Лише секунда

Щоденник. В очікуванні дива

Я гладив її живіт, і з подивом розумів, що маленькі до­лоньки намагаються зустрітися з моїми, подолати пе­репону, яка розділяє нас. Як це можливо? Коли хтось живе всередині тебе? Коли ти стаєш чиїмось будинком? Коли маленька істота виросте настільки, що буде готова полишити один світ і вийти з широко розплющеними очима в світ невідомості.

– Залишилося недовго, – говорив я.

– Я так боюся, – відповідала Оля.

– Сотні тисяч жінок народили просто сьогодні, – відповідав я. – Все буде добре.

– Пам’ятаєш, коли на ультразвуковому дослідженні лікар вже бачив, хто у нас буде, хлопчик чи дівчинка, – я тоді сказала, щоб він не говорив. А зараз я так боюся цієї невизначеності, просто хочу, щоб усе було зрозуміло заздалегідь. Я так боюся цього очікування. Якщо у нас буде хлопчик, то як ми його назвемо?

– Мені здається, у нас буде дівчинка, – відповів я і здригнувся від своєї власної впевненості, що прийшла з нізвідки.

– Дівчинка, – повторила Оля й поклала руку на свій живіт. – Якщо дівчинка, то я хотіла б назвати її Мариною.

Я здригнувся від знайомого імені та згадав розповіді милої дівчини, з якою ми перетнулися в часі і просторі, і з якою я, на власне здивування, відчував себе єдиним цілим, хоча і відганяв від себе ці думки геть, не знаючи, що з ними робити.

– Марина, – повторив я і подивився на Олю.

Вона мрійливо дивилася за вікно.

– Марина – це морська, – сказала вона. – То тиха, то бешкетна, завжди глибока, завжди красива, того ж кольору, що й небо. Марина.

– Марина, – повторив я, закрив очі і побачив, як хвиля накочується на берег, перекидає дрібну рінь, піниться і повертається назад у море.

– А якщо у нас буде син? – запитала Оля.

Я поклав руку на її живіт, але цього разу не отримав жодної відповіді. Нахилився і приклав вухо. Той, хто був усередині, злякано принишк.

– Марино, – тихенько прошепотів я і поцілував пружну натягнуту шкіру живота. – Це тато.

Я уявив, як маленьке дитинча всередині розсміялося, коли до нього, відбившись об стінки його печери, дістався мій голос.

Я знову заплющив очі і опинився на морі. Так, чого ж тут не вистачає? Додамо морського запаху, свіжого вітру, густого медового повітря, м’якої хвої сосен, про­низливих криків чайок. Я подивився на далеку лінію горизонту і задоволено кивнув сам собі. Тепер усе гаразд. Несподівано мій погляд зустрів елемент, який я тут не створював. Десь на горизонті крихітною іграшковою плям­­кою виник кораблик. Він пропливав далеко від мого берега і доповнював мою ідеальну картинку, роблячи її ще кращою, але позбавляючи спокою. Тепер мені хотілося бути там, на кораблі, розглядаючи через підзорну трубу безкрайні морські простори, обмацувати поглядом ске­лястий, порослий соснами берег і раптом зустріти на ньому людину, чоловіка, який самотньо стоїть босоніж на ріні і роздивляється, як хвилі підкочуються до його ніг. Він раптом підведе голову, здивується і зрадіє чомусь, а потім я збагну, що на чистій поверхні води немає нічого, крім мого корабля. І це мені посміхається і махає рукою той чоловік на березі. І цей хтось – я сам. Але не можна бути в двох місцях одночасно, а без цього моя картина вже не така ідеальна. Гостра рінь болюче вдавилася в шкіру.

– Андрію, – покликав мене голос Олі. – Не тисни так сильно.

Я відкрив очі, відірвався від її живота і розтер те місце на нозі, в яке врізався камінь.

– Ще чотири тижні, може, п’ять – ще трохи. А потім все зміниться.

– Нас буде троє.

– Дуже хочу відвезти тебе в одне місце, але це так далеко звідси. Там колись жила моя бабуся, і це шматочок мого дитинства.

– Поїдемо, – відповів я.

– Тільки чур я за кермом, – сказала Оля.

Я з сумнівом подивився на її величезний живіт.

– Упевнена? – примружившись, запитав я.

– Якщо втомлюся – поміняємося, – недбало махнула вона рукою.

Ми виїхали за вказівниками в північному напрямку і помчали в те місце, яке мало стати для мене сюрпризом.

– Якщо хочеш, можеш заплющити очі, – посміхнулася Оля. – Я скажу, коли відкривати.

Я витягнувся у кріслі пасажира, поклав голову на подушку і під монотонні звуки дороги занурився в напівсон.

Ми їхали довго, швидкість знизилася, траса змінилася шумом і ямами польової дороги, але мені сподобалася наша гра, і я не стежив за дорогою, насолоджуючись своїм ліниво-розслабленим станом. Асфальт під колесами закінчився, і, переїхавши через кілька пагорбів, машина зупинилася.

– Розплющуй очі! – скомандувала Оля – і я розплющив їх та витягнув руки догори, розминаючи затерплі м’язи.

– Ох ти! – вирвалось у мене. – Яка краса!

Переді мною тихо пливла невелика річечка, зелені па­горби спускалися прямо до неї, сонячні зайчики, від­биваючись від поверхні води, грали на лобовому склі автомобіля, старий дірявий човник стояв, заповнений водою. Вода неспішно перебирала гілки і листя дерев, що схилилися до річки. У цьому місці відчувався дивовижний спокій.

– А що це за річка?

– Потім розповім тобі про неї, для мене ця річка – найкрасивіша на світі.

Ми вийшли з машини і розташувалися для пікніка на рівному місці за метр від води.

– Геть як у дитинстві, – зітхнула Оля, озираючись на білі хатки з городами біля них. – Добре, що тут майже нічого не змінюється.

Вона лежала на боці поруч зі мною із примруженими очима, а я лоскотав її губи травинкою.

Раптом Оля схопилася за низ живота – і на її обличчі з’явилася гримаса болю.

– Мені здається, щось починається, – прошепотіла перелякано.

– Напевно, хибні перейми, як лікар казав, – спробував заспокоїти її і себе. – Ще майже чотири тижні.

– Так, напевно, – невпевнено погодилася Оля.

– Не хочеться їхати зараз, – зітхнув я. – Скоро сонце почне сідати, забарвиться у бордові тони. В повітрі з’явиться прохолода...

– Гаразд, посидимо ще трохи, – погодилася вона.

Я умиротворено посміхався і міркував про те, як гор­до буду повідомляти всім, що став батьком. Як це? Я завжди був сином і онуком, наймолодшим, а отже – най­перспективнішим. А тепер я стану справжнім чоловіком, який тримає в своїх руках беззахисну крихітку і всім дає зрозуміти, що це його сім’я і його життя.

– Хочу пройтися трохи, – сказав я і побрів порослим травою берегом річки.

Ще якийсь місяць – і я стану батьком. Я нахилився до води і витягнув руку, тримаючи її паралельно до дзеркальної поверхні. Сонячні промені пестили шкіру як зверху, так і знизу, відбиваючись від поверхні води. Скоро у світі побільшає на одну маленьку людинку, і вона буде меншою, ніж моя рука.

– Моє малятко, – прошепотів я і згадав наші спільні походи до лікаря, який проводив своїм приладом по животу і нахиляв у бік голову, вдивляючись у деталі на моніторі комп’ютера.

– Здається, у вас буде... – починав говорити він, але Оля переривала:

– Не хочу знати заздалегідь – хлопчик чи дівчинка, нехай буде, хто буде, не хочу передчасно заглядати в майбутнє.

Лікар відвертався і з усмішкою дивився на мене. Я по­смі­хався у відповідь і ніби байдуже знизував плечима, не­на­че відповідаючи: «Не хоче – і нехай, залишмо все, як є».

А сам тієї миті намагався прочитати на обличчі лікаря правильну відповідь. Хлопчик? Він так посміхається, тому що побачив, що там хлопчик? Чи дівчинка? А кого б я хотів? Виховати сина, посадити дерево, побудувати будинок. Стандартна життєва програма, від якої не так просто кардинально відійти.

Моя долоня опускалася вниз, і її розділяли з поверхнею води лічені міліметри. А хто буде хрещеним батьком? Потрібно запросити когось зі старих друзів із гуртожитку. Серж, пустотливий друг минулого, а тепер ґрунтовний серйозний чоловік, цілком підійде на цю почесну роль. Хо­лодна вода змусила різко відсмикнути долоню і стиснути її в кулак.

Одного разу я прокинувся і чітко зрозумів, що в мене буде донька. Не знаю, звідки ця впевненість прийшла. Просто іноді на диво точно розумієш, що буде далі. І коли це щось справді відбувається, то не відчуваєш ані краплини подиву, не знаходиш нічого надприродного в тому, що речі склалися саме так, як мали скластися. Хоча іноді я починав сумніватися в тих пророчих спалахах. Може, в тих випадках, коли вони не працювали, я просто забував про свої прогнози, штучно створюючи цей ореол безпомилковості.

Знову розправив долоню, і вже готовий до зустрічі з поверхнею води, опустив її.

Я підвівся на ноги, зірвав травинку і попрямував назад, жуючи соковите стебло. Оля лежала на розстеленій біля води підстилці в якійсь дивній позі на боці. Я пришвидшив крок, перейшов на біг і за кілька секунд нахилився до неї. Її губи були міцно стиснуті, а очі заплющені.

– Що?! – голосно спитав я.

– Я кликала тебе! Скільки можна?! – задихаючись від болю, вимовила вона. – Мені так погано, потрібно терміново в лікарню.

– Так-так, зараз, – сказав я, намагаючись збагнути, як це краще зробити. – Давай я підніму тебе.

Я незграбно спробував узяти її на руки, але на нерівній поверхні це не вдавалося.

– Стривай, так тільки гірше, – сердито сказала Оля.

З її обличчя я бачив, що їй зараз дуже важко й боляче. Вона насилу, спираючись на мою руку і, підтримуючи знизу живіт, встала на ноги. Ми повільно рушили до машини.

– Потерпи трохи, – шепотів я. – Зараз поїдемо в лікарню і подивимося. Усе буде добре.

Незважаючи на теплий день, її рука здавалася мені справжньою крижиною. Ми робили два кроки, потім Оля здригалася або шумно вдихала повітря – і ми зупинялися. Тих сто метрів до машини ми йшли, напевно, хвилин двадцять, а мені здалося, що ще довше. Я посадив Олю на заднє сидіння і тремтячими пальцями повернув ключ у замку запалювання.

Курний хвіст стелився ґрунтовою дорогою за машиною, автомобіль час від часу наїжджав на купини і недоречно підстрибував, незважаючи на всі мої спроби вести якомога м’якше і рівніше. Оля підскакувала на задньому сидінні і охала, змушуючи мене повторювати: «Трохи потерпи, моє сонечко».

– Подзвони Дмитру Анатолійовичу, – попросила Оля.

Я знайшов у телефоні номер лікаря, який її обстежував, і набрав його.

– Вітаю, Дмитре Анатолійовичу, – швидко сказав я у від­повідь на його розлоге: «Алло». – Олі погано, сильно тягне в животі, куди нам краще їхати? Ми сьогодні виїхали далеко від дому, десь за Черніговом зараз, були на річці, загалом це неважливо, але тепер повертатися години зо дві.

Кілька наступних секунд я чув лише сопіння, а потім лікар відповів:

– Андрію, я зараз не в Києві, вишлю вам за кілька хви­лин телефон лікаря, набирайте і їдьте до нього. Я трохи згодом під’їду.

Ми нарешті дісталися траси – і я зміг прискоритися. Мій телефон задеренчав, сповіщаючи про нове повідомлення. Я набрав вказаний номер.

– Приїжджайте, – коротко сказав співрозмовник і назвав адресу пологового будинку.

Оля періодично заспокоювалася, але приблизно кожні п’ять хвилин нові болісні судоми проходили її тілом.

Мені потрібно було їхати повільно, щоб не турбувати її, і швидко, щоб дістатися лікарні якнайшвидше. Я ви­брав другу можливість. І поїхав швидко, як міг. Занадто швидко.

Я відірвався від щоденника і здригнувся від неспо­діванки. Я вже так звик до самотності, що, побачивши Елю, яка мирно сопіла і усміхалася уві сні, ледь не закричав від переляку. Я глянув на щоденник, заплющив очі і стиснув кулаки. Здавлював їх доти, доки не минув біль. Але я знав: відволікаючись на нього, я позбавляв себе іншого, нестерпного болю. Від того, що мало бути написано далі.

Я дивився на щоденник і боявся перегорнути сторінку. Прочитати про той момент, який показав мені всю мою ницість і нікчемність. Те, що я не можу нічого вдіяти. Адже я вважав себе особливим. Обраним. Вірив, що у най­складніші моменти все складеться так, як потрібно.

Я пам’ятав спітніле чоло Дмитра Анатолійовича, який, дивлячись в підлогу, просить мене зайти в кабінет. Я все це пам’ятав. І, напевно, вся суть цього щоденника була там. І я мав прочитати про це, пережити ще раз те, після чого перестав жити, перестав бути собою.

Я заплющив очі.

– Кажуть, не треба купувати речі наперед, – сказала Оля.

– Нічого, – я махнув рукою. – Потім буде така кло­потнеча, часу взагалі не знайдеш. У них це ліжечко одне, і воно таке суперське, таке чудове. Не купимо зараз – потім точно не знайдемо такого ж і будемо шкодувати.

Я знову розплющив очі. Сльози набиралися, але ніяк не могли пролитися назовні. Здається, я раніше виплакав їх усі. Вони просто закінчилися. Я навчився плакати без сліз. Без змін на обличчі. Мовчки, тихо і непомітно.

Крапля вологи впала на куточок сторінки, і я не відразу зміг зрозуміти, звідки вона. Сльози котилися моїми щоками і падали вниз.

Я перегорнув сторінку і заплющив очі. Витер долонею обличчя і зробив глибокий вдих. Подивився вниз.

І здригнувся. Сторінка була порожньою. Невже це кінець? Я погортав щоденник і зрозумів, що перед цією сторінкою – вже прочитана мною частина, а далі – продовження.

Закривши щоденник, я подивився на свої руки. Вони тремтіли від напруги. Думки були наповнені піском, свідомість не бажала сприймати дійсність. Я заплющив очі і спробував улаштуватися на кріслі у позі зародка.

Я йшов африканською саваною, і леви грізно гарчали в мій бік. Попереду з’явилося маленьке селище з солом’яними хижами. Я попрямував до нього, а леви залишилися позаду. Я не знав, в якій саме хижі живе мій знайомий, якого я підвів у битві з іншим племенем, тому мусив зазирати в кожну. Старі й діти, чоловіки і жінки витріщалися, посміхалися, прикриваючи долонями роти, а потім втрачали до мене інтерес і поверталися до своїх звичних справ. Я не знав, як їм краще пояснити прикмети того, кого шукаю, тож намагався жестами зобразити русалок на обличчі. А вони лише повторювали мої жести і реготали у відповідь.

– Дикуни! – сердився я й переходив до іншої хижі.

Нарешті в одному з жител я побачив його. Він сидів на землі в оточенні дітей, граючись із ними в якусь нехитру гру. Вони безтурботно реготали, передаючи одне одному різнокольорові камінці.

– Андре! – радісно закричав він, побачивши мене.

– Андре! – підхопили за ним діти, посхоплювалися зі своїх місць і повисли на моїх руках і ногах.

– Я радий, що ти живий, – сказав я.

Він махнув рукою, показуючи, що це не важливо, і підвівся.

– Я сьогодні в інших трусах, – гордо сказав я, показуючи на свої чорні плавки, і продовжив. – Прийшов, щоб вибачитися, що підвів вас. Як закінчилася битва?

– Ми вирішили скасувати її. Вороги погодилися, що нечесно проводити її без тебе. А тепер усе гаразд, тож я зберу людей, і ми сьогодні ж проведемо бій.

Він підійшов ближче, і я побачив, що він дивиться на мене одним оком. Друге я вибив списом, і від нього щокою, перетинаючи найбільшу русалку, тягнувся товстий шрам. Він посміхнувся своїм єдиним оком і поплескав мене по плечу.

– Скажи мені своє ім’я, – попросив я його.

– У мене немає імені, – знизав плечима він. – Не хочу себе прив’язувати до нього.

– Я ніколи не знав людини без імені.

– Тоді називай мене Людина-без-імені, – знову знизав він плечима.

– Людино-без-імені, я не хочу цієї битви і не піду з вами. Я вибив тобі око і прийшов за своїм покаранням. А тепер, напевно, мене чекає ще й покарання за дезертирство.

Русалки опустили голови і заплакали.

– Око – це дурниця. Без ока я не став іншим. Однак за те, що ти позбавляєш нас перемоги, звісно, ти маєш бути покараний. Це твій вибір, але ти будеш покараний. Ходімо.

Ми вийшли з хатини і пішли курною стежкою через село. Звідусіль виходили люди і на знак привітання здіймали списи, але мій супутник понуро хитав головою з боку в бік – і вони замовкали. Ми підійшли до стійла з козами.

– Наш шлях може бути довгим, тому я повинен залишити їжу своєму селищу, – сказав Людина-без-імені.

Він увійшов за загорожу і вивів одну з кіз, яка жалібно мекала і слухняно йшла за ним. Людина-без-імені став перед козою навколішки, обняв її і почав просити вибачення. Він говорив із нею, дивлячись їй прямо в очі, і по його щоках текли сльози. Різкий свист кинджала розітнув повітря – і червоні цівки крові закрапали на курну землю. Досягаючи її поверхні, вони усмоктувалися пилом, залишаючи лише ледве помітні бурі плямки. Коза впала замертво, а Людина-без-імені ніжно погладив її і голосно скрикнув, сповіщаючи своє плем’я.

– Ходімо, – сказав він мені, витираючи сльози. – Вони заберуть її.

Ми вийшли за межі села і пішли босоніж по гарячій сухій траві. Леви грізно гарчали нам услід, але не нава­жувалися напасти.

Ми йшли довго, але я не відчував ані втоми, ані страху. Згодом трава порідшала, а потім почалася справжня піщана пустеля. Ми перетинали бархани, змінювали напрямок, обходили дюни і заходили все глибше і глибше. Вітер засипав наші сліди, і я розумів, що сам не знайду шляху назад.

– Уже близько, Андре, – підбадьорював мене Людина-без-імені.

Я мовчки кивав і крокував далі. Нарешті ми побачили попереду крапку, яка виділялася на тлі жовто-сірої пустелі, і мій попутник радісно вказав мені на неї. Ми підходили все ближче, крапка перетворилася на овал, розплилася у безформну фігуру, а потім набула обрисів людської постаті. Наблизившись, я побачив, що це дівчина в легкій білій сорочці. Ми зупинились від неї за десяток метрів. Вона витягнула руку до нас і посміхнулася, схиливши голову.

– Привіт, – сказала вона м’яким низьким голосом.

Її смагляві стрункі ноги ніщо не прикривало, верхні ґудзики легкої повітряної сорочки були розстебнуті, а довге, чорне, як смола, кучеряве волосся майоріло під легкими потоками пустельного вітру. Вона була красива. Чудово гарна і сексуальна. Мені хотілося підійти і про­вести пальцем по її пухких губах, погладити волосся, доторкнутися до шиї і повільно провести долоню вниз до того місця, де прозорий ґудзик тримає її сорочку. Я відчув легкий поштовх в спину і озирнувся.

– Іди до неї, – сказав Людина-без-імені. – Це твоє покарання.

Він розвернувся і пішов у зворотний бік. Якийсь час я стежив за ним поглядом, спостерігав, як він пере­творюється на безформну фігуру, овал і крапку. А потім я повернувся до неї.

– Привіт! – сказав я.

Вона повернула голову вбік, і я мимоволі замилувався її довгою тонкою шиєю. Посидівши кілька секунд у такому положенні, вона розвернулася до мене і мовила:

– Привіт!

Я здригнувся від її голосу, тому що він здався мені знайомим. Якісь нотки, інтонації. Я раптом уявив, що якби мене з нею поміняти місцями, і це я сидів би на землі, перекочуючи гарячі піщинки по своїх тонких довгих ногах, тримаючись пальцями іншої руки за пасмо довгого кучерявого волосся, то вимовив би це вітання саме так, як вона.

– Як тебе звати? – запитав я.

Порив вітру приглушив мій голос і забрав мої слова. Він грайливо заліз під її сорочку, спробував стягнути її, але не зміг, а лише трохи оголив верх однієї з грудей. Вітер понісся далі, а вона залишилася сидіти в тій самій позі, не поправляючи одягу. Я подумав, що вона не розчула моє питання, і хотів було повторити його, але вона, майже не розтуляючи губ, тихо промовила:

– Андрій.

Неможливо було зрозуміти, питання це чи звертання до мене.

– Нарешті ти прийшов, – тихо продовжила вона і поманила до себе рукою.

– Ти довго чекала на мене? – запитав я.

– Довго? – вона знизала плечима. – Хтось живе день, і здається, що цього мало, але все відносно і, отже, так мало бути. Адже наше життя – лише секунда на годиннику Бога.

Я здригнувся, стиснув зуби і з ненавистю подивився на неї.

– Навіщо я тут?! – закричав я.

– Хіба ти забув? Ти прийшов за своїм покаранням. Я – твоє покарання. Бери мене.

Зі звірячим гарчанням я кинувся до неї, повалив на землю, схопився руками за поли сорочки і рвонув їх врізнобіч. Тканина тріщала, ґудзики відривалися, і моєму погляду постали її великі, молоді, пружні груди. На ній не було нічого, крім цієї сорочки. На ній не було нічого. Я припадав до її губ, намагаючись прокусити їх до крові, я хотів пити її, хотів бачити, як вона корчиться від болю. Моє покарання.

Я звільнив своє тіло від смужки одягу, щоб нічого не розділяло нашу шкіру. Я кидав її тіло на гарячий пісок. Я поглинав її в обіймах таких сильних, що вона насилу могла вдихнути повітря. Я стуляв пальці на її шиї і послабляв свою хватку лише тоді, коли вона безпорадно слабшала в моїх руках. Я хотів насолоджуватися своїм покаранням. І коли я був готовий увійти в неї, коли уявляв уже, що мої м’язи в якийсь момент скам’яніють від судом, а потім кожна їх клітина зневагоміє, наче пух, коли залишалася лише одна мить, саме тоді я подивився в її очі і зупинився. У ній не було пристрасті, а всі її зітхання і переживання я вигадав сам. Вона була ідеально вродливою жінкою без душі. Або ж, можливо, я можу вдихнути в неї душу, пристрасть, емоції і життя, віддавши себе?

– Я завжди повинен бути з тобою?

– Ти завжди можеш вибирати, – сказала вона.

– Але куди мені йти, якщо я не хочу?

Вона махнула рукою в бік високого пагорба:

– Іди туди, піднімися і спустися.

– А що ж ти?

– Залишуся, – спокійно сказала вона.

– Але ж ти загинеш! Це пустеля, тут немає їжі і води. Ходімо зі мною.

Я піднявся і заходився змітати з її тіла пісок: акуратно піднімав її груди і проводив тильною стороною долоні під ними, здував піщинки з живота, проводив руками по стегнах.

– Я чекала тільки на тебе, – говорила вона, дивлячись в прозоре небо. – Ти можеш або залишитися зі мною, або піти від мене. Вибір завжди є, але тут тільки такий.

– Тоді я піду.

– І що ти хочеш знайти?

Я подивився на неї і опустив очі.

– Я не знаю. Проте мені обов’язково потрібно шукати. Я все забув. Та щойно знайду – обов’язково згадаю. Усе й одразу. Мені вистачить і одного погляду. Нічого не пам’ятаю. Тільки знаю, що можу згадати. Чому я не записав усього? Я би прочитав і точно дізнався, що шукаю. А так втратив усе. І себе теж.

– А може, ти записав, лише забув, де? – запитала вона, підіймаючись з піску.

– Послухаймо тишу, – попросив я.

Ми стали поруч із заплющеними очима.

– Ні, – вимовив я за хвилину. – Тут немає тиші. У пустелі є свої голоси. Тож мені потрібно йти.

Я підняв її сорочку з землі і оглянув.

– Вибач, я її порвав.

Я допоміг дівчині одягнути розірвану сорочку і застебнув всі ґудзики, які залишились, потім уважно подивився і розстебнув три верхні. Поцілував її в чоло і пішов до високого пагорба, на який мені вказало моє покарання.

Пройшовши кількасот метрів, я обернувся. Там далеко з високо піднятою головою сиділа смаглява струнка дівчина з чорним волоссям, що майоріло під поривами вітру. Я йшов уперед довго, а коли обернувся вдруге, то не зміг побачити на жовто-сірому тлі пустелі навіть самотньої крапки.

Попереду мене чекав кам’янистий пагорб. Я підійшов до нього і зробив перший крок вгору. Твердий ґрунт відізвався гудінням.

Я піднімався твердою поверхнею пагорба. Здавалося, що всередині він порожній, з кожним кроком мені охоплював усе більший страх: здавалося, що земля піді мною обвалиться – і я полечу вниз. Сонце нещадно пали­ло, і з кожним моїм новим зусиллям його промені обпалювали моє тіло все дужче. У мені боролися дві думки. Одна казала: «Потрібно дістатися вершини». Інша: «Повернись назад до спокою і свого покарання, повернися до прекрасної жінки з тонкою довгою шиєю і кучерявим чорним волоссям». Однак я ступав крок за кроком, і по­ступово в моїй голові залишилася лише одна думка: «Ще крок». Ґрунт зробився тонким і крихким, під моїми ногами розходилися тріщини. Я ледве встигав підняти ногу до того, як земля з гуркотом осипалася за мною.

Вершина виникла несподівано. Я підняв ногу і збагнув, що шлях вгору закінчено. І першим почуттям було розчарування.

Я обернувся назад і побачив, як моїми кроками поні­вечено донедавна рівну поверхню пагорба. Всюди видніли тріщини, вм’ятини та провалля. Я точно знав, що не хочу йти цим шляхом ще раз. Востаннє оглянув безкраю пустелю, з якої прийшов сюди. Що ж чекало на мене попереду?

На гладеньку щоку дівчини з розмаяним волоссям збігла і покотилася вниз сльоза. Дівчина підвелася, скинула з себе сорочку і протяжно заголосила. Її голос полетів над землею і досяг поселення в пустелі. Русалки тривожно замахали хвостами на обличчі Людини-без-імені. Він випустив гострий ніж на землю, витягнув руку і вказав тремтячими пальцями в той бік, звідки долинув її голос.

– Вітер прийде звідти. Скоро настане буря. Велика піщана буря, від якої нам немає порятунку, – промовив він, подивився на свій ніж із загуслими слідами крові, обережно витер його і додав. – Кожен отримає свою розплату за те, що він мав зробити.

Дівчина кричала доти, доки вся не перетворилася на цей звук. А той, не знаходячи перешкод, понісся, здій­маючи хмари піску і пилу, набираючи силу і міць, готовий впасти смертоносною силою на все живе, що посміє стати на його шляху.

Я затулив вуха, намагаючись не оглухнути від її крику, і прокинувся. Важко дихаючи, витер з чола піт і побрів до ванної. Не вмикаючи світла, навпомацки знайшов кран, відкрив воду і почав умиватися. Здавалося, що мої руки в піску і дряпають шкіру при кожному дотику. Я вийшов із ванної, щоб увімкнути світло. Повернувшись до умивальника, подивився на себе в дзеркало, розділене по діагоналі тонкою тріщиною. Шкіра на моєму обличчі почервоніла, ніби її справді терли чимось грубим. Я глянув униз і побачив, що біля зливного отвору затрималося кілька піщинок. Але впали краплі води, яка зібралася в закрученому крані, і забрали, стікаючи, за собою ці піщинки.

Спати не хотілося. Я прислухався до тиші квартири, пішов у коридор, одягнувся в темряві і вийшов на вулицю. Усе навколо, навіть повітря, промерзло наскрізь. Жоден одяг не здатен був захистити від цього холоду. Холод пробрався б крізь кожну шпаринку, дістався б до шкіри, пройшов крізь неї і вчепився б крижаними лещатами в кістки. Мені хотілося сховатися від нього будь-де. Я добіг до своєї машини і вскочив усередину. Але холод встиг влетіти через розкриті двері. Я вставив ключ і повернув його. Двигун сіпнувся, але не завівся, а холод уп’явся в мої ребра. Невже сів акумулятор на морозі? Я спробував ще, цього разу двигун забуркотів, загарчав, почав глухнути, але зробив останню спробу і завівся. Мине хвилин п’ять –

і потеплішає.

Я вирулив на вулицю й поїхав порожнім нічним міс­том, не маючи особливої мети й пункту призначення, роздивляючись вітрини та плануючи маршрут лише на два-три повороти вперед. Здається, холод загнав геть усіх по домівках, тротуари були порожніми й позбавленими життя.

Аж ось попереду я побачив фігуру. Щось у її поставі здалося мені знайомим. Зупинятися чи їхати далі? Я наближався все ближче до неї, знижував швидкість, але все ще не міг вирішити. Фігура зовсім близько, стоїть на тротуарі, одягнена не для цього холоду. Як вона може стояти так? Зовсім близько: десять метрів, п’ять, три, зараз я проїду повз.

Я вдарив по гальмах щосили. Спрацювали всі сучасні системи автомобіля: він боровся з ковзанням, гальмував, не давав піти в занос і зупинився неподалік від тієї фігури. Вона ж не чекала жодної секунди, просто підійшла, відкрила дверцята і сіла поруч зі мною.

– Елю! Що ти тут робиш? Я гадав, ти спиш у мене на дивані?!

Її волосся вкрилося інеєм, а до вій прилипли довгі тонкі бурульки. Шкіра була білою, сліпуче білою та дуже холодною. Мені не треба доторкатися неї, щоб зрозуміти це.

– Я не сплю довго. Не можу. Мені потрібно працювати.

– Але чому? – запитав я. – Навіщо працювати в такий холод.

– Мені дуже потрібні гроші, для мами.

Вона повернулася до мене. У теплому салоні машини бурульки розтанули і стікали разом з тушшю по щоках, волосся мокрими кучерями лягло на лоб.

– Мені треба п’ятсот доларів, зараз, – продовжила во­на. – Ти мені заплатиш?

– Але ж мама померла! – сказав я. – Тобі більше не потрібно працювати так.

Вона дивилася на мене з ненавистю, а по щоках текла туш.

– Хіба ти не знаєш? У кожної повії є хвора мати. Їдьмо до тебе, – сказала вона.

– То ти все вигадала?! Про своє життя, про свою мати?

– Те, в що ми віримо, і є правдою. Як би я жила без цього? Як би ти сам жив без цього?

– Я?

– Мені холодно. Просто зігрій мене. Будь ласка.

– Так, давай повернемося.

– Ні, – вона похитала головою. – Не туди, а там, де твій дім.

– Я не можу, – я хитав головою і закушував губу, щоб не заплакати. – Не можу.

– Їдьмо, – повторила вона і відвернулася.

І я рушив із місця. Ми їхали туди, де я не був уже так довго і куди не мав повертатися. Я увімкнув радіо – і воно відгукнулося кислотними ритмами KISS FM, що в’їдалися в голову. Потягнувся, щоб перемкнути хвилю, але паралельно з моєю рукою до радіо рушила і Елина рука. Чорний палець в рукавичці не дав мені позбутися цієї музики. Еля мовчки похитала головою і показала мені на дорогу. Їдь.

Ми зупинилися біля того будинку. Мого будинку? Місце, де я колись любив залишати машину, було вільним. Весь двір запарковано, а те місце вільне. Ми піднялися нагору, і я відкрив ключем квартиру. У коридорі горіло світло. Що зараз буде? Що скаже Оля? Я приходжу в квартиру, куди вона просила мене не повертатися, з дівчиною, яка працює повією. Ми входимо всередину і роздягаємося. Я нічого не чую. Вона лягла спати і забула вимкнути світло? Ми ж налякаємо її. Я хочу піти, але Еля йде в кімнату. Навіщо? Потрібно забрати її, ми все ще можемо тихо піти. Я проходжу за нею до вітальні, де теж горить світло, але її там уже немає. Невже вона встигла пройти в спальню? Я заходжу в наступну кімнату, але там темно. Де Еля? Як знайти її тут, щоб не потривожити нікого? Як забрати її звідси? Тут абсолютно темно.

– Андрію, увімкни світло, тут зовсім темно, – говорить Еля звідкись із глибини кімнати.

Я не можу ввімкнути світло, це останній шанс – не вмикати світла. Інакше ситуація зробиться нестерпною. Як мені знайти Елю в цій темній кімнаті, як забрати звідси? Рука тягнеться до знайомого місця на стіні, ви­ми­кач клацає – і з’являється світло. Я бачу Елю з проти­лежного боку кімнати. Вона стоїть і дивиться на мене. Між нами застелене ліжко, на якому я провів стільки ночей. А поруч з великим ліжком – маленьке дитяче, яке я зібрав за інструкцією. Я підходжу до маленького ліжечка і дивлюся вниз. Воно прибране й застелене ніжно-рожевою білизною, на якій ніхто не спав. Ніхто ніколи не спав. І білий пухнастий усміхнений заєць із чорними лискучими очима сидить на ній. Маленький іграшковий заєць.

– Мені холодно, – каже Еля.

Я дивлюся на неї і розумію, що вона геть замерзла. Стояла на вулиці в своїй короткій спідниці і розхристаному пальті. Еля виходить із кімнати, і я чую, як вона включає воду у ванній. Тут не можна приймати ванну, не можна, але що робити, якщо вона так замерзла? Я йду до неї і дивлюся, як вона роздягається. Вона стоїть до мене спиною. Здається, в якомусь місці пряма лінія хребта робить злам. За одягом цього не побачиш. На ній не залишається нічого, вона нахиляється і торкається води кінчиками пальців. Я дивлюся на неї і не можу відвести погляду.

– Ти красива, – кажу я.

Вона випрямляється і стоїть потилицею до мене, немов роздумуючи над моїми словами. Я витягую руку вперед і зупиняюся на рівні шиї. Потім повільно і плавно веду її вниз. Мої пальці і її шкіру розділяє міліметр. Ні, півміліметра. Я відчуваю тепло її шкіри і доторкаюся до невидимих тонких волосків. Вона вигинається всім тілом і повертається до мене.

– Ти надзвичайно красива.

– П’ятсот доларів, – задумливо каже Еля. – Навіщо мені ці п’ятсот доларів? Раніше мені здавалося, що в них був сенс. Мама померла. Та якщо ти не даси мені п’ятсот доларів, то сенсу взагалі не буде. Здається, я розумію, що сенсу ніколи і не було. Проте з цими грошима я хоча б зможу продовжувати себе обманювати.

Мої сни. Звідки вони? Настільки реальні. З такими тон­кими відчуттями: запахами, звуками, дотиками, болем. Я розплющую очі і певний час чекаю знаків, щоб зрозуміти, де я: в реальності чи досі уві сні. Сни яскравіші, ніж моє життя.

Це почалося не так давно. Що мені робити з цим? Довгий час я жив без снів. Я засинав – і прокидався відпочилим. Не було жодних снів. А якщо й були, то я нічого не пам’ятав про них. А зараз я встаю з ліжка, і моя голова кипить. У ній – уривчасті, розмиті спогади, від яких хочеться сховатися. Після того, як я біжу уві сні, мої ноги напружені. Я гладжу затвердлі м’язи, а вони гудуть від утоми.

Ніби я проживаю в своїх снах ще одне життя. Більш яскраве і насичене. Більш концентроване. Коротше. Чомусь я впевнений, що це життя у снах не може бути довгим. У них є якийсь тривожний фаталізм.

Як мені позбутися цих снів? Багато хто мріє прожити кілька життів. Та що там мріють! Вірять, сподіваються. Хіба може померти той, хто є винятковим. Ми можемо спокійно поставитися до того, що Христос лікував смертельно хворих, але ось те, що він зміг воскреснути сам, вражає найбільше.

Життя... Що це таке?

Ми думаємо про багато речей. Ми шукаємо відповіді на безліч питань. Ми почуваємося... По-різному. Щас­ливими й нещасними, добрими й злими, любимо себе та ненавидимо свою слабкість.

Життя... Що це таке?

Щось неймовірно складне й невимовно просте. Во­но –

навколо, та коли його забагато, його цінність для нас втрачається.

Що таке жити? Рухатись, співати, творити, відчувати, шукати... Що це таке? Для чого? А раптом хтось не може нічого з усього цього? Лише жити.

Життя... Скажи це слово пошепки. Скажи просто зараз.

Ні, ще тихіше, це має бути щось середнє між «сказати» й «подумати».

Ні, дещо голосніше, щоб відчути свій подих.

Уяви собі, що хтось дивиться на тебе. Поруч із тобою. Трохи вище, справа вгорі. І цей хтось – це ти.

Життя... Чи можна зрозуміти його, не зрозумівши смерті? Без смерті життя не було б. Вічність вбиває життя, смерть створює.

Його не може бути більше чи менше, його стільки, скільки є, та кожна мить цінна.

Дивна суміш збігів, що зробилися закономірністю та утворила його. Життя...

Лише одне. Єдине й скінченне.

Таємниця його народження не буде розгадана ніколи.

Таємниця народження. Таємниця Різдва.

Ми хочемо відтворити цю мить ще і ще. Хочемо поховати Старий рік й відчути, як народжується Новий.

Щодня можемо дивуватися тому, що існуємо. Саме такі пальці, саме такі очі, саме я. Мільярди причин «проти» – та єдиний шанс «за». Лише єдиний. Лише я.

Ми прагнемо святкувати Різдво ще і ще. Своє Різдво. Ми згодні відмінити життя заради вічності. Але у вічності життя немає. Лише смерть та скінченність творять його.

Ці мої сни. Вони перетворюють моє одне життя на два.

Це забагато, і я готовий відмовитися від одного з життів.

Від якого?

Я не знаю. Або знаю, але боюся зізнатися, що те життя уві сні я залишив би, якби мав вибір.

Як мені зрозуміти свої сни? Люди хочуть бачити в снах знаки долі, але насправді там лише наша підсвідомість. У когось підсвідомість і свідомість живуть у злагоді, і тоді сни майже не приходять. Чи так мало відрізняються від реального життя, що пам’ять стирає їх як несуттєві. У когось іншого підсвідомість старанно приховує істину, ховає в коморах і зачиняє їх. І тоді доводиться жити двома життями: одним назовні і другим всередині. Мені видається: коли ми народжуємося, коли світ для нас це біле полотно – ми живемо одним життям. Та пізніше наша унікальність, одиничність і неповторність не можуть просто взяти і з’єднатися з навколишнім. Ми вибудовуємо себе, а наша підсвідомість створює свій власний світ, у якому їй ніхто не вказує, що робити. У якому творцем є вона сама.

Я дивився перед собою і намагався збагнути, що не так. Світло в кімнаті яскраво горіло, і я розправив затерплі від незручної пози м’язи. Застелене ліжко, акуратно укрите пледом, порожнім.

– Еля? – покликав я тихенько, але на мій голос ніхто не відгукнувся.

Я зазирнув на кухню, у ванну і туалет, але там було порожньо. Не побачив і її довгих чорних чобіт у коридорі.

Вона пішла? Або її тут і не було? Я гарячково згадував й шукав надійні докази її існування і перебування в моїй квартирі, але нічого не спадало на думку. Я почав шукати їх навмання – намагався знайти волосся, сліди помади на чашці, залишки туші в умивальнику. Хоч щось! Та речі виглядали такими ж, як зазвичай.

Сили залишали мене, і я звалився на диван, накрив себе пледом і тихенько застогнав. Я лежав і вбирав у себе повітря, намагаючись знайти хоча б у ньому її слід. Безгрішна повія розчинилася в ночі, не залишивши мені на прощання нічого.

Я заплющив очі і провалився в темряву.

Коли я прокинувся, побачив Юрка Він сидів собі в кріслі, ніби саме тут проводить кожен ранок, і гортав мій щоденник. Я підвів голову, намагаючись впевнитись, чи то він, чи продовження сну. Мозок надіслав кудись сигнал про те, що в моїй квартирі є хтось, окрім мене, і я, навіть уже розуміючи однією ділянкою мозку, що це Юрко, сіпнувся, скрикнув та різко сів на ліжку.

– Привіт! – дружньо обізвався Юрко. – Вибач, що зля­кав. Просто я подзвонив, а ти не відчинив, тож я штов­хнув двері, а вони виявилися не замкнені. Я увійшов і вирішив почекати, доки ти прокинешся. Заздрю тому, як міцно спиш, а я мучуся безсонням. Потім я зрозумів, що, напевно, ти перелякаєшся. Однак що було робити? Йти, а потім повертатися за годину чи щось таке? Одним словом, я вирішив, що залишуся. То ти як, оговтався?

– Привіт, Юро. Певно, забув замкнути двері. Усе гаразд. Радий тебе бачити. Зараз трохи отямлюся та піду зроблю тобі чаю.

– Гаразд.

– Таки дивишся мій щоденник. Я гадав, що тобі нецікаво.

– Ти помилився.

– Багато вже прочитав?

– Та ні, окремі шматки. Щиро кажучи, це не дуже схоже на щоденник.

– Так, зазвичай у щоденниках пишуть дату та що саме трапилося, без зайвих сентиментів. А тут щось зовсім інше: думки, спогади, копирсання у минулому в пошуках чогось важливого, і я не завжди можу второпати, до чого воно все. І, може, ти і маєш рацію: немає там нічого особливого, лише рух однієї з мільярдів піщинок.

Юрко замислився, потім щиро посміхнувся:

– Гаразд, ти давай до ванної, а я погосподарюю на твоїй кухні.

– Та зачекай, ти ж – мій гість. До речі, ти запам’ятав тоді мою адресу?

– Я цей будинок добре знаю, тому це було легко.

Я піднявся й пішов умиватися, а Юрко застукотів посудом на кухні. Коли я увійшов, чай був уже готовий.

Ми сіли один навпроти одного та почали мовчки сьорбати чай, та жодного з нас не турбувала ця тиша.

– У твоєму щоденнику багато життя, – нарешті вимовив він.

– Мого життя.

– Просто життя. Знаєш, відсотків із дев’яносто дев’ять того, що ми називаємо життями, люди насправді не живуть. Бо все йде за сценарієм. І навіть коли доводиться обирати, то це вибір між різними можливостями. Та дуже рідко доводиться обирати між тим, що є неможливим. Бо саме неможливе і є найціннішим. І ось тут, обираючи шлях серед того, що є неможливим, ми можемо зрозуміти, що це таке – людське життя.

– Вибач, я зранку не дуже добре мізкую. Як можна обирати між тим, що є неможливим?

– Я й сам цього гаразд не розумію, просто якось відчуваю. Але в одному я майже не сумніваюся, читаючи твій щоденник. Тобі це судилося робити.

– Хіба?

Він у відповідь простягнув мені щоденник. Я обережно взяв його до рук та запитально поглянув на Юрка. Але він допив чай та ніби відключився, занурився у себе.

– Юро, можу тебе спитати?

– Питай, – він знизав плечима.

– Хто та жінка на твоїй картині?

Він зітхнув та насупив носа, даючи зрозуміти що моє запитання недоречне.

– Я ще не закінчив її.

– Хіба?

– Не вистачає окремих деталей.

– Мені здавалося, що картина повна.

– Їй не вистачає душі. Поки що не можу це передати. Насправді я поганий художник. Так, передаю багато деталей і нюансів, на які не звертають увагу решта, але суть не в тому.

– Багато хто вважає твої картини шедеврами.

– Що з того? Одного разу тебе назвали талановитим, а потім все, що ти робиш, уже в ціні. Тому мені тут краще видно. Картина ще не готова. Леонардо да Вінчі малював свою Мону Лізу півжиття, але так і не домалював. Не встиг. Не був готовий закінчити. Не вистачило життя. Напевно, не можна залишати щось незакінченим. Хтозна, може, він і досі приходить до неї і думає, що ось зараз вже точно знає, чого не вистачає, але виправити вже нічого не може.

– Дивно, я не знав такого. Напевно, коли прагнеш ідеалу, то завжди залишиться щось незавершене.

– Гаразд, – Юрко підвівся з-за столу та попрямував до коридору. – Побачимось.

Він подивився мені прямо у вічі, і я мимоволі відвів погляд, боячись, що десь всередині моїх зіниць він розглядатиме своє відображення.

– Привіт, – швидко сказав я, щойно вона взяла слухавку.

Зазвичай вона випереджала мене із привітанням, і це було для мене грою – сказати «привіт» швидше за неї.

– Привіт, ти вже на місці? – защебетала Марина в телефонній трубці. – Я вже підходжу, тож за кілька хвилин замовляй мені каву.

Я послухав короткі гудки відбою і сказав «добре» в нікуди.

Вона увірвалася, як вихор, на ходу скинула пальто, до­торкнулася до мене холодною щокою, закинула своє довге пальто на одне крісло, ляпнулася в інше, взяла в руку горнятко з гарячою кавою, заплющила очі і вдихнула ароматну пару. Потім зробила маленький ковток, поставила зі стукотом горня на стіл і втупилася у мене, широко розплющивши очі:

– Розповідай!

– Знаєш, Марино, те, що я хочу розповісти, настільки дивне, що ти можеш мені не повірити, тож я дуже прошу сприймати це серйозно.

– Не роби занудства, – скривилась вона. – І взагалі: розумію, що краще з довгим вступом, але часу мало, тому давай прямо в лоба.

– Гаразд, – випалив я. – Уяви собі, що я зняв квартиру, прожив у ній кілька днів, а потім знайшов там щоденник, де описано моє життя. І я цього щоденника не писав! Але це мій щоденник. Щоденник мого життя.

Я видихнув, зробив паузу і подивився на неї. Вона натомість дивилась на мене, ніби міркуючи про почуте, зробила глибокий вдих, а потім заявила:

– Як круто, Андрію! Завжди знала, що ти незвичайна людина, тому з тобою справді можуть відбуватися такі речі. Ти ж приніс його?! Покажи!

Я зітхнув, потягнувся до портфеля, що стояв поруч, і дістав звідти щоденник. Я акуратно і урочисто поклав його на центр столу і стежив за її реакцією.

Марина спершу захоплено його розглядала, потім невпевнено простягла вперед руку і провела по щоденнику пальцями. Я чекав, чи не відкриє вона його, але, немов у відповідь на мої очікування, вона похитала заперечливо головою і підсунула щоденник ближче до мене.

– І що ж там? – пошепки запитала Марина.

– Там події мого життя.

– І ти не пам’ятаєш свого щоденника?

– Так, залишається варіант провалу в моїй пам’яті. Цей варіант усе пояснює. Ніби я це все написав, а потім забув.

– Навряд чи, – похитала вона головою.

– І все ж у цьому був би якийсь сенс і спосіб все розкласти хоч по якихось поличках. А зараз я сам у це не вірю.

– Проводив якесь розслідування?

– На жаль, не надто успішно. Господар квартири помер. Ніхто, крім нього, там давно не жив. Отже, серед раціональних пояснень залишається одне – я сам підклав його туди, витер це з пам’яті, але якийсь слід залишився, тож я і знайшов його згодом. Утім, навіть із цим, мушу визнати, подивитися на себе збоку, прочитати – це неабияке враження.

Я відкинувся у кріслі, пошукав ще раз пояснення, похитав головою і продовжив:

– Чого мені дався цей щоденник?

Вона знизала плечима:

– Можливо, в людини має бути шанс оглянути весь свій життєвий шлях, за секунду переглянути фільм, складений із подій свого минулого. Кажуть, людина перед смертю бачить щось подібне, коли все її життя вкладається в секунду.

– Так, це мене, безумовно, заспокоює, – пожарту­вав я.

– Слухай, я тільки-но зрозуміла одну річ, – розсміялася вона. – Ти ж страшна людина. Може, в твоєму щоденнику написано і те, що я повинна зробити сьогодні?

– Так, – вирішив підіграти я. – Оскільки я виявився нездарою у власних розслідування, то ти маєш розповісти мені про ту людину, яка зможе відповісти на мої запитання.

– Ну от, а я ж гадала, що ти віриш у мене саму, – уда­вано образилася вона, а потім продовжила. – Якщо бажаєш, то можемо навіть поїхати до неї в гості. Навряд чи це стане фінішною точкою твого пошуку, але хоч трохи переключишся. Бо ж копирсаєшся в собі, наче той кріт у землі.

– Це чоловік чи жінка?

– Жінка, – відповіла Марина.

Марічка

Марічка росла у звичайній родині єдиною дитиною, але вже з раннього дитинства стало зрозуміло, що вона відрізняється від інших дітей. Здавалося, промінь долі, який то спалахує, то гасне над іншими, не полишав її ніколи. Що б вона не робила, результат завжди викликав радість.

Вона дивилася на світ великими, сповненими радості очима. Здавалося, що кожне сказане іншими слово вона пропускає крізь себе, ніби визначаючи істинну внутрішню причину вимовленого.

Зовні вона не була схожою ні на батька, ні на матір. Хоча потрібно сказати, що вони були вельми дивною парою. Її батько був майстровитим, жив тим, що бачив, багато працював, щоб забезпечити сім’ю. Він підробляв на будівництвах, а оскільки уникав алкоголю, то мав непогані заробітки.

Мати була геть на нього не схожою. Здавалося, вона живе в якомусь іншому світі: дивилася крізь людей і будівлі, ніде не працювала, ходила поруч із їхнім будинком і беззвучно відкривала рота, немов би наспівуючи якусь лиш їй відому пісню. І тільки коли Марічка була поруч, її обличчя разюче змінювалося, очі спалахували й напов­нювалися життям. Вона притискала дитину до себе і радісно посміхалася всім навколо.

Марічка вчилася у школі й отримувала не надто гарні оцінки, але аж ніяк через це не переймалася. Часто, коли її викликали на уроках, вона просто хитала головою, мовляв, не готова, і посміхалася, але іноді все ж відповідала, при цьому її пояснення були настільки глибокими і точними, що кожен, включаючи вчителя, розумів, що не зміг би відповісти краще.

Попервах вони жили в орендованій квартирі, а по­тім батько дізнався, що є можливість викупити її. У них не було стільки грошей, тому він оформив кредит. Працював іще більше, повертався додому втомленим і з похнюпленою головою.

А потім стався нещасний випадок. Кран зірвався і впав на будинок, руйнуючи стіни і ховаючи під завалами Марійчиного батька.

Вони залишилися вдвох, дві непристосовані до життя в цьому світі істоти. Незабаром банк відібрав квартиру за борги за кредитом. Марічка була неповнолітньою, і вони могли б захищатися, але не зробили цього.

Я пам’ятаю, як вони виїжджали. Складали торби з речами в кузов невеликої вантажівки і посміхалися одна одній. Для них втрата квартири не була трагедією, просто вони не житимуть там більше.

– Куди ви тепер? – запитала я.

– Поїдемо в село, – радісно повідомила мені Маріч­ка. – Там така краса, приїжджай якось.

Сусіди закінчили з вантаженням речей:

– Готово, Маріє, – почула я чоловічий голос, звернений до Марійчиної мами.

У них були однакові імена. Дві Марії – велика і ма­ленька. Хтось із сусідів стояв і плакав, адже їхали люди, які ніколи нікому не зробили поганого.

Та однієї миті сталося те, що я запам’ятала назавжди. Якась машина на великій швидкості мчала нашою вулицею. Цієї ж миті з гнізда на дереві випурхнула маленька ворона і невпевнено полетіла, напевно, в свій перший в житті політ. Вона незграбно намагалася зберегти рівновагу, то припадаючи до землі, то із зусиллям піднімаючись вгору.

Почувся відчайдушний воронячий крик – і вже інша, велика ворона кинулася слідом за нею. Маленька ворона тим часом вже досягла проїжджої частини і зустрілася з тією машиною, що гнала з шаленою швидкістю. Почувся глухий удар, за яким відчайдушний крик: «Кар-р!» Тіло маленької ворони відскочило і м’яко впало на асфальт, ставши зовсім крихітним. Закрутилося в повітрі довге сіре перо, і автомобіль зупинився.

Я скрикнула і притиснула руки до грудей. Скло машини опустилося, звідти почувся грубий чоловічий голос, який голосно вилаявся, після чого автомобіль рвучко рушив з місця і зник за рогом.

Велика ворона підлетіла до краю тротуару і зазирнула вниз. Вона нахилила голову вбік і деякий час стояла нерухомо. Потім опустила дзьоб і м’яко підштовхнула до узбіччя маленьке тільце, що прибилося до землі.

Ми з Марічкою підбігли до дороги і подивилися вниз. Велика ворона сполохано відлетіла трохи вбік, але залишилася спостерігати за нами. Там внизу склала лапки і нерухомо лежала біля бордюру її дитина. Вона зіщулилась і здавалася такою малесенькою.

Мені здалося, що її збило на смерть, і я розплакалася. Марічка подивилася на мене і посміхнулася. Вперше мені здавалося, що її посмішка зараз вкрай недоречна, і я розсердилася на неї.

А вона опустилася на коліна, взяла маленьку воро­ну на руки, піднесла до свого обличчя і щось тихо промовила. Потім притиснула до грудей і почала легенько розгойдуватися вперед-назад, шепочучи якісь слова.

– Марічко, – покликала її мама. – Поїдемо, нас вже чекають.

– Так, мамо, – сказала вона і передала воронятко мені.

Я взяла його і пригорнула до себе. І зрозуміла, що в моїх руках б’ється життя. З величезною швидкістю часті удари серця били по моїх пальцях. Я мимоволі змахнула руками, і вороненя випурхнуло з них. Воно приземлилося на моє коліно, невдоволено подивилося на мене, боляче дзьобнуло в ногу і відлетіло на безпечну відстань.

– Приїжджай, щойно з’явиться потреба, – сказала Марічка.

Вони з мамою сіли в кабіну до водія, старенька ван­тажівка задеренчала, шумно завелася, і, викидаючи хмари їдкого чорного диму, почала віддалятися від нашого будинку. Ми з сусідами махали їй услід рукою; горобці і голуби, виявивши розсипані на тротуарі зернятка, відтіснили ворон і шумно боролися за доступ до їжі, а вороненя безтурботно розгулювало краєм дороги.

– Знаєш, ніби й дрібниця, та коли мене питають, хто в житті був для мене найкращим другом, завжди її згадую. Адже кожен був зосередженим на собі, лише вона щиро почувалася щасливішою, коли комусь поруч ставало краще. Ніби нічого особливого, а іншої такої людини я більше не зустрічала. Ми бачилися востаннє так давно, а в душу запало. Приводу з’їздити до неї не знаходилося. Так, писали листи одна одній. Тож пропоную, аби розвіятися, здійснити невеличку подорож. Свій дорогоцінний що­денник, якщо бажаєш, можеш взяти з собою. Якщо в Марічки спитаєш – вона скаже, що з ним робити.

– Куди ж нам їхати?

– О, швидко погодився. Вона написала мені листа після від’їзду, потім ще одного через кілька років і останньо­го – рік тому. Влаштувалися вони в селі в Чернігівській області.

– То коли вирушаємо?

– А хоч би й завтра.

– З відгулом вийде? Завтра ж п’ятниця.

Марина замислилась, клацнула запальничкою, затягнулася, випустила конус сигаретного диму і сказала:

– Давно її не бачила. Обіцяла собі навідатися до неї, але весь час було щось важливіше. Вийде з відгулом. Але мені треба рано повернутися. Зможемо виїхати о шостій ранку?

Я кивнув головою на знак згоди, а Марина зробила останній ковток кави, підхопила пальто і, розкуйовдивши рукою на прощання моє волосся, поскакала до виходу з кав’ярні. Там вона на секунду затрималась, потім повер­нулася назад, подивилася, примружившись, на мене, витягла в мою сторону вказівний палець, потім перевела на себе і запитала:

– І оце було в твоєму щоденнику?

Я здивовано похитав головою.

– А ти кажеш! – багатозначно вимовила Марина, вже без зупинок подолала свій шлях на вулицю і розчинилася в зимовому дні.

Цієї ночі я майже не спав. Брався за щоденник, але читати його не хотілося. Я вже майже дійшов до того місця, яке перевернуло моє життя шкереберть, позбавило його будь-якого сенсу.

Знав, що потрібно виспатися перед поїздкою, але сон вперто не йшов до мене. Я крутився з боку на бік, іноді впадав у напівзабуття, стан між сном і неспанням, лякався, чи на місці щоденник, витягав руку і торкався до краю тумбочки. І коли вже майже не розраховував заснути, провалився в глибокий сон.

Ранкове місто лише неспішно прокидалося, а ми вже мчали його вулицями.

Перебралися на лівий берег і виїхали з Києва, який був ще вільним від ранкових заторів. Швидкісна дорога на Бориспіль зустрічала засніженими ялинками обабіч. Настрій був піднесений: я любив покинути місто і мчати повз населені пункти, залишаючи за спиною тисячі чиїхось життів. Колись, до ери автомобілів, таке переміщення на півтори сотні кілометрів могло забрати і до тижня, а тепер це займає лише кілька годин. Що краще? Я не знаю. Гадаю, кожну годину в тому довгому шляху було наповнено змінами, а в цій ергономічній коробці пейзаж за вікном здавався майже одним і тим самим. Немає людей, маленьких струмочків, ям, ярів, містків через річки, м’яких сніжних заметів, стривожених зайців, що біжать полем до лісу.

Ми взяли курс на північ, і низьке зимове сонце сліпило моє праве око так, що я не міг бачити Марину, яка сиділа поруч. І час від часу обертався, щоб упевнитися, що я в машині не сам. Зустрічаючи її погляд, мружився і посміхався.

– А тобі ще багато читати в щоденнику? – запитала вона, уважно стежачи за моєю реакцією, ніби перевіряючи свою версію.

– Здається, заповнених сторінок залишилося лише кілька, – чесно відповів я.

Вона ствердно кивнула головою і задумливо втупилися поглядом в дорогу.

– Слухай, Андрію, у мене очі злипаються, не виспалась сьогодні, – мовила Марина. – А ти як, відпочив хоч трохи?

– Так, виспався, – збрехав і не збрехав я одночасно, бо майже не стулив очей, але водночас і не відчував утоми.

– Це добре, – сказала вона вже із заплющеними очима.

Незабаром Марина тихо засопіла, а на її губах заграла м’яка посмішка.

Її підкидало на горбочках і нерівностях, з колонок тихо грала музика, сніжна крупа розступалася перед колесами, і ми їхали вперед.

Бувають такі моменти, коли тобі всього вдосталь, і ти почуваєшся справді щасливим. Це була одна з таких хвилин. Мені хотілося, щоб ця дорога, ця музика і ця її посмішка тривали вічно. Ми б їхали кудись з якоюсь метою і в нікуди одночасно. Шосе в нікуди, де розумієш, що зайві речі тільки заважають.

Я легенько провів пальцями по її плечу. Хто вона? Дівчина, яка мені приємна. Яка з’явилася колись у зви­чайний день, і історії якої я так любив слухати. Яка вислуховувала мої власні розповіді, палила, граційно випускаючи кільця диму, і пила каву. Дівчина з теплими долонями, великими очима, м’яким поглядом, відкритим чолом і забавно відстовбурченими вухами. Дівчина, з якою я хотів би їхати нескінченно довго по шосе в нікуди.

Я сказав собі це і одразу ж відштовхнув ці думки. Що це таке? Закоханість? Вона виникає і проходить. Ні, це щось зовсім інше – ніби я знав її все життя, усе її життя. Коли тобі добре, то здається, що немає жодних причин, щоб зробилося погано. А потім все минає. Все мине, і це також.

Раптом зв’язок коліс із землею зник, ніби ми під­нес­лися на один міліметр над землею, і вже не їхали, а летіли. «Але ж машина не повинна літати», – подумав я. І смикнув кермом, щоб перевірити, як тепер керувати нею. Автомобіль зрадницьки неслухняно попрямував до загороджувального паркану. Я смикнув кермом в інший бік, але машина вже стала самостійною і, схоже, збиралася поводитися, як заманеться. Огорожа наближалася, а я вчепився в кермо, сподіваючись щось змінити. Я вже від­чував цей скрегіт, удар, розворот. Здається, це вже було колись зі мною. Усе те ж саме, але чи в цьому житті, чи в якомусь іншому? Хіба я маю право не вберегти її? А раптом в нас вдариться інша машина? Я мигцем глянув у дзеркало заднього виду і побачив величезну червону вантажівку за сто метрів позаду. А боковим зором зловив, як мирно сопе Марина. Я буквально вріс у кермо, ставши його частиною, відвів погляд з металевого паркану, до якого залишався десяток сантиметрів, на дорогу. Автомобіль підкорився моєму погляду і почав повертатися на трасу, лише задні колеса м’яко вдарилися об бордюр, на якому стояла загороджувальна конструкція, змусивши мене підстрибнути на кріслі.

Ми котилися далі так, ніби нічого не сталося. Я по­вільно, боячись зробити зайвий рух, перелаштувався в праву смугу, знизив швидкість і зупинився на узбіччі. Повз мене зі скрипом пронеслася та сама величезна червона вантажівка. Вона посигналила, мабуть, вітаючи мене із вдалим результатом, адже, напевно, водій бачив мої піруети на дорозі.

Я голосно видихнув, а Марина розплющила очі, потяглася і позіхнула.

– Що, вже приїхали? – сонно запитала вона.

– Ні, – похитав я головою.

– А чого стоїмо? Тобі вийти потрібно?

– Та так, ми щойно мало не розбилися, – я спробував промовити це якомога байдужіше.

Вона підвелася, подивилася у вікна, на мене і запи­тала:

– Не розбилися?

– Ні, не розбилися.

– Що ж, тоді можна спати і далі.

Вона замислилася, втупившись в одну точку на лобовому склі, знизала плечима, ствердно кивнула сама собі і продовжила свою думку:

– У будь-якому разі можна спати далі.

Знову згорнулася калачиком, перекинулася на бік в мою сторону, заплющила очі і плямкнула губами. Я подивився на неї, на дорогу, на свої руки, що міцно стискали кермо машини, яка зупинилася на місці, і раптом цілковито розслабився. Ніби стовп атмосфери, який давить мене зверху, зменшився десь удвічі. Звідкись зсередини до мого рота піднявся смішок. Я намагався стримати його, стискаючи губи, але він вирвався назовні, перетворюючись на заливистий сміх. Я давно так не сміявся! Все моє тіло ходило ходором і корчилося в судомах. Марина широко розплющеними очима дивилася на мене і посміхалася.

– Що? – запитала вона, коли я трохи заспокоївся.

Цього слова виявилося досить, щоби змусити мене знову захлинутися нестримним сміхом. Сльози котилися з очей, живіт застиг у судомі, в грудях не залишалося повітря для дихання, та я продовжував сміятися.

– Розбилися, – зібравши останні сили, видавив я з себе.

Вона легенько вдарила мене маленьким кулачком у плече і дзвінко розсміялася.

Небо засипало нас снігом. Біла пелена лягала на скло – і в машині поволі темнішало, наче хтось повільно гасив у ній світло. А ми сиділи і заходилися виснажливим сміхом. Автомобілі шумно мчали повз, витісняли з простору на своєму шляху повітря, яке, перетворюючись в енергію вітру, билося об нашу машину. Вона розгойдувалася від цих поривів ззовні і від наших судомних рухів усередині. Автомобілі неслися геть, меншали, перетворювалися на крапки і зникали за далеким поворотом дороги.

Я знайшов FM-хвилю з найенергійнішою музикою, збільшив гучність до оглушливої і, набравши швидкість, повернувся на трасу. Наш подальший шлях тривав без транспортних пригод. Під’їхавши до Чернігова, ми побачили на обрії гарну церкву, яка, здавалося, побудована просто на дорозі. Дорога, що закінчується храмом. Проте, наблизившись, дорожнє полотно обігнуло пагорб із церквою і спрямувало нас тихими і незавантаженими автомобільним рухом вулицями Чернігова. Тут панувала біла красуня-зима, і місто зачаровувало своєю красою із першого погляду. «Приїду сюди ще», – пообіцяв я собі, стежачи за вказівниками. Виїхавши з міста, ми швидко, за якихось двадцять хвилин, здолали відстань до Седнева.

– Знаєш, – зітхнула Марина. – Я ж і не знаю точно, де її шукати. Вона лише писала, що біля церкви живе.

В’їхавши в селище, ми зменшили швидкість, вигля­даючи перехожих, у яких можна запитати про церкву. Доїхавши до центру з яскраво пофарбованим золотистою фарбою пам’ятником радянським воїнам, ми вийшли з машини. Седнів наче вимер, не даючи навіть шансу побачити живу душу. Хвилин десять ми бродили навколо, намагаючись надибати хоч когось, поки нарешті я не побачив темну кошлату фігуру на бічній дорозі. Доки єдина побачена мною в Седневі жива людина не зникла, я кинувся стрімголов до неї. Було зрозуміло, що йти чолов’язі непросто. Він вихилявся по всій дорозі, раз-по-раз зупиняючись, щоб змусити тіло скоординуватися.

– Шановний! – голосно сказав я.

Він злякано здригнувся, обернувся до мене, сфокусував погляд, а коли я підійшов ближче, обдав мене порцією дихання, щедро присмаченого кислотою і алкоголем. Втиснув голову в плечі, ніби очікуючи покарання.

– Шановний, де тут у вас церква?

Чоловік подумав над запитанням, здається, заспокоївся і, зібравшись з силами, вимовив:

– Дай дві гривні, – постояв, спостерігаючи мою реакцію, і додав: – будь ласка.

Я сторопів, але потім подумав, що ця незначна пла­та не варта того, щоб втрачати час, дістав портмоне і, порившись в ньому й не знайшовши двох гривень, про­стягнув йому купюру в п’ять.

Він взяв її тремтячими пальцями, уважно оглянув, незадоволено подивився на мене, ніби дорікаючи за те, що я не зміг виконати таке простецьке прохання і знайти рівно дві гривні, потім вказав на свої кишені і розвів руками, даючи зрозуміти, що здачі в нього немає. Побачивши у відповідь мій схвальний кивок, засунув гроші до кишені, відвернувся і, похитуючись, пішов геть. Я витягнув руку з вигуком обурення, але тут же наштовхнувся поглядом на позолочений хрест.

Розсміявшись, я приклав долоні до рота і гукнув Марині: «Знайшов!»

Вона помахала рукою у відповідь і побігла до мене.

– Здається, знайшов церкву.

– Молодець! – відповіла Марина, взяла мене під руку, і ми попрямували до знахідки.

Порівнявшись із місцевим жителем, що допоміг у наших пошуках, я голосно подякував йому, змусивши шарпнутися вбік, і розсміявся. За хвилину, ми вже стояли біля білого кам’яного паркану, за яким виднілася церква, виконана в стилі епохи Петра І.

– Збудована Яковом Лизогубом у 1696 році, – прочитав я на табличці, і ми пройшли у внутрішній двір.

На масивних дверях церкви висів іржавий замок.

– Гарна, – зітхнула Марина, піднімаючи погляд вго­ру. – Тільки як нам тепер відшукати Марічку?

– Зараз знайдемо, – впевнено сказав я, очікуючи, що випадок знову вкаже правильний шлях.

Хвилина минала за хвилиною, а седнівський краєвид залишався нерухомим.

– Ще трошки зачекаємо, а потім підемо і постукаємо до найближчих будинків, люди підкажуть, – заспокоїв я Марину, яка нетерпляче роззиралася. – Давай поки обійдемо навколо.

Ми почали обходити церкву за годинниковою стрілкою, і вже за поворотом почули скрип дверей, що відчинялися. Над ними було викарбовано: «Церковна школа».

Крізь двері виплила дебела спина чоловіка, який на ходу натягував поверх ряси теплу куртку. Священик навісив на двері замок, перевірив його, посмикавши, і обернувся до нас. Він пробіг по наших фігурах із голови до низу поглядом, привітно посміхнувся і басовито прогудів:

– Доброго дня, молоді!

– Добридень! – хором відповіли ми, а Марина додала:

– Ми шукаємо одну жінку, Марію. Вона з Києва з мамою сюди приїхала кілька років тому. Знаю, що при церкві жила.

Священик задумався, похитав головою і впевнено сказав:

– Це не у нас.

Я відразу занепав духом, але священик після паузи продовжив:

– Це у розкольників, он там, – і вказав рукою вниз по тій дорозі, якою ми прийшли сюди.

– Хвилин за п’ять дійдете, у нас тут все близько.

– Чому у розкольників? – не зрозуміла Марина.

Священик добродушно посміхнувся і пояснив:

– Ми – московський патріархат, вони – київський, чи то пак розкольники по-нашому. Але це, напевно, Москва з Києвом б’ються, а нам тут жити.

І додав серйозно:

– Та й Бог один, – перехрестився і пішов геть.

Ми переглянулися і пішли у вказаному напрямку вздовж сільських будиночків, поки нарешті не побачили великий дерев’яний храм.

– Овва! – вигукнула Марина. – Саме так я уявляла церкву, в якій Вакула молився за душу панночки.

Ми підійшли до воріт і побачили напис: «Зателефонуйте мені за номером (099)2215468, буду за 10–15 хвилин».

– Треба ж, яка клієнтоорієнтованість, – здивувалася Марина і дістала телефон.

– Алло, – промовила вона. – Вітання вам! Мене звуть Мариною, а з ким я розмовляю? Тьотя Маша?! Це Марина з Києва, ваша колишня сусідка, я до Марічки в гості приїхала. Вона з вами? Ми ось тут, біля церкви.

Марина натиснула кнопку відбою і радісно повідо­мила:

– Скоро буде.

За десять хвилин переді мною стояла молода жінка, вбрана як черниця. Вона привітно дивилася, ніяково кліпаючи довгими віями. Вони з Мариною обійнялися так, ніби бачилися щодня. Я ж невпевнено простягнув їй руку, і вона м’яко стиснула мої пальці й кивнула головою.

– Вітання, Андрію, – вона легенько нахилила голову. – Я – Марія.

Потім подивилася на Марину, посміхнулася і поправила себе:

– Звіть мене Марічкою.

Я кивнув на знак згоди, а вона продовжила:

– Я рада гостям, мало хто мене відвідує, але я всім рада.

– Так, дуже хотілося Вас побачити, – сказав я. – Мені Марина про Вас так багато розповідала.

Її обличчя здавалося мені знайомим, але я не міг згадати, де ж міг його бачити.

– Мені часто кажуть, що я схожа на когось, – посміх­нулася вона. – Гадаю, у кожного з нас є в цьому світі лю­дина, яка дуже схожа на когось іншого. Ось і Ви ме­ні схожі на чоловіка, який ходив тут вчора у куртці з каптуром, дивився навкруги, щось записував у зошит.

– А хто він? – запитав я.

Вона знизала плечима:

– Хороша людина. І на вас схожий. Ходімо, я вас чаєм напою.

Ми обійшли церкву і спускалися вниз стежиною, поки, нарешті, не опинилися біля маленького дерев’яного будиночка під бляшаним дахом, пройшли у двері і крізь затишний передпокій потрапили до маленької кухоньки, де на столі стояв справжнісінький самовар.

– Мама самовар поставила, а сама у справах пішла. Давно пили чай із самовара? – посміхнулася Маша.

– Так! – дружньо відповіли ми з Мариною.

А потім ми гуляли разом, йшли, провалюючись по ко­ліна в сніг та дружно реготали, падаючи. Наш шлях спершу пролягав до церкви, біля якої ми вже побували раніше, а потім повз неї. Далі витоптана в снігу стежка привела нас до дивовижного старовинного містка над ровом. Вдалині біліла будівля садиби Лизогубів, оточена парком з віковими деревами.

– Там зараз школа, – махнула в бік старовинної будівлі Марія. – Взагалі, тут зручного спуску немає, але я знаю одну доріжку.

Ми стояли на височині, з якої відкривався чудовий краєвид. Величезне біле поле, над яким вдалині велично височів ліс.

Внизу, під крутою стіною пагорба, беззвучно пливла темна гладь води. Здавалося, що спуститися до неї неможливо, але Марія впевнено рушила вниз невидимою доріжкою, хапаючись за холодні й слизькі гілки кущів і дерев. Я пішов услід, і хоча мені здавалося, що ось-ось стрімголов покочуся донизу, ноги впевнено знаходили потрібне положення, повторюючи свіжі сліди Марії. Ми зупинилися на відстані метрів десяти від води.

Річка Снов розтанула після відлиги і зараз повільно, беззвучно пливла уздовж покритих снігом берегів. Високі дерева нахилилися над водою витонченим коридором.

– Боже, яка краса! – вигукнула Марина.

– Уявляю, як тут навесні й улітку гарно, – підхопив я. –

Дивлюся – і таке відчуття, ніби я вже був тут колись.

– Може, й були. Тут завжди красиво, – посміхнулася Марічка. – І навесні, і влітку, і восени, і взимку. І щоразу річка змінюється, а отже – живе. Зміни – це життя.

– А мені здавалося, що люди, які живуть далеко від великих міст, тікають від змін заради спокою.

– У спокої також є зміни, просто вони інші, і їх більше цінуєш. Звертаєш увагу на миті, відчуваєш самого себе. Кожна мить нашого життя і кожна подія – важливі. Кожна мить і кожна подія нашого життя – неважливі. Слова різні, а сутність одна, – тихо говорила Марічка

Останнім часом я зустрічаюся з людьми, не схожими на той потік, із яким я звик мати справу. Я раптом відчув себе щасливим. Уперше відтоді, як моя донька померла. Донечка, яку я вже бачив уві сні: як вона біжить мені назустріч, як готова розчинитися в моїх обіймах, злетіти вгору і опуститися у вільному падінні на мої руки. Цей щоденник, ці зустрічі, цей пошук відповідей повернули мене до життя. Тут і зараз. Кожна мить важлива і кожна мить не важлива. Немає сенсу. Сутність одна.

Ми стоїмо біля річки Снов, якій нема до нас діла. Я, Ма­річка, яка щиро любить усе навколо, і Марина, яка ме­ні чи то друг, чи то більше, навіть якщо я досі не можу ви­значати, що це за «більше». То нехай це стане лише однією з миттєвостей.

Мені раптом захотілося доторкнутися до ріки Снов. Я обережно почав спускатися по мокрому снігу, ковзаючи і балансуючи руками. Мокрий сніг забивався в мої черевики, і я стискав пальці в мокрих шкарпетках, пихкаючи від неприємних відчуттів і зусиль. Ноги провалювалися в м’який сніг і рідку землю майже по коліно, коли я наблизився до води і стояв на відстані простягнутої руки від річки. Вода Снові повільно перекочувалася, лилася і ковзала поруч зі мною. Я трохи присів і нахилився, витягнув руку і спробував доторкнутися до неї. Бракувало зовсім небагато, якихось сантиметрів. Я відчайдушно витягував пальці і відчував, як мої ноги тремтять від напруги, прагнучи утримати тіло від падіння. Я знав, що якщо спробую зробити ще хоч крок на крутому схилі берега, то впаду вниз. Але тут мені допомогла річка. Вода накотилася на якийсь камінь, підстрибнула на ньому і облила мої витягнуті пальці пекуче холодною хвилею.

– Ходімо, Андрію! – сказав за моєю спиною голос Марічки. – Вип’ємо чаю, висушите ноги, зігрієтеся. Це наша чарівна Снов, річка, яка дарує гарні сни! До речі, Марина казала, що ви хотіли порадитися щодо чогось?

– Так, хотів, Марічко, але, здається, я тут провів такий чудовий день, що не хочу повертатися до минулого. А те, щодо чого я хотів порадитись, знаходиться саме там.

– То й добре. Значить, ви самі все вирішите.

Короткий шлях зимового сонця наближався до кінця. Енергія, з якою ми починали нашу подорож, також виснажилася. Ми мовчки долали наш шлях додому крізь довгі тіні дерев, які падали на дорогу. Переїжджали їх і рухалися далі.

Я вільний вибирати. Сьогодення, майбутнє, а іноді навіть минуле. Читати вже написаний щоденник або не читати його. Зробити його чимось важливим або пройти повз нього. Щоденник з мого життя, якого я не писав. Від якого я відмовляюся, боячись прийняти себе і свій вибір. Перебуваючи в полоні минулого і вишукуючи в ньому новий крок, що логічно випливає з попередніх подій мого життя.

Колись на Землі було всього двоє людей: Адам і Єва. Якщо людське життя на Землі почне затухати, то у певний момент знову залишиться лише двоє людей. Однак ці останні люди, напевно, не будуть настільки ж безтурботними і оптимістичними. Наче нічого й не змінилося, але перші люди дивилися в майбутнє, не маючи минулого, не маючи історії, а останні будуть дивитися в минуле і знаходити в ньому свою долю і висновок, що вони є останніми з людей. Зітріть їм пам’ять – і у життя з’явиться новий шанс. Лише пам’ять і досвід відокремлюють перших від останніх, прирікають своєю фатальністю. Хоча, можливо, людина існує, доки в неї є спогади?

Я хотів би, щоб мій наступний крок не залежав від попередніх. Та як позбавити себе пам’яті, як прокинутися людиною, яка з подивом дивиться на птахів, що летять, і споруджує собі крила, щоб підвестися і ширяти під сонцем, щоб падати обпаленим на землю.

Я тиснув на газ, забувши про слизьку дорогу, про від­повідальність за пасажира, тому що там попереду зовсім поруч з лінією горизонту застигло холодне зи­мове сонце. Та хоч як я намагався дістатися Києва до настання темряви, сонце підморгнуло мені червоним краєм і сховалося, залишивши замість себе художника-вечір прикрашати наш шлях сірими, а потім і чорними фарбами. Фари намацували дорогу, і несподівано якимось периферійним зором я побачив, що попереду швидко наближається перешкода. Швидкість машини знижувалася: сто, вісімдесят, п’ятдесят, тридцять. Я різко гальмував, уже розуміючи, що автомобіль не встигне знизити швидкість до нуля, і шукав можливість маневру. За мить уже бачив перед собою довгастий предмет, який перегороджував мій шлях. Це було голе тіло чоловіка, що лежав на роздільній смузі. Марина скрикнула, сплеснула руками, я різко крутнув кермо праворуч, змінюючи траєкторію свого руху, встиг ледь помітити його краєм лівого ока, коли ми порівнялися. Зупинив машину на узбіччі метрів за п’ятдесят від перешкоди.

Не змовляючись, ми з Мариною вискочили з машини і кинулися до цієї людини. Ми бігли до тіла, яке опинилося на нашому шляху, і бачили, як яскраві фари рухаються до нього з протилежного боку. Ми мусили встигнути швидше, і я мчав щодуху, ледь торкаючись підошвами асфальту. Я був першим, і мене вже засліплювали яскраві фари автомобіля, що нісся трасою на мене. Я схопив тіло під пахви. Воно було важким, тому перше моє зусилля зрушило його лише на кілька сантиметрів. Бічним зором побачив за якісь десятки метрів автомобіль, який мав урізатися в нас за якусь секунду, руки Марини на моїй руці, що допомагали тягнути тіло вгору. З гарчанням, яке виривалося крізь мої зчеплені зуби, я щосили потягнув тіло на себе і зробив кілька кроків назад до узбіччя. З диким виттям клаксона і миготінням фар за тридцять сантиметрів від нас пролетів величезний джип. Хвиля повітря вдарила мені в груди і відкинула назад. Я чув, як звук автомобіля віддаляється, і підвів голову. Марина лежала на моєму плечі з одного боку, а з іншого на мене тиснуло огрядне чоловіче тіло.

Ми піднялися і, помітивши, що хоч і далеко, але вже з’явилися фари наступного автомобіля, перетягли тіло на безпечне місце на узбіччі і лише тоді зважилися оглянути його, аби зрозуміти, чим ми можемо допомогти. Чоловік був нерухомим і не виявляв ознак життя. Він був цілковито голим, ніби хтось роздягнув його і поклав тут. Його очі були заплющені, а на губах застигла посмішка.

Я опустився і приклав вухо до його грудей, сподіваючись розчути монотонні удари життя. Проте не чув нічого. Життя більше не билося всередині цього тіла.

– Марно, – сказав я. – Ми не встигли.

– Не встигли, – луною відгукнувся сумний голос Марини поруч зі мною.

Фари наблизилися і звернули до нас. Це була машина швидкої допомоги, з якої неспішно вийшов огрядний вусатий чоловік у білому халаті, підійшов до нас і запитав:

– Ну, що тут у вас?

– Людина, – відповів я. – Чоловік, але, здається, він мертвий.

– Це не ти дзвонив до швидкої? – спитав чоловік.

Я заперечливо похитав головою.

– Зателефонували, повідомили, що лежить якийсь чоловік на трасі, – продовжив він, нагнувся і спробував намацати пульс на холодній руці.

З машини підійшли інші лікарі. Один здивовано й без­турботно присвиснув, інший дістав з сумки фо­нен­доскоп і приклав його до серця чоловіка. Вони пере­зирнулися з вусатим лікарем, який уже деякий час намагався намаца­ти пульс, і одночасно похитали головами.

– Мертвий, – сказав лікар з фонендоскопом і поди­вився на мене. – А чого він голий?

Я розвів руками:

– Не знаю, ми мало не наїхали на нього.

– Зрозуміло, – помовчавши, відповів він. – Та якщо вже ви тут, то доведеться дочекатися міліцію.

Я подивився на Марину, якій обіцяв, що встигну до­вести її до Києва до п’ятої години вечора. Шансів на це не залишилося. Ми дочекалися міліції, що приїхала сюди з найближчого районного центру. Молодий міліціонер посадив нас у свою машину, повільно формулював питання і поволі записував наші відповіді, потім ретельно переписав дані з водійських документів та паспортів і, попередивши, що зателефонує, якщо буде потрібно, відпустив нас.

Я вів машину, відчуваючи себе геть спустошеним, здригаючись щоразу, коли, як мені здавалося, фари вихоплювали на дорозі якісь предмети. Уявляв собі усміхнений труп, що скинув увесь земний одяг, як його переїжджають автомобілі, а потім мчать, не зупиняючись, далі по трасі. Я бачив, як підстрибують всередині своїх машин водії і клянуть дорожні служби, які не прибирають вчасно трупи з доріг. Я знав, що в якийсь момент він відкриє очі, побачить зірки в ясному морозному небі, посміхнеться ще ширше, підніме руку, щоб перевірити, чи не б’ється пульс на шиї, переконається, що його немає, і повернеться в свій колишній сон, що дарує посмішку. Сон, якому можуть завадити лише грубі пружні шини, які безцеремонно вдавлюватимуть його в асфальт.

– Зупини мені, будь ласка, тут, – обірвав мої марення голос Марини.

Вона вказувала на букву «М», що світилася попереду.

– Я можу відвезти тебе додому, – запропонував я.

Вона промовчала, і я зрозумів, що це ні до чого.

Я впевнено відкрив щоденник на одній із останніх сторінок і пробіг по ній очима. Величезна грудка підкочувалася до горла і здавлювала його, крик відчаю вдарявся об стіну й перетворювався на дивний, незна­йомий звук, що наповнював собою всю квартиру.

Цієї миті мій телефон завібрував, змушуючи здригнутися й відкласти щоденник убік. Сторінка, яку я читав, піднялася догори й завмерла, розмірковуючи, куди їй податися: вперед чи назад.

– Так, Марино, – відгукнувся я.

Незнайомий чоловічий голос, продираючись крізь шум, казав мені якісь слова. Ті слова, яким я не міг повірити. Те, що я мав читати в своєму щоденнику на його останніх сторінках.

Ні! Я хитав головою, намагаючись переконати себе, що це не може бути правдою. «Ні!» – пробивалося крізь жах, який крижанив мою свідомість. Я метався, як звір у клітці, не розуміючи, що мені далі робити, я визирав у вікно на темний зимовий вечір і, дивлячись вгору, погрожував кулаком комусь там нагорі, тому, хто безжально позбавляє мене всього найдорожчого.

Я намагався зрозуміти, що мені робити, бив руками по холодних стінах чужої квартири. Хвилинна стрілка настінного годинника пройшла ще одну позначку і повернула мене до реальності. Вона вже зробила чверть великого обороту, наздоганяючи, як Ахіллес черепаху, коротку годинну стрілку, яка перевалила за цифру шість.

«Може, ще не пізно? Може, я ще зможу все змінити?» –

сказав собі і кинувся в коридор. Кількох секунд мені вистачило, щоб вскочити в зимові черевики і, схопивши куртку, кинутися сходами вниз. Я з силою вдарив по видряпаному на стіні серцю, боляче розбиваючи руку. Вибігаючи на вулицю, я краєм ока засік силует чоловіка в каптурі, який наближався до будинку, але не хотів утрачати і частки секунди на його вивчення. Я кинув своє тіло на переднє сидіння автомобіля і, беззвучно лаючи свою машину, різко змусив її двигун заревіти. Ноги тиснули на педалі щосили, а руки крутили кермо з боку в бік, намагаючись скерувати автомобіль потрібним курсом. Я знав те місце, про яке прочитав, і мчав до нього, намагаючись обігнати всі мислимі і немислимі закони, бути там швидше долі і раніше випадковості. Місто не збиралося мені допомогти, ставлячи переді мною перешкоди у вигляді машин, що повільно рухалися слизькою дорогою, світлофорів, які світилися червоним, пішоходів, що неспішно переходили вулиці. Я тихо скиглив від люті, бив кулаком по сидінню і молився. Молився щиро якимось дивним набором слів і звуків, які прийшли з глибин пам’яті, каючись і просячи вибачення, але продовжуючи люто боротися з часом на своєму шляху до місця, яке щоденник безжально вказав мені. Поворот, пряма, знову поворот, на світлофорі блимає зелений, потрібно встигнути, спалахує жовтий, він згасне за секунду, але я не гальмую, машина боком по дузі входить у новий поворот, залишилося небагато – останній поворот і...

Із жахом бачу скупчення машин, миготливі вогні, величезну вантажівку, що стоїть по діагоналі і займає відразу дві смуги, – моє серце падає вниз, а злагоджені рухи рук і ніг перестають боротися зі слизькою дорогою. Автомобіль сильно вдаряється об бордюр, кидаючи мене на дверцята, відлітає на метр убік, але я знову спрямовую його до узбіччя. Він гасить швидкість і заплутується колесом в заметі. Я боюся виходити з машини і сиджу, дивлячись перед собою. Розум каже, що, можливо, все гаразд, але в лівому боці ріже болем відчуття, що я спізнився, що мій щоденник безжально відбирає в мене тих, без кого моє життя спорожніє, знелюдніє. Я виходжу з машини і на ватяних ногах прямую туди, де стоять машини з мигавками, вантажівка і натовп роззяв, які проходили повз та зупинилися. У моїй голові дурнуватий голос горлає нав’язливу фразу з популярної пісні. Накриваю голову каптуром, ховаючись від сотень уколів дрібного снігу, що сиплеться з неба, гнаний вогким вітром. Я підхожу ближче і бачу її. Вона лежить на асфальті ницьма. Жодна клітина її тіла не ворушиться зараз, і я не пам’ятаю, щоб коли-небудь із нею було таке. У ній завжди щось змінювалося: ямочки на щоках з’являлися і зникали, тремтіли вії, пасма волосся падали на забавні й милі відстовбурчені вуха, іскорки сипалися з очей. Я не міг бачити її обличчя, і мені здавалося, що якщо перевернути її на спину, то вона дзвінко засміється, вказуючи пальцем на мене і даючи зрозуміти всім своїм виглядом, що ввела мене в оману в цьому дивному жарті.

– Здається, мертва. Зараз під’їде швидка, десь за­стрягла, тоді буде зрозуміло напевно, – без особливих емоцій виголосив, схилившись над нею, міліціонер і підвівся з асфальту, обтрушуючи коліна.

Якийсь хлопець поруч із ним гірко розвів руками і почав щось пояснювати, вказуючи на тьмяні ліхтарі над пішохідним переходом, на вантажівку, що стояла за кілька метрів, на сніг, який накривав нас зверху холодною крупою. Він говорив і говорив, звертаючись до всіх, зокрема – до мене.

«Водій вантажівки», – визначив я і пошукав у своїй душі ненависть до цієї людини. Та не знайшов там ані краплини злості. Мені тільки хотілося, щоб він замовк. Щоб просто стояв і дивився на неї, не промовляючи ані слова.

Я зробив крок вперед і мовчки заплакав. Знав, що цей крок останній, що не зможу зробити ще один, не буду торкатися до неї. Сльози – це єдине, на що в мене вистачало сил у цьому місці. Я дивився на її нерухому потилицю, і мені здавалося, що я бачу її не вперше. Я стояв, втупившись у неї, і намагався пригадати, де і коли вже бачив цю картину...

Міліціонер жестом наказав мені відійти. Я підвів на нього погляд, у відповідь він підняв у здивуванні брови, побачивши, як сльози прокладають свій шлях на моєму обличчі.

– Ви її знали? – запитав він.

Що мені відповідати? Так, я жив історіями, які чув від неї, які ковтав разом із черговим горням кави. Ні, не знав. Я хотів дізнатися про неї більше, але не встиг. Я мовчав і дивився на неї. Відповіді на найпростіші запитання хочеться уникнути, перейшовши відразу до складних.

Я побачив Юрка, який подивився крізь мене та почав виставляти свій мольберт на дорозі. Його чомусь ніхто не помічав і не робив зауважень. А він обережно дістав ту саму картину, встановив її та почав тонкими й уважними штрихами-мазками дописувати її. Після кожного руху він відходив трохи назад, оцінююче споглядав зміни та повертався до роботи.

Я побрів до машини, міркуючи про те, чому бачу її потилицю на землі не вперше. Автомобіль їхав містом без мети, кружляючи в потоці зимових вогнів. Деренчав на бруківці, розганявся на рівному асфальті, втрачав рівний хід в крутих поворотах. Я закривав очі, чекаючи на аварію, але автомобілі лише невдоволено сигналили мені, уникаючи зіткнень. Червона лампочка сповістила мене, що бензин закінчується, але я спокійно продовжив свій шлях. Несподівано зрозумів, що знову опинився на тому самому місці поруч з порожнім будинком, де кілька днів тому зустрів, за словами Марини, янголів. Загальмувавши біля нього, вийшов із машини. Будинок занурився у цілковиту темряву, зсередини не пробивалося жодного проблиску світла. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Позаду мене залишилося місто, що жило своїм звичним вечірнім життям. Попереду непорушна пітьма виставляла вперед захисний заслін, вимагаючи залишити будинок у спокої. Я ступив уперед, і двері гучно гримнули позаду, залишаючи мене всередині самого.

Немає нічого сильнішого за страх, і він затулив моє горе, закликаючи повернутися. Я знав: якщо послухаю його, то він відступить, і я знову опинюся в полоні розчарування і болю. І я пішов уперед. Обмацуючи стіни, вслухаючись у шерехи, брів навмання в пошуках відповіді.

Я блимав очима, але було так темно, що з певної миті вже не розбирав, чи розплющені мої очі. Страх голодним звіром вгризався в моє тіло, сковував м’язи і безжально реготав, упиваючись своєю силою в передчутті перемоги. Та коли зрештою зробився нестерпним, я засміявся йому у відповідь, розмахнувся і вдарив рукою об тверду стіну вузького коридору. Страх перестав рости і я зрозумів, що мені не можна зупинятися, зі звірячим гарчанням я кидався на стіни, розбивав об них нещадно кулаки, здирав шкіру, забризкуючи все навколо своєю кров’ю.

Я геть знесилів, і моє дихання свистом просило мене зупинитися. Голова паморочилася і я вже не розумів, куди і навіщо так рвуся, що чи кого шукаю в цьому не­привітному, темрявому будинку.

Та тишу розітнув тонкий жіночий голос, який виводив ніжну пісню. Він був скрізь: у цих стінах, у тремтячому повітрі, в розбитих руках, піді мною і наді мною. Він заповнив усе, і я не міг зрозуміти, звідки він прийшов сюди, де його джерело, де він голоснішає, а де стихає. Я заціпенів у подиві, і голос стікав краплинами поту з мого чола.

– Обернись, – сказав він.

– Юра вже домалював її?

– Вона така гарна, – почув я голос Юрка і спробував зробити крок вперед.

Але одна рука швидко відвернула від мене картину, а інша жестом дала зрозуміти, що мені варто залишитися на місці.

– Моя робота – це служіння. А служіння – це життя, – тихо сказав Юрко із сумом у голосі.

– Не забирай її, – попросив я.

Він розвів руками, показуючи своє безсилля. Мені здалося, його обличчям ковзнув сумнів.

– Ти забагато думаєш про мене, – мовив він. – Моя робота – лише обчислення. Я рахую душі. На такій роботі і звичайна людина перетворилася б на мудреця. За кожною душею ти починаєш бачити лише номер. Я просто киваю, аби відклацнути черговий момент, закриваючи наступний номер, – і отримую задоволення, знаючи, що в мене немає розбіжностей із Великою книгою. Я не маю права допустити, аби щось пішло не так. Іноді я запитую себе, а чи залежить хоч що-небудь від мене? І відповідаю собі, що якби не залежало геть нічого, то я не був би тут. Інакше –

навіщо я потрібен?

– Як мені повернути її? – запитав я.

– Без тіней немає світла, без втрат – цінності, – відповів він. – Так склалося, і я виконав свою функцію. Немає жодних помилок.

– А що ж зі мною? – запитав я. – Як скоро ти хитнеш головою і оформиш мене в своїй Великий книзі?

Він заперечливо похитав головою:

– Це не фільм, який я переглядаю заново, знаючи, чим він закінчиться.

– Але ж це несправедливо! Я втрачаю все, не забирайте в мене найдорожче!

– Комусь дано бути щасливим, а комусь – робити щасливими інших. Шлях служіння – важчий. В май­бутньому ми бачимо вибір, у минулому – знаходимо долю.

Що ці слова означали для мене? Я міг написати цей щоденник інакше і зробити своє майбутнє іншим, а зараз я лише дивлюся в минуле і бачу в ньому злу долю, яка привела мене сюди. Кого я звинувачую? Кого молю про допомогу?

– Я хочу переписати свій щоденник, – сказав я йому.

– Слова, слова. Ти запишеш інші слова, – він похитав головою, даючи зрозуміти, що я так і не дістався істини.

– Я хочу зберегти її, – сказав я. – Мою маленьку донечку, яку я люблю більше свого життя, і жінку, яка розповідає дивовижні історії. Оля пішла від мене після того, як ти забрав в нас найдорожче, і сенсу тепер не залишилося.

– Усе враховано, – промовив він, – помилок не виявлено. Кількість душ збігається з вказаним у Великій книзі.

Немов переконуючи в своїй правоті, він підняв книгу над своєю головою.

– Але як ти можеш бути настільки точним і без­доганним!? – кричав я йому, спостерігаючи, як він усе більше тьмяніє, танучи в повітрі. – Навіщо ти потрібен, якщо не можеш змінити нічого?

– Я служу. У вас, людей, є свобода волі, якою ви не бажаєте користуватися, воліючи замінити випадковість пошуком таємних смислів. Ви вмираєте, але ви ж і живете. А я не в змозі змінити встановленого порядку речей. Кількість записаних душ буде правильною.

Він зникав на моїх очах, і я зрозумів, що залишилися останні секунди, коли моя свобода волі ще має шанс вирватися з лещат кам’яного коридору життєвого шляху.

– Залиш її! – крикнув я і кинувся до нього. – Запиши це єдине моє бажання в своїй книзі!

Він витягнув руку вперед, наказуючи мені залишатися на місці, і я застиг, не в змозі рухатися далі. Ноги не слухалися мене, і я знесилено спостерігав, як залишаюся один, лише ледь помітна тінь ще була переді мною.

– Я вільний! – вигукнув я і, зібравши всі сили, зрушив на жалюгідно малу відстань з місця, на якому стояв.

Мені здалося, що одна частина мене так і лишилася стояти, прикута до місця, а інша подолала невидимий бар’єр. Ніщо більше не стримувало мене. Я кинувся до тіні і вимовив слова, які з’явилися раніше думки:

– Залиш її! Нехай кількість збігається, але залиш її!

Здається, він хотів щось відповісти, але не встиг. Ніщо більше не затримувало світло в тому місці, де раніше стояла його постать. Я дивився на кам’яну стіну перед собою.

Я залишився один.

І заплющив очі востаннє, знаючи, що коли їх відкрию, вже не побачу нічого.

Світло навколо мене згасло.