Лише секунда

Юрко

У дитинстві він був плаксивою і хворобливою дитиною. А його мати завжди вважала, що це зла доля. І все, що мати може зробити для своєї дитини, – постаратися відгородити від можливих проблем і хвороб. Вона народила сина без батька і сприймала його як тяжкий хрест, який їй належить нести все життя. Варто було йому кашлянути – вона брала лікарняний, замотувала його в теплі ковдри і напувала гарячим чаєм. Юрко рідко ходив у дитячий садок, не гуляв з друзями у дворі, не рився в землі, вишукуючи жуків, мурах та черв’яків. З часом він настільки звик до думки про свої хвороби, що цей стан зробився для нього звичним. «Знову захворів», – казав він таким тоном, ніби щойно поїв чи повернувся з вулиці. Йому не бувало нудно одному, адже за вікном тривало інше життя, яке змінювалося щодня і яке він міг спостерігати, стоячи біля вікна. Він вдивлявся в далекі обличчя людей, у їхні рухи та одяг, спостерігав, як погойдують гілками дерева і як накрапає дощ. Відчував себе творцем, який не бере участі в тому житті за вікном, який невідомий там, але стежить своїм пильним поглядом за всім, що відбувається. Він водив кінчиком мізинця по склу, повторюючи лінії і вигини навколишнього життя.

А потім в якийсь момент, уже навчаючись у школі, почав малювати. Одного разу взяв олівець і великий аркуш паперу і намалював стару горобину, яка росла на вулиці.

Коли мама побачила малюнок – була приголомшена. Адже вона проходила біля цього дерева щодня, а тепер здавалося, що воно виросло в їхньому будинку. Малюнок був сповнений разючих деталей: тіні, подряпини на стовбурі, сухий скорчений лист, слід від краплин вологи. Дерево виглядало, як чорно-біла фотографія. Мама дивилася і стискала губи. Щось у ній протестувало проти цього малюнка. Вона ніколи не вміла малювати і не любила людей, які роблять не щось відчутне й конкретне, а вигадують «нікому не потрібні нікчемні речі».

«Картини були потрібні, доки не винайшли фото­апарат», – раніше знизувала вона плечима. Аж раптом її власний син може виявитися «одним із тих». Вона сховала малюнок і не показувала його нікому. Так тривало приблизно півроку. Їхнє життя котилося без поспіху. Здавалося, Юрко охолов до малювання, у школі також ніхто не відзначав його здібностей. Та якось він знову захворів і залишився вдома. Тоді вона вже могла залишати його одного, знаючи, що нічого страшного не станеться.

Коли вона повернулася – помітила в кутку згорнутий аркуш ватману. Її син спав на ліжку, тримаючи в пальцях простий олівець.

Вона розгорнула аркуш. Звідти на неї дивився чорний ворон. Він летів, розкинувши в сторони свої напружено-розслаблені (так, саме такі!) сильні крила. Птах витягнувся в струну, ліг на повітря і повернув голову упівоберта, впираючись своїм блискучим поглядом у неї, у Юркову маму. Віконна рама і навіть, здавалося, повітря на вулиці були зображені настільки виразно і об’ємно, що вона буквально відчула себе частиною цієї картини і здригнулася, похитнулась, шукаючи опору під ногами. Її син також занепокоївся уві сні, розплющив очі, покліпав повіками і різко сів на ліжку. Він, зморщуючи, спостерігав за маминими переживаннями, відстежуючи їх зміни на її обличчі.

Вона підійшла до нього і обняла за плечі:

– Як ти намалював це? – запитала вона.

– Я просто дивився у вікно, а він... – Юрко кивнув у бік ворона, – пролітав повз. Повернувся і подивився на мене. Я точно знаю, що він подивився на мене, бо я бачив своє відображення в його оці.

Мама придивилася до малюнка і спробувала побачити в блискучому опуклому оці ворона свого сина.

– Замаленьке, – продовжив він. – Так не побачиш. Потрібно дуже сильно збільшити. Я й сам зараз вже не побачу, просто пам’ятаю, що малював себе в його оці.

Мама повела Юрка в художню школу. Вона дочекалася, коли урок закінчиться, вибіжать, штовхаючи одне одно­го, діти, за руку завела сина в кімнату і підвела до викладача.

Бородань-учитель був із ними дуже привітний. Він уважно та довго роздивлявся малюнок, здивовано пере­водив погляд на сина з матір’ю і, врешті-решт, спромігся лише на одне слово: «Приголомшливо».

Трохи подумав, а потім запитав, нахиляючись до хлопчика:

– Це ти малював?

Юрко завмер і схилив голову вниз і кудись убік, через що цей жест вийшов чимось середнім між «так» і «ні».

– Нам потрібно попрацювати удвох, – сказав учитель і попросив маму вийти.

Вона стояла в коридорі хвилин двадцять, потім з’явилися її син з учителем-бороданем.

– Ну все, бувай, – привітно помахав хлопцеві рукою вчитель, потім нахилився до матері, передав їй згорнутий і стягнутий гумкою аркуш паперу і тихенько прошепотів на вухо. – То був не його малюнок.

Вона здригнулася, кивнула, схопила протягнутий згорток, взяла сина за руку, і вони попрямували на вули­цю. Пройшли мовчки квартал, зайшли в скверик і сіли на лавочку.

Мама мовчки акуратно розгорнула папір і побачила намальоване яблуко. Це був звичайний дитячий малюнок. Старанний, але трохи нерівний. Просто малюнок дитини, яка малює посередньо.

– Я не хочу займатися з ним, – сказав син тихо.

– Ти спеціально намалював так? – запитала мама.

– Ні, я старався, просто я не можу це робити завжди. Іноді в мене виходить, іноді ні, але тільки я можу відчути, коли це вийде.

Вони посиділи ще трохи і пішли.

– То й добре. Художник – це вигадка, дурість. Це так. Мені дуже сподобалися твої малюнки, але що з них толку? Ти ж бачиш.

Минули роки. Заледве переводячись із класу в клас, здаючи іспити на мінімально можливі бали, пропускаючи половину всіх уроків через хвороби, Юрко якось зумів закінчити школу.

Мама вирішила, що майбутнє – за технологіями, і з комп’ютером йому буде цікаво. Тому, зав’язнувши в борги, придбала найновішу модель комп’ютера, і записала його на курси. Юрко неохоче відходив їх, де переважно нудьгував і мало що вивчив. Комп’ютер припадав пилом, ні разу не ввімкнутий.

Час йшов, а він більше ніде не вчився і не працював, продовжуючи витрачати майже увесь свій час за роз­думами й спостереженням життя за вікном. Мати ж працювала на кількох роботах, щоби прогодувати їхню невеличку сім’ю.

Одного разу, прибираючи квартиру, вона виявила біля вікна краплину засохлої фарби. Провела по плямі вказівним пальцем і подивилася на нього. Сухий мазок залишився на пальці – тож фарба була досить свіжою.

В кімнаті Юрка стояла шафа, до якої мати не зазирала вже кілька років: вони поважали особистий простір одне одного. Однак зараз її охопила шалена цікавість, якої жінка не відчувала вже давно.

– Сходи, будь ласка, в магазин, – попросила вона сина.

Щойно зачинилися двері, мати кинулась до шафи. Серце прискорено колотилося в передчутті відкриття чужої таємниці. Ось одяг, що увібрав синів запах. Вона гарячково скидала на підлогу футболки з верхньої полиці і нарешті намацала згорнуті полотна. Десятки полотен. Тремтячими руками розгорнула їх і стала перебирати, зустрічаючи один той самий повторюваний сюжет. Жіночі потилиці. Довгасті й круглі, з довгим і з коротким волоссям. Голови, розвернуті на чверть оберту назад, так, що можна побачити невелику частину обличчя, і голови, що дивляться рівно в протилежну від тебе сторону, не відкриваючи обличчя ні на дещицю.

Жіночі голови, плечі, волосся. Дивні картини, написані яскравими фарбами. Картини, що своєю реалістичністю нагадують того ворона з його дитинства. У них ніби застиг рух, і мати відчувала напруження й страх, уявляючи, як одна з жінок з картини зараз озирнеться, і їхні очі зустрінуться.

Вона повільно перебирала полотна, дивуючись такій кількості різних жінок. Раптом її погляд зупинився на одній із них. Хоч тіла жінки на картині зображено не було, лише потилиця, вона зрозуміла, що ця жінка лежить. Лежить ницьма. Щось тривожно закололо під серцем. «Вона мертва», – прошепотіла Юркова мати. Мертва. Молода гарна мертва жінка, намальована її сином.

Мати почула кроки в коридорі, але встигла лише згребти картини докупи, коли її син зайшов до кімнати.

Вона чекала його гніву, а натомість побачила збен­теженість і страх, ніби він у чомусь винуватий. Дістала саме той портрет-потилицю і розгорнула.

Біль позначився на обличчі Юри, він закрив його руками.

– Хто вона? Хто вона?! – Питала мати.

– Вона померла.

– Так, я знаю, я бачу, але хто вона?

Він мовчав, а щоками стікали сльози.

– Я так її любив...

Я подумав, що він – найдивніша людина з усіх, кого я коли-небудь знав. Дивний і незвичайний. Його мама знала мою, іноді ми всією сім’єю приходили до них у гості. Юрій, людина, що живе в якомусь іншому світі, зацікавив мене. Він зазвичай сидів, відчужено втупившись у якусь точку, але в той момент, коли включався в розмову, дивував своїми глибокими і точними коментарями, а також увагою до деталей. Він ніби вивертав ситуацію навиворіт і пропонував поглянути на неї інакше. Це здавалося настільки ж переконливим, наскільки дивовижним, що ти, якщо й не змінював свою думку кардинально, то принаймні бачив її більш ясно. Утім, так було не завжди. Часом він впадав у таку глибоку депресію, що цілковито байдужів до людей навколо та їхніх надуманих проблем. Тоді ми сиділи в їхній вітальні за круглим столом і пили чай без Юрка.

– Юрочка пише, – казала його мама.

Його художній талант досягав піка вираження саме в ці моменти найглибших депресій. Такою була плата за творчість.

– Юру запрошують на виставку до Франції, а він не хоче чути про це, – зітхала вона.

Він став відомим й дорогим художником в один момент. Його мама потайки показала кілька картин відомому колекціонеру з Голландії. Той захопився, і цього виявилося достатньо, щоби зробити життя Юрка та його матері безбідним. Колекціонер-голландець організував кілька виставок в Амстердамі та Римі і добряче заробляв на картинах Юрія, не залишаючи, втім, ображеною і родину художника. Хоч Юрія гроші не дуже-то й цікавили, але його мама казала час від часу: «Люди, у яких немає грошей, часто говорять, що щастя за гроші не купиш. Люди, у яких гроші є, говорять те ж саме. Одначе вони все ж купують те, що принесло б радість і щастя тим, у кого грошей немає. Щоправда, це ніяк не впливає на їхню думку». І хоча ці слова не стосувалися її сина, популярність за кордоном перетворилася на шанування в колі мистецтвознавців і колекціонерів на батьківщині. Вже й доморощені олігархи вважали за необхідне доповнити свої колекції його картинами. Юрко кривився і втомлювався від суєти комерційної сторони мистецтва, роблячи це лише заради матері та після її довгих умовлянь.

Серед усіх моїх знайомих не знайдеться більшого дивака. А якщо так, то він міг би внести промінь розуміння в ту ситуацію, з якою я зіштовхнувся.

Натиснувши кнопку дзвінка, я почув човгання за две­рима. Не був тут уже кілька років, але коли Юрко відчинив двері, мені здалося, що минулого тижня ми разом пили чай. Він не посміхнувся і не сказав нічого, просто кивнув, запрошуючи мене увійти.

Я пройшов у квартиру і почав роззуватися, але він жестом зупинив мене і сказав:

– Ти що, забув? Не треба роззуватися. Мама казала, що ти прийдеш.

Ми пройшлися довгим коридором і звернули в його кімнату. Це була майстерня, в якій панував цілковитий хаос. Скинуті в купу картини, якісь металеві ланцюги, старі вази, книжки, розірвані клапті паперу. І картини на стінах. Майже всі – жіночі потилиці, волосся, шиї і плечі. Живі. Стоять, сидять, усміхнені, розслаблені, квапливі, задумливі. Ми звикли заглядати в обличчя і очі, щоби відшукати там стан людини. Та ці картини передавали сутність і без них.

Юрій підняв купу мотлоху з одного зі стільців, озирнувся у пошуках місця для нього, не знайшов, поклав собі під ноги і жестом запропонував мені сісти на звільнене місце.

– Горілку будеш пити? – запитав він.

– Горілку? – здивувався я. – Знаєш, ця квартира більше асоціюється в мене з міцним гарячим чаєм. А хіба ти п’єш?

– Іноді. Коли хочеться виспатися. Випиваю сто грамів, а потім сплю, як немовля. Прокидаюся відпочилим.

– То давай – по п’ятдесят грамів.

Він озирнувся навкруги і витягнув з-за купи картин почату пляшку, збовтав рідину і промовив:

– Якраз по сто грамів і вийде. По п’ятдесят і ще раз по п’ятдесят. А потім мама прийде, заварить міцного чаю.

Юрко повернувся зі склянками і нарізаними на тарілці ковбасою та сиром, розлив половину горілки, що лишалася в пляшці.

– Ну, давай за зустріч, – без емоцій в голосі вимовив він.

Склянки глухо вдарились одна об одну, а рідина, опалюючи стравохід, потекла до шлунку, змушуючи його стискатися в легких судомах. Я скривився, взяв шматок сиру, поклав на нього ковбасу, накрив її зверху другим шматком сиру і закусив таким бутербродом. Приємне тепло розливалося по тілу.

– Що ти хотів запитати? – наче здалеку почув його голос.

Я мовчав, збираючись з думками, а він продовжив:

– Зазвичай людям нічого від мене не потрібно, а мені нічого не потрібно від них. Це зручно. Я взагалі думаю, що раніше було більше можливостей для справжньої самотності. Зараз ти залежиш від усіх: сусідів, ЖЕКу, людей в магазині, людей, які платять тобі гроші, людей, які щось роблять, щоби ти міг увімкнути світло, проїхатися у трамваї і таке інше. На кожній речі сліди тисяч і мільйонів людей, але ніхто їх по-справжньому не робив, а отже – у них мало сенсу. Те, що люди називають прогресом і розвитком, нагадує мені якийсь безглуздий процес. Ось, припустімо, мине років триста – і вже ніхто не голодує, ніхто нікого не ображає, ніхто нікого не вбиває. І що з того? Який тут сенс? Ходити вулицями і посміхатися одне одному? Чи, може, зробити всіх щасливими? Чому сенс у щасті? Зроби всіх щасливими – і щастя зникне. Іноді мені здається, що люди скоро зовсім перестануть ставити собі найважливіші питання. А що ти хочеш запитати?

Я мовчав, міркуючи, із чого почати, а він терпляче чекав, поки я почну.

– Хочу розповісти тобі про одну ситуацію.

– А-а, ще один погляд, який допоможе тобі докопатися до істини. Все залежить від того, в якій послідовності тобі ці погляди розглядати і в який момент ти скажеш собі «знайшов», втомившись шукати далі. Тоді й виникне істина.

– І все ж я розповім.

– Так, звісно, розкажи, щоби не думати потім: «А раптом варто було розповісти?»

– Ти знаєш, я знайшов щоденник. Товстий зошит у твердій палітурці. Я відкрив його і прочитав слово «Щоденник». Це ніби як знайти чиєсь життя під ногами.

– І чиє ж життя опинилося під твоїми ногами?

Я помовчав, думаючи, як краще пояснити, а потім сказав просто:

– Моє.

Вперше за час нашої зустрічі в очах Юрка зблиснув інтерес.

– Твоє? – уточнив він. – Ти знайшов свій щоденник?

– Ні, – відповів я. – У тому й річ, що щоденник не мій, а життя описано моє. Як я народився, як ріс, що в мене було, чого бажав, у кого закохувався, про що думав й про що непокоївся.

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я чекав, що Юрко якось прокоментує почуте. Коли мовчання затягнулося, я занепокоївся. Погойдуючись на стільці, я поглядав на його обличчя, застигле, мов маска. У самозаглибленні він, здавалося, втратив інтерес до мене. Потім промінь емоції ковзнув його обличчям, і Юрко промовив:

– А з чого ти вирішив, що це про тебе написано?

Я сторопів від його запитання.

– Але там моє життя у всіх подробицях: школа, друзі, двір, університет, сім’я.

Він знизав плечима:

– А що в твоєму житті такого особливого? Народився, був прив’язаний до мами, поважав батька, пішов у школу. Навчався, закохався в підлітковому віці палко й сумирно, отримав одкоша і гадав, що життя закінчено, але якось з часом гострі краї згладилися. Закінчив школу, переживав, як вступити до університету, вступив, радів життю, закін­чив навчання, пішов працювати, одружився. Що там у тебе далі, нагадай?

– Розлучився, – тихо прошепотів я.

– Розлучився, – спокійно повторив він. – Теж нічого особливого.

– Але ж імена друзів збігаються і, взагалі, такі деталі, про які ніхто не знає.

– Андрій, Костя, Коля, Олена, Юля, Оля, – перерахував він. – Не так уже багато тих імен. Що ще? Від руки написано? Почерк теж твій?

– Не знаю, – тихо сказав я. – Не знаю, чи впізнав би я свій почерк... Останнім часом тільки на клавіатурі пишу.

– От бачиш, – переможно сказав Юрко. – Зараз залишається ще менше різниці між людьми. Раніше щоденник залишався, а тепер файли. Усе життя – у мегабайтах. Тисячі файлів! Хто їх потім розбирати буде: що цінне, а що кнопкою «delete» можна прибрати! Так що тобі ще пощастило, твій щоденник можна пальцями помацати, послухати, як шелестить папір, сторінку вирвати, врешті-решт. А взагалі, що ти там знайшов такого важливого, що прийшов радитися?

– Важливого? Та це ж моє життя! От уяви собі, що хтось пише про тебе, описує все твоє життя!

– Так, мама каже, що колись хтось напише про моє життя, – байдуже продовжував Юрко. – І що мені з цим робити, навіть якщо і напише? В найкращому випадку я це прочитаю і скажу, що так, це на мене схоже. Втім, я можу чогось про себе не знати, і хтось інший заперечить, що ні, не схоже, і по-своєму матиме рацію.

Я очікував на його здивування. А він сприйняв і розклав мою розповідь так, ніби люди навколо час від часу знаходять описи свого життя, складені кимось невідомим, побіжно переглядають і живуть собі далі.

Його спокійна розважлива відповідь, раціональна реак­ція найбільш нераціональної людини, яку я знав, привели мене з одного спантеличення до іншого. Ти зустрічаєш щось найнезвичайніше у своєму житті, у тебе спирає подих від усвідомлення того, з якою дивовижною таємницею ти зустрівся, і ти наважуєшся довірити її комусь. А цей хтось байдуже тебе питає: а що тут такого дивного?

– Слухай, ти й справді думаєш, що усе це – лишень буденна річ? Чи все ж таки щось надприродне?

– Уяви собі, що ти вийшов на вулицю, звів очі догори і побачив там білого носорога. Великого, грізного, з широким тулубом і гострим рогом. А потім хмари розійшлися – і він зник. Дивно? Всім знайомим розповів – і далі живеш? Так може бути й у твоєму випадку. Що таке для тебе цей щоденник? Сьогодні – диво, а завтра звикнеш до нього. Або там є щось особливе, у цьому твоєму щоденнику? – він пронизливо дивився на мене, заглядаючи в душу. Я почав перебирати в голові все те, що прочитав.

– От бачиш, – продовжив він, – нічого такого, що тебе справді здивувало б. Ти вже його повністю прочитав?

Я похитав головою:

– Ось це і є найдивовижніше: почитаю трохи – і засинаю. І бачу якісь чудернацькі сни.

– А може, варто подивитися, що там в кінці? Знаєш, як буває: читаєш-читаєш, а в кінці розв’язка. Якщо ти не хочеш сам себе тримати в напрузі, то просто відкриваєш останню сторінку і дивишся, чим все закінчилося.

Я замислився над його словами. Чому б мені справді не прочитати те, що там в самому кінці, дізнатися, до якого моменту мого життя написано щоденник?

– Розумієш, – відповів я, – я боюся, що він не закінчується навіть сьогоднішнім днем. А якщо там описано те, що буде зі мною далі? Чим тоді має закінчитися цей щоденник?

– Зазвичай людям подобається вважати, що у них є доля. Із задоволенням виправдовуються: «Цьому судилося статися». Але ж тоді й того, що поки не ста­лося, теж не уникнути. А я не бажаю, щоб замість яскравої непередбачуваної випадковості моє життя було зумовлене наперед. Тобі як хочеться жити: з долею чи з випадковістю?

Я замислився. Коли в моєму житті траплялося щось хороше, мені завжди здавалося, що це моя щаслива доля. А тепер я бачив у ідеї долі майбутню узалежненість і міркував про те, що випадковість набагато романтичніша за долю.

– Я обрав би випадковість, – все одно вагаючись, відповів я.

– Тоді це щоденник про минуле, – кивнув головою Юрко. – Твоє або чиєсь іще. В будь-якому разі – чиєсь минуле життя, схоже на твоє. Слухай, а ти знайшов у ньому щось по-справжньому важливе, щось із минулого, що ти випустив, пройшов повз і не помітив? Знаєш, як іноді буває: якась дрібна деталь, нюанс, епізод, але тільки з ними все стає зрозумілим.

Я задумався і повільно похитав головою.

– Знаєш, Юро, – спробував пояснити я. – Ось ти про все це так спокійно і розважливо розмірковуєш. І начебто все правильно, але… чогось не вистачає. Я ж все одно не зможу прийняти, що це не суттєво: чиєсь життя, як дві краплини води схоже на моє.

– Знаю, – одразу ж погодився він.

За час нашої розмови промені сонця короткого зимового дня потьмяніли – і кімната, у якій ми сиділи, поступово занурювалася в напівтемряву. Предмети зробилися гострішими й чіткішими, наші обриси витягнулися, а очі збільшились і поглибшали. Косі сріблясто-білі промені пробивалися крізь вікна, вбирали в себе старий пил зі скла і важко зависали в просторі. Біла легка пір’їнка матеріалізувалася з повітря, озирнулася і плавно, похитуючись, полетіла вниз. Зустрівшись із сріблястим щільним променем, пір’їнка зупинилася біля несподіваної перешкоди, спробувала продовжити рух, роблячи зусилля і вигинаючись, але усвідомила марність своїх спроб, розслабилася, витончено вигнулася і заснула, зависнувши в повітрі.

В коридорі скрипнули двері.

– Мама, – ледве ворухнувши губами, сказав Юрко, підвівся і вийшов у коридор.

За хвилину двері в кімнату прочинилися – і зазирнула тітка Ніна, його мама, разом з яскравістю електричного світла з коридору, яке вмить зібгало тіні навколо.

– Андрійчику! – радісно вигукнула вона і підбігла цілувати мене. – Молодець, молодець!

Її рум’яні від морозу щоки доторкнулися до моїх, залишаючи вологий слід.

– А Юрко тебе навіть чаєм не напоїв, – вона махнула рукою у бік сина. – Ходімо всі на кухню.

Пара гарячого ароматного чаю піднімалися над моєю чашкою. Тітка Ніна весело щебетала, присуваючи ближче до мене кошик із печивом та цукерками. Я щось відповідав із ввічливості, а потім непомітно захопився розмовою – і ми вже пили наступну чашку, я витирав серветкою спітніле чоло і сміявся від чергової потішної розповіді. Якоїсь миті я зрозумів, що Юрка вже немає поруч із нами. Я навіть не зауважив момент, коли він вийшов. Зробивши останній ковток і щиро сказавши Юрковій мамі, що це найсмачніший чай з усіх, які я будь-коли пив, попрощався з нею. Надягнув куртку і перед виходом зазирнув до його кімнати. Він сидів на стільці спиною до дверей, поставивши перед собою мольберт, на якому стояла та сама картина. Жінка була намальована зі спини. Тільки голова, розкидане в сторони волосся, ніжна шия і тонкі гострі плечі. Здається, вона лежала ницьма. Вона була прекрасна. Я не міг уявити її обличчя, але точно знав, що від її краси перехопило б подих. Що з нею? Здавалося, що на цій картині зображено мить, коли життя вже немає, але смерть ще не прийшла. Тонесенька смужечка, ниточка поміж життям і смертю, межа двох світів.

– Колись заходь до мене, – сказав я Юрковій спині, яка жодним чином не зреагувала на мої слова. – Я зараз на Гоголівській живу. Тридцять другий будинок. П’ята квартира.

Вийшовши від Юрка, я відчув, що аж ніяк не наблизився до розгадки щоденника. Та хай там як, цей візит виявився для мене важливим. Хоча ситуація не прояснилася, однак вона набула нових барв. Позаяк я сам не прагнув поспішати з цим щоденником, хотів подумати і розібратися в собі. Я жив день за днем за інерцією, а тепер, можливо, зверну на інший шлях і вирушу назустріч сонцю. І хай кричать позаду: «Ти куди? Іди разом із нами!» Я лише махну їм рукою на прощання.

Адже я так хочу пробачити самого себе. Роблю вигляд, що пробачив, але тугий клубок підбирається до горла.

Що буде написано про це в щоденнику? Про те, що поранило мене і, здається, шкода, що не вбило. Чи це буде просто розповідь без відповідей, яка, як і сьогоднішня зустріч із Юрком, дасть інформацію для роздумів замість вирішення?

Ідучи вулицею, я набрав маму.

– Так, Андрійку, алло! – почулося в слухавці.

– Мамо! – розпочав я, оминаючи передмову, – чи не бувало такого, щоби я втрачав пам’ять?

Мама важко дихала, намагаючись збагнути сенс моїх слів.

– Ні, не знаю, – відповіла вона нарешті. – Чому ти питаєш?

– Знайшов одну річ свою, та ніяк не можу згадати, звідки вона в мене.

– А що то за річ? – поцікавилася мама.

– Нічого особливого, – швидко відповів я. – Просто мої записи.

– Ти, напевно, пам’ятаєш, був період, коли ми майже не спілкувалися. Ти говорив кілька слів – і все.

– Напевно. Здається, це було не зі мною.

– Може, заїдеш на вечерю?

– Та ні, іншим разом, я вже додому.

Та повертатися не хотілося. До будинку, який дивився на мене сусідськими очима, ніби оцінював. У квартиру, недбало завішану моїми речами. Пункт нічлігу, де я міг на деякий час сховатися від інших.

– Хочу поїсти в приємному місці, – сказав я вголос, кивнув сам собі і поїхав на пізню вечерю.

Мені кортіло почитати щоденник, який увесь час був зі мною, тому я обирав заклад із гарним освітленням.

Власники ресторанів, залишаючи багато світла в залі, ризикують прогоріти. Півтемрява дає можливість знизити гостроту зору, а отже – розслабитися. Вона приховує вади і недоліки, робить людей привабливішими. Вони проведуть свій вечір краще, можливо, закінчать його в обіймах і поцілунках. І повернуться сюди ще.

Мій сьогоднішній ресторан Annabelle викликав довіру радше завдяки чудовій кухні, а не романтичній атмосфері. Зітхнувши у відповідь на невиправдано високі ціни в яскраво освітленому меню і замовивши салат з теплою качиною печінкою, я дістав свій щоденник.