Лише секунда

Історія про принца і принцесу

У наш час справжніх принців і принцес уже майже не залишилося. І всі вони не мають справжньої влади. Ті принци та принцеси, що є, зазвичай добре відомі. За ними стежать, їх показують по телевізору, і всі радіють тому, що вони насправді нічим не відрізняються від звичайних людей. Ніби грають роль в спектаклі, який триває без антракту. І жодні інші ролі не пасуватимуть їм так само добре, як ця.

Здавалося б, вони всі десь далеко: в Англії, Голландії, Монако й Іспанії, але, виявляється, і в Києві жили принц і принцеса. Проте, на відміну від усіх відомих принців і принцес, про них ніхто нічого не знав.

Колись давно в Криму на рівному плато гори Мангуп розкинулося велике місто – столиця стародавнього могутнього князівства Готії. Ніхто точно не знає, що з ним трапилося і ким воно було розгромлене. Хтось каже, що орди гунів, стираючи все на своєму шляху, не помилували й Готії. Хтось каже, що то хозарські племена захопили і зруйнували його. Історій багато, але відомо, що старий князь, оголюючи свій меч, готуючись вступити в сутичку із загарбниками, що обступили його палац, востаннє в житті пригорнув до своїх грудей однорічного сина і поцілував його в чоло, прагнучи передати тим дотиком свої силу і мудрість. Він поклав малюка на руки дружині – княгині Готії, змахнув сльозу з її щоки і вимовив:

– Поспішайте, ми повинні зберегти наш княжий рід.

Він запалив смолоскип, віддав його княгині, і вона із сином на руках зникла за потайними дверима, що вели через підземний хід до невідомого виходу з міста. А князь вирушив на останній в своєму житті поєдинок.

Княгиня з малюком йшла важким скелястим шляхом. Не раз вона падала, розбиваючи в кров руки і ноги, доки вкрай знесилена дісталася до молодого соснового лісу, де впала на м’який мох, притискаючи до грудей і омиваючи сльозами своє дитя.

Князівство Готія було розгромлено вщент. Ті, хто лишився живим, пристосувалися до нових владик, поступово забуваючи про минуле. Лише невеличка група людей зберігала вірність княгині, супроводжуючи і допомагаючи їй. Малюк виріс у розумного, сміливого, прекрасного юнака. Він знав, що він князь, у якого немає князівства і немає підданих. Утім, він їх і не потребував. Головне, що він відчував себе князем і поводився як князь, мудрий і шляхетний. Так із покоління в покоління передавалися титул, корона і заповіт бути людиною, яка робить світ чистішим й кращим.

Князівська родина не знала злиднів, адже на смертному одрі з вуст у вуста передавався великий секрет про скарби родини, заховані в кримських горах. Одначе кожен знав, що в праві скористатися лише невеликою їх дещицею, аби залишити майбутнім поколінням можливість безбідного життя.

Через багато століть, розуміючи, що князівство Готія більше не існуватиме, сім’я вирішила називати своїх благородних нащадків принцами і принцесами. Ті мали приймати дійсність такою, якою вона дається їм, і все ж – зберігати в душі маленький вогник надії на те, що колись їхня рідна Готія відродиться з попелу, несучи в світ принципи добра і справедливості.

Півтори тисячі років незчисленний скарб годував сім’ю, але до початку третього тисячоліття від Різдва Христового він вичерпався. І останньому поколінню тільки й вистачило останніх отриманих за коштовності грошей на те, щоб купити однокімнатну квартиру в спальному районі Києва.

Так одного погожого дня на останній поверх двад­цятиповерхового будинку в’їхала молода сім’я.

Це були принц і принцеса, але ніхто навколо не знав, хто вони насправді. Часом вони одягалися в чудові давні готичні вбрання, надягали на голови корони, а на ноги витончене, прикрашене дорогоцінним камінням взуття, і так ходили по квартирі – принц і принцеса без влади і князівства. Проте їм і не потрібно було цього всього, вони дивилися одне на одного і раділи тому, що вони разом. Ця маленька квартира була їхнім князівством. Вони виходили на балкон, обіймалися, дивилися, як вдалині переливаються відблиски Дніпра, роздивлялися птахів, що пролітали поруч, і уявляли, що вся ця земля, поки сягає погляд, належить по праву їм. Вони вмикали музичний центр і кружляли під звуки вальсу в танці. А потім переодягалися в свій звичайний домашній одяг і пили чай.

Ніхто з сусідів не знав про те, що щодня зустрічається зі справжніми принцом і принцесою, адже бачили перед собою лише приємну пару молодят.

Це сталося одного звичайного дня, коли принц і принцеса збиралися на роботу. Принцу потрібно було приїхати раніше, він поспішав і поглядав на годинник.

– Іди, любий, – сказала йому принцеса. – Не чекай на мене.

Він поцілував її і зник за дверима, насвистуючи ме­лодію вальсу. Принцеса уважно подивилася на себе в дзеркало, підфарбувала вії та губи, пригладила волосся, роздивилася себе зусібіч, накинула зверху легке пальто, застебнула високі, майже під коліно, чоботи і вийшла з дому. Підбори застукотіли по східцях.

Вона натиснула кнопку виклику ліфта, але та не загорілася. Принцеса кілька разів наполегливо повторила спроби, але ліфт не відповідав. Вона спохмурніла і приклала вухо до дверцят. За ними була тиша: ліфт не працював. Принцеса зітхнула і перейшла через довгий коридор до дверей на спільний балкон, відкрила їх, пройшла через інші двері і опинилася на сходах. Шлях з двадцятого поверху мав бути неблизьким, але вона вирішила, що це навіть цікаво, і весело застрибала сходинками. Проте десь між чотирнадцятим і п’ятнадцятим поверхами її ліва нога наступила на щось слизьке і зрадницьки подалася убік. Принцеса зойкнула, змахнула руками в пошуках рівноваги, спробувала встати на сходинку правою ногою, але та опинилися на самому краєчку, зрадницьки не втримала­ся – і принцеса покотилася сходами. Вона заплющила очі й приготувалася до удару. Сильно вдарившись плечем, скрикнула і розплющила очі. Отямилась, лежачи на сходовому майданчику, озирнулася і вирішила, що все обійшлося лише переляком.

– Будь уважнішою, – сказала вона вголос і погрозила сама собі пальцем.

Принцеса спробувала звестися на ноги, але ліва нога відгукнулася таким різким болем, що дівчина скрикнула, і сльози заструменіли з її очей. Вона безсило впала на холодну плитку і дочекалася, доки гострий біль втамується. Потім обережно спробувала звестися знову, але біль одразу повернувся. Принцеса безсило відкинулася на спину і задумалася над тим, що ж робити в такому становищі.

– То й нехай, – сказала вона собі. – Ліфт не працює, тож люди спускатимуться сходами. Вони мені допоможуть і віднесуть додому. Тоді я зателефоную принцу.

Вона посунулася ближче до стіни, щоби спертися на неї спиною, і раптом розсміялася:

– Яка я дурепа, я ж можу зателефонувати йому зараз.

Вона дістала мобільний телефон і набрала номер принца. Та зі слухавки почулися короткі гудки. Подивившись на екран, принцеса зрозуміла, що зв’язку немає. Вона водила телефоном з боку в бік у пошуках хвилі, але, на жаль, безуспішно.

– Тоді діємо за планом номер один, – сказала принцеса і почала чекати кроків на сходах.

Хвилина тяглася за хвилиною, але не було чути жодного звуку. Судячи з усього, ліфт запрацював, і сусіди вже користувалися ним. Вони проїжджали повз неї на відстані якихось десяти метрів і не знали, яка біда скоїлася поруч.

Принцеса закричала, спершу ледь чутно, а потім все голосніше, закликаючи на допомогу. Та звук її голосу розчинявся в стінах.

Здається, минула вже ціла година, а принцеса лежала знесилена і плакала від самотності і безсилля. Вона заплющила очі і спробувала заспокоїтися. Несподівано почула наближення якогось звуку і, здригнувшись, розплющила очі. Перед нею стояв її коханий. Здавалося, що він оточений ледь помітним світлим сяйвом.

– Мій принце! – скрикнула вона. – Ти знайшов мене! Якби ти знав, як гірко і боляче мені було без тебе!

Він присів поруч із нею і взяв за руку.

– Я відчув, що потрібен тобі, – сказав і обійняв її.

– Я впала і боляче вдарилася.

– Нічого, моя люба, ми вже разом, вставай.

– Але я не можу йти, – відповіла вона.

– Навіщо тобі йти? – запитав принц. – Ти принцеса, а отже – можеш літати.

Принцеса здивовано подивилася на коханого, але його обличчя було цілком серйозним. Вона озирнулася назад і побачила за своєю спиною крила. Вони були невагомими і майже прозорими.

– Чому ж я раніше не бачила їх? – запитала вона сама себе.

– Не бійся, розправ їх! – схвильовано сказав принц.

Вона змахнула крилами – і трохи піднеслася над землею. Та цей політ був недовгим: вона злякалася і за мить впала на землю, скрикнувши від страху.

– Це просто, не бійся! – підбадьорив принц.

Вона помітила за його спиною такі ж прозорі крила, і він, легко змахнувши ними, піднявся в повітря та посміхнувся їй своєю відкритою посмішкою, дивлячись зверху вниз. Принцеса посміхнулася у відповідь, у її очах зблиснув вогонь. Відчувши в крилах надійну опору, вона наблизилася до нього й розсміялася. Закохані обнялися і поцілувалися, а потім, відкривши двері, що виводили з під’їзду на балкон, вилетіли на вулицю.

– А що, як нас хтось побачить? – запитала принцеса.

– Не думаю, – знизав плечима принц.

Вони змовницьки підморгнули одне одному і по­летіли над містом. Сірий асфальт стелився під ними. Вкриті пилом автомобілі юрмилися в дорожніх заторах. Вулицями поспішали перехожі, втупившись очима в асфальт. Ніхто й не думав подивитися вгору і здивовано скрикнути, витягаючи руку і вказуючи на них.

– А чому асфальт роблять сірим? – запитала прин­цеса.

– Не знаю, – принц знизав плечима. – Напевно, така технологія, що він виходить сірим.

– Хіба цю технологію не можна змінити? Ти виходиш з дому і бачиш рожевий або помаранчевий асфальт – і тобі відразу стає веселіше. На такий асфальт навіть не захо­четься викидати сміття.

Періодично до них підлітали птахи, здивовано оглядали, весело цвірінькали, летіли поруч, супроводжуючи, а потім звертали і відлітали вбік.

Вони полинули за місто, і принцеса закричала від радості, коли побачила темно-зелені верхівки лісу.

– Давай доторкнемося до вершин дерев, – попросила вона.

– Давай, – погодився принц.

Вони летіли поруч із самими верхівками, погладжуючи їх своїми долонями.

– Я такий щасливий, що ми з тобою разом, – сказав принц.

– І я, – відповіла принцеса.

Вони присіли на ялинові гілки, підтримуючи себе крилами. Ялина погойдувалася і скрипучим голосом наспівувала їм пісню про своє довге тутешнє життя. Минуло багато часу, доки принц промовив:

– Полетімо до нашого будинку і подивімося на захід сонця!

– Гаразд, але спершу доторкнемося до хмар!

Вони піднялися вгору, відчайдушно розмахуючи кри­лами. Хмара-кішка стрімко наближалася.

– Вона летить до нас! – вигукнула принцеса. – Давай зупинимося!

Вони застигли і витягли вперед руки. Хмара налетіла на них, обдала холодним і мокрим дощем. Якийсь час вони перебували в тумані, а потім обернулися і побачили, що хмара полетіла далі, гнана попутним вітром.

– Ой, я замерзла, – сказала принцеса, і вони швидко рушили вниз і попрямували до міста.

Призахідне сонце вже прикрашало червоними від­блисками стіни будинків, коли вони повернулися до своєї багатоповерхівки. Принц із принцесою приземлилися на даху і сіли на його край, звісивши ноги. Її ліве крило торкалося до його правого, а довге волосся, розкуйовдже­не швидким польотом, лягло на його плече.

Жовтогарячий сонячний диск опускався все нижче, розфарбовуючи полотно неба витонченими візерунками, але, залишаючись незадоволеним своїм твором, пе­рефарбовував усе заново, поки не залив нарешті все небо бордовою тишею.

Принцеса поклала голову на плече принцу. Вона від­чула, що ця довга прогулянка наповнила її емоціями вщерть, і зараз їй хотілося просто відпочити.

– Тільки не заплющуй очей, – сказав одночасно і поруч, і далеко голос принца.

– Добре, – відповів десь далеко її голос.

– Тільки не заплющуй очей, – повторив принц.

Але вона не змогла. Вона заплющила. А коли роз­плющила, то зрозуміла, що лежить на холодній плитці в під’їзді. Принцеса озирнулася, але не знайшла за спиною крил. Вона поворушила забитою ногою і відчула, що та набрякла. І знову дівчина почувалася нескінченно самотньою.

А що це за звук? Хтось біг сходами. Він виринув з-за повороту і побіг до неї. Це був її принц!

– Що з тобою?! – злякано закричав він.

Принцеса розплакалася від щастя.

– Яка ж я рада, що ти прийшов! – сказала вона. – Мені було так сумно і самотньо! Я впала і боляче вдарилася, і нікому було мені допомогти.

– Нічого, кохана, я вже тут, – ніжно промовив він, підхопив її на руки і поніс сходинками вгору.

Вона притулила своє обличчя до його плеча і слухала, як сполохано б’ється його серце. А потім провела рукою по його спині, наче намацуючи щось. Її пальці блукали якийсь час, а потім зупинилися, досягши мети. Вона посміхнулася і сказала:

– Мій принце.

Удома він поклав її на диван і приніс з кухні гарячого чаю. М’який білий пар піднімався над чашкою і розчи­нявся в повітрі. Нога сильно набрякла і боліла. За вікном пролітали птахи, сонце рухалося своїм шляхом, а хмарка летіла йому назустріч.

У їхньому королівстві все було спокійно.

Я закінчив говорити і подивився на Елю. Вона мирно сопіла, і на її губах грала м’яка усмішка. Я уявив її в довгій королівській сукні з тонкою, прикрашеною смарагдами короною. Так, вона могла би бути цією принцесою.

Яка дивна ситуація. Красива незнайома жінка, яка заробляє на життя продажем свого тіла, спить на моєму ліжку.

Я накрив її пледом і в якомусь пориві нахилився, щоб поцілувати в чоло. Так робила моя мама. Вона укривала мене і цілувала, ледь доторкаючись губами. Від цього поцілунку я повністю розслаблявся і засинав. І мені хотілося зробити те саме.

Я зупинився в міліметрі від її шкіри і застиг. Ні, не потрібно, вона може прокинутися. Я зітхнув і сів у крісло.

Чому вона робить це? Чому, коли обставини дозволяють їй бути вільною, пробачити всіх навколо та насамперед себе, коли нарешті минуле забирає з собою всі примари, вона продовжує карати себе й почуватися винною, шукає приводи для того, щоб притягнути в своє життя нові виклики до боротьби й самопожертви? Їй ніби наказано жертвувати своїм щастям і життям заради інших, та чи робить це щасливими їх? Чому б їй не подивитися навкруги, не посміхнутися та не відчути внутрішню красу навколишнього світу. Чи здатна вона любити? Чи можливо це взагалі, якщо ти ніколи не отримував любові?

Моя холостяцька квартира розрахована на одну людину. Або на те, що люди сплять разом. А для цієї жінки найвища насолода – спати одній.

Я переодягнувся в домашній одяг, влаштувався в кріслі зручніше і знову взявся за щоденник.