Лише секунда

Еля

Її звали Еля. Елеонора.

Вона виросла в невеликому містечку – районному центрі. Її батьки завжди жили доволі бідно. Жили разом радше за звичкою і ще тому, що кращих варіантів не передбачалося. Елеонора була тією причиною, через яку вони колись одружилися.

Дівчинка вирізнялася своєю красою, тому в батька часом закрадалися сумніви щодо його причетності до її народження. І думки про те, що його життя, відтак, могло би піти якимсь кращим шляхом. Але ж ні, то природа взяла двох не надто привабливих людей, забрала все найкраще, що було у них, і створила нову витончену істоту. Дочка була схожою на своїх некрасивих батьків та не схожою водночас.

«Кажи мені правду!» – ці слова, сказані її батьком ма­тері, стали найпершим дитячим спогадом. Зазвичай дитячі спогади туманні й уривчасті, а цей був на диво чітким. Їй ледь виповнилося два роки, але вона точно пам’ятала ці слова. Тоді вони не були наповнені жодним змістом, просто чіткий звуковий спогад. Потім вона підростала, а ті слова наповнювалися емоціями і сенсом.

Батько не любив її. Він не любив і її матері, тому важ­ко було повірити в те, що полюбить доньку. Ця нелюбов наповнювала їхній незатишний дім щоразу, коли він повертався додому. Батько пиячив. Елеонора любила, коли він приходив додому геть п’яним. Тоді він насилу увалювався в двері і то гарчав, то видавав звуки на зразок спроб, спотикався, матюкався і погрожував їй тонким кулаком, на якому виступали гострі кісточки пальців. Проте це означало, що скоро він впаде на ліжко і захропе, провалившись у свій хмільний сон. А отже – не сповнюватиме навколишній простір своїм ненависним поглядом.

Мати була байдужою до неї. Вона якимись механічними зусиллями виконувала свій материнський обов’язок, не вкладаючи в дівчинку своєї душі. Просто ніби виконувала за списком усі необхідні дії.

Елині однолітки освоювали уроки першої брехні, а для неї це виявилося нестерпним. Із раннього дитинства вона була дуже старанною й неприродно чесною. Згодом її чесність зробилася нестерпною для оточуючих. Вона була позбавлена будь-якого такту, який насправді робив обман виправданим і навіть соціально прийнятним явищем.

Не можна сказати, що дівчинка не змінювалася. Ні, вона дорослішала, ставала старшою, але патологічна чесність не полишала її і в підлітковому віці.

Якось хлопці бавилися на перерві і розбили вікно в класі. Хтось когось штовхнув, вони разом налетіли на віконну раму – і шибка з гуркотом вивалилася всередину, розлетівшись на великі шматки. Друга шибка у вікні залишилася цілою, тож здавалося, що із вікном усе гаразд. Хлопці вирішили ні в чому не зізнаватися, сподіваючись, що потім ситуацію можна буде якось врегулювати. Вони акуратно винесли уламки скла, встигнувши прибрати до кінця великої перерви.

– Так, ніхто ні про що нікому не розповідає, всім зрозуміло?! – сказав Костя, який користувався най­більшим авторитетом у класі.

– Так! – дружно відповів гомін голосів.

– Елю, ти зрозуміла? – запитав він.

Десятки очей уп’ялися в неї в очікуванні відповіді.

– Так, – спокійно кивнула вона головою.

Цієї миті до класу увійшов учитель – і урок почався. Перші хвилин двадцять усі були напружені в очікуванні першого грому і подальшої грози, але потім розслабилися і посміювалися, дивлячись на відсутнє скло.

Згодом ця історія почала забуватися, поступаючись місцем наступним подіям. Проте на зміну теплому вересню прийшов дощовий жовтень, і одна шибка не могла втримувати холодне вологе повітря осені.

Класна керівниця щулилася, стоячи біля дошки.

– Якось прохолодно в класі, – сказала вона, кутаючись у тонку хустку, накинуту на плечі.

Вона підійшла до вікна, глянула на нього, скрикнула, провела невпевнено рукою, сподіваючись, що ідеальна чистота скла не дозволяє їй побачити його, і повернулася до класу:

– Де скло? – запитала суворо.

У відповідь залягла мертва тиша. Зависла пауза, яка тиснула на вуха сильніше за крик. Здавалося, що в кімнаті повітря удвічі більше, ніж потрібно, і воно, це повітря, тисне, змушуючи пригинатися нижче до парти, а кожен вдих дістається з великим зусиллям. Клас мовчав.

– Хто знає, де скло? – наполягала вчителька.

Її погляд, за яким уважно стежив увесь клас, зачепився за одну постать. Шурхіт голів і тіл зупинився, погляди зійшлися в одній точці. Цією точкою була Елеонора. Погляди наповнювалися ненавистю і полегшенням одночасно. Вона – зрадниця, гідна презирства. Вона – зрадниця, яка врятувала від зради мене самого.

– Де скло, Елеонора?

Потім прозвучало ще багато запитань, на які отримано відповіді. Цей діалог повертав до минулої ситуації, описував її в якихось тонких і зайвих деталях. Елеонорин голос не виказував жодних емоцій. Вона могла мовчати, доки питання були адресовано до всіх, але звертання з вимогою правди безпосередньо до неї, змушувало цю правду литися безупинним монотонним потоком.

Певної миті вчителька зрозуміла, що ставить свої питання вже за інерцією без якоїсь певної мети, продовжує наповнювати змістом і без того зрозумілу картину. Вона невпевнено похвалила Елеонору за чесність, визначила, чиї батьки мусять прийти завтра до неї, востаннє підвищеним тоном пояснила, що потрібно було відразу повідомити їй про інцидент, і повернулась до пояснень теми уроку.

Білий клаптик паперу впав перед Елею на парту. Вона невпевнено озирнулася навколо, зустрілася поглядом з Костею, який показав пальцем на папір, а потім на неї, пояснивши таким чином, що записка призначена їй.

Еля обережно розгорнула її і прочитала старанно виведені синьою пастою літери: «Ласкаво просимо до пекла!»

З того дня все справді змінилося. Зграя намагалася вколоти її за найменшої можливості. Їй ставили підніжки в коридорі, штовхали в спину, коли вона спускалася сходами, витягали стілець перед тим, як вона сідала, крали з портфеля зошити з домашніми завданнями, корчили пики і шипіли на неї: «Сучка». У звук «с» вкладали ненависть, в «у» – задоволення бути не такими, як вона, у «ч» – погляд на неї зверху вниз, у «к» – бажання принизити її, а іноді сексуальне бажання, в букву «а» – полегшення від виконаної місії образи. Сучка. З нею ніхто не говорив і не сидів за однією партою.

Її дивацька відсторонена поведінка не приваблювала й вчителів, які були строгі до неї і використовували навіть найменшу помилку як підставу для поганої оцінки.

Вона майже ніколи не плакала, хіба що іноді від гострого фізичного болю сльози мимоволі бризкали з її очей. Вона просто жила день за днем.

Якось батько, будучи тверезим, а тому не в настрої, наказав їй принести щоденник із оцінками. Вона спокійно і слухняно дістала його зі шкільного портфеля.

Він гортав щоденник, і його брови поволі сходилися до перенісся, вени на руках здувалися, а губи тремтіли від обурення. Вибух! Він вибухнув і розірвався, рознісся по їх будинку диким криком, зриваючи пил із меблів і змушуючи тремтіти вікна. Це кричав її батько, кричав на неї, як ніколи раніше в житті. Одна хвиля відринула від берега, але їй на зміну прийшла інша. Щоденник по­летів Елі в обличчя. Вона стояла і дивилася на нього, на ту людину, яка називалася її батьком. Його хвилі накочувалися на неї, накривали з головою, підсилювалися, залишаючи все менше можливості для того, щоби зробити ковток повітря в момент відпливу. Вона задихалася, але стояла нерухомо в оточенні стихії. Нарешті якась потужна хвиля вдарила її і кинула головою на кам’янистий берег.

Коли Еля отямилась, вона лежала долілиць на підлозі, а батько, навалившись зверху, придавлював її поперек коліном. Її ребра боляче впиралися в підлогу, і кожен подих віддавався в них болем.

Батько стягував з неї штани, оголюючи сідниці, і діставав шкіряний ремінь зі своїх штанів. Свист розітнув повітря і глухим клацанням опустився на її шкіру. Потім він знову повторився. Ще і ще. Гострий біль породжував жалібний стогін, піт і сльози заливали обличчя. Ще і ще.

Час неначе розтягнувся, загуснув. Страх і безсилля пе­ре­плавилися у байдужість. Лише поступово Еля повер­талася в цей світ.

Батько послабив тиск свого коліна, і це дозволило дівчині роззирнутися. Вона побачила піт на його чолі, який тонкими струмками стікав по неголених щоках. Сорочка покрилася вологими плямами під пахвами і в районі живота. Він важко дихав, хапаючи повітря роззявленим, слинявим ротом.

І ще його очі. Вони дивилися на її посмуговані ременем сідниці, і в них було щось, чого вона ніколи не бачила раніше. Щось звіряче, готове накинутися на неї в пошуках влади і насолоди. Він дивився на її голий зад, і їй хотілося за всяку ціну прикрити його чимось.

Батько подивився на Елю, і крізь сльози вона побачила його розширені зіниці, побачила, як його вилиці напружились, а обличчя спотворилося ненавистю. Він ледве підвівся на ноги, обвів її поглядом і процідив крізь зуби:

– Сучка…

Сидіння завдавало їй величезного болю. Тож вона взяла в школу маленьку подушку, яку підкладала на стілець і повільно, здригаючись, сідала на неї. Та вже після другої перерви вона повернулася до свого стільця і не побачила своєї подушки. Вона обвела поглядом клас, і за фізіономіями, які ледь стримувалися, щоб не розреготатися, зрозуміла, що всі вони знають, де вона.

– Віддайте, будь ласка, мою подушку, – сказала Еля в порожнечу.

Вона сідала на стілець, а той з нестерпним болем вп’явався в неї. Хотілося вбити цей біль криком, але не можна було кричати. Еля заплющувала очі і хапалася пальцями за парту, переносячи частину тиску на них. Коли дівчина розплющила мокрі від болю очі, то бачила задоволені фізіономії, що насолоджувалися її слабкістю. Болем ворога. Перешіптування і спрямовані на неї пальці.

Рани гоїлися довго. Минули роки. Вона так само сиділа одна за партою, її ніколи не брали з собою в компанію, тільки штовханів і підніжок поменшало, оскільки вони давно зробилися чимось буденним, а отже – нудним. Еля була привидом, на якого спершу полювали, а потім не зважали. Батько не працював, все частіше не ночував удома, повертався після довгих запоїв у подертому і пропахлому сумішшю сечі і горілки одязі.

Він намагався не зустрічатися з Елеонорою поглядом. А якщо це траплялося, то його очі спалахували злістю, а губи ворушилися, вимовляючи якесь слово. Одного разу це сталося знову, і він довго дивився на неї, шепочучи під ніс щось, витягаючи губи вперед, а потім розводячи в сторони, відкриваючи на огляд криві жовті зуби. Наступного дня він виніс із будинку усе цінне, дістав із горища сумочку з запасами грошей на чорний день, забрав свої речі і поїхав. Більше його не бачили в селищі. Мати голосила через батька, гроші, стискала губи, дивлячись на Елеонору, і говорила одну фразу:

– Усе ж могло бути інакше.

Це був її п’ятнадцятий день народження. Вона просто пам’ятала цей день. Знала, що привітань не дочекається. Для неї це був звичайний день, який деякі люди чомусь вважали за потрібне наповнювати запрошеними, а ті, запрошені, відповідати подарунками і привітаннями.

У класі ніхто не пам’ятав про її день народження, тож вона просто прийшла і сіла на своє місце, як завжди. Утім, цей день таки виявився незвичайним. Її однокласник Паша прийшов не один, а з якимось іншим старшим хлопцем. Коли до класу ввійшов учитель, Паша сказав:

– Це мій старший двоюрідний брат Олексій. Він приїхав із Києва в гості і ввечері їде. Можна він посидить на уроках?

Олексію дозволили залишитися, і, звісно, він був головним об’єктом уваги. Його обступили на перерві, ставили запитання, а він, мов зірка, віджартовувався, викликаючи захоплений сміх. Виявилося, що він уже студент, навчається на першому курсі і вирішив на кілька днів залишити університет, щоб відвідати родичів.

– Слухай, Льошо, а як ти вважаєш, хто в нашому класі найкрасивіший? – кокетливо запитала одна з однокласниць.

Олексій гмикнув, обвів уважним поглядом присутніх, подумав, впевнено кивнув головою і сказав: «Вона!» – витягуючи вперед довгий вказівний палець.

Усі заходилися шукати очима ту, на яку було спрямовано Олексієву авторитетну думку. Незадоволений гомін рознісся по класу, коли вони всі втупилися в Елеонору. А потім багато хто здивовано звів брови, немов бачив її вперше.

Пряме темно-русе волосся спадало на плечі, стрункість витончено поєднувалася з величезними блакитними очима і вольовим ротом. Ніби нова людина раптово з’явилася в їхньому класі. Хтось невдоволено хитав головою, намагаючись знайти у цьому образі вади. Десятки жіночих очей з ненавистю розглядали її обличчя і фігуру. У повітрі виникла напруга тиші, якої Еля так боялася. Та хтось першим вимовив незначущу фразу – і всі з радістю переключилися на обговорення іншої теми, зрідка кидаючи на Елеонору косі погляди.

Звичайний шкільний день завершився. Елеонора зібрала підручники і, не поспішаючи, рушила додому. Їй вистачило б і десяти хвилин, але зазвичай цей шлях займав удвічі довше. Дівчина намагалася розтягнути його, адже то часто були найщасливіші моменти її дня.

Вийшла зі школи і вдихнула свіже повітря вулиці. Спустилася зі шкільного ґанку, намагаючись не наступати на лінії між бетонними плитами, з яких були зібрані щаблі. Чому не наступати? Та просто так. На щастя. Рушила додому, роздивляючись дорогою кожну зміну, кожен прояв життя, що відрізняє сьогоднішній день від вчорашнього. Ось шугнув сірий кіт, ось голуб діловито вишукує крихти хліба на асфальті, ось стара бабуся, сильно припадаючи на одну ногу, шкандибає через дорогу. А ось сухий прив’ялий листок на асфальті. Вчора його тут ще не було. Ось він злетів, потурбований диханням вітру і закружляв у витонченому, але короткому танці.

Можна підняти руку вгору і чекати, поки пальці торкнуться листя гілки дерева, що нахилилася. Можна мружитися від відблисків сонця, що вийшло з-за хмар. Можна йти так, ніби танцюєш, ковзаючи по грубому асфальту, як по гладкому паркету. Можна уявляти себе дорослою і незалежною. Самостійною. Однією, але не самотньою. Однією, але тією, яка сміливо дивиться в очі інших і не бачить у них глузування. І ось вже біля самого будинку хотілося максимально прискорити всю цю частину життя з батьками, школою і дитинством й одразу потрапити туди, де не буде цього всього. Далі скрипіли вхідні двері – і Елеонора робила крок до погано освітленої вітальні.

Але сьогодні все було не так. Вона встигла звернути з головної вулиці до провулку, що вів до її будинку вузькою й безлюдною дорогою, аж раптом відчула, що тут є хтось іще. Елеонора злякано обернулася і побачила, як до неї наближається сірий Daewoo Lanos. Вона відійшла вбік, пропускаючи автомобіль, але той знизив швидкість і зупинився біля неї. Водійські двері з тонованим склом відчинилися – і звідти з’явилася чоловіча постать у шкіряній куртці з піднятим коміром. Вона впізнала Па­шиного брата Олексія, який вийшов з машини, наблизив­ся до неї впритул і вимовив:

– Привіт, красуню! Не хочеш покататися?

– Ні-ні, дякую, мені додому треба, – затинаючись, пробелькотіла вона.

– Так зарано ще додому, – сказав він, підходячи до неї впритул, нависаючи своєю важкої фігурою.

Вона відчувала його палюче дихання на своєму чолі. Плечі звело від напруги, а подих немов пробивався крізь щільну стіну.

– Мені треба йти, – прошепотіла Елеонора і спробувала розвернутися.

– Стривай, я ще не закінчив з тобою говорити, – грубо сказав він і вп’явся сильними пальцями в її шию. – Я ще не закінчив.

Вона побачила, як задні дверцята машини від­кри­ваються, а сильний поштовх направив її у них. Вона ловила руками повітря, очікуючи падіння, але сильні чоловічі руки піймали її й різким рухом спрямували до салону автівки. Від несподіванки вона навіть не кричала. Її поклали на чиїсь чоловічі коліна і притиснули з силою до них. Лише коли двигун заревів і машина, вискнувши, рушила з місця, дівчина закричала. Одразу важкий кулак із силою опустився на її голову. А потім щось обвило її, а навколо шиї затягнулася петля. Вона відчула себе так, ніби водою потрапила під воду. Десь далеко її-не-її рука спробувала звільнити обличчя від цієї страшної маски, але натрапила на ковзку перешкоду.

«Вони надягли мені на голову пакет», – подумала Еля. Повітря закінчувався, легені були готові вибухнути і розплескатися.

«Я зараз помру», – злякалася вона.

«Помру», – подумала ще раз, але було вже не так страшно.

«Уже», – подумала вона і провалилася. Сила тяжіння зникла, вона летіла слабко освітленим тунелем так швидко, що не могла розібрати нічого навколо. Раптом світло згасло, тунель сповнила темрява. Холод пронизав її тіло, дівчина розплющила очі.

Перше, що вона побачила, – чоловіча долоня, яка повільно наближалася до її обличчя, стаючи величезною. Рука досягла її щоки – і голова різко метельнулася вбік, а з очей бризнули сльози.

– Прокинулась сучка, – почула вона голос вдалині.

І відчула біль. Тунель зник, з’явилися знайомі відчуття важкості рук і ніг. Біль наростав у міру того, як всі почуття поверталися до неї. Спробувала поворушити пальцями на руках, вони здригнулися і вчепилися в якусь вологу шорстку тканину. Вона розплющила очі. Фіолетові кола на темному тлі пропливали перед нею. Голова розколювалася від болю, і дівчина заплющила очі в надії, що біль стане меншим. «Де я, що сталося?» – питала вона себе – і спо­гади повільно поверталися.

Вона здригнулася і підвела голову. Над нею в напівтемряві схилилися три чоловічі фігури. Еля обвела їх поглядом, упізнавши в них однокласників Володю і Пашу та Пашиного брата Олексія. Усі вони з посмішками спостерігали за нею.

Елеонора спробувала зрозуміти, де перебуває, по­крутивши головою. Вона лежала на купі якихось мішків, набитих камінням. Напівтемряву приміщення розбивало тьмяне світло запилюженої лампочки. Можливо, колись тут і жили люди, але тепер лише тиша і вогкість населяли цей будинок. Звідкись одлунювало монотонне крапання води.

Елеонора спробувала підвестися, але отримала по­штовх – і знову опинилася на мішках.

– То що, дівчинко, – промовив Олексій. – Хочеш, щоб тебе перестали в класі зневажати? Чи хочеш, щоб твоє життя було гірше, ніж у пеклі?

– Я хочу додому, – сказала Елеонора.

– Підеш, підеш додому, – почула вона напружений голос Володі. – Навіть на таксі поїдеш. Одначе спершу зробиш для нас дещо.

– Відпустіть мене, – твердо і спокійно наполягала Елеонора.

– Ага, зараз ти нам зробиш приємно – й одразу відпустимо, – Паша схилився над нею, важко дихаючи.

Важко дихаючи, він потягнувся рукою нею і грубо схопив її за груди.

– Ого, – вимовив він. – Непогано.

Його пальці грубо мацали її, стискалися і послаблювали хватку. Потім він почав розстібати ґудзики на її блузці. Еля не видавала ані звуку, тільки напружилася всім тілом. Пашині пальці спершу акуратно розстібали ґудзик за ґудзиком, але, щойно він відвів комір сорочки і побачив щільно обтягнуті бюстгальтером груди, то зі звірячим гарчанням смикнув поли блузки в різні боки, розриваючи тканину і зриваючи ґудзики.

Цієї миті Елеонора різко змахнула рукою – і її ма­ленький кулачок вдарив Пашу у кадик. Хлопець глухо скрик­нув і перекинувся на бік, хапаючись за шию і ловлячи ротом повітря.

Вона спробувала схопитися на ноги, та цієї ж миті отримала сильний ляпас від Олексія. Хлопець нахилився і підняв якусь склянку із рідиною.

– Дивись, суко, тут соляна кислота, я зараз відкрию її – і пара крапельок впаде на твоє прекрасне личко. Хоча, знаєш, тоді воно вже навряд чи комусь здасться таким.

– Ні, – почула Еля прохальний голос, не відразу розуміючи, що це говорить вона сама.

– То що, будеш ще пручатися?

Вона мовчала і бачила, як його рука повільно відкручує кришку на банці.

– Ні, – знову пролунав десь осторонь її голос, позбавлений усіх фарб.

– Дивись, не жартуй зі мною, – продовжував він, відкидаючи кришку в бік і тримаючи банку просто над її головою.

Цієї миті двері будинку злегка скрипнули, змусивши всіх здригнутися. Банка в руці Олексія на коротку мить нахилилася, він спробував відновити рівновагу, але було вже пізно. Важкі краплини зірвалися вниз і летіли на Елине обличчя, яке вона не могла закрити заламаними за спину руками. Жах застиг в її горлі. Зараз ці краплі пропалять шкіру, пройдуть далі, залишаючи за собою невідновні рани, зараз біль заволодіє всім її тілом, зараз кожен атом тієї істоти, яку батьки назвали дивним іменем Елеонора, здригнеться від нестерпного болю.

Нічого не сталося... Вона розплющила очі в божевільній упевненості, що час розтягнувся, як то буває в моменти найгострішого жаху, і зараз вона побачить застиглі в повітрі краплі. Не побачила нічого, Але не було нічого. Не було болю, і лише вода чи сльози сповзали по щоках.

– От чорт, – вилаявся Олексій, зітхнувши, подивився на банку в руках і виплеснув її вміст убік під ноги Паші.

Той наполохано відскочив, а Олексій зареготав:

– Та це ж вода!

Вони всі троє заходилися реготом. Еля дивилася на ці усміхнені обличчя, на простягнуті в її бік пальці, і її наповнювала ненависть. А коли це почуття заповнило її вщент і вихлюпнулося за край, вона з диким криком схопилася на ноги, з неочікуваною силою відштовхнула Пашу і кинулася до дверей повз отетерілих хлопців.

Важкі двері зі скрипом звільнили їй прохід, куди вона пірнула, коли чіпка рука вже хапала її за плече. Вона бігла старим садом біля покинутого будинку, сподіваючись, що рухається в потрібному напрямку.

А ззаду до неї невпинно наближалося важке чолові­че дихання. Вона підняла погляд і побачила стару яблуню – суху, вже не здатне плодоносити, що самотньо стояла посеред двору, розкинувши в боки скорчені гілки. З останніх сил додала швидкості, добігла до дерева та без роздумів почала дертися на нього, чіпляючись за кору і гілки та піднімаючись усе вище.

– Он вона! – почула крик ззаду, але він додав їй сили рухатися швидше.

– Оце дурепа! Думаєш, ми тебе не зможемо дістати звідти?

– А давайте струсимо її, як яблуко, – запропонував хтось, а інші заіржали у відповідь.

Вони обхопили стовбур і почали розгойдувати, але дівчина відчайдушно продовжувала лізти до самого верху. Ще трохи, ще трішечки, ще вгору, далі від землі.

Голоси на землі віддалялися, і це додавало сил. Аж раптом суха гілка під ногою тріснула, Еля втратила рівно­вагу, сплеснула руками, намагаючись вхопитися за іншу гілку, але та була затонкою і лише трохи сповільнила рух, а потім вислизнула з рук.

Дівчина летіла вниз і бачила крізь гілки, що хиталися, прощаючись із нею, сіре небо.

«Усе!» – це слово виникло в її голові в момент уда­ру об землю. Так, усе закінчилося. Прийшов біль, найстрашніший і найрізкіший біль у світі. Спалахнуло світло, найяскравіше сліпуче світло. І згасло.

Вона не знала, що відбулося потім. Здавалося, що в якомусь іншому житті вона підняла свої важкі повіки і відкрила очі. Голова була чиста від спогадів, а думки насилу пробивалися крізь стіни порожнечі.

Білу стелю розрізала навпіл довга тріщина, а затхле повітря сповнювали незнайомі запахи. Страшенно хотілося пити.

Еля покрутила шиєю і зрозуміла, що лежить. Спробувала сісти, але не змогла. Зусилля відгукнулося болем, який пронизав усе тіло і зупинився в спині.

– Ну що, прокинулася? – почула низький жіночий голос.

Із зусиллями, тамуючи біль, Елеонора повернула го­лову. Зображення тремтіло і розпливалося, доки вона не зібрала його зусиллям волі в одну картинку. На сусідньому ліжку лежала немолода повна жінка із загіпсованою но­гою.

– Наркоз відходить, – продовжувала жінка. – Як почне боліти – кричи голосніше, клич лікарів.

– Що зі мною? – перелякано спитала Елеонора.

– Перелом хребта, – байдуже повідомила жінка. – Молися, щоб зрісся правильно. Молода ж іще.

Еля заплющила очі. Звідкись із глибин пам’яті поверталися спогади. Хотілося відбитися від них і заснути знову, але вони знаходили щілинки, обходили стіни і поверталися до неї, змушуючи корчитися від душевного болю, що мучив набагато більше, ніж фізичний.

Одного дня зі школи прийшла класна керівниця. Найімовірніше, аби витримати якісь формальності. Вона виголосила якусь заздалегідь заготовлену промову, залишила пакет із фруктами і пішла.

«Я ніколи не зможу ходити», – дзвеніло в Елеонори в голові, і слова вчительки здавалися такими непотрібними і зайвими.

Приходив міліціонер у формі, щось розповідав їй, а потім вона механічно підписала якийсь папір, чим викликала його радість. І після цього він швидко пішов.

Мама приходила щодня. Сідала поруч і тримала за руку. Коли на вулиці йшов дощ, він стукав краплями по металевому підвіконню. Мамина рука і дощ на вулиці. Хотілося, щоб нічого не змінювалося в цій картині. Та дощ закінчувався, а мама йшла, і все ставало іншим.

Одного дня Еля зрозуміла, що може дійти до туалету сама. Не ходити під себе в це бридке судно, а дійти до туалету. Вона повзла по стіні, а по щоках котилися сльози болю і щастя. Ноги з ослаблими м’язами зрадницьки тремтіли, але вона знала, що зможе.

Вона пропустила в школі понад півроку і мала зали­шитись на другий рік у тому ж класі. Новий навчальний рік зустріла в новій школі.

Іноді бачила своїх однокласників на вулиці, але вони або дивилися в інший бік, або робили вигляд, що не бачать її, або говорили: «Привіт», – і прискорювали крок.

Їй було байдуже. Вона дивилася крізь них і йшла далі. Іноді шукала у собі ненависть до тих, хто спричинив їй стільки болю. Натомість знаходила байдужість.

Вони з мамою стали ближчими. Разом із батьком їх дім покинули напруга, страх і розчарування у долі. Вони з мамою сиділи поруч і чекали, коли настане новий день їхнього життя.

Новий день одного разу приніс новий біль. Мати висихала і скаржилася на болі. Швидко старішала і втрачала вагу. Та робила це так тихо і непомітно, що все це здавалося не таким уже й важливим.

Це був рак. Він пустив своє коріння глибоко і вже з незримого супутника перетворювався на володаря. «За що, Господи?» – якось сказала мама, але потім застигла, зітхнула, ніби вибачаючись, і нахилила голову.

Потрібні були гроші. На ліки і на хіміотерапію, на те, щоби жити, незважаючи ні на що. Грошей не було. Вони продали все, що могли продати, але грошей вистачало лише на найближчі кілька тижнів.

Тож коли Елеонорі виповнилося шістнадцять, а до закінчення дев’ятого класу залишалося ще два місяці, вона зібрала сумку з речами і поїхала до Києва. Вона пам’ятала, як її батько частенько буркотів, що Київ забрав усі гроші і живе у розкоші. Їм потрібні були гроші, і вона приїхала по них. На виході з вокзалу стояли жінки і пропонували квартири й кімнати в оренду. Вона дізналася ціни і похитала головою. Цього вона не могла собі дозволити. Ночувала на вокзалі, клала голову на сумку з речами. Вранці прослизала в туалет і намагалася хоч якось привести себе до ладу. А вдень бродила містом і заходила в різні двері, запитуючи, чи не хочуть її взяти на роботу. Над нею сміялися і викидали геть. Вечорами вона сиділа біля Володимирського собору і слухала затихання міського гомону. А коли ставало темно і холодно, плелася до вокзалу.

Загалом їй щастило, адже міліція, ганяючи бездомних і повій, обходила її стороною. Та якось до неї підійшла дівчина з яскраво нафарбованими губами і з ходу заявила:

– Слухай ти, красаво, я тебе тут примітила, ти хто така?

Не дочекавшись відповіді, дівчина продовжила:

– Це моя територія, тож знай: якщо ти мені клієнтуру збиваєш, то дивися, порву на клапті. Мене Катериною звати. Тебе як?

– Елеонора.

Катерина голосно розсміялася:

– Судячи з імені, точно конкурентка. Пам’ятай, що я стежу за тобою.

– А в чому ми можемо конкурувати? – запитала Еля.

– У сексі за гроші, – відповіла Катерина, скривилася, погрозила маленьким кулачком Елеонорі, розвернулася, клацнула підборами об бетонну плитку та пішла.

Минуло ще два дні, протягом яких Елеонора читала оголошення на стовпах, дзвонила, заходила і всюди зустрічала недовірливе здивування, стиснуті у докорі губи і відповіді: «Ні!»

Вона зателефонувала мамі. Та мовчала в слухавку, але в цьому мовчанні неможливо було не прочитати: «Гроші скінчилися».

Грошей більше немає. Елеонора прийшла до Катерини, єдиної людини, чиє ім’я вона знала в цьому місті. Та стояла на своїй звичайній точці неподалік від вокзалу, прогулюючись і заглядаючи у вікна машин, які збиралися від’їжджати.

– Мені потрібні гроші, – твердо сказала Елеонора.

– І..? – здивовано і з запитанням вимовила Катерина, упираючись долонями в стегна.

– Мені. Потрібні. Гроші, – вимовила ті ж три слова Елеонора.

– Скільки?

– П’ятсот доларів.

Катерина присвиснув і оцінююче оглянула Елеонору.

– Сама не знаю, навіщо це роблю, але поїхали, – сказала вона, впевнено взяла Елеонору трохи вище ліктя, поволокла до найближчого таксі, назвала адресу, і вони рушили в дорогу.

Теплий весняний Київ привітно махав їм у вікна. Катерина набрала чийсь номер і пошепки, поглядаючи час від часу на Елеонору, пояснювала щось у слухавку мобільного телефону. Вони заїхали у двір будинку і вийшли. За кілька хвилин у цей двір в’їхав великий чорний автомобіль, з якого виліз бородатий чоловік з неприємним обличчям і пронизливим поглядом. Він підійшов до них, уважно оглянув Елеонору з ніг до голови, фамільярно взяв за підборіддя, підвів голову і заглянув у вічі. Схоже, залишився задоволений побаченим, тому що гучно сказав:

– Угу.

А трохи згодом додав:

– Коли готова працювати?

– Сьогодні, – відповіла Еля і додала після невеличкої паузи. – Мені треба п’ятсот доларів.

– Бач яка швидка, – обурився бородань. – Стільки ти при гарній роботі за два тижні зробиш.

– Мені потрібно сьогодні, – сказала вона. – У борг.

Так вона стала київською повією.

Секс за гроші здався їй чесним. Катерина пояснила, як потрібно поводитися, аби клієнт заплатив їй більше, ніж належить. Ці чайові можна було залишити собі повністю, а половину стандартної такси вона віддавала бородатому чоловіку, який так і не сказав, як його звуть.

Еля подзвонила матері і сказала, що знайшла роботу. Вони не бачилися, спілкувалися лише телефоном. Мати не питала, що це за робота, ніби боячись дізнатися правду.

Коли з’явилися гроші, лікування раптом здорожчало. Лікарі виписували все новіші й ефективніші ліки, призначали все дорожчі процедури. У їхніх голосах з’яви­лися увага і надія. Вони наводили нові вдалі приклади, обґрунтовували їх і знову просили грошей. Більше, ніж минулого разу.

Раз на два тижні вона приїжджала до матері, щоб оплатити борги і залишити грошей на майбутнє лікування. Вона проходила знайомими вулицями, заходила в свій дім і розуміла, що не повернеться сюди за жодних обставин. Усе це містечко здавалося їй декорацією до невдалого спектаклю.

Вона тримала матір за руку і думала, чи любить її. Слово «любить» натикалося на гладке дзеркало, відбивалося і відлітало кудись назад і вбік, ховаючись у невідомому напрямку. Це не було любов’ю, це просто було життям: млосні погляди чоловіків, їхні грубі доторки, їхнє бажання володіти, їхній момент перемоги і майбутня байдужість. Бажання змити з себе справжню картину, закрити її потоками теплої води, що падала з душу на голову. Життям були складені на журнальному столику купюри, які пройшли через десятки або сотні рук і опинилися біля неї. Життям були лікарі та її матір, яку роз’їдала зсередини страшна хвороба. Якби це все раптом зникло – це означало б, що життя закінчилося.

Літо змінило весну, осінь вкрила позолотою землю, зима обпекла холодом, і настала нова весна. Елі завжди здавалося, що Новий рік посеред зими – це якесь дивне непорозуміння, адже рік може починатися лише навесні.

Клієнти були різними. Одні відводили очі, наче со­ромлячись. Інші намагалися зробити їй боляче, але з часом вона навчилася їх розпізнавати і відразу ж заявляти, що ніякого садизму не потерпить. Треті заводили задушевні розмови. Четверті пропонували витягнути її з «цього болота», пропонуючи роботу помічником або секретаркою. П’яті ставали кимось на кшталт «постійних клієнтів», але їх було небагато, адже більшість чоловіків отримували фізичне задоволення при моральному розчаруванні.

Вона лише похитувала головою, відкидаючи всі пропозиції, брала гроші за виконану роботу, одягалася і йшла.

З настанням весни хоча б раз на тиждень Елеонора приходила до Володимирського собору, сідала на лавочку і слухала його. Дивилася на людей, які заходять усередину і виходять за якийсь час, хрестячись на прощання. На молоді парочки, на зграйки голубів, які шумно злітали і кружляли навколо.

Вона жодного разу не заходила всередину, боячись зруйнувати той внутрішній спокій, який відчувала в цьому місці. Казала собі, що побуває там всередині пізніше, малюючи подумки картини, що там її зустріне.

Дні тягнулися за днями, і знову прийшла зима.

Якось Еля зателефонувала додому матері. Це був звичайний дзвінок у звичний час. Але спершу довго не встановлювалось з’єднання, а потім із другої спроби відразу без гудків якийсь незнайомий чоловічий голос різко увірвався в її життя:

– Алло!

Елеонора хотіла покласти слухавку, вирішивши, що помилилася номером. Але цього бути не могло. Вона була впевнена, що дзвонить додому.

– А мама вдома? – вимовила вона.

– Ніна Олегівна – ваша мама? – спитав її голос.

– Так, – відповіла вона.

– Коли зможете бути вдома? – запитав голос.

– Завтра.

Виникла пауза. З трубки доносився шорсткий моно­тонний гул.

– Приїжджайте завтра, – наказав голос, і залунали ко­роткі гудки.

Їй не потрібні були зайві пояснення. Вона знала точно, що мама померла. Еля заплющила очі і голосно закричала. Її голос поволі тихішав, виснажуючись, піднявся догори і затих. Вона померла.

Елеонора увійшла всередину Володимирського собору і зупинилася. Усередині панували тиша, прохолода і спокій. Вона купила маленьку свічку і пішла вглиб собору. Зображення святих байдуже дивилися на неї. Дівчина зупинилася і звела очі на величезне зображення над іконостасом. Жінка, що випромінювала любов, тримала в руках маленьку дитину. Елеонора звернула лівіше і зупинилася перед запаленими свічками. Вона запалила від них свою і поставила поруч із іншими. Потім провела над полум’ям рукою. Вогонь відступив, завагався і згас, а маленька сльоза воску покотилася вниз по свічці.

До неї підійшла стара згорблена жінка, вказала рукою на коротку спідницю, щось невдоволено пробуркотіла і випростала свій сухий кістлявий палець у напрямку виходу.

Елеонора слухняно залишила собор і пішла геть. Вона навмисно вибирала вулиці, яких не знала, і блукала ними. На одному з провулків усміхнені молоді люди роздавали листівки і заговорювали з перехожими.

– Приходьте на нашу проповідь, – вимовив рум’яний хлопець, простягаючи їй брошурку і вказуючи всередину двору. – Початок тут вже за десять хвилин.

Елеонора слухняно попрямувала у вказаному напрямку, пройшла всередину старого будинку і опинилася у великому світлому приміщенні, заставленому лавками та стільцями.

– Верхній одяг можна залишити тут, – вказала на довгий ряд вішаків літня жінка.

Елеонора кивнула, зняла з себе довге пальто, при­чепивши його за гачок на пластмасову вішалку, і пішла вглиб у пошуках вільного місця.

Люди оберталися на звук її кроків і невдоволено оглядали з ніг до голови. Їхні погляди піднімалися від високих чорних чобіт до струнких ніг, щільно обтягнутих колготками, до короткої темно-коричневої вовняної спідниці з широким блискучим чорним поясом, вище до смужки живота між спідницею і блакитним светриком, який повторював контури тіла, потім ще вище – до правильних акуратних, чітко окреслених грудей з сосками, які випинались навіть через светр, до довгої красивої шиї, м’яких вуст, великих очей із затуманеним поглядом і косого чубчика, який спадав на гладеньке чоло. Із цим рухом догори їхні погляди обпалювали її все сильніше.

Вона побачила вільний стілець і сіла на нього.

Хвилин за десять усміхнений чоловік у чорному костюмі з’явився на сцені, піднімаючи вгору руки.

– Вітаю Вас, брати і сестри, – сказав він, починаючи проповідь.

Спершу він м’яко й розсудливо розмірковував про те, як важливо, що всі присутні опинилися тут, що їх сюди привів Бог і що їм, а не іншим, судилося докопатися до найважливіших істин буття, і в цьому є великий знак.

Аудиторія задоволено кивала, час від часу вигукуючи: «Амінь».

Проповідник взяв паузу, дочекався цілковитої тиші, зробив загадковий вираз обличчя і повільно гуркотливо вимовив, переможно охоплюючи поглядом зал:

– Якщо є хто-небудь тут, за ким немає гріха, то нехай підніметься.

Переможно похитуючи головою, він оглянув своїх слухачів, які втупилися в підлогу. Раптом здивування позначилося на його обличчі. Його погляд зустрівся з Елеонорою, яка підвелася. Він зніяковів, очікуючи, що ця мана зникне, а молода, зухвало одягнена дівчина просто вийде з зали, зрозумівши, що її шлях до Бога ще не почався. Натомість вона впевнено дивилася на нього, ніби запитуючи: «Так, це я, і що ж ви хочете сказати мені?»

– Брати і сестри, одна людина, присутня тут із нами, вважає, що вона безгрішна, – глузливо промовив про­повідник, докірливо похитуючи головою.

Глухий грізний гомін прокотився залою. Люди обер­талися і дивилися на Елеонору. Проповідник впевненим кроком попрямував до неї, взяв за руку і повів на сцену. Коли вони стояли поруч, він вказав на зображення розі­п’ятого Ісуса Христа, потім перевів руку, спрямувавши її на Елеонору, опустив униз пальці, приковуючи увагу публіки до струнких ніг у колготках, і продовжив:

– Він був безгрішний, – він знову вказував на зо­браження. – І вона?

Проповідник закрив обличчя рукою, ніби прикриваючи його від ганьби. Почувся гомін докору. Люди шипіли і погрожували дівчині кулаками, невдоволено пере­шіптувалися і щось вигукували на її адресу.

Проповідник підняв руку вгору – і голоси стихли.

– Будьмо милосердні, брати і сестри! Йди, блудна вівце Господа нашого Ісуса. Молися про прощення гріхів своїх. І ми помолимося за тебе. Йди. Щоб прийти, коли будеш готова визнати гріхи свої. Його двері завжди відкриті для тебе. Йди.

Вона йшла поміж цих людей. Вони були щасливі. Вони раділи тому, як низько вона впала. Наскільки вищими за неї були вони. Вона йшла і дивилася в очі сидячих людей. І останнє, що прозвучало їй в спину:

– Сучка.

Еля подивилася на мене і промовила:

– Спасибі.

– За що?

– За чай, за те, що слухав, – вона позіхнула і заплющила очі. – Мені час іти.

Я кивнув головою.

– Ти весь час мовчиш, – сказала вона. – Розкажи мені щось. Можна я приляжу, зовсім ненадовго?

Вона вказала на застелений покривалом диван.

– Так, звісно, – погодився я. – А я що-небудь розповім.

Еля прилягла і витягнула свої стрункі довгі ноги.

– Ти дуже гарна.

Вона невдоволено зморщила ніс у відповідь на ці слова і прикрила очі:

– Розповідай.

– А що ти хотіла б послухати?

– Коли я була маленька, в мами не вистачало часу, щоб почитати мені казки. Вона лише зрідка це робила, та й то думала, що мені нецікаво. Але ж як я їх любила насправді!

– Добре, – відповів я.