці з недопитим горням охололої кави.

З Марининим відходом мій настрій зіпсувався. Її бурхливі реакції, жива міміка, її історія, в якій вона жила, пішли разом із нею. Я допив свою каву, дістав телефон із кишені і поклав його на стіл. Почав набирати літери «м», «а». Висвітилося «Мама» і «Марина». Я вирішив набрати маму. Після третього гудка пролунав голос:

– Алло-о!

Мама завжди вимовляє це коротке, незрозуміло навіщо потрібне слово так, що розумієш, як тобі раді. У цьому довгому протяжливому «о-о» слідом за здивуванням відчуваються інтерес і радість.

– Алло-о!

– Привіт, мам, – кажу я.

– Андрійко! – радіє мама. – Ти вже прокинувся?

Мама знає, що я люблю поспати у вихідні. І мама вміє ставити питання, які, на мій погляд, не потребують відповіді.

– Ще сплю, – відповідаю в трубку.

– Уже снідав? – запитує мама.

– Тільки каву.

– Заїжджай, погодую тебе.

Мама завжди хоче мене погодувати. Певно, щоразу, коли вона чує або бачить мене, десь із глибин її підсвідомості, з тих інстинктів, із того часу, який я геть не пам’ятаю, часу, коли я вмів лише кричати, лежачи у неї на руках, у мами автоматично виникає імпульс: «А чи не треба його погодувати?» І дарма, що я не поголився сьогодні, що, причісуючись, знаходжу все більше білих неживих волосин на своїй голові, – усе одно мій голос та мій вигляд відгукуються в ній пронизливим криком-запитанням: «А чи не час погодувати?!»

– За півгодини буду, – відповів я, натиснув кнопку відбою дзвінка й відкинувся на кріслі.

Перевівши погляд на пару з дитиною, побачив, що мама дівчинки умовляє її з’їсти ще шматочок сирника, а тато, замислившись, витріщається у вікно. Дівчинка відвертала голову від простягнутої в її бік виделки і пищала: «Не хочу більше!»

Усе ж таки у всіх мам є щось спільне: і ця прагнула нагодувати. Я перевірив, чи вистачає залишених Мариною грошей, щоби оплатити рахунок, натягнув куртку і вийшов із кав’ярні.

Сире повітря на вулиці змушувало щулитися і глибше загортатися в теплий одяг. Шлях до батьків дорогами вільного недільного міста не був довгим. Треба було лише спуститися з верхнього міста на Поділ.

Колись древні київські князі жили нагорі, а Поділ вабив до себе різношерстий людський контингент, зокрема аж ніяк не найуспішніших. Минуло тисячоліття. Але щодо цього мало що змінилося. Один із найдавніших районів Києва, такий собі альтернативний центр. Я виріс тут і любив Поділ за його контрасти. Особливо відчутні у будні. Ось поспішають у своїх справах на ексклюзивних «Мерседесах» і BMW бізнесмени, ось будується новий ультрасучасний офіс, ось відкрився бутік ексклюзивного одягу. А відходиш убік на кілька десятків метрів – і бачиш бездомних і неформалів. Успішний підприємець у костюмі від Brioni виходить із Mazeratti, поводить плечима, щоби піджак ідеально сів, і рухається у бік мармурових сходинок сучасного офісу. Та вже за кілька кроків його шлях перетинає чолов’яга у брудному одязі, від якого тхне смітником. Він злякано вирячується на бізнесмена, сполохано сахається вбік, очі виблискують, обличчя вкрите жорсткою щетиною... Бізнесмен зупиняється і розставляє ноги ширше, спогорда дивлячись згори вниз і демонструючи, хто тут господар життя. Волоцюга продовжує свій шлях, а багатій, зачекавши секунду, робить недбалий рух рукою, немов відганяючи від себе неприємний запах, який може в’їстися в його дорогий костюм. Вже хвилю по тому вони й не згадають один про одного. І точно ніхто з них не дивується, що їхні дороги зійшлися тут. Тому що це Поділ.

Так кипить тутешнє життя в будні, а зараз бурхливий рух сховався від морозного недільного ранку. Я зупинився біля будинку на розі Волоської і Спаської. Тут я прожив найкращі роки свого життя, тому люблю приїжджати сюди. І не лише тому, що тут досі живуть рідні мені люди. Адже вони лишень частина того, що відбулося тут, що сталося зі мною, частина думок, якими я живу.

Я підійшов до металевих дверей під’їзду. Шкода, що немає тих старих дерев’яних, на яких я видряпував якісь слова. Якось я написав на них: «Життя – лайно». Це напис із мого підліткового періоду, коли гормони повністю керують тобою.

У нас була компанія. Ми просто спілкувалися і вважа­ли, що життя однозначно й незаперечно вдається. Зустрічалися десь біля кінотеатру «Жовтень», лузали насіння, плюючи лушпайки під ноги, пританцьовували, голосно розповідали анекдоти, голосно сміялися, загалом, викаблучувалися, хто як міг та вмів. Нас було четверо хлопців і одна дівчина. Світлана. Хоча яка там Світлана. Свєтка. Попервах вона була для мене лише однією з нас. П’ятеро друзів. Веселих, життєрадісних і бешкетних. При ній можна було розмовляти з матюками. Нічого особливого. А Сашко був моїм найкращим дру­гом. Принаймні, мені він був більш зрозумілий і зда­вався серйознішим за інших. І все в нас було добре до одного весняного дня. А потім перевернулося й пішло шкереберть.

Того дня ми стояли на нашому звичному місці, де проводили майже кожен вечір.

– Слухай, у тебе курива немає? – запитав Олег у мене.

– Та нє, зараз Саня принесе, – відповів я і повернувся в той бік, звідки той мав з’явитися.

І тієї ж миті побачив їх. Сашко стояв на протилежному боці вулиці, а поруч із ним була Свєтка. І тримала його за руку. Я ніколи не бачив, щоби вони йшли ось так разом, тримаючись за руки. Щось холодне і важке всередині мене пішло вниз, кольнуло в животі, а потім піднялося і вдарило в голову. Свєтка з Сашком підійшли, і я виразно побачив у їхніх блискучих очах, що щось змінилося.

Того вечора я мало жартував, мало говорив і майже нічого не чув.

Якоїсь миті, коли Сашко був один, я постарався невимушено запитати:

– А що це ви під ручку ходите?

– А що такого? – знизавши плечима, спокійно відповів він.

Тієї ночі я майже не спав, а під ранок зрозумів, що закоханий у Свєтку. За моїми відчуттями, у них із Сашком починалися стосунки. Ті самі стосунки, коли вони ось-ось почнуть називати одне одного «моя дівчина» і «мій хлопець». Мій найкращий друг зараз розбиває нашу дружню компанію. Раніше ми частенько сиділи з ним удвох, говорили про те-се, а тепер він усе зіпсував, тепер я залишуся один. І ще: з усіх нас вона мала обрати найдобрішого, найрозумнішого й найчуйнішого. Мене. Адже я най-найкращий! Я лежав у темній кімнаті і по­думки кричав усе це багато-багато разів.

Увечері я напився горілки. Мені стало легко, і я пішов до Свєтки додому освідчуватися в коханні. Я подзвонив, але відкрила її мама. Плутаючись в словах, я попросив покликати Світлану. Вона вийшла. Ми стояли на майдан­чику, і я розповідав їй усілякі нісенітниці. Заради ввічливості вона сміялася. Її мама запросила мене зайти. Я не відмовився. Ми пішли до Свєтиної кімнати. Я довго не знав, про що з нею говорити. А потім раптом ляпнув, що люблю її і не можу без неї жити. Потім я плакав. П’яні сльози стікали по моїх щоках та падали вниз на підлогу. Свєта мене заспокоювала. Мама принесла чай. Ми випили його, і я пішов додому. Батьки нічого не сказали, я насилу роздягнувся і ліг спати. Вранці перед очима все пливло, а я був упевнений, що тепер Свєта стане моєю. У мене розколювалася від болю голова, у мене трусилися руки, та я був щасливий. Я вже бачив, як ми йдемо з нею, як я кажу комусь: «Познайомтеся, це моя дівчина Світлана».

Та сталося інакше. Мені зателефонував Сашко і запро­понував зустрітися.

– Біля «Жовтня» за двадцять хвилин, – сказав я.

Десяти хвилин розмови вистачило, аби зрозуміти, що він знає все про мій візит до неї. Геть усе в деталях і подробицях. Тієї миті моє життя закінчилося. Адже все, що було там, в її квартирі, було таким особистим, таким лише нашим, тим, що стосується лише нас двох і аж ніяк не Сашка.

Я хотів ударити його, але не зміг.

– Напевно, напився, – постарався якомога більш недбало відповісти я.

– Ага, я так і зрозумів, – радісно закивав Сашко.

– То я поспішаю, старий. Справи, – кинув я і швидко пішов геть.

Того вечора я надряпав на дверях під’їзду «життя – лайно», знайшов у батьковій тумбочці ключі від горища і піднявся на дах. Мені здавалося, що я обов’язково мав бути зі Свєткою, а тепер життя пішло якимсь неправильним шляхом. Там внизу ходили люди, а я міг закрити очі і злетіти. Щоби потім впасти і розпластатися там внизу. Моє обличчя було б шалено красивим, а під потилицею розтікалася б кров. Тоді вона зрозуміла б, як жахливо помилилася, як не зрозуміла, що найкращий чоловік у її житті вже пішов, і всі, хто навколо, не гідні були навіть його мізинця.

На даху було холодно і страшно, будинок Мазепи внизу через дорогу здавався геть крихітним. І було дуже шкода себе, а також прикро, що я не зможу побачити, як Свєтка картає себе за мою смерть, як дає дзвінкий ляпас Сашкові, як всі плачуть і кажуть гарні слова про мене.

Звісно, я тоді нічого не зробив,. залишив нашу компа­нію і мовчки страждав на самоті. А напис «життя – лайно» супроводжував німим нагадуванням кожен мій прихід додому.

Тепер на місці тих дерев’яних дверей стояли сучас­ні металеві. На них хтось старанно вивів чорним фло­мастером: «iLove». Всі букви стояли поруч, і єдина «L» була великою. Через це напис нагадував назви продуктів з лінійки Apple. iLove. Стівен Джобс не встиг дістатися до цього. Зробив iPod, iPhone і iPad. Уявляю собі його презентацію. Ось він виходить на сцену своїми широкими незграбними кроками. Старі потерті сині джинси, чорна водолазка і білі кросівки. Він виглядає трохи втомленим. Дивиться в зал і похитує головою. У всіх перехоплює подих, а його пауза така довга, що кожен розуміє: йтиметься про щось справді грандіозне. Нарешті він вимовляє ці кілька слів: «Мені важко і самому повірити, але ми зробили це». Зал шумно видихає. А він розвертається та йде з найкоротшої в своєму житті презентації. На величезному дисплеї яскраво спалахують п’ять літер: «i», «l», «o», «v» і «e». «L» – велика. І худа обтягнута чорною водолазкою спина зникає углибині сцени, залишаючи зал лише з написом iLove. І вже немає жодних сумнівів, що величезні черги стоятимуть біля фірмових магазинів, чекаючи можливості увірватися всередину і простягати тремтячими руками тисячі доларів, золоті і платинові картки в надії першими доторкнутися до дива. Однак усім не вистачить iLove, всім не вистачить любові, такі жорстокі закони маркетингу.

Я натиснув кнопки «3» і «4» – і почув у домофоні мамин голос:

– Андрію, ти?

– Так!

– Відчиняю!

Почувся писк домофону. Щось клацнуло, я потягнув ручку на себе, відчинив двері, впевненим кроком рушив углиб і буквально за кілька секунд, перестрибуючи сходин­ки, злетів на четвертий поверх.

Мама вже стояла у дверях:

– Проходь! Ти ж не снідав?

– Поки лише каву.

– Це добре, у мене є смачне рагу.

Я роззувся, помив руки і пройшов на кухню. Мама виклала зі сковорідки на тарілку величезну кількість їжі. В інший час і в іншому місці я б упевнено заявив, що з’їсти стільки мені не під силу. Проте в гостях у батьків у мене завжди прокидався подвійний апетит, тому без зайвих заперечень я взявся за мамине рагу. Вона поставила чай­ник на плиту і сіла поруч зі мною.

– Моїм чайником не користуєшся, – зобразивши в голосі образу, констатував я.

Якось я купив батькам електричний чайник, але вони, як і раніше, користувалися старим, гріли воду на газовій плиті.

– Знаєш, усе якось не переключимося на нього, – заходилася виправдовуватися мама. – Важко відмовлятися від звичок.

– То й добре, мені цей більше подобається, – махнув я рукою. – Я ще з дитинства його пам’ятаю. Він такий свій, такий домашній. Поки не тече, користуйтеся, – дозволив.

Я швидко осилив усю тарілку. Останній шматочок помідора все зісковзував з виделки, тож я допоміг собі пальцем. Відставив від себе тарілку, яку мама миттю забрала зі столу. А потім поставила переді мною чашку із запашним чаєм.

Якийсь час ми сиділи мовчки, по черзі прикладаючись до своїх гарячих чашок.

– Як на новій квартирі? – зрештою запитала мама.

– Нормально, хоча не звик іще, – відповів я.

– І як довго ще будеш чужими квартирами вештати­ся? – зітхнула вона.

– То й нехай, мам, у Нью-Йорку дев’яносто відсотків людей живуть не в своїх квартирах, – заспокоїв її. – У мегаполісі важливо жити ближче до місця роботи. Хіба зі своєю квартирою це можливо? Тож в орендованої квар­тири є свої плюси. Навесні і влітку ходитиму на роботу пішки.

– Оля не телефонує? – мама уважно шукала щось на дні своєї чашки.

– Оля не телефонує… – я чи то відповів, чи повторив луною мамине запитання.

Ми посиділи ще деякий час, поговоривши про політику та останні новини, а потім я почав збиратися додому.

– Батька не дочекаєшся? Він обіцяв, що скоро буде, – зупинила мене мама.

– Наступного разу, – відповів я, швидко взувся, чмокнув маму в щоку, накинув куртку і швидким кроком рушив униз.

Небо було похмурим, а на вулиці потеплішало. Я сів у машину, завів і від’їхав. Відвідини батьківського дому завжди залишали в мені заспокоєння, але наразі я відчував десь усередині себе скабку, яка болісно рани­ла. Я неквапом піднявся Володимирським узвозом і дістався Хрещатика, під’їхав до Майдану і звернув праворуч біля будинку профспілок, щоби піднятися вище до Михайлівської площі. Михайлівський собор весело закликав переливами дзвонів, приїжджі позували на його тлі, радісно посміхаючись, і не зважали на холодне зимове повітря.

Додому повертатися не хотілося, тому я повернув пра­воруч у бік Андріївського узвозу. Запаркувавши автомобіль, я вийшов на вулицю і вирішив пройтися. Підійшовши до картин, неквапом спускався вниз, обе­режно ступаючи слизькою плиткою хідника. Я ніколи не розбирався в живописі, тому просто дослухався до своїх почуттів, запитуючи їх, чи подобається. Більшість картин здавалася технічно правильними, але мало чим відрізнялися від великої самостійно зробленої листівки. А в деяких було щось, чого я не розумів, але що змушувало зупинитися.

З полотна на мене дивилася брюнетка із довгим ку­че­рявим волоссям, яка сиділа посеред сіро-жовтої безкрайньої пустелі. Вона водила по своїй нозі довгим вказівним пальцем, залишаючи за ним дивний, скла­дений із жовтих піщинок візерунок. Вітер пустотливо скидав із неї тонку, защеплену лише на нижні ґудзики сорочку, відкриваючи очам привабливе тіло. Жінка не була схожа на витончених і струнких моделей. Радше навпаки: вона була м’якою і розслабленою. Про неї можна сказати, що вона апетитна, розуміючи, про яке відчуття голоду йдеться. Не можна стверджувати, що якась із частин її тіла – великі груди, довга шия, випнуті вуста, пухкі стегна, тонкі щиколотки, довгі пальці на ногах – особливо красива. Так, вони привабливі, але тільки разом і в цілому дарували неповторний ефект сексуальності. Жінка з картини глузливо стежила за моєю реакцією, схиливши голову на плече. Люди, які спускалися повз мене вниз вузьким проходом між будинками і картинами, невдоволено сопіли і наступали мені на ноги, штовхали ліктями, змушували втискатися в стіну.

– П’ятсот доларів, – повідомив мені продавець картин, натягуючи нижче на вуха чорну шапку і перестрибуючи з ноги на ногу, щоби не змерзнути.

Я здригнувся і перевів погляд на нього:

– Що п’ятсот доларів?

– За дівчину. І не на ніч, а назавжди! – він вирішив, що цей жарт вдалий, і дзвінко розсміявся.

Я подивився на дівчину і помацав портмоне, хоча й не збирався купувати картину.

– Дякую, – сказав я продавцю і повернувся до машини.

Треба було використати вихідний для прибирання, справи нудної і майже безглуздої з щодо результатів, але такої, що могла подарувати зрештою відчуття гордості за свою силу волі і привід нагородити себе.

І от я знову заходив до свого під’їзду і крокував до дверей квартири, рахуючи сходи. Устромив ключ у замкову щілину, почув унизу скрипіння вхідних дверей під’їзду. Зітхнув. Що за збіги? Чомусь моє повернення додому завжди супроводжує прихід когось іще. І цього разу теж не надто хочеться зустрічатися із сусідами. Вперед. Я про­вернув ключ і потягнув на себе двері, залишаючи позаду кроки на першому поверсі.

Усередині було тепло. Я зачинив двері і роззувся. Раптом відчув в коридорі якийсь незнайомий запах. Чужий запах. Свіжий тонкий аромат приємно лоскотав ніздрі. Я заплющив очі, щоби краще чути його. Жіночий запах. Дорогих парфумів. Тонкий, ніжний, такий, що розкривається часом новими відтінками. Звідки він тут? Я подивився у дзеркало і стенув плечима.

Несподівано захотілося їсти. Стягнувши черевики, я попрямував на кухню.

Відкрив холодильник і подивився на порожні полиці. У морозилці знайшов недоїдену пачку пельменів, дістав її. На підлогу посипалися шматочки льоду. Кінчиком пальця ноги я провів по одній із крижинок. Вона відразу ж перетворилася на вологу, намочила носок, яким я намалював невелику дугу на підлозі.

Я поклав пельмені на стіл біля плити, знайшов каструлю, набрав у неї води з-під крана і поставив на конфорку. Повернув ручку електричної плити і дочекався, доки обідок кола під каструлею почервонів.

Повернувшись у коридор, стягнув із себе верхній одяг, зайшов у кімнату і переодягнувся в домашні речі.

Прати сьогодні труси чи ще вистачає чистих? Я роз­сміявся від посталої дилеми, відчинив тумбочку і зазирнув у неї. Там кублилося багато шкарпеток, деякі без пари, а от труси були лише одні. Доведеться прати. Я дістав єдині чисті труси і розправив. Смішні, злегка косоокі тигри нерозумно, але по-доброму витріщилися на мене. Я зітхнув і поклав їх на місце.

За вікном зимова темрява огортала будинки і людей. Я завжди любив зиму в дитинстві. За те, що хоч раз за зиму та й хворів і не ходив до школи. За обмотану ізоляційною стрічкою ключку і за наші хокейні баталії у дворі. За ди­вовижні розписи морозу на склі. За шестикінечні сні­жинки, які тануть на пальцях. За сніговика й новорічну ялинку. За відламану бурульку, яка тане в роті. І зараз я періодично шкодував, що більше не маю тих емоцій. Іноді я ковзав по крижаній доріжці на тротуарі. І так хотілося, щоби на початку доріжки я ще був собою, а в її кінці повернувся назад у те безтурботне дитинство, яке неможливо цінувати, доки не подорослішаєш. Я доїжджав до кінця доріжки і дивився на свої пальці. Одначе ні, вони не ставали тонші. Це були дорослі пальці. Мої пальці. Ось на одному з них, безіменному, залишилася ледве помітна тонка смужка. Хоча літня засмага і зійшла, придивившись уважно, цю світлішу лінію все ще можна було побачити.

Наївшись пельменів і вимивши каструлю, я відправився у ванну, з сумнівом подивився на швабру, оцінив потребу в прибиранні і, поборовшись із собою, рішуче взявся протирати свою невеличку однокімнатну квартиру.

До кінця прибирання мій настрій покращився, і я заслужено витягнувся на дивані та ввімкнув телевізор.

У цю неділю час тягнувся незвично довго. Він майже ніколи не рухається з тією швидкістю, яка потрібна. Раніше я дивувався, чому його катастрофічно не вистачає і всі плани доводиться зміщувати, відкладати та все одно зітхати, дивлячись на годинник. А ці вихідні не закінчувалися, не даючи мені з головою зануритися в робочу рутину з її завданнями, перервами на каву, інформацією від співробітників, перервою на обід і пізнім закінченням роботи через необхідність довести до кінця одне з безлічі завдань. Я клацав пультом і блукав з каналу на канал від новин тижня до шоу сумнівних талантів. Вимикав телевізор, брався за книжку, але бук­ви, складаючись у слова, вперто не об’єднувалися в думки. Знову повертався до бродіння незліченними телеканалами, борючись із часом випробуваним способом.

Шлях до роботи сьогодні був нешвидким. Хоч зазвичай у понеділок на дорогах і вільніше, ніж в інші будні дні, зима робила свою справу. Через кожних триста метрів поблизу чергової ДТП утворювалася низка машин, яка повільно об’їжджала її, тож середня швидкість пере­сування відповідала пішохідній. Автомобілі попереду раз-у-раз включали червоні ліхтарі стоп-сигналів. Після хвилинної зупинки просувалися, щоби знову зупинитися через десяток метрів. Я клацав перемикачем FM-станцій, потрапляючи здебільшого на якісь завивання, які змушу­вали мене скривитися.

Коли проїжджав черговий світлофор, на мить здава­лося, що ось-ось, ще трохи – і вдасться розігнатися. Проте машини попереду знову вперто гальмували, змушуючи вовтузитися у кріслі від нетерпіння. Знічев’я я почав розглядати водіїв, які так само повільно рухалися назустріч. У більшості обличчя нічого не виражали, хоча іноді траплялися і веселі екземпляри, що бадьоро хитали головою в такт музиці, що грала в салоні їхніх машин. Деякі власники авто мало відповідали своїм автомобілям. Он того серйозного сивого чоловіка в костюмі хотілося пересадити зі старих «Жигулів» у солідний великий «Вольво», а цю мініатюрну фарбовану блондинку – з великого чорного «Ленд-крузера» в жовтеньку «Хонду»-малолітражку зі спортивним дизайном.

Перемкнувши радіо ще раз, натрапив на Еліса Купера –

пожвавішав і почав рухати плечима та головою в такт важкій мелодії. «Poison!» – кричав Еліс якомусь палкому захопленню, яке закувало його в ланцюги любові своїм зовнішнім виглядом і сексуальністю. На жаль, як часто буває, я потрапив на гарну пісню аж тоді, коли вона вже закінчувалася, тож цілком насолодитися нею не вдалося. Перелаштувавшись до правого ряду, який, здається, рухався швидше, я побачив попереду на тротуарі біля покинутого будинку двох дивних хлопців. Вони виставили на вулицю сріблястий блискучий столик і вивісили на ньому біле полотно з написом.

Якась нова секта? Я посміхнувся, подумавши про наївність людей. Під’їхав ближче і побачив написане великими літерами слово «БЕЗКОШТОВНО». Ні, не секта, якісь шарлатани, що дають щось безкоштовно і впарюють потім втридорога який-небудь непотріб.

Я відвернувся, втративши інтерес, переключився на другу передачу, але потім знову пригальмував саме навпроти дивної пари. «Позбавлення від хвороб, сумнівів, обтяжливих думок. Відчуття щастя. БЕЗКОШТОВНО».

Ось такий напис. Перехожі, що поспішали на роботу, обходили сріблястий столик. Дехто не помічав його, цю перешкоду, через яку потрібно було зробити крок убік. Інші, схоже, щось злостиво шипіли, супились. У вікно заднього виду я побачив, що хлопець у машині, яка їде за моєю, взагалі не дивиться в той бік. Більше того, він раптом напружено і зі злістю витріщився на мою машину і посигналив.

Я здригнувся і, повернувши голову, виявив порожній простір перед своєю машиною. Неприпустима розкіш вранці буднього дня. Мигцем глянувши у бік тротуару перед тим, як рушити, я на частку секунди зустрівся поглядом з одним із чоловіків біля сріблястого столика. Він подивився на мене. Мені здалося, ніби він трохи здивовано і спантеличено підняв брови. Якого кольору його очі? Я вже рушив далі. Сірі? Ні, майже білі, прозорі. Які дивні очі. У них горів вогник. Чому він дивувався? Очікував, що я вискочу за відчуттям щастя? Чому від­чуттям? Чому не щастям?

Я глянув у дзеркало заднього виду. Обидва хлопці вже повернулися до мене спиною. Ніжка безглуздого сріблястого столика виблискувала сонячним світлом, яке відбивалося, розкладаючись на безліч білих променів. До них так ніхто і не підходив. Я чомусь розсердився. От бовдури. Нема їм чого робити! Пирхнувши, я перемкнув радіо на іншу станцію. Безголоса поп-співачка верещала в мікрофон, перемкнув далі, але й транслювалася якась дурня. Я вимкнув радіо і зітхнув. Дорога далі завертала – і хлопці зі столиком зникли з виду.

Доїхавши до роботи і обговоривши в кабінеті складність сьогоднішньої дороги, поспівчувавши всім, у кого вона була такою ж, я зробив собі кави і сів складати план на сьогодні. Переглянувши незакінчені минулого тижня справи, я зрозумів, що їх вистачить щонайменше на понеділок, ще й вівторок, зітхнув, охайно переписав їх на листочок із заголовком «Понеділок» і пішов зробити собі нову каву. По дорозі до офісної кухні набрав Марину. Вона відповіла практично одразу:

– Привіт, гарного тобі тижня, – одразу почала з побажання, яким зазвичай розмову закінчують.

– Ага, привіт, – відповів я й одразу перейшов до су­ті. –

Знаєш, сьогодні бачив двох дивних хлопців.

– Ну, ми всі трохи дивні.

– Розумієш, вони стояли на тротуарі за сріблястим столиком і пропонували здоров’я й щастя безкоштовно. Точніше – відчуття щастя.

– Ти не спробував?

– Ні.

– Ти не повірив, що це може бути безкоштовно?

– Жартуєш! – розсміявся я. – Я взагалі не повірив.

– Тобто, якби було написано «Дорого», то тебе б це теж не зацікавило?

Я задумався.

– Швидше за все – ні. Так, хіба що трохи більше. І взагалі там не можна було зупинятися. Мене б інші водії заклювали.

Сказавши це, я здивувався сам собі. З чого це раптом я виправдовуюсь?

– Заради щастя можна було потерпіти, – сказала Марина.

– Заради відчуття щастя, – поправив я.

– Так, заради відчуття, – поміркувавши, погодилася вона, а потім впевнено додала. – Усе одно можна! Адже незрозуміло, чи є різниця.

– Так, і хто ж це був, по-твоєму?

– Як хто? – пирхнула Марина. – Звісно ж, янголи.

– Янголи? – вступив я в гру. – Так-так, точно, я ж бачу: хтось знайомий. Той білоокий хлопець! Напевно, в цьому дивному покинутому будинку вони й живуть, використовують його як канал між світами. Нумо, розкажи мені про них.

– Їх звуть Рафаїл і Задкіїл, – мовила Марина

– Гм, про другого ніколи не чув, – відповів я.

– Послухай, – серйозно продовжила вона. – Вони подумали, що людям потрібно дати те, чого люди хочуть. Хай не всім, а тим, кого доля привела саме в цю точку світу і в цей час. Янголи прийшли вранці і стали на тротуарі. Писати щось типу «Рафаїл і Задкіїл тільки сьогодні і тільки для вас» вони не стали. Непереконливо. Взяли столик, накрили його скатертиною і почали чекати. Ніхто не зупинявся. Усі надто поспішали. Хтось посміхався їм. Але рідко. Більше було невдоволених. Аж ось чоловік, що проїжджав повз, зупинився і вже, здавалося, ладен був вийти до них. Він навіть не зрушив із місця, коли інші поїхали. Але ні, це було помилкою. Він лише призупинився в дорожньому заторі, задумався, і аж ніяк не брався виходити до них із машини. Йому посигналили – і він поїхав собі далі.

Я чекав, що зараз вона розсміється, але цього не сталося.

– Як ти гадаєш, до них хтось підійшов? – запитала Марина.

– Навряд чи, – відповів я. – Забагато справ у всіх.

Якийсь час ми помовчали.

– Гаразд, піду працювати, – зітхнув я.

– Ага, побачимося, – відповіла Марина. – Бувай!

– Бувай, – сказав я гудкам у слухавці.

Робочі години тяглися, розв’язувалися якісь складні зав­дання, про які ніхто не пам’ятав, коли ж вони почалися, але вони були важливі, і здавалося, що ось-ось їх вдасться вирішити, закінчити. Проте завдання розросталися, розга­лужувалися, змінюючи до невпізнання свій початковий образ.

Час тут тягнувся швидше: від електронних листів до телефонних дзвінків, від вирішування поточних проблем до нарад. І нарешті, можна було використовувати накопичену втому для перерви на каву.

Ці кавові перерви я іноді проводив із Олегом, одним із небагатьох тут, з ким міг поговорити щиро. Ось і зараз ми стояли на кухні і чекали, коли розмішана в чашці з водою заварна кава осяде на дно.

– Слухай, – сказав я Олегу. – Ось майже завжди коли запитують: «А що б ти змінив у своєму житті, якби міг повернутися назад?» – люди кажуть: «Нічого, адже все б тоді було інакше. А так у мене є ось такий-от будинок, така-от сім’я, такі-от радощі». А чи правда це? Чи лукавство? Спроба показати, що собою задоволений?

Олег на хвилину замислився, потім уважно подивився на мене і посміхнувся:

– Знаєш, Андрюхо, я не знаю. Напевно, складно дізнатися. Такі питання повинні вирішуватися наодинці із самим собою. При свідках я сказав би те ж саме. І не збрехав би, а вірив би в те, що кажу. Немає обману, який так складно викрити, як обман самого себе, який із часом перетворюється на правду. Ось згадую, яким був у вісімнадцять або двадцять років. Ми всі тоді вірили, що будемо королями у цьому житті. Сильними, швидкими, енергійними, здоровими і багатими. І що місця вистачить нам усім, а життя не обернеться рутиною. Ішли з останньої пари до парку Пушкіна, пили пиво на лавці, курили, травили анекдоти, сміялися, і не було сумнівів, що життя вдасться. Ми були найкращими, а сонце світило яскраво. Та ось якось днями йду вулицею, а назустріч мені Віталік, мій одногрупник, з яким ми тоді пиво пили на лавочці. Я його побачив мигцем, а в голові пронеслося буквально за мить: «А що я йому скажу, чим похвалюся? Зроблю вигляд, що у мене все добре, постоїмо, поусміхаємося, скажемо один одному, що треба якось знову пива випити разом». І я відвів очі. Йду далі і боковим зором спостерігаю за Віталіком. І відчуваю, що він робить те ж саме. Тобто дивиться прямо перед собою, а сам скоса зиркає на мене. Так і пройшли один повз одного.

– Може, просто не хотілося бачитися тоді? Я теж ось цих незапланованих зустрічей не люблю.

– Аякже. І я так собі потім сказав. А насправді думка була іншою. Думав: от що я йому скажу? Працюю, одружений, їжджу на кредитній машині за місто по вихідних. Влітку до Криму, взимку у Буковель на лижі. В Туреччину наступного року поїдемо. Приходжу додому і дивлюся реаліті-шоу по телеку. Донька в садочок ходить. І так мені тоскно й сумно стало. Ніби хтось замість мене цей стандарт намалював і продав мені його. А хіба про це ми тоді, сидячи на лавочці в парку Пушкіна, мріяли?

– А про що тоді мріяли? І що насправді поганого в тому, що ти мені зараз розповів? Може, справа лише в інтонаціях?

– А знаєш, так конкретно і не скажеш, про що мріяли. Трапляється так, що точно сформулювати не можеш, а тільки кажеш потім: воно чи ні. І коли розумієш, що не воно, то хочеш повернутися назад, туди ж, на цю ж лавочку і спробувати знову. Лише одне бажання. Лише один раз спробувати по-новому. Пройти якимось іншим шляхом. А подивишся довкола – і розумієш: ну як це все кинути? Уже пізно. Деякі речі можна було тільки один раз вирішити. І при цьому ніхто не оголошував тобі, що ось це рішення доленосне, ось тут зупинись, подумай, і все таке. І ти обріс цим побутом, дрібницями, деталями і розумієш, що чогось такого яскравого вже і не буде, тому що тієї колишньої енергії немає, і ти просто котиш цей візок далі, і ніхто крім тебе не знає, як саме він їде. І він не такий вже й поганий ззовні, і ніхто інший не знає його в таких деталях, як ти сам. І взагалі, не хочу я в цю Туреччину у відпустку. А знаєш, куди хочу?

– Куди?

– Я хотів би, щоб існувало таке місце, куди можна приїхати – і щоби навколо нікого. Якийсь будиночок у лісі чи в горах, і щоби без сусідів. Заплатив грошей, завіз туди своїх продуктів на тиждень і залишився один. І навіть телефон мобільний не ловить. Дивишся на нього і кажеш: «А як же доставка суші цілодобово?» А сам посміхаєшся і знаєш, що ніхто не подзвонить і не смикатиме тебе через якусь нісенітницю. Адже ми всі дурницями займаємося. Та ж робота, адже вона одна. І якщо її переділити на частини, то кожна окрема частина – це дурниця, а разом –

робота. Так от, я б туди приїхав, а там був би телевізор. Навіщо телевізор у такому місці? Включив би його, а на ньому жоден канал не ловиться. Дзижчить, шипить і не показує. Але, крім телевізора, є ще DVD-програвач. А в мене на дисках «Твін Пікс» записаний. І я їх із собою взяв. Колись не зміг всі серії подивитися, коли він по телеку йшов, пропускав. А це ж фільм, в якому є загадка, його треба дивитися дуже уважно, затамувавши подих, щоби все це набуло таємного сенсу. Так от, я його на дисках купив, а подивитися – не подивився. Запитай: «Чому?»

– Чому? – спитав я.

– Бо боюся, що почну дивитися, а хтось візьме та й смикне недоречно, я відволікся – і все. Розумієш, фільм такий, що шматочок випав – і картина не склалася. Загалом мені потрібен тиждень у цьому будинку, щоби подивитися його спокійно. Я сяду, відкрию пиво, включу диск, а там... А там ця музика, уяви лишень!

Я посміхнувся його одкровенню, і в цей момент почув-згадав ніжно-містичну музику з цього фільму, і подумав, що це чудова ідея. У мене самого саме є така можливість, про яку говорить Олег.

– А може, ти надто драматизуєш оце зі своїм настроєм, тобі ж тридцяти п’яти ще немає?

– Буде наступного року.

– Чуєш, Олеже, а може, вийдемо сьогодні з роботи раніше, сходимо в парк Пушкіна, поп’ємо пива?

Він спочатку здивовано, а потім, як мені здалося, навіть зі злістю стрільнув у мене поглядом.

– Не можу сьогодні. Хочу раніше повернутися додому, поспілкуватися з донькою. Та й яке пиво взимку в такий холод? У квітні або в травні підемо.

Після короткої паузи він продовжив:

– Що б я не казав, але в своїй сім’ї я щасливий. Просто іноді думаю, що зробив щось не те колись. Хочу якось вплинути на дочку вчасно, щоби вона була щасливою, реалізованою. Проте не можу збагнути, що саме треба зробити. Тому просто намагаюся робити все правильно. Дивись, яка вона в мене велика.

Він дістав з кишені мобільний телефон, поклацав клавішами і передав мені. З екрану на мене дивилася безтурботна усміхнена дитина з кучерявим русявим волоссям. Я видавив з себе посмішку, похитав головою і повернув телефон Олегу.

– Гаразд, йтиму, – сказав він. – У мене сьогодні купа роботи.

Його широка спина випливла за межі офісної кухні – і я залишився сам.

– Давно я не був у парку Пушкіна. Може, справді схо­дити? – пробурмотів собі під ніс.

Буває, що бачиш когось – і тобі здається: ось у нього все гаразд. У нього гроші, сім’я, інтерес до життя, цілі, захоплення, друзі. Усе при ньому. Однак починаєш говорити з ним – і тобі чогось не вистачає. Раптом розумієш, що це була ілюзія. Дивишся в його очі – і десь там в глибині знаходиш нудьгу. Невдоволення. Йому нудно. Ти слухаєш його – і тобі здається, що знаєш для нього відповідь. Так і хочеться сказати: «То що ж тут незрозумілого? Ти занадто глибоко занурився ось в ті свої справи, а тобі потрібно приділити більше часу ось цьому».

Але потім чітко розумієш, що ця людина, цей твій знайомий не зможе ось так просто взяти і змінити пріоритети, тому що це вже буде інше життя і це вже буде не він. Потрібно було би повернутися кудись назад і прожити все заново. Новим життям.

Зробивши останній ковток кави, я помив чашку і попрямував до свого робочого місця. Ступив у кабінет – і одразу ж кілька людей швидко про всяк випадок згорнули інтернет-браузери на своїх комп’ютерах, втупившись у монітори. Я сів на своє місце й побачив, що за час моєї відсутності надійшло вже п’ять електронних листів. Два з них точно були спамом. Три інших, напевно, стосувалися роботи. Я зітхнув і вирішив почати зі спаму. В одному листі пропонували купити будматеріали. Його я видалив одразу. В іншому – свої послуги пропонувала ясновидиця. «Розкажу про Ваше майбутнє. Відкрию родинні таємниці. Допоможу змінити долю».

Зазвичай я видаляю такі повідомлення, не дивлячись, але раптом у мені прокинувся інтерес. Невже люди ще вірять у таку дурню? Щось сьогодні день виявився сповненим нею. Просто зателефоную і дізнаюся, як вони обдурюють тих, хто до них звертається. Дивна ідея чомусь додала мені настрою. Я уважно переписав телефон з реклами в пам’ять свого телефону, назвавши новий контакт «Доля», після чого видалив листа і повернувся до роботи.

Увечері після роботи я блукав з пляшкою пива тьмяним, тихим і пустельним парком Пушкіна, катав носком черевика обледенілі шматки снігу. Діставши телефон, відшукав запис «Доля» і натиснув кнопку виклику.

– Абонент знаходиться поза зоною досяжності, – сказав мені жіночий голос. – Передзвоніть, будь ласка, пізніше.

– Добре, зателефоную колись пізніше, – відповів я, викинув недопиту пляшку в урну, сильним ударом ноги відправив сніжок, намагаючись потрапити в уявні ворота під лавкою, і швидко попрямував до машини.

У квартирі було тепло. Та після холодного пива хоті­лося додатково зігрітися. В очікуванні, поки закипить чайник, я бродив кімнатою і слухав, як під килимом скрипить старий паркет. Напевно, колись я призвичаюсь до цього звуку й не помічатиму його. Багато дрібниць, до яких звикнеш, перестають існувати. А поки цей звук здається мені огидним і ріже слух. Напевно, сусіди знизу чують кожен мій крок і проклинають моє існування. Ні, я розумію, що, можливо, перебільшую і насправді для них цього звуку не існує. Однак іноді я намагаюся переміщатися тихо: переставляю ногу, опускаю її на п’яту і обережно приставляю носок.

В одному місці килима паркет під моїми кроками скрипить якось особливо. Я зупинився і захитався на ногах. Дошки підлоги злегка вискнули, а мені раптом закортіло подивитися на них. Я почав згортати килим, добираючись до потрібного місця, але той зачепився за крісло, стримуючи мій рух. Та я затявся довести почате до кінця – і ось нарешті підлога в потрібному місці оголилася. Де ж те місце? Я почав простукувати старенькі дощечки паркету, але, здавалося, звук скрізь був однаковим. Хоча ні, під однією з дощок він неначе йшов кудись вглиб, відгукуючись легкою луною. Я просунув ніготь у щілину між дощечками і спробував підняти одну. На диво, вона одразу піддалася. Потягнув її вгору і трохи підняв, але далі вона не рухалася. Я напружився, нігті побіліли, а пальці затремтіли від зусиль – і раптом щось клацнуло й дошка залишилася в моїх руках. Під нею був порожній простір. Я обережно опустив пальці вниз і намацав ними жорсткий целофан. Потягнув його на себе, але він виявився завеликим, щоби пролізти у малу щілину. Тож довелося витягати ще одну дошку.

У певний момент виникло питання: що я роблю і чи зможу відновити підлогу? Але азарт слідопита вже не спинити. Добре, що господар квартири не бачить мене зараз. Подумавши про це, я озирнувся, ніби перевіряючи, чи справді ніхто не підглядає за моїм заняттям. Ще одна дошка клацнула і відскочила вгору. Я просунув руку вниз і витягнув целофановий згорток, покритий густим шаром пилу. Серце збуджено й весело стукотіло в грудях, очі фотографували знахідку. Провівши долонею по ній, я витер частину пилу і виявив щільний темно-зелений пакет. Усередині лежало щось, схоже на товстий журнал або книгу.

– Що б це могло бути? – тихо прошепотів я собі під ніс, але не поспішав діставати вміст пакету.

Колись у дитинстві я мріяв знайти скарб, і одного разу з моїм другом Юрком ми вирушили на пошуки. Озброївшись лопатою, довго ходили подвір’ям, намагаючись знайти правильне місце, поки нарешті не вирішили: якщо скарб десь і є, то саме тут, біля старої черешні. Лопата в нас була одна – важка, стара й тупа. Ми копали по черзі, змінюючи один одного в моменти втоми. Невдоволені вигуки з балкона сусідки нас лише підбадьорювали. «Напевно, вона щось знає!» – змовницьки шепотів Юрко. І тієї миті, коли, як нам здалося, поглиблювати яму стало практично неможливо, лопата дзвінко вдарилась об якийсь предмет. Ми переглянулися. Здійснилося!

У наших тремтячих від знесилля руках був важкий безформний шматок металу. Юрко забрав його додому, а я всю ніч крутився в ліжку і переживав, хоч би він не при­власнив нашу знахідку собі одноосібно. Наступного дня засмучений Юрко признався, що його мама викинула наш скарб, вирішивши, що то лише залізяка. Для мене це виявилося справжнім ударом. Як можна було так нерозумно вчинити до початку досліджень? Для мене цей безформний предмет був стародавнім шматком золота, нашим дорогоцінним скарбом! Я ненавидів Юркову маму, а ще більше самого Юрка. Адже це він не вберіг. Я плакав удома, втиснувши голову в подушку, гадаючи, що такого шансу більше не трапиться, і жалів себе. Потім я виріс і сміявся, згадуючи той іржавий шматок старої труби.

Та зараз в мені знову прокинувся шукач скарбів. І він боявся повторення розчарування.

Я розтягував момент істини, не кваплячись розгортати знайдений пакет. Навпаки, я акуратно розстелив на столі газету і поклав згорток на неї. Потім помив руки і почав укладати паркетні дошки на місце. Покінчивши з цим, я витер підлогу, поклав на місце килим і лише потім підійшов до стола. Уважно вдивлявся в згорток, намагаючись розгледіти в ньому якусь нову для себе деталь, і будував свої здогади.

Цікаво, може, це хтось пожартував, коли укладав паркет. А що, було б цікаво виявити зараз журнал якогось 1956-го року. Про що писали у 1956 році? Що тоді цікавило людей?

Я зробив глибокий вдих і видих, немов даючи сигнал до початку дій, і почав обережно розгортати згорток. Пил сипався на газету. Ще кілька рухів – і я дістану цю річ.

Що це? Зошит. Його добре спакували, і він, на відміну від пакета, чистий. Одразу видно, що лежить він тут довго. Картонна обкладинка висохла. Зверху на ній написано щось від руки. Вдивляюся і читаю: «ЩОДЕННИК».

Чийсь щоденник? Оце так! Чиїсь думки в моїх руках. Чиєсь життя, день за днем. Я ніколи не вів власного щоденника. Не розумів, навіщо це, і як людям вистачає терпіння писати щось регулярно.

Зараз я відкрию його і почну читати. Мене раптом охопили сумніви. Ось так залізти в чиєсь життя? Яке цей хтось ніби надійно й вдало заховав від сторонніх очей. Замурував у підлогу подалі від таких, як я.

Я тримав зошит і розумів, що просто тягну час. Цікавості важко протистояти, особливо коли вона безкарна. І все ж здавалося, що ось так просто взяти і відкрити зошит не можна.

Ще я відчув, що ні з сього ні з того моє чоло вкрилося потом, а серце колотиться усе сильніше. Отже, потрібно підготуватися. Я поклав зошит на стіл, згріб газету разом із пакетом та пилом і викинув їх у смітник. Потім увімкнув чайник і дочекався, поки він закипить. Насипав ложку заварки просто в чашку, залив її зверху окропом і ретельно розмішав, спостерігаючи, як маленькі чаїнки кружляють за годинниковою стрілкою, забарвлюючи воду в коричневий колір. Частина заварки піднялася догори. Приємний аромат чаю разом із хмаринкою пари стелився над чашкою. Я знову розмішав воду в чашці, вся заварка піднялася, покружляла, а потім опустилася донизу. Опустивши голову до чашки, зробив глибокий вдих, наповнюючи легені теплим ароматом, і повернувся до кімнати.

Щоденник. Він лежав переді мною. По тому, як загиналися сторінки, відчувалося, що його викорис­товували часто. Я чомусь був упевнений, що зошит списаний майже до кінця. Майже до кінця. Недописаний зовсім трохи.

За вікном нічне місто жило своїм життям. Голосно крукнула ворона, яка пролітала повз будинок.

Я поставив чашку перед собою на столі. Погладив пучками пальців поверхню щоденника. Зробив ковток. Обпалюючи горло, рідина опускалася вниз. Перегорнув