Лише секунда

Оля

Я познайомився з нею в гостях. У перший рік після закінчення університету ми ще підтримували зв’язок з однокурсниками. Мій студентський приятель подзвонив на домашній телефон і запросив до себе в гості на день народження. Гадаю, якби я не опинився вдома в той момент, моє місце в гурті запрошених дісталося б комусь іншому. Однак я із задоволенням погодився і з’явився на традиційне святкування, коли всі говорять безліч приємних слів імениннику, випивають, набравшись сміливості, голосно і розв’язно жартують, сміються, танцюють у темряві під гучну музику і, зрештою, залишають хитливою ходою хаос і затхле повітря святкування, яке добігло кінця.

Я спізнився на півгодини, що залишалося в межах пристойності. Увійшов, коли всі інші вже зібралися і саме розсаджувалися за столом, виголосив кілька заготовлених фраз для іменинника і теж всівся до столу. Поруч із нею. Майже всі присутні були парами, а вона була одна. І я один. І ми опинилися поруч. Із цього випливав стандартний сценарій: я прислужую їй за столом, розмовляю, запрошую танцювати, трохи залицяюся, і, можливо, це переросте в... У що? Я крадькома повернув голову в її бік, щоби краєм ока вивчити зовнішність. Переросте у кращому разі в знайомство. На більше не варто розраховувати. Вона вочевидь не з тих, хто може просто зараз першою сказати, як її звати, а через годину, обхопивши витонченими руками шию, підставляти поцілункам гарячі губи. А завтра вранці, поспішно надягаючи блузку, чмокнути в лоб і, в стилі голлівудських фільмів написавши на дзеркалі помадою номер телефону, вискочити з квартири і за хвилину сісти в таксі, залишивши на згадку лише солодку млість й свіжий аромат бузку.

Ні, вона інша.

У кращому разі сьогодні вона дозволить пройтися поруч із нею нічним проспектом у бік її будинку. Триматиме руки в кишенях і замислено киватиме у відповідь на мої репліки. Потім пожвавішає і розпочне весело щебетати, завзято сміятися, дивлячись мені просто в очі. Якоїсь миті наші пальці наче випадково зустрінуться – і від цього дотику різкий спазм рушить по руці до грудей, плечей, вдарить у голову, знімаючи з обличчя посмішку і розширюючи зіниці. Ми поспішно, навіть надто поспішно, роз’єднаємо руки і зробимо півкроку назад. Вона вимовить: «Бувай!», підіжме губи, витончено змахне рукою і рушить, щоби сховатися у великому сірому ящику, який називає своїм будинком. Я гарячково підбиратиму слова, втрачаючи душевну рівновагу з кожним кроком, що віддаляє її від мене,. Потім скажу, чи ні – зойкну, занадто голосно для цієї ситуації. Верескну так, що ворона, яка поруч здійснюватиме вечірню прогулянку, злякано підкине крила, готова відлетіти від небезпеки. Звук мого голосу розчиниться безпомічно в повітрі, розпадеться на атоми, що розлетяться весело і агресивно в усі боки, сповільнять свій рух, блиснуть різними фарбами, й, зібравшись в крапельки рідини, тонкими сріблястими струмочками стечуть до землі і поглинуться нею. Ворона лише невдоволено поверне голову в мій бік і, оцінююче оглянувши, продовжить свій шлях. Я плутано почну пропонувати зустрітися, а від остраху, що вона спогорда відмовиться, піт виступить у мене на чолі. Однак вона погодиться і, подарувавши мені останній погляд, на частку секунди довший за звичайний, розчиниться у темряві, полишаючи мене одного з вороною, яка іронічно походжатиме туди-сюди і стежитиме за виразом мого обличчя.

Вона сподобалася мені відразу й по-справжньому. Буває так, що всередині тебе щось урочисто виголошує: «Ось!» – і ти розумієш, що перед тобою шанс, можливість, за яку потрібно негайно хапатися. Та зазвичай відповідальність моменту спричинює у мене справжній ступор. Так було й тут: я сидів, підкладав їй салат, старанно обмірковував слова, які могли би здатися доречними і сподобатися їй. Утім, коли влучна фраза спадала на думку, розмова вже встигала перейти до іншої теми. Тож я мовчав.

Після того, як гості достатньо сп’яніли, іменинник оголосив, що починаються танці. Жінки, присутні на святі, зустріли цю пропозицію схвальним вереском.

Світло вимкнули – і кімната наповнилася жаром тіл, які звивалися в танці. Обличчя з’являлися на мить у відблисках гучної музики – і знов зникали. Десятки голосів підспівували в такт пісні. Хоч я і чув її вперше, мені здавалося, що вже знаю всі слова. Я голосно підспівував приспів, намагаючись почути себе в гулі голосів. Мені нарешті вдалося розслабитися і позбутися відчуття скутості.

– Олю, можна вас запросити на танець, – вимовив я, плутаючись у словах.

Її рука була м’якою й теплою. Очі наближалися до мене, більшали... Ще трохи – і наші очі будуть так близько, що я не бачитиму нічого, крім них. Під звуки рок-балади ми повільно рухалися в центрі кімнати, і мені шалено хотілося, щоби це була найдовша мелодія на світі, щоби кожен приспів виконувався багато-багато разів. Здається, я обхопив її талію занадто міцно. Притискав до себе з такою силою, ніби боявся, що вона вислизне і, щойно ввімкнеться світло, я залишуся сам. Не переможцем, а лузером, який обіймає власну талію. Я відчував помахи її вій і вгадував її подих на своєму підборідді. Кричав разом із солістом на найвищій пронизливій ноті, що розривала простір навпіл, і завмирав в очікуванні, тамуючи подих, коли пісня закінчувалася, і диск із шурхотом прокручувався востаннє вхолосту.

Усе скінчилося. Приголомшлива тиша вдарила мені у вуха, і хтось клацнув вимикачем, наповнюючи кімнату світлом. Я примружив очі на секунду. А коли відкрив їх – подивився вниз, чи не обіймаю я сам себе. Але зустрів її очі, величезні чорні зіниці, покриті тонкою вологою плівкою. І зрозумів, що переміг.

Ми йшли нічним містом, і воно здавалося мені най­кращим місцем на землі. В ту мить я любив ці незграбні сірі будівлі, написи на стінах, тріщини в асфальті, густе по­вітря, яке вистигало після спекотного дня, і жовте світло вуличних ліхтарів. Я тільки-но запросив її до театру на виставу, і вона відповіла, що давно збиралася піти на неї, але все ніяк не виходило. Ми наближалися до її будинку, і я навмисно сповільнював крок, щоби подарувати собі додаткові секунди поряд із нею. Ми зупинилися навпроти дверей у під’їзд, і обоє дивилися на старі, заклеєні ого­лошеннями двері. Я чекав, що вона скаже: «До завтра, Андрію, дякую тобі за вечір». А якщо неабияк пощастить, то підніметься навшпиньки і легенько торкнеться губами моєї щоки перед тим, як залишити мене тут на вулиці одного.

– Тобі не видасться занадто банальним, якщо я запрошу тебе на каву? – запитала Оля.

Я остовпів від її запитання, ніби у ньому крився підступ. Мозок гарячково запрацював у пошуках правильної відповіді.

– Так, – сказав я. – Тобто, ні. Тобто не здасться. Дякую.

Я витягав із себе ці дурні короткі фрази і, здається, зашарівся, через що мені захотілося зробити крок назад, за межу світла вуличного ліхтаря й темряви, щоби приховати своє збентеження і набути колишньої впевненості.

– Тоді я не буду запрошувати тебе на каву, – про­довжила вона так, ніби я не використав свій шанс та обрав неправильну відповідь.

Вона задумливо поглянула на мене і продовжила:

– Мені би дуже не хотілося, щоби ти сприймав мене несерйозною.

Вона замовкла, а я подумки плутався між «ні, я не буду вважати тебе такою», «так, я тебе розумію» і «ми можемо випити кави, і я піду». Так і не визначившись із правильним варіантом, знову почув її голос:

– Може, підемо до мене, і, якщо хочеш, можеш залишитися, а завтра підемо в театр. Тобі треба подзво­нити додому батькам і сказати, що будеш завтра?

Якби мені й треба було кудись телефонувати, це вже все одно нічого не вирішувало б.

Ми стояли в ліфті, дивилися одне одному в очі і посміхалися. Я простягнув руку і обійняв її за талію. Вона вигнула спину як кішка і подалася до мене. Я цілував її чоло, щоки і закриті очі, а вона муркотіла у відповідь і лоскотала мою шкіру своїми тонким світлим волоссям. Двері ліфта зачинялися і відчинялися. Вона натискала кнопки – і ми їздили вгору-вниз, поки нарешті ліфт не розкрився зі звуком, схожим на фразу: «Вже час».

Вона відвернулася від мене, щоб відчинити замок на дверях, а я обіймав її ззаду, поки нарешті ми не увірвалися в квартиру. Я знімав з неї одяг і вдихав її запах, який здавався знайомим і рідним.

– Каву будеш? – грайливо запитала вона.

– Потім, – відповів я.

Ажурні лінії вигиналися в стародавньому танці, пере­ливалися світлом, прискорювали свій рух, перетворюючись на величезну рожеву кулю, яка збільшувалась в розмірах і витончувалась, а в кожній її клітині збиралася напруга. Аж ось вона не витримала навантаження, вибухнула з протяжним виттям, ковзнула стінами і зникла.

Вона спала на моєму плечі, а я крізь сон чув, як десь вдалині глузливо кричить крук.

– Лети геть, – прошепотів я йому, а він лише розсміявся у відповідь.

Голоси ночі віддалялися, а я поринув у сни.

Прокинувшись, одразу підхопився, сівши на ліжку. Озирнувся, перевіряючи, чи дивовижне щастя вчорашньої ночі не розчинилося в ранкових променях. Повернувши голову, побачив її; вона стояла біля вікна і дивилася крізь фіранку на освітлений сонячним ранком двір. Вона огорнулася білим покривалом і стояла босоніж, піднявши одну ногу і впершись нею у другу. Крізь білу тканину пробивалися сонячні промені, висвітлюючи обриси її стрункої фігури. Я сидів без одягу на чужому ліжку і почувався неймовірно щасливим. Водив у повітрі пальцем, повторюючи контури її тіла, і милувався своєю невидимою картиною.

Зачекавши хвилинку, тихо підвівся з ліжка і навшпинь­ках наблизився до неї. Вона стояла нерухомо. Я підійшов і зазирнув на краєчок її обличчя, посміхаючись і чекаючи, що і вона повернеться з посмішкою до мене. Натомість побачив, як по її щоці повільно сповзала вниз сльоза. Оля стояла біля вікна і мовчки плакала. Плакала нерухомо, дивлячись в одну точку. Я був приголомшений.

– Ну чого ти? Що сталося? – я спробував обійняти її за плечі, але вона навіть не подивилася в мій бік.

Щось усередині мене стислося, я гарячково шукав відповідь, як вчинити в цій ситуації, відчуваючи до неї зараз величезну всепоглинаючу ніжність. Раптово мене осінило. Якийсь внутрішній голос промовив мені: «Це вона, не проґав! Це вона!» І я повірив йому всією душею:

– Я кохаю тебе, – без упину повторював я, обсипаючи її поцілунками, напиваючись її солоними сльозами, тор­каючись губами її гладенької шкіри. Вона похитувала головою, ніби кажучи «ні», але робила це м’яко і невпев­нено, ніби бажаючи, щоб її переконали, щоб і вона могла повірити, полишити сумніви.

Увечері цього ж дня ми пішли в театр, а через два тижні я зробив їй пропозицію вийти за мене заміж. Щосекунди, щомиті упродовж цих двох тижнів я був готовий на все, мене переповнювала енергія. Я співав і танцював, радів кожному зустрічному і бажав зробити щасливим увесь навколишній світ. Коли я приніс додому виписку з РАГСу з датою одруження, батько похитав головою і спитав:

– Чи не поспішаєш? Може, треба ще трохи часу? Щоб краще пізнати людину.

Утім, час такий відносний: він то прискорюється, то сповільнюється. То який сенс чекати, не знаючи, як багато часу знадобиться для пошуків відповіді?

– Ти он уже скільки зі мною, – махнула в бік батька кухонним рушником мама. – І то, здається, так і не пізнав. Ми ж бачили її вчора, вона – хороша дівчина, нехай вирішують самі.

Мама спробувала засміятися, але раптом стиснула губи, стримуючи сльози, і відвернулася.

Я лежав на дивані і з заплющеними очима згадував ті хвилини з минулого, коли всі зорі всесвіту оберталися навколо нас двох.

Ми йшли вулицею і трималися за руки.

– Хочеш, я подарую тобі сонце? – запитав я.

– Хочу, – відповіла вона і підняла наші зімкнуті руки вгору.

– Тоді зачекай, – попросив я.

Ми зупинилися, і я зробив зосереджене обличчя, а потім повільно підняв руку долонею вгору. Я крутив нею доти, доки, як мені здалося, вона не увібрала в себе максимально можливу кількість сонячного тепла. Дивився на руку і бачив, як вона починає розчинятися в білому світлі. Поки вона не встигла цілком зникнути, я швидко ляснув по ній другою долонею.

– Є, – змовницьки підморгнув я Олі.

Я стискав пальці так, ніби звідти справді щось могло втекти, якщо розкрити долоні.

– Давай, – прошепотів я, наближаючись до неї. Вона обхопила своїми тонкими долонями мої, і я почав поступово витягати свої руки.

– Не поспішай, – тихо попросила вона. – Воно ж може відлетіти.

Нарешті я зовсім забрав руки, і вже її долоні стискалися в напрузі.

– Спасибі, – тихо сказала вона. – А можна я подивлюся, яке воно?

– Так, звісно. Але воно відразу ж полетить. Так швидко, що тобі може здатися, що його й не було.

Вона серйозно кивнула і почала розкривати долоні. Ми вдвох пильно стежили за тим, що ж в них з’явиться.

– Полетіло, – з жалем сказав я.

– Так, – сказала вона. – Таке гарне. Спасибі!

Я витягнув свою праву руку вперед. Від обручки на безіменному пальці відбилися промені, розлетілися і застигли золотистою зіркою над долонею.

– Дякую тобі, – відповів я.

Мені хотілося поїхати з нею туди, куди не поїхав би ніхто інший. Прийти до турагенції, що відправляє своїх клієнтів по всьому світу, і запитати:

– А які напрямки ви пропонуєте?

– Ми організовуємо відпочинок по всій земній кулі, – променисто посміхаючись, відповість молодий впевнений у собі чоловік – співробітник агентства.

– По всьому?

– По всьому!

– А могли б підібрати щось, куди ніхто не їздить?

– Щось ексклюзивне, – впевнено констатує він, посмі­хаючись ще ширше.

– Ні-ні, ексклюзивне не потрібно, – саме те, що ви не пропонуєте нікому.

Я уявив подив і роботу думки на його обличчі. Як же це прекрасно, коли люди починають думати! Не шукати відповідь. Ні, пошук відповіді – це підбір шаблонів. А саме думати. Коли реальність виявляється хиткою і розсипається.

Я махну рукою і піду в надії, що світ не звузився до розмірів турагенції або домашнього комп’ютера.

Я водив пальцем по карті, перебираючи незнайомі назви. Одрессель. Берег Ла-Маншу. Ледь помітна точка. Солоний листопадовий вітер, нескінченні широкі пля­жі, пронизливий шум моря. Ми поїхали туди самі. Взя­ли напрокат автомобіль і покотилися другорядними дорогами Франції.

Одрессель виявився тихим доглянутим місцем для французів. Тут вони відпочивають влітку – виїжджають на дачі. Зараз можна зустріти лише тих, хто приїхав на вік-енд подихати морським повітрям. Вони невдоволено витріщаються на двох іноземців, які увірвалися в їхній світ. Ми доброзичливо посміхаємося і міцніше переплітаємо пальці. Ось він, Англійський канал, якщо знаходитися на тому його березі, і Ла-Манш, якщо на цьому. Холодний вогкий вітер. Тонкі частинки вологи. Невидимі, але гострі. Ми стоїмо на широкому узбережжі, порізаному маленькими, наповненими водою ярами, які море створило у спресованому твердому піску.

– Ходімо? – невпевнено питає Оля.

– Так, – відповідаю я і першим роблю крок до моря.

Шум хвиль наближається. Усе ближче й ближче. Вода торкається носка мого черевика. Я дивлюся вниз на мокру пляму. Поруч бачу менший черевик. Її. Коричнева замша. Він може промокнути. Але хвиля зупиняється в міліметрі від черевика, а потім повільно повзе далі, впирається в гумову підошву і завмирає намертво. Вода застигає і не відкочується назад. Ніби припливи і відливи перестали існувати. Ніби їх скасували. Усе, обійдемося без вас. Здається, припливи викликає місяць. Може, просто місяця більше немає – не стало, згас, зник, зійшов з орбіти?

Відчуваю тепло на своїй руці. Тепло наростає. Спочатку це приємно, потім стає занадто гаряче. Палить, обпікає. Нестерпно гаряче. Я здригаюся і дивлюся на свою руку. Бачу на ній якісь пальці. Чужі? Знайомі?

– Замислився? – питає Оля. – Може, підемо, бо я вже змерзла.

Я дивлюся на неї, на те, як вона тремтить. Її холодні пальці відпускають мою руку. Тонкі холодні пальці. Крижані. Пекуче крижані. Неподалік лунає крик. Повертаю голову – і бачу літню жінку кроків за двадцять від нас. Вона стоїть біля моря і щось кричить нам. Махає руками, ніби застерігаючи від чогось.

– Чого вона хоче? – дивуюся я.

– Не знаю, – знизує тремкими плечима Оля. – Але я її боюся, ходімо звідси.

Сиве волосся жінки майорить, одне пасмо лягає на чоло. Здається, вона збагнула, що ми не чуємо її. Не розуміємо. Вона не може змінити нічого в нашому житті.

Жінка складає долоні біля грудей, заплющує очі і надривно шепоче щось. А потім повертає голову і дивиться мені у вічі благальним поглядом.

Холод добирається до пальців ніг. Я опускаю очі і бачу воду, котра накрила носки моїх черевиків. Вода знову ожила, вона накочується на берег і відступає.

– Ходімо, – кажу я Олі.

Ми беремося за руки і йдемо геть від пронизливого вітру, який прилетів сюди посланням Північного моря. На твердому вологому піску майже не видно наших слідів. Я обертаюся і бачу, як сива жінка входить у холодну воду Ла-Маншу. Зупиняюся збентежений. Вона зайшла по коліна, потім по пояс. І продовжує йти. Оля ніжно, але наполегливо тягне мене за собою. Відчуваю теплий подих на своїй щоці.

– Ходімо, – нетерпляче шепоче вона, а її верхня губа торкається щетини на моїй щоці. М’яка волога губа. Я йду. Мені байдуже до дивної жінки, яка занурюється в холодне море. Я повертаюся наостанок і нікого не бачу. Її немає. Або вона вже вийшла, або пішла далі. В холодний Англійський канал. Я закриваю очі, зітхаю і йду за Олею.

У готелі вона роздягає мене: розстібає куртку, ґудзики на сорочці, опускає штани. Я стою і думаю. Що вона хотіла сказати нам? Я стою голий посеред кімнати. Цілковито голий. Та ми тут тільки вдвох, і я не соромлюся своєї наготи. Вона дивиться мені в очі, її вії здригаються, в очах усмішка. Вона впивається нігтями в мої груди, боляче тягне за волосини, опускається нижче. Ще нижче... Я відчуваю, як внизу він набухає і наливається твердістю. Зникає в теплій волозі і з’являється. Зникає і з’являється. Я заплющую очі і бачу дивну сиву жінку. Вона осудливо дивиться на мене, і я злюся. Хто вона така? Яке право у неї бути присутньою в моєму житті? Злість змагається з бажанням і починає перемагати. Я відкриваю очі і опускаю погляд униз. Бажання повертається.

Позавчора відбулася перша річниця нашого весілля. Формальне: «Ви згодні?», душевне: «Так!» – і вже один рік разом.

Ми сидимо на вулиці Шота Руставелі за ажурними столи­ками в затишному кафе. Тут готують незвичайну каву. Я називаю її «кава з прибамбасами». Це коли додають стільки всякої всячини: палений цукор, яєчні жовтки, шоколад, ваніль, какао, збиті вершки, – що смаку самої кави вже і не відчуваєш. Взагалі-то я не люблю такої кави. Мені подобається гірка, міцна, ароматна і без цукру. Щоб кожен ковток пронизував наскрізь. Проте сьогодні такий день, що хотілося, щоб із чашки здіймалася біла гірка збитих вершків. Тепле сонце, що м’яко пробиває навіс над столиком, її ніжний профіль поруч зі мною, люди, які розслаблено прогулюються у вихідний день, і бурмотіння великого папуги в тяжкій металевій клітці. Хотілося зависнути в цій секунді нескінченно довго. Головне – це зберегти не антураж, а думки. Я не боявся, що зміняться декорації, страшився, що я можу змінитися – і на місце простого щастя прийде бажання кращого.

Папуга розгорлався не на жарт, й ті, хто сидів ближче до клітки, взялися його заспокоювати:

– Вгамуйся, мій хороший, – просила з посмішкою маленька брюнетка в солом’яному капелюсі. Деякі нотки в її голосі говорили більше, ніж слова. Якби вони лишилися тут удвох, вона і папуга, якби свідки зникли, забравши з собою соціальне тло, то я б не радив йому галасувати в присутності цього солом’яного капелюшка.

Біла пляма вдарила папугу в плече. Наступна вцілила прямісінько в голову. Він був тяжко вражений цією атакою. Зверху на тенті, що закриває столики, зібралася зграйка голубів. Вони сиділи на краєчку натягнутого брезенту над кліткою і по черзі гидили на нього. Попервах вони робили це методично й обачливо, але згодом охочих взяти участь в атаці на папугу добряче побільшало. Вони штовхалися і билися один із одним, забувши про початкову місію. Дама в солом’яному капелюсі виглядала цілковито задоволеною. Надмірне вдоволення надавало обличчю дурного виразу.

– Поглянь, – показав я Олі на папугу, на боці якого вже подумки перебував.

Вона вирвалася зі своїх думок, подивилася на клітку, байдуже кивнула і сказала:

– А давай продамо одну квартиру і купимо нам з тобою по машині.

– Давай, – відповів я без ентузіазму, розуміючи, що йдеться про квартиру дідуся та бабусі, і зробив ковток.

Остиглий напій був препротивним, і я скривився. «Солом’яний капелюх» мене відверто дратувала, і я потай бажав, щоби голуби проробили дірку в тенті просто над нею.

Папузі я симпатизував.

Я відклав щоденник у бік і підійшов до вікна. Чому на вулиці так темно? Чому не світяться вікна? Я поглянув на годинник. Довга і струнка хвилинна стрілка наздоганяла маленьку і повняву годинну, яка втупилася в цифру «два». Час пробіг непомітно. Вікна сусіднього будинку мирно занурилися в темряву, і лише одне світилося жовтим прямокутником. Якби зараз цей сусід підійшов до вікна, то побачив би мою темну постать за фіранкою на такому ж жовтому тлі. Хто це міг би бути? Я заплющив очі і уявив собі стрункий силует із довгим прямим волоссям. Ми дивились би одне на одного і намагалися зрозуміти, що це за людина по той бік вулиці. Цей силует цілком годився на роль ідеальної жінки.

Тепер я точно знав, як важливо не наближатися до нього, не вмикати світло і не лізти вглиб. Ідеал – недосяжний за визначенням. Наближаючись надто близько, ти починаєш впливати на нього, закривати світло своєю фігурою, просочувати своїм запахом. І тоді в ньому з’являється частина тебе – неідеального. І ти дивишся на цього майже себе і дратуєшся від виду власної недосконалості. Тож коли бачиш десь удалині силует ідеальної жінки – заплющ очі. Можливо, він зникне, коли ти знову їх розплющиш.

Ранок зазирнув до мого вікна, я неспішно потягнувся всім тілом і подивився на годинник. Дев’ята двадцять. Прямо-таки дежавю в стилі «Дня бабака». Сподіваюся, зараз не подзвонить шеф і не скаже, що за сорок хвилин ми зустрічаємося в кабінеті власників. Ото вже ні, цього я дозволити не можу. Я піднявся і набрав його номер сам.

– Привіт, Андрію! – увірвався в моє вухо бадьорий голос.

Мене завжди вражала ранкова бадьорість і життє­радісність деяких людей.

– Привіт, – сказав я сонним голосом, не намагаючись надати йому свіжих нот. – Знаєте, щось захворів. Застудився.

Я вичікував його реакцію і уявляв, як він зараз роздумує, стоячи посеред кабінету, а потім байдуже знизує плечима.

– То лікуйся. Коли будеш?

Дивне питання. Коли буду? Складно сказати, як довго ти будеш хворіти, особливо, якщо ти не хворієш.

– В п’ятницю, – відповів я і про всяк випадок додав: – Сподіваюся.

Це означало, що раніше точно не буду.

Відсутність необхідності швидко збиратися і їхати на роботу додало настрою. Я робив руханку, доки тіло не вкрилося потом. Прийняв душ, який додав свіжості, зазирнув у порожній холодильник і вирушив до магазину по продукти. Повернувшись, зготував собі омлет із шинкою та сиром, намастив маслом батон і запарив міцного чорного чаю з лимоном.

І тільки задовольнивши свої базові потреби, я знову взявся до щоденника. Як дивно: тримаю в руках насправді неймовірну річ, але якщо проживу з цим щоденником тривалий час, то він втратить свою магію. Я просто звикну до того, що він є, і все. Так само, як включаючи світло одним натисканням пальця, відправляючи комусь листа, якого людина на іншому боці земної кулі побачить за секунду, переміщаючись за кілька годин на тисячі кілометрів у інші країни та на інші континенти, перестаєш всьому цьому хоч трохи дивуватися, девальвуєш цінність цих речей до нуля, отримуючи негативні емоції лише за їх відсутності.

Я так і не розгадав цю найбільш незвичайну подію мого життя, але, здається, вже готовий почати наповнювати її споживчим інтересом.