Лук Нічної Громовиці

Розділ 9 Стріли майстра Хмарника

— Усі люди на світі для космічної і підземної нечисті — потенційні жертви. Якщо ти любиш гроші і не бажаєш із ними розлучатися, то це означає тільки одне: у тебе вселився солдат із війська Тартарегії. Якщо ти страждаєш на манію величі, то не інакше як хтось із Космотуменових посіпак заволодів твоєю свідомістю.

Дорогою Громовиця розповіла Інзі, як прориваються на землю Космотуменові і Тартарегіїні солдати. Перші прилітають на метеорах, другі — на кам’яних уламках, що викидаються з жерла діючого вулкана. Вся ота нечисть заважає людям добре жити і неабияк їх мучить. Знищити ж загарбників людської свідомості можна особливими стрілами, зробленими майстром Хмарником.

— Його корабель недалеко звідси, — гукнула Громовиця, перекрикуючи свист вітру.

І справді, за якихось десять хвилин із-за хмарної пелени вигулькнув доволі великий корабель, за вітрила якому правили білі купчасті хмари. Громовиця без зайвих церемоній влетіла на палубу і загукала:

— Майстре Хмарнику! Де ви?!

— Та тут я, тут! Чого ти так кричиш, Громовице? Що, знову якась погань прилетіла? — вийшовши зі своєї каюти, озвався господар корабля, якого Денна Громовиця назвала Хмарником. Інга зачудовано розглядала сивого дідуся у сліпучо-білому полотняному одязі, у крислатому брилі з небаченої білої соломи, ще й озброєного здоровецькою люлькою, що більше нагадувала важку довбню.

— Ви вгадали. І тому нам потрібні стріли.

— Кому це «нам»? — зацікавлено перепитав Хмарник, пильно придивляючись до Інги. — Оцьому дівчиськові?

— Добрий день, — не забула привітатися з господарем Інга, хай навіть той і скептично поставився до її можливостей. — Вас щось дивує, дідусю?

— Е-е, дитинко, мене у цьому світі вже більше нічого не дивує, окрім хіба що моїх хмар, — несподівано подобрішав Хмарник і задимів люлькою.

Інга, яка просто ненавиділа цигарковий дим, поморщилася, але вже за мить зрозуміла, що люлька майстра Хмарника особлива. Вона зовсім не тхнула паленим тютюном, а пахла чимось надзвичайно приємним.

— Що, запаху не впізнаєш? — неабияк розвеселився господар корабля. — І не впізнаєш, бо так тільки хмари пахнуть!

— Хмари?.. А й справді. Вони ж повинні пахнути, бо ядра конденсації бувають іноді неймовірно пахучими. — Дуже швидко Інжине здивування поступилося місцем розумінню. — Пилок, часточки прілого листя, солі з океанів — хіба ж воно може не пахнути?

— Ви тільки на неї погляньте, яка мудра, — тепер майстер Хмарник щиро дивувався. — Скажи ще, що ти мої хмари розрізняєш?

— Легко, — усміхнулася дівчинка.

— Ну, я в це не повірю, доки сам не переконаюся…

— Майстре Хмарнику, я мушу вас залишити, — втрутилась у розмову Денна Громовиця. — Ви дасте Інзі стріли? Бо чує моя душа, що на землю прорвалася якась дуже велика погань.

— Коли я тебе підводив, Громовице? Дам я стріли, дам. Можеш цим не перейматися. Як не маєш часу, то біжи, а я тут з мудрою дитиною слівцем перекинуся.

Громовиця потиснула Інжину лівицю і швидко зникла у хмарному лабіринті.

— Ага, то про що це ми з тобою балакали?.. — почав свою мову Хмарник, хоча Інга чудово розуміла, що старий майстер склерозом аж ніяк не страждає. — Оце я зараз хмаринку випущу, а ти вгадай, яка вона.

З величезної люльки стало снуватися біле довге пасмо, зіткане з міріадів ледь видимих льодяних кристаликів. Хмаринка почала підніматися все вище і вище, доки не загубилася на тлі сірої пелени, що вкривала майже все небо від обрію до обрію.

— Периста хмарка. Що тут мудрувати? — відповіла Інга. — Ви щось складніше загадайте.

— Складнішого хочеш? Загадаю, загадаю… — Майстер Хмарник звично потягнувся рукою під лавку, де у нього лежало кілька загадкових для стороннього ока мішечків. Він щось видобув з одного, і вже за секунду з його люльки повалили такі густі клуби, що Інзі стало страшно.

Величезна хмара заклубочилась у височінь, схожа на потужний сповільнений вибух. Хмара росла кілька хвилин, аж доки висотні вітри почали куйовдити її верхівку.

— Поглянути зблизька хочеш? — запропонував майстер Хмарник. — Якщо, звісно, вітру не боїшся.

— Вперед! — Інга тієї ж миті злетіла над палубою корабля.

— Та куди ти?! А корабель мій для чого? — гукнув Хмарник своїй співрозмовниці. — Та й відповідати кому будеш? Вітрам?

Інга сіла на лавку поруч з майстром Хмарником і відчула, як неповороткий на вигляд корабель шугонув угору швидше ластівки. А там було на що подивитися: грозовий фронт котився на гори з північного заходу; гірські вершини немовби роздирали сіре шумовиння хмар, оголюючи на короткий час окремі ділянки лісу; висотні вітри розрівнювали поверхню вертикальної купчастої хмари, ніби розчісуючи її і підстригаючи, від чого перисті пасма летіли у безвість, поволі втрачаючи форму.

— А що то таке? — спитав Хмарник, тицяючи люлькою у своє причесане вітром творіння.

— Купчаста. Вертикального розвитку. Досягає висоти сім кілометрів.

— А в тропіках?

— У тропіках тепліше, то дістатися й вище може.

— Невже цього у школі вчать?

— Хто хоче, той вчить, а хто не хоче… Ура!!! — вигукнула дівчинка, коли Хмарник несподівано кинув свій корабель униз.

— Злякалася? — з надією у голосі запитав Хмарник.

— Ага! — кивнула Інга сміючись. — Все життя так лякалася б!

— Ти… це… про стрілу не забула?

— Про стрілу? А ви що, мені тільки одну дасте?

— А ти ж скільки хотіла?

— Ну, хоча б з десяток.

— Дам одну, бо то одномісний корабель був.

— А ви звідки знаєте?

— Надивився я на тих Космотуменових суперагентів донесхочу. І всі кораблі їхні напам’ять вивчив, — зітхнув майстер Хмарник. — На цьому один прилетів, я точно знаю, то й одну стрілу дам. Ти не думай, що я скнара, просто ті стріли особливі.

— І чим же вони такі особливі?

— Зараз покажу, — пообіцяв Хмарник і відчинив двері своєї каюти. — Заходь.

Всередині хмарний корабель виглядав зовсім інакше, аніж зовні: стіни тут були дерев’яні, меблі теж. Схоже, що майстер Хмарник жив у цьому кораблі, бо посередині каюти стояв робочий стіл, а за ним височіло ліжко. Попід стінами розташувалися шафи, в одній із яких господар тримав свої чарівні стріли.

— Ось вони, — похвалився Хмарник, відчиняючи дверцята найбільшої шафи.

Інга побачила рівненькі полички, на яких стояло із півсотні стріл. Усі вони трішечки відрізнялися одна від одної формою наконечника, оперенням і навіть товщиною. Господар каюти довго розглядав своє багатство, щось мугикав собі під ніс, доки нарешті вибрав одну стрілу.

— Ось ця годиться.

Інзі кортіло сказати, що майстер надто вже трясеться над своїми стрілами, але вона стримувалася, відчуваючи, що цьому є пояснення.

— Щоб ти собі знала, на кожну стрілу я витратив не менше десяти років.

— Ого! А чого ж так довго ви їх робили? — здивувалася Інга.

— А тому, що швидше не виходить, бо у серцевині стріли майже чотири тисячі пилинок з квітів п’яти континентів. Оце з місяць тому почав ще одну стрілу. — Хмарник дістав з шафи довгасту коробочку, на дні якої лежав крихітний шматочок наконечника крижаної стріли.

— Господи! Вона ще й крижана? І як же я її зберігатиму?

— Зберігати — не проблема. Проблема — ціль для неї знайти, — зітхнув Хмарник. — Космотуменові суперагенти дуже хитрі й підступні. Та ще й заразні, дідько б їх забрав!

— Заразні? — збентежилася Інга. — І я можу заразитися?

— Цього не скажу, бо знаю про тебе тільки те, що ти хмари вивчила і висоти не боїшся, а от що ти за людина — можу хіба що здогадуватися, — стенув плечима Хмарник. — Хоча, по правді сказати, мені ти подобаєшся. Але Громовиці кажуть, що я часом буваю дуже суб’єктивним.

— І чим же може заразити отой Космотуменів суперагент?

— У нього погані всілякої досхочу: бацили заздрості і віруси гніву, вібріони лукавства і палички зневаги, лямблії лінощів і коки обмеженості. Усього й не перелічити. Зараза, щоб ти знала, передається через потиск рук.

— І якщо я заражуся, то… — посумнішала Інга в одну мить.

— То трохи похворієш й одужаєш, — закінчив фразу Хмарник. — Нема чого розкисати. Не ти перша з тим паскудником зустрітися маєш.

— І все-таки я не збагну, для чого все це. Ну, ті прориви на метеорах, висилання агентів? Яка Космотуменові користь від того?

— Все просто: у добрі часи, коли озоновий фронт міцний, прорватися на землю можуть лише окремі Космотуменові посіпаки, такі собі диверсанти. Вони розносять космічну заразу серед людей. Хтось видужує, а в когось хвороба переходить у хронічну форму. У тіла тих людей Космотуменові суперагенти і вселяються, щоб врятуватися від патрульних Неба. Ті, що вселилися, заражають інших — так Космотуменові сили зростають. А простих агентів патрульні нищать.

— То виходить, що моя допомога нікому не була потрібна? — Інга засмутилася.

— Е ні, — похитав головою Хмарник. — Без тебе нам би було непереливки. Ти ж пам’ятаєш Ворота Підземного Вогню? Тоді сприятливіших для прориву умов Космотуменові годі було й сподіватися. Таке хіба що раз на кілька тисяч років буває.

— А якби замість звичайних примар тоді прилетіли оті хвалені суперагенти?

— Думаєш, їх так багато? Ні, Космотумен свою гвардію береже. І коли вже посилає їх, то майже стовідсотково вірить в успіх. Тоді, виходить, не дуже вірив. Один суперагент, до речі, може заразити п’ятьох-шістьох людей, не більше. Коли збереться тієї погані трохи більше, тоді вони мобілізують збирачів страху, а вже ті підривають страхоміни, щоб прорвати фронт. Колись їм це гарно вдалося. Але то було дуже давно — 65 мільйонів років тому.

— Це тоді динозаври загинули? — здогадалася Інга. — Не може бути!

— Ще й як може, — зітхнув Хмарник. — Я ті часи добре пам’ятаю. Про квітковий пилок можна було тільки мріяти, доводилося тоді хмари з вулканічної пилюки робити.

— Зрозуміло, — кивнула Інга. — Отже, Гуфі заразився космічною болячкою ще тоді у школі. Але як він дізнався, де має зустрітися з тим суперагентом?

— Думаю, що йому хтось із шепотинців підказав, — наморщив лоба Хмарник. — Деякі з них Космотуменові симпатизують.

В Інги голова йшла обертом від почутого. Вона й так за останній тиждень дізналася про існування Громовиць і Громів, Грозовика, Тартарегії, Хмарника, озонових солдатів, сумніваторів, Глобальної Служби Щастя з її численними департаментами, а тут, виявляється, є ще якісь шепотинці. Десь у глибині душі дівчинка відчувала, що тих не видимих для людини таємничих істот є набагато більше і що її шляхи з ними у майбутньому ще не раз перетнуться.

— До речі, за хвилину до приземлення десантного корабля на південному схилі стався потужний вибух страхоміни. Вони для звичайної людини не видимі, проте всі їх відчувають, — ошелешив Хмарник свою співрозмовницю свіжою інформацією. — Гадаю, що то ваш Гуфі її підірвав.

— Стривайте, якщо страхоміна невидима, то як він міг її підірвати? — здивувалася Інга.

— Той твій Гуфі у руках щось мав?

— Плеєр. Такий пристрій, щоб музику слухати.

— Знаю я про такі пристрої. То, певно, йому Космотуменова агентура підкинула страхоміну під виглядом плеєра. Вибух дезорієнтував патрульних, вони втратили час, а суперагент і вселився. Все зрозуміло, — зітхнув Хмарник. — Буде з ним тепер мороки.

— Гаразд, — заквапилася раптом Інга. — Мені час повертатися, а то вчителі сваритимуть. Дякую за все… Як же мені ту стрілу нести? От якби вона хоча б на олівець була схожа, то жодних проблем, а тут…

— Господи, які ж все-таки забудькуваті ці сучасні діти! Стрілу взяла, а що з нею робити, не спитала, — похитав головою Хмарник. — Лід, з якого стріла зроблена, не тане навіть при сорока градусах тепла! І не ламається вона!.. — кинув Хмарник навздогін дівчинці, яка швидко мчала вниз.

Перша хвиля дощу вже проминула Говерлу, вимочивши всіх непередбачливих туристів до нитки. Підопічні ж Вікторії Михайлівни та Артема Денисовича почувалися у своїх дощовиках цілком комфортно.

Інга вигулькнула з лісу останньою. Принаймні так їй здавалося, але довелося чекати ще з півгодини, доки повернеться Гуфі.

— Ти де так довго була? — тихо запитала Іра, коли Інга всілася на своє місце.

— Потім розкажу. Як там Гуфі?

— А що дурневі станеться? Навіть не змок, хоч і дощовика не мав. А тепер кудись зник, — сказала Іра. — Ой, що це таке? Де ти купила?

— Стріла від Хмарника, — прошепотіла Інга. — Нікому не кажи.

— Вона така холодна, — відсмикнула руку Іра, торкнувшись м’якого оперення. — Ми знову полюватимемо?..

Нарешті з’явився Гуфі.

— Де ти ходиш? — посовістив його Артем Денисович. — Ти ж чи не першим спустився.

— А що, не можна в туалет піти? — наїжачився Гуфі і з гордим виглядом сів на своє місце.

— А не їж мотузків на сніданок! — вихопилася Іра, збуривши в автобусі хвилю реготу.

Вікторія Михайлівна зробила перекличку, і автобус рушив. Поверталися до Яремчого.

— Зараз ми пошукаємо нічліг, — оголосив Артем Денисович. — А зранку план такий: на базар по сувеніри, на перевал, на стежку Довбуша і додому.

Автобусом розляглося протяжне скиглення.

— І що ми будемо робити цілий вечір? — з кислою міною запитала Люба Протасова.

— Вибачайте, але дискотеки тут для вас нема, — втрутилась у розмову Інара Фархадівна, заступник директора з виховної роботи і вчитель світової літератури в одній особі. Учні часто називали її Іриною Аркадіївною, на що та не ображалася, бо її ім’я й по-батькові для маленького українського містечка були таки й справді незвичні, хоча цілком звичайні для Середньої Азії, де Інара Фархадівна виросла.

— Що, дурепи? Як з Говерли злазили? Рачки? — єхидно поцікавився Гуфі, який навіть уявити не міг, що з нього глузуватиме дівчисько.

— Артеме Денисовичу! — гукнула Інга, не звертаючи уваги на нахабну мармизу. — Миколка Кріль хоче покаятися у гріхах. Він пластикову пляшку на Говерлі лишив!

— Ти пропонуєш повернутися? — спитав Артем Денисович.

— Щоб він там ще щось лишив? У жодному разі! — гаряче заперечила Інга.

— Ти думаєш — крута? — просичав Гуфі. — Нічого, почекаємо ночі.

— А що буде вночі? Гуфічок тероризуватиме нас своїм гучним хропінням?

— Побачиш, — пообіцяв Гуфі з гиденькою усмішечкою на обличчі. — Готуйся здохнути.

— Розкажеш як, а то я досвіду не маю, — серйозно мовила Інга.

Гуфі на це нічого не відповів, а демонстративно увімкнув мобільник і засмикався у тупому ритмі.