Лише секунда

Щоденник. Поїздка за хлібом

Ще під час навчання в університеті я влаштувався на роботу на неповну зайнятість. Півдня в університеті, півдня виконую різні дрібні доручення на посаді «поміч­ника менеджера». Попервах здавалося, що хтось відібрав у мене весь вільний час, було важко. А потім мені заплатили першу зарплату і похвалили за роботу. Я крокував вулицею додому, щохвилини перевіряючи на дотик наявність грошей у кишені, і посміхався.

З першими грошима я зрозумів, що батьківський дім для мене затісний. Я винайняв маленьку недорогу вогку квартирку на першому поверсі в обшарпаному будинку на Позняках і відчув себе остаточно дорослим і самостійним. Мама тихо голосила, вимиваючи перед новосіллям запилюжені кути мого нового житла, а батько прибивав карниз і підбадьорливо підморгував мені.

Тато подарував мені на честь закінчення університету свої старі, але з любов’ю доглянуті «Жигулі», я влаштувався на кращу роботу і відчував себе цілком матеріально забезпеченим. Ми із Сергієм сідали в мій «жигуль» і без особливої мети виїжджали за місто, просто вирушали в якесь нове для нас село подивитися тамтешнє життя або звертали на другорядні дороги, щоби поїсти бутербродів на узліссі.

– Слухай, дай покерувати трохи, – попросив якось Сергій.

– Гаразд, спробуй, – із сумнівом погодився я.

Ми помінялися місцями, і він включив першу передачу. Через секунду машина заглухнула.

– Це з незвички, – сказав Сірий і завів її знову.

Він добряче піддавав газу – і ми ривками і з ревінням двигуна прискорювали рух. Нарешті автомобіль розігнався до швидкості дев’яносто кілометрів на годину і вже плавно прямував трасою. Час від часу Сірий блимав дальнім світлом зустрічним машинам.

– Навіщо це робиш? – здивувався я. – Хіба були даїшники на тому боці?

– Ні, – відповів Сергій. – Просто мені здається, люди якось стають трохи добрішими, коли витягають в твою сторону руку і відкривають долоню. Навіть якщо й немає даїшників далі на їхньому шляху.

Бабуся померла, коли я навчався на останньому, п’ятому курсі.

Їхня з дідом квартира якийсь час була порожньою. Я міг би переїхати туди, але мені здавалося, що в цьому щось неправильне. Ніби я тільки й чекав, аби отримати це житло. Йшли місяці, я закінчив університет, але продовжував платити за орендовану квартиру.

Ситуація вирішилася якось сама собою. Господар квартири, прийшовши за черговою оплатою, повідомив, що збирається її продавати. Я пожив у ній останній місяць, зібрав речі і переїхав до свого вільного житла на Шулявці. Після молодіжного ритму Позняків тутешній контингент, здавалося, не любив будь-яких рухів, що виводять його зі звичного сонного ритму. Однак моєму самотньому існуванню це було до душі.

Якось удома закінчився хліб, і я вирішив вийти, щоби купити його. Я завжди їм із хлібом. Колись бабуся навчила мене так. Вона говорила, що завжди потрібно з’їсти за їжею хоча б шматочок хліба. І ще його обов’язково потрібно доїсти до кінця, щоб він не залишався і не доводилося його викидати.

Стояла тепла червнева погода, тому я лише взувся в туфлі на босу ногу, взяв із собою гаманець, мобільний телефон, ключі від машини та дому і вийшов з квартири. «Навіщо мені ключі від машини і телефон?» – подумав я, але вирішив не повертатися. Зазвичай перевіряю перед виходом на роботу, чи взяв ці чотири речі. Ключі від до­му – раз, ключі від машини – два, телефон – три, гро­ші – чотири. Все на місці – можна йти.

Але сьогодні мені потрібно лише спуститися вниз за хлібом, і весь набір опинився зі мною лише за звичкою. Я збіг униз на вулицю – і сліпуче літнє сонце зустріло мене відразу за дверима. Примружившись, я попрямував широкими кроками через двір. Магазин містився у сусідньому будинку. Підійшовши до нього, я впевнено смикнув двері на себе, та вони не піддалися. Повторивши автоматично спробу ще двічі, наштовхнувся поглядом на причину такого дивного факту.

«Переоблік». Стисло і максимально наповнено змістом. Зроблений від руки синьою кульковою ручкою цей напис все пояснював. Картинки у світі помінялися. У мене ж в голові уже все склалося: ось я зайшов у магазин, ось ку­пив половину батона, ось подякував продавщиці (теж бабуся навчила колись), ось вийшов із магазину, ось, примружившись від сонця, дістався до свого будинку, ось піднявся на свій поверх, ось зайшов у квартиру, ось роззувся, зайшов на кухню, налив суп. Відрізав хліб! І почав їсти. А тепер я стою перед зачиненими дверима магазину. Переоблік.

Гаразд. Ще є магазин навпроти. Зараз піду туди, а інші картинки можна залишити як є.

Я перебіг підтюпцем через дорогу, підбіг до магазину і вже з часткою невпевненості смикнув вхідні двері. «Фух!» – видихнув я, коли вони зі скрипом відчинилися. «Закривайте, будь ласка, двері! Працює кондиціонер!» – свідчив і закликав до дій місцевий напис на склі. Я увійшов у прохолодне приміщення і закрив за собою двері. «Будь ласка», – у відповідь напису тихо вимовив собі під ніс.

Дівчина за касою на міліметр зрушила голову в мою сторону, виявила краєм ока мою присутність, після чого її голова повернулася в початкове положення.

Дівчино, хіба можна бути настільки неуважною? А рап­том я грабіжник, а ви навіть не дивитесь на мене. Я підкрадаюся до вас ззаду, дістаю свій пістолет і при­кладаю до спини. Ви здригаєтеся і різко повертаєтеся, а я стискаю його сильніше і кажу: «Швидко відкривай касу!» Я намагаюся сказати це і тихо, і голосно одночасно. Точніше не голосно, а грізно. Але грізно – це означає, що має бути достатньо голосно. На підвищених тонах. Але я ж грабіжник, тому кажу тихо. Тому виходить тихо і голосно одночасно. Ви здригаєтеся і якусь секунду не можете дихати від страху. Потім покірно відкриваєте касу. Сьогодні вихідний, і грошей там небагато. Ви винувато дивитеся на них, ніби вибачаючись. Вам було б набагато спокійніше, якби грошей знайшлося побільше. «Складай гроші в кульок!» – шиплю я. У вас є два види пакетів: дешевший і дорожчий. Ви якусь секунду робите вибір і вирішуєте, що потрібно взяти той, що дорожчий. Чорний пакет, на якому сріблястими літерами написано «STAR». Починаєте скидати туди гроші з касового апарату. Пакет великий, а грошей мало. Зараз це ще більше впадає в око. Тепер вам хочеться взяти менший пакет, щоби гроші в ньому виглядали якось солідніше. Нарешті, всі гроші складено. Ви простягаєте мені пакет. Я дивлюся на вас і на простягнуту назустріч руку. Бачу у ваших очах переляк. І втому. Рука з пакетом здригається. Та не беру поки пакет, лише дивлюся. Вам важко тримати його ось так на витягнутій руці, але прибирати не можна. Рука німіє і тремтить. Дивлюся на ваше чоло, на якому виступили крапельки поту. На обличчя. Приємне обличчя. Я знаходжу його приємним. М’які губи, великі очі. Я опускаюся нижче. Довга тонка шия напружена. Мені хочеться погладити її, щоби вона розслабилася. Ви струнка. Худенька. Опускаюся поглядом нижче. З-під блузки визирає білий шматочок грудей. По-моєму, ви сьогодні без бюстгальтера. Сьогодні спекотно. Я б на вашому місці не надягав його в таку спеку. Ви розумієте, що я дивлюся на ваші груди. Ви не бажаєте, щоб я дивився туди. Ваше серце хоче вискочити. Воно калатає з неймовірною швидкістю від страху. Вам здається, що воно б’ється так сильно, що чутно навіть мені. Шум у вухах. Груди здіймаються і опускаються. Здіймаються і опускаються. Вам хочеться зупинити їх, але цього зробити неможливо. Не можна навіть поправити блузку так, щоби я не дивився туди. Вгору і вниз. Мені хочеться помацати їх. Просто доторкнутися. Простягнути руку до вас. Бачити, як вони піднімаються й опускаються іще більше. Одна моя рука зайнята пістолетом. А друга все ближче.

Нестерпне очікування дотику. Ви закриваєте очі, і на вас навалюються звуки. Свистить кондиціонер, повітря виривається з ніздрів, що розширилися від напруги, проїжджають десь далеко машини. І незнайомець глибоко дихає зовсім поруч. Глибоко. Чужі пальці торкаються шкіри шиї. Повільно проводять по ній, лоскочуть, ледве торкаючись, залишаючи тонкий слід відчуттів. Рухаються нижче і вглиб. Добираються до правої груді, стаючи впевненішими. Легенько стискають сосок і відпускають його. Гладять круговими рухами, змушуючи затверднути. А потім віддаляються від нього, залишаючись зовсім близько. Так близько, що відчувається їх тепло. Та не торкаються, просто знаходяться поруч. Аж ось на вдих сосок трохи піднімається і зустрічається з пучкою пальця. Із його м’якою ніжною шкірою. Видих. Доторк зникає, залишаючи по собі лише теплий слід. Вдих. І знову дотик. Видих. Вгору і вниз.

В мене немає більше часу, я ж грабіжник. Тож я лише простягаю ліву руку і забираю пакет у неї з руки. Він легкий і завеликий для такої мізерної суми грошей. Я повертаюся та йду до виходу. Збираюся вийти, але в мене таке відчуття, що я щось забув зробити. Повертаюся й кажу: «Дякую!» – як вчила бабуся. І виходжу з магазину.

Тому повернути голову на один міліметр – це замало, дівчино! Втім, я лиш проходжу вглиб магазину і шукаю, де тут може бути хліб.

Я рідко буваю в цьому магазині, тому на пошуки витрачаю певний час. Білий круглий хліб, загорнутий у прозорі целофанові пакети. Підходжу і пробую, чи свіжий він. Я завжди торкаюся хліба перед тим, як купити його. Просовую чотири пальці під хліб, а великий палець залишається зверху. Здавлюю буханець і дослухаюся до відчуттів своїх пальців. Коли хліб свіжий і смачний, він ривками стискається і провалюється під пальцями. У нього тверда підсмажена скоринка, а всередині він м’який, у ньому багато великих порожнин. Ти можеш стискати його і вже знати, як він пахне. Скориночка тріскається під натиском. Свіжий смачний хліб. Цікаво, всі люди пробують, чи свіжий хліб, так, як я? Мені б не хотілося їсти хліб, якого торкалося багато незнайомих людей. Які приходили і стискали його. Якби я заходив у магазин і дивився, як люди мацають хліб, мені було би важко жити з цим. Коли ви пробуєте руками, чи свіжий хліб, оберніться і озирніться довкола. Може, хтось бажає знати, до чого саме ви вже торкнулися, щоби взяти собі буханець, який ще не зустрічався з чужими пальцями.

Цей хліб був не таким. Він стиснувся, як гума, і розігнувся, тільки-но я прибрав пальці. Він не мав хрусткої скоринки. Він не був смачним. Зітхнувши, я вирішив, що не хочу їсти такий хліб.

Я попрямував до виходу з магазину. Перед тим, як відчинити двері, обернувся до касирки і сказав: «Спасибі». Вона здригнулася і повернулась до мене. А її обличчя набуло якогось некрасиво-здивованого виразу. Зазвичай здивування буває красивим, але не зараз. Я зрозумів, що не хочу торкатися її грудей, і вийшов з магазину.

На мене одразу ж ринуло сліпуче сонце. Де ж у цьому місті можна купити смачний хліб?

Я згадав про свій студентський час і життя на Позняках. Одного разу я повернувся з університету дуже втомленим і дуже голодним. Йшов додому і думав лише про їжу. Здається, в холодильнику мене чекала незакінчена банка огірків, шматок ковбаси і вершкове масло. Іще у мене були картопля та крупи, але готувати їх надто довго. Я тоді зайшов до крамниці біля дому.

– Свіжий хліб, – радісно повідомила мені продавщи­ця. – Тільки-но завезли. Іще гарячий!

Продавщиця була молода і симпатична. Мені частіше зустрічалися інші. Вони були незадоволені тим, що працюють продавцями, але при цьому продовжували ними працювати. Певно, через якісь обставини.

Вона мені так сподобалася, що я оторопів. Я завжди трохи торопів перед дівчатами, які мені подобалися. Боявся, що скажу щось не те. «Краще вже мовчати – так більше шансів сподобатися», – думав я тоді. Щоправда, це не спрацьовувало.

Я попросив дати мені хліба, ввічливо і серйозно подякував. Вона стояла і посміхалася.

– Смачного, – сказала і засміялася.

Я подякував ще раз, почервонів і вийшов з магазину. Мій шлунок вже затвердів від голоду, тож я кинувся додому. Хліб був справді гарячим, я перекладав його з однієї руки в іншу, щоби не обпектися.

Добігши до своєї квартири, я швидко роззувся і кинувся на кухню. Дістав масло з холодильника і взяв ножа. Та хліб не різав – ламав його руками. З-під хрусткої скоринки виривався на волю аромат свіжоспеченого тіста. Крихти злітали вниз на стіл. Я відрізав шматки масла і клав їх зверху на шматки хліба. Масло розплавлялося і стікало вниз. Я засовував шматки хліба до рота – і вони розчинялися там. Ніколи відтоді я не їв нічого настільки ж смачного.

Наступного дня я заходив до магазину, але тієї веселої продавщиці там не було. Не з’явилася вона й пізніше. Запитати, де вона, я не зважився.

З того часу минуло вже кілька років. Я переїхав, жив у квартирі покійних бабці й діда на Шулявці. Але зараз я подумав, що їхати за хлібом треба саме туди, в магазин біля моєї старої квартири на Позняках. Подивився на свої туфлі на босу ногу, домашні шорти, але вирішив, що переодягатися не буду. Перейшовши дорогу, рушив до своєї машини, сів за кермо і, почавши рух, зрозумів, що ніколи не їздив туди на автомобілі. Вирішив відтворити свій студентський шлях: дістався до найближчої станції метро, припаркував машину і попрямував сходами вниз. Коли я востаннє їздив у метро? Вже давненько. Підійшовши до каси, я пошукав очима вартість жетона, не знайшов і простягнув п’ять гривень зі словом «два». Отримав чотири гривні здачі і вирахував вартість проїзду. П’ятдесят копійок, як і раніше.

Ступив з перону в поїзд і сів. Попри суботній день, людей було досить багато, і незабаром сидячі місця закінчилися. Я дивився вниз і думав, що розігрітий перед виходом з дому суп вже охолов. Поїзд зупинився на черговий станції, й у вагон увійшли нові люди. Я нахилив голову, тому бачив тільки їхні ноги. Ноги потикалися у пошуках вільного місця, але, не виявивши його, розій­шлися по вагону.

Чиїсь ноги в сірих джинсах встали переді мною. Внизу на них надягнуті тонкі чорні босоніжки. Нігті на пальцях пофарбовані в яскраво-бордовий колір. Мізинець і його сусід були приховані босоніжкою, а інші три пальці – повністю відкриті.

Поїзд їхав, і пальці постійно перебували у русі. Великий періодично стискався, а сусідній із ним іноді відходив убік. Спостерігати за пальцями було дуже цікаво. Я підняв голову трохи вище і подивився на сірі джинси. Вони щільно обтягували ноги.

Непогано. Стрункі рівні ноги, тонка талія, гарні пальці ніг. Що ж там вище? Проте голову я не підвів. Ноги зробили плавний рух, потім права повільно відсунулася від лівої. У мене перехопило подих від цього красивого руху. «Може, ще раз зробите те саме?» – запитав у ніг. Одначе вони гордо застигли. Я подивився вниз на пальці. Вони були менш гордовитими і весело активно рухалися. Цікаво, що ж там вище? Напевно, плаский живіт і груди гарної форми. Не великі і не маленькі. Дивляться прямо, паралельно землі. Тонкі руки з довгими пальцями. Красиві, хоч і трохи гострі плечі. Довга шия. М’які риси обличчя з живими активними губами. Трохи кирпатий ніс. Сіро-зелені очі та світле кучеряве волосся. Я подивився ще раз на ноги і уявив, як може пахнути її шия. Потягнув ніздрями повітря, уявляючи дурманний солодкуватий запах.

І підвів голову. Я здригнувся, бо все виявилося геть не так. Вона виглядала набагато старшою, ніж я собі уявив, із втомленим обличчям і темним немитим волоссям. Шкіра на руках не була такою пружною, як я очікував. І в цілому її фігура здавалася непропорційною і не викликала того інтересу, який виник у мене в голові.

Я вирішив, що більше не дивитимуся вгору, і опустив голову в пошуках інших пальців. Виявив їх неподалік – у світлих відкритих туфлях. Великий палець у них був коротшим, ніж сусідній. І ці пальці також поводилися досить активно.

Кажуть, якщо у жінки другий палець на нозі довший, ніж великий, то вона керуватиме своїм чоловіком. Великий палець – чоловік, другий – жінка. І у чоловіків так само. Якщо другий палець довший за великий, то керує дружина. Виходить так: зустрілися люди, познайомилися, зацікавилися, полюбили одне одного і вирішили одружитися. Тут – стоп. Треба звернути увагу на пальці. Або у обох великий довший, або в обох другий, той, що сусідній із великим, довший. Інакше важко буде разом.

Пальці потупали до виходу. Я почув назву своєї стан­ції, здригнувся і лише в останній момент вибіг з вагона. До мого колишнього дому йти недалеко, хвилин десять неспішним кроком. Я йшов повільно, надягнуті без шкарпеток туфлі почали натирати ноги, тож зрадів, коли побачив свій старий будинок. Він видався мені таким рідним! Чому я не приїжджав сюди раніше? Аж ось і магазин. А що, як я зайду зараз і побачу ту саму продавщицю? Я зніяковів і заходився готувати подумки слова, які зможу їй сказати. Так, стоп. У мене в голові вона не змінилася за ці роки. Так не буває. А раптом вона вже не така симпатична, якою була раніше? Раптом вийшла заміж, і в неї вже двоє дітей? Раптом розтовстіла? Серце забилося сильніше, але я все-таки зважився і зайшов.

Усередині була незнайома мені продавщиця. Серце пішло кудись вниз до живота і повернулося на місце з розчаруванням.

– Хліб свіжий? – запитав я понуро.

– Так, сьогоднішній, – без жодних емоцій відповіла вона.

Продавщиця стояла за прилавком, і було незручно просити у неї хліб і починати здавлювати його, пере­віряючи на свіжість. Я кивнув головою і вийшов з магазину. Подивився вниз на свої черевики. Літній пил уже встиг покрити їх тонким сірим шаром. Шкода, що вони не відкриті, не видно пальців ніг. Треба купити собі сандалі.

Я повільно потягнувся у бік станції метро. У підземному переході сиділа бабуся і продавала батон.

– Скільки коштує батон? – запитав я.

– Гривня двадцять, – відповіла бабуся і жалісно протягнула: – Хороший батончик!

Я витягнув руку, обхопив батон і стиснув його пальцями. Потім дав бабці дві гривні і взяв хлібину до рук. Бабуся закорписалася, шукаючи здачу, а я, не чекаючи, рушив далі.

– Спасибі, синку, – проворкувала бабуся мені вслід.

Не обертаючись, я підняв руку з батоном вгору. Це означало: «Усе гаразд, бабусю! Батон гідний».

Коли я нарешті повернувся додому, голод вже протяжно завивав у шлунку. Я запалив вогонь під конфоркою, поставив суп, дочекався, коли він нагріється, налив собі в тарілку і відрізав окраєць батона.

Він був смачним. Хоча й не таким, як той хліб колись. Що не кажи, а з роками хліб не кращає. Доївши окраєць, я відрізав ще. Але другий шматок не доїв, залишив. Якийсь час дивився на нього, а потім узяв і викинув у відро для сміття. Не гнівайся, моя бабусю, я знаю, що зробив це навмисно.

Вийшов на балкон і подивився вниз. По тротуару йшли люди. Крок за кроком рухалися теплим асфальтом. Наближалися одне до одного, опинялися на одній лінії, обганяли і йшли далі.

Я був далеко від них і не бачив, які у них пальці на ногах. Мабуть, цей батон я таки поставлю на друге місце після того хліба, адже він – найкраще, що трапилося зі мною останнім часом.

Я розрахувався, вийшов з ресторану на Червоно­армійській і зупинився. Додому відверто не хотілося. Куди йти? Я засунув руки до кишень і спостерігав за тим, що відбувалося навколо. Чорна бруківка блищала у світлі вечірніх ліхтарів. Нею важко і шумно проносилися автомобілі, їхні шини пронизливо вищали під час гальмування. Деякі підкочувалися до тротуару і заїжджали на нього. Ось великий чорний Land Cruizer важко й поважно рохнув, вліз на бордюр одним колесом, потім підтягнув інші та зупинився. Дверцята з боку водія відкрилися, звідти з’явився молодий чоловік у шкіряній куртці коричневого кольору. Вона була невідповідно легкою для нинішньої погоди, але чоловік явно не збирався довго розгулювати. Йому потрібно подолати лише відстань від автомобіля до дорогого японського ресторану. Подивився крізь мене і зіщулився від холоду. Відкрилися дверцята пасажи­ра – і на землю зістрибнули високі тонкі жіночі підбори. Обійшовши високий автомобіль, вони перетворилися в маленьку фарбовану блондинку з тонкими чорними намальованими лініями брів, маленькими припухлими яскраво-рожевими губами з сумочкою через плече на довгих тонких ручках. У певній точці простору два тіла зблизилися на необхідну відстань і мовчки рушили до важких дверей ресторану.

Кажуть, що хтось може сподобатися з першого погляду. Ці двоє мені з першого ж погляду не сподобалися. Чомусь уявив їхнє спільне життя порожнім і дурним. Я насупився і поглянув на інший бік вулиці.

Там, похитуючись, невпевнено ступав чоловік. З першого погляду було зрозуміло, що це безпритульний, одягнутий у якесь лахміття. Чоловік кутався в нього, ховаючись від холоду, зсутулившись і пригинаючись до землі. Двома руками безхатько тримав за ручки величезну сітку, закинуту за спину. У сітці перекочувалися і стукали одна об одну порожні пляшки, які він, судячи з усього, збирав, аби здати, і які були для нього єдиним джерелом доходу. Чолов’яга був п’яним і вочевидь, що кожен крок із важкою ношею дається йому тяжко. Ноги чіплялися одна за одну, і він насилу зберігав рівновагу, повільно долаючи метр за метром. Час від часу він кашляв, і з його рота виривалися хмари білої пари.

Він був не один. Поруч, накульгуючи на тонку передню лапу, рухався старий худючий пес-дворняга. Він був попелясто-чорним від кінчика носа до струнких лап. Одне вухо яскраво вирізнялося, ніби пофарбоване білою фарбою. Воно забавно метлялося з дивною траєкторією при кожному русі й мимоволі привертало до себе увагу.

Мій погляд приклеївся до цієї дивної пари, що з величезними зусиллями долала чергові метри свого шляху. Коли чоловіка несло вбік, пес зупинявся і терпляче чекав, поки господар відновить хитку рівновагу.

Вони порівнялися зі мною на протилежному боці вулиці. Нас розділяли смуги автомобілів, що ринули у вечір.

У якийсь момент, коли собака трохи прискорився, чоловік особливо сильно нахилився. Він спробував різко випростатися, відступивши крок назад. Не знайшовши належної рівноваги, зробив рух ногою в мою сторону – і наступив на передню хвору лапу собаці. Пес пронизливо заскавчав, змусивши мене здригнутися. Від різкого руху одна з ниток сітки порвалася, і з неї на асфальт посипалися пляшки. Вони розбивалися і розліталися друзками, обсипаючи собаку, який вищав від болю. В руках у безхатька залишилася лише порвана сітка, з якої не випали, зачепившись одна об одну, лише кілька пляшок.

Чоловік голосно нерозбірливо вилаявся і стусонув собаку під ребра ногою. Той голосно завив і впав, втягуючи в себе повітря і задихаючись від несподіванки, гострого болю і несправедливості.

Бездомний, бурмочучи собі під ніс лайку, рушив уперед. Собака лежав і, здавалося, у нього не було сил, аби рухатися. Волоцюга лише один раз обернувся, але, не зупиняючись, пішов далі. Він встиг відійти метрів на тридцять, коли пес усе ж підвівся, насилу втримуючи рівновагу на тремтячих лапах. Перемагаючи біль, собака пошкандибав за хазяїном. Вони відходили все далі від мене, а відстань між ними поступово скорочувалася. Коли вона скоротилася метрів до трьох, чоловік зупинився і обернувся. Побачивши майже поруч із собою собаку, він виштовхнув з горла гнівний вигук і зробив загрозливий рух рукою, стиснутою в кулак. Пес прищулив вуха до голови і пригнувся до землі, наче в очікуванні чергового удару. Чоловік нахилив голову вперед, засунув вільну руку в кишеню і продовжив свій шлях. Собака почекав кілька секунд і, так само притискаючи вуха і накульгуючи вже на обидві передні лапи, рушив слідом за ним.

Вони віддалялися від мене, і в світлі вечірніх ліхтарів я вже майже не міг розрізнити їхніх обрисів. Іноді ці дві плями зупинялися – і я уявляв, що бездомний знову замахується і намагається вдарити пса. А потім вони продовжували свій нерівний рух.

Я стояв на тротуарі і згадував один випадок, який трапився багато років тому. Тоді я сів у маршрутку на кінцевій зупинці на площі Льва Толстого і дивився у вікно, як проїжджали машини. Водій не поспішав рушати, очікуючи, доки приїде його колега, щоби дотриматися інтервалу. За вікном точилося звичайне київське життя. Через пішохідний перехід неспішно переходила дівчина в супроводі великої німецької вівчарки. Спершу собака біг поруч, але потім зробив кілька жвавих кроків потужними лапами і вирвався вперед. І тут сталося щось несподіване й страшне. Звідкись – здається, з вулиці Горького – різко вилетіла машина. Вона мчала на шаленій швидкості і врізалася у вівчарку. Я ахнув і підстрибнув на кріслі, стиснувши кулаки. Дівчина підбігла до пса, але було вже запізно. Вона впала на коліна і обіймала вівчарку за шию. Говорила з ним, але, здається, собака тільки й міг, що затуманеними очима дивитися на хазяйку востаннє. З білої легкової машини вийшов високий огрядний чоловік. Він оглянув бампер машини і почав кричати на дівчину і на собаку. Дівчина притулилася до собаки, обхопила його за шию і голосно плакала. Чоловік продовжував кричати і, здається, вже вимагав гроші на ремонт машини. Люди зупинялися на тротуарі і мовчки дивилися на те, що відбувається. Лише дідок із ціпком зробив крикуну зауваження. Я не чув виразно звуків через товсте скло маршрутки, але нескладно було зрозуміти, що дідка відправили додому нецензурною лайкою. Той похитав головою і пішов геть. Ніхто більше не заступився за дівчину. Ніхто! Я стискав кулаки від злості і уявляв, як зараз вискочу з маршрутки, кинуся на середину дороги, відштовхну гидкого здорованя і вдарю щосили кулаком в крикливий злісний рот. Водій закрив двері – і маршрутка рушила. Я озирався назад і не міг стримати сліз, оплакуючи разом із дівчиною її втрату, біль і несправедливість. Чому я не вийшов тоді? Я багато разів перед сном згадував цей випадок і думав: «Чому?!» І ненавидів себе за слабкість. Адже я побоявся. Злякався вийти, пробігти ці десятки метрів і захистити її. Я бачив цю несправедливість, але лише дивився на неї як глядач. Один із глядачів. Подивіться всі, я теж за дівчину! Чому я не зробив того, що мав би зробити? Чому не допоміг їй? Чому залишив плакати на асфальті з умираючою на руках вівчаркою?

Що відомо про це моєму щоденнику?

Я подивився на годинник і зітхнув. Час їхати додому і лягати спати. А завтра знову йти на роботу.

Це було якось дивно і неправильно – ходити на роботу, наче нічого не сталося, і думати впродовж дня про те, щоби знайти вдалий момент або дочекатися вечора і прочитати про себе в щоденнику, що звалився в твоє життя нізвідки. А може, не лягати спати сьогодні? Заварити собі міцної гарячої кави з гіркуватим присмаком, потягувати її, обпікаючи губи, і гортати сторінки щоденника, повільно вбираючи в себе кожне слово? Напевно, Юрко має рацію. Віддай щоденник іншій людині – і вона не зрозуміє, що ж тут особливого. Здається, кожна з прочитаних митей мого життя має сенс лише для мене. Чи є на цій планеті хтось, в чиїй душі вони так само відіб’ються, розіб’ються й розлетяться яскравими уламками, наповнюючи світ новими барвами?

Я їхав нічними вулицями Києва і казав собі: «Сьогодні прочитаю ще трохи. Але не все. Не потрібно поспішати».