Лише секунда

Лист

Привіт, Андрію!

Якщо пощастить, мій лист все ж спроможеться діста­тися України. І зараз ти починаєш читати його. Хоча, якщо і ні, то теж нічого страшного.

Після нашої розмови з тобою я прочитав «Щоденники мотоцикліста» Че і зрозумів, що якби він не поїхав у ту саму подорож, то і життя його склалося геть інакше, а революція на Кубі зазнала би поразки.

Мені видається, що він відчув якийсь знак, після якого всі сумніви в його житті на деякий час випарувалися. Звісно, потім вони поверталися, але це було не так уже й важливо, адже він вже йшов іншим шляхом.

І тоді я вирішив, що ти є для мене передзнаком. Тільки тому я й пишу тобі, мені здається, що передзнаку потрібно щось повернути і стати передзнаком для нього самого.

І я хочу розповісти тобі про знак, який отримав.

Я був удома і рахував секунди, які мали минути до наступного поїзда метро, коли все навколо задеренчить, застогне дідусь на ліжку і забігають по квартирі собаки.

Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один, нуль.

Нічого не сталося. Гаразд. Ще раз.

Вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один, нуль.

Нічого.

Востаннє...

П’ять, чотири, три, два, один, нуль.

Ложки і тарілки не деренчали. Дідусь мовчав. І навіть собаки, здається, чекали чогось, не бігаючи і не гавкаючи.

Я підійшов до дзеркала й подивився на своє відо­браження. І раптом зрозумів, що посміхаюся. Це було так дивно. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє бачив свою посмішку в цьому дзеркалі. Напевно, коли був маленьким, бабуся намазувала мені батон маслом і варенням, а тато з мамою обіймалися.

Цілу годину того дня тривала тиша. А потім все повернулося і зробилося таким, як і раніше. Метро, собаки, дідусь...

Увечері прийшла мама і розповіла, що хтось впав на рейки. Вочевидь вирішив скоїти самогубство і кинувся під потяг метро.

Напевно, ця людина втратила себе в житті, але я був нескінченно вдячний тому щастю, яке вона принесла мені своєю смертю.

Вночі я зібрав свої речі в рюкзак, забрав ті гроші, які прислав батько для оплати навчання, написав у записці, що їду до нього, і пішов. Не думаю, що мама телефонуватиме батькові та перевіряти це. Здається, їй теж потрібне нове життя.

Спасибі тобі, Андрію. У світі майже сім мільярдів людей, і шансів, що ми з тобою перетнемося ще раз, не так багато. Проте все ж вони є.

Тож до побачення.

Я закінчив читати листа і зазирнув у конверт. Там була ще маленька листівка. Вона зачепилася за папір всередині, і мені ніяк не вдавалося витрусити її. Нарешті вона випала на асфальт, і я підняв її. З листівки на мене дивилася мавпа, що сиділа на білій буддистській ступі, на задньому плані виднілися засніжені вершини гір. «Kathmandu», – прочитав я в правому нижньому кутку…

– Ваш салат, – голос офіціанта змусив мене здригнутися й різко закрити щоденник.

На величезній білій тарілці красивою гіркою, оточеною хвилястим бордовим колом з малинового соусу, височіло моє замовлення. Я взяв виделку і поклав шматочок качки в рот. Це було надзвичайно смачно, і я відразу ж заходився рахувати, скільки ще таких шматочків лежить у тарілці, щоби розподілити їх рівномірно у міру того, як буду їсти салат. Останній шматочок мав бути найсмачнішим.

Я озирнувся і оглядівся. Чоловік у темних окулярах і жінка середнього віку за одним столом. Хлопець стукає пальцями по білосніжній скатертині – за іншим. Навіщо чоловікові ці темні окуляри? Якщо він так не любить яскравого світла, то варто було пошукати інше місце. Хлопець нетерпляче совається на стільці. Напевно, його дівчина запізнюється на зустріч. Не будеш же мерзнути на вулиці, якщо це побачення вже далеко не перше.

Чоловік у темних окулярах низько нахилявся до тарілки, а потім підняв її ближче до рота. Виделкою підштовхував до себе овочі і консервовані гриби. Відкривав рот – і вони падали в нього. Неслухняний гриб усе ніяк не бажав опинитися в роті, ковзав і ухилявся, в якийсь момент, будучи вже на самому краю тарілки, похитнувся, але повернувся назад.

Зі сторони це виглядало непривабливо. Доросла людина, яка з відкритим ротом намагається закинути в себе салат із тарілки. Я побачив, як хлопець несхвально і майже з огидою дивиться на чоловіка в темних окулярах. Цікаво, у мене самого такий самий вираз обличчя? І все ж, навіщо він їсть отак? Адже це неприємно і непристойно.

А може, він сліпий? Та ні, здається, на ньому звичайні окуляри від сонця, деякі їх носять і взимку. Просто окуляри з затемненими скельцями. І взагалі він дивиться, повертає голову. Коли він до мене в профіль – я бачу, як він кліпає очима. Хіба сліпий кліпає?

Я продовжував стежити за чоловіком. Жінка, яка була з ним, ніжно дивилася на всі його дії. У неї не було ані краплини осуду. Вона простягла руку і погладила його.

Мені більше не треба було розуміти нічого. Так, я знав, що у нього проблеми із зором. Може, залишилося десять чи двадцять відсотків. Він бачить обриси і контури. Він зауважує рух. Він навіть може взяти свою тарілку. Але він не бачить вісімдесят чи всі дев’яносто відсотків того, що навколо нього.

Він не бачить, наскільки дорогим він є для цієї жінки. Втім, хіба це потрібно бачити? На його обличчі легка посмішка, він захищений і вільний. Завдяки їй. Він чує її голос, відчуває тепло її руки, і що йому до того, що можу подумати я чи той хлопець? Йому байдуже, що ми думаємо про нього, коли він поруч із нею. Я не знаю нічого про їхню історію та про їхнє життя. Гадаю, що ніколи й не дізнаюся.

Вони просять рахунок, і вона розплачується. З її обличчя я бачу, що це було дорого. Дорожче, ніж вона розраховувала.

– Вам сподобалося? – питає офіціант.

– Так, дуже, – відповідає жінка, і я їй вірю.

Я сиджу і копирсаюся в своїй тарілці. Навряд чи мені сподобається так само сильно.

Вони встають і йдуть. Вона тримає його під руку, а він уважно дослухається до кожного її руху.

Я дивлюся на свій салат і відчуваю, що більше не голодний. Що можна залишити його на деякий час і прочитати ще трохи.