Лук Нічної Громовиці

Розділ 19 Суперагент завдає останнього удару

Кінець травня торік видався спекотним і сухим, тому люди потяглися до водойм. Інга та Іра у день останнього дзвоника теж пішли купатися разом з усіма, але людей було забагато, тому вони вирішили перечекати годину пік і повернутись увечері. Іра спочатку була проти, бо боялась вечірньої прохолоди, проте Інга заспокоїла подружку, нагадавши, що вода повільніше нагрівається, але й повільніше віддає тепло, тому увечері — найтепліша. Річка у містечку була не надто глибокою, тож купалися у ставку, що від Інжиного дому — за десять хвилин ходу. Торішні вечірні походи здавалися справжнім дивом, бо у пам’яті закарбувався кожен із них. Одного разу дівчатка купалися під зоряним небом, вистеленим клаптиками грозових хмар. Далеко на обрії спалахували блискавки, ріденькі хмарини набігали на зоряні розсипи, низько над горизонтом пірнав у шумовиння хмар молодий неяскравий місяць, а вода була теплою і неймовірно м’якою. Іншого разу погода видалася вітряною, на небі сірі хмари повзли важкими валками, тож сидіти у воді, яка парувала, немов у ванні, було невимовно приємно. А ще ж були запаморочливі пахощі невідомих трав і візерунки хмар на надвечірньому небі, і саме небо, що здавалося райдугою, і пташині польоти, і вогники літаків десь у незбагненній високості…

Батьки обох дівчаток не могли їх відрадити від вечірніх походів, тож, узявши з них обіцянку не ходити на ставок, глибина якого в одному місці сягала двох метрів, змушені були змиритися.

Останній травневий вечір був цього разу безвітряним і холоднішим, ніж торік, але хіба це могло зупинити тих, хто чекав його, як свята?

Інга почала збиратися ще о восьмій. Керована невиразним передчуттям, дівчинка дістала з тумбочки Громовицин лук. Поклавши його у поліетиленовий пакет, акуратно загорнула у рушник Хмарникову стрілу й окуляри. Трохи подумавши, вирішила захопити і яблуневі парфуми, щоб показати Ірі, адже кращої нагоди годі шукати.

Ірі теж нетерпеливилося. Вона прибігла за чверть до дев’ятої і не могла знайти собі місця від радісного збудження.

— Йдемо? — спитала Іра, коли годинник відрахував дев’яту розміреними дзвінкими ударами.

— Ходімо, — Інга встала і взяла свій пакет.

— І чого ти туди наскладала? — спитала Іра, зауваживши розмір пакета.

— Лук, стрілу і ще дещо. Але це сюрприз.

— Для чого тобі лук? Невже ти думаєш, що Гуфі прийде купатися?

— Не знаю, але мені так спокійніше.

— Як хочеш. Та навіть якщо Гуфі і припреться, що ти зможеш вдіяти? Ти, здається, казала колись, що суперагент з того недоумка сам так просто не вилізе.

— А раптом?

— Та ходімо вже, — не могла встояти на місці Іра. — Не отруюй мені радості згадками про дурня.

До ставка ледь не бігли. Як виявилося, Іра притягла феєрверк, що якимось дивом зберігся від Нового року. В її пакеті окрім рушника і феєрверка були ще й віночки з польових квітів. Доки дівчинка їх розправляла, Інга змонтувала свій лук і поклала на березі поряд зі стрілою.

— Спочатку молитва до водяних богів, — серйозно мовила Іра, одягаючи віночок на Інжину голову. — Повторюй за мною: шановні водяні боги…

— Дуже це якось офіційно, — пирснула Інга.

— Нічого ти не розумієш, — зовсім не образилася Іра, немов сама була вчителькою, а її подружка — не вельми розумною дитиною. — Ми ж богів шанувати маємо. З ними запанібрата не можна. То ти повторюватимеш чи ні?

— Шановні водяні боги!.. Що там далі?

— Даруйте нам чисту воду, у холод — тепло, у спеку — прохолоду. Все. Тепер принесемо їм у жертву печиво «Марія». — Іра закінчила свою коротеньку молитву, урочисто пустила на воду печиво і заходилася встановлювати феєрверк.

— Іро, а ти любиш запах яблуневого цвіту?

— Люблю, — мовила, не відволікаючись, Іра.

— А хочеш навчитися літати?

— Що за питання? Аякже!

— Тоді облиш сірники і понюхай ось це.

Іра підійшла до подружки, яка саме дістала з пакета пляшечку яблуневих пахощів і відкоркувала її.

— Ой! — скрикнула від несподіванки Іра, чиї ноги раптом відірвалися від землі. — Падаю!

Тієї ж миті дівчинка гепнулась на землю, проте зовсім не засмутилась.

— Мені аж у голові запаморочилося, — сказала Іра, чухаючи забите місце. — То якийсь наркотик? Мені раптом запахло яблуневим цвітом і стало так добре, що захотілося літати.

— А ти й літала.

— Ага, а гепнувся вниз хто? Скажеш, не я?

— Впала, бо злякалася. Спробуємо ще раз, але я тебе за руки триматиму. Згода? — запропонувала Інга.

— Можна спробувати, — Іра ще вагалася. — А ти мене не впустиш?

— А хто тобі самій триматися заважає?

— Добре, але давай спочатку ракету підпалимо.

Іра ще хвилину пововтузилася зі своїм феєрверком, нарешті він зашипів і почав іскрити. Інга вдихнула яблуневі пахощі і подружці дала понюхати — і вони шугонули в небо разом із феєрверком.

Іскристий метеор феєрверка летів у височінь, щоб розсипатися тисячами вогняних голочок. Іра зачудовано спостерігала за вогняним дивом, при цьому міцно тримаючись за Інгу обома руками.

— Клас, — тихо мовила Іра, коли феєрверк востаннє спалахнув і згас, а дівчата повільно почали спускатися вниз. — Оце так відкриття сезону.

Над обрієм ще палав жовтогарячий окраєць вечірнього неба. Серп молодого місяця поспішав за сонцем, що сходило зараз для мільйонів людей над протилежною півкулею чарівної планети Земля.

— Ой, хтось іде, — сказала Іра.

— Виженемо, — бадьоро відповіла Інга, хоча сама не була у цьому така впевнена.

— Привіт, мала, — привітався ще один любитель вечірнього купання.

— Сашко? — спитала Інга. — Ти прийшов?

— Після твоїх оповідок хіба можна було не спокуситися?

— Ми що, будемо тут разом купатися? — невдоволено буркнула Іра, штовхаючи подружку в бік.

— Місця усім вистачить, — привітно відповіла Інга. — До того ж Сашко пропонує нам постріляти зі спортивного лука.

— А чим твій гірший? — ніяк не могла змиритися з чужою присутністю Іра. — Як на мене, то чарівні луки ліпші за спортивні.

— Ну, не гнівайся.

— Та нехай уже, — несподівано швидко пом’якшала Іра, заворожена перспективою гарно провести час.

— Я подумав, що це тобі сьогодні може знадобитися, — Сашко дістав з пакета громову стрілу і поклав біля лука.

— Дякую.

Інга увійшла у воду і пропливла від одного берега до другого. Раптом її увагу привернув рух на березі.

— Там щось побігло! — вигукнула Іра. — На кота схоже.

— То, певно, тхір, — тоном знавця промовив Сашко.

— А звідки ти знаєш?

— Ну, може, куниця. У темряві не розбереш. Хоча що тут куниці робити?

Мовлені слова аж ніяк не претендували на змістовність, а мовці не поспішали завойовувати увагу аудиторії, бо диво вечірнього плавання переважало решту людських бажань.

— У воді можна літати, — сказала Іра, лежачи на спині і розглядаючи мерехтливі зірки, що поволі почали запалюватися у вечірньому небі. — Хоча мені трохи страшно. А що як у воді щось таке водиться?

— Ага, Нессі, — пожартувала Інга.

— Нессі тут не поміститься, — зітхнула Іра. — Яка ж ти все-таки легковажна.

Тієї ж миті щось важке шубовснуло у воду поруч з Ірою. Від несподіванки дівчинка скрикнула, а за мить її голова зникла під хвилями. Інга не одразу й збагнула, що діється. Вона побачила тільки, як Сашко пірнув слідом за її подружкою і так само зник. Інга, залишившись сама, злякалась не на жарт і сполохано попливла до місця, де зникли її друзі. Та не встигла вона подолати і двох метрів, як побачила, що Сашко випірнув, тримаючи непритомну Іру. А поруч вирувала вода, немов якась підводна тварина шаленіла від того, що її здобич вирвалася на волю.

— Тримай Іру!.. — гукнув Сашко до Інги, відсапуючись. — Це Гуфі, падлюка!

Хлопець судомно вдихнув і знову пірнув. Тим часом Інга витягла подружку на травичку і помацала пульс. Серце билося, отже, Іра просто знепритомніла від страху. Інга дістала пляшечку парфумів і піднесла їй до носа. Іра здригнулася і розплющила очі.

— Що то було? Нессі? — кволо спитала перелякана дівчинка.

— Яка там Нессі. Гуфі, — якомога спокійніше пояснила Інга.

— Гуфі?! — не могла повірити Іра. — Ти жартуєш? Але ж я бачила на ньому луску! І зубиська, як в акули!

— З переляку що тільки не примариться, — заспокоювала як могла подружку Інга, але сама пильно стежила за тим, що відбувається у ставку.

Ось Сашко знову виринув із води і вдарив когось з усього розмаху. Пролунали гучний ляскіт і злісний вигук, що більше нагадував звірячий рик. Сашко виволік якусь темну фігуру з води, і дівчатка впізнали Гуфі, що люто пручався. Вже коли обоє дісталися берега, Гуфі смикнувся так сильно, що вирвався і гепнув у воду.

— Ні, ну ви бачили таке, — захекавшись, говорив Сашко, — поліз топити Іру… А чого це він з води не вилазить? Гей ти, людина-амфібія!.. А щоб тобі!.. Ти мені тільки вилізь, я тебе придушу!

Тим часом Гуфіна голова з’явилася над водою. Він і справді був якийсь дуже дивний: шкіра у тьмяному світлі надвечір’я виблискувала, ніби луска, а оскал зубів був не приємнішим за роззявлену акулячу пащеку.

— Я ж казала, що то не Гуфі, — затремтіла Іра.

— Звісно ж ні, дурні земляни, — мовила істота. — І зараз сюди прилетить ще один десантний корабель з трьома моїми товаришами на борту. Ваша перелякана подружка дасть прихисток одному, а ви — решті.

— Помрій, помрій, — сказала Інга, потихеньку відводячи Іру подалі.

Тим часом Сашко підібрав лук і стріли.

— Сашко, дай мені лук! — гукнула Інга, помітивши, що хлопець накладає громову стрілу на тятиву. — У нього зараз не можна стріляти!..

Македонський нічого не розумів, але лук дівчинці віддав, закриваючи собою Іру. Космотуменів суперагент, який зараз повністю підкорив волю свого носія, тільки посміхнувся, побачивши в Інжиних руках лук.

— Людське тіло — найкраща броня від Хмарникових стріл. Невже ти цього не знала?..

— Ну як, Миколко, поживає твій глист? — спитала Інга, сподіваючись, що у Гуфі таки лишилася хоч краплина власної гідності.

— Він не відповість, — упевнено мовив Космотуменів суперагент. — А ви всі зараз тремтітимете від жаху. І тоді десантний корабель прилетить.

— І чим же ти збираєшся нас налякати? Невже власною тупістю? — спитала Інга, придивляючись до лускатої постаті в надії побачити примару. Однак її сподівання були марними.

— Страхоміни по всьому периметру водойми, — мовив суперагент без жодних емоцій, і це лякало по-справжньому. — За хвилину мої товариші будуть тут.

— Стійте на місці, не ворушіться! — гукнула Інга, метнувшись до свого пакета. Хвилювання заважало знайти Хмарникові окуляри, але врешті-решт вона їх одягла і вжахнулася: Іра стояла за крок від страхоміни, що мала у діаметрі не менше метра.

Діяти слід було негайно — і план визрів блискавично.

— Іро, тримай лук і стріли, а ти візьми окуляри і тримай Іру, — ледь стримуючи хвилювання, мовила до Сашка. — І в жодному разі не наступайте на чорні кружала, бо то страхоміни. Протримайтеся кілька хвилин. Я хутко!..

Сашко підхопив Іру на руки і почав перестрибувати чорні кружала страхомін, яких тут була сила-силенна. Він не звертав уваги на холод Хмарникової стріли, бо Гуфі насідав. Іра зойкала щоразу, коли Сашко відривався від землі.

А тим часом Інга злітала у небо все вище і вище, долаючи холод і страх. Вона мусила якнайшвидше знайти грозу, щоб розбудити грозовий вихор. Однак летіти за сотні кілометрів до Громовиці зараз не було часу, тому лишався останній засіб: спровокувати кульову блискавку. От тільки чи вдасться це зробити, адже для кульової блискавки треба ой як багато енергії. Але дівчинка вперто летіла вгору, засапуючись від зустрічного потоку повітря, що обпікав шкіру морозом. І коли вже терпіти було несила, обабіч себе помітила, як спалахнули фіолетові кульки блискавок. Грозовий вихор прокинувся, нагадуючи про себе поколюванням у хребті та кінцівках.

Час було повертатися. Інга шулікою шугонула долі, пронизуючи щільну повітряну повсть витягнутими вперед руками. Ще кілька секунд пішло на гальмування. Опускатися на землю Інга не ризикнула, боячись підірватися на страхоміні. Гуфі тіснив Сашка, який відбивався ногами, не забуваючи оминати страхоміни.

— Глянь на мене! — страшним голосом промовила Інга до Гуфі. Той повернувся до неї і дуже здивувався, бо Інжина правиця іскрилася блакитним полум’ям. — Пробач, Гуфі!

«Зупини йому серце на тридцять секунд!» — наказала Інга енерговихорові і тієї ж миті побачила, що її руки засвітилися яскравіше, а за хвилю блакитна блискавка вдарила у хлопчиськове тіло. Той здригнувся від болю, спробував щось крикнути, але зойк застряг йому в горлі. І вже за мить над непорушним Гуфіним тілом почала вимальовуватися напівпрозора постать Космотуменового суперагента. Тамуючи хвилювання, розпач і страх, Інга вихопила з Іриних рук Хмарникову стрілу й лук — і вистрілила. Здалося, що крижана стріла майстра Хмарника пронизала напівпрозору постать суперагента, немов у сповільненій зйомці. Наконечник спалахнув червінню і розчинився. Потім стріла спалахувала почергово оранжевим, жовтим, зеленим, блакитним, синім, згодом оперення сяйнуло фіолетовим і зникло остаточно. У фіолетовому спалаху розчинилась і напівпрозора постать Космотуменового суперагента.

— Він не дихає, — тремтячим голосом сказав Сашко, схилившись над Гуфі. — Ти його вбила?

— Ні, просто серце зробило паузу. Ще кілька секунд… Раз, два, три, чотири, п’ять!

Притихла жилка на Гуфіному зап’ястку знову запульсувала.

— Ну, ти й стерво, — були перші слова, коли Гуфі розплющив очі.

— Дякую, ти теж, — тільки й встигла відповісти Інга, бо з неба до них мчав страшний вогняний болід — то спускався десантний корабель.

Часу на роздуми не лишалося. Інга глибоко вдихнула, наклала на тятиву громову стрілу і завмерла в очікуванні. У якусь мить дівчинка відчула, що час стріляти. Задзвеніла тятива, заспівала у потоці повітря високим свистом громова стріла, і яскравий спалах осяяв простір темно-бірюзового неба.

Гуфі тупо дивився, як під чарівним шатриськом ночі розлітається іскрами десантний корабель Космотуменових суперагентів.

— Ідіотка! Феєрверки вона тут пускає. Моя мама завтра до тебе зайде! — погрожував Гуфі. — Істеричка божевільна!

— Щоб подякувати? — Інзі від надмірного збудження хотілося сміятися. — Іди собі, юродивий!

Сашко, який досі не скинув окуляри, здивовано мовив:

— А ті кружала теж вибухнули.

Інга знала, що страхоміни можна знешкодити лише радістю.

— Так і має бути, — щасливо усміхнулася вона до друзів. — Можеш поставити Іру на землю.

Коли Гуфі зашпортався і впав у придорожню траву, а потім кілька хвилин обтрушувався, бурмочучи погрози на адресу своїх кривдників, Інга вибухнула реготом.

— Що з тобою? — запитала Іра, не розуміючи, чому її подруга регоче як навіжена.

— Юродивий гепнувся! — захлинаючись від сміху, ледь вимовила Інга.

За інших обставин ці слова не викликали б навіть посмішки, але зараз для Іри сказане Інгою було смішнішим за найкумедніший анекдот. По хвилі до реготу приєднався і Сашко Майданський. Усі троє не могли вгамуватися ще хвилин п’ять, додаючи жару слівцями на кшталт: «юродивий», «хоренький», «Гуфічок», а коли запаси веселощів вичерпалися, добру чверть години сиділи на березі й обговорювали щойно пережите, і та розмова ніби наповнювала душі нотками особливої радості.

Купалися до ночі, а коли, зморені, вилізли на берег і повитиралися, Інга раптом згадала про яблуневі пахощі. Вона дістала з пакета пляшечку і, змовницьки підморгнувши Ірі, спитала Сашка:

— А ти хочеш навчитися літати?..