Лук Нічної Громовиці

Розділ 5 День розплати за гріхи

У школі з самого ранку коїлося казна-що: Гуфі та всю його компанію у повному складі під конвоєм сторожа і класних керівників потягли до директорського кабінету, де на них уже чекали розлючені батьки; техпрацівники на чолі з завгоспом Миколою Йосиповичем міняли розбиту шибу на другому поверсі; Марія Іванівна взагалі до школи не з’явилася. Як потім з’ясувалося, вона зателефонувала директорові і поскаржилась на страшні головні болі.

Інгу викликали до директора після другого уроку, коли пристрасті навколо «діянь» команди Гуфі почали вщухати. Якщо відверто, то викликові вона не надто здивувалася, бо Гуфі не міг не «накапати» на неї, шукаючи хоч якогось порятунку. От тільки що він встиг побачити? А зрештою, яке це має значення? Якщо він розповів про Космотумена та його примар, то хто повірить у такі небилиці? Тому Інга почувалася цілком спокійно.

Директор Микола Григорович був дуже знервований, тому навіть не посміхнувся до Інги, коли та увійшла і привіталася.

— Що це з вами всіма таке робиться? — налетів директор на дівчинку одразу ж.

— А що сталося? — ввічливо поцікавилася Інга. — Щось неприємне?

— Припини мені тут комедію ламати! — спалахнув директор. — Микола Кріль казав, що ти там теж була!..

— Де, перепрошую?

— У школі! Вчора, — уточнив директор, потроху заспокоюючись.

— Була. А хіба це злочин — до школи ходити?

— Увечері, та ще й з пляшкою пива — злочин, — ледве стримувався Микола Григорович.

— A-а, то це Миколка мене з пивом у школі бачив, та ще й увечері? Он воно що! І ви повірили? А чому б не повірити? Миколка дуже правдивий хлопчик. Про це всі знають, — серйозно підтвердила Інга, чи принаймні серйозною вона видавалася.

— Ти знущаєшся? — довірливо перепитав Микола Григорович.

— А ви? Гадаєте, я гідна честі вступити у команду Гуфі?

— Він не казав, що ти була з ними. Він казав, що ти просто вешталась по школі після десятої. Так чи ні?

— Гаразд. Нехай буде так.

— Що означає «нехай буде так»?! Що ти забула у школі пізно ввечері?

— По-вашому виходить, що я не маю права у школі що-небудь забути? Тим недоумкам можна, а мені зась? Так?

— Слухай, Інго, давай поговоримо серйозно. Я тебе маю за добру ученицю і зовсім не хочу сварити. Просто розкажи, що ти там вчора увечері робила.

— Стріляла з лука, — буркнула дівчинка.

— Ти з мене таки знущаєшся.

— Ні, це ви знущаєтеся. От, посудіть самі, як я можу потрапити до школи, якщо двері замкнені?

— Через вікно, як це зробив Кріль і його компанія.

— Ага, і Гуфі мені все отак узяв і розповів: як вони в школу пробираються, де святкують, як від сторожа ховаються. Чи ви вже забули, що я з тими відморозками не знаюся?

— Гаразд. Тоді ти мені поясни, чому Гуфі… тобто Кріль тільки про тебе згадав.

— Бо найбільше любить. От ви мене тут допитуєте, а самі не кажете, що робив Гуфі у школі зі своїми друзяками?

— Ну, вони там день народження святкували.

— Невже мій?

— Ні, не твій. Андрій Копистинець «виставляв».

— Вам нагадати, що й Андрійко мене терпіти не може?

— Гм… І справді, безглуздя якесь виходить. Чого б тобі по школі швендяти, та ще й уночі?

— Я знала, що ви зробите правильні висновки.

Микола Григорович встав із крісла і підійшов до вікна. Йому потрібен був час, щоб скласти загальну картину, у якій Інга аж ніяк не була б злочинницею.

— Марія Іванівна казала мені, що ти поцілила в неї стрілою з саморобного лука. Це правда? — спитав Микола Григорович уже зовсім спокійно, коли знову сів у крісло.

— А вона не уточнювала, куди саме я поцілила?

— Що це все означає?! — не міг збагнути спантеличений директор. — То ти стріляла чи ні?

— Стріляла. Був гріх. Але не в Марію Іванівну, — чесно зізналася Інга.

— А в кого ж тоді? — здивувався Микола Григорович.

— Ви мені однаково не повірите, навіть якщо детектор брехні дістанете, — зітхнула Інга. — Надто вже моя історія казку нагадує.

— Казки ви всі вмієте розказувати, коли припече. Але зараз я хочу від тебе почути, що ж насправді сталося. Марія Іванівна каже, що ти прийшла просити в неї пробачення, а потім вистрілила. Так було?

— Не зовсім…

— Ти мене до інфаркту доведеш!.. — Микола Григорович знову починав гніватися. — Як я маю розуміти оте твоє «не зовсім»?

— Зараз поясню. По-перше, вибачатися я не мала за що. Я географію добре знаю. Можете покликати хоч самого міністра освіти, і я двійки не зароблю. І взагалі, Марія Іванівна часом щось придумує. От вчора, наприклад, придумала високоперисті хмари. Спитайте у класу, бо вона могла вже й забути…

— Високоперисті? Не чув про такі… Отже, вчора Марія Іванівна поставила тобі «шість»?..

— А потім ще й п’ятірку.

— І що було далі?

— Далі сталося неймовірне…

— Я директор, і мені потрібні аргументи, а не дива, — строго мовив Микола Григорович.

— От саме про аргументи я й хотіла з вами поговорити. Залишається відкритим питання, куди поцілила моя стріла?

— То ти таки стріляла! — знову збентежився Микола Григорович.

— Якщо ви будете так нервувати, то ми з вами ніколи на рівну дорогу не вийдемо, — незворушно провадила далі Інга. — Що вам казала Марія Іванівна?

— Казала, що ти їй у голову поцілила.

— Та невже?

— Не смій знущатися з учительки! — вигукнув директор і вже готовий був вивергнути на Інгу гнівну тираду, але несподівано стримався.

— А знущатися з учнів, значить, можна?

— Гаразд. Що ти хотіла сказати?

— Якщо я поцілила людині в голову, то на чолі потерпілої мав би лишитися знак. Синець, наприклад, чи ґуля. Правильно?

— Ти хочеш сказати, Марія Іванівна ціла й неушкоджена?

— А хіба може бути інакше? Якщо не вірите, то сходіть до неї додому. І ще одне: де поділася стріла? Чи ви думаєте, я така вже нахабна, що, вистріливши в рідну вчительку, пішла б забирати стрілу?

— Та так… Ти б мусила бігти звідти щодуху. Де вже там про стрілу думати, — погодився Микола Григорович, згадавши, певно, своє дитинство. — Тоді виходить, що стріла має зараз бути у Марії Іванівни.

— Мала би бути, — уточнила Інга.

— Але ти впевнена, що стріли нема. Цікава картинка вимальовується… І що ж виходить: Марія Іванівна мене обдурила?

— Та ви що! Вона ж вас попередила, що хворіє. А хвороби — вони всякі бувають. Від перенапруження могло щось і примаритись. У вчителів робота важка, нервова. Ми з Ірою до неї і справді заходили, але щоб стріляти у рідну вчительку з лука, та ще й саморобного!..

— Гаразд, — перервав Інгу Микола Григорович. — Я сам в усьому розберуся.

Інга вийшла. Зачиняючи двері директорського кабінету, вона встигла помітити, як Микола Григорович набирає номер Марії Іванівни.

Решта уроків промайнула дуже швидко. Інзі здавалося, що сьогодні всі проблеми вирішені, але не так сталось, як гадалось: на спортивному майданчику її перестрів сам Гуфі. Уся його добряче поскубана і страшенно злюща команда сиділа на брусах і бумі.

— Стій, мала! Ти не знаєш часом, хто нас заложив?

— Знаю. Твоя тупість. Сиділи б тихо, то й сторож не помітив би.

— А знаєш, що зі стукачами роблять?

— Просвіти мене, о, наймудріший з тупаків.

— Мала, а ти нариваєшся.

— Не маєш на кому злість зігнати?

— Маю. Правда, хлопці? — Гуфі спробував розворушити свою команду, але добився лише кількох єхидних посмішок.

— Чого ти хочеш?

— Лук покажи.

— Ще чого!

— Пончик, давай! — скомандував Гуфі і видер портфель з Інжиних рук.

Інга не надто пручалася, бо знала, що ніхто крім неї зброю Нічної Громовиці до рук узяти не зможе. Але сталося непередбачуване: переможно посміхаючись, Пончик одягнув ґумові рукавиці (його тато був електриком) і взяв до рук частини чарівного лука.

— Ось так! — зневажливо кинув Гуфі. — Гуляй, мала. Можеш позбирати свої пожитки. — Він копнув ногою розкидані по траві підручники і зошити.

— Віддай, дурню, доки не стало гірше!

— Що ти сказала?.. Та я зараз як вріжу, то й мокрого місця від тебе не зостанеться, — пообіцяв Гуфі, висуваючи для більшої переконливості вперед нижню щелепу.

— О, бачу ти сьогодні у нових штанях. Вчорашні мусив попрати, чи не так? — вирішила Інга покепкувати з грізного отамана. — А ти, Пончику, хочеш блискавки?

— Я хочу, — вищирився Гуфі, щоб хоч якось зміцнити авторитет ватажка серед своїх, бо після відвідин директорського кабінету він почувався не надто впевнено. Сьогодні вчорашню пригоду з блискавкою Гуфі вже сприймав як прикру випадковість. — Мужики, хочете подивитися на грім з ясного неба?

— На такого дурня і блискавки шкода. — Інга зміряла Гуфі презирливим поглядом і підійшла до Пончика. — Віддай лук, телепню!

Тим часом Гуфі підняв камінь з недоробленої бігової доріжки. Більшість із команди зробили те саме. Хлопчиська не бачили, як за їхніми спинами з’явився Македонський.

— Хлопці, ви дебіли чи тільки прикидаєтеся? — спитав десятикласник. — Хочете проблем?

— Ти, козел, зараз у тебе проблеми почнуться, — люто процідив крізь зуби Гуфі.

— От за козла відповіси. — Македонський кинув портфель на траву.

За мить зчинилася жорстока бійка.

— Хлопці, припиніть! — Інга кинулася розбороняти забіяк, але для цього була потрібна чоловіча сила.

Аж тут невідь-звідки з’явилися охоронці Воріт Підземного Вогню. Вони хутко пригасили конфлікт. Гуфі здивовано лупав очима на чудернацьких солдатів, яких ще секунду тому тут не було.

— Ви хто такі? — спитав він у прибульців.

— Інжині бойові товариші, — відповів один із солдатів.

— І з ким же це вона воювала? — До Гуфі поволі поверталося його нахабство.

— З тими, від кого ви вчора так ганебно втікали, що аж уклепалися в руки сторожеві. Зрозумів? А тепер усі марш додому! — гримнув солдат — і хлопчиська розбіглися. — Лук віддай!

Утікаючи, Пончик зовсім забув, що тримає лук у руці. Окрик привів його до тями. Хлопчисько зупинився, але повернутися не наважився, тому кинув чарівну зброю там, де стояв, і чкурнув слідом за своєю битою командою.

— Дякую, хлопці, за допомогу! — сказала Інга. І за мить охоронці зникли. — А ти молодець, — похвалила Македонського.

— Набрид мені цей недоумок, — зніяковів десятикласник. — Ти тільки моїм батькам нічого не кажи. Добре?

— Не скажу, — пообіцяла Інга і рушила додому, їй було легко на душі від того, що завтра субота і можна відпочити від школи, що Македонський виявився цілком нормальним хлопцем, що Гуфі і його банда злякалися підземних солдатів і що відтепер жодна зла сила не зможе їй нічого заподіяти.